«Хатина дядька Тома» Розділ XXV
МАЛЕНЬКА НАСТАВНИЦЯ
Було недільне надвечір’я. Сен Клер сидів на веранді, простягшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись від москітів за прозорою флеровою завісою. В руці вона тримала гарно оправлений молитовник. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.
– Знаєш, Огюстене,– мовила вона, прочнувшись від дрімоти,– треба буде послати до міста по мого давнього лікаря, доктора Позі. Я певна, що в мене погано з серцем.
– Та навіщо ж тобі посилати по нього? Лікар, що їздить до Єви, теж цілком тямущий.
– Я не звірилася б на нього в разі небезпеки,– відказала Марі.– А як я розумію, становище моє досить небезпечне. Я ось уже кілька ночей про це думаю. У мене страшні напади болю і якісь такі дивні відчуття.
– Ой Марі, це все просто з нудьги. Я не вірю, що в тебе хворе серце.
– Де ж би ти повірив! – сказала Марі.– Я так і знала, що почую від тебе саме це. Ти тривожишся, тільки но Єва раз кашляне чи ще щось їй трохи не так, а до. мене тобі байдуже.
– Коли вже тобі так хочеться мати хворе серце – гаразд, я згоден,– мовив Сен Клер.– Та до сьогодні ж воно було здорове.
– Щоб не довелося тобі пожаліти про ці слова, коли вже буде пізно! – сказала Марі.– Ти собі хоч вір, хоч не вір, а тривога за Єву і всі мої зусилля заради цієї любої крихітки лиш прискорили те, про що я давно вже догадувалася.
Які зусилля мала на увазі Марі, збагнути було
важко. Те саме подумав собі й Сен Клер і спокійнісінько курив далі, мов бездушний лиходій, аж поки до веранди під’їхала коляска і з неї вийшли міс Офелія та Єва, що їздили з Томом на прогулянку.
Міс Офелія, як звичайно, передусім рушила до своєї кімнати зняти чіпець і шаль, а Єва підійшла до батька й примостилася в нього на колінах.
Трохи згодом у кімнаті міс Офелії, що так само виходила дверима на веранду, почулися голосні вигуки й звернені до когось гнівні докори.
– Якого ще лиха накоїла там Топсі? – обізвався Сен Клер.– Б’юсь об заклад, що весь цей галас через неї!
В наступну мить на веранді з’явилася до краю обурена міс Офелія, тягнучи за собою малу винуватицю.
– Іди, іди сюди! – примовляла міс Офелія.– Ось я все розкажу твоєму хазяїнові!
– Що там таке? – спитав Сен Клер.
– А те, що я не можу більше терпіти цього знущання! Це вже просто над усяку силу! Я замкнула її в кімнаті й сказала вивчити молитву. А вона що? Підгледіла, де я ховаю ключа, залізла в шафу, витягла звідти оздобу для чіпців і всю порізала на плаття своїм лялькам! Ні, такої лихої дитини я ще зроду не бачила!
– Я ж казала вам, сестрице,– обізвалася Марі,– що з цими створіннями по доброму не можна. Коли б оце моя воля,– додала вона, докірливо поглянувши на Сен Клера,– я б звеліла як слід відшмагати цю малу негідницю. Так відшмагати, щоб вона й на ноги не звелася!
– Не сумніваюся,– мовив Сен Клер.– Ось і розказуйте після цього про лагідну жіночу вдачу! Дайте жінці волю, то вона вам і коня мало не до смерті заб’є, а не те що слугу!
– Та вже ж не ходитиму коло та навколо так, як ти! – відрубала Марі.– Сестриця розумна жінка і сама це збагнула не гірше за мене.
Міс Офелія, як і кожна дбайлива господарка, не могла стримати обурення, коли дівчинка своїми витівками марно переводила добро. Та й багато хто з наших читачок на її місці напевне відчули б те саме. Однак слова Марі аж ніяк не вкладалися в її поняття, І вона враз прохолола.
– Я б нізащо не дозволила вчинити таке над дитиною”– мовила вона,– але кажу вам, Огюстене, я справді не знаю, що робити. Навчала я її навчала, товкмачила одне й те ж до знемоги, і шмагала її, і карала як тільки могла – а вона все така сама, як раніше!
– Топсі, ану йди сюди, мавпеня! – покликав дівчинку Сен Клер.
Топсі підійшла до нього. її круглі гострі оченята блимали винувато і в той же час, як завжди, лукаво.
– Чому ти так поводишся? – запитав Сен Клер, несамохіть потішаючись виразом її обличчя.
– Та, мабуть, тому, що я лиха,– шанобливо сказала Топсі.– Так каже міс Фелі.
– Хіба ти не бачиш, скільки добра зробила тобі міс Офелія? Вона каже, що зробила все можливе.
– Ой, та звісно ж, пане! Ось і т а моя хазяйка завжди так говорила. Вона й лупцювала мене страх як сильно, і за волосся скубла, і головою об двері стукала, та й то мені не помагало! Та мені, мабуть, хоч би й усе волосся геть повискубти, то однак добра не буде. Така вже я погана! А все того, що я негритянка, оце ж тільки того!
– Ні, я таки мушу від неї відмовитись,– сказала міс Офелія.– Годі вже з мене цієї мороки.
Єва, що до останньої хвилини мовчки спостерігала всю цю сцену, нишком дала знак Топсі йти за нею. В кінці веранди була невелика засклена комірчина, що правила Сен Клерові за читальню, і Єва з Топсі зникли за її дверима.
– Що це там Єва надумала? – спитав Сен Клер.– Ану піду подивлюся.
Він навшпиньки підступив до комірчини, відхилив завіску, що закривала скляні двері, й зазирнув туди. А тоді, приклавши палець до уст, знаком показав міс Офелії, щоб і вона підійшла подивилася.
Обидві дівчинки сиділи на підлозі боком до дверей. На обличчі Топсі був звичайний лукавий і безтурботний вираз, зате в Єви, що сиділа проти неї, личко аж пашіло від хвилювання, а у великих очах блищали сльози.
– Чому ти так погано поводишся, Топсі? Хіба ти не можеш постаратися бути хорошою? Невже ти нікого не любиш, га, Топсі?
– Не знаю я, як це любити. Я люблю цукерки, ото і все,– відказала Топсі.
– Але ж своїх батька й матір ти любиш?
– Та в мене їх ніколи й не було. Я ж вам казала, панночко Єво.
– Так, я знаю,– сумно промовила Єва.– Ну, то, може, в тебе є братик чи сестричка, або тітка, або ж…
– Ні, нема… Ніколи нікого не було.
– Але, Топсі, якби ти тільки постаралася бути хорошою, ти могла б…
– Хоч би як я старалася, а однаково завжди була б негритянка,– сказала Топсі.– От якби мені злупити з себе шкуру й зробитися білою, отоді б я вже постаралася.
– Але ж люди можуть любити тебе й чорну, Топсі. І міс Офелія тебе любила б, якби ти була хороша.
Топсі уривчасто хихотнула – то був її звичайний спосіб виявляти свою недовіру.
– Ти не віриш? – спитала Єва.
– Ні. Вона мене терпіти не може, бо я негритянка! їй до мене доторкнутися – все одно що до жаби. Та й ніхто не може любити негрів, вони не варті, щоб їх любили. А мені й начхать! – сказала Топсі й почала свистіти.
– Ой Топсі, бідолашка, та я ж люблю тебе! – вигукнула Єва з раптовим спалахом співчуття і поклала свою тендітну білу ручку на плече Топсі.– Я люблю тебе, бо ти не маєш ні батька, ні матері, ані друзів… бо
ти нещасна, скривджена дитина! Я люблю тебе і хочу, щоб ти була хороша. Я хвора, Топсі, і, мабуть, жити. мені лишилося зовсім мало. То дуже мене смутить, що ти отака неслухняна. Прошу тебе, постарайся бути хорошою, ну хоч би задля мене. Вже ж недовго мені бути з тобою разом.
Меткі круглі оченята маленької негритянки сповнилися слізьми. Важкі прозорі краплі одна по одній скочувались по її щоках і падали на Євину білу ручку. Топсі похилила голову на коліна й гірко заридала.
– Панночко Єво! Люба панночко Єво!–проказувала вона крізь сльози.– Я старатимусь! Ось побачите, як старатимусь! Раніш мені було все одно.
Сен Клер спустив завіску.
– Сьогодні Єва нагадала мені мою матінку…– мовив він до міс Офелії.
– Я завжди мала упередження проти негрів,– сказала міс Офелія.– Ніде правди діти – мені таки було гидко доторкнутися до цієї дитини. Але я й подумати не могла, що вона про це знає.
– О” діти одразу відчувають такі речі,– сказав Сен Клер,– від них цього не приховаєш. Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як піклувалися про неї, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою. Дуже дивно, але це так.
– Не знаю, як мені себе перебороти,– промовила міс Офелія.– Вони ж і справді мені неприємні, а ця дитина особливо. Як я можу позбутися цього почуття?
– А от Єва, здається, знає як.
– Ну, вона така щиросерда! – сказала міс Офелія.– Якби ж то я могла стати такою, як вона! Певно, мені є чого в неї повчитися.
– Коли так, то ви не перша, кого напроваджує на розум дитина,– зауважив Сен Клер.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXVI
СМЕРТЬ
Простора спальня Єви, як і всі кімнати в будинку, виходила на широку веранду. З одного боку вона примикала до покою батьків, з другого – до кімнати міс Офелії, Сен Клер сам наглядав за умеблюванням та
оздобленням доччиної кімнати й подбав про те, щоб усе там відповідало вдачі її маленької господині. На вікнах висіли рожеві та білі муслінові завіси. Підлогу вкривала квітчаста мата, зроблена в Парижі за малюнком самого Сен Клера: по краях рожеві пуп’янки в зеленому листі, а посередині – пишні троянди в цвіту. Ліжко, стільці і крісла були бамбукові, тонкої мистецької роботи. Над узголів’ям ліжка на алебастровій консолі стояла красива фігура ангела із згорнутими крилами й миртовим вінком у простягнутій руці. З вікна на ліжко спадала рожева флерова запона, прошита срібною ниткою,– захисток від москітів, який є неодмінною приналежністю кожної спальні в тій місцевості. На вишуканих бамбукових кріслах не бракувало рожевих атласових подушок, а з рук гіпсових статуй на них спадали такі самі флерові запони, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв легкий бамбуковий столик, а на ньому – тонка порцелянова ваза у формі білої лілеї, завжди повна квітів. На цьому столику були Євині книжки та всілякі дрібнички, а також гарно вироблене письмове приладдя, що його подарував їй батько, помітивши, як старанно вона вправляється у краснописі. На полиці над каміном стояли чудові статуетки дітей, а обабіч них – дві мармурові вази, в які Том щоранку ставив свіжі букети квітів. Стіни прикрашало кілька чарівних картин, що зображували різні дитячі забави. Одне слово, кожна річ у цій кімнаті наче промовляла про безжурне дитинство, красу та спокій. Все, на що падало око маленької господині, коли вона вранці прокидалася від сну, тішило душу й навіювало радісні думки.
Оманлива снага, що на якийсь час підбадьорила Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу, і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в неспокійні хвилі озера.
Одного дня, лежачи отак у кріслі з розгорнутою книжкою на колінах, Єва раптом почула на веранді сердитий голос матері:
– А це що таке, негіднице? Знову в шкоду? Пообривала квіти, он як?
І Єва почула лункий звук ляпаса.
– Ой пані! Та це ж для панночки Єви!–обізвався голос, що належав Топсі.
– Для панночки Єви! Ач що вигадала! Ти думаєш, їй потрібні твої квіти, нікчемна чорна мавпо? Ану забирайся геть!
Єва миттю підхопилася з крісла й вибігла на веранду.
– Ой, не треба, мамо! Я хочу ці квіти, нехай дасть їх мені! Вони мені потрібні.
– Та ну, Єво, в тебе й так їх повна кімната.
– Мені квіти ніколи не зайві,– відказала Єва.– Неси їх сюди, Топсі.
Топсі, що, понуривши голову, стояла осторонь, підійшла до Єви й оддала їй квіти. На обличчі в неї був нерішучий, соромливий вираз, зовсім не схожий на її звичайні зухвалі гримаси.
– Який чудовий букет! – сказала Єва, розглядаючи квіти.
Насправді той букет був скорше чудний – пучок червоногарячих гераній і серед них одна єдина біла камелія з лискучим темним листям. Квіти явно були дібрані за протилежністю кольорів і дбайливо складені пелюстка до пелюстки.
Топсі аж засяяла з утіхи, коли Єва сказала:
– Топсі, ти дуже гарно добираєш квіти. Осьде в мене порожня ваза. Я хочу, щоб ти щодня приносила для неї букет.
– Що за химера! – вигукнула Марі.– Ну навіщо це тобі?
– Нехай собі рве квіти, мамо. Чи тобі не однаково, якщо Топсі робитиме це для мене? Однаково ж, правда?
– Та звісно, коли ти цього хочеш, люба!.. Топсі, ти чуєш, що каже твоя маленька хазяйка? Гляди мені, слухайся її!
Топсі швидко кивнула головою і опустила очі. Коли вона оберталась, щоб іти, Єва побачила, як по її темній щоці скотилася сльоза.
– Ось бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хоче зробити для мене щось приємне,– сказала вона.
– Ет, дурниці! Просто це ще одна зловмисна витівка, які вона так полюбляє. Вона знає, що не можна рвати квіти, і робить наперекір, ото й тільки. Та коли вже тобі цього забаглося, то нехай буде так.
– Мамо, по моєму, Топсі дуже змінилася. Вона старається виправитись.
– Довго їй треба буде старатись, поки вона виправиться!– зневажливо засміявшись, промовила Марі.
– Бідна Топсі! Ти ж знаєш, мамо, як її кривдили все життя.
– Ну, відколи вона тут, їй нема на що нарікати, аж ніяк. І навчали її, і умовляли, й упадали всі коло, неї як тільки могли, а їй хоч би що! Яка була капосна, така й лишилась і завжди така буде. Нічого вже з неї не зробиш!
– Але ж, мамо, одна річ – зростати так, як я, серед друзів, у добрі та ласці, і зовсім інша – так, як довелося їй, аж поки вона потрапила сюди!
– Можливо,– сказала Марі, позіхаючи.– Ой, ну ж і пече сьогодні…
– Мамо,– знов обізвалася Єва,– я хочу, щоб мені зрізали трохи кучерів… Тобто не трохи, а чимало.
– Навіщо? – запитала Марі.
– Я хочу пороздавати їх своїм друзям, мамо, поки ще можу зробити це сама. Чи не попросила б ти тітоньку прийти і підстригти мене?
Марі гукнула міс Офелію, що була в сусідній кімнаті.
Коли та прийшла, дівчинка підвелася з кушетки і, струснувши на плечі свої довгі золотисто каштанові кучері, з усмішкою мовила:
– Ану, тітонько, пострижіть овечку.
– Що це тут діється? – спитав Сен Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.
– Нічого, тату. Просто я хочу, щоб .тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.
Міс Офелія принесла ножиці.
– Обережно, не зіпсуйте! – сказав батько.– Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері – моя втіха.
– О тату! – скрушно мовила Єва.
– Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі на той час, коли повезу тебе на дядечкову плантацію побачитися з Анріком,– весело провадив Сен Клер.
– Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?
– Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, | Єво? – спитав батько.
– Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то” може” звикнеш до цього, як і я.
Сен Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди годи занепокоєно” позираючи на батька
– Оцього я завжди боялася,– промовила Марі.– Оце й підточувало день у день моє здоров’я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен Клер, що я таки мала рацію.
– І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! – неприязно й гірко відказав Сен Клер.
Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.
Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд | людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.
Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен Клер підійшов і сів поруч неї.
– Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!
– Кажи, доню, кажи,– мовив Сен Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.
– Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, п о в и н н а сказати,– провадила Єва.
Гаразд,– покірливо згодився Сен Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.
Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, | що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.
Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали
поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі – все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.
Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.
– Любі мої друзі,– промовила Єва,– я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися… Я залишаю вас. Десь тижнів через два ви мене більше не побачите…
Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.
Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:
– Якщо ви мене любите, то не перебивайте…
– Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!..– одностайно озвалися всі.
– Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила…
Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.
Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.
Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.
– Ось, дядечку Томе,– промовила Єва,– поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню!–додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.
– Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! –. вигукнула віддана служниця.– Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! – І няня гірко заридала.
Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.
– А ти звідки взялася? – суворо запитала вона.
– Я весь час тут,– відказала Топсі, витираючи сльози з очей.– О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?
– Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на… Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!
– Ой панночко Єво, я так стараюся! – поважно промовила Топсі.– А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..
Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.
Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.
Сен Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.
– Тату! – мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.
Він аж стенувся, але нічого не відповів.
– Любий тату! – знову сказала Єва.
– Ні, я не можу! – вигукнув Сен Клер, підводячись.– Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!
В голосі його була невимовна туга.
– Тату, ти краєш мені серце! – сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми.– Не треба так побиватися!
І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.
– Та ну ж бо, Єво… ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач…
І невдовзі Єва, мов зморена пташка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею” втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.
Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.
– А мені кучерика ти, Єво, так і не дала,– сумно всміхнувся Сен Клер.
– Вони всі твої, тату,– з усміхом відказала Єва.– Твої і мамині. І любій тітоньці дасте скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, щоб і вони мали щось на згадку про мене…
Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже ніхто не сумнівався в цьому, і марно було плекати хоч якусь надію. її гарну кімнату вже неприховано обернули
на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в домі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй справжню ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, безпомилкове чуття часу, ясна голова й бездоганна пам’ять, в якій не губилося жодного припису чи настанови лікаря,– усе це зробило її найпершою його помічницею. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та не такі, як їхні, звичаї, тепер мусили визнати, що вона справді незамінна людина.
Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувала себе трохи краще, він носив її по саду в затінку апельсинових дерев або сідав з нею в одному з їхніх улюблених куточків і наспівував їй старовинних пісень.
Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:
– Тату, нехай візьме мене Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!
– Мені теж, Єво,– відказував батько.
– Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Дома це єдина змога прислужитися мені. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!
Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у домі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.
Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати на це хвилини. Марі заявила, що від тривоги за дочку на неї напало безсоння, і певна річ, що давати спати комусь іншому було б проти її звичаю. По двадцять разів на ніч вона будила няню, щоб та розтерла їй ноги, чи поклала на чоло мокрий рушник, чи знайшла хусточку, чи
подивилася, що там за гамір у Євиній кімнаті, чи спустила завісу, бо в спальні надто світло, чи підняла завісу, бо в спальні надто темно. А вдень, коли няня намагалася хоч чим небудь допомогти коло своєї крихітки, Марі знову знаходила для неї безліч всіляких справ чи то по господарству, чи при власній персоні, і сердешній жінці лише вряди годи випадало крадькома побачити Єву й перемовитися з нею кількома словами.
– Тепер я вважаю за свій обов’язок особливо пильно піклуватися собою,– казала Марі.– Я ж така нездорова, слабосила, а тут ще мушу доглядати свою любу дитину.
– Ще б пак, голубонько,– промовив Сен Клер.– Та тільки мені здавалося, що сестриця Офелія звільнила тебе від турбот про дитину.
– Ти міркуєш суто по чоловічому, Сен Клер. Неначе матір можна звільнити від турбот про дитину, коли вона в такому стані! А втім, нічого дивного,– адже ніхто не знає моїх почуттів! Я ж нездатна так легковажити цими речами, як ти.
Сен Клер посміхнувся. Нехай читач дарує йому цю посмішку – він не зумів стримати себе. Так, Сен Клер ще міг посміхатися. Бо Єва відходила так легко й спокійно, аж не вірилось, що то наближається смерть. Вона не мучилась – її лиш дедалі більше огортала тиха, закрадлива слабість, що майже невідчутно зростала з кожним днем. Дівчинка була така мила й лагідна, така щиросерда й безжурна, що кожен мимоволі скорявся миротворному духові невинності та спокою, яким, здавалося, дихало все навколо неї. І на Сен Клера теж зійшло якесь дивне вмиротворення. То не була надія – для неї не лишалося місця; то не була й покора, а просто собі спочинок у сьогоденні, яке видавалось йому таким прекрасним, що про майбутнє і думати не хотілося. Таке відчуття спокою огортає нас у ясному й тихому осінньому лісі, коли дерева палають золотим багрянцем, а понад струмком одцвітають останні квіти, і ми ще дужче тішимося всією тією красою, бо знаємо, що скоро, дуже скоро вона одійде в небуття.
Єдиний, хто знав чи не всі Євині думки й передчуття, був її вірний друг Том. Дівчинка повіряла йому все, що не наважувалася казати навіть батькові, щоб не засмутити його.
Зрештою Том перестав ночувати в своїй комірчині, а лягав на веранді, щоб схопитися на перший поклик,
– Дядечку Томе, з чого це ти надумав спати де попало, мов той бездомний собака? – спитала міс Офелія.– Мені здавалося, що ти чоловік поважний і звик спати в ліжку.
– Та воно так, міс Фелі,– таємниче відказав Том.–. Але тепер…
– Що “тепер”?
– Не говоріть так голосно, бо нас може почути хазяїн. Знаєте, міс Фелі, треба, щоб хтось чатував…
– Про що це ти, Томе?
– Панночка Єва казала мені, що їй була ознака… Я повинен бути тут, міс Фелі, бо скоро ця благословенна душа полине від нас.
– Томе, хіба панночка Єва казала, що їй сьогодні погіршало?
– Ні, але вона сказала, що її кінець уже близько…
Ця розмова відбулася десь між десятою і одинадцятою годиною вечора, коли міс Офелія, приготувавши все на ніч, пішла замкнути надвірні двері й побачила Тома, що простягся біля порога на веранді.
Вона мала міцні нерви й добре володіла собою, але Томів урочистий і зворушений тон дуже вразив її. Того вечора Єва була на диво жвава й весела і довго сиділа в ліжку, перебираючи свої дрібнички й призначаючи, кому з її друзів що віддати. Вона мала помітно бадьоріший вигляд і гучніший голос, ніж протягом багатьох останніх тижнів. Батько весь вечір був коло неї, і зауважив, що вона майже така сама, якою була колись, ще до хвороби. Поцілувавши її на добраніч, він сказав міс Офелії:
– Може, ми все таки врятуємо її, сестрице. Сьогодні їй безперечно краще,– і пішов з такою полегкістю в серці, якої давно вже не відчував.
Але опівночі – о цій незбагненній таємничій годині, коли відхиляється заслона між тлінним сьогоденням та” безвічним майбуттям,– смерть подала знак!
У Євиній кімнаті почався якийсь рух. Спочатку звідти долинули звуки чиєїсь швидкої ходи. То була міс Офелія, що вирішила сидіти біля хворої до ранку і саме | над північ помітила те, що досвідчені доглядальниці значливо називають “поворотом”. Вона рвучко розчинила надвірні двері, і Том, що чатував на веранді, миттю підхопився на ноги.
– Біжи по лікаря, Томе! Не гай ні хвилини! – звеліла міс Офелія.
Потім тихо постукала в двері кімнати Сен Клера.
– Огюстене! – сказала вона.– Ви мені потрібні.
Ті слова впали йому на серце, наче грудки землі на віко домовини. За мить він був уже біля ліжка й схилився над Євою, що й досі спала. Серце в нього боляче стислося.
Що ж він побачив? Чому ні він, ні міс Офелія не сказали одне одному ні слова? На це може відповісти лише той, хто сам бачив на обличчі дорогої йому істоти отой особливий вираз, який безсумнівно свідчить, що ця найлюбіша в світі душа вже не належить тобі.
Вони стояли над сплячою дівчинкою, не спускаючи з неї очей, і в моторошній тиші чути було тільки надміру лунке цокання годинника.
За кілька хвилин повернувся Том з лікарем. Увійшовши до кімнати, лікар поглянув на хвору і так само мовчки став поряд з іншими.
– Коли відбувся цей злам? – пошепки спитав він міс Офелію.
– Десь над північ,– відказала вона. Прокинувшись від звуку лікаревої ходи, із своєї кімнати квапливо вийшла Марі.
– Огюстене! Сестрице! Ой!.. Що тут?..– поспіхом заговорила вона.
– Помовч! – хрипло мовив Сен Клер.– Вона помирає!
Ці слова почула няня й побігла будити слуг. Незабаром уся челядь була на ногах – замелькало світло, зчинилася метушня, на веранді показалися стривожені обличчя, що з острахом зазирали до кімнати крізь скляні двері. Та Сен Клер нічого не бачив і не чув – він бачив лише отой вираз на личку сплячої дитини.
– О, якби вона прокинулась і сказала що небудь! –мовив він і, нахилившись до дочки, тихенько покликав: – Єво, ластівко!..
Великі голубі очі розплющились. По обличчю Єви перебіг усміх. Вона силкувалася підвестись і заговорити.
– Ти впізнаєш мене, Єво?
– Любий тату…– останнім зусиллям проказала дівчинка і обняла його за шию.
Але в ту ж мить рученята її знов упали, і коли Сен Клер підвів голову, то побачив, як личко їй викривила передсмертна судома. Єва насилу дихала й поривалася звести рученята догори.
– Який жах! – з мукою в голосі мовив Сен Клер і, ледве тямлячи, що робить, схопив Тома за руку.– Томе, друже мій, я цього не знесу!
Том стиснув руку господаря в своїй. По його чорному обличчю котилися сльози.
– Скоріше б уже кінець! – провадив Сен Клер.– Це розриває мені серце!
– Уже!.. Уже по всьому, любий хазяїне! – сказав Том.– Погляньте на неї.
Дівчинка, задихаючись, лежала на подушках, уже зовсім знесилена. її великі ясні очі підкотилися й застигли. Та на личку був такий урочистий спокій, таке осяйне блаженство, що змовкли навіть гіркі ридання. Всі, затамувавши віддих, збилися навколо неї.
– Єво! – лагідно покликав Сен Клер. Вона не озивалася.
– О Єво, скажи нам що небудь! – благав батько. Ясний, променистий усміх осяяв її личко, і вона уривчасто прошепотіла:
– Любов… радість… спокій…
Тоді востаннє зітхнула й затихла назавжди.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXVII
ОСТАННЯ ПУТЬ
Статуетки й картини в Євиній кімнаті були закриті білими серветками. Тишу порушували тільки притамовані зітхання і ледь чутні звуки ходи. Крізь затінені вікна до кімнати проходило неясне урочисте світло.
Ліжко було задраповане білою матерією, і там під фігурою пониклого ангела, лежала дитина, що заснула вічним сном.
Вона лежала убрана Б просте біле платтячко, що його так полюбляла за життя, і рожевий відсвіт од спущених завіс осявав її непорушне мертве личко теплою барвою. Важкі вії м’яко припали на білі щічки, а голівка трохи схилилася набік, неначе дівчинка просто спала. Та вираз неземного блаженства й спокою, що проймав кожну рисочку її личка, непомильно свідчив, що то не звичайний дочасний сон, а вічний спочинок.
Такі, як ти, люба Єво, не підвладні смерті! Вони не поринають у смертельний морок, а лиш примеркають, наче вранішні зорі в золотому сяєві світанку…
Чи не так думав собі Сен Клер, що стояв, згорнувши руки на грудях, і невідривно дивився на дочку? А втім, хто може сказати, про що він думав? Від самої тієї хвилі, коли біля смертельної постелі пролунало слово “Одійшла”, все для нього ніби огорнулося темним туманом, важкою запоною смутку. Він чув коло себе голоси, його про щось запитували, і він відповідав. Його спитали, на коли він хоче призначити похорон і де її поховати, і він роздратовано відказав, що йому однаково.
Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі, чутливі, і, тим часом як міс Офелія наглядала за прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.
Скрізь, як і перед тим, були квіти – білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька разів перелаштовували кожну складнику завіс і драпування. Ось і тепер, поки Сен Клер стояв, заглиблений у свої думи, Роза тихо зайшла до покою з кошиком білих квітів. Побачивши господаря, вона відступила й шанобливо спинилася. Та, пересвідчившись, що він її не помічає, підійшла до “ліжка й стала викладати квіти коло небіжчиці. Немов уві сні, Сен Клер бачив, як вона вклала Єві в рученята жасминову гілочку, а рештою квітів з тонким смаком оздобила ліжко.
Двері знову відчинились, і на повозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з припухлими від сліз
очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.
– Іди геть! – ще рішучіше мовила пошепки Роза.– Тобі тут нема чого робити!
– Ой, пусти мене! Я принесла квітку… таку гарну! – сказала Топсі.– Дозволь мені покласти там, тільки оцю одну.
– Іди геть! – ще рішучіше мовила Роза.
– Не чіпай її! – обізвався Сен Клер, раптом тупнувши ногою.– Нехай зайде.
Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу біля ліжка і зайшлася голосним плачем.
До кімнати квапливо зайшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.
– Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти… так хочу!
У голосі її бринів відчайдушний розпач. Кров прилинула до блідого, наче мармурового обличчя Сен Клера, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.
– Встань, дитино,– тихо промовила міс Офелія,– не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі…
– Але ж я її не побачу! – відказала Топсі.– Я ніколи більше її не побачу! – І знову заридала.
Якусь хвилю всі стояли мовчки.
– Вона казала, що любить мене! – голосила Топсі.– Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!
– А й правда,– сказав Сен Клер.– І все ж таки,– обернувся він до міс Офелії,– постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.
– Ой, краще б мені й світу білого не бачити! – не вгавала Топсі.– Нащо він мені, нащо!
Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самої з очей капали сльози.
– Топсі, нещасна ти дитино,– сказала вона, привівши її до своєї кімнати,– не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.
Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали по її щоках. Від тієї хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.
“О люба моя Єво, чи зробив хто небудь стільки добра, як ти за своє коротке життя?–думав Сен Клер.– А яку відповідь дам я сам за всі мої довгі літа?”
Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ходу тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі люди; скрізь були білі шарфи й стрічки, жалобні пов’язки, чорні убори; лунали слова молитов. І Сен Клер жив, ходив, рухався, мов людина, що вже виплакала всі сльози. До останньої хвилини він бачив лиш одне: доньчину золотисту голівку в труні. Та потім її запнули покривалом і наклали на труну віко. І він покірливо пішов разом з іншими до затишного куточка в кінці парку, де біля лавочки з дерну, на якій так часто сиділи Єва з Томом, була маленька яма. Сен Клер стояв обіч неї, втупивши додолу безтямні очі. Він бачив, як спускали маленьку труну, невиразно чув урочисті слова молитви і, навіть коли яму закидали землею, не міг повірити, що там навік сховано від очей його Єву…
А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.
– Сен Клер не зронив ні сльозинки,– казала вона.– Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність,– адже він знав, як тяжко вона страждала,
А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.
Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.
Через кілька днів Сен Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан ” “
Сен Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх – лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.
– Містер Сен Клер – дивовижна людина,– скаржилася Марі міс Офелії.– Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.
– Кажуть, тиха вода греблі рве,– промовила міс Офелія пророчим тоном.
– Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!
– Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть,– обізвалася няня.– Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! – додала вона, втираючи очі.
– Може й так, але до мене йому байдуже,– сказала Марі.– Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь які батьківські!
– Кожне серце знає своє горе,– поважно промовила міс Офелія.
– От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! – І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.
Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.
