«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXVIII, Возз’єднання

Тиждень за тижнем спливав у домі Сен-Клерів, і хвилі життя поволі поверталися до свого звичного плину після того, як потонув той маленький човник. Бо як владно, як холодно, не зважаючи на всі наші почуття, рухається вперед твердий, холодний, байдужий перебіг щоденних буднів! Ми й далі мусимо їсти, пити й спати, прокидатися знову; мусимо купувати, продавати, торгуватися, ставити запитання й відповідати на них; коротше кажучи, переслідувати тисячу тіней, хоча всяка зацікавленість ними вже згасла; механічна звичка жити залишається навіть тоді, коли з життя втекла вся його життєва сила.

Усі інтереси й надії життя Сен-Клера несвідомо обвилися навколо цієї дитини. Заради Єви він порядкував своїм майном; заради Єви планував, як розпорядитися своїм часом; і так довго звик був щось робити для Єви — купувати, покращувати, змінювати, влаштовувати або розпоряджатися чимось заради неї, — що тепер, коли її не стало, здавалося, не залишилося нічого, про що можна було б думати, і нічого, що треба було б робити.

Щоправда, існувало інше життя — життя, яке, якщо в нього повірити, постає урочистою, сповненою значення постаттю перед інакше беззмістовними цифрами часу, перетворюючи їх на числові ряди таємничої, невимовної цінності. Сен-Клер добре це знав; і часто, у багато знеможених годин, чув той тоненький дитячий голос, що кликав його до небес, і бачив ту маленьку руку, яка вказувала йому шлях життя; але на нього лягла важка млявість скорботи — він не міг підвестися. Він належав до тих натур, які краще й ясніше можуть осягнути релігійні істини власними відчуттями та інстинктами, ніж багато практичних, тверезо мислячих християн. Дар цінувати й здатність відчувати найтонші відтінки та взаємозв’язки моральних явищ часто, здається, властиві тим, чиє все життя свідчить про безтурботне нехтування ними. Тому Мур, Байрон, Ґете нерідко висловлюють думки, що мудріше описують справжнє релігійне почуття, ніж людина, усе життя якої ним керується. У таких натурах нехтування релігією — страшніша зрада, смертельніший гріх.

Сен-Клер ніколи не вдавав, ніби керує собою відповідно до якихось релігійних обов’язків; і певна витонченість його натури давала йому таке інстинктивне розуміння вимог християнства, що він заздалегідь відсахувався від того, чого, як відчував, зажадала б від нього власна совість, якби він одного разу вирішив прийняти ці вимоги. Бо людська природа, особливо коли йдеться про ідеали, настільки непослідовна, що взагалі не братися за якусь справу здається кращим, ніж узятися й не довести її до кінця.

Та все ж у багатьох відношеннях Сен-Клер став іншою людиною. Він серйозно й щиро читав Біблію своєї маленької Єви; тверезіше й практичніше замислювався над своїми стосунками зі слугами — достатньо, щоб бути вкрай незадоволеним і своїм минулим, і теперішнім поводженням; і невдовзі після повернення до Нового Орлеана він зробив одну річ: розпочав юридичну процедуру, необхідну для звільнення Тома, яку мав завершити, щойно буде виконано всі необхідні формальності. Тим часом він дедалі більше прив’язувався до Тома. У всьому широкому світі не було нічого, що так сильно нагадувало б йому Єву; і він наполягав, щоб Том постійно був біля нього, а сам, хоч і був таким стриманим і недоступним, коли йшлося про його найглибші почуття, майже думав уголос у присутності Тома. І ніхто не здивувався б цьому, якби бачив, з якою любов’ю та відданістю Том невідступно ходив за своїм молодим господарем.

— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер наступного дня після того, як розпочав юридичні формальності щодо твого звільнення, — я збираюся зробити тебе вільною людиною; тож пакуй свою скриню й готуйся вирушати до Кентуккі.

Раптовий спалах радості, що осяяв Томе обличчя, коли він підніс руки до неба, і його палке: «Благослови Господь!» — дещо збентежили Сен-Клера; йому не сподобалося, що Том так охоче готовий його залишити.

— Тут тобі, Томе, не настільки вже й погано жилося, щоб ти так радів, — сухо сказав він.

— Ні, ні, господарю! Не в тому річ, — у тім, що я вільна людина! Оце мене й радує.

— Ну, Томе, невже ти зі свого боку не вважаєш, що тобі було краще, ніж якби ти був вільним?

— Ні, аж ніяк, господарю Сен-Клере, — сказав Том із раптовою енергією. — Аж ніяк!

— Томе, ти ж не міг би своєю працею заробити на такий одяг і таке життя, які я тобі давав.

— Знаю все це, господарю Сен-Клере; господар був надто добрий; але, господарю, я краще носитиму бідний одяг, житиму в бідній хаті, матиму бідне все, аби тільки все те було моє, ніж матиму найкраще, але щоб воно належало комусь іншому. Я саме так думаю, господарю; мабуть, це в природі людини, господарю.

— Гадаю, так, Томе, і за місяць чи близько того ти поїдеш і залишиш мене, — додав він із певним невдоволенням. — Хоча чому б тобі цього не зробити, ніхто, крім Господа, не знає, — сказав він уже веселішим тоном; і, підвівшись, почав ходити кімнатою.

— Не тоді, коли господар у біді, — сказав Том. — Я залишатимусь із господарем стільки, скільки він мене потребуватиме, — аби тільки міг бути чимось корисним.

— Не тоді, коли я в біді, Томе? — перепитав Сен-Клер, сумно дивлячись у вікно. — А коли моя біда скінчиться?

— Коли господар Сен-Клер стане християнином, — відповів Том.

— І ти справді збираєшся залишатися зі мною, поки не настане той день? — запитав Сен-Клер, напівусміхаючись, коли відвернувся від вікна й поклав руку Тому на плече. — Ах, Томе, ти м’який, дурненький хлопче! Я не триматиму тебе до того дня. Їдь додому, до дружини й дітей, і передай усім від мене вітання.

— Я маю віру, щоб повірити: той день настане, — щиро сказав Том, і очі його наповнилися сльозами. — Господь має роботу для господаря.

— Роботу, кажеш? — перепитав Сен-Клер. — Ну, Томе, розкажи мені, як ти собі уявляєш, що це за робота; послухаймо.

— Та навіть у такого бідолахи, як я, є робота від Господа; а в господаря Сен-Клера є освіта, багатство й друзі — скільки ж він міг би зробити для Господа!

— Томе, ти, здається, думаєш, що Господу потрібно для Нього дуже багато зробити, — усміхнувся Сен-Клер.

— Ми робимо для Господа, коли робимо для Його створінь, — відповів Том.

— Добра теологія, Томе; краща, ніж проповідує доктор Б., можу заприсягтися, — сказав Сен-Клер.

На цьому розмову перервало повідомлення про прихід кількох відвідувачів.

Марі Сен-Клер відчувала втрату Єви настільки глибоко, наскільки взагалі була здатна щось відчувати; а оскільки це була жінка, яка мала неабиякий талант робити всіх довкола нещасними, коли нещасною була сама, її найближчі слуги мали ще більше підстав оплакувати втрату юної господині, чиї чарівні манери й лагідні заступництва так часто були для них щитом від тиранічних і егоїстичних вимог її матері. Особливо бідолашна стара Маммі, чиє серце, позбавлене всіх природних родинних зв’язків, знайшло розраду в цій єдиній прекрасній істоті, була майже зломлена горем. Вона плакала день і ніч і через надмір скорботи була менш вправною та спритною у своїх турботах про господиню, ніж зазвичай, за що на її беззахисну голову безперервно сипалася злива докорів.

Міс Офелія теж відчувала втрату; але в її доброму й чесному серці вона принесла плід для вічного життя. Вона стала м’якшою, лагіднішою; і, так само старанно виконуючи кожен свій обов’язок, робила це тепер із тихою, умиротвореною поставою людини, яка не марно заглядала у власне серце. Вона ще ретельніше займалася навчанням Топсі — переважно навчала її за Біблією, — більше не цуралася її дотику й не виявляла ледве приховуваної огиди, бо тепер не відчувала її. Вона дивилася на Топсі крізь пом’якшене світло, яке вперше поставила перед її очима рука Єви, і бачила в ній лише безсмертну істоту, яку Бог послав їй вести до слави й чесноти. Топсі не стала святою відразу; але життя і смерть Єви справді справили в ній помітну зміну. Байдужість, що затверділа в ній, зникла; тепер у ній були чутливість, надія, бажання й прагнення до добра — боротьба нерівна, уривчаста, часто призупинювана, але щоразу знову відновлювана.

Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, та прийшла, похапцем ховаючи щось за пазуху.

— Що ти там робиш, негіднице? Напевно, щось украла, — сказала владна маленька Роза, яку послали покликати Топсі, і водночас грубо схопила її за руку.

— Іди собі, міс Розо! — відсмикнулася Топсі. — Тобі до того діла нема!

— Ще чого! — огризнулася Роза. — Я бачила, як ти щось ховала, — я знаю твої хитрощі, — і схопила Топсі за руку, намагаючись просунути її власну руку за пазуху дівчинки; Топсі ж, розлютившись, брикалася й відчайдушно боролася за те, що вважала своїм правом. Галас і метушня під час цієї сутички привернули до місця події і міс Офелію, і Сен-Клера.

— Вона краде! — сказала Роза.

— Нічого я не крала! — заволала Топсі, схлипуючи від обурення.

— Дай мені це, що б там не було! — твердо сказала міс Офелія.

Топсі завагалася; але після другого наказу витягла з-за пазухи маленький згорток, загорнутий у носок однієї зі своїх старих панчіх.

Міс Офелія розгорнула його. Там була маленька книжечка, яку Єва подарувала Топсі; у ній на кожен день року було записано по одному біблійному віршу, а також пасмо волосся, яке Топсі подарувала Єві того пам’ятного дня, коли попрощалася з нею востаннє.

Сен-Клер був глибоко зворушений, побачивши це; маленьку книжечку було обгорнуто довгою смужкою чорного крепу, відірваного від жалобного вбрання.

— А навіщо ти обгорнула це навколо книжечки? — запитав Сен-Клер, піднявши креп.

— Бо… бо… бо це була міс Єва. О, не забирайте їх, прошу! — сказала вона; а потім, сівши просто на підлогу й накривши голову фартухом, почала гірко ридати.

То була дивна суміш зворушливого й комічного — маленькі старі панчохи, чорний креп, книжечка з біблійними віршами, світлий м’який локон і цілковитий розпач Топсі.

Сен-Клер усміхнувся, але в його очах стояли сльози, коли він сказав:

— Ну, ну, не плач; вони будуть твої! — і, склавши все докупи, кинув їй на коліна, а сам повів міс Офелію за собою до вітальні.

— Я справді думаю, що з цієї істоти можна щось зробити, — сказав він, показуючи великим пальцем через плече назад. — Будь-яка душа, здатна на справжнє горе, здатна й на добро. Ви мусите спробувати щось із нею зробити.

— Дитина дуже змінилася на краще, — сказала міс Офелія. — Я покладаю на неї великі надії; але, Огюстене, — додала вона, поклавши руку йому на руку, — про одне я хочу тебе запитати: кому належатиме ця дитина — тобі чи мені?

— Як кому? Я віддав її тобі, — сказав Огюстен.

— Але не за законом; я хочу, щоб за законом вона належала мені, — сказала міс Офелія.

— Ох, кузино! — вигукнув Огюстен. — І що скаже Товариство боротьби за скасування рабства? Вони призначать день посту через це відступництво, якщо ти станеш рабовласницею!

— О, годі! Я хочу, щоб вона належала мені, аби мати право відвезти її до вільних штатів і дати їй свободу, щоб усе, що я намагаюся зробити, не було зведене нанівець.

— О, кузино, яке жахливе «робити зло, щоб із нього вийшло добро»! Я не можу тебе в цьому заохочувати.

— Я хочу, щоб ти не жартував, а міркував, — сказала міс Офелія. — Немає сенсу намагатися виховати цю дитину християнкою, якщо я не врятую її від усіх випадковостей і мінливостей рабства; і якщо ти справді готовий віддати її мені, я хочу, щоб ти оформив дарчу або якийсь інший юридичний документ.

— Ну, добре, добре, — сказав Сен-Клер. — Я це зроблю, — і він сів, розгорнув газету й почав читати.

— Але я хочу, щоб ти зробив це зараз, — сказала міс Офелія.

— Чого ти поспішаєш?

— Бо зробити щось можна лише в теперішню мить, — сказала міс Офелія. — Ну ж бо, ось папір, перо й чорнило; просто напиши документ.

Сен-Клер, як і більшість чоловіків такого складу розуму, щиро ненавидів потребу діяти негайно; тому прямолінійність міс Офелії неабияк його дратувала.

— Та що сталося? — сказав він. — Невже ти не можеш повірити моєму слову? Можна подумати, ти в євреїв уроків набралася, так напираєш на людину!

— Я хочу бути певною, — сказала міс Офелія. — Ти можеш померти або розоритися, і тоді Топсі можуть відправити просто на торги, попри все, що я зможу зробити.

— Справді, яка передбачлива! Ну, раз я опинився в руках янкі, нічого не залишається, як поступитися, — і Сен-Клер швидко написав дарчу, яку, добре знаючись на юридичних формальностях, міг легко скласти, а потім підписав її великими розмашистими літерами й на завершення вивів величезний завиток.

— Ось, хіба тепер це не чорним по білому, міс Вермонт? — сказав він, простягаючи їй папір.

— Молодець, — усміхнулася міс Офелія. — Але хіба документ не треба засвідчити свідком?

— О, клопіт! Атож, треба. Ось, — сказав він, відчиняючи двері до покоїв Марі. — Марі, кузині потрібен твій автограф; просто постав тут своє ім’я.

— Що це? — запитала Марі, пробігаючи очима по паперу. — Яка нісенітниця! Я думала, кузина надто побожна для таких жахливих речей, — додала вона, недбало вписуючи своє ім’я, — але якщо їй так захотілося цього папірця, я, звісно, не заперечую.

— Ось, тепер вона твоя, тілом і душею, — сказав Сен-Клер, подаючи папір.

— Не більше моя, ніж була до цього, — відповіла міс Офелія. — Ніхто, крім Бога, не має права віддавати її мені; але тепер я можу її захистити.

— Ну, тоді за юридичною фікцією вона твоя, — сказав Сен-Клер, повертаючись до вітальні й сідаючи знову за свою газету.

Міс Офелія, яка рідко засиджувалася в товаристві Марі, пішла за ним до вітальні, попередньо ретельно сховавши папір.

— Огюстене, — раптом сказала вона, сидячи за в’язанням, — ти коли-небудь робив якісь розпорядження щодо своїх слуг на випадок своєї смерті?

— Ні, — відповів Сен-Клер, продовжуючи читати.

— Тоді вся твоя поблажливість до них згодом може обернутися для них великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто думав про те саме, але відповів недбало:

— Ну, колись я зроблю відповідні розпорядження.

— Коли? — запитала міс Офелія.

— О, якось цими днями.

— А якщо ти помреш раніше?

— Кузино, що з тобою? — сказав Сен-Клер, відкладаючи газету й дивлячись на неї. — Ти що, бачиш у мене симптоми жовтої гарячки чи холери, що з таким завзяттям влаштовуєш посмертні розпорядження?

— «Посеред життя ми перебуваємо у смерті», — сказала міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, недбало поклавши газету, підійшов до відчинених дверей на веранду, бажаючи покласти край розмові, яка була йому неприємна. Механічно він знову повторив останнє слово — «Смерть!» — і, спершись на поруччя, дивився на воду, що виблискувала, піднімаючись і опускаючись у фонтані; а крізь тьмяний, запаморочливий серпанок бачив квіти, дерева й вази у дворах. Він знову повторив те загадкове слово, таке звичне на вустах кожного, але наділене такою страшною силою:

— СМЕРТЬ!

— Дивно, що існує таке слово, — сказав він, — і така річ, а ми весь час про неї забуваємо; що одного дня людина може бути живою, теплою й прекрасною, сповненою надій, бажань і потреб, а наступного — зникнути, зникнути цілком і назавжди!

Був теплий золотавий вечір; коли він пройшов до другого кінця веранди, то побачив Тома, який старанно вдивлявся у свою Біблію, водячи пальцем від слова до слова й тихо промовляючи їх собі під ніс із надзвичайно зосередженим виглядом.

— Хочеш, я почитаю тобі, Томе? — сказав Сен-Клер, недбало сідаючи поруч.

— Якщо господарю завгодно, — вдячно відповів Том. — Господар так усе значно зрозуміліше пояснює.

Сен-Клер узяв книгу, знайшов потрібне місце й почав читати один із уривків, які Том позначив товстими рисками на полях. Там було написано:

«Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі святі ангели з Ним, тоді сяде Він на престолі слави Своєї; і зберуться перед Ним усі народи; і відділить Він одних від інших, як пастух відділяє овець від козлів». Сен-Клер читав далі жвавим голосом, аж поки не дійшов до останніх віршів.

«Тоді скаже Цар тим, що ліворуч від Нього: Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволові й ангелам його. Бо Я голодував, і ви не дали Мені їсти; прагнув, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і ви не прийняли Мене; був нагий, і ви не одягли Мене; був хворий і в темниці, і ви не відвідали Мене. Тоді й вони скажуть Йому у відповідь: Господи, коли ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або мандрівником, або нагим, або хворим, або в темниці — і не послужили Тобі? Тоді Він скаже їм у відповідь: Істинно кажу вам: чого ви не зробили одному з найменших цих, того не зробили й Мені».

Останній уривок, здавалося, особливо вразив Сен-Клера, бо він прочитав його двічі — вдруге повільно, немов обмірковуючи кожне слово.

— Томе, — сказав він, — ці люди, яким винесено такий суворий вирок, схоже, робили саме те, що робив я: жили добропорядним, спокійним, пристойним життям і не завдавали собі клопоту дізнатися, скільки їхніх братів голодує, потерпає від спраги, хворіє чи сидить у в’язниці.

Том не відповів.

Сен-Клер підвівся й задумливо заходив туди й сюди верандою, наче забув про все на світі, занурившись у власні думки; він був так поглинутий ними, що Тому двічі довелося нагадувати йому про дзвінок до чаю, перш ніж він звернув увагу.

Увесь час за чаєм Сен-Клер був задумливий і розсіяний. Після чаю він, Марі та міс Офелія майже мовчки зайняли вітальню.

Марі вмостилася на кушетці під шовковою протимоскітною завісою й невдовзі міцно заснула. Міс Офелія мовчки сиділа за в’язанням. Сен-Клер сів до піаніно й почав грати тиху, меланхолійну п’єсу з акомпанементом, що нагадував спів еолів. Здавалося, він поринув у глибоку задуму й сам із собою розмовляв музикою. Через деякий час він відчинив одну із шухляд, дістав стару нотну книгу, чиї сторінки пожовкли від часу, і почав її перегортати.

— Ось, — сказав він міс Офелії, — це одна з матусиних книг. А ось її почерк — підійди, подивися. Вона переписала й аранжувала це з «Реквієму» Моцарта.

Міс Офелія підійшла.

— Вона часто це співала, — сказав Сен-Клер. — Здається, я й зараз чую її.

Він узяв кілька величних акордів і почав співати той великий давній латинський твір — «Dies Iræ».

Том, який слухав у зовнішній частині веранди, під звуками музики підійшов до самих дверей і завмер там, уважно слухаючи. Звісно, він не розумів слів; але музика й манера співу глибоко його схвилювали, особливо ті місця, де Сен-Клер співав із найбільшим почуттям. Том відчув би ще сильніший відгук у душі, якби знав значення цих прекрасних слів:

«Згадай, Ісусе милосердний,

Що я — причина Твого шляху,

Не дай мені загинути того дня.

Шукаючи мене, Ти втомлений спочив,

На хресті стражданням спокутував мене,

Нехай же не буде марною ця велика жертва».

[1] Ці рядки перекладено тут дещо недосконало:

«Згадай, Ісусе, задля чого

Ти витерпів земну зраду й злочин,

І не дай мені загинути в день той;

Шукаючи мене, Ти втомленим поспішав,

На хресті Ти скуштував смерть душею,

Нехай же всі ці труди не будуть марними».

[Примітка місіс Стоу.]

Сен-Клер вклав у ці слова глибоке, сповнене болю почуття; здавалося, туманна завіса років відступила, і він знову почув голос матері, що вів його за собою. І голос, і музичний інструмент немов ожили, і з живою, проникливою співзвучністю відтворювали ті мелодії, які неземний Моцарт уперше почув у власній душі як свій передсмертний реквієм.

Коли Сен-Клер закінчив співати, він кілька хвилин сидів, схиливши голову на руку, а тоді почав ходити туди й сюди по кімнаті.

— Яке величне уявлення про Страшний суд! — сказав він. — Виправлення всіх кривд, що накопичувалися віками! Розв’язання всіх моральних проблем незаперечною мудрістю! Справді, це дивовижний образ.

— Для нас це образ страшний, — сказала міс Офелія.

— Гадаю, для мене він також мав би бути страшним, — задумливо сказав Сен-Клер, зупинившись. — Сьогодні вдень я читав Томові той розділ із Євангелія від Матвія, де розповідається про це, і він мене неабияк вразив. Можна було б очікувати, що тим, кого не допустять до Небесного царства, закинуть якісь жахливі злочини як причину такого вироку. Але ні — їх засуджують за те, що вони не робили добра, немов саме це охоплює всяке можливе зло.

— Можливо, — сказала міс Офелія, — людині, яка не робить добра, неможливо не чинити зла.

— А що, — сказав Сен-Клер, говорячи розсіяно, але з глибоким почуттям, — що можна сказати про людину, чиє власне серце, її виховання й потреби суспільства марно закликали її до якоїсь благородної мети; про людину, яка пливла за течією, залишаючись мрійливим, байдужим спостерігачем людської боротьби, страждань і кривди, тоді як мала б бути діяльним учасником?

— Я б сказала, — відповіла міс Офелія, — що їй слід покаятися й почати діяти вже тепер.

— Як завжди, практично й по суті! — вигукнув Сен-Клер, і на його обличчі з’явилася усмішка. — Ти ніколи не залишаєш мені часу на загальні роздуми, кузино; ти завжди змушуєш мене одразу зіткнутися з реальністю теперішньої миті; у твоїй голові ніби завжди живе якесь вічне тепер.

— Тепер — це єдиний час, із яким я маю справу, — сказала міс Офелія.

— Бідолашна маленька Єва… бідне дитя! — сказав Сен-Клер. — Вона поклала всю свою просту, чисту душу на те, щоб зробити для мене добру справу.

То були перші слова про Єву, сказані ним міс Офелії після її смерті, і тепер він говорив, очевидно стримуючи в собі надзвичайно сильне почуття.

— Моє розуміння християнства таке, — додав він, — що, на мою думку, жодна людина не може послідовно сповідувати його, не спрямовуючи всі сили свого єства проти цієї потворної системи несправедливості, яка лежить в основі всього нашого суспільства; а якщо буде потрібно — не пожертвувавши собою в цій боротьбі. Я маю на увазі, що я не міг би бути християнином інакше, хоча мені, безперечно, доводилося спілкуватися з багатьма освіченими й побожними людьми, які не робили нічого подібного; і мушу зізнатися, що байдужість релігійних людей до цього питання, їхня нездатність побачити ті кривди, які сповнювали мене жахом, породили в мені більше скептицизму, ніж будь-що інше.

— Якщо ти все це розумів, — сказала міс Офелія, — чому ж сам нічого не робив?

— О, тому що моя доброчинність була лише такого роду, що полягала в тому, аби лежати на дивані й проклинати церкву та духовенство за те, що вони не стають мучениками й сповідниками. Знаєте, дуже легко бачити, як інші повинні ставати мучениками.

— Ну, а тепер ти збираєшся діяти інакше? — запитала міс Офелія.

— Одному Богові відоме майбутнє, — сказав Сен-Клер. — Я сміливіший, ніж був раніше, бо втратив усе; а тому, кому вже нічого втрачати, можна дозволити собі будь-який ризик.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Виконувати свій обов’язок, сподіваюся, перед бідними й приниженими, щойно я його усвідомлю, — сказав Сен-Клер, — почавши з власних слуг, для яких я досі нічого не зробив; а, можливо, колись виявиться, що я можу зробити щось і для цілого стану людей; щось, що допоможе врятувати мою країну від ганьби того хибного становища, у якому вона тепер постає перед усіма цивілізованими народами.

— Невже ти вважаєш можливим, щоб ціла нація коли-небудь добровільно скасувала рабство? — запитала міс Офелія.

— Не знаю, — відповів Сен-Клер. — Нині час великих учинків. Героїзм і безкорисливість то тут, то там підіймають голову на землі. Угорські вельможі звільнили мільйони кріпаків, зазнавши величезних матеріальних збитків; і, можливо, й серед нас знайдуться великодушні душі, які не вимірюють честь і справедливість доларами та центами.

— Навряд чи, — сказала міс Офелія.

— Але припустімо, що ми завтра піднялися й звільнили рабів — хто навчав би ці мільйони й показав їм, як користуватися своєю свободою? Вони ніколи не змогли б досягти багато чого серед нас. Річ у тім, що ми самі надто ліниві й непрактичні, щоб дати їм бодай якесь уявлення про ту працьовитість і енергію, які необхідні, аби виховати з них справжніх людей. Їм доведеться їхати на Північ, де праця є справою честі — загальноприйнятим звичаєм; і скажи мені тепер: чи достатньо у ваших північних штатах християнського людинолюбства, щоб витримати весь процес їхнього навчання й піднесення? Ви посилаєте тисячі доларів на закордонні місії; але чи змогли б ви витерпіти, якби язичників послали у ваші міста й села, і чи віддали б ви свій час, свої думки й свої гроші, щоб піднести їх до християнського рівня? Оце я хочу знати. Якщо ми звільнимо їх, чи готові ви будете їх навчати? Скільки родин у твоєму місті взяли б до себе чоловіка й жінку-негра, навчали б їх, терпіли б їхні труднощі й намагалися зробити їх християнами? Скільки купців погодилися б узяти Адольфа, якби я захотів зробити з нього прикажчика? А скільки ремісників — навчити його свого ремесла? Якби я захотів віддати Джейн і Розу до школи, скільки шкіл у північних штатах прийняли б їх? Скільки родин погодилися б дати їм житло й утримувати їх? А вони ж такі самі білі, як чимало жінок — і на Півночі, і на Півдні. Бачиш, кузино, я хочу, щоб і нам віддали належне. Ми опинилися у важкому становищі. Ми є більш очевидними гнобителями негра; але нехристиянська упередженість Півночі є гнобленням майже так само жорстоким.

— Що ж, кузене, я знаю, що це так, — сказала міс Офелія. — Я знаю, що так було й зі мною, доки я не зрозуміла, що мій обов’язок — подолати це в собі; але сподіваюся, що я його подолала. І я знаю, що на Півночі є чимало добрих людей, яким у цій справі потрібно лише пояснити, у чому полягає їхній обов’язок, — і вони його виконають. Безперечно, прийняти до себе язичників було б для нас більшою жертвою, ніж посилати до них місіонерів; але я думаю, ми б на це пішли.

— Ти — безперечно, — сказав Сен-Клер. — Я хотів би побачити хоч щось, чого ти не зробила б, якби вважала це своїм обов’язком!

— Що ж, я не така вже й незвичайно добра, — сказала міс Офелія. — Інші зробили б те саме, якби дивилися на речі так, як я. Я маю намір забрати Топсі з собою додому, коли поїду. Гадаю, спочатку наші люди здивуються; але думаю, зрештою вони побачать усе так само, як і я. До того ж я знаю, що на Півночі чимало людей роблять саме те, про що ти говорив.

— Так, але вони становлять меншість; і якби ми почали звільняти рабів у значній кількості, ми дуже скоро почули б про це від вас.

Міс Офелія не відповіла. Кілька хвилин панувала тиша; обличчя Сен-Клера затьмарив сумний, мрійливий вираз.

— Не знаю, чому сьогодні ввечері я так багато думаю про матір, — сказав він. — У мене якесь дивне відчуття, ніби вона поруч зі мною. Я весь час згадую те, що вона колись говорила. Дивно, як іноді щось змушує нас так виразно повертатися думками до минулого!

Сен-Клер ще кілька хвилин ходив туди й сюди по кімнаті, а потім сказав:

— Гадаю, я спущуся на кілька хвилин до міста, послухаю сьогоднішні новини.

Він узяв капелюха й вийшов.

Том провів його до проходу, за межі подвір’я, і запитав, чи не піти з ним.

— Ні, хлопче, — сказав Сен-Клер. — Я повернуся за годину.

Том сів на веранді. Був чудовий місячний вечір; він сидів, дивлячись на струмені води, що здіймалися й спадали у фонтані, та слухаючи їхнє тихе дзюрчання. Том думав про свій дім і про те, що невдовзі стане вільною людиною й зможе за власним бажанням повернутися до нього. Він думав про те, як працюватиме, щоб викупити свою дружину та синів. Він із якоюсь радістю відчув силу своїх дужих рук, думаючи, що скоро вони належатимуть йому самому і скільки всього зможуть зробити задля визволення його родини. Потім він подумав про свого шляхетного молодого господаря, і відразу ж за цією думкою виникла звична молитва, яку він завжди за нього промовляв; а тоді його думки перейшли до прекрасної Єви, яку він тепер уявляв серед ангелів; і він так довго думав про неї, що майже почав бачити, ніби її світле обличчя та золотаве волосся дивляться на нього крізь бризки фонтану. Так розмірковуючи, він заснув і побачив уві сні, як вона біжить до нього, як колись, — із вінком жасмину у волоссі, з сяйливими щоками й очима, що променіють від радості; але, коли він дивився на неї, вона ніби піднялася над землею; її щоки стали блідішими, очі набули глибокого, божественного сяйва, навколо голови засяяло золоте німбове коло — і вона зникла з його очей; а Тома розбудив гучний стукіт і шум багатьох голосів біля воріт.

Він поспішив відчинити їх; і, з приглушеними голосами та важкою ходою, увійшло кілька чоловіків, які несли тіло, загорнуте в плащ і покладене на дверну ставню. Світло лампи впало просто на обличчя, і Том видав дикий крик подиву та відчаю, що луною прокотився всіма галереями, коли чоловіки з їхнім страшним тягарем наблизилися до відчинених дверей вітальні, де міс Офелія все ще сиділа за в’язанням.

Сен-Клер зайшов до кав’ярні, щоб переглянути вечірню газету. Поки він читав, між двома джентльменами в залі, які обоє були напідпитку, спалахнула сварка. Сен-Клер і ще один чи двоє присутніх спробували їх розборонити, і Сен-Клер дістав смертельного удару в бік ножем-боуї, який він намагався вирвати з рук одного з них.

Будинок сповнився криками й голосінням, зойками й риданнями; слуги нестямно рвали на собі волосся, кидалися на підлогу або в розпачі бігали туди й сюди, голосно оплакуючи його. Лише Том і міс Офелія, здавалося, не втратили самовладання; Марі ж билася в сильному істеричному нападі. За вказівкою міс Офелії одну з кушеток у вітальні поспіхом підготували, і на неї поклали закривавлене тіло. Сен-Клер знепритомнів від болю та втрати крові; але, коли міс Офелія почала приводити його до тями, він отямився, розплющив очі, пильно подивився на них, потім уважно обвів поглядом кімнату, ніби прагнучи востаннє запам’ятати кожну річ, і нарешті його погляд зупинився на портреті матері.

Тепер прибув лікар і оглянув його. З виразу його обличчя було зрозуміло, що надії немає; проте він узявся перев’язувати рану, і вони з міс Офелією та Томом спокійно, зосереджено робили все необхідне, незважаючи на голосіння, ридання й крики переляканих слуг, які юрмилися біля дверей та вікон веранди.

— А тепер, — сказав лікар, — усіх цих людей треба вивести звідси; усе залежить від того, чи вдасться забезпечити йому спокій.

Сен-Клер розплющив очі й пильно подивився на засмучених людей, яких міс Офелія та лікар намагалися випровадити з кімнати.

— Бідолашні! — сказав він, і на його обличчі промайнула гірка самодокора.

Адольф навідріз відмовився йти. Від жаху він зовсім утратив самовладання, кинувся на підлогу, і ніщо не могло змусити його підвестися. Решта підкорилися наполегливим переконанням міс Офелії, що без їхньої тиші та покори безпека їхнього господаря опиниться під загрозою.

Сен-Клер майже не міг говорити; він лежав із заплющеними очима, але було очевидно, що його мучать гіркі думки. Через деякий час він поклав руку на руку Тома, який стояв навколішки біля нього, і сказав:

— Томе! Бідолашний хлопче!

— Що, господарю? — схвильовано запитав Том.

— Я помираю! — сказав Сен-Клер, стискаючи його руку. — Молися!

— Якщо ви хочете священика… — почав лікар.

Сен-Клер поспішно похитав головою і знову, ще наполегливіше, сказав Томові:

— Молися!

І Том молився всією душею, усіма своїми силами за душу, яка відходила, — за душу, що, здавалося, так невідступно й сумно дивилася з тих великих, меланхолійних блакитних очей. То була справжня молитва, принесена зі слізним благанням і глибоким стогоном душі.

Коли Том замовк, Сен-Клер простяг руку й узяв його за руку, пильно дивлячись на нього, але нічого не кажучи. Він заплющив очі, та руки не відпустив; бо біля брами вічності чорна й біла руки стискають одна одну з однаковою силою.

Він тихо, уривками, повторював сам до себе:

— Згадай, Ісусе милосердний…

— Не дай мені загинути того дня…

Шукаючи мене — Ти втомлений спочив…

Було очевидно, що в його свідомості знову звучали слова, які він співав того вечора, — слова благання, зверненого до Безмежного Милосердя. Час від часу ворушилися його губи, і уривки гімну тихо зривалися з них.

— Його свідомість блукає, — сказав лікар.

— Ні! Вона нарешті повертається ДОДОМУ! — енергійно відповів Сен-Клер. — Нарешті! Нарешті!

Зусилля, яких вимагала ця розмова, виснажили його. На обличчя лягла смертельна блідість; але разом із нею на ньому з’явився, немов принесений на крилах якогось співчутливого духу, прекрасний вираз спокою — такий, як у втомленої дитини, що засинає.

Так він лежав кілька хвилин. Усі побачили: над ним уже простяглася могутня рука смерті. Перед самим відходом душі він раптом розплющив очі, і в них спалахнуло світло — світло радості й упізнавання.

— Мамо! — сказав він.

І тоді його не стало.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXIX, Без захисту

Ми часто чуємо про відчай і безпорадність негритянських слуг після смерті доброго господаря — і небезпідставно, бо жодна істота на Божій землі не залишається в таких обставинах настільки цілковито беззахисною та покинутою, як раб.

Дитина, яка втратила батька, все ж має захист друзів і закону; вона є кимось і може щось робити — має визнані права та становище; раб не має нічого. Закон у всіх відношеннях прирівнює його до тюка товару, позбавленого будь-яких прав. Єдине можливе визнання його прагнень і потреб як людської та безсмертної істоти надходить до нього через суверенну й безвідповідальну волю господаря; а коли господар падає бездиханним, не залишається нічого.

Небагато людей уміють гуманно й великодушно користуватися цілковито безвідповідальною владою. Усі це знають, а раб знає найкраще; тому він відчуває, що шансів натрапити на жорстокого й тиранічного господаря в десять разів більше, ніж знайти господаря розважливого й доброго. Ось чому голосіння за добрим господарем лунає так голосно й довго — і воно цілком зрозуміле.

Коли Огюстен Сен-Клер випустив останній подих, увесь його дім охопили жах і розпач. Він так раптово згас — у розквіті молодості та сили! Кожна кімната й галерея будинку наповнилися риданнями та відчайдушними криками.

Марі, чия нервова система була виснажена постійним потуранням власним примхам, не мала в собі нічого, що могло б витримати такий страшний удар, і в ту мить, коли її чоловік випустив останній подих, переходила з одного непритомного стану в інший; а той, з ким її поєднували таємничі узи шлюбу, назавжди відійшов від неї, не давши їй навіть можливості обмінятися з ним останнім словом.

Офелія, з властивою їй силою духу та самовладанням, залишалася біля свого родича до останньої миті — вся увага, вся слух, вся зір; роблячи все, що лишалося можливим зробити, і всією душею долучаючись до ніжних та палких молитов, які бідний раб підносив за душу свого помираючого господаря.

Коли його готували до останнього спочинку, на грудях у нього знайшли невеликий простий медальйон, що відкривався пружинкою. Усередині був портрет шляхетного й прекрасного жіночого обличчя, а на звороті, під склом, — пасмо темного волосся. Їх знову поклали на бездиханні груди — прах до праху, — бідні, скорботні реліквії юнацьких мрій, які колись змушували це холодне серце битися так гаряче!

Уся душа Тома була сповнена думками про вічність; і поки він служив біля бездиханної плоті, йому жодного разу не спало на думку, що раптовий удар долі залишив його в безнадійному рабстві. За свого господаря він був спокійний; бо тієї години, коли він вилив свою молитву в лоно Отця Небесного, у власній душі відчув відповідь — спокій і впевненість, що тихо зародилися в ньому. У глибинах своєї люблячої натури він відчув, що може осягнути бодай дещицю повноти Божественної любові; адже давній пророк сказав так: — Хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог у ньому.

Том сподівався, довіряв — і був спокійний.

Але похорон минув — з усією своєю пишністю чорного крепу, молитвами й урочистими обличчями; і знову накотилися холодні, каламутні хвилі буденного життя; і постало одвічне, невблаганне питання: «Що робити далі?»

Це питання постало в думках Марі, коли вона, вбрана в легкий ранковий халат і оточена стурбованими слугами, сиділа у великому м’якому кріслі та розглядала зразки крепу й бомбасину. Воно постало перед Офелією, яка почала спрямовувати думки до своєї північної домівки. Воно безмовним жахом постало й у свідомості слуг, які добре знали безсердечний, тиранічний характер господині, в чиїх руках тепер залишилися. Усі чудово розуміли, що поблажливість, якою їм дозволяв користуватися їхній господар, ішла не від господині, а від нього; і що тепер, коли його не стало, між ними та будь-якою тиранічною карою, яку могла вигадати озлоблена горем вдача, більше не залишилося жодного захисту.

Минуло близько двох тижнів після похорону, коли одного дня Офелія, заклопотана у своїй кімнаті, почула тихий стукіт у двері. Вона відчинила — на порозі стояла Роза, гарненька молода квартеронка, про яку ми вже не раз згадували; волосся її було розпатлане, а очі набрякли від сліз.

— О, міс Філі, — сказала вона, падаючи навколішки й хапаючись за поділ її сукні, — прошу вас, прошу, підіть до міс Марі заради мене! Попросіть її за мене! Вона хоче віддати мене на покарання різками — погляньте!

І вона простягнула Офелії папір.

То був наказ, написаний тонким італійським почерком Марі, адресований власникові закладу для тілесних покарань, щоб той відміряв пред’явниці п’ятнадцять ударів батогом.

— Що ти зробила? — запитала Офелія.

— Ви ж знаєте, міс Філі, у мене такий кепський характер; дуже вже я винна. Я приміряла сукню міс Марі, а вона дала мені ляпаса; і я, не подумавши, заговорила зухвало; тоді вона сказала, що приборкає мене й раз і назавжди дасть мені зрозуміти, що я не збираюся більше так високо про себе думати, як досі; і написала це, та каже, що я сама маю віднести наказ. Я краще хотіла б, щоб вона просто вбила мене.

Офелія стояла, замислившись, тримаючи папір у руці.

— Бачите, міс Філі, — сказала Роза, — я не так уже й боюся покарання, якби міс Марі чи ви самі мене покарали; але щоб мене віддали чоловікові! Та ще й такому огидному чоловікові… Який сором, міс Філі!

Офелія добре знала, що повсюди існує звичай відправляти жінок і молодих дівчат до будинків для тілесних покарань, віддаючи їх до рук найнижчих із чоловіків — людей настільки мерзотних, що вони зробили це своєю професією, — де тих нещасних піддають жорстокому оголенню та ганебній карі. Раніше вона знала про це; але досі ніколи по-справжньому не усвідомлювала, що це означає, аж поки не побачила тендітну постать Рози, майже судомно охоплену відчаєм. Уся чесна кров жіночої гідності, сильна новоанглійська кров свободи, кинулася їй у щоки й боляче запульсувала в обуреному серці; але, зі звичною розважливістю та самовладанням, вона опанувала себе, міцно стиснула папір у руці й лише сказала Розі:

— Сідай, дитино, а я піду до твоєї господині.

— Яка ганьба! Яке безумство! Яке неподобство! — промовляла вона подумки, переходячи вітальню.

Вона застала Марі в її м’якому кріслі. Маммі стояла поруч і розчісувала їй волосся, а Джейн сиділа на підлозі біля її ніг і старанно розтирала їх.

— Як ви почуваєтеся сьогодні? — запитала Офелія.

Глибоке зітхання й заплющені очі були на мить єдиною відповіддю; потім Марі сказала:

— О, не знаю, кузино; мабуть, я почуваюся так само добре, як тільки коли-небудь почуватимуся!

І Марі витерла очі батистовою хусточкою, облямованою широкою, в цілий дюйм, чорною каймою.

— Я прийшла, — сказала Офелія, коротко сухо кашлянувши, як це зазвичай роблять, перш ніж узятися до неприємної теми, — я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.

Тепер очі Марі широко розплющилися, а на її жовтуватих щоках виступив рум’янець, коли вона різко відповіла:

— Ну, а що з нею?

— Вона дуже шкодує про свій проступок.

— Справді? Ще пошкодує, перш ніж я з нею закінчу! Я досить довго терпіла нахабство цієї дитини; а тепер я її приборкаю — змушу лежати в пилюці!

— Але чи не могли б ви покарати її якось інакше, якимось способом, що був би менш ганебним?

— Я саме й маю намір її присоромити; саме цього я й хочу. Усе життя вона зухвало покладалася на свою делікатність, свою вроду та свої панські манери, аж поки не забула, хто вона така; і я дам їй один урок, який, гадаю, швидко поставить її на місце!

— Але, кузино, подумайте: якщо ви знищите в молодої дівчини делікатність і почуття сорому, ви дуже швидко зіпсуєте її.

— «Делікатність!» — зі зневажливим сміхом вигукнула Марі. — Чудове слово для такої, як вона! Я навчу її, попри всі її манери, що вона нічим не краща за найобдертішу чорну дівку, яка ходить вулицями! Нехай більше не задається переді мною!

— За таку жорстокість ви відповідатимете перед Богом! — палко сказала Офелія.

— Жорстокість? Хотіла б я знати, де тут жорстокість! Я виписала наказ лише на п’ятнадцять ударів і веліла бити легенько. Я певна, що тут немає ніякої жорстокості!

— Немає жорстокості! — вигукнула Офелія. — Я певна, що будь-яка дівчина радше побажала б одразу померти!

— Вам, із вашими почуттями, це, можливо, так і здається; але всі ці створіння до такого звикають; це єдиний спосіб тримати їх у покорі. Варто їм лише відчути, що вони можуть дозволяти собі якісь там манери, говорити про делікатність та все таке інше — і вони сядуть вам на голову, як мої слуги завжди й робили. Тепер я почала їх приборкувати; і я хочу, щоб усі знали: варто одному з них не стежити за собою — і я відправлю його на покарання так само, як іншого! — рішуче сказала Марі, окинувши поглядом кімнату.

Джейн при цих словах опустила голову й зіщулилася, бо відчула, що сказане особливо стосується її. Офелія на мить завмерла, ніби проковтнула вибухову суміш і ось-ось мала вибухнути. Потім, згадавши, що сперечатися з такою натурою цілковито марно, вона рішуче стиснула губи, опанувала себе й вийшла з кімнати.

Важко було повернутися й сказати Розі, що вона нічим не може їй допомогти; а невдовзі один зі слуг-чоловіків прийшов повідомити, що його господиня наказала йому відвести Розу до будинку для тілесних покарань. Туди її й повели, попри її сльози та благання.

Через кілька днів Том стояв, замислено спершись біля балкона, коли до нього приєднався Адольф, який після смерті свого господаря був зовсім прибитий і пригнічений. Адольф знав, що Марі завжди недолюблювала його; але за життя господаря він мало на це зважав. Тепер, коли господаря не стало, він щодня ходив у страху й тремтів, не знаючи, що спіткає його наступної миті. Марі вже кілька разів радилася зі своїм адвокатом; після переговорів із братом Сен-Клера було вирішено продати маєток разом з усіма слугами, за винятком її особистої власності; їх вона мала забрати із собою й повернутися на батьківську плантацію.

— Ти знаєш, Том, що нас усіх мають продати? — запитав Адольф.

— Звідки ти це почув? — запитав Том.

— Я сховався за завісами, коли місіс розмовляла з адвокатом. Через кілька днів нас відправлять на аукціон, Том.

— Нехай буде воля Господня! — сказав Том, схрестивши руки й важко зітхнувши.

— Такого господаря нам більше не знайти, — зі страхом мовив Адольф, — але я краще буду проданий, ніж ризикуватиму залишитися під владою місіс.

Том відвернувся; серце його було переповнене. Надія на свободу, думка про далеку дружину й дітей постали перед його терплячою душею, мов перед моряком, що зазнав кораблетрощі майже в порту, постає видіння церковного шпиля й любих дахів рідного села, які він бачить поверх чорної хвилі лише для останнього прощання. Він міцно притиснув руки до грудей, стримав гіркі сльози й спробував молитися. У бідної старої душі була така дивна, незбагненна прихильність до свободи, що для нього це було тяжким випробуванням; і що більше він повторював: — Нехай буде воля Твоя, — то гірше йому ставало.

Він звернувся до Офелії, яка від самої смерті Єви ставилася до нього з особливою, шанобливою добротою.

— Міс Філі, — сказав він, — господар Сен-Клер обіцяв мені свободу. Він казав, що вже почав оформляти її для мене; і тепер, можливо, якби міс Філі була така добра поговорити про це з місіс, вона, може, схотіла б довести справу до кінця, якщо це справді була воля господаря Сен-Клера.

— Я поговорю за тебе, Томе, і зроблю все, що зможу, — сказала Офелія. — Але якщо все залежить від місіс Сен-Клер, я не можу багато на що сподіватися; проте я спробую.

Ця розмова відбулася через кілька днів після випадку з Розою, коли Офелія була зайнята приготуваннями до повернення на Північ.

Серйозно все обміркувавши, вона вирішила, що, можливо, під час попередньої розмови з Марі надто поспішно дала волю своїм почуттям; і тепер постановила стримати свій запал і бути якомога примирливішою. Тож добра душа зібралася з духом, узяла своє в’язання й вирішила зайти до кімнати Марі, поводитися якомога привітніше та вести справу Тома з усією дипломатичною майстерністю, на яку була здатна.

Вона застала Марі, що лежала на дивані, спираючись на подушки одним ліктем, а Джейн, яка щойно повернулася з покупок, показувала їй зразки тонких чорних тканин.

— Оце підійде, — сказала Марі, вибираючи одну з них, — тільки я не впевнена, чи годиться вона належним чином для жалоби.

— Та, місіс, — жваво заговорила Джейн, — генералова пані Дербеннон саме таку й носила після смерті генерала минулого літа; з неї виходить чудова сукня!

— А ви як думаєте? — запитала Марі в Офелії.

— Гадаю, це питання звичаю, — відповіла Офелія. — Вам краще знати, ніж мені.

— Річ у тім, — сказала Марі, — що в мене взагалі немає жодної сукні, яку я могла б носити; а оскільки наступного тижня я збираюся закрити цей дім і виїхати, то мушу щось вибрати.

— Ви так скоро їдете?

— Так. Брат Сен-Клера написав, і він з адвокатом вважають, що слуг та меблі краще виставити на аукціон, а маєток залишити під опікою нашого адвоката.

— Є одна річ, про яку я хотіла з вами поговорити, — сказала Офелія. — Огюстен обіцяв Тому свободу й уже почав необхідне юридичне оформлення. Сподіваюся, ви скористаєтеся своїм впливом, щоб цю справу довести до кінця.

— Аж ніяк! Я не збираюся робити нічого подібного! — різко відповіла Марі. — Том — один із найцінніших слуг у маєтку; ми в жодному разі не можемо собі цього дозволити. До того ж, навіщо йому свобода? Йому набагато краще й так.

— Але він дуже щиро її бажає, і його господар пообіцяв йому свободу, — сказала Офелія.

— Готова посперечатися, що він її хоче, — сказала Марі; — вони всі її хочуть лише тому, що це невдоволена порода — їм завжди хочеться того, чого вони не мають. А я принципово проти звільнення в будь-якому разі. Поки негр перебуває під опікою господаря, він поводиться як слід і є порядною людиною; але варто їх звільнити — вони стають ледачими, не хочуть працювати, починають пити й опускаються дедалі нижче, стають нікчемними, негідними людьми. Я бачила це сотні разів. Звільняти їх — зовсім не милість.

— Але Том такий сумлінний, працьовитий і побожний.

— О, можете мені не розповідати! Я бачила сотню таких, як він. Він поводитиметься дуже добре, доки про нього дбають, — ось і все.

— Але тоді подумайте, — сказала Офелія, — коли ви виставите його на продаж, які шанси, що йому трапиться поганий господар?

— О, це все нісенітниця! — сказала Марі. — Раз на сто буває, щоб хорошому хлопцеві дістався поганий господар; більшість господарів добрі, хоч би що про це говорили. Я прожила тут, на Півдні, все своє життя, виросла тут і ще жодного разу не знала господаря, який погано ставився б до своїх слуг, — цілком добре, настільки, наскільки це взагалі варте того. Я з цього приводу зовсім не хвилююся.

— Що ж, — енергійно сказала Офелія, — я знаю, що одним з останніх бажань вашого чоловіка було, щоб Том отримав свободу; це була одна з обіцянок, які він дав дорогій маленькій Єві на смертному одрі, і я не думаю, що ви вважаєте себе вільною знехтувати цим.

Марі прикрила обличчя хусточкою, почувши ці слова, і почала ридати та з великою силою хапатися за флакон із нюхальною сіллю.

— Усі проти мене! — сказала вона. — Усі такі безжальні! Я не думала, що ви станете нагадувати мені про всі ці мої нещастя, — це так безжально! Але ніхто ніколи не думає про мене — мої випробування такі особливі! Як це важко: коли в мене була лише одна дочка, її забрали в мене! — а коли в мене був чоловік, який підходив мені просто ідеально, — а мене так важко задовольнити! — і його теж забрали! А ви, здається, так мало співчуваєте мені й так недбало нагадуєте мені про це — хоча знаєте, як сильно це мене засмучує! Гадаю, ви бажаєте мені добра; але це дуже безжально — дуже!

І Марі ридала, задихалася, кликала Маммі відчинити вікно, принести їй флакон із камфорою, змочити їй голову й розстебнути сукню. І серед загального безладу, що запанував у кімнаті, Офелія вислизнула до своєї кімнати.

Вона відразу зрозуміла, що більше немає сенсу щось говорити: Марі мала невичерпну здатність впадати в істеричні напади; і відтоді, щоразу, коли хтось згадував про бажання її чоловіка чи Єви щодо слуг, вона неодмінно знаходила нагоду влаштувати черговий такий напад. Тож Офелія зробила для Тома наступне найкраще, що могла: написала від його імені листа Місіс Шелбі, розповіла про його біди й наполегливо просила, щоб вони поспішили йому на допомогу.

Наступного дня Тома, Адольфа та ще близько півдюжини інших слуг відвели до невільницького складу, де вони мали чекати, доки торговець, який збирався сформувати партію для аукціону, не вважатиме за потрібне їх продати.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXX, Невільницький склад

Невільницький склад! Можливо, дехто з моїх читачів уявляє собі жахливі картини такого місця. Їм ввижається якась брудна, похмура яма, якийсь моторошний Тартар — «безформний, неосяжний, позбавлений світла». Але ні, мій невинний друже: у наші дні люди навчилися майстерно й пристойно чинити гріх, так, щоб не ображати очей і почуттів респектабельного товариства. Людський товар на ринку цінується дорого, а тому його добре годують, миють, доглядають і пильнують, щоб до продажу він постав гладенький, міцний і блискучий. Невільницький склад у Новому Орлеані — це зовні звичайний будинок, не дуже відмінний від багатьох інших, утримуваний у чистоті й порядку; і щодня тут можна побачити під своєрідним навісом уздовж фасаду ряди чоловіків та жінок, які стоять там немов вивіска на знак того, який товар продається всередині.

Тут вас чемно запросять зайти й оглянути товар, і ви знайдете вдосталь чоловіків, дружин, братів, сестер, батьків, матерів і малих дітей, яких можна «продати окремо або партіями, як буде зручніше покупцеві»; і безсмертну душу, колись придбану Сином Божим ціною крові та мук, коли земля здригнулася, скелі розкололися, а могили відкрилися, — цю душу можна продати, здати в оренду, закласти, виміняти на бакалійні товари чи мануфактуру, залежно від мінливостей торгівлі або примхи покупця.

Минув день чи два після розмови Марі з Офелією, коли Тома, Адольфа та ще близько півдюжини інших слуг із маєтку Сен-Клерів передали на милість добродушного містера Скеґґса, власника складу на одній із вулиць, щоб вони чекали наступного дня, коли мав відбутися аукціон.

Том мав при собі чималий скриню, повну одягу, як і більшість інших. На ніч їх провели до довгої кімнати, де вже зібралося багато інших чоловіків — різного віку, зросту та кольору шкіри, — і звідти линули вибухи сміху та безтурботних веселощів.

— Ага! Оце добре. Ну ж бо, хлопці, давай! — сказав містер Скеґґс, наглядач. — Мої люди завжди такі веселі! Самбо, я бачу! — схвально промовив він до кремезного негра, який саме витворяв різні грубі блазнівські штуки, що й викликали той регіт, який почув Том.

Як можна було здогадатися, Том зовсім не мав настрою приєднуватися до цих веселощів; тому він відсунув свою скриню якомога далі від галасливої юрби, сів на неї й прихилив обличчя до стіни.

Торговці людським товаром докладають ретельних і систематичних зусиль, щоб підтримувати серед невільників галасливі веселощі, — як засіб заглушити роздуми й зробити їх нечутливими до власного становища. Уся система виховання, якій піддають негра відтоді, як його продають на північному ринку, і до прибуття на Південь, цілеспрямовано зводиться до того, щоб зробити його черствим, бездумним і грубим. Работорговець збирає свою партію у Вірджинії чи Кентуккі й жене її до якогось зручного, здорового місця — часто на курорт, — щоб відгодувати. Там їх щодня досхочу годують; а оскільки дехто схильний марніти, між ними зазвичай не замовкає скрипка, і їх змушують щодня танцювати; а той, хто відмовляється веселитися, — той, у чиїй душі думки про дружину, дитину чи дім виявляються надто сильними, щоб він міг радіти, — позначається як похмурий і небезпечний та зазнає всіх лих, які може заподіяти йому зла воля цілковито безвідповідальної та зачерствілої людини. Жвавість, моторність і веселий вигляд, особливо перед спостерігачами, постійно нав’язуються їм — і надією таким чином дістатися до доброго господаря, і страхом перед усім, що може вчинити над ними наглядач, якщо вони виявляться непроданими.

— А цей негр чого тут робить? — сказав Самбо, підійшовши до Тома після того, як містер Скеґґс вийшов із кімнати.

Самбо був чорний як смола, величезний на зріст, надзвичайно жвавий, балакучий і сповнений блазнівських витівок та гримас.

— А ти чого тут робиш? — спитав Самбо, підійшовши до Тома й жартівливо штрикнувши його в бік. — Медитуєш, га?

— Завтра мене продадуть на аукціоні, — спокійно відповів Том.

— Продадуть на аукціоні? Ха-ха! Хлопці, хіба ж це не весело? От би й мені туди! Кажу вам, хіба ж я не змусив би їх усіх реготати? А як воно буде — усю цю компанію завтра продаватимуть? — спитав Самбо, безцеремонно поклавши руку Адольфові на плече.

— Прошу, залиште мене в спокої! — люто сказав Адольф, випроставшись із виразом крайньої огиди.

— Господи, хлопці! Це ж один із ваших білих негрів — такий собі кремовий, знаєте, запашний! — сказав він, підійшовши до Адольфа й принюхуючись. — О Господи! З нього вийшов би чудовий працівник тютюнової крамниці; його можна було б тримати там, щоб він ароматизував нюхальний тютюн! Господи, та він би цілу крамницю тримав у запаху!

— Кажу тобі, відійди, чуєш? — розлютився Адольф.

— Господи, які ми чутливі — ми, білі негри! Ну-бо, погляньте на нас! — І Самбо кумедно передражнив Адольфову манеру триматися. — Оце вже панські манери та ґречність! Видно, ми побували в добрій родині, гадаю.

— Так, — відповів Адольф, — у мене був господар, який міг би купити вас усіх за старий мотлох!

— Господи, тільки подумати! — сказав Самбо. — Які ж ми тут джентльмени!

— Я належав родині Сен-Клерів, — гордо сказав Адольф.

— Господи, та невже! Хай мене чорти візьмуть, якщо їм не пощастило здихатися тебе. Мабуть, вони збираються виміняти тебе на партію тріснутих чайників та всякий такий мотлох! — сказав Самбо з дошкульною посмішкою.

Розлючений цим глузуванням, Адольф люто кинувся на свого супротивника, сиплячи прокльонами й завдаючи ударів на всі боки. Решта засміялися й загаласували, і від цього гармидеру на дверях з’явився наглядач.

— А тепер що, хлопці? Порядок! Порядок! — вигукнув він, заходячи всередину й розмахуючи великим батогом.

Усі кинулися в різні боки, крім Самбо, який, покладаючись на прихильність наглядача до нього як до офіційно дозволеного блазня, залишився на місці, щоразу кумедно пригинаючи голову, коли господар робив випад у його бік.

— Господи, хазяїне, та це не ми! Ми люди тихі, спокійні — це все ці новенькі руки; вони справжні зануди, весь час до нас чіпляються!

Тоді наглядач обернувся до Тома й Адольфа, роздав їм кілька стусанів і ляпасів, особливо не розбираючись, і, наказавши всім бути слухняними хлопцями та лягати спати, вийшов із кімнати.

Поки ця сцена відбувалася в чоловічій спальній кімнаті, читачеві, можливо, буде цікаво зазирнути до відповідного приміщення, відведеного для жінок. Розпростерті в різноманітних позах просто на підлозі, там лежать незліченні сплячі постаті різного кольору шкіри — від найчистішого чорного до білого, — і різного віку, від дитинства до старості. Ось миловидна, жвава десятирічна дівчинка, матір якої продали вчора; сьогодні вночі вона плакала, поки не заснула, коли ніхто її не бачив. Ось виснажена стара негритянка, чиї худі руки та загрубілі пальці свідчать про тяжку працю; завтра її виставлять на продаж як непотрібну річ — за стільки, скільки за неї вдасться виручити. А навколо неї лежать ще сорок чи п’ятдесят інших, чиї голови по-різному загорнуті в ковдри або шматки одягу.

Але в кутку, осторонь від решти, сидять дві жінки, зовнішність яких привертає більше уваги, ніж звичайно. Одна з них — пристойно вдягнена мулатка років сорока чи п’ятдесяти, з лагідними очима та м’якими, приємними рисами обличчя. На голові в неї високий тюрбан, зроблений із яскраво-червоної мадраської хустки найкращої якості; сукня акуратно припасована й пошита з добротної тканини, що свідчить: нею дбало опікувалися. Поруч із нею, тісно пригорнувшись, сидить п’ятнадцятирічна дівчина — її донька. Це квартеронка, як можна судити з її світлішої шкіри, хоча схожість із матір’ю цілком помітна. У неї такі самі лагідні темні очі, тільки з довшими віями, а кучеряве волосся пишного каштанового кольору. Вона також дуже охайно вдягнена, а її білі, ніжні руки видають майже цілковиту необізнаність із невільницькою працею. Завтра цих двох продадуть тим самим лотом, що й слуг Сен-Клерів; а чоловік, якому вони належать і якому мають передати гроші від їхнього продажу, є членом християнської церкви в Нью-Йорку. Він отримає ці гроші, а потім піде на причастя свого Господа і їхнього Господа — і більше про це не думатиме.

Цих двох жінок, яких ми назвемо Сьюзен та Еммелін, було приставлено до особи милої й побожної пані з Нового Орлеана, яка дбала про них із любов’ю та старанністю, наставляла їх і навчала. Їх навчили читати й писати, старанно наставляли в істинах віри, і їхня доля була настільки щасливою, наскільки це взагалі було можливе за їхнього становища. Але єдиний син їхньої покровительки відав її майном; через недбалість і марнотратство він обтяжив його величезними боргами, а зрештою збанкрутував. Одним із найбільших кредиторів була поважна нью-йоркська фірма Б. і Ко. Б. і Ко. написали своєму адвокатові в Новому Орлеані, той наклав арешт на нерухомість (ці дві жінки та гурт невільників із плантації становили найціннішу її частину) й повідомив про це Нью-Йорк. Брат Б., як ми вже сказали, був християнином і мешкав у вільному штаті, тому ця справа завдавала йому певного неспокою. Йому не подобалося торгувати невільниками та людськими душами — звичайно ж, не подобалося; але, з іншого боку, йшлося про тридцять тисяч доларів, а це була надто велика сума, щоб заради якогось принципу просто нею пожертвувати; тож, добряче все обміркувавши й порадившись із людьми, від яких знав, що вони порадять саме те, що йому хотілося почути, брат Б. написав своєму адвокатові, доручивши владнати справу на його розсуд і переказати йому виручені кошти.

Наступного дня після того, як цей лист прибув до Нового Орлеана, на Сьюзен та Еммелін наклали арешт і відправили їх до складу, щоб вони чекали загального аукціону наступного ранку; і тепер, коли вони ледь видніються нам у місячному світлі, що пробивається крізь ґратоване вікно, ми можемо прислухатися до їхньої розмови. Обидві плачуть, але кожна тихенько, щоб друга не чула.

— Матусю, поклади голову мені на коліна й спробуй трохи поспати, — каже дівчина, намагаючись зберігати спокій.

— Не до сну мені, Ем; не можу. Це ж остання ніч, коли ми можемо бути разом!

— О, матусю, не кажи так! Може, нас продадуть разом — хто знає?

— Якби це була чужа справа, я б теж так сказала, Ем, — відповіла жінка, — але я так боюся втратити тебе, що нічого, крім небезпеки, перед собою не бачу.

— Але ж чоловік сказав, що нас, найімовірніше, продадуть разом і що за нас добре заплатять.

Сьюзен пригадала погляд того чоловіка і його слова. Із смертельною тривогою в серці вона згадала, як він розглядав Еммелінові руки, підняв її кучеряве волосся й заявив, що вона першокласний товар. Сьюзен виховували як християнку, вона щодня читала Біблію і так само, як будь-яка інша християнська мати, жахалася самої думки, що її дитину можуть продати на життя, сповнене ганьби; але в неї не було ні надії, ні захисту.

— Матусю, мені здається, все могло б скластися дуже добре, якби ти могла влаштуватися куховаркою, а я — покоївкою або швачкою в якусь родину. Гадаю, так воно й буде. Давай обидві намагатимемося виглядати якомога бадьоріше й жвавіше, розповімо все, що вміємо робити, і, може, нас і справді куплять, — сказала Еммелін.

— Завтра я хочу, щоб ти зачесала волосся гладенько назад, — сказала Сьюзен.

— Навіщо, матусю? Так я зовсім не така гарна.

— Так, але зате тебе дорожче продадуть.

— Не розумію чому! — сказала дівчина.

— Порядні родини охочіше куплять тебе, якщо побачать, що ти виглядаєш скромно й пристойно, наче й не намагаєшся здаватися гарною. Я краще за тебе знаю їхні звички, — сказала Сьюзен.

— Добре, матусю, тоді так і зроблю.

— І ще, Еммелін, якщо після завтрашнього дня нам більше ніколи не судилося побачитися — якщо мене продадуть кудись далеко на плантацію, а тебе кудись-інде, — завжди пам’ятай, як тебе виховували і чого навчала тебе пані; візьми із собою Біблію та свій молитовник; і якщо ти будеш вірна Господу, Він буде вірний тобі.

Так говорить ця бідна душа, тяжко зневірена; адже вона знає, що завтра будь-який чоловік — хоч би яким підлим і жорстоким, безбожним і безжальним він був, — якщо тільки має гроші, щоб заплатити за неї, може стати власником її доньки, її тіла й душі; і як же тоді дитині залишатися вірною? Про все це вона думає, тримаючи доньку в обіймах, і шкодує, що та не була б такою гарною й привабливою. Їй майже боляче згадувати, наскільки чисто й побожно, наскільки далеко понад звичайну долю невільниці її виховували. Але їй не залишається нічого іншого, крім як молитися; і багато таких молитов до Бога піднеслося з тих самих охайних, належно впорядкованих, респектабельних невільницьких в’язниць, — молитов, яких Бог не забув і про які настане день свідчити; адже написано: «Хто спокусить одного з цих малих, тому краще було б, якби жорно повісили йому на шию та кинули його в морську глибінь».

М’який, щирий і тихий місячний промінь пильно зазирає всередину, окреслюючи ґратами вікон смуги світла на розпростертих, сплячих постатях. Мати й донька разом співають дикий і сумний плач, поширений серед невільників так само, як похоронний гімн:

— О, де плакальниця Марія?
О, де плакальниця Марія?
Прибула в благословенний край.
Вона померла й відійшла на Небо;
Вона померла й відійшла на Небо;
Прибула в благословенний край.

Ці слова, проспівані голосами особливої, меланхолійної краси, на мелодію, що нагадувала зітхання земного відчаю за небесною надією, пливли темними тюремними кімнатами зворушливою каденцією, коли строфа за строфою тихо зринала з їхніх уст:

— О, де Павло та Сила?
О, де Павло та Сила?
Відійшли в благословенний край.
Вони померли й відійшли на Небо;
Вони померли й відійшли на Небо;
Відійшли в благословенний край.

Співайте, бідні душі! Ніч коротка, а ранок навіки розлучить вас!

Але ось уже ранок, і всі довкола на ногах; а доброчесний містер Скеґґс заклопотаний і веселий, адже треба підготувати партію товару до аукціону. Усі жваво приводять себе до ладу; кожному наказують мати якомога бадьоріший вигляд і бути спритним; і ось усі вже вишикувалися в коло для останнього огляду, перш ніж їх поведуть до біржі.

Містер Скеґґс, у капелюсі з пальмового листя та з сигарою в роті, ходить навколо, додаючи останні штрихи до свого товару.

— А це що таке? — сказав він, зупинившись перед Сьюзен та Еммелін. — Де твої кучері, дівчино?

Дівчина боязко глянула на матір, яка з тією спритною невимушеністю, звичною для людей її становища, відповіла:

— Я вчора ввечері казала їй, щоб вона зачесала волосся гладенько й охайно й не залишала його розпущеним кучерями; так пристойніше виглядає.

— Ану, годі! — владно сказав чоловік, повертаючись до дівчини. — Іди мерщій і гарненько накрути волосся!

Він хльоснув прутиком, який тримав у руці, й додав:

— І щоб швидко повернулася!

— Іди та допоможи їй, — додав він, звертаючись до матері. — Через ці кучері за неї можна виручити на сто доларів більше.

Під розкішним куполом юрмилися люди всіх націй, снували туди й сюди по мармуровій підлозі. По всьому колу приміщення стояли невеличкі трибуни, або помости, призначені для промовців та аукціоністів. Дві з них, розташовані навпроти одна одної, тепер займали блискучі й красномовні панове, які з неабияким запалом, змішуючи англійську та французьку мови, підвищували ставки знавців на різноманітний виставлений товар. Третя, з протилежного боку, ще пустувала; навколо неї зібралася група людей, очікуючи початку торгів. І тут ми можемо впізнати слуг Сен-Клера — Тома, Адольфа та інших; а он там — Сьюзен та Еммелін, які чекають своєї черги з тривожними й пригніченими обличчями. Різні глядачі — одні з наміром купити, інші без такого наміру — розглядають їх, обговорюють їхні різні якості та риси обличчя з такою самою невимушеністю, з якою гурт жокеїв обговорює переваги коня.

— Агов, Альфе! Що привело тебе сюди? — сказав молодий франт, ляснувши по плечу чепурно вдягненого юнака, який розглядав Адольфа крізь лорнет.

— Та от, потрібен мені камердинер, і я почув, що продають людей Сен-Клера. От я й вирішив поглянути на його…

— Спіймайте мене коли-небудь на купівлі людей Сен-Клера! Розпещені нігри, всі до одного. Зухвалі, як сам диявол! — перебив його друг.

— Не бійся цього! — сказав перший. — Якщо вони дістануться мені, я швидко виб’ю з них ці панські манери; вони швидко зрозуміють, що мають справу з зовсім іншим господарем, ніж мосьє Сен-Клер. Їй-богу, я куплю цього хлопця. Мені подобається його статура.

— Побачиш, тобі доведеться витратити на нього все, що маєш, щоб його утримувати. Він страшенно марнотратний!

— Так, але зо мною, мій пане, він марнотратним бути не зможе. Нехай лише кілька разів побуває в каталажці та добряче дістане прочухана! Я тобі кажу, це швидко приведе його до тями! О, я його перевиховаю — і вгору, і вниз, побачиш. Я його купую, і край!

Том задумливо вдивлявся в безліч облич, що юрмилися довкола нього, шукаючи серед них того, кого він міг би побажати назвати своїм господарем. І якби вам, добродію, коли-небудь довелося з двох сотень чоловіків обирати одного, котрий мав би стати вашим абсолютним власником і розпорядником вашої долі, ви, можливо, так само, як Том, зрозуміли б, як мало серед них таких, кому ви почувалися б хоч трохи спокійніше, віддаючи себе до рук. Том бачив безліч чоловіків — великих, кремезних, грубих; маленьких, сухорлявих, метушливих; високих, худих, жорстких; і всіляких коротконогих, пересічних на вигляд людей, які підбирають собі подібних так само, як підбирають тріски, — кидаючи їх у вогонь чи в кошик із однаковою байдужістю, залежно від власної вигоди; але Сен-Клера серед них не було.

Незадовго до початку продажу крізь натовп, ліктями прокладаючи собі дорогу, наче людина, що прийшла сюди задля конкретної справи, пробрався невисокий, широкий у плечах, мускулястий чоловік у картатій сорочці, доволі широко розхристаній на грудях, та штанях, добряче забруднених і зношених. Підійшовши до гурту, він заходився методично оглядати товар. Від тієї миті, коли Том побачив, як він наближається, його охопив негайний і відразливий жах перед цією людиною, що лише посилювався в міру того, як той підходив ближче. Було очевидно, що, попри невисокий зріст, чоловік мав велетенську силу. Його кругла, мов куля, голова, великі світло-сірі очі під кошлатими піщаного кольору бровами та жорстке, дротяне, вигоріле на сонці волосся, треба визнати, не додавали йому привабливості. Великий грубий рот був набитий тютюном, сік від якого він час від часу з рішучістю та вибуховою силою випльовував геть. Руки в нього були величезні, волохаті, засмаглі, вкриті ластовинням і дуже брудні, а довгі нігті були в жахливому стані.

Чоловік почав безцеремонно обстежувати кожного з виставлених на продаж. Він схопив Тома за щелепу й роззявив йому рота, щоб оглянути зуби; змусив закачати рукав і показати м’язи; повернув його, наказав підстрибнути й пострибати, щоб перевірити ходу та рухи.

— Де тебе виростили? — коротко запитав він, не припиняючи огляду.

— У Кентуккі, хазяїне, — відповів Том, озираючись довкола, наче шукаючи порятунку.

— Що ти робив?

— Доглядав хазяйську ферму, — сказав Том.

— Гарна байка! — коротко кинув той і рушив далі.

Перед Дольфом він затримався на мить, потім плюнув тютюновим соком на свої добре начищені чоботи, зневажливо хмикнув і пішов далі. Потім знову зупинився перед Сьюзен та Еммелін. Він простяг свою важку брудну руку й притягнув дівчину до себе; провів нею по її шиї та грудях, помацав руки, оглянув зуби, а потім відштовхнув її назад до матері, на чиєму терплячому обличчі кожен рух цього потворного незнайомця виказував муку, яку вона переживала.

Дівчина злякалася й заплакала.

— Припини, шльондро! — сказав продавець. — Тут не місце для хлипання — торги зараз почнуться.

І справді, торги почалися.

Адольфа за чималу суму віддали молодому панові, який раніше заявив про свій намір його купити; інші слуги з партії Сен-Клера також дісталися різним покупцям.

— Ану, на поміст, хлопче! Чуєш? — сказав аукціоніст Томові.

Том ступив на поміст і тривожно озирнувся; усе навколо зливалося в один нерозбірливий гомін — продавець сипав французькою та англійською словами, вихваляючи його якості, ставки стрімко злітали то французькою, то англійською; і майже тієї ж миті пролунав останній удар молотка та чітко прозвучав останній склад слова «доларів», коли аукціоніст оголосив ціну, — і Тома передали новому власникові. У нього був господар!

Його зіштовхнули з помосту; невисокий чоловік із головою-кулястою головою грубо схопив його за плече й відштовхнув убік, сказавши хрипким голосом:

— Стій там, ти!

Том ледве усвідомлював, що відбувається; але торги тривали — цокіт, гамір, то французька, то англійська мова. Знову падає молоток — Сьюзен продана! Вона сходить із помосту, зупиняється, озирається з тугою; її донька простягає до неї руки. Сьюзен із відчаєм дивиться в обличчя чоловіка, який її купив, — респектабельного пана середніх років із добродушним обличчям.

— О, хазяїне, будь ласка, купіть і мою доньку!

— Я б хотів, але боюся, що не можу собі цього дозволити! — відповів джентльмен, із болісною увагою спостерігаючи, як молода дівчина піднімається на поміст і боязко, перелякано озирається довкола.

На її і без того блідих щоках болісно спалахує рум’янець, в очах гарячковий блиск, і матері боляче бачити, що дівчина здається прекраснішою, ніж будь-коли раніше.

Аукціоніст бачить свою перевагу й починає багатослівно розхвалювати товар, змішуючи французьку та англійську, і ставки стрімко зростають.

— Я зроблю все, що буде в розумних межах, — сказав добродушний на вигляд джентльмен, долучаючись до торгів.

За кілька хвилин ставки перевищили його можливості. Він замовк; аукціоніст запалюється дедалі більше, але поступово охочих торгуватися стає менше. Тепер справа залишилася між одним старим аристократичним городянином і нашим знайомим із головою-кулястою. Городянин ще кілька разів підвищує ставку, зневажливо міряючи поглядом суперника; але чоловік із головою-кулястою має над ним перевагу і в упертості, і в прихованих фінансових можливостях, тож суперечка триває лише мить; молоток падає — він отримав дівчину, тіло й душу, якщо тільки Бог не допоможе їй!

Її господар — містер Ліґрі, власник бавовняної плантації на Червоній річці. Дівчину проштовхують до тієї самої партії, де опинилися Том та ще двоє чоловіків, і вона йде разом із ними, плачучи.

Добродушний джентльмен шкодує її; але що ж, таке трапляється щодня! На цих торгах завжди бачиш дівчат і матерів, які плачуть, — завжди! Тут нічого не вдієш, і таке інше; і він іде геть зі своїм придбанням в інший бік.

Через два дні адвокат християнської фірми Б. і Ко. з Нью-Йорка переказав їм отримані гроші. На зворотному боці цього векселя, добутого таким чином, нехай вони прочитають слова великого Платника, перед яким одного дня їм доведеться скласти звіт:

«Коли Він чинить суд за пролиту кров, Він не забуває крику покірних!»

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXI, Середній перехід

«Ти маєш очі надто чисті, щоб дивитися на зло, і не можеш дивитися на беззаконня; то чому ж дивишся на тих, хто чинить підступно, і мовчиш, коли нечестивий пожирає того, хто праведніший за нього?»
Аввакум 1:13

У нижній частині невеликого, жалюгідного суденця, що пливло Червоною річкою, сидів Том — у кайданах на руках, у кайданах на ногах, а на серці в нього лежав тягар, важчий за кайдани. Усе згасло над його головою — і місяць, і зорі; усе проминуло його, як тепер проминали дерева та береги, щоб уже ніколи не повернутися. Кентуккійський дім із дружиною та дітьми й добрими господарями; дім Сен-Клера з усією його витонченістю та розкішшю; золоте волосся Єви з її святими очима; гордий, веселий, вродливий, на вигляд безтурботний, але завжди добрий Сен-Клер; години спокою та безтурботного дозвілля — усе зникло! А що ж залишилося на їхньому місці?

Одне з найгірших лих рабської долі полягає в тому, що негр, істота чутлива й здатна переймати все довкола себе, набувши в освіченій родині смаків і почуттів, які становлять атмосферу такого дому, анітрохи не менше за інших приречений зрештою стати рабом найгрубішого й найжорстокішого господаря — так само, як крісло чи стіл, що колись прикрашали розкішну вітальню, зрештою потрапляють, побиті й понівечені, до шинку якоїсь брудної корчми або до якогось низького кубла вульгарного розпусти. Велика різниця лише в тому, що стіл і крісло нічого не відчувають, а людина — відчуває; бо навіть закон, який постановляє, що вона має бути «визнана, вважатися і за законом прирівнюватися до особистої рухомої власності», не може викреслити її душу з її власним маленьким світом спогадів, надій, любові, страхів і бажань.

Містер Саймон Ліґрі, господар Тома, скуповував невільників у різних місцях Нового Орлеана, поки не набрав їх вісім, а потім попарно, по двоє, повів їх у кайданах на добрий пароплав «Пірат», що стояв біля пристані, готовий вирушити вгору Червоною річкою.

Коли всі вони вже опинилися на борту й судно рушило, він підійшов до них із тією діловитою впевненістю, яка завжди була йому властива, щоб оглянути свою власність. Зупинившись перед Томом, якого перед продажем убрали в його найкращий костюм із тонкого сукна, з накрохмаленою білизною та блискучими чоботами, він коротко наказав:

— Встань.

Том підвівся.

— Зніми цей шийний платок!

І коли Том, якому заважали кайдани, заходився це робити, Ліґрі допоміг йому, грубо смикнувши платок із шиї й засунувши його до власної кишені.

Тепер Ліґрі повернувся до Томиного скриньового багажу, який перед цим уже перерив, і, діставши звідти старі штани та потертий піджак, які Том зазвичай надягав, працюючи біля стайні, звільнив йому руки від наручників і, вказавши на закуток між ящиками, сказав:

— Іди туди й переодягнися в це.

Том послухався і за кілька хвилин повернувся.

— Зніми чоботи, — сказав містер Ліґрі.

Том так і зробив.

— Ось, — сказав той, кидаючи йому пару грубих, міцних черевиків, які зазвичай носили невільники. — Надягни ці.

Поспіхом перевдягаючись, Том не забув перекласти до кишені свою дорогу Біблію. Добре, що він це зробив, бо містер Ліґрі, знову закувавши Тому руки, неквапливо заходився обшукувати його кишені. Він витяг шовкову хустинку й поклав до своєї кишені. Кілька дрібничок, які Том зберігав головним чином тому, що вони забавляли Єву, він оглянув із презирливим бурчанням і перекинув через плече в річку.

Томин методистський збірник гімнів, про який у поспіху він забув, Ліґрі тепер підняв і перегорнув.

— Гм! Побожний, значить. То як тебе звати? Ти, виходить, до церкви належиш?

— Так, хазяїне, — твердо відповів Том.

— Що ж, я скоро виб’ю це з тебе. На моїй плантації мені не потрібні всі ці ревучі, молільники й співуни-негри; тож запам’ятай. А тепер слухай сюди, — сказав він, тупнувши ногою й люто блиснувши на Тома сірим оком. — Тепер твоя церква — це я! Зрозумів? Ти маєш робити так, як я скажу.

Щось усередині мовчазного чорного чоловіка відповіло: Ні! І немов повторені невидимим голосом, у його душі прозвучали слова стародавнього пророчого сувою, які Єва так часто читала йому:

— Не бійся! Бо Я викупив тебе. Я покликав тебе твоїм ім’ям. Ти — МІЙ!

Але Саймон Ліґрі не почув жодного голосу. Цього голосу він не почує ніколи. Він лише якусь мить люто дивився на похилене обличчя Тома, а потім відійшов.

Він забрав Томин скриньовий багаж, у якому був дуже охайний і багатий гардероб, на бак, де невдовзі навколо нього зібралися різні члени екіпажу. З гучним сміхом, жартуючи з приводу негрів, які намагалися бути панами, речі дуже швидко розпродали тому чи іншому покупцеві, а порожню скриню зрештою виставили на аукціон. Усі вважали це чудовим жартом, особливо коли бачили, як Том стежив за своїми речами, що розходилися в різні боки; а вже аукціон зі скринею — то було найсмішніше за все, і він породив безліч дотепів.

Коли ця маленька вистава закінчилася, Саймон знову неквапливо підійшов до своєї власності.

— Ну, Томе, бачиш, я позбавив тебе всього зайвого багажу. Бережи ці лахи як слід. Довго ще мине, перш ніж ти дістанеш щось нове. Я люблю привчати негрів до ощадливості; на моїй плантації одного костюма має вистачати на цілий рік.

Потім Саймон підійшов до місця, де сиділа Еммелін, прикута до іншої жінки.

— Ну, любонько, — сказав він, піднявши її за підборіддя, — не падай духом.

Мимовільний погляд жаху, страху й відрази, яким дівчина подивилася на нього, не сховався від його очей. Він люто насупився.

— Ніяких твоїх витівок, дівчино! Коли я до тебе говорю, ти маєш дивитися привітно, чуєш? А ти, стара жовта півмісячна личино! — сказав він, штовхнувши мулатку, до якої була прикута Еммелін. — Не корчи такої міни! Кажу тобі, ти маєш виглядати бадьоро!

— А тепер усі ви, — сказав він, відступивши на крок-другий, — дивіться на мене. Дивіться на мене. Просто в очі — прямо, ось так! — наказав він, тупаючи ногою після кожної паузи.

Немов зачаровані, всі очі тепер спрямувалися на його пронизливе зеленувато-сіре око.

— А тепер, — сказав він, стискаючи свій великий важкий кулак, що став схожим на ковальський молот, — бачите цей кулак? Зважте його! — і він опустив кулак на Тому руку. — Бачите ці кістки? Ну, то я вам кажу: цей кулак став твердим, мов залізо, від того, що валив негрів. Я ще не зустрічав такого негра, якого не міг би звалити одним ударом, — сказав він, опускаючи кулак так близько до Томиного обличчя, що той мимоволі примружився й відсахнувся. — Я не тримаю ніяких клятих наглядачів; сам за всім наглядаю. І кажу вам: усе буде під наглядом. Кожен із вас має ходити по струнці, чуєте? Швидко — чітко — щойно я скажу. Оце спосіб залишатися зі мною в добрих стосунках. Не знайдете в мені м’якого місця, ніде. Тож тепер стережіться, бо я милосердя не виявляю!

Жінки мимоволі затамували подих, а вся група сиділа з похиленими, пригніченими обличчями. Тим часом Саймон розвернувся на підборах і попрямував до шинкваса на судні випити чарку.

— Ось так я починаю поводитися зі своїми неграми, — сказав він добре вдягненому чоловікові, який стояв поруч під час його промови. — У мене такий порядок: починати з жорсткості — просто дати їм одразу зрозуміти, чого від мене чекати.

— Справді? — сказав незнайомець, дивлячись на нього з цікавістю натураліста, який вивчає якийсь рідкісний, дивовижний екземпляр.

— Авжеж. Я не з тих панів-плантаторів із пальчиками, білими, мов лілеї, які тиняються собі довкола, а якийсь старий негідник-наглядач їх обдурює! Ось помацайте мої кісточки; гляньте на мій кулак. Кажу вам, сер, м’ясо на ньому стало тверде, мов камінь, від науки на неграх — помацайте.

Незнайомець торкнувся пальцями цього знаряддя, про яке йшлося, і лише сказав:

— Досить твердий. І, гадаю, — додав він, — практика зробила таким самим і ваше серце.

— Атож, можна й так сказати, — від душі розсміявся Саймон. — Гадаю, м’якості в мені не більше, ніж у будь-кого іншого. Кажу вам, ніхто мене не проведе! Негри теж мене не обведуть навколо пальця — ні своїм вереском, ні лестощами, це вже точно.

— А людей у вас чимало.

— Справді, — відповів Саймон. — Ось той Том — мені казали, що він неабиякий чолов’яга. Я добре за нього заплатив, розраховуючи зробити з нього наглядача й управителя; тільки треба вибити з нього ті забобони, яких він набрався через те, що з ним поводилися так, як із неграми ніколи не слід поводитися, — тоді він буде першокласним! Жовта жінка, яку я придбав разом із ним, здається, хвороблива, але я витисну з неї все, на що вона здатна; може, рік-другий і протягне. Я не прихильник берегти негрів. Виснажуй, а тоді купуй нових — такий у мене спосіб; менше клопоту, та й зрештою, я цілком певен, це обходиться дешевше. — І Саймон сьорбнув зі своєї чарки.

— А довго вони зазвичай живуть? — запитав незнайомець.

— Та хто його знає; залежить від статури. Міцні хлопці тримаються шість-сім років; кволих можна виснажити за два-три. Коли я тільки починав, то добряче з ними вовтузився, намагався, щоб вони довше протягнули, — лікував, коли хворіли, давав одяг, ковдри та всяке інше, намагався, щоб вони жили хоч якось пристойно й більш-менш зручно. Господи, та все це було ні до чого! Я втрачав на них гроші, а клопоту було сила. Тепер я просто жену їх до кінця — хворий чи здоровий, байдуже. Один негр помер — я купую іншого; і бачу, що так і дешевше, і легше в усьому.

Незнайомець відійшов убік і сів поруч із одним джентльменом, який слухав цю розмову з ледве стримуваним неспокоєм.

— Не думайте, що цей чоловік — типовий представник південних плантаторів, — сказав він.

— Сподіваюся, що ні, — наголосив молодий джентльмен.

— Це підлий, нікчемний, жорстокий чоловік! — сказав інший.

— І все ж ваші закони дозволяють йому тримати у своїй абсолютній владі будь-яку кількість людських істот, не даючи їм навіть тіні захисту; і хоч він людина низька, ви не можете сказати, що таких, як він, небагато.

— Що ж, — відповів інший, — серед плантаторів є чимало людей розсудливих і людяних.

— Згоден, — сказав молодий чоловік. — Але, на мою думку, саме ви, розсудливі й людяні люди, відповідальні за всю жорстокість і всі безчинства, які чинять такі негідники. Бо якби не ваше схвалення й ваш вплив, уся ця система не змогла б протриматися й години. Якби не було інших плантаторів, крім такого, як цей, — сказав він, показуючи пальцем на Ліґрі, який стояв до них спиною, — усе це пішло б на дно, мов жорновий камінь. Саме ваша респектабельність і ваша людяність дають йому право на його жорстокість і захищають її.

— Ви, безперечно, високої думки про мою доброту, — усміхнувся плантатор, — але раджу вам не говорити так голосно: на пароплаві є люди, які можуть виявитися не такими терпимими до чужих поглядів, як я. Краще зачекайте, поки я дістануся до своєї плантації, — там ви зможете скільки завгодно лаяти нас усіх, ніхто вам не завадить.

Молодий джентльмен почервонів і всміхнувся, а невдовзі вони обоє вже були зайняті грою в нарди.

Тим часом унизу, в іншій частині пароплава, між Еммелін і мулаткою, з якою вона сиділа разом, точилася інша розмова. Цілком природно, що вони розповідали одна одній деякі подробиці свого життя.

— У кого ти була? — запитала Еммелін.

— Ну, моїм хазяїном був містер Елліс — жив на Ліві-стріт. Може, ти бачила той будинок.

— Він добре з тобою поводився? — запитала Еммелін.

— Здебільшого так, поки не захворів. Він хворіє вже понад шість місяців, то краще, то гірше, і страшенно непокоїться. Здається, йому не хотілося, щоб хтось мав спокій ані вдень, ані вночі; і став таким причепливим, що ніхто не міг йому догодити. Наче з кожним днем ставав усе лютішим; не давав мені спати ночами, аж поки я зовсім не вибилася з сил і вже не могла більше не засинати; а коли одного разу вночі я заснула, Господи, як же він тоді мене лаяв і казав, що продасть мене найжорстокішому хазяїнові, якого тільки зможе знайти. А він же обіцяв дати мені волю після своєї смерті.

— У тебе були друзі? — запитала Еммелін.

— Так, чоловік — він коваль. Хазяїн зазвичай здавав його в найм. Мене забрали так швидко, що я навіть не встигла з ним попрощатися; а в мене ще четверо дітей. О, Боже мій! — сказала жінка, затуливши обличчя руками.

Це природний порух людського серця: почувши чиюсь історію про нещастя, неодмінно хочеться сказати щось на втіху. Еммелін хотіла щось відповісти, але не могла придумати, що саме. Що тут можна було сказати? Ніби за мовчазною згодою, обидві вони зі страхом і жахом уникали будь-якої згадки про страшного чоловіка, який тепер став їхнім хазяїном.

Щоправда, навіть для найтемнішої години існує релігійна довіра. Мулатка була членкинею методистської церкви й мала нехитру, але щиру віру. Еммелін отримала значно ґрунтовнішу освіту — її навчили читати й писати та старанно наставляли в Біблії завдяки турботі вірної й побожної господині; але хіба не випробувало б віри найстійкішого християнина, якби він опинився, здавалося б, покинутим Богом, у пазурах безжальної сили? Наскільки ж більше це мало похитнути віру малих Христових дітей, слабких у знаннях і ніжних літами!

Пароплав плив далі, несучи на собі свій тягар скорботи, вгору червоною, замуленою, каламутною течією, крізь круті, звивисті закрути Червоної річки; а сумні очі втомлено дивилися на стрімкі береги з червоної глини, що пропливали повз них у похмурій одноманітності.

Нарешті пароплав зупинився біля невеликого містечка, і Ліґрі зі своєю компанією зійшов на берег.