«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XL, Мученик

Не думай, що праведного Небо забуло!

Хоч доля відмовила йому в земних дарах, —

Хоч із розбитим, скривавленим серцем,

Зневажений людьми, він іде на смерть!

Бо Бог відзначив кожен день скорботи,

І порахував кожну гірку сльозу,

І довгі роки небесного блаженства відплатять

За все, що тут страждають Його діти.

Браянт.

[1] Цього вірша немає ані в зібраних творах Вільяма Каллена Браянта, ані в збірці поезій його брата Джона Говарда Браянта. Ймовірно, його було передруковано з газети або журналу.

Найдовша дорога мусить мати свій кінець, — найпохмуріша ніч неодмінно поступиться ранкові. Вічний, невблаганний плин миттєвостей невпинно наближає день лиходія до вічної ночі, а ніч праведника — до вічного дня. Ми йшли разом із нашим смиренним другом долиною рабства аж дотепер: спершу квітучими полями безтурботності й достатку, потім — крізь душерозривні розлуки з усім, що людина вважає дорогим. Ми знову чекали разом із ним на сонячному острові, де щедрі руки ховали його кайдани під квітами; і, нарешті, пішли за ним туди, де останній промінь земної надії згас у темряві, й побачили, як серед чорного мороку земного небосхил невидимого світу спалахнув зорями нового й промовистого сяйва.

Ранкова зоря вже стоїть над вершинами гір, а вітри й легкі подихи повітря, не земного походження, сповіщають, що брами дня ось-ось розчиняться.

Втеча Кессі та Еммелін до краю роздратувала й без того похмурий норов Легрі, і його лють, як і слід було очікувати, впала на беззахисну голову Тома. Коли він поспіхом повідомив цю звістку своїм людям, у Томових очах раптом спалахнуло світло, а руки мимоволі здійнялися вгору — і Легрі цього не пропустив. Він побачив, що Том не приєднався до гурту переслідувачів. Легрі подумав було змусити його це зробити, але, маючи за плечима давній досвід його незламності, коли від нього вимагали брати участь у якомусь нелюдському вчинку, цього разу не став у поспіху вступати з ним у суперечку.

Тож Том залишився, разом із кількома людьми, яких він навчив молитися, і вони підносили молитви за порятунок утікачок.

Коли Легрі повернувся, збентежений і розчарований, уся давня ненависть, яку його душа плекала до раба, почала набирати смертельно небезпечної, відчайдушної форми. Хіба цей чоловік не кидав йому виклик — спокійно, могутньо, невідступно — від самого дня, коли Легрі його купив? Хіба не було в ньому якогось духу, який, хоч і мовчазний, палив Легрі, мов пекельне полум’я?

— Я ненавиджу його! — сказав Легрі тієї ночі, сидячи на своєму ліжку. — Я ненавиджу його! І хіба він не мій? Хіба я не можу робити з ним що заманеться? Цікаво, хто мені завадить?

Легрі стиснув кулак і затрусив ним, наче тримав у руці щось, що міг роздерти на шматки.

Але Том був вірним і цінним слугою; і хоча саме за це Легрі ненавидів його ще дужче, проте ця обставина все ж певною мірою стримувала його.

Наступного ранку він вирішив поки що нічого не казати; зібрати загін із сусідніх плантацій, із собаками й рушницями; оточити болота й вести полювання методично, крок за кроком. Якщо це вдасться — тим краще; якщо ні, він покличе до себе Тома і — Легрі стиснув зуби, а кров у ньому закипіла — тоді зламає цього негідника або… в душі вже лунав страшний шепіт, якому його душа охоче підкорялася.

Ви кажете, що вигода господаря є достатньою запорукою безпеки раба. Але в шаленстві людської волі людина свідомо, з відкритими очима, продасть власну душу дияволові, аби досягти свого; то невже вона буде дбайливішою до тіла свого ближнього?

— Ну що ж, — сказала Кессі наступного дня з горища, розвідуючи крізь сучок у стіні, — сьогодні полювання знову почнеться!

Троє чи четверо вершників гарцювали на просторі перед будинком; а одна чи дві пари незнайомих собак рвалися з повідків у руках негрів, що їх тримали, і гавкали та гарчали один на одного.

Двоє з чоловіків були наглядачами на сусідніх плантаціях; інші — приятелі Легрі, з якими він сходився за шинк-стійкою в сусідньому місті й які прийшли заради розваги від полювання. Важко було б уявити собі більш відразливу компанію. Легрі щедро частував їх бренді, а також і негрів, яких відрядили з різних плантацій для цієї служби; адже він уважав за потрібне перетворювати кожну подібну повинність для негрів на якомога більше свято.

Кессі притулила вухо до сучка в стіні, і, оскільки ранковий вітер дув просто в бік будинку, вона могла добре чути більшу частину розмови. Похмура насмішка затьмарила сувору, темну серйозність її обличчя, коли вона слухала, як вони ділять між собою ділянки для пошуків, обговорюють переваги одних собак над іншими, віддають накази щодо стрільби та розпоряджаються, як поводитися з кожним у разі піймання.

Кессі відсахнулася, склала руки й, підвівши очі до неба, сказала:

— О великий Всемогутній Боже! Ми всі грішники; але що ми зробили такого, чого не зробив увесь інший світ, що з нами мають так поводитися?

У її обличчі й голосі, коли вона це промовляла, була страшна, глибока щирість.

— Якби не ти, дитино, — сказала вона, дивлячись на Еммелін, — я б вийшла до них; і подякувала б кожному з них, хто підстрелив би мене; бо навіщо мені свобода? Хіба вона може повернути мені моїх дітей або зробити мене такою, якою я була колись?

Еммелін у своїй дитячій простоті трохи боялася похмурих настроїв Кессі. Вона дивилася на неї розгублено, але нічого не відповіла. Лише взяла її за руку лагідним, ніжним рухом.

— Не треба! — сказала Кессі, намагаючись відсмикнути руку. — Ти змусиш мене прив’язатися до тебе; а я більше ніколи не хочу нікого любити!

— Бідна Кессі! — сказала Еммелін. — Не почувайся так! Якщо Господь дасть нам волю, може, Він поверне тобі твою доньку; а якщо й ні, я буду тобі як донька. Я знаю, що більше ніколи не побачу свою бідолашну стару матір! Я любитиму тебе, Кессі, хоч би ти мене любила чи ні!

Ніжний, дитячий дух переміг. Кессі сіла поруч із нею, обняла її за шию, погладила по м’якому каштановому волоссю; і Еммелін тоді здивувалася красі її величних очей, які тепер пом’якшилися від сліз.

— О, Ем! — сказала Кессі. — Я голодувала за своїми дітьми, я жадала їх, і мої очі втомилися від туги за ними! Ось! Ось тут! — вигукнула вона, вдаривши себе в груди. — Тут усе спустошене, усе порожнє! Якби Бог повернув мені моїх дітей, тоді я змогла б молитися.

— Ти мусиш довіритися Йому, Кессі, — сказала Еммелін. — Він наш Отець!

— Його гнів на нас, — сказала Кессі. — Він відвернувся від нас у гніві.

— Ні, Кессі! Він буде добрий до нас! Даваймо на Нього надію, — сказала Еммелін. — Я завжди мала надію.

Полювання було довгим, жвавим і ретельним, але безуспішним; і Кессі з похмурою, іронічною втіхою дивилася на Легрі, коли той, стомлений і пригнічений, зліз із коня.

— Ну, Квімбо, — сказав Легрі, розтягуючись у вітальні, — іди зараз же й приведи сюди Тома! Цей старий негідник стоїть за всією цією справою; і я виб’ю це з його старої чорної шкіри — або, хай там що, дізнаюся, чому не зміг!

Самбо й Квімбо, хоч і ненавиділи один одного, були одностайні в не менш щирій ненависті до Тома. Спочатку Легрі сказав їм, що купив Тома, аби той за його відсутності був головним наглядачем; відтоді в них зародилася неприязнь до нього, яка дедалі зростала в їхніх принижених і раболіпних душах, коли вони бачили, як Том накликає на себе невдоволення їхнього господаря. Тож Квімбо охоче вирушив виконувати наказ.

Том почув цю звістку з тривожним передчуттям, бо знав увесь план втечі втікачок і місце, де вони тепер переховувалися; він знав смертельно небезпечну вдачу чоловіка, з яким мав справу, та його деспотичну владу. Але він почувався сильним у Богові й був готовий зустріти смерть, аби не видати беззахисних.

Він поставив свій кошик біля рядка й, підвівши очі до неба, сказав:

— У Твої руки віддаю дух мій! Ти викупив мене, о Господи, Боже істини!

І тоді спокійно підкорився грубій, жорстокій хватці, якою Квімбо схопив його.

— Ага, ага! — гаркнув велетень, тягнучи його за собою. — Ну, тепер ти своє отримаєш! Я вже бачу, як мас’р добряче розлютився! Тепер не викрутишся! Кажу тобі, дістанеться тобі, і ще як! Подивимося, який ти тепер будеш, коли допомагаєш мас’ровим ніґерам тікати! Побачимо, що ти за це матимеш!

Але ці дикі слова не досягали того слуху! — бо там звучав вищий голос: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а після цього не може більше нічого вдіяти». Нерви й кістки тіла цього бідолахи здригалися від цих слів, наче їх торкнувся Божий перст; і він відчув у собі силу тисячі душ, злитих в одну. Коли він ішов, дерева й кущі, хатини його рабського життя, уся картина його приниження немов проносилися повз нього, мов краєвид повз вухо того, хто стрімко мчить. Його душа тріпотіла, — дім був уже перед очима, — і година визволення здавалася близькою.

— Ну що, Томе! — сказав Легрі, підходячи й похмуро хапаючи його за комір куртки; крізь зціплені зуби він промовив у нападі шаленої, рішучої люті: — Ти знаєш, що я вирішив убити тебе?

— Цілком можливо, мас’ре, — спокійно відповів Том.

— Я це зроблю, — сказав Легрі з похмурим, страшним спокоєм. — Зроблю саме це, Томе, якщо ти не скажеш мені, що знаєш про цих дівчат!

Том мовчав.

— Ти чуєш? — заревів Легрі, тупнувши ногою, мов розлючений лев. — Говори!

— Мені нема чого сказати, мас’ре, — повільно, твердо й виразно промовив Том.

— Ти смієш казати мені, старий чорний християнине, що ти не знаєш? — сказав Легрі.

Том мовчав.

— Говори! — гримнув Легрі, люто вдаривши його. — Ти щось знаєш?

— Знаю, мас’ре, але нічого не можу сказати. Я можу померти!

Легрі глибоко вдихнув і, стримуючи лють, схопив Тома за руку, наблизив своє обличчя майже впритул до його обличчя й страшним голосом сказав:

— Слухай-но, Томе! Ти думаєш, що, раз я вже відпускав тебе, то й тепер не зроблю того, що кажу; але цього разу я вже вирішив і зважив усі наслідки. Ти завжди стояв проти мене: тепер я або здолаю тебе, або вб’ю! — одне з двох. Я порахую кожну краплю крові в тобі й забиратиму їх одну за одною, аж поки ти не здасися!

Том підвів очі на свого господаря й відповів:

— Мас’ре, якби ви були хворі, чи в біді, чи помирали, а я міг би вас урятувати, я б віддав вам кров свого серця; а якби, забравши кожну краплю крові з цього старого тіла, можна було врятувати вашу безцінну душу, я б віддав її добровільно, як Господь віддав Свою за мене. О, мас’ре! Не накликайте на свою душу цього великого гріха! Вам він зашкодить більше, ніж мені! Робіть зі мною все найгірше, що можете, — мої страждання скоро закінчаться; але якщо ви не покаєтеся, ваші ніколи не скінчаться!

Немов дивний уривок небесної музики, почутий у затишші бурі, цей сплеск почуттів на мить запанував над усім. Легрі стояв приголомшений і дивився на Тома; і настала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник, безмовним дотиком відмірюючи останні миті милосердя й випробування для цього закам’янілого серця.

Та це тривало лише мить. Була коротка вагома пауза — одне нерішуче, вагке тремтіння каяття, — і дух зла повернувся з семикратною силою; Легрі, піною сходячи від люті, збив свою жертву на землю.

Сцени крові й жорстокості жахають наш слух і серце. На те, що здатна чинити людина, людині бракує мужності навіть дивитися. Те, що мусить терпіти наш брат-людина і брат-християнин, неможливо нам розповісти навіть у нашій потаємній кімнаті, бо від цього душа крається! І все ж, о моя країно! Це чиниться під покровом твоїх законів! О Христе! Твоя церква бачить це — майже мовчки!

Але колись жив Той, чиї страждання перетворили знаряддя тортур, приниження й ганьби на символ слави, честі та безсмертного життя; і там, де перебуває Його дух, ані принизливі удари, ані кров, ані образи не здатні зробити останню боротьбу християнина менш ніж славною.

Невже тієї довгої ночі він був сам, коли його мужній, сповнений любові дух тримався в тій старій коморі, витримуючи побої й жорстокі удари?

Ні! Поруч із ним стояв ОДИН — видимий лише йому, — «подібний до Сина Божого».

Поруч стояв і спокусник — засліплений шаленою, деспотичною волею, — щомиті підштовхуючи його уникнути цієї муки, зрадивши невинних. Але мужнє, правдиве серце твердо трималося Вічної Скелі. Як і його Учитель, він знав: якщо він урятує інших, то себе врятувати не зможе; і навіть найтяжчі страждання не могли вирвати з його уст нічого, крім молитов і святої довіри до Бога.

— Він уже майже відійшов, мас’ре, — сказав Самбо, мимоволі зворушений терпінням своєї жертви.

— Бий далі, поки не здасться! Давай йому! — кричав Легрі. — Давай йому! Я витягну з нього кожну краплю крові, якщо він не зізнається!

Том розплющив очі й поглянув на свого господаря.

— Бідолашне, жалюгідне створіння! — сказав він. — Ти вже нічого більше не можеш зробити! Я прощаю тебе всією душею!

І зовсім знепритомнів.

— Їй-богу, здається, з ним остаточно покінчено, — сказав Легрі, ступаючи вперед, щоб поглянути на нього. — Так, усе! Ну, нарешті рот йому заткнуто, — це хоч якась втіха!

Так, Легрі; але хто заткне той голос у твоїй душі? Ту душу, для якої вже немає каяття, немає молитви, немає надії, — душу, в якій уже палає вогонь, що ніколи не згасне!

Та Том ще не зовсім відійшов. Його дивовижні слова й благочестиві молитви торкнулися сердець здичавілих негрів, які були знаряддями жорстокості проти нього; і щойно Легрі вийшов, вони підняли його й, у своєму невігластві, спробували повернути його до життя — наче це могло бути для нього якоюсь ласкою.

— Авжеж, ми зробили страшенно грішну справу! — сказав Самбо. — Сподіваюся, мас’рові доведеться за неї відповідати, а не нам.

Вони промили йому рани, влаштували йому грубе ложе з непотребу бавовни, щоб він міг лягти; а один із них, прокравшись до будинку, випросив у Легрі чарку бренді, удаючи, ніби втомився й хоче випити сам. Він приніс її назад і влив Тому в горло.

— О, Томе! — сказав Квімбо. — Ми страшенно згрішили перед тобою!

— Я прощаю вас усім серцем! — ледве чутно відповів Том.

— О, Томе! Скажи нам, хто ж такий Ісус? — запитав Самбо. — Ісус, який усю цю ніч стояв поруч із тобою! — Хто Він?

Це слово оживило дух, що згасав і вже майже полишав його. Том виголосив кілька палких речень про цього дивовижного Мужа — про Його життя, Його смерть, Його вічну присутність і силу спасати.

Обидва дикі чоловіки заплакали.

— Чому ж я ніколи раніше цього не чув? — сказав Самбо. — Але я вірю! Не можу не вірити! Господи Ісусе, змилуйся над нами!

— Бідолашні ви, — сказав Том. — Я готовий був би віддати все, що маю, аби тільки привести вас до Христа! О Господи! Даруй мені ці ще дві душі, благаю Тебе!

І молитва ця була почута!

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XLI, Молодий господар

Два дні потому молодий чоловік під’їхав легкою повозкою алеєю китайських дерев і, поспіхом кинувши віжки на шию коня, вискочив із неї та запитав, де можна знайти господаря маєтку.

То був Джордж Шелбі; а щоб пояснити, як він тут опинився, нам доведеться повернутися трохи назад у нашій розповіді.

Лист міс Офелії до місіс Шелбі через якийсь прикрий випадок пролежав місяць чи два в якомусь віддаленому поштовому відділенні, перш ніж дістався адресата; і, звісно ж, коли його нарешті отримали, Дядько Том уже зник із поля зору десь серед далеких боліт Червоної річки.

Місіс Шелбі прочитала цю звістку з глибоким занепокоєнням, але негайно щось зробити було неможливо. Саме тоді вона не відходила від ліжка хворого чоловіка, який у розпалі гарячки лежав у маренні. Молодий господар Джордж Шелбі, що за цей час устиг перетворитися з хлопчика на високого юнака, був її постійним і вірним помічником та єдиною опорою в управлінні справами батька. Міс Офелія передбачливо надіслала їм ім’я адвоката, який вів справи Сен-Клерів; і найбільше, що можна було зробити за таких обставин, — написати йому листа із запитом. Через кілька днів раптова смерть містера Шелбі, звісно, на певний час змусила їх цілковито зосередитися на інших, невідкладних справах.

Містер Шелбі засвідчив свою довіру до здібностей дружини, призначивши її одноосібною виконавицею заповіту щодо всього свого майна; і відтак на її плечі одразу впала величезна й заплутана маса справ.

Місіс Шелбі з властивою їй енергією взялася розплутувати цей клубок господарських справ; деякий час вони з Джорджем були зайняті збиранням та перевіркою рахунків, продажем майна й погашенням боргів, бо місіс Шелбі твердо вирішила привести все до чіткої, зрозумілої форми, хай би якими були для неї наслідки. Тим часом вони отримали листа від адвоката, до якого їх скерувала міс Офелія. Він повідомляв, що нічого про цю справу не знає: чоловіка продали з публічних торгів, а крім отримання грошей, він нічого про цю оборудку не відав.

Ні Джордж, ні місіс Шелбі не могли змиритися з таким результатом; і тому приблизно через шість місяців, коли матері знадобилося вирішити деякі справи внизу за течією річки, Джордж вирішив особисто вирушити до Нового Орлеана й продовжити пошуки, сподіваючись довідатися, де перебуває Дядько Том, і повернути його.

Після кількох місяців безуспішних пошуків, через чистісіньку випадковість, Джордж познайомився в Новому Орлеані з чоловіком, якому пощастило володіти саме тією інформацією, якої він прагнув. І, маючи гроші в кишені, наш герой сів на пароплав до Червоної річки, твердо вирішивши розшукати свого давнього друга й викупити його.

Незабаром його провели до будинку, де він застав Легрі у вітальні.

Легрі зустрів незнайомця своєрідною, похмурою гостинністю.

— Я чув, — сказав молодий чоловік, — що ви купили в Новому Орлеані одного чоловіка на ім’я Том. Колись він належав моєму батькові, і я приїхав дізнатися, чи не можна викупити його назад.

Чоло Легрі потемніло, і він палко вибухнув:

— Так, купував я такого хлопця — і, хай йому чорт, яка ж це була для мене покупка! Найбунтівніший, найнахабніший, найзухваліший пес! Підбурював моїх негрів утікати; допоміг утекти двом дівкам, кожна з яких коштувала вісімсот чи тисячу доларів. Сам у цьому зізнався, а коли я наказав йому сказати, де вони, він так і заявив, що знає, але не скаже; і стояв на своєму, хоч я відлупцював його так, як ще жодного негра не лупцював. Здається, він намагається померти; тільки не знаю, чи вийде з нього це.

— Де він? — запально спитав Джордж. — Дайте мені його побачити.

Щоки молодого чоловіка палали, а очі спалахнули вогнем; але поки що він розважливо промовчав.

— Він у он тій халабуді, — сказав маленький хлопчина, який стояв, тримаючи Джорджевого коня.

Легрі копнув хлопця ногою й вилаяв його, але Джордж, не кажучи більше ні слова, повернувся й широким кроком рушив до вказаного місця.

Том пролежав там два дні від тієї фатальної ночі; та вже не страждав, бо всі нерви, здатні відчувати біль, були притуплені й зруйновані. Більшу частину часу він лежав у тихому заціпенінні, бо закони могутнього, міцно збудованого тіла не могли одразу звільнити ув’язнений у ньому дух. Потайки, під покровом нічної темряви, сюди приходили нещасні, спустошені люди, які крали у свого й без того мізерного часу на відпочинок кілька хвилин, аби віддячити йому бодай дещицею тієї любовної турботи, якою він завжди так щедро обдаровував інших. Справді, цим бідним учням було майже нічого дати йому — лише кухоль холодної води; але давали вони його від щирого серця.

Сльози падали на те чесне, байдужe до всього обличчя — сльози запізнілого каяття нещасних, неосвічених язичників, яких його передсмертна любов і терпіння пробудили до каяття, і гіркі молитви, пошепки виголошені над ним до щойно знайденого Спасителя, про якого вони знали ледь більше, ніж саме ім’я, але до якого невіглаше, спрагле людське серце ніколи не звертається марно.

Кессі, яка вийшла зі свого сховку й, підслухавши, дізналася про жертву, принесену заради неї та Еммелін, тієї ночі теж була тут, нехтуючи небезпекою викриття. І зворушена кількома останніми словами, які його любляча душа ще мала силу промовити, довга зима відчаю, крига багатьох років нарешті скреслили — і темна, зневірена жінка заплакала та почала молитися.

Коли Джордж увійшов до халупи, у нього запаморочилося в голові, а серце занило.

— Невже це правда… невже це можливо? — мовив він, опускаючись навколішки біля нього. — Дядьку Томе, мій бідний, бідний старий друже!

Щось у цьому голосі проникло до слуху вмираючого. Він тихо поворухнув головою, усміхнувся й промовив:

— Ісус може зробити смертне ложе м’яким, наче пухові подушки.

Сльози, гідні мужнього серця, покотилися з очей молодого чоловіка, коли він схилився над своїм нещасним другом.

— О, любий Дядьку Томе! Прокинься — скажи ще хоч слово! Поглянь угору! Це я, господар Джордж, твій маленький господар Джордж. Ти мене не впізнаєш?

— Господар Джордж! — прошепотів Том, розплющуючи очі й слабким голосом промовляючи: — Господар Джордж!

Він дивився розгублено.

Поволі ця думка, здавалося, наповнила всю його душу; порожній погляд став зосередженим і прояснів, усе обличчя осяялося, тверді руки зімкнулися, а по щоках покотилися сльози.

— Хвала Господу! Це він… це він… це все, чого я хотів! Вони мене не забули. Це зігріває мою душу; це тішить моє серце! Тепер я помру спокійно! Хвала Господу, душею моєю!

— Ти не помреш! Ти не смієш помирати й навіть не думай про це! Я приїхав викупити тебе й забрати додому, — палко й запально вигукнув Джордж.

— О, господарю Джордже, ви запізнилися. Господь викупив мене і забере додому — а я прагну туди. Небо краще за Кентуккі.

— О, не помирай! Це мене вб’є! — розіб’є мені серце сама думка про те, скільки ти вистраждав, як лежав тут, у цій старій халупі! Бідолаха, бідолашний друже!

— Не називай мене бідолахою! — урочисто сказав Том. — Я був бідолахою; але тепер усе це минулося й зникло. Я вже стою біля самих дверей, що ведуть у славу! О, господарю Джордже! Небо прийшло до мене! Я здобув перемогу! Господь Ісус дарував її мені! Слава Його імені!

Джордж був приголомшений силою, запалом і могутністю, з якими пролунали ці уривчасті слова. Він мовчки сидів і дивився.

Том стиснув його руку й повів далі:

— Тільки не кажи тепер Хлої, бідній душі, як ти мене знайшов; — для неї це було б страшним ударом. Просто скажи їй, що знайшов мене вже на шляху до слави і що я не міг залишитися заради когось. І скажи, що Господь був поруч зі мною всюди й завжди, і все робив для мене легким та простим. А ще — о, бідні дітки й немовля! Скільки разів моє старе серце мало не розривалося за них! Скажи їм усім, щоб ішли за мною — ішли за мною! Передай мою любов господареві, любій добрій пані та всім у маєтку! Ти й не знаєш! Здається, я люблю їх усіх! Я люблю кожне створіння всюди! — нічого, крім любові! О, господарю Джордже! Що за диво — бути християнином!

Саме в цю мить Легрі неквапливо підійшов до дверей халупи, зазирнув усередину з уперто недбалим виглядом і відійшов убік.

— Старий сатана! — обурено вигукнув Джордж. — Як же втішає думка, що колись диявол віддячить йому за все це!

— О, не треба! — О, не смій! — сказав Том, стискаючи його руку. — Він же нещасна, жалюгідна істота! Страшно й подумати про це! О, якби тільки він міг покаятися, Господь і тепер простив би його; але боюся, він ніколи не покається!

— Сподіваюся, що не покається! — відповів Джордж. — Я ніколи не хочу бачити його на небі!

— Тихіше, господарю Джордже! — Мені боляче це чути! Не думай так! Він не завдав мені справжнього зла — лише відчинив для мене ворота Царства; от і все!

Саме в цю мить раптовий приплив сил, який радість від зустрічі з молодим господарем влила у вмираючого, вичерпався. Його раптом охопила слабкість; він заплющив очі, і по обличчю пройшла таємнича, велична переміна, що сповіщала наближення інших світів.

Він почав дихати довгими, глибокими вдихами; широкі груди важко підіймалися й опускалися. На його обличчі був вираз переможця.

— Хто… хто… хто відлучить нас від любові Христової? — промовив він голосом, що боровся зі смертельною неміччю; і, усміхнувшись, заснув.

Джордж сидів, охоплений урочистим благоговінням. Йому здавалося, що це місце стало святим; і коли він заплющив мертві очі та підвівся від тіла померлого, його опанувала лише одна думка — та, яку висловив його простий старий друг:

— Що за диво — бути християнином!

Він обернувся: позаду нього похмуро стояв Легрі.

Щось у цій сцені смерті приборкало природну запальність юнацької пристрасті. Сама присутність цього чоловіка була для Джорджа огидною, і він відчував лише одне бажання — якомога швидше піти звідси, обмежившись кількома словами.

Пильно глянувши своїми проникливими темними очима на Легрі, він просто сказав, показуючи на померлого:

— Ти вже взяв від нього все, що міг. Скільки я маю заплатити тобі за тіло? Я заберу його й поховаю по-людськи.

— Я мертвих негрів не продаю, — похмуро відповів Легрі. — Можеш ховати його де й коли захочеш.

— Хлопці, — владним тоном сказав Джордж двом чи трьом неграм, які дивилися на тіло, — допоможіть мені підняти його й перенести до моєї повозки; і принесіть мені лопату.

Один із них побіг по лопату; двоє інших допомогли Джорджеві перенести тіло до повозки.

Джордж не промовив до Легрі ані слова й навіть не глянув на нього. Той не став скасовувати його наказів, а лише стояв, насвистуючи, з удавано безтурботним виглядом. Похмуро він рушив за ними туди, де біля дверей стояла повозка.

Джордж розстелив у повозці свій плащ і обережно поклав на нього тіло, посунувши сидіння, щоб звільнити достатньо місця. Потім обернувся, подивився Легрі просто в очі й, зусиллям стримуючи себе, сказав:

— Я ще не сказав тобі, що думаю про цю страхітливу, злочинну справу; — але зараз не час і не місце. Та знай, сер, ця невинно пролита кров матиме своє правосуддя. Я оголошу про це вбивство. Я піду до першого ж мирового судді й викрию тебе.

— Іди! — глузливо клацнув пальцями Легрі. — Я б хотів на це подивитися. Де ти візьмеш свідків? Як ти це доведеш? Ну, давай!

Джордж одразу зрозумів, у чому сила цього зухвалого виклику. На всій плантації не було жодної білої людини; а в усіх південних судах свідчення людини з кольоровою шкірою нічого не важило. Тієї миті він відчув, ніби міг би розірвати саме небо своїм обуреним криком про справедливість; але все було марно.

— Зрештою, скільки галасу через якогось мертвого негра! — сказав Легрі.

Це слово стало іскрою, кинутою в пороховий льох. Розсудливість ніколи не була головною чеснотою кентуккійського хлопця. Джордж обернувся і одним сповненим обурення ударом збив Легрі з ніг, кинувши його обличчям у землю; а коли став над ним, палаючи гнівом і викликом, то мимоволі нагадував свого великого тезку, який переміг дракона.

Втім, деяким людям піти на користь, коли їх збивають із ніг. Варто лише добряче розпростерти їх у пилюці, як вони негайно переймаються повагою до того, хто це зробив; і Легрі був саме з таких. Тож, підвівшись і обтрусивши з одягу пил, він із неабиякою увагою стежив за повільно віддалюваною повозкою; і не розтулив рота, аж поки вона не зникла з очей.

За межами плантації Джордж помітив сухий піщаний пагорб, затінений кількома деревами; там вони й викопали могилу.

— Зняти з нього плащ, господарю? — запитали негри, коли могила була готова.

— Ні, ні — поховайте разом із ним! Це все, що я можу тепер дати тобі, бідний Томе, — і ти матимеш його.

Вони опустили його в могилу; чоловіки мовчки засипали її лопатами. Насипали над могилою горбок і вкрили його свіжою зеленою дерниною.

— Можете йти, хлопці, — сказав Джордж, вкладаючи кожному в руку по чверті долара.

Однак вони ще трохи постояли.

— Якби молодий господар погодився купити нас… — несміливо почав один.

— Ми б так вірно йому служили! — додав другий.

— Тут тяжкі часи, господарю! — сказав перший. — Зробіть ласку, господарю, купіть нас!

— Не можу! Не можу! — насилу промовив Джордж, жестом відсилаючи їх геть. — Це неможливо!

Бідолахи похнюпилися й мовчки відійшли.

— Будь свідком, вічний Боже! — сказав Джордж, опускаючись навколішки на могилу свого бідного друга. — О, будь свідком того, що від цієї години я зроблю все, що може зробити одна людина, аби вигнати прокляття рабства з моєї землі!

Немає пам’ятника, який позначав би останнє місце спочинку нашого друга. Та він йому й не потрібен! Його Господь знає, де він лежить, і воскресить його безсмертним, щоб він постав разом із Ним, коли Господь явиться у своїй славі.

Не жалійте його! Таке життя і така смерть не для жалю! Не в багатстві всемогутності полягає найвища слава Божа, а в самовідданій, жертовній любові! І блаженні ті люди, яких Він покликає до єднання із Собою, щоб вони терпляче несли за Ним свій хрест. Про таких написано: «Блаженні ті, що сумують, бо вони будуть утішені».

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XLII, Правдива історія про привида

З якоїсь незбагненної причини саме в цей час серед слуг на плантації Легрі надзвичайно поширилися всілякі примарні оповідки.

Пошепки розповідали, що глупої ночі чулися кроки, які спускалися сходами з горища, а потім ходили по всьому будинку. Даремно двері верхнього коридору замикали на ключ: привид або носив у кишені запасний ключ, або користувався споконвічним привілейованим правом привидів проходити крізь замкову щілину — і знову розгулював будинком із такою свободою, що це аж лякало.

Щодо зовнішнього вигляду духа свідчення дещо розходилися — через звичай, дуже поширений серед негрів, та, якщо вже на те пішло, мабуть, і серед білих, — неодмінно заплющувати очі й ховати голову під ковдрою, спідницею чи будь-чим іншим, що могло слугувати за схованку в таких випадках. Звісно, як усім відомо, коли тілесні очі таким чином усуваються від справи, духовні очі стають напрочуд пильними й проникливими; тож існувало безліч портретів привида на повен зріст, за які люди ладні були присягнути й засвідчити їхню достовірність. І, як це часто буває з портретами, між собою вони не мали нічого спільного, крім однієї фамільної особливості всього привидячого племені — білого простирадла. Бідолашні душі не зналися на давній історії й не знали, що Шекспір уже засвідчив такий костюм, розповівши, як

«У простирадлах мерці
Вулицями Рима пищать і стогнуть».

А тому те, що всі вони так дивовижно одностайно дійшли саме до цього висновку, є вельми промовистим фактом у царині пневматології, який ми наполегливо рекомендуємо до уваги всім спіритичним медіумам.

Як би там не було, ми маємо приватні підстави знати, що висока постать у білому простирадлі справді ходила в найсприятливіші для привидів години навколо володінь Легрі — виходила з дверей, ковзала навколо будинку, час від часу зникала, а потім знову з’являлася й піднімалася тихими сходами на те фатальне горище; а вранці всі двері коридору щоразу знаходилися замкненими й зачиненими так само міцно, як і раніше.

Легрі не міг не почути цих пошептів; і тим більше вони його хвилювали, що люди всіляко намагалися приховати їх від нього. Він став пити більше бренді, ніж звичайно; вдень тримав голову ще завзятіше й лаявся ще голосніше, ніж раніше, але йому снилися погані сни, а видіння, що поставали перед його внутрішнім зором у ліжку, були далеко не приємними. Наступної ночі після того, як тіло Тома відвезли, він вирушив до сусіднього містечка на гульню — і погуляв там на славу. Додому повернувся пізно й стомлений; замкнув двері, витяг ключ і ліг спати.

Бо, зрештою, хоч би як людина намагалася заглушити це в собі, людська душа — страшна, примарна й неспокійна власність для лихої людини. Хто знає її межі? Хто знає всі її жахливі «можливо», — ті здригання й тремтіння, від яких вона не може позбутися так само, як не може пережити власної вічності! Який же дурень той, хто замикає двері, аби не впустити духів, маючи у власних грудях духа, з яким не сміє зустрітися наодинці, — духа, чий голос, приглушений десь у глибині й завалений горами земного, все ж таки звучить, мов попереджувальна сурма судного дня!

Але Легрі замкнув двері й підпер їх стільцем; поставив біля узголів’я нічник; поклав туди ж свої пістолети. Він перевірив засуви та клямки на вікнах, а тоді вилаявся, що йому «чхати на диявола та всіх його ангелів», — і ліг спати.

Що ж, він спав, бо був стомлений, — спав міцно. Але зрештою на його сон насунулася тінь, жах, передчуття чогось страшного, що нависло над ним. Йому здалося, що це саван його матері; але Кессі тримала його в руках, підіймаючи й показуючи йому. Він чув якийсь невиразний шум, крики й стогони; і водночас знав, що спить, та намагався прокинутися. Він був наполовину притомний. Він був певен, що хтось заходить до його кімнати. Він знав, що двері відчиняються, але не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Нарешті він різко обернувся; двері були відчинені, і він побачив руку, яка гасила його світло.

Надворі було хмарне, туманне місячне світло — і тут він побачив її! Щось біле, що ковзало всередину! Він почув тихий шелест примарного вбрання. Воно зупинилося біля його ліжка; холодна рука торкнулася його руки; голос тричі промовив тихим, страшним шепотом:

— Іди! Іди! Іди!

І поки він лежав, обливаючись потом від жаху, сам не знав коли й як, але примара зникла. Він схопився з ліжка й кинувся до дверей. Вони були зачинені й замкнені, і чоловік упав непритомний.

Після цього Легрі став пити ще більше, ніж будь-коли раніше. Він уже не пив обережно й розважливо, а пиячив бездумно й безтямно.

Невдовзі по всій окрузі почали ходити чутки, що він захворів і помирає. Надмірності спричинили ту страшну хворобу, яка, здавалося, відкидала багряні тіні майбутньої відплати просто в теперішнє життя. Ніхто не міг витримати жахів тієї кімнати, коли він марив і кричав, розповідаючи про видіння, від яких у тих, хто його слухав, мало не холола кров; а біля смертного ложа стояла сувора, біла, невблаганна постать і промовляла:

— Іди! Іди! Іди!

За дивним збігом обставин саме тієї ночі, коли це видіння постало перед Легрі, вранці двері будинку знайшли відчиненими, а декотрі з негрів бачили, як дві білі постаті ковзали алеєю в напрямку битого шляху.

Було вже майже сходження сонця, коли Кессі та Еммелін на мить зупинилися в невеликому гайку неподалік містечка.

Кессі була вдягнена за звичаєм креольських іспанських дам — цілком у чорне. Її обличчя приховував маленький чорний капелюшок, накритий густою, вишитою вуаллю. Було вирішено, що під час втечі вона видаватиме себе за креолку, а Еммелін — за її служницю.

Від ранньої юності обертаючись у найвищому товаристві, Кессі мала мову, манери й поставу, цілком відповідні до цієї ролі; до того ж у неї ще залишилося досить від колись розкішного гардероба та наборів коштовностей, щоб вона могла з вигодою для себе зіграти цю роль.

На околиці містечка вона зупинилася там, де побачила крамницю, в якій продавали скрині, й купила одну гарну. Вона попросила продавця доставити її туди, куди вона вирушала. І ось так, у супроводі хлопця, який котив її скриню, та Еммелін, що йшла позаду, несучи дорожню сумку й кілька пакунків, вона з’явилася в невеликій корчмі, наче поважна пані.

Першою людиною, яка впала їй в око після приїзду, був Джордж Шелбі, що зупинився там, очікуючи наступного пароплава.

Кессі помітила молодого чоловіка крізь щілину в горищі, бачила, як він виніс тіло Тома, і потай тріумфувала, спостерігаючи за його сутичкою з Легрі. Згодом, ковзаючи вночі в своєму примарному вбранні й підслуховуючи розмови негрів, вона дізналася, хто він такий і в яких стосунках був із Томом. Тому, коли виявилося, що він, як і вона, чекає наступного пароплава, вона відчула неабиякий приплив довіри.

Вигляд і манери Кессі, її поведінка, спосіб звертатися до людей і очевидна спроможність платити за все не залишали в готелі жодних підстав для підозр. Люди ніколи не надто допитуються про тих, хто в головному питанні — вчасно й добре платити — цілком надійний, а про це Кессі подбала заздалегідь, прихопивши із собою гроші.

Надвечір почувся пароплав, що наближався, і Джордж Шелбі допоміг Кессі піднятися на борт із тією ввічливістю, яка природно властива кожному кентуккійцеві, а також подбав, щоб їй дали добру каюту.

Кессі весь час подорожі Червоною річкою не виходила зі своєї каюти й лежала в ліжку, посилаючись на хворобу, а її служниця доглядала за нею з улесливою відданістю.

Коли вони вийшли до Міссісіпі, Джордж, дізнавшись, що загадкова пані прямує вгору за течією, як і він сам, запропонував узяти для неї каюту на тому самому пароплаві, де їхав він, — із добродушним співчуттям до її слабкого здоров’я й бажанням зробити все можливе, щоб їй допомогти.

Отже, перед нами вся компанія, благополучно перебрана на добрий пароплав «Цинциннаті», який, набравши повний хід, швидко плив угору річкою під могутнім напором пари.

Кессі почувалася значно краще. Вона сиділа на палубі, виходила до столу, і на пароплаві про неї говорили як про жінку, яка, мабуть, колись була надзвичайно вродливою.

Відтоді, як Джордж уперше побачив її обличчя, його не полишало одне з тих швидкоплинних і невизначених відчуттів схожості, які майже кожному доводилося колись переживати і які часом так спантеличують. Він не міг утриматися, щоб не дивитися на неї й раз у раз не стежити за нею. За столом чи сидячи біля дверей своєї каюти, вона неодмінно ловила на собі погляд молодого чоловіка, а той чемно відводив очі, щойно з її обличчя ставало зрозуміло, що вона помітила його увагу.

Кессі це занепокоїло. Вона почала думати, що він щось підозрює, і зрештою вирішила цілковито покластися на його великодушність та довірила йому всю свою історію.

Джордж від щирого серця був готовий співчувати кожному, кому вдалося втекти з плантації Легрі, — місця, про яке він не міг згадувати чи говорити без обурення, — і, з тією сміливою зневагою до наслідків, яка властива його віку й становищу, запевнив її, що зробить усе від нього залежне, аби захистити їх і допомогти їм дістатися до безпечного місця.

Сусідню з Кессі каюту займала французька пані на ім’я де Ту, яка їхала разом із милою маленькою донькою, дівчинкою років дванадцяти.

Ця пані, почувши з розмов Джорджа, що він із Кентуккі, очевидно, вирішила зав’язати з ним знайомство; у цьому намірі їй допомагала й чарівність її маленької доньки, яка була чи не наймилішою іграшкою, здатною розвіяти нудьгу двотижневої подорожі пароплавом.

Стілець Джорджа часто стояв біля дверей її каюти, і Кессі, сидячи на палубі, могла чути їхню розмову.

Мадам де Ту дуже докладно розпитувала про Кентуккі, де, за її словами, колись жила. Джордж із подивом виявив, що колишнє місце її проживання, мабуть, було неподалік від його власних країв; а з її запитань він зрозумів, що вона напрочуд добре знала людей і все, що там відбувалося.

— Скажіть, — якось запитала його мадам де Ту, — чи знаєте ви кого-небудь у своїй окрузі на прізвище Гарріс?

— Там живе один старий на таке прізвище, неподалік від маєтку мого батька, — відповів Джордж. — Щоправда, ми ніколи особливо з ним не спілкувалися.

— Наскільки я знаю, він великий рабовласник, — сказала мадам де Ту, і в її манері було щось таке, що виказувало більший інтерес, ніж вона хотіла показати.

— Так і є, — відповів Джордж, дещо здивовано поглянувши на неї.

— А ви ніколи не чули, що в нього був… можливо, ви чули про мулата на ім’я Джордж?

— О, звичайно! Джордж Гарріс — я добре його знаю. Він одружився зі служницею моєї матері, але тепер утік до Канади.

— Утік? — швидко перепитала мадам де Ту. — Слава Богу!

Джордж здивовано подивився на неї, але нічого не сказав.

Мадам де Ту прихилила голову до руки й вибухнула сльозами.

— Він мій брат, — сказала вона.

— Мадам! — вигукнув Джордж, вражено підвівши голову.

— Так, — відповіла мадам де Ту, гордо піднявши голову й витираючи сльози. — Містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат!

— Я просто приголомшений, — сказав Джордж, відсунувши свій стілець на крок чи два й дивлячись на мадам де Ту.

— Мене продали на Південь, коли він був ще хлопчиком, — сказала вона. — Мене купив добрий і щедрий чоловік. Він забрав мене із собою до Вест-Індії, звільнив, а потім одружився зі мною. Лише недавно він помер; і я їхала до Кентуккі, щоб спробувати розшукати брата й викупити його.

— Я чув, як він згадував про сестру Емілі, яку продали на Південь, — сказав Джордж.

— Так, це я! — відповіла мадам де Ту. — Розкажіть мені, який він…

— Дуже гарний молодий чоловік, — сказав Джордж, — попри те прокляття рабства, яке тяжіло над ним. Він мав бездоганну репутацію — і щодо розуму, і щодо принципів. Я знаю це, бачите, — додав він, — бо він одружився в нашій родині.

— А яка була дівчина? — нетерпляче запитала мадам де Ту.

— Справжній скарб, — відповів Джордж. — Вродлива, розумна, лагідна дівчина. Дуже побожна. Моя мати сама її виховала й майже так само ретельно, як рідну доньку, привчила до всього необхідного. Вона чудово читала й писала, вишивала й шила; а ще прекрасно співала.

— Вона народилася у вашому домі? — запитала мадам де Ту.

— Ні. Батько купив її під час однієї зі своїх поїздок до Нового Орлеана й привіз матері як подарунок. Тоді їй було років вісім чи дев’ять. Батько ніколи не казав матері, скільки за неї заплатив; але днями, перебираючи його старі папери, ми натрапили на купчу. Він заплатив за неї нечувано велику суму, це точно. Гадаю, через її надзвичайну вроду.

Джордж сидів спиною до Кессі й не бачив, як змінився вираз її обличчя, поки він розповідав ці подробиці.

Тут вона торкнулася його руки й, із зовсім зблідлим від хвилювання обличчям, запитала:

— Чи знаєте ви, у кого він її купив?

— Гадаю, головною стороною в цій угоді був якийсь чоловік на прізвище Сіммонс. Принаймні, здається, саме так було написано в купчій.

— О мій Боже! — прошепотіла Кессі й непритомно впала на підлогу каюти.

Тепер Джордж уже не втрачав пильності, та й мадам де Ту також. Хоча жоден із них не міг здогадатися, що саме спричинило непритомність Кессі, вони все ж здійняли всю метушню, яка належить у таких випадках: Джордж у запалі своєї людяності перекинув умивальний глек і розбив дві склянки, а різні пані в каюті, почувши, що хтось знепритомнів, юрбою посунули до дверей каюти й перекрили весь доступ повітря, який тільки могли перекрити, — словом, усе було зроблено саме так, як можна було від них очікувати.

Бідолашна Кессі! Коли вона отямилася, то повернулася обличчям до стіни й заплакала та заридала, мов дитина, — можливо, матір, ви можете здогадатися, про що вона думала! А можливо, й не можете, — але тієї миті вона була так само певна, що Бог змилувався над нею і що вона побачить свою доньку, — як і справді побачила її через кілька місяців, — але… не будемо забігати наперед.