«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXIV, Передвістя

Через два дні після цього Альфред Сен-Клер і Огюстен попрощалися, а Єва, яку товариство молодого кузена спонукало докладати зусиль, що перевищували її сили, почала швидко слабнути. Нарешті Сен-Клер погодився звернутися по лікарську допомогу — на те, чого він завжди уникав, бо це означало визнати небажану правду.

Але протягом дня чи двох Єва почувалася настільки зле, що мусила залишатися вдома, і покликали лікаря.

Марі Сен-Клер не помічала, як поступово занепадали здоров’я й сили дитини, бо була цілком поглинута вивченням двох чи трьох нових недуг, жертвою яких, на її переконання, була вона сама. Першим і головним принципом Марі було те, що ніхто ніколи не страждав і не міг страждати так сильно, як вона сама; а тому будь-які натяки на те, що хтось поруч із нею може хворіти, вона завжди обурено відкидала. У таких випадках вона неодмінно була переконана, що це лише лінощі або брак енергії; і якби вони мали такі страждання, як вона, то дуже скоро зрозуміли б різницю.

Міс Офелія кілька разів намагалася пробудити в ній материнську тривогу за Єву, але все марно.

— Не бачу, щоб із дитиною було щось негаразд, — казала вона. — Бігає собі, грається.

— Але ж у неї кашель.

— Кашель! Та не вам мені розповідати про кашель. Я все життя була схильна до кашлю. Коли я була такого віку, як Єва, усі думали, що в мене сухоти. Ніч за ніччю Маммі сиділа біля мене. О! Євин кашель — це дрібниця.

— Але вона слабшає і задихається.

— Боже мій! Я сама роками на це страждаю; це просто нервова недуга.

— Але ж ночами вона так пітніє!

— Ну, я пітнію так уже десять років. Дуже часто ніч за ніччю моя білизна буває наскрізь мокра. На нічному вбранні не лишається жодної сухої нитки, а простирадла такі, що Маммі доводиться вивішувати їх сушитися! Єва ж і близько так не пітніє!

Міс Офелія на якийсь час замовкла. Але тепер, коли Єва справді й цілком очевидно занедужала, а лікаря покликали, Марі раптом змінила тон.

— Вона це знала, — казала вона. — Вона завжди відчувала, що їй судилося стати найнещаснішою з матерів. Ось вона, з її жалюгідним здоров’ям, а її єдина люба дитина сходить у могилу просто на її очах! — і Марі вночі ганяла Маммі, а вдень галасувала й сварилася з іще більшою енергією, ніж будь-коли, посилаючись на це нове горе.

— Люба Марі, не говори так! — сказав Сен-Клер. — Не слід так одразу ставити хрест на всьому.

— У тебе немає материнських почуттів, Сен-Клер! Ти ніколи не міг мене зрозуміти! — і тепер не розумієш.

— Але не говори так, наче все вже безнадійно!

— Я не можу ставитися до цього так байдуже, як ти, Сен-Клер. Якщо ти нічого не відчуваєш, коли твоя єдина дитина перебуває в такому небезпечному стані, то я відчуваю. Для мене це вже надто сильний удар після всього, що я й так переживала.

— Це правда, — сказав Сен-Клер, — що Єва дуже ніжна, це я завжди знав; і що вона так швидко виросла, що це виснажило її сили; і що її стан критичний. Але зараз вона просто знесилена від спеки та хвилювання через приїзд кузена й від зусиль, яких докладала. Лікар каже, що надія ще є.

— Ну, звичайно, якщо ти можеш дивитися на все з кращого боку, то, прошу, дивись; мабуть, це щастя — не мати в цьому світі надто чутливого серця. Я справді хотіла б, щоб і сама нічого не відчувала; від цього я лише цілком нещасна! Хотіла б я могла бути такою спокійною, як усі ви!

І в «усіх них» були вагомі підстави молитися про те саме, бо Марі виставляла напоказ своє нове горе як причину й виправдання для всіляких утисків, яких вона завдавала кожному довкола. Кожне слово, сказане кимось, кожен учинок, зроблений чи не зроблений будь-де, був для неї лише новим доказом того, що її оточують черстві, нечутливі люди, яким байдуже до її особливих страждань. Бідна Єва чула деякі з цих промов і мало не виплакала свої маленькі оченята — з жалю до матусі й від смутку через те, що завдає їй стільки тривоги.

Через тиждень чи два симптоми значно послабшали — настало одне з тих оманливих затишшів, якими невблаганна хвороба так часто присипляє тривожне серце навіть на самому порозі могили. Єва знову ходила садом, виходила на балкони; знову гралася й сміялася, — і її батько в пориві радості заявив, що невдовзі вона буде така ж здорова й бадьора, як будь-хто інший. Лише міс Офелія та лікар не відчули жодної втіхи від цього оманливого перемир’я. Та було ще одне серце, яке відчувало те саме, — маленьке серце Єви.

Що це таке, що іноді говорить у душі так спокійно, так ясно, що її земний час короткий? Чи то таємний інстинкт згасаючої природи, чи порив душі, що відчуває наближення безсмертя? Хай там як, у серці Єви оселилася спокійна, солодка, пророча впевненість, що Небо близько; спокійна, мов світло заходу сонця, солодка, мов ясна тиша осені, — і в цьому спочивало її маленьке серце, тривожене лише сумом за тими, хто так щиро її любив.

Бо дитина, хоч її й плекали з такою ніжністю, хоч життя розгорталося перед нею в усій яскравості, яку могли подарувати любов і багатство, не відчувала жалю за собою через те, що мала померти.

У тій книзі, яку вона так часто разом читала зі своїм простодушним старим другом, вона побачила й прийняла у своє юне серце образ Того, хто любив маленьку дитину; і, коли вона вдивлялася в нього й роздумувала, Він перестав бути для неї лише образом і картиною далекого минулого й став живою, всепоглинаючою реальністю. Його любов огортала її дитяче серце ніжністю, більшою за людську; і до Нього, казала вона, вона йде — і до Його оселі.

Але її серце з сумною ніжністю тягнулося до всього, що вона мала залишити позаду. Найбільше — до батька, бо Єва, хоч і ніколи не думала про це виразно, інстинктивно відчувала, що займає в його серці більше місця, ніж будь-хто інший. Вона любила матір, бо та була такою люблячою істотою, а весь егоїзм, який вона помічала в ній, лише засмучував і бентежив її; адже в дитині жила беззастережна довіра до того, що мати не може чинити неправильно. Було в ній щось таке, чого Єва ніяк не могла збагнути; і вона завжди згладжувала це для себе думкою, що, зрештою, це ж матуся, і вона дуже-дуже її любить.

Вона співчувала також тим люблячим, вірним слугам, для яких була наче денне світло й сонячне тепло. Діти зазвичай не схильні мислити узагальненнями; але Єва була надзвичайно зрілою дитиною, і все те, що вона бачила на власні очі — зло устрою, за якого вони жили, — одне за одним западало в глибини її замисленого, вдумливого серця. У неї були невиразні прагнення щось зробити для них — не лише благословити й урятувати їх, а й усіх тих, хто перебував у такому самому становищі, — прагнення, що так сумно контрастували з неміччю її маленького тіла.

— Дядьку Томе, — сказала вона одного дня, коли читала своєму другові, — я можу зрозуміти, чому Ісус хотів померти за нас.

— Чому, міс Єво?

— Бо я теж так почувалася.

— Як це, міс Єво? Я не розумію.

— Я не можу тобі пояснити; але коли я побачила тих бідолашних людей на кораблі, знаєш, коли ти підійшов, а я… Дехто втратив своїх матерів, дехто — чоловіків, а деякі матері плакали за своїми маленькими дітьми; а коли я почула про бідну Пру, — о, хіба це не було жахливо! — і ще багато разів я відчувала, що була б рада померти, якби моєю смертю можна було покласти край усім цим стражданням. Я б померла за них, Томе, якби могла, — серйозно сказала дитина, поклавши свою маленьку худеньку ручку на його руку.

Том із благоговінням подивився на дитину; а коли вона, почувши голос батька, нечутно відійшла, він багато разів витирав очі, дивлячись їй услід.

— Нема ніякої ради — міс Єву тут уже не вдержати, — сказав він Маммі, яку зустрів за мить. — На чолі в неї Господня печать.

— Атож, атож, — сказала Маммі, здіймаючи руки. — Я завсіди так казала. Вона ніколи не була схожа на дитину, якій судилося жити, — в її очах завсіди було щось глибоке. Я стільки разів казала пані; тепер воно збувається — ми всі це бачимо. Любе, маленьке, благословенне ягнятко!

Єва легенько підбігла сходами на веранду до батька. Було вже пізно пополудні, і сонячне проміння утворювало за нею щось на кшталт ореолу, коли вона йшла назустріч у своїй білій сукні, із золотавим волоссям і палаючими щоками, а її очі неприродно блищали від повільної гарячки, що палала в її жилах.

Сен-Клер покликав її, щоб показати статуетку, яку купив для неї; але її вигляд, коли вона наближалася, раптом боляче вразив його. Є краса, така сильна й водночас така крихка, що на неї несила дивитися. Батько раптом пригорнув її до себе й майже забув, що хотів їй сказати.

— Єво, люба, тобі останнім часом краще, чи не так?

— Тату, — сказала Єва з раптовою рішучістю, — я вже давно хотіла дещо тобі сказати. Хочу сказати зараз, поки не ослабла ще більше.

Сен-Клер затремтів, коли Єва сіла йому на коліна. Вона поклала голову йому на груди й сказала:

— Немає більше сенсу, тату, тримати це в собі. Наближається час, коли я залишу тебе. Я йду — і вже ніколи не повернуся! — і Єва заплакала.

— О, моя люба маленька Єво! — сказав Сен-Клер, тремтячи, але намагаючись говорити весело. — Ти розхвилювалася й занепала духом; не можна плекати такі похмурі думки. Ось, дивися, я купив тобі статуетку!

— Ні, тату, — сказала Єва, лагідно відсуваючи її, — не обманюй себе! Я не почуваюся краще, я це чудово знаю, — і незабаром піду. Я не нервуюся — я не занепала духом. Якби не ти, тату, і мої друзі, я була б цілком щаслива. Я хочу піти — я прагну піти!

— Але, люба дитино, що засмутило твоє маленьке серденько? У тебе було все, що тільки можна було тобі дати, щоб ти була щаслива.

— Я воліла б бути на небесах; хоча заради своїх друзів я була б готова жити. Тут є багато такого, що мене засмучує, що здається мені жахливим; я воліла б бути там; але я не хочу залишати тебе — від цього в мене майже розривається серце!

— Що ж тебе засмучує і здається жахливим, Єво?

— О, те, що роблять і роблять постійно. Мені шкода наших бідних людей; вони дуже мене люблять, і всі вони добрі та ласкаві до мене. Я хочу, тату, щоб вони всі були вільними.

— Але, Єво, дитино, хіба ти не думаєш, що їм і тепер живеться непогано?

— О, але, тату, якщо з тобою щось станеться, що з ними буде? Дуже мало є таких людей, як ти, тату. Дядько Альфред не такий, як ти, і матуся теж; а тепер подумай про господарів бідної старої Пру! Які жахливі речі люди роблять — і можуть робити! — і Єва здригнулася.

— Люба моя дитино, ти надто чутлива. Мені шкода, що я взагалі дозволив тобі почути такі історії.

— О, саме це мене й непокоїть, тату. Ти хочеш, щоб я жила так щасливо й ніколи не знала болю — ніколи нічого не страждала, — навіть не чула сумних історій, тоді як інші бідні створіння не знають у своєму житті нічого, крім болю та горя; це здається егоїстичним. Я повинна знати про такі речі, повинна їх відчувати! Такі речі завжди западали мені в серце; вони проникали глибоко; я все думала й думала про них. Тату, невже немає способу звільнити всіх рабів?

— Це важке питання, люба. Безперечно, такий лад дуже поганий; багато хто так думає; і я сам так думаю. Я від щирого серця хотів би, щоб у цій країні не було жодного раба; але я не знаю, що з цим робити!

— Тату, ти такий добрий чоловік, такий шляхетний і ласкавий, і ти завжди так гарно вмієш говорити, — невже ти не міг би об’їхати всіх і спробувати переконати людей чинити правильно в цьому питанні? Коли я помру, тату, ти згадаєш про мене й зробиш це заради мене. Я б зробила, якби могла.

— Коли ти помреш, Єво, — палко сказав Сен-Клер. — О, дитино, не говори мені такого! Ти — все, що в мене є на землі.

— Дитина бідної старої Пру була для неї всім, що вона мала, — і все ж їй довелося чути, як вона плаче, і вона нічого не могла вдіяти! Тату, ці бідолашні люди люблять своїх дітей так само сильно, як ти мене. О! Зроби щось для них! Ось Маммі — вона любить своїх дітей; я бачила, як вона плакала, коли говорила про них. І Том любить своїх дітей; і це жахливо, тату, що таке постійно відбувається!

— Ну-ну, люба, — заспокійливо сказав Сен-Клер, — тільки не засмучуйся, не говори про смерть, і я зроблю все, чого ти захочеш.

— І пообіцяй мені, любий тату, що Том отримає свободу, щойно… — вона зупинилася й нерішуче промовила: — щойно мене не стане!

— Так, люба, я зроблю все на світі — все, чого ти тільки можеш у мене попросити.

— Любий тату, — сказала дитина, притуливши свою гарячу щоку до його щоки, — як би я хотіла, щоб ми могли піти разом!

— Куди, люба? — запитав Сен-Клер.

— До оселі нашого Спасителя; там так солодко й спокійно — там усе сповнене любові! — Дитина говорила несвідомо, ніби про місце, де часто бувала. — Ти не хочеш піти туди, тату? — запитала вона.

Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але промовчав.

— Ти прийдеш до мене, — сказала дитина спокійним, упевненим голосом, яким вона часто говорила несвідомо.

— Я прийду за тобою. Я тебе не забуду.

Суворі вечірні тіні дедалі глибше огортали їх, а Сен-Клер мовчки тримав біля грудей маленьке крихке тільце. Він більше не бачив глибоких очей, але голос линув над ним, мов голос духу, і, наче у видінні на Страшному суді, усе його минуле життя в одну мить постало перед очима: молитви й гімни його матері; його власні ранні прагнення до добра й устремління до нього; а між ними й цією годиною — роки світського життя, скептицизму й того, що люди називають добропорядним життям.

Багато чого можна подумати за одну мить, дуже багато. Сен-Клер багато що побачив і відчув, але нічого не сказав; а коли зовсім стемніло, він відніс дитину до її спальні; і, коли вона приготувалася до сну, відіслав служниць, узяв її на руки, гойдав і співав їй, аж поки вона не заснула.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXV, Маленька євангелістка

Була неділя, по обіді. Сен-Клер розтягнувся на бамбуковому лежаку на веранді й утішав себе сигарою. Марі лежала на канапі навпроти вікна, що виходило на веранду, надійно сховавшись від нападів комарів під навісом із прозорої марлі, і мляво тримала в руці розкішно оправлений молитовник. Тримала вона його тому, що була неділя, і уявляла, ніби читає, — хоча насправді лише раз у раз задрімувала на короткий час, тримаючи його розгорнутим у руці.

Міс Офелія, після деяких пошуків розшукавши невеличкий методистський молитовний дім, до якого можна було доїхати верхи, вирушила туди, а Том правив кіньми; Єва поїхала разом із ними.

— Слухай, Огюстене, — сказала Марі, трохи подрімавши, — я мушу послати до міста по мого старого доктора Позі; я певна, що в мене хвороба серця.

— Ну, а навіщо тобі його викликати? Цей лікар, що лікує Єву, здається, досить вправний.

— Я не довірила б йому критичного випадку, — відповіла Марі. — І, думаю, можу сказати, що мій випадок саме до такого й наближається! Останні дві чи три ночі я тільки про це й думаю; у мене такі болісні напади, такі дивні відчуття.

— О, Марі, ти себе накручуєш; не думаю, що це хвороба серця.

— Можеш не сумніватися, що саме так ти й думаєш, — сказала Марі. — Я цього й очікувала. Ти вмієш добряче стривожитися, коли Єва кашляне або з нею станеться хоч щось найменше; але про мене ти ніколи не думаєш.

— Якщо тобі так уже приємно мати хворобу серця, то я постараюся підтримати тебе в думці, що вона в тебе є, — сказав Сен-Клер. — Не знав, що це так важливо.

— Що ж, я тільки сподіваюся, що ти не пошкодуєш про ці слова, коли буде вже запізно! — сказала Марі. — Але вір чи не вір, мої тривоги за Єву і всі зусилля, яких я доклала заради цієї дорогої дитини, дали поштовх тому, що я давно вже підозрювала.

Що саме за зусилля мала на увазі Марі, сказати було б нелегко. Сен-Клер мовчки висловив собі це зауваження й далі курив, як справжній безсердечний негідник, аж поки карета не під’їхала до веранди і Єва з міс Офелією не вийшли з неї.

Міс Офелія, як завжди, просто попрямувала до своєї кімнати, щоб покласти капелюшок і шаль, — перш ніж сказати бодай слово про що-небудь, вона завжди робила саме так; а Єва, на поклик Сен-Клера, підійшла до нього й сіла йому на коліна, розповідаючи про богослужіння, яке вони слухали.

Невдовзі вони почули гучні вигуки з кімнати міс Офелії, яка, так само як і та, де вони сиділи, виходила на веранду, а за ними — різкі докори, адресовані комусь.

— Які нові чаклунські витівки знову витворяє Топсі? — запитав Сен-Клер. — Закладаюся, вся ця метушня — її рук справа!

І за мить міс Офелія, страшенно обурена, вийшла, тягнучи за собою винуватицю.

— Ану виходь сюди! — сказала вона. — Я розповім твоєму господареві!

— Що цього разу сталося? — запитав Огюстен.

— Сталося те, що я більше не можу терпіти цю дитину! Це вже понад усяке терпіння; людська плоть і кров такого не витримають! Ось, я замкнула її й дала їй гімн, щоб вона його вивчила; і що ж вона робить? Вистежила, де я сховала ключ, полізла до моєї шафи, взяла оздоблення для капелюшка й порізала все на шматки, щоб пошити лялькам жакети! Я зроду нічого подібного не бачила!

— Я ж казала тобі, кузино, — мовила Марі, — що ти переконаєшся: цих створінь не можна виховати без суворості. Якби я мала свою волю, — сказала вона, докірливо глянувши на Сен-Клера, — я б віддала цю дитину геть і наказала добре її відшмагати; веліла б бити її доти, доки вона не зможе стояти на ногах!

— Не сумніваюся, — відповів Сен-Клер. — Ось тобі прекрасне правило жіночого правління! Я зроду не бачив і десятка жінок, які, коли б їм дали повну волю, не напівзабили б коня або служника! Не кажучи вже про чоловіка.

— Немає ніякої користі від твоєї вічної нерішучості, Сен-Клере! — сказала Марі. — Кузина — жінка розумна, і тепер вона бачить це так само ясно, як і я.

Міс Офелія мала саме ту здатність обурюватися, яка властива справжній дбайливій господині дому, і витівки та марнотратство дитини добряче її роздратували; власне кажучи, багато хто з моїх читачок, мабуть, муситиме визнати, що за таких обставин відчував би те саме. Але слова Марі були вже надто крайніми, і запал міс Офелії відразу трохи згас.

— Я ні за що на світі не дозволила б так поводитися з дитиною, — сказала вона, — але, Августине, я справді не знаю, що робити. Я вчила її і вчила; говорила з нею, аж поки сама не стомилася; я її шмагала; карала всіма способами, які тільки могла вигадати, — а вона залишилася такою самою, як була спочатку.

— Ану йди сюди, Топс, мавпочко! — сказав Сен-Клер, підкликаючи дитину до себе.

Топсі підійшла; її круглі, тверді очі блищали й кліпали, а на обличчі змішалися звичайна настороженість і притаманна їй дивна кумедність.

— Чому ти так поводишся? — запитав Сен-Клер, який не міг не посміхатися, дивлячись на вираз її обличчя.

— Видать, через моє лихе серце, — скромно відповіла Топсі. — Міс Філі так каже.

— Хіба ти не бачиш, скільки міс Офелія для тебе зробила? Вона каже, що зробила все, що тільки могла придумати.

— Господи, аякже, хазяїне! Стара пані теж так казала. Вона мене куди дужче шмагала, і за волосся смикала, і головою об двері била; та нічого мені це не дало! Гадаю, якби вона з мене кожну волосину на голові вискубла, і то нічого б не помогло, — така вже я лиха! Господи! Та я ж усього-на-всього негритянка, та й годі!

— Що ж, доведеться мені від неї відмовитися, — сказала міс Офелія. — Я більше не можу терпіти цієї мороки.

— А я хотів би поставити лише одне запитання, — сказав Сен-Клер.

— Яке?

— Якщо твоє Євангеліє недостатньо сильне, щоб урятувати одну-єдину язичницьку дитину, яку ти можеш тримати тут, у себе вдома, і займатися нею самотужки, то який сенс посилати з ним одного чи двох бідолашних місіонерів до тисяч таких самих? Гадаю, ця дитина — цілком типовий зразок того, якими є тисячі твоїх язичників.

Міс Офелія не відповіла одразу; а Єва, яка досі мовчки спостерігала за всією сценою, непомітно подала Топсі знак іти за нею. На розі веранди була маленька скляна кімнатка, яку Сен-Клер використовував як щось на кшталт читальні; Єва й Топсі зникли в ній.

— Що це Єва там задумала? — сказав Сен-Клер. — Хочу подивитися.

Він навшпиньки підійшов до дверей, підняв завісу, що закривала скляні двері, й зазирнув усередину. За мить, приклавши палець до губ, він мовчки поманив міс Офелію підійти й поглянути. На підлозі сиділи дві дитини, повернувши до них обличчя в профіль. Топсі, як завжди, мала безтурботний, кумедний і байдужий вигляд; навпроти неї сиділа Єва — все її обличчя палало почуттям, а у великих очах стояли сльози.

— Чому ж ти така погана, Топсі? Чому не хочеш спробувати стати доброю? Невже ти нікого не любиш, Топсі?

— Не знаю я нічого про любов; люблю цукерки та всяке таке, оце й усе, — відповіла Топсі.

— Але ти любиш свого батька й матір?

— Ніколи їх не мала, знаєте. Я ж вам казала, міс Єво.

— О, я знаю, — сумно сказала Єва. — Але хіба в тебе не було брата, сестри, тітки чи…

— Ні, нікого з них, — ніколи не мала нікого й нічогісінько.

— Але, Топсі, якби ти тільки спробувала бути доброю, ти могла б…

— Я все одно ніколи не могла б бути кимось іншим, крім негритянки, хоч би якою доброю стала, — сказала Топсі. — Якби з мене можна було здерти шкіру й стати білою, тоді я б спробувала.

— Але люди можуть любити тебе, навіть якщо ти чорна, Топсі. Міс Офелія любила б тебе, якби ти була доброю.

Топсі коротко й різко засміялася — так вона зазвичай виражала недовіру.

— Ти так не думаєш? — запитала Єва.

— Ні; вона ж не може мене любити, бо я негритянка! Їй так само гидко було б, якби до неї доторкнулася жаба! Ніхто не може любити негрів, і негри нічого не можуть! Мені байдуже, — сказала Топсі й почала насвистувати.

— О, Топсі, бідна дитино, я тебе люблю! — вигукнула Єва, раптом сповнившись почуттям, і поклала свою маленьку, худеньку білу руку Топсі на плече. — Я люблю тебе, бо в тебе не було ні батька, ні матері, ні друзів; бо ти була бідною, скривдженою дитиною! Я люблю тебе й хочу, щоб ти була доброю. Я дуже хвора, Топсі, і думаю, що мені недовго залишилося жити; і мені справді боляче бачити, що ти така неслухняна. Я хочу, щоб ти постаралася бути доброю заради мене; адже мені залишилося бути з тобою зовсім недовго.

Круглі, проникливі очі чорної дитини затуманилися сльозами; великі, блискучі краплі важко одна за одною скочувалися вниз і падали на маленьку білу руку. Так, тієї миті промінь справжньої віри, промінь небесної любові проник у темряву її язичницької душі! Вона схилила голову між колінами й заплакала, зайшлася риданнями, а прекрасна дитина, схилившись над нею, скидалася на образ світлого ангела, що нахиляється над грішницею, аби повернути її на праведний шлях.

— Бідна Топсі! — сказала Єва. — Невже ти не знаєш, що Ісус любить усіх однаково? Він так само хоче любити тебе, як і мене. Він любить тебе так само, як я, — тільки ще дужче, бо Він кращий. Він допоможе тобі стати доброю; і зрештою ти зможеш потрапити на Небеса й назавжди стати ангелом, так само якби ти була білою. Тільки подумай, Топсі! Ти можеш стати одним із тих світлих духів, про яких співає дядько Том.

— О, люба міс Єво, люба міс Єво! — сказала дитина. — Я постараюся, постараюся; раніше мені ніколи не було до цього діла.

Сен-Клер тієї миті опустив завісу.

— Це нагадує мені матір, — сказав він міс Офелії. — Вона казала мені правду: якщо ми хочемо повернути зір сліпим, то мусимо бути готові робити те, що робив Христос, — кликати їх до себе й класти на них руки.

— Я завжди мала упередження проти негрів, — сказала міс Офелія, — і, правду кажучи, ніколи не могла терпіти, коли ця дитина торкалася мене; але, думаю, вона цього не помічала.

— Дитині неодмінно вдасться це помітити, — сказав Сен-Клер. — Від них цього не приховаєш. Але я вважаю, що всі намагання у світі зробити для дитини добро, усі істотні послуги, які ви можете їй надати, ніколи не пробудять у ній жодного почуття вдячності, поки в серці залишається це відчуття відрази; дивна це, звісно, річ, — але так воно й є.

— Не знаю, як я можу цьому зарадити, — сказала міс Офелія. — Вони мені неприємні, ця дитина особливо, — як я можу не відчувати того, що відчуваю?

— А Єва, здається, не відчуває.

— Що ж, вона така любляча! Та зрештою, вона просто уподібнюється до Христа, — сказала міс Офелія. — Хотіла б я бути такою, як вона. Вона могла б багато чого мене навчити.

— Якби це й справді було так, то це був би далеко не перший випадок, коли маленьку дитину посилали навчати старого учня, — сказав Сен-Клер.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXVI, Смерть

Не плачте за тими, кого завіса могили
На світанку життя сховала від наших очей.[1]

[1] «Не плачте за тими» — вірш Томаса Мура (1779–1852).

Кімната Єви була просторою; як і всі інші кімнати в домі, вона виходила на широку веранду. З одного боку кімната сполучалася з покоями її батька й матері, з другого — з кімнатою, відведеною для міс Офелії. Сен-Клер подбав про те, щоб убрання цієї кімнати тішило його власний погляд і смак, а водночас якнайкраще відповідало характерові тієї, для кого вона була призначена. На вікнах висіли фіранки з рожевого та білого мусліну; підлогу вкривав рогожаний килим, замовлений у Парижі за власним його малюнком: довкола нього тяглася облямівка з трояндових бруньок і листя, а посередині красувалися повністю розквітлі троянди. Ліжко, стільці та кушетки були з бамбука, майстерно вигнутого в напрочуд витончені й химерні візерунки.

Над узголів’ям ліжка містився алебастровий кронштейн, на якому стояла чудова різьблена фігура янгола зі схиленими крилами, що простягав вінок із миртового листя. Від кронштейна над ліжком спадали легкі фіранки з рожевого серпанку, прошитого срібними смугами; вони захищали від комарів — неодмінної потреби для спального покою в тому кліматі. Витончені бамбукові кушетки були щедро заставлені подушками, обтягнутими рожевим дамастом, а над ними, з рук різьблених фігур, спадали такі самі серпанкові фіранки, як і над ліжком.

Посеред кімнати стояв легкий, химерно оздоблений бамбуковий столик; на ньому — пароська ваза у формі білої лілеї з бутонами, завжди наповнена квітами. Тут лежали Євині книжки та маленькі дрібнички, а поруч стояла витончено оздоблена алебастрова письмова підставка, яку батько подарував їй, коли побачив, як вона намагається вдосконалювати свій почерк.

У кімнаті був камін, а над мармуровою камінною полицею стояла майстерно виконана статуетка Ісуса, який приймає маленьких дітей; по обидва боки від неї — мармурові вази, для яких Том щоранку з гордістю та радістю приносив букети. Стіни прикрашали дві чи три напрочуд ніжні картини із зображеннями дітей у різних позах. Одне слово, куди не кинь оком — усюди зустрічалися образи дитинства, краси й спокою. Щоранку, розплющуючи очі, дитина неодмінно бачила щось таке, що навіювало серцю лагідні й прекрасні думки.

Оманлива сила, яка ще на деякий час підтримувала Єву, швидко згасала; дедалі рідше лунав легкою ходою її крок на веранді, а дедалі частіше її можна було побачити напівлежачою на маленькій кушетці біля відчиненого вікна, з великими глибокими очима, зверненими на води озера, що то підіймалися, то спадали.

Було близько середини дня, коли вона так само лежала, — Біблія напіврозгорнута, маленькі прозорі пальчики недбало лежали поміж сторінками, — аж раптом вона почула на веранді різкий голос матері.

— А це ще що, негіднице?! Яку ще капость ти утнула? Квіти обривала, га?

Єва почула дзвінкий ляпас.

— Та, пані! То ж для міс Єви, — почула вона голос, який одразу впізнала: це була Топсі.

— Для міс Єви! Гарна відмовка! Ти гадаєш, їй потрібні твої квіти, ледацюго чорна?! Забирайся звідси!

За мить Єва вже зіскочила з кушетки й вибігла на веранду.

— О, не треба, мамо! Я хочу ці квіти; віддай їх мені, будь ласка, я хочу їх!

— Але ж, Єво, у твоїй кімнаті й так уже повно квітів.

— Їх не може бути забагато, — сказала Єва. — Топсі, принеси їх сюди.

Топсі, яка досі стояла похмура, опустивши голову, тепер підійшла й простягнула їй квіти. Вона зробила це нерішуче й сором’язливо — зовсім не так, як зазвичай поводилася, з її дивною, майже пустотливою сміливістю та жвавістю.

— Який гарний букет! — сказала Єва, розглядаючи його.

Букет і справді був доволі незвичайний: яскраво-червона герань і лише одна біла японіка з блискучим листям. Квіти були перев’язані так, щоб підкреслити контраст кольорів, а розташування кожного листочка було ретельно продумане.

Топсі зраділа, коли Єва сказала:

— Топсі, ти дуже гарно складаєш квіти. Ось, — сказала вона, — у цій вазі зараз нічого немає. Я хочу, щоб ти щодня складала для неї який-небудь букет.

— Ну й дивина! — мовила Марі. — Навіщо тобі це?

— Не зважай, мамо. Ти ж не проти, щоб це робила Топсі, правда?

— Звичайно, люба, як хочеш! Топсі, ти чула свою юну пані? Дивись, виконуй її бажання.

Топсі злегка присіла в реверансі й опустила очі; а коли повернулася, щоб піти, Єва побачила, як сльоза скотилася по її темній щоці.

— Бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хотіла зробити для мене щось добре, — сказала Єва матері.

— О, дурниці! Їй просто хочеться робити капості. Вона знає, що не можна обривати квіти, — от і робить це; ось і вся причина. Але якщо тобі хочеться, щоб вона їх рвала, то нехай.

— Мамо, мені здається, Топсі стала не такою, як була раніше; вона намагається бути доброю дівчинкою.

— Їй доведеться дуже довго старатися, перш ніж вона стане доброю, — сказала Марі з недбалим сміхом.

— Але ж ти знаєш, мамо, бідна Топсі! Їй завжди все було проти неї.

— Відтоді як вона тут, — запевняю тебе, — вже нічого проти неї немає. Її й умовляли, і повчали, і проповідували їй, і робили все, що тільки людина могла зробити, — а вона все одно така сама нестерпна й такою й залишиться; з цієї істоти нічого не зробиш!

— Але, мамо, зовсім інша річ — коли тебе виховують так, як мене, коли навколо стільки друзів, стільки всього, що допомагає стати доброю й щасливою, — і коли тебе виховують так, як її виховували весь час до того, як вона потрапила сюди!

— Найімовірніше, — сказала Марі, позіхаючи, — Боже мій, як же спекотно!

— Мамо, ти ж віриш, правда, що Топсі могла б стати янголом так само, як будь-хто з нас, якби стала християнкою?

— Топсі! Яка безглузда думка! Нікому, крім тебе, таке й на думку не спаде. Хоча, мабуть, могла б.

— Але, мамо, хіба Бог не такий самий її батько, як і наш? Хіба Ісус не її Спаситель?

— Що ж, можливо. Гадаю, Бог створив усіх, — сказала Марі. — Де мій флакончик із нюхальною сіллю?

— Як шкода… о, як же шкода! — сказала Єва, дивлячись на далеке озеро й ніби розмовляючи сама із собою.

— Чого шкода? — запитала Марі.

— Та того, що людина, яка могла б стати світлим янголом і жити серед янголів, мусить падати все нижче й нижче, і ніхто їй не допомагає! — Ох, Боже…

— Ми нічого не можемо вдіяти; немає чого себе мучити, Єво! Не знаю, що тут можна зробити; нам слід бути вдячними за власні переваги.

— Мені важко бути вдячною, — сказала Єва, — коли я думаю про бідних людей, у яких немає нічого з того.

— Досить дивно, — сказала Марі; — моя релігія, запевняю тебе, змушує мене бути вдячною за мої переваги.

— Мамо, — сказала Єва, — я хочу, щоб мені відрізали трохи волосся — добрячу його частину.

— Навіщо? — запитала Марі.

— Мамо, я хочу подарувати його друзям, поки ще можу сама його їм подарувати. Покличеш тітоньку, щоб вона прийшла й відрізала мені його?

Марі підвищила голос і покликала міс Офелію з сусідньої кімнати.

Коли та увійшла, дитина наполовину підвелася з подушки, струснула з плечей свої довгі золотаво-каштанові кучері й жартівливо сказала:

— Ну ж бо, тітонько, стрижіть овечку!

— Що це таке? — запитав Сен-Клер, який саме тієї миті увійшов із фруктами, що їх вийшов купити для неї.

— Тату, я просто хочу, щоб тітонька відрізала мені трохи волосся; його надто багато, і через нього мені спекотно. До того ж я хочу дещо подарувати друзям.

Міс Офелія прийшла з ножицями.

— Обережно, не зіпсуй їй зачіску! — сказав батько. — Ріж знизу, щоб цього не було видно. Євині кучері — моя гордість.

— О, тату! — сумно сказала Єва.

— Так, і я хочу, щоб вони залишалися такими ж гарними до того дня, коли я повезу тебе на плантацію твого дядька, щоб ти побачилася з кузеном Енріке, — весело сказав Сен-Клер.

— Я ніколи туди не поїду, тату; я вирушу до кращої країни. О, повір мені! Хіба ти не бачиш, тату, що я щодня слабшаю?

— Навіщо ти змушуєш мене повірити в таку жорстоку річ, Єво? — сказав батько.

— Лише тому, що це правда, тату. І якщо ти повіриш у це тепер, можливо, згодом відчуєш усе так само, як я.

Сен-Клер стиснув губи й похмуро дивився на довгі прекрасні кучері, які, відділені від голови дитини, один за одним лягали їй на коліна. Єва піднімала їх, уважно розглядала, обвивала навколо своїх тонких пальців і час від часу стривожено поглядала на батька.

— Саме цього я й боялася! — сказала Марі. — Саме це день у день підточує моє здоров’я, зводить мене в могилу, хоча ніхто не зважає на мої слова. Я давно це передбачала. Сен-Клер, ти ще побачиш, що я мала рацію.

— Це, безперечно, стане для вас великою втіхою! — сухо й гірко відповів Сен-Клер.

Марі відкинулася на кушетці й прикрила обличчя батистовою хустинкою.

Чисті блакитні очі Єви уважно переводили погляд з одного на другого. То був спокійний, проникливий погляд душі, яка вже наполовину звільнилася від земних пут; було очевидно, що вона бачить, відчуває й розуміє різницю між ними.

Вона поманила батька рукою. Він підійшов і сів біля неї.

— Тату, мої сили щодня згасають, і я знаю, що мушу піти. Є деякі речі, які я хочу сказати й зробити, — які я повинна зробити; а ти так не хочеш, щоб я говорила про це хоч слово. Але цього не уникнути; відкладати більше не можна. Дозволь мені сказати це тепер!

— Дитино моя, я дозволяю! — сказав Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи Євину руку.

— Тоді я хочу, щоб усі наші люди зібралися разом. Я маю сказати їм дещо, що мушу їм сказати, — мовила Єва.

— Гаразд, — відповів Сен-Клер тоном сухої покори.

Міс Офелія послала по слугу, і невдовзі всі домашні зібралися в кімнаті.

Єва лежала на подушках; волосся вільно спадало навколо її обличчя, багряні щоки болісно контрастували з надзвичайною білизною шкіри, тонкими обрисами рук і ніг та рисами обличчя, а великі, сповнені душевної глибини очі уважно дивилися на кожного.

Слуг охопило раптове хвилювання. Її одухотворене обличчя, довгі пасма відрізаного волосся, що лежали поруч, відвернене обличчя батька та ридання Марі — усе це одразу вразило почуття чутливої, легко зворушливої натури цього народу. Заходячи до кімнати, вони дивилися одне на одного, зітхали й хитали головами. Запала глибока тиша, мов на похороні.

Єва підвелася й довго, проникливо дивилася на кожного. Усі були сумні й стривожені. Чимало жінок ховали обличчя в фартухах.

— Я покликала вас усіх, мої любі друзі, — сказала Єва, — бо люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу сказати вам дещо, що ви повинні завжди пам’ятати… Я залишу вас. За кілька тижнів ви вже не побачите мене…

Тут дитину перервав вибух стогонів, ридань і голосінь, що вирвалися від усіх присутніх, і її слабкий голос зовсім потонув у них. Вона почекала хвилину, а тоді промовила таким тоном, що всі ридання враз стихли:

— Якщо ви мене любите, не перебивайте мене так. Послухайте, що я кажу. Я хочу поговорити з вами про ваші душі… Боюся, багато хто з вас живе надто безтурботно. Ви думаєте лише про цей світ. Я хочу, щоб ви пам’ятали: є прекрасний світ, де перебуває Ісус. Я йду туди, і ви можете туди потрапити. Він призначений для вас так само, як і для мене. Але якщо ви хочете туди потрапити, ви не повинні жити бездіяльно, безтурботно й бездумно. Ви повинні бути християнами. Ви повинні пам’ятати, що кожен із вас може стати янголом і навіки залишитися янголом… Якщо ви хочете бути християнами, Ісус допоможе вам. Ви повинні молитися Йому; ви повинні читати…

Дитина урвала свою мову, жалібно поглянула на них і сумно сказала:

— Ох, бідолашні! Ви ж не вмієте читати…

Вона сховала обличчя в подушці й заридала; у відповідь її схвилювали численні приглушені схлипування тих, до кого вона зверталася, — вони стояли навколішки на підлозі.

— Нічого, — сказала вона, підводячи обличчя й крізь сльози яскраво усміхаючись. — Я молилася за вас, і я знаю, що Ісус допоможе вам, навіть якщо ви не вмієте читати. Усі намагайтеся робити все якнайкраще; моліться щодня; просіть Його допомогти вам і щоразу, коли матимете нагоду, просіть, щоб вам читали Біблію. І я думаю, що зустріну всіх вас на небесах.

— Амінь, — пролунала приглушена відповідь із вуст Тома й Маммі та кількох старших слуг, які належали до методистської церкви. Молодші й безтурботніші, цілком подолані хвилюванням, ридали, схиливши голови на коліна.

— Я знаю, — сказала Єва, — що ви всі мене любите.

— Так, о так! Ще б пак! Нехай Господь благословить її! — мимоволі озвалися всі.

— Так, я знаю, що любите! Серед вас немає жодного, хто не був би завжди дуже добрим до мене. І я хочу дати вам дещо таке, щоразу, дивлячись на що, ви згадуватимете мене. Я подарую кожному з вас кучерик свого волосся; і коли дивитиметеся на нього, згадуйте, що я вас любила й пішла на небеса, і що я хочу зустріти там усіх вас.

Неможливо описати цю сцену, коли вони, зі сльозами та риданнями, оточили маленьку істоту й брали з її рук те, що здавалося їм останнім знаком її любові. Вони падали навколішки, ридали, молилися й цілували край її вбрання; а старші сипали словами ніжності, перемішуючи їх із молитвами та благословеннями, як це властиво їхній чутливій натурі.

Коли кожен отримував свій подарунок, міс Офелія, побоюючись, як усе це хвилювання позначиться на її маленькій пацієнтці, жестом показувала кожному вийти з кімнати.

Зрештою всі вийшли, крім Тома та Маммі.

— Ось, Дядьку Томе, — сказала Єва, — цей кучерик для тебе. О, я така щаслива, Дядьку Томе, коли думаю, що зустріну тебе на небесах, — адже я певна, що зустріну. А Маммі… моя люба, добра, ласкава Маммі! — ніжно сказала вона, обвиваючи руками свою стару годувальницю. — Я знаю, що й ти будеш там.

— О, міс Єво, не знаю, як я зможу без вас жити, ніяк! — сказала вірна жінка. — Таке враження, ніби з цього дому разом забирають усе, що в мене є!

І Маммі віддалася нестримному горю.

Міс Офелія лагідно випровадила її та Тома з кімнати й подумала, що всі вже вийшли; але, обернувшись, побачила, що там стоїть Топсі.

— Звідки ти тут узялася? — раптом запитала вона.

— Я тут була, — відповіла Топсі, витираючи сльози з очей. — О, міс Єво, я була поганою дівчинкою; але чи не дасте й мені один?

— Так, бідолашна Топсі! Звичайно, дам. Ось. Щоразу, коли дивитимешся на нього, згадуй, що я тебе люблю і хотіла, щоб ти стала доброю дівчинкою!

— О, міс Єво, я намагаюся! — щиро сказала Топсі. — Але, Господи, як же важко бути доброю! Таке враження, ніби я зовсім до цього не звикла!

— Ісус це знає, Топсі; Йому шкода тебе, і Він тобі допоможе.

Топсі, сховавши очі у фартуху, мовчки вийшла з кімнати разом із міс Офелією; але, виходячи, сховала дорогоцінний кучерик за пазуху.

Коли всі пішли, міс Офелія зачинила двері. Ця достойна жінка й сама не раз витирала сльози під час усієї сцени; проте найбільше її непокоїло, як таке хвилювання позначиться на її юній підопічній.

Увесь цей час Сен-Клер сидів нерухомо, прикриваючи рукою очі, в тій самій позі.

Коли всі пішли, він і далі сидів так само нерухомо.

— Тату! — лагідно сказала Єва, поклавши руку на його руку.

Він раптом здригнувся й затремтів, але нічого не відповів.

— Любий тату! — сказала Єва.

— Я не можу, — сказав Сен-Клер, підводячись. — Я не можу з цим змиритися! Всемогутній так гірко покарав мене! — І справді, в цих словах Сен-Клера прозвучала гірка мука.

— Огюстене! Хіба Бог не має права робити зі своїм власним те, що Йому завгодно? — сказала міс Офелія.

— Можливо, має. Але від цього не легше це зносити, — сухо, твердо, без сліз відповів він, відвертаючись.

— Тату, ти краєш мені серце! — сказала Єва, підводячись і кидаючись йому в обійми. — Ти не повинен так почуватися! — І дитина зайшлася таким сильним плачем і риданнями, що це налякало всіх і відразу спрямувало думки батька в інший бік.

— Ну-ну, Єво, ну-ну, люба! Тихше! Тихше! Я був неправий; я був грішний. Я почуватимуся як завгодно, робитиму що завгодно, — тільки не засмучуйся; не плач так. Я змирюся; я був грішний, що говорив так.

Невдовзі Єва лежала, мов стомлений голуб, на руках у батька; а він, схилившись над нею, заспокоював її кожним ніжним словом, яке тільки міг вигадати.

Марі підвелася й вибігла з кімнати до своєї спальні, де з нею стався сильний напад істерики.

— Ти не дала мені локона, Єво, — сумно всміхаючись, сказав батько.

— Вони всі твої, тату, — усміхнулася вона. — Твої й мамині; і ти мусиш дати любій тітоньці стільки, скільки вона захоче. Я сама віддавала їх тільки нашим бідним людям, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, вони можуть забутися, а я сподівалася, що це допоможе їм пам’ятати… Ти ж християнин, правда, тату? — невпевнено запитала Єва.

— Чому ти мене про це питаєш?

— Не знаю. Ти такий добрий, що я не розумію, як ти можеш не бути християнином.

— А що означає бути християнином, Єво?

— Любити Христа понад усе, — відповіла Єва.

— А ти любиш Його, Єво?

— Звичайно.

— Ти ніколи Його не бачила, — сказав Сен-Клер.

— Це нічого не змінює, — сказала Єва. — Я вірю Йому, а за кілька днів я Його побачу. — Юне личко дівчинки осяялося палким, радісним світлом.

Сен-Клер більше нічого не сказав. Це почуття він уже бачив колись у своєї матері; але жодна струна в його душі не озивалася на нього.

Після цього Єва почала швидко слабнути; вже не залишалося жодного сумніву в тому, що мало статися, і навіть найніжніша надія не могла заплющити очі на очевидне. Її прекрасна кімната відтепер відкрито стала кімнатою хворої; а міс Офелія вдень і вночі виконувала обов’язки доглядальниці — і ніколи її друзі не цінували її так високо, як тепер, у цій ролі. З її такою добре навченою рукою й пильним оком, із такою бездоганною спритністю та вправністю в усьому, що могло забезпечити чистоту й затишок і приховати від очей кожну неприємну подробицю хвороби, з таким бездоганним відчуттям часу, такою ясною, незворушною головою, такою точною пам’яттю на кожен припис і кожну вказівку лікарів — вона була для нього всім. Ті, хто раніше лише поблажливо знизував плечима через її дрібні дивацтва й педантичність, такі несхожі на недбалу невимушеність південних звичаїв, тепер визнавали: саме такої людини й потребували.

Дядько Том часто бував у кімнаті Єви. Дівчинка дуже страждала від нервового неспокою, і для неї було полегшенням, коли її носили на руках; а для Тома найбільшою втіхою було тримати її тендітне, крихке тіло на руках, поклавши його на подушку, — то ходити з нею туди-сюди кімнатою, то виходити на веранду; а коли з озера повівали свіжі морські вітри — і вранці дитина почувалася найкраще, — він часом прогулювався з нею під апельсиновими деревами в саду або, сідаючи на одне з їхніх улюблених старих місць, співав їй їхніх улюблених старовинних гімнів.

Її батько часто робив те саме; але він був худорлявіший і, коли втомлювався, Єва казала йому:

— О, тату, нехай Том понесе мене. Бідолаха! Йому це приємно; та й знаєш, це все, що він тепер може робити, а йому хочеться хоч щось робити!

— Мені теж, Єво! — відповідав батько.

— Ну, тату, ти можеш робити все і для мене ти — все. Ти читаєш мені, не спиш ночами, а в Тома є тільки оце й спів; та й, знаєш, йому це легше, ніж тобі. Він такий сильний, що легко мене носить!

Бажання хоч щось робити не обмежувалося Томом. Кожен слуга в домі відчував те саме і по-своєму робив усе, що міг.

Бідна Маммі душею тягнулася до своєї любої дитини, але ні вдень, ні вночі не мала нагоди бути біля неї, бо Марі заявляла, що її душевний стан такий, що вона не може спочивати; і, звичайно ж, за її переконаннями, не годилося дозволяти спочивати комусь іншому. Двадцять разів за ніч Маммі будили: то потерти їй ноги, то змочити голову, то знайти носову хустинку, то подивитися, що це за шум у кімнаті Єви, то опустити фіранку, бо надто світло, то підняти її, бо надто темно; а вдень, коли їй так хотілося взяти бодай якусь участь у догляді за своєю улюбленицею, Марі, здавалося, виявляла неабияку винахідливість, щоб тримати її зайнятою де завгодно — то по всьому будинку, то біля самої себе; тож усе, що Маммі могла здобути, — це потайні побачення й короткі погляди.

— Тепер я вважаю своїм обов’язком особливо берегти себе, — казала вона, — адже я така слабка, а вся турбота й догляд за цією любою дитиною лежать на мені.

— Справді, люба, — сказав Сен-Клер, — я думав, наша кузина звільнила тебе від цього.

— Ти говориш, як чоловік, Сен-Клер, — ніби матір можна звільнити від турботи про дитину в такому стані; але, зрештою, все завжди однаково — ніхто ніколи не знає, що я відчуваю! Я не можу так легко все відкидати від себе, як ти.

Сен-Клер усміхнувся. Ви мусите його пробачити, він нічого не міг із собою вдіяти, — адже Сен-Клер усе ще міг усміхатися. Бо прощальна подорож маленької душі була такою світлою й тихою, а така ніжна й запашна легітність несла маленький човник до небесних берегів, що неможливо було усвідомити: наближається смерть. Дитина не відчувала болю — лише тиху, лагідну слабкість, яка щодня, майже непомітно, посилювалася; і була вона така прекрасна, така любляча, така довірлива, така щаслива, що неможливо було не піддатися заспокійливому впливу тієї атмосфери невинності й миру, яка, здавалося, огортала її. На Сен-Клера сходив дивний спокій. Це була не надія — надіятися було неможливо; не змирення — лише спокійне перебування в теперішній миті, яка здавалася такою прекрасною, що й думати про майбутнє йому не хотілося. Це було схоже на ту тишу духу, яку ми відчуваємо серед ясних, лагідних осінніх лісів, коли дерева палають яскравим багряним рум’янцем, а біля струмка ще тримаються останні квіти; і радіємо всьому цьому ще дужче, бо знаємо, що невдовзі все мине.

Людиною, яка найкраще знала всі власні думки й передчуття Єви, був її вірний носій — Том. Йому вона говорила те, чим не хотіла тривожити батька. Йому вона довіряла ті таємничі передчуття, які відчуває душа, коли починають розв’язуватися пута, ще до того, як вона назавжди полишить свою земну оболонку.

Зрештою Том перестав спати у своїй кімнаті й цілу ніч лежав на відкритій веранді, готовий прокинутися від кожного поклику.

— Дядьку Томе, чого це ти взявся спати де завгодно, мов собака? — сказала міс Офелія. — Я думала, ти з тих охайних людей, які люблять по-християнськи лежати в ліжку.

— Я люблю, міс Філі, — таємниче відповів Том. — Люблю, але тепер…

— Ну, а що тепер?

— Тільки не говорімо голосно; містер Сен-Клер цього не почує. Але, міс Філі, ви ж знаєте: хтось мусить пильнувати нареченого.

— Що ти маєш на увазі, Томе?

— Ви ж знаєте, що у Святому Письмі сказано: «Опівночі пролунав великий крик: Ось іде наречений». От цього я тепер і чекаю щоночі, міс Філі, — і ніяк не міг би спати там, де не почув би цього поклику.

— Та що ж, дядьку Томе, чому ти так думаєш?

— Міс Єва розмовляє зі мною. Господь посилає Свого вісника в душу. Я мушу бути тут, міс Філі; бо коли та благословенна дитина увійде до Царства, двері відчинять так широко, що ми всі зазирнемо туди й побачимо славу, міс Філі.

— Дядьку Томе, міс Єва сказала, що сьогодні ввечері почувається гірше, ніж зазвичай?

— Ні; але сьогодні вранці вона сказала мені, що наближається. Є такі, хто сповіщає це дитині, міс Філі. Це ангели — «це сурми звуки перед світанком», — сказав Том, цитуючи один зі своїх улюблених гімнів.

Ця розмова між міс Офелією та Томом відбулася одного вечора між десятою та одинадцятою годинами, коли всі її приготування на ніч уже було завершено. Підійшовши замкнути зовнішні двері, вона побачила Тома, який простягнувся біля них на відкритій веранді.

Вона не була ні нервовою, ні надто вразливою, але його урочистий, сповнений глибокого почуття тон вразив її. Того дня Єва була незвично бадьора й весела: вона сиділа, підперта в ліжку, перебирала всі свої маленькі дрібнички та дорогі серцю речі й називала друзів, яким хотіла їх подарувати; поводилася вона жвавіше, а голос її звучав природніше, ніж за всі попередні тижні. Увечері до неї заходив батько й сказав, що Єва виглядає більше схожою на колишню себе, ніж будь-коли від початку хвороби; а коли він побажав їй на добраніч і поцілував її, то сказав міс Офелії:

— Кузино, зрештою, ми, можливо, ще зможемо залишити її з нами; їй, безперечно, краще.

І він пішов, відчуваючи в грудях легше, ніж за останні кілька тижнів.

Але опівночі — дивної, містичної години! — коли завіса між крихкою сучасністю та вічним майбутнім стає тонкою, прийшов вісник!

Спершу в кімнаті почувся звук чиїхось швидких кроків. То була міс Офелія, яка вирішила просидіти всю ніч біля своєї маленької пацієнтки і, коли ніч перевалила за північ, помітила те, що досвідчені доглядальниці багатозначно називають «зміною». Зовнішні двері швидко відчинилися, і Том, який чатував надворі, миттю насторожився.

— Поклич лікаря, Томе! Не гай жодної хвилини, — сказала міс Офелія; і, перейшовши кімнату, постукала у двері Сен-Клера.

— Кузене, — сказала вона, — я хочу, щоб ти прийшов.

Ці слова впали йому на серце, мов грудки землі на труну. Чому? Він миттю підвівся й опинився в кімнаті, схилившись над Євою, яка все ще спала.

Що ж він побачив такого, від чого серце його завмерло? Чому між ними не прозвучало жодного слова? Ти можеш сказати це, якщо коли-небудь бачив такий самий вираз на обличчі найдорожчої тобі людини, — цей невимовний, безнадійний, безпомилковий погляд, який каже тобі, що твоя кохана людина більше тобі не належить.

Але на обличчі дитини не було жодного моторошного відбитку — лише високий, майже піднесений вираз; присутність духовної сутності, що огортала її, — світанок безсмертного життя в цій дитячій душі.

Вони стояли так тихо, вдивляючись у неї, що навіть цокання годинника здавалося надто гучним. За кілька хвилин Том повернувся з лікарем. Той увійшов, кинув один погляд — і мовчки завмер, як і решта.

— Коли сталася ця зміна? — тихо прошепотів він до міс Офелії.

— Близько півночі, — відповіла вона.

Марі, яку розбудив прихід лікаря, поспіхом з’явилася із сусідньої кімнати.

— Огюстене! Кузене! О! Що…! — поспішно почала вона.

— Тихо! — хрипко сказав Сен-Клер. — Вона помирає!

Маммі почула ці слова й кинулася будити слуг. Незабаром увесь будинок прокинувся: засвітилися вогні, почулися кроки, стурбовані обличчя заповнили веранду й крізь скляні двері зі сльозами вдивлялися всередину; але Сен-Клер нічого не чув і нічого не говорив — він бачив лише той погляд на обличчі маленької сплячої.

— О, якби вона тільки прокинулася й іще раз заговорила! — сказав він і, схилившись над нею, прошепотів їй на вухо: — Єво, люба!

Великі блакитні очі розплющилися — обличчя осяяла усмішка; вона спробувала підвести голову й заговорити.

— Ти мене знаєш, Єво?

— Любий тату, — сказала дитина, докладаючи останніх сил і обіймаючи його за шию.

За мить її руки знову безсило опустилися; і коли Сен-Клер підвів голову, він побачив, як обличчям пробігла судома смертної муки: вона задихалася, намагаючись вдихнути, і підкинула вгору свої маленькі ручки.

— О Боже, це жахливо! — сказав він, відвертаючись у муці й стискаючи руку Тома, майже не усвідомлюючи, що робить. — О Томе, хлопче мій, це вбиває мене!

Том тримав руки свого господаря у своїх, а сльози струменіли по його темних щоках; він підвів погляд туди, звідки завжди звик чекати допомоги.

— Молися, щоб це швидше скінчилося! — сказав Сен-Клер. — Моє серце розривається.

— О, слава Господу! Все скінчилося — все скінчилося, любий господарю! — сказав Том. — Подивіться на неї.

Дитина лежала на подушках, важко дихаючи, мов зовсім виснажена; великі ясні очі закотилися вгору й застигли. О, що говорили ті очі, в яких було стільки небесного! Земне вже минуло — і земний біль разом із ним; але таким урочистим, таким таємничим було тріумфальне сяйво цього обличчя, що воно стримало навіть ридання скорботи. Вони тісно оточили її, затамувавши подих у цілковитій тиші.

— Єво, — лагідно сказав Сен-Клер.

Вона не чула.

— О Єво, скажи нам, що ти бачиш! Що це? — запитав її батько.

Яскрава, дивовижно прекрасна усмішка осяяла її обличчя, і вона уривчасто прошепотіла:

— О! Любов… радість… мир!

Зітхнула востаннє — і перейшла від смерті до життя!

— Прощавай, люба дитино! Яскраві, вічні врата зачинилися за тобою; більше ми не побачимо твого милого обличчя. О горе тим, хто проводжав тебе поглядом, коли ти входила до небес, — коли вони прокинуться й побачать лише холодне сіре небо щоденного життя, а тебе вже не буде назавжди!

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXVII, «Це останнє земне»[1]

[1] «Це останнє земне! Я задоволений» — останні слова Джона Квінсі Адамса, сказані 21 лютого 1848 року.

Статуетки й картини в кімнаті Єви були прикриті білими серветками, і там чулися лише приглушене дихання та тихі кроки, а світло урочисто пробивалося крізь вікна, частково затемнені опущеними жалюзі.

Ліжко було задрапіроване білим; і там, під схиленою постаттю янгола, лежала маленька спляча постать — спляча навіки, щоб більше не прокинутися!

Вона лежала там, убрана в одну з простих білих суконь, які звикла носити за життя; рожеве світло, що проникало крізь завіси, огортало теплим сяйвом крижану холодність смерті. Важкі вії м’яко опустилися на чисту щоку; голівка була трохи повернена набік, немов уві сні, але кожна риса обличчя була осяяна тим високим небесним виразом, тим поєднанням захвату й спокою, яке свідчило: це не земний і не тимчасовий сон, а довгий, священний спочинок, який «Він дає Своїм улюбленим».

Для таких, як ти, люба Єво, смерті немає! Ні темряви, ні смертної тіні; лише таке ясне згасання, як у ранкової зорі, що тане в золотому світанку. Твоя — перемога без битви, вінець без боротьби.

Так думав Сен-Клер, стоячи там, склавши руки, і дивлячись на неї. Ах! Хто скаже, про що він думав? Бо від тієї миті, коли в кімнаті вмираючої пролунали слова: «Її вже немає», — усе довкола для нього оповилося похмурим туманом, важкою «імлою страждання». Він чув голоси навколо себе; йому ставили запитання, і він на них відповідав; його питали, коли він хоче влаштувати похорон і де її поховати, а він нетерпляче відповідав, що йому байдуже.

Адольф і Роза впорядкували кімнату; хоч зазвичай вони були легковажні, мінливі й по-дитячому безпосередні, серця в них були м’які й чутливі; і, поки міс Офелія керувала всіма загальними справами, стежачи за порядком та охайністю, саме їхні руки додали до вбрання кімнати ці м’які, поетичні штрихи, які забирали зі смертельної кімнати той похмурий і моторошний вигляд, що так часто відзначає похорон у Новій Англії.

На полицях іще стояли квіти — усі білі, ніжні й запашні, з витонченим, пониклим листям. Маленький столик Єви, накритий білим, прикрашала її улюблена ваза, а в ній — єдина біла пуп’янка мохової троянди. Складки драпірування, спуск завіс Адольф і Роза розкладали й перерозкладали з тією тонкістю зорового чуття, яка властива їхній расі. Навіть тепер, коли Сен-Клер стояв і замислено дивився, маленька Роза тихенько пробралася до кімнати з кошиком білих квітів. Побачивши Сен-Клера, вона відступила й шанобливо зупинилася; але, переконавшись, що він її не помічає, підійшла до небіжчиці й почала розкладати квіти навколо неї. Сен-Клер дивився на неї наче уві сні, поки вона вкладала в маленькі руки ніжну квітку гарденії й із бездоганним смаком розташовувала інші квіти навколо ложа.

Двері знову відчинилися, і з опухлими від сліз очима з’явилася Топсі, тримаючи щось під фартухом. Роза різко застережливо махнула їй рукою, але Топсі все одно ступила до кімнати.

— Ти мусиш вийти, — різко й твердо прошепотіла Роза. — Тобі тут нічого робити!

— О, дозвольте мені! Я принесла квітку — таку гарненьку! — сказала Топсі, піднявши напіврозкриту пуп’янку чайної троянди. — Дозвольте мені покласти хоча б одну.

— Іди собі! — ще рішучіше сказала Роза.

— Нехай залишиться! — раптом тупнув ногою Сен-Клер. — Вона прийде.

Роза відразу відступила, а Топсі підійшла й поклала свій дарунок до ніг небіжчиці; потім раптом із диким, гірким криком кинулася на підлогу біля ліжка, заридала й голосно застогнала.

Міс Офелія поспішила до кімнати й спробувала підвести її та заспокоїти, але марно.

— О, міс Єво! О міс Єво! Я б хотіла теж померти — справді хочу!

У цьому крику було щось пронизливо-дикунське; кров ударила в біле, мов мармур, обличчя Сен-Клера, і в його очах заблищали перші сльози, які він пролив від смерті Єви.

— Встань, дитино, — лагідніше сказала міс Офелія. — Не плач так. Міс Єва пішла на небеса; вона стала янголом.

— Але я не можу її бачити! — сказала Топсі. — Я ніколи більше її не побачу! — і знову схлипнула.

Усі на мить застигли в мовчанні.

— Вона сказала, що любить мене, — сказала Топсі, — сказала! О, Боже! О, Боже! Тепер уже ніхто не залишився — нікого!

— Це правда, — сказав Сен-Клер. — Але, — додав він, звертаючись до міс Офелії, — подивіться, чи не зможете ви втішити цю бідолаху.

— Я тільки й хочу, щоб ніколи не народжувалася, — сказала Топсі. — Я зовсім не хотіла народжуватися; і не бачу в цьому ніякого сенсу.

Міс Офелія лагідно, але твердо підвела її й вивела з кімнати; та коли вона це робила, з її очей покотилися сльози.

— Топсі, бідна дитино, — сказала вона, ведучи її до своєї кімнати, — не здавайся! Я можу тебе любити, хоч я й не така, як та люба маленька дитина. Сподіваюся, я навчилася від неї чогось про любов Христову. Я можу тебе любити; я люблю тебе й постараюся допомогти тобі вирости доброю християнкою.

Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше сказали щирі сльози, що котилися по її обличчю. Від тієї години вона здобула такий вплив на душу безталанної дитини, якого вже ніколи не втрачала.

— О, моя Єво, чиє коротке земне життя принесло стільки добра, — думав Сен-Клер, — що ж я маю відповісти за свої довгі роки?

Якийсь час у кімнаті лунали тихі шепоти й кроки — один за одним люди нечутно заходили поглянути на небіжчицю; потім принесли маленьку труну; потім був похорон, до дверей під’їхали карети, прийшли й розсілися чужі люди; були білі шарфи й стрічки, чорні крепові пов’язки, скорботні в чорному крепі; читали слова з Біблії, виголошували молитви; а Сен-Клер жив, ходив і рухався, немов той, хто вже виплакав усі свої сльози, — до останньої миті він бачив лише одне: ту золоту голівку в труні; але потім побачив, як на неї накинули покривало, як кришку труни зачинили; і коли його, разом з іншими, повели вниз, до маленького куточка в саду, там, біля порослої мохом лави, де вони з Томом так часто розмовляли, співали й читали, була маленька могила. Сен-Клер стояв біля неї, бездумно дивлячись униз; він бачив, як опустили маленьку труну; глухо чув урочисті слова: «Я є воскресіння і Життя; хто вірує в Мене, хоч би й помер, — житиме»; і коли землю засипали в могилу й маленька могила наповнилася, він не міг усвідомити, що це його Єву ховали від його очей.

Та це була не вона! — не Єва, а лише крихке зерно того світлого безсмертного тіла, з яким вона ще вийде назовні в день Господа Ісуса!

А потім усі пішли, і скорботні повернулися до місця, яке більше не мало її знати; кімнату Марі затемнили, а сама вона лежала на ліжку, ридаючи й стогнучи від нестримного горя та щомиті вимагаючи уваги всіх своїх слуг. Звісно, їм не було коли плакати — навіщо? Горе було її горем, і вона була цілковито переконана, що ніхто на землі ні відчувати, ні міг відчути, ні коли-небудь відчує його так, як вона.

— Сен-Клер не пролив жодної сльози, — казала вона. — Він не співчував мені; просто неймовірно, як міг він бути таким черствим і бездушним, коли мусив знати, як сильно я страждаю.

Люди настільки є рабами того, що бачать і чують, що багато хто зі слуг і справді вважав, ніби саме місіс була головною потерпілою в цьому горі, особливо коли Марі почала переживати істеричні напади, послала по лікаря, а зрештою заявила, що помирає; і в метушні, біганині, принесенні гарячих грілок, нагріванні фланелі, розтиранні та всіляких клопотах, що за цим послідували, знайшлося чимале відволікання.

Том, однак, відчував у власному серці щось таке, що тягнуло його до господаря. Він усюди ходив за ним, сумно й стурбовано; і коли побачив його, такого блідого й мовчазного, у кімнаті Єви, де той тримав перед очима її маленьку розгорнуту Біблію, хоча не бачив у ній жодної літери чи слова, — для Тома в тому нерухомому, сухому від сліз погляді було більше скорботи, ніж у всіх Маріних стогонах і наріканнях.

За кілька днів родина Сен-Клерів знову була в місті; Огюстен, охоплений неспокоєм горя, прагнув опинитися в іншому місці, щоб змінити плин своїх думок. Тож вони залишили будинок і сад із маленькою могилою та повернулися до Нового Орлеана; Сен-Клер квапливо ходив вулицями, намагався заповнити прірву у своєму серці поспіхом і метушнею, зміною місця; і люди, які бачили його на вулиці або зустрічали в кафе, знали про його втрату лише за чорною стрічкою на капелюсі; бо зовні він усміхався й розмовляв, читав газету, міркував про політику, займався справами; і хто міг побачити, що за всією цією усміхненою оболонкою ховається порожня шкаралупа над серцем, яке стало темним і мовчазним склепом?

— Містер Сен-Клер — дивна людина, — жалібно сказала Марі міс Офелії. — Раніше я думала: якщо в цьому світі є щось, що він любить, то це наша люба маленька Єва; але, здається, він дуже легко її забуває. Я ніяк не можу домогтися, щоб він говорив про неї. Я справді думала, що він виявить більше почуттів!

— Мені колись казали, що тихі води найглибші, — багатозначно мовила міс Офелія.

— О, я в такі речі не вірю; це все тільки слова. Якщо людина щось відчуває, вона це покаже — не може не показати; але, зрештою, мати почуття — велике нещастя. Я воліла б бути такою, як Сен-Клер. Мої почуття так мене мучать!

— Таки так, місіс, містер Сен-Клер став худий, мов тінь. Кажуть, він зовсім нічого не їсть, — сказала Маммі. — Я знаю, він не забуває міс Єву; я знаю, що ніхто не міг би її забути — люба, маленька, благословенна дитина! — додала вона, витираючи очі.

— Ну, хай там як, про мене він зовсім не думає, — сказала Марі. — Він не сказав мені жодного слова співчуття, а мусить же знати, наскільки сильніше мати страждає, ніж будь-який чоловік.

— Серце знає свою власну гіркоту, — серйозно сказала міс Офелія.

— Саме так я й думаю. Я знаю, що відчуваю, — здається, ніхто більше цього не розуміє. Єва розуміла, а тепер її немає! — і Марі відкинулася на кушетці та почала безутішно схлипувати.

Марі належала до тих нещасливих за своєю природою смертних, в чиїх очах усе втрачене й минуле набуває такої цінності, якої воно ніколи не мало, поки було в їхніх руках. На все, що мала, вона, здавалося, дивилася лише для того, щоб знайти в ньому недоліки; але щойно річ опинялася втраченою, кінця не було її вихвалянню.

Поки вітальні точилася ця розмова, інша відбувалася в бібліотеці Сен-Клера.

Том, який завжди неспокійно ходив за господарем, бачив, як той кілька годин тому зайшов до бібліотеки; і, марно прочекавши, коли він вийде, зрештою вирішив знайти якийсь привід зайти до нього. Він тихо ввійшов. Сен-Клер лежав на кушетці в дальньому кінці кімнати. Він лежав обличчям униз, а неподалік перед ним була розгорнута Біблія Єви. Том підійшов і став біля кушетки. Він вагався; і поки вагався, Сен-Клер раптом підвівся. Щире обличчя, сповнене скорботи й такого благального виразу любові та співчуття, зворушило його господаря. Той поклав руку на Томині руки й схилив на неї чоло.

— О Томе, хлопче мій, увесь світ порожній, мов яєчна шкаралупа.

— Я знаю, господарю, знаю, — сказав Том. — Але, о, якби господар тільки підвів очі — туди, де наша люба міс Єва, — до дорогого Господа Ісуса!

— Ах, Томе! Я дивлюся вгору; але біда в тому, що я нічого не бачу, коли дивлюся. А якби ж то міг побачити.

Том важко зітхнув.

— Мабуть, дітям і таким бідним, щирим людям, як ти, дано бачити те, чого ми не можемо, — сказав Сен-Клер. — Чому так?

— «Ти сховав це від мудрих і розумних, а відкрив немовлятам», — пробурмотів Том. — «Так, Отче, бо таке було Твоє благовоління».

— Томе, я не вірю — не можу повірити. Я звик сумніватися, — сказав Сен-Клер. — Я хочу вірити цій Біблії — і не можу.

— Любий господарю, моліться доброму Господу: «Господи, вірую; допоможи моєму невірству».

— Хто взагалі щось знає про щось? — сказав Сен-Клер, мрійливо блукаючи поглядом і ніби розмовляючи сам із собою. — Невже вся ця прекрасна любов і віра були лише однією з вічно мінливих форм людських почуттів, яким не було на що по-справжньому спертися, і які зникли разом із коротким подихом? І невже Єви більше немає — немає небес, немає Христа, немає нічого?

— О, любий господарю, є! Я знаю це; я певен, — сказав Том, падаючи навколішки. — Повірте, повірте, любий господарю!

— Звідки ти знаєш, що є Христос, Томе? Ти ж ніколи не бачив Господа.

— Відчував Його в душі, господарю, відчуваю й тепер! О, господарю, коли мене продали й відлучили від моєї старої та дітей, я був майже зовсім зломлений. Мені здавалося, що нічого вже не лишилося; а тоді добрий Господь став поруч зі мною і сказав: «Не бійся, Томе»; і приніс світло та радість у душу бідолахи — дарував повний мир; і я став таким щасливим, полюбив усіх і відчув готовність просто належати Господу, прийняти Його волю й бути там, куди Господь захоче мене поставити. Я знаю, що це не могло прийти від мене, бо я бідна, вічно невдоволена істота; це від Господа; і я знаю, що Він хоче зробити те саме й для господаря.

Том говорив, і сльози рясно текли по його обличчю, а голос переривався від хвилювання. Сен-Клер схилив голову на його плече й потиснув тверду, віддану чорну руку.

— Томе, ти мене любиш, — сказав він.

— Я готовий хоч сьогодні, цього благословенного дня, віддати своє життя, аби тільки побачити господаря християнином.

— Бідний, дурний хлопче! — сказав Сен-Клер, напівпідводячись. — Я не вартий любові жодного доброго, щирого серця, такого, як твоє.

— О, господарю, вас любить не тільки я — вас любить благословенний Господь Ісус.

— Звідки ти це знаєш, Томе? — запитав Сен-Клер.

— Відчуваю це в душі. О, господарю! «Любов Христова, що перевищує всяке розуміння».

— Дивно! — сказав Сен-Клер, відвертаючись. — Що історія людини, яка жила й померла тисячу вісімсот років тому, і досі так впливає на людей. Але ж Він не був просто людиною, — раптом додав він. — Жодна людина не мала такої тривалої й живої сили! О, якби я міг повірити в те, чого мене вчила моя мати, і молитися так, як я молився, коли був хлопчиком!

— Якщо господар не проти, — сказав Том, — міс Єва так гарно читала ось це. Я хотів би, щоб господар був такий добрий і прочитав. Тепер, відколи міс Єви немає, майже нікому й читати.

Це був одинадцятий розділ Євангелія від Івана — зворушлива розповідь про воскресіння Лазаря. Сен-Клер читав уголос, часто зупиняючись, щоб приборкати почуття, які пробуджував у ньому пафос цієї історії. Том стояв перед ним навколішки, склавши руки, і на його спокійному обличчі відбивалися зосереджені любов, довіра й благоговіння.

— Томе, — сказав його господар, — для тебе це все реальність!

— Я просто таки бачу все це, господарю, — сказав Том.

— Хотів би я мати твої очі, Томе.

— Хотів би я, щоб дорогий Господь дав їх господареві!

— Але, Томе, ти ж знаєш, що я знаю набагато більше за тебе; а що, коли я скажу тобі, що не вірю цій Біблії?

— О, господарю! — вигукнув Том, піднімаючи руки в жесті благання.

— Це трохи похитнуло б твою віру, Томе?

— Ні на крихту, — сказав Том.

— Але, Томе, ти мусиш знати, що я знаю більше.

— О, господарю, хіба ви щойно не читали, як Він ховає це від мудрих і розумних, а відкриває немовлятам? Але господар, звісно ж, зараз несерйозно це сказав? — тривожно запитав Том.

— Ні, Томе, я не говорив цього всерйоз. Я не заперечую віри й думаю, що є підстави вірити; і все ж не вірю. Це погана, клопітна звичка, якої я набув, Томе.

— Якби господар тільки молився!

— Звідки ти знаєш, що я не молюся, Томе?

— Господар молиться?

— Я молився б, Томе, якби, коли я молюся, там хтось був; а так це все одно, що говорити в порожнечу. Але ходімо, Томе, помолися тепер ти й покажи мені, як.

Серце Тома було переповнене; він вилив його в молитві, немов води, які довго стримували. Одне було цілком очевидно: Том вірив, що є Хтось, хто його чує, — незалежно від того, чи був насправді хтось, хто його чув. Насправді ж Сен-Клер відчув, що хвиля його віри й почуттів майже винесла його до воріт того неба, яке він, здавалося, так виразно уявляв. Це наче наблизило його до Єви.

— Дякую тобі, хлопче мій, — сказав Сен-Клер, коли Том підвівся. — Мені подобається слухати тебе, Томе; але тепер іди й залиш мене самого. Іншим разом я поговорю з тобою ще.

Том мовчки вийшов із кімнати.