Розділ XLVII
Фатальні наслідки
До світанку лишалося ще годин зо дві; восени цей час справедливо називають найглупішою порою ночі; вулиці тоді тихі й безлюдні, усі звуки немов завмерли, і навіть розпуста й бешкет порозходилися по домівках на відпочинок. О цій-от тихій, безгомінній порі Фейгін сидів у своєму лігві. Обличчя його було таке бліде й перекошене, а очі такі червоні, наче налиті кров’ю, що він скидався не на людину, а скоріш на потворний привид, який постав, розтривожений злим духом, прямо з домовини.
Він сидів, скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі в свічку, що догорала на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка.
На підлозі, простягтись на матраці, міцно спав Ной Клейпол. Фейгін часом кидав на нього погляд, а потім знову втуплювався в свічку, обгорілий гніт якої перегнувся майже навпіл, а гарячий лій капотів на стіл, засвідчуючи тим, що думки старого десь далеко.
Так воно насправді й було. Досада з того, що зірвався так добре обміркований план; ненависть до дівчини, яка наважилася злигатися зі сторонніми; цілковита невіра в те, що вона відмовилася видати його; гірке розчарування, що втрачено нагоду помститися Сайксові; страх перед викриттям, розоренням, смертю — все це розпалювало в ньому шалену лють. Чорні думки кружляли, мов вихор, у Фейгіновій голові, а в душі його тим часом народжувалися найжахливіші заміри.
Він сидів, не змінюючи пози і начебто не помічаючи, як збігає час, доки його сторожке вухо не вловило звуків ходи на вулиці.
— Нарешті, — пробурмотів він, проводячи долонею по гарячих, пересохлих губах. — Нарешті!
Тихо задзеленчав дзвоник. Старий безгучно піднявся сходами до дверей і незабаром повернувся в супроводі закутаного по саме підборіддя чоловіка, що ніс під пахвою клунок. Чоловік сів на стілець і скинув плащ — Фейгіновим очам відкрилася кремезна постать Сайкса.
— На, бери, — сказав грабіжник, поклавши клунок на стіл, — і подбай про те, щоб якомога більше за нього виручити. Немало було клопоту, щоб добути його, — я сподівався прийти сюди на три години раніше.
Фейгін узяв клунок, замкнув у шафу й знову сів на своє місце. Він не вимовив ні слова, але ні на мить не спускав очей з грабіжника; а тепер, коли вони сиділи один проти одного, лицем до лиця, він ще пильніше подивився на нього. Губи Фейгіна так сіпались, а обличчя так спотворилося від хвилювання, яке охопило його, що грабіжник мимохіть відсунув свого стільця і з неприхованим жахом поглянув на старого.
— Що з тобою? — спитав Сайкс. — Чого це ти на мене вирячився?
Фейгін звів праву руку й погрозив тремтячим вказівним пальцем; але він був такий збуджений, що втратив мову.
— Прокляття! — вигукнув Сайкс, стривожено намацуючи щось у себе на грудях. — Він сказився. Треба стерегтися.
— Ні, ні, — заспокоїв його Фейгін, здобувшись на голос. — Це не тебе стосується, Білле… Проти тебе… я нічого не маю.
— Нічого не маєш! Он як! — вигукнув Сайкс, похмуро дивлячись на нього й наче ненавмисне перекладаючи пістолета з однієї кишені до другої, зручнішої. — Комусь із нас пощастило. Тільки кому — не має значення.
— Я зараз таке скажу тобі, Білле, — почав Фейгін, присуваючи свого стільця ближче до нього, — від чого ти почуватимеш себе гірше, ніж я.
— Невже? — недовірливо спитав грабіжник. — То кажи ж! І хутчій, бо Ненсі подумає, що я пропав.
— “Пропав”! — скрикнув Фейгін. — Вона вважає, що це діло певне.
Сайкс збентежено поглянув йому в очі і, не знайшовши в них відповіді, схопив його величезною своєю лапою за комір і щосили трусонув.
— Та не тягни ж! — вигукнув він. — А то я з тебе душу виб’ю! Розтули вже рота й скажи просто і ясно, що ти там знаєш. Ну ж бо, собако паршивий, викладай усе мерщій!.
— Припустімо, що хлопчина, який лежить отам… — почав Фейгін.
Сайкс глянув у той бік, де спав Ной, ніби раніше не помітив його.
— Ну, — сказав він, знов обертаючись до Фейгіна.
— Так от, припустімо, що цей хлопчина, — вів далі Фейгін, — надумав накапати на нас… засипати нас усіх… спочатку знайшов для цього потрібних людей, потім змовився з ними про зустріч на вулиці, описав їм наші прикмети — всі ознаки, за якими нас можна впізнати — і місце. Де нас найкраще схопити. Припустімо, що він усе це вчинив і до того ж, довідавшись про те чи те дільце, до якого ми всі — хто більше, хто менше — причетні, розповів і про нього — так, з власного почину; не тому, що його схопили і допитували, посадивши на хліб і воду, і не тому, що священик щось йому нашептав, — ні, з власного почину, просто собі на втіху; ночами він виходив крадькома на вулицю, розшукував тих, які прагнуть нашої погибелі, і викладав їм усе, що знав. Та чи ти слухаєш мене? — закричав єврей, і в очах його спалахнула лють. — Коли б він так зробив, — що тоді?
— Що тоді? — перепитав Сайкс, брутально вилаявшись. — Якби він дожив до мого приходу, то я розвалив би йому голову своїм залізним закаблуком на стільки часток, скільки волосин у нього на голові.
— Ну, а коли б це зробив я? — майже криком закричав Фейгін. — Я, котрий так багато знає і міг би стількох людей спровадити на шибеницю, не кажучи вже про себе.
— Не знаю… — процідив крізь зуби Сайкс, сполотнівши на саму думку про таку можливість. — Я б накоїв чогось у в’язниці, за що на мене наклали б кайдани, і якби нас судили разом, то я привселюдно навалився б на тебе й розкраяв би тобі кайданами голову. В мене вистачило б сили, — пробурмотів грабіжник, хизуючись своєю м’язистою рукою, — розчерепити її так, наче по ній проїхав навантажений віз.
— Ти справді зробив би це?
— Чи зробив би? — спитав грабіжник. — А ти спробуй…
— Ну, а якби то був Чарлі, або Пройда, або Бет, або…
— Мені однаково хто, — нетерпляче перебив його Сайкс. — Хоч хто б там був, а я б розправився з ним точнісінько так само.
Фейгін пильно поглянув на грабіжника і, зробивши знак, щоб той помовчав, схилився над матрацом на підлозі і почав термосити хлопця, намагаючись розбудити його. Сайкс теж нахилився вперед і, спершись руками на коліна, здивовано спостерігав Фейгіна, не розуміючи, куди той хилить своїми розпитами та натяками.
— Болтере! Болтере! От бідолаха! — вигукнув Фейгін і подивився на Сайкса з диявольською посмішкою, ніби наперед смакуючи те, що мало зараз статися. Далі заговорив повільно, наголошуючи окремі слова: — Він утомився… втомився, бо довго стежив за нею… чуєш, Білле? — стежив за нею…
— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Сайкс, відкинувшись на спинку стільця.
Замість відповіді Фейгін знову схилився до сплячого і, підвівши, посадовив, окликнувши його кілька разів. Зрештою Ной почув вигадане ним самим ім’я, продер очі й, голосно позіхнувши, сонно озирнувся навколо.
— Розкажи нам про те — знову розкажи, щоб і він почув, — сказав старий, киваючи на Сайкса.
— Про що це? — спросоння роздратовано буркнув Ной,
— Та про… Ненсі, — мовив Фейгін, ухопивши Сайкса за зап’ясток, щоб він, бува, не вискочив з дому, не дослухавши до кінця. — Ти йшов за нею назирці?
— Йшов.
— До Лондонського мосту?
— Угу.
— Там вона зустріла двох?
— Зустріла.
— Джентльмена і леді, до якої вона вже раніше ходила з власного почину? Вони попросили її видати всіх спільників, і першого Монкса, що вона й зробила, і дати його прикмети, що вона теж зробила. Потім вони попросили назвати будинок, де ми сходимось, — вона назвала; описати місце, з якого найкраще спостерігати за будинком, — вона описала; сказати час, коли ми найчастіше приходимо туди, — вона сказала. Все це вона зробила. Вона розповіла геть усе, — і ніхто її до того не спонукав, ніхто не силував. Так чи ні? Я правду кажу?! — несамовито кричав Фейгін.
— Чистісіньку правду, — відгукнувся Ной, чухаючи потилицю. — Все так і було, як ви говорите.
— А що вона казала про минулу неділю?
— Про минулу неділю? — перепитав Ной, ніби пригадуючи. — Та я ж уже вам розповідав.
— Ще раз розкажи! Ще раз! — кричав Фейгін так, що аж піна виступила на губах; однією рукою він ще міцніше вчепився в Сайксову руку, а другою вимахував у повітрі.
— Вони спитали її… — сказав Ной, який уже встиг трохи очуматися від сну і, очевидно, почав здогадуватися, хто такий Сайкс. — Вони спитали її, чому вона не прийшла, як обіцяла, минулої неділі. Вона відповіла, що не змогла.
— А чому? Скажи йому причину.
— Тому що її силоміць затримав удома Білл — чоловік, про якого вона їм уже розповідала, — відповів Ной.
— Що ж вона ще казала про нього? — вигукнув Фейгін. — Що вона казала про чоловіка, про якого розповідала раніше? Ну ж бо скажи йому, скажи.
— Ну, що їй не так легко піти з дому, не сказавши куди, — відповів Ной, — і що за першим разом, щоб побачитися з тією леді, вона… ха-ха-ха! — так смішно мені зробилось, коли я це почув, — вона дала йому опію.
— Сто чортів! — вигукнув Сайкс, оскаженіло вириваючись з рук єврея. — Пусти мене!
Відштовхнувши старого, він вискочив з кімнати і, як навіжений, побіг по сходах.
— Білле! Білле! — кричав Фейгін, кинувшись за ним навздогін. — Ще одне слово. Тільки одне слово.
Він так і не встиг би сказати це слово, якби двері не були замкнені; грабіжник марно витрачав зусилля й прокльони, намагаючись їх висадити, коли старий, захекавшись, наздогнав його.
— Випусти мене! — вигукнув Сайкс. — Не говори зі мною — це небезпечно. Кажу тобі, випусти!
— Вислухай мене, Білле, — попрохав Фейгін, поклавши руку на замок. — Ти не поведешся з нею…
— Ну? — озвався той.
— Ти не поведешся з нею… надто… круто?
Вже займався ранок і було досить видно, щоб обоє могли розгледіти обличчя один одного. Вони обмінялися швидким поглядом — в очах обох спалахнув вогонь, що непомильно виказував їхні почуття.
— Я хочу сказати, — мовив Фейгін, не приховуючи, що вважає зайвим прикидатися далі, — не надто круто з огляду на нашу безпеку. Дій розважливо, будь обачний.
Сайкс нічого не відповів і, розчинивши навстіж двері, які Фейгін відімкнув, вибіг на безлюдну вулицю.
Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, не підводячи очей до неба й не опускаючи їх долі, дивлячись просто себе з диким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мовчки мчав щодуху, не стишуючи ходи, аж поки опинився біля дверей свого житла. Він тихо відімкнув двері ключем і, безгучно ступаючи, піднявся сходами нагору; ввійшовши до своєї кімнати, він двічі повернув ключ у замку, присунув до дверей важкий стіл і відхилив запону ліжка.
Дівчина лежала напівроздягнена. Прихід Сайкса розбудив її, вона підвелася й поглянула на нього сполоханими очима.
— Вставай! — крикнув він.
— Це ти, Білле? — спитала дівчина, зрадівши його появі.
— Я, — відказав він. — Вставай.
У кімнаті горіла свічка, але Сайкс вихопив її з підсвічника й шпурнув у камін. Помітивши, що вже розвидняється, дівчина встала і хотіла підняти штори.
— Облиш, — сказав Сайкс, заступаючи їй дорогу до вікна. — Для того, що мені треба зробити, і так досить світла.
— Чого це ти так на мене дивишся, Білле? — запитала дівчина тихим, переляканим голосом.
Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, з роздутими ніздрями, і пильно дивився на дівчину, а тоді схопив її за голову й за шию, витяг насеред кімнати й, озирнувшись на двері, затулив їй рота своєю важкою лапою.
— Білле, Білле! — хрипіла дівчина, відбиваючись від нього з усією силою смертельного переляку. — Я… я не кричатиму… і не плакатиму… не покличу на поміч… тільки вислухай мене… скажи мені хоч слово… скажи, що я таке зробила?
— Ти сама знаєш, клята відьма! — відказав грабіжник, ледве переводячи подих. — Тебе цю ніч вислідили, підслухали кожне твоє слово.
— Так пощади моє життя — заради господа бога, — як я пощадила твоє, — благала дівчина, чіпляючись за його руки. — Білле, голубе, невже в тебе рука підніметься вбити мене? О, подумай про те, від чого я відмовилась задля тебе хоча б цієї ночі. Ще є час подумати й уберегти себе від злочину — я не випущу твоїх рук, ти не зможеш одірватись від мене. Білле, Білле, ради господа бога, ради самого себе, ради мене — зупинись, поки не пролив мою кров! Я була вірна тобі, присягаюся своєю грішною душею, я була вірна!
Сайкс робив відчайдушні зусилля, щоб вивільнити руки, однак дівчина міцно обхопила їх, і хоч як він силкувався, але так і не зміг відірвати її від себе.
— Білле! — скрикнула дівчина, намагаючись покласти голову йому на груди. — Сьогодні вночі джентльмен і та добра леді пропонувала мені виїхати за кордон, де я могла б тихо й мирно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і навколішках благати тієї самої ласки й для тебе; ми покинемо це жахливе місто і далеко одне від одного заживемо кращим життям; ми не згадуватимемо про минуле, хіба що тільки в молитвах, і більше не зустрінемось. Ніколи не пізно покаятися. Так вони мені казали… і я відчуваю тепер, що це правда… Але для цього потрібен час… нам потрібно хоча б трохи часу.
Грабіжник нарешті вивільнив одну руку і вихопив пістолет. Але хоч як засліпила його лють, в голові у нього майнула думка, що його неодмінно схоплять, копи він вистрелить, і він щосили двічі вдарив дівчину пістолетом по зверненому до нього обличчю, що майже торкалось його власного.
Вона похитнулась і впала, заливаючись кров’ю, що линула з глибокої рани на лобі; та відразу якось підвелася на коліна, вийняла з-за пазухи білу хусточку — подарунок Рози Мейлі і, піднісши її у стулених долонях до неба так високо, як тільки дозволяли їй слабкі сили, останнім своїм подихом звернулася до творця, благаючи про милосердя.
Страх було дивитися на неї. Вбивця, заточуючись, відступив до стіни і, затуливши очі рукою, схопив важку палицю й ударив її по голові.
Розділ XLVIII
Сайксова втеча
З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під покровом темряви в цілому Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше.
Сонце — ясне сонце, що приносить людині не лише світло, а й нове життя, надію і бадьорість, — в усій своїй ясній, променистій величі зійшло на безхмарному небі над велелюдним містом. Однаково щедро лилось його сяйво крізь дорогі кольорові шибки і заліплені папером віконця, крізь просвіти соборної бані і щілини вбогої оселі. Освітило вено й кімнату, де лежала вбита дівчина… Марно намагався Сайкс затулити світло. І коли це видовище було страхітливе в передранкових сутінках, то яким же було воно тепер, при сліпучому денному світлі!
Вбивця не зрушив з місця; він боявся поворухнутись. Аж ось почувся стогін, і рука здригнулась; і тоді, не тямлячи себе від страху та люті, він знов і знов ударив свою жертву, а потім накинув на неї ковдру. Проте уявляти собі її очі й думати, що вони звернені до нього, було ще гірше, ніж бачити, як вони зорять у стелю, ніби розглядаючи там тремтливий сонячний відблиск від калюжі загуслої крові. Він зірвав ковдру. І знову перед ним лежало тіло — лише плоть і кров, не більше, — але яке тіло і скільки крові!
Він запалив вогонь у каміні й застромив туди палицю. На кінець її налипло волосся, воно спалахнуло, вмить перетворилося на легкий попіл і, підхоплене тягою повітря, знялося, кружляючи, у комин. Навіть це злякало Сайкса, який досі ніколи нічого не боявся, але він і далі тримав над вогнем своє знаряддя смерті, аж поки воно переломилось, а тоді згріб головешки докупи, щоб краще перегоріли. Він умився й почистив одежу. Деякі плями ніяк не сходили, і він вирізав клаптики тканини й спалив їх. А скільки плям було по всій кімнаті! Навіть лапи собаки були в крові.
За весь цей час вбивця ні разу, ні на одну мить не повертався до мертвого тіла спиною. Закінчивши всі приготування, він позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку, щоб той знову не забруднив лап і не виніс на вулицю слідів злочину, Потім тихенько зачинив двері, замкнув їх, поклав ключа в кишеню й вийшов з дому.
Перейшовши на другий бік вулиці, він поглянув на вікно, щоб перевірити, чи не видно чого назовні. Вікно було завішане шторою, яку Ненсі хотіла підняти, щоб впустити денне світло, якого їй так і не судилося більше побачити. Тіло її лежало під тим вікном, він це знав… Боже, а сонце лило своє проміння саме на те місце!
Убивця зразу ж одвів очі. Він відчув полегкість, що вибрався звідти. Свиснувши до собаки, він швидко подався геть.
Він минув Ізлінгтон, зійшов на пагорок біля Хайгета, де стоїть пам’ятник на честь Віттінгтона47, і непевною ходою, ніби не знаючи, куди йти, повернув до Хайгет-Хіллу. Тільки-но почавши спускатись з пагорка, він звернув праворуч, потім рушив стежкою вздовж поля, обігнув Кан-Вуд і вийшов на Хемстед-Хіт. Перетнувши улоговину коло Вейл-оф-Хіту, він піднявся на протилежний берег, перейшов шлях, що з’єднував селища Хемстед та Хайгет, попростував пустищем, порослим вересом, до полів Норт-Енду, а там примостився під живоплотом і заснув.
Невдовзі він прокинувся й рушив далі, але цього разу не від Лондона, а навпаки, битим шляхом до міста; потім повернув назад, перейшов з другого боку місцевість, яку вже минав перед тим, і почав блукати полями; він то лягав перепочити край канави, то підхоплювався і шукав іншого місця, знову лягав і знову підводився і йшов далі. Куди б йому зайти поблизу, де було б не дуже людно, Щоб попоїсти і випити? Хендон. Так, це чудова місцинка — недалеко і осторонь від шляху. Отуди й подався Сайкс. Він то пускався бігти, то раптом невідь чому ледь волік роги, а то й зовсім зупинявся і ліниво збивав ціпком листя з живоплоту. Та коли вже дістався до Хендона, йому почало здаватися, що всі, кого він зустрічав — навіть діти, які гралися біля дверей будинків, — підозріливо оглядали його. Він повернув назад, не зважившись купити собі ні їсти, ні пити, хоча вже стільки годин і ріски в роті не мав, а тоді знову безцільно побрів пустищем, що поросло вересом.
Отак виходив він чимало миль і зрештою знов повернувся на те саме місце. Давно минув ранок, а за ним і день, і вже стало вечоріти, а Сайкс усе ходив то туди, то сюди, кружляючи на одному місці. Нарешті він вимкнувся з того зачарованого кола й попростував до Хетфілда. Була вже дев’ята година, коли Сайкс, зовсім знесилений, разом із собакою, що плентав за ним, шкутильгаючи після такої, незвичної прогулянки, спустилися з пагорка, де стояла церква, і вступили в тихе село; пройшовши короткою вуличкою, вони завернули до невеликої пивнички, тьмяний вогник якої і привів їх сюди. В кімнаті горів камін і коло вогню сиділо кілька селян, попиваючи пиво. Вони посунулися, щоб дати місце новому гостю, але той забився у далекий куток і став їсти і пити на самоті, чи, власне, у товаристві свого собаки, якому часом кидав шматок їжі.
Чоловіки, що зібралися тут, балакали про те, як родить земля в окрузі, про фермерів, а коли ця тема вичерпалась, мова зайшла про вік одного старого чоловіка, якого поховали минулої неділі, причому молодші з присутніх вважали, що небіжчик дожив до глибокої старості, а люди похилого віку, навпаки, твердили, що він помер досить молодим — бо був; як зауважив один сивий дід, не старіший від нього самого й міг би прожити ще принаймні десять, а то й п’ятнадцять років, якби тільки поберігся, атож, якби поберігся.
У тих балачках не було нічого такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Грабіжник, заплативши за вечерю, сидів мовчазний і непримітний у своєму кутку і вже був закуняв, аж раптом його вивела з дрімоти галаслива поява ще одного гостя.
То був мандрівний крамар — трохи блазень і шарлатан, — що ходив по селах з коробом за плечима, торгуючи точильними брусками, ременями, бритвами, милом, мастилом для збруї, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, косметичними мазями тощо. З його появою селяни почали перекидатися жартами і не вгавали, аж поки він, повечерявши, відкрив свою скарбницю, дотепно сполучаючи діло з розвагою.
— А що то за штуковина, Гаррі? Може, які ласощі, га? — запитав один із селян, показуючи на маленькі кружальця в кутку короба.
— Це, — почав крамар, виймаючи одне з них і показуючи його присутнім, — це надійний і незамінний засіб для виведення всіляких плям, іржі, бруду, цвілі, всього чого хочете з шовку, атласу, полотна, батисту, сукна, крепу, килимів, мериносу, мусліну, бумазеї та будь-яких вовняних тканин. Плями від вина, фруктів, пива, води, фарби, дьогтю, одне слово, геть усі плями зникають ураз — досить тільки доторкнутися до них оцим надійним і незамінним засобом. Коли леді заплямує своє ім’я, їй досить проковтнути одне кружальце — і вона одразу очиститься, бо це отрута. Коли джентльмен схоче захистити свою честь, йому теж досить проковтнути оце маленьке кружальце — та й по всьому, бо воно діє не гірше за пістолетну кулю, а що на смак набагато гидкіше, то й честь тому більша, хто зважиться його спожити… Один пенні за штуку! Стільки користі, і лише пенні за штуку!
З-поміж слухачів негайно знайшлося двоє покупців, а багато інших почали видимо вагатися, чи не купити й собі. Помітивши це, крамар став ще красномовніший.
— Цей товар розкуповують нарозхват — не встигаємо виробляти, — провадив він. — Чотирнадцять водяних млинів, шість парових машин і гальванічна батарея вдень і вночі виготовляють його, та все мало, хоча люди працюють так важко, що вмирають, а вдовам зараз же дають пенсію та двадцять фунтів річно на одну дитину, а на близнят — п’ятдесят. Один пенні за штуку! Два півпенні — теж годяться, і чотири фартинги буде прийнято залюбки. Один пенні за штуку! Плями від вина, фруктів, нива, води, фарби, дьогтю, бруду, крові… Он я бачу пляму на капелюсі одного з присутніх джентльменів, і не встигне він замовити для мене кухоль пива, як я її виведу.
— Гей, ти! — вигукнув Сайкс, підхоплюючись на ноги. — Ану віддай капелюха! — Я виведу її, сер, — заперечив крамар, підморгуючи товариству, — раніш, ніж ви дійдете до мене з того кінця кімнати. Прошу всіх присутніх звернути увагу на темну пляму на капелюсі цього джентльмена, вона трохи менша за шилінг, але товща за півкрони. Від чого вона не була б — від вина, від фруктів, від пива, від води, від дьогтю, від бруду чи від крові…
Крамар не скінчив фрази, бо Сайкс, гидко вилаявшись, перекинув стіл, вихопив з його рук капелюха і вибіг на вулицю.
Усе ще в полоні непевності й нерішучості, які від самого ранку заволоділи ним усупереч його волі, вбивця, впевнившись, що за ним не стежать і що його вважають, очевидно, за дратівливого п’яничку, повернув назад у напрямку до міста; побачивши карету, що стояла на шляху біля будиночка місцевої пошти, він обійшов її, уникаючи світла ліхтарів, і вже хотів іти далі, коли помітив, що це карета з Лондона. Він здогадувався, що може почути, але перейшов вулицю й прислухався.
Біля карети стояв кондуктор, дожидаючи, коли винесуть поштову сумку. В цю мить підійшов чоловік у формі лісника, і кондуктор вручив йому кошик, уже виставлений з карети на тротуар.
— Це вам передача, — сказав кондуктор. — Гей ви там, ворушіться! Клята сумка, вона й позавчора не була вчасно готова. Так діла не буде!
— Які новини в місті, Бене? — спитав лісник, відступаючи до віконниць пошти, щоб зручніше було милуватися кіньми.
— Та начебто нічого особливого, — відповів той, натягаючи рукавички. — Зерно трохи підскочило в ціні. Ще чув про якесь убивство в Спітелфілдзі, тільки я не дуже вірю тим чуткам.
— Ні, це щира правда, — обізвався якийсь добродій, вистромивши голову з відчиненого вікна карети. — Та ще й яке жахливе вбивство!
— Справді, сер? А дозвольте запитати, — мовив кондуктор, прикладаючи руку до капелюха, — кого ж убито — чоловіка чи жінку?
— Жінку, — відповів добродій. — Гадають, що…
— Гей, Бене, швидше! — нетерпляче гукнув кучер.
— Де ж та бісова сумка? — крикнув кондуктор. — Ви там усі поснули, чи що?
— Іду, іду! — озвався, вибігаючи, поштмейстер.
— Іде він, — буркнув кондуктор, — як ота заможна молодичка, що колись мене полюбить, тільки хтозна, коли воно буде. Ну, все. Рушаймо!
Поштовий ріжок весело засурмив, і карета поїхала.
Сайкс лишився стояти на вулиці, з вигляду байдужий до того, що тільки-но почув, і не стурбований ніякими іншими почуттями, крім вагань, куди йому податися далі. Та згодом він знову повернув назад і пішов шляхом, що веде з Хетфілда до Сент-Олбенса.
Він уперто простував уперед, та коли місто лишилося позаду і шлях став безлюдним і темним, усе його єство пройняв непоборний ляк і жах. Усе, що попадалося йому на шляху, стояло воно чи рухалося, було реальним предметом чи тінню, набувало страхітливої подоби; та ці страхіття були нічим у порівнянні з відчуттям, що переслідувало його весь час, — нібито за ним слідом іде понівечене тіло, яке він залишив там уранці. Він розрізняв у темряві страшну постать, уявляв до найменших подробиць її обриси, бачив її розмірену, урочисту ходу. Він чув, як шелестить її одежа, торкаючись листя, і в кожному подиху вітру йому вчувався той тихий передсмертний стогін. Коли він спинявся, спинялась і постать. Коли він біг, вона не відставала від нього — не бігла, ні, це було б для нього полегкістю, а, наче мертве тіло, наділене здатністю механічного руху, летіла на крилах тихого сумного вітру, що не посилювався, але й не вщухав.
Часом він обертався, сповнений відчайдушної рішучості відігнати примару, навіть коли б один її погляд убив його на місці; але волосся на голові в нього ставало сторч і кров холола в жилах, тому що примара оберталася разом з ним і знову опинялася в нього за плечима. Вранці він тримався до неї обличчям, а тепер вона була позаду — весь час позаду! Тоді він прихилився спиною до насипу, але відчув, що вона витає над ним, чітко вирізняючись на тлі холодного нічного неба. Він ліг горілиць посеред шляху. Тоді вона спинилася в нього над головою, німотна, рівна й нерухома — живий надгробок з епітафією, накресленою кров’ю.
Не кажіть, що вбивці часом уникають правосуддя, і не гадайте, що провидіння може задрімати. Одна нескінченна мить того нестерпного жаху варта сотень смертних кар.
У полі, яким він ішов, стояв хлів, де можна було заночувати. Біля воріт росли три гінкі тополі, від них у хліві було ще темніше, і вітер жалібно завивав у гіллі. Сайкс не міг іти далі, доки не розвидниться; і він ліг там, притулившись до стіни, — щоб терпіти нові муки.
Тепер перед ним виникло інше видіння, таке ж невідступне, але ще страхітливіше, ніж те, від якого він щойно врятувався. У темряві з’явилися широко розплющені мертві скляні очі, які він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою. Їх було тільки двоє, проте вони були всюдисущі; вони світилися, хоч нічого не освітлювали. Коли він стуляв повіки, в уяві його поставала кімната з усіма добре знайомими речами — про деякі він, звичайно, і забув би, якби пригадував їх з пам’яті, — кожна річ на своєму звичному місці. І тіло теж було там… і очі, якими він їх бачив, виходячи з кімнати. Він підхопився на ноги й вибіг у відкрите поле. Примара гналася за ним по п’ятах. Він повернувся до хліва і знову впав, зіщулившись, на долівку. Очі з’явилися раніше, ніж він устиг лягти.
Там він і лежав, охоплений нестерпним жахом, трусячись усім тілом і обливаючись холодним потом, коли раптом нічний вітер доніс до нього далекий гамір голосів, несамовиті крики і лемент. У тому відлюдному місці йому відрадно було почути людський голос, хоч водночас він стривожився. Перед лицем небезпеки, що могла йому загрожувати, до нього повернулися вся його сила й енергія, він підхопився й вибіг з хліва.
Усе небо було залите полум’ям. Вогняні язики, накочуючись одне на одного, здіймалися високо вгору і, розсипаючись дощем іскор, освітлювали місцевість на багато миль навкруги і гнали клуби диму в той бік, де він стояв. Гомін зростав, чулися все нові й нові голоси, і Сайкс уже міг розрізнити крики: “Пожежа!” — упереміж із дзвоном на сполох, гуркотом від падіння чогось важкого та тріскотнею полум’я, коли червоні омахи огортали якусь нову перешкоду і, ніби підживившись, злітали в небо. Поки віа спостерігав, гомін ще дужче посилився. Там були люди — чоловіки й жінки, — там було світло і метушня. Він відчув новий приплив сил і стрімголов помчав уперед. Він біг навпростець, крізь глухі хащі, перестрибуючи через загорожі та рівчаки, а попереду так само несамовито мчав його собака, голосно гавкаючи.
І ось він уже там. Напіводягнені люди гасають, мов навіжені, декотрі намагаються вивести із стаєнь переляканих коней, інші виганяють із хлівів та дворів худобу, ще інші — під дощем іскор, під розпеченими до червоного сволоками, що от-от заваляться, — витягають з охопленого полум’ям будинку свої пожитки. В отворах, де ще годину тому були вікна і двері, вже буяє суцільне море вогню; стіни, похитнувшись, падають у вогняний колодязь, розплавлені свинець і залізо розливаються по землі вогнедишними потоками. Верещать жінки й діти, а чоловіки підбадьорюють один одного гучними криками. Брязкіт пожежних помп, свист і шипіння струменя води, коли він потрапляє на палаюче дерево, — все змішується в оглушливий рев.
Сайкс і собі почав кричати і кричав, аж поки захрип; рятуючись від спогадів і самого себе, він поринув у самісіньку гущавину натовпу. Куди тільки не кидався вія тієї ночі: то качав помпи, то пробивався крізь дим і полум’я, завжди опиняючись там, де було найбільше людей і галасу. Він лазив по драбинах, видирався на дахи будинків, бігав по мостинах, що вгиналися й тріщали під його вагою, метався під градом цеглин і каміння, — не було куточка на тій великій пожежі, де б він не з’явився; але його наче хто заворожив: на тілі ані подряпини, ані синця, не відчував він і втоми й ні про що не думав, поки знову не зайнявся ранок і не освітив почорнілі руїни, над якими клубочився дим.
Коли минуло це шалене збудження, до Сайкса з новою силою повернулося нестерпне усвідомлення вчиненого ним злочину. Він підозріливо оглянувся навколо: люди стояли купками й розмовляли, і йому здалося, що вони говорять про нього. Він дав знак собаці, і обидва, скрадаючись, пішли геть. Біля помпи, де сиділо кілька чоловіків, його покликали і запросили підкріпитись разом з ними. Він з’їв шматок хліба з м’ясом, а коли взявся до пива, то почув, як пожежники, що приїхали з Лондона, заговорили про вбивство.
— Кажуть, він утік у Бірмінгем, — сказав один пожежник, — тільки його однак спіймають, бо нишпорки вже рушили за ним навздогін і завтра до вечора по всій окрузі знатимуть його прикмети.
Сайкс поквапився піти звідти і йшов, поки в нього почали підгинатися ноги, а тоді ліг під живоплотом і заснув довгим, але уривчастим сном. Прокинувшись, він знову почав безцільно блукати, страшенно боячись ще на одну ніч лишитися на самоті.
Раптом у нього виникло відчайдушне рішення іти назад до Лондона. “Там принаймні є з ким словом перемовитися, — подумав він, — та й сховатися в місті легше. Нікому й на думку не спаде шукати мене в Лондоні, коли вже пішов поголос, ніби я втік звідти. То чом би мені не зачаїтися на тиждень-два, а потім, витягти з Фейгіна грошви, податися до Франції? Ет, хай йому чорт, що буде, те й буде!”
Не гаючи часу, Сайкс учинив, як надумав — подався назад до Лондона. Він ішов, вибираючи найглухіші дороги, вирішивши завидна переховатися десь неподалік від столиці, а коли смеркне, ввійти в неї кружною дорогою, а там гайнути навпростець у той квартал, який він собі намітив.
Але як бути із собакою? Якщо вже розіслали опис його прикмет, то не забули, певно, й про те, що собака теж зник і, цілком імовірно, пішов за ним. Таким чином, по собаці його можуть упізнати на лондонських вулицях. І тоді Сайкс вирішив утопити собаку й ішов, назираючи який-небудь ставок; дорогою він знайшов важкий камінь і зав’язав його в хустку.
Поки він отак лаштувався, собака не зводив очей з хазяїна; чи то він інстинктом відчув небезпеку, чи то грабіжник глянув на нього похмуріше, ніж звичайно, тільки тепер собака почав триматися від нього далі; повільно тюпаючи, він підібгав хвоста і припадав до землі. Коли хазяїн спинився коло ставка й почав кликати його, собака став як укопаний.
— Кажу тобі, йди сюди! На, на! — кликав Сайкс. Собака за звичкою пішов був на його поклик, та коли
Сайкс нахилився, щоб прив’язати йому на шию хустку а каменем, він глухо загарчав і відскочив.
— Назад! — вигукнув грабіжник..
Собака замахав хвостом, але з місця не рушив. Сайко скрутив хустку зашморгом і знову покликав пса.
Собака ступив кілька кроків, тоді позадкував, якусь мить постояв, зрештою повернувся й щодуху кинувся навтіки.
Сайкс свиснув раз, потім ще і ще, а тоді сів і почав чекати, сподіваючись, що собака скоро вернеться. Та він так і не з’явився, і Сайкс пішов далі своєю дорогою.
Розділ XLIX
Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються. Їхня розмова і звістка, яка її перебиває
Вже почало смеркати, коли містер Браунлоу вийшов з найманої карети, що спинилася перед його будинком, і тихенько постукав. Коли двері відчинили, з карети вискочив кремезний чоловік і став біля її приступки, тим часом як інший чоловік зліз із козел і став з другого боку дверцят. За знаком містера Браунлоу вони висадили з карети третього і, підхопивши його попід руки, потягнули в будинок. Третій був Монкс.
Таким самим маніром вони мовчки піднялися сходами, і містер Браунлоу, який ішов попереду, попрямував до кімнати в глибині будинку. Коло дверей Монкс, що піднімався видимо неохоче, зупинився. Чоловіки, які супроводжували його, поглянули на старого джентльмена, ніби чекаючи розпоряджень.
— Він знає, що йому буде, — сказав містер Браунлоу, — якщо спробує опиратися. Хай тільки хоч пальцем ворухне без вашого дозволу — одразу ж тягніть його на вулицю, кличте поліцію її просіть від мого імені заарештувати його як карного злочинця.
— Як ви смієте так мене називати? — закричав Монкс.
— А ви, юначе, як смієте примушувати мене до цього? — відповів містер Браунлоу, дивлячись йому просто в вічі. — Ви ж не божевільний, щоб наважитись піти звідси? Відпустіть його! Отак. Тепер ви вільні, сер. Можете іти, а ми підемо слідом за вами. Але попереджаю — і присягаюся всім святим, — тільки-но ви вийдете з мого дому, я звелю заарештувати вас, звинувативши у шахрайстві й крадіжці. Моє слово тверде і непохитне. Якщо і ви вирішили твердо стояти на своєму, то хай ваша кров проллється на вашу ж голову.
— За чиїм наказом ці пси, — Монкс поглянув на тих, що стояли обабіч нього, — схопили мене на вулиці й притягли сюди?
— За моїм, — відповів містер Браунлоу. — Я несу відповідальність за їхній вчинок. Якщо ви нарікаєте, що вас позбавили волі, — а ви мали нагоду її повернути, коли їхали сюди, проте визнали за краще сидіти мовчки, — то, повторюю, віддайте себе під захист закону. Я, в свою чергу, теж звернуся до нього. Але тоді відступати буде пізно; не просіть мене зглянутися на вас, коли влада перейде в інші руки, і не кажіть, що я штовхнув вас у безодню, в яку ви самі кинулися.
Монкс вочевидь зніяковів і не на жарт збентежився. Він завагався.
— Зважуйтеся швидше, — твердо і спокійно вів далі містер Браунлоу. — Якщо ви волієте, щоб я прилюдно виступив з обвинуваченням і прирік вас на суворе покарання, яке я хоч і можу з жахом передбачити, але не владен буду змінити, то, кажу вам знову, — вибір за вами. Та якщо хочете скористатися з моєї поблажливості й милосердя тих, кому ви заподіяли багато лиха, — сідайте без зайвих слів на цей стілець. Він уже два дні на вас чекає.
Монкс промимрив щось невиразне і все ще вагався.
— Покваптеся, — сказав містер Браунлоу. — Одне моє слово — і вибору вже не буде.
Монкс і далі стояв у нерішучості.
— Я не стану довше зволікати, — провадив містер Браунлоу, — та й не маю на це права, бо захищаю кровні інтереси інших осіб.
— Невже нема… — затинаючись, пробурмотів Монкс, — невже нема… якогось іншого вибору?
— Нема.
Монкс пильно глянув на старого джентльмена, але, не прочитавши в його обличчі нічого, крім суворої рішучості, зайшов у кімнату і, знизавши плечима, сів на вказане йому місце.
— Замкніть двері іззовні, — звернувся містер Браунлоу до своїх супутників, — і ввійдіть, коли я подзвоню.
Вони зробили, як він звелів, і містер Браунлоу залишився з Монксом віч-на-віч.
— Не дуже люб’язно ви поводитеся, сер, — мовив Монкс, скидаючи капелюха й плаща, — із сином вашого давнього друга.
— Саме тому, що батько ваш, юначе, був мій давній друг, — відказав містер Браунлоу, — і всі надії та бажання щасливої пори моєї юності були пов’язані з ним і з тим прекрасним створінням, рідним йому по крові, яке ще замолоду прибрав до себе господь, залишивши мене довіку самотнім; саме тому, що він ще хлопчиком стояв навколішки поруч мене біля смертельної постелі своєї єдиної сестри, яку я мав того ранку назвати, — коли б на те воля божа, — своєю молодою дружиною; саме тому, що відтоді осиротіле моє серце прихилилося до брата моєї нареченої і лишалося вірним йому в усіх випробуваннях його життя, і тому, що. давні спогади й почуття ще живуть у мені і навіть зустріч із вами з новою силою відродила пам’ять про минуле, — саме тому я такий поблажливий до вас навіть тепер — так, Едварде Ліфорд, навіть тепер… І я червонію за вас, не гідного носити це ім’я.
— А до чого тут моє ім’я? — запитав його співрозмовник, який досі мовчки, з холодним подивом спостерігав хвилювання старого. — Що важить для мене це ім’я?
— Нічого, — відповів містер Браунлоу, — для вас нічого. Але його носила вона, і навіть тепер, коли минуло стільки років, воно повертає мені, старій людині, запал і трепет, які охоплювали мене, досить мені було його почути. Я дуже радий, що ви його змінили… дуже радий.
— Все це прекрасно, — сказав Монкс (збережемо прізвисько, яке він собі привласнив) по довгій паузі, під час якої він без упину совався на стільці, похмуро й зневажливо поглядаючи на містера Браунлоу, що сидів, прикривши очі рукою. — А чого вам од мене треба?
— У вас є брат, — мовив містер Браунлоу, зробивши зусилля над собою, — так, брат, саме ім’я якого, коли я сказав його вам на вухо сьогодні на вулиці, так вас приголомшило, що змусило піти за мною сюди.
— У мене нема братів, — заперечив Монкс. — Як вам відомо, я був єдиним сином свого батька. Для чого ж ви заговорили про якогось брата, коли не гірше за мене знаєте, що його нема?
— Вислухайте те, що відомо мені і, може, невідомо вам, — сказав містер Браунлоу. — Моя розповідь вас помалу зацікавить. Я знаю, що єдиним і потворним паростком нещасливого шлюбу, до якого фамільна гордість і корисливе, нікчемне марнолюбство приневолили вашого батька, ще зовсім молодого, були ви.
— Мене не обходить, як ви мене обзиваєте, — перебив його Монкс, ущипливо посміхаючись. — Ви знаєте факт — і цього з мене досить.
— Але я знаю також, — вів далі старий джентльмен, — якими нескінченними муками і стражданнями обернувся для нього цей нерівний шлюб. Я знаю, як безцільно й безрадісно несло нещасне подружжя ці важкі пута крізь життя, отруєне для них обох. Я знаю, як обопільна холодна шанобливість поступилася місцем відвертим сваркам, як байдужість переросла в неприязнь, неприязнь — у зненависть, зненависть — у відразу, аж поки зрештою вони розірвали осоружні пута і розійшлися в різні боки. Але й тоді кожен з них поніс свій уривок подружнього ланцюга, від якого вже ніщо, крім смерті, не могло їх звільнити і який вони намагалися приховати в новому оточенні під машкарою веселості й безтурботності. Вашій матері це вдалося: вона незабаром забула минуле, але батькові вашому воно краяло серце довіку.
— Так, вони роз’їхалися, — сказав Монкс. — Ну то й що?
— Коли минув якийсь час після їхнього розлучення, — провадив містер Браунлоу, — і ваша мати, віддавшись за кордоном світським утіхам, зовсім забула про свого молодого чоловіка — молодшого за неї на десять років, — батько ваш, що залишився в Англії без будь-яких надій на майбутнє, знайшов собі нових друзів. Принаймні про цю обставину ви знали.
— Ні, не знав, — сказав Монкс, відводячи погляд і постукуючи ногою по підлозі, начебто вирішивши геть усе заперечувати. — Не знав я.
— Ваш тон не менше, ніж ваші вчинки, переконує мене, що ви ні на мить не забували про що обставину і не переставали згадувати про неї з гіркотою в серці, — зауважив містер Браунлоу. — Я маю на думці те, що сталося п’ятнадцять років тому, коли вам було лише одинадцять років, а батькові вашому — тридцять один, бо, як я вже казав, він був ще зовсім юнаком, коли батько примусив його одружитися. Чи розповідати мені далі про події, що кидають тінь на пам’ять вашого батька, чи ви звільните мене від цього й самі відкриєте правду?
— Мені нема чого відкривати, — відказав Монкс. — Коли хочете, розповідайте далі.
— Так от, — провадив містер Браунлоу, — один з його нових друзів був відставний офіцер флоту, дружина якого померла за півроку перед тим і залишила його з двома дітьми — їх було більше, та, на щастя, вижило тільки двоє. То були дві дочки: одна — чарівне створіння дев’ятнадцяти років, а друга — ще зовсім дитя, років двох або трьох.
— Яке мені до всього цього діло? — спитав Монкс.
— Жили вони, — вів далі містер Браунлоу, ніби й не чув його запитання, — в тій частіші країни, куди ваш батько потрапив під час своїх мандрів і де він оселився. Вони познайомилися, зблизилися, заприятелювали. Ваш батько був напрочуд здібною людиною і мав душу і вдачу своєї сестри. Що ближче спізнавав його старий моряк, то більше любив. Було б краще, якби тим усе і скінчилося. Але дочка його теж полюбила.
Містер Браунлоу помовчав; Монкс кусав губи, втупивши очі в підлогу; коли старий джентльмен помітив це, він одразу ж заговорив знову:
— На кінець року він уже був заручений, урочисто заручений з нею, — він був першим і єдиним щирим, палким коханням тієї простодушної дівчини.
— Ваша історія, одначе, затяглася, — зауважив Монкс, неспокійно крутячись на стільці.
— Це правдива оповідь про горе і страждання, — відказав містер Браунлоу, — а такі оповіді звичайно бувають довгі. Якби йшлося про суцільну радість і щастя, тоді б я скоро закінчив… Так от, минули роки, і помер один з тих багатих родичів, заради чийого марнолюбства ваш батько був змушений — як це часто трапляється — був змушений пожертвувати собою. Щоб винагородити його за все горе, до якого він почасти спричинився, той родич залишив вашому батькові те, що вважав панацеєю від будь-якого лиха, — гроші. І йому довелося негайно виїхати в Рим, де той родич лікувався і де зрештою упокоївся, залишивши свої справи у вкрай заплутаному стані. Ваш батько поїхав і там смертельно захворів. Як тільки мати ваша довідалася про це, вона разом з вами поспішила з Парижа до нього. Другого дня по її приїзді ваш батько помер, не лишивши по собі ніякого заповіту — ніякого заповіту, — таким чином, усе його майно дісталося вашій матері і вам.
На цьому місці розповіді Монкс затамував подих і напружено прислухався, хоч і далі уникав дивитися на співрозмовника. Коли містер Браунлоу спинився, Монкс змінив позу, ніби йому раптом відлягло від серця, і витер Хусточкою розпашіле обличчя і руки.
— Але перед тим як виїхати за кордон віп був проїздом у Лондоні, — повільно мовив містер Браунлоу, не зводячи погляду з обличчя Монкса, — і завітав до мене.
— Уперше про це чую, — перебив його Монкс голосом, який мав звучати недовірливо, але виражав скоріше прикрий подив.
— Він зайшов до мене і лишив разом з іншими речами картину — портрет тієї бідолашної дівчини, який він сам намалював. Він не хотів віддавати його в чужі руки, а брати його з собою в ту поспішну подорож теж не випадало. Від тривог і гризот сумління він змарнів мало не на тінь;— говорив плутано й безладно про погибель та безчестя, що їх він на когось накликав; розповів про свій намір розпродати — хай із збитком — усе своє майно і, відказавши вам і вашій матері частину одержаних грошей, виїхати з Англії, — я добре розумів, що їхати він хотів не сам, — щоб більш ніколи не повертатися в цю країну. Навіть мені, своєму давньому другові, чия прихильність мала глибоке коріння в землі, в якій спочила найдорожча нам обом людина, — навіть мені він не висповідався до кінця, а тільки пообіцяв написати і в листі докладно про все розповісти, а колись іще раз — востаннє в цьому житті — побачитися зі мною. Та, на жаль, ота наша зустріч і стала останньою. Більше я його не бачив і обіцяного листа від нього не одержав.
Коли все скінчилося, — трохи помовчавши, провадив мь стер Браунлоу, — я поїхав туди, де зародилося його — я вживу вислів, звичайний для людей, бо жорстокість людська і поблажливість тепер нічого для нього не важать, — його гріховне кохання. Я вирішив, що в тому разі, коли мої побоювання виявляться слушними, та заблукана дитина знайде принаймні одне серце і дім, які готові будуть її прийняти й пригріти. Та за тиждень до того, як я приїхав, уся родина, сплативши дрібні борги, виїхала з тієї місцевості; куди й чому — ніхто не знав.
Монкс зітхнув іще вільніше і, переможно посміхаючись, повів очима по кімнаті.
— Коли ваш брат, — сказав містер Браунлоу, присуваючись ближче до нього, — коли ваш брат, кволий, занедбаний, одягнений у лахміття, трапився на моєму шляху, то був не просто випадок, а вища воля, — і я врятував його від злочинного, ганебного життя…
— Ви?! — вигукнув Монкс.
— Так, я, — підтвердив містер Браунлоу. — Я ж недаремно обіцяв, що зрештою зацікавлю вас. Атож, його врятував я. Видно, ваш хитрий спільник утаїв від вас мов ім’я, хоч він і не міг знати, що воно не буде для вас цілком невідомим. Отже, коли я визволив хлопця і він лежав у мене вдома, одужуючи після хвороби, мені в очі впала його разюча подібність з портретом, про який я вже казав. Навіть коли я вперше його побачив, замурзаного ї жалюгідного, в його обличчі мене вразило щось знайоме, ніби в ясному сні переді мною промайнув образ давнього друга. Навряд чи треба розповідати вам, як того хлопчика викрали в мене, перше ніж мені стала відома його історія.
— А чом ні? — поквапливо спитав Монкс.
— Тому що ви все це добре знаєте.
— Я?!
— Не заперечуйте, це ні до чого, — сказав містер Браунлоу. — Зараз ви побачите, що мені відомо ще багато дечого іншого.
— Ви… ви не маєте ніяких доказів проти мене, — затинаючись, мовив Монкс. — Ви не зможете нічого довести.
— Побачимо, — відповів старий джентльмен, кинувши на нього допитливий погляд. — Я згубив хлопця з очей і, хоч як шукав його, не міг знайти. Ваша мати вже померла, і я знав, що тільки ви можете з’ясувати мені таємницю, якщо тільки її взагалі можна з’ясувати; отож, коли до мене дійшли чутки, що ви живете в своєму маєтку у Вест-Індії, — куди, як вам добре відомо, ви поїхали після смерті матері, рятуючись від наслідків вашого розпусного життя, — я вирушив у дорогу. Виявилося, що за кілька місяців перед тим ви виїхали і були, як я чув, десь у Лондоні, але ніхто не міг сказати, де саме. Я повернувся до Англії. Агенти, що вели ваші справи, теж не знали вашої адреси. Вони розповіли мені, що ви з’являлися й зникали так само таємниче, як робили це завпеди: то вас бачили щодня, а то ви пропадали на цілі місяці, відвідуючи, напевно, ті самі кубла й обертаючись серед тих самих лихих людей, як і тоді, коли ще були зухвалим, непокірним підлітком. Я надокучав вашим агентам новими й новими запитаннями. Я виходив уздовж і впоперек усе місто, вдень і вночі, та все марно: до нашої зустрічі дві години тому мені ніяк не щастило вас побачити.
— Ну, ось тепер ви мене бачите, — мовив Монкс зухвало, вставши зі стільця. — То й що? Ошуканство і грабунок — гучні слова! По-вашому, їх можна виправдати уявною подібністю якогось чортеняти з мазаниною, якою розважався мій покійний батечко? Брат! Ви ж навіть не знаєте, чи була в тієї чутливої парочки дитина. Навіть цього ви не знаєте.
— Не знав, — відповів містер Браунлоу, теж підводячись, — але за останні два тижні я про все довідався. У вас справді є брат — ви про це знаєте, знаєте його і в лице. Був і заповіт, але ваша мати знищила його і, вмираючи, відкрила вам таємницю й пов’язані з нею вигоди. Заповіт було складено на користь дитини, що мала народитися від того безрадісного кохання; дитина справді народилася, і коли ви випадково побачили хлопця, ця схожість з вашим батьком збудила у вас перші підозри. Ви поїхали туди, де хлопець народився. Там знайшлися докази, — їх довгі роки приховували, — докази його походження та спорідненості з вами. Ви їх знищили, і тепер, як ви висловилися в розмові з вашим спільником-євреєм, “єдиний доказ походження хлопця лежить на дні річки, а стара відьма, що одержала цей доказ від його матері, гниє в домовині”. Негідний син, боягуз, брехун! Ви, що радитеся ночами по темних закапелках із злодіями та вбивцями; ви, чиї інтриги й крутійство спричинилися до насильницької смерті жінки, яка варта мільйонів подібних до вас; ви, що з самої колиски були горем і болем рідного батька; ви, в чиєму серці визрівали всі згубні пристрасті, пороки, розпуста, які зрештою знайшли вихід в огидній хворобі, що зробила ваше обличчя відображенням вашої душі, — невже ви, Едварде Ліфорд, усе ще зважуєтесь суперечити мені?
— Ні, ні, ні! — пробелькотів негідник, приголомшений цими звинуваченнями.
— Мені відоме кожне слово! — вигукнув старий джентльмен. — Кожне слово, яким ви обмінялися з тим мерзотником. Тіні на стінах підслухали ваші перешепти й переказали їх мені. Вигляд нещасної, зацькованої дитини вплинув навіть на порочну істоту, вдихнувши в неї мужність і доброчесність. Сталося вбивство, до якого ви причетні якщо не фізично, то морально…
— Ні, ні, — перебив його Монкс. — Я… я нічого про це не знаю! Я саме йшов довідатись, чи правдиві чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав, через що воно сталося, — думав, то була звичайна сварка.
— Сталося воно через те, що частину ваших таємниць викрито, — промовив містер Браунлоу. — Чи згодні ви розкрити решту?
— Так, згоден.
— І ви підпишете своє правдиве зізнання і повторите його при свідках?
— Так, я вам обіцяю.
— І сидітимете тут спокійно, поки такий документ буде складено, а потім підете зі мною туди, де я визнаю за краще засвідчити ваші зізнання?
— І це зроблю, якщо ви наполягаєте, — відповів Монкс.
— Цього мало, — сказав містер Браунлоу. — Ви повинні забезпечити бідну, безневинну дитину, бо вона й справді невинна, хоч і народилася від гріховного й нещасливого кохання. Ви не забули умов заповіту? Виконайте все, що стосується вашого брата, а тоді йдіть собі, куди хочете! На цім світі вам ні до чого більше з ним зустрічатися. Монкс, похмурий і лихий, заходив по кімнаті, обмірковуючи, як би йому відхилити цю вимогу; в ньому боролися почуття страху і зненависті. Раптом двері розчинились і до кімнати вбіг страшенно схвильований чоловік. То був, містер Лосберн.
— Його таки спіймають! — вигукнув він. — Сьогодні ж увечері його заарештують!
— Убивцю? — спитав містер Браунлоу.
— Так, так, — відповів лікар. — Його собаку бачили біля одного з його колишніх лігв, і майже немає сумніву, що й хазяїн десь там поблизу або прийде туди, коли споночіє. Поліційні агенти нишпорять по всіх закутках. Я говорив з людьми, яким доручено його схопити, і воші кажуть, що йому не вдасться вислизнути. Сьогодні ввечері оголошено про винагороду від уряду в сто фунтів тому, хто його зловить.
— Я додам ще півсотні, — мовив містер Браунлоу, — і оголошу це там, на місці, якщо встигну туди дістатися… Де містер Мейлі?
— Гаррі? Як тільки він пересвідчився, що оцей ваш приятель спокійнісінько сидить у кареті поруч з вами, — відказав лікар, — він негайно подався туди, де почув цю новину, і поскакав верхи, щоб приєднатися до першого загону в умовленому місці на околиці.
— А що чути про Фейгіна? — запитав містер Браунлоу.
— Останнє, що я знаю: його ще не схопили, але тепер, може, він уже й заарештований. До цього вжито всіх заходів.
— Ну, ви вже зважилися? — звернувся містер Браунлоу до Монкса.
— Так, — відповів Монкс. — Тільки ви… ви… мене не викажете?
— Ні. Залишайтеся тут, поки я повернуся. Це єдине, що може вас врятувати.
Обидва джентльмени вийшли, і за ними знову замкнули двері.
— Чого ви досягли? — пошепки спитав лікар.
— Всього, на що сподівався, і навіть більшого. Поєднавши розповідь бідолашної дівчини з тим, що я знав раніше, а також з наслідками розслідування, яке провів наш добрий друг на місці, я загнав його у глухий кут: викрив його лиходійства, і все стало ясно як божий день. Напишіть туди і призначте побачення післязавтра о сьомій годині вечора. Ми приїдемо на кілька годин раніше, але нам потрібно буде перепочити, особливо юній леді, якій, мабуть, доведеться виявити куди більше самовладання, ніж ми з вами можемо передбачити. Але я аж тремчу з нетерплячки помститися за нещасну дівчину. Куди поїхали агенти?
— Їдьте негайно до поліцейської управи — ви ще їх там застанете, — відповів містер Лосберн. — А я залишуся тут.
Вони квапливо попрощалися — обидва були такі збуджені, що не могли цього приховати.
Розділ L
Погоня і втеча
Недалеко від того берега Темзи, де стоїть Ротерхайтська церква і де будівлі найбрудніші, а судна на річці найчорніші від вугільного пилу та диму, що йде з коминів низеньких, скупчених будинків, міститься одна з найогидніших і найнепевніших лондонських околиць, більшість мешканців якої навіть не знають, як вона зветься.
До цієї місцевості веде розгалужений лабіринт тісних, вузьких і брудних вулиць, де живе найубогіший і найтемніший портовий люд, який торгує всім, на що є попит. Дешевий і непринадний харч громадиться на прилавках крамниць, невигадлива й груба одежа висить на дверях торговців, звисає з билець, з вікон. Наражаючись на безробітних чорноробів — вантажників баласту, вугілля, — на розпутних жінок, обірваних дітей і всіляку потолоч з пристані, зайшла людина ледве проштовхується вперед, переслідувана відразливими видовищами й смородом, яким тягне з вузьких провулків, що відходять убік праворуч і ліворуч, і оглушена гуркотом навантажених фургонів, що вивозять великі паки товарів зі складів, які трапляються тут на кожному кроці. Вибравшись нарешті на дальні, залюднені вулиці, вона минає похняблені фасади, що нависають над пішоходами, стіни, які аж наче хитаються, коли проходиш мимо, напівзруйновані димарі, що от-от мають розвалитися, вікна з іржавими залізними штабами, поїденими часом ї брудом, — і все те свідчить про неймовірні злидні й занепад.
Ось у цій частині Лондона за Докхедом, у Саутуорському передмісті є острів Джекоба, обведений брудним ровом, який під час припливу затоплюється водою, на шість-сім футів завглибшки й п’ятнадцять чи двадцять завширшки. Цей рів, що колись звався Мілл-Понд, а тепер, коли ми ведемо нашу оповідь, відомий як Фоллі-Дітч, — є рукавом Темзи, і, коли вода стоїть високо, його можна залити, відкривши шлюзи біля Лед-Міллзу, звідки й походить колишня назва. В таку пору перехожий, стоячи на одному з дерев’яних мостів, перекинутих через Фоллі-Дітч поблизу Мілл-Лейну, може спостерігати, як мешканці будинків по обидва береги рову спускають у нього із задніх вікон і дверей цебра, відра й усякий домашній посуд, щоб витягти нагору води. А коли спостерігач відведе очі від цього видовища й зверне увагу на самі оселі, його вкрай здивує те, що відкриється перед ним: хисткі дерев’яні галереї, що тягнуться вподовж задніх стін і поєднують у єдине ціле мало не десяток будинків, у підлозі галерей зяють пролами, крізь які видніється твань; із розбитих і заліплених папером вікон стирчать жердини, призначені начебто для того, щоб сушити білизну, якої там ніколи не буває; а кімнати там такі маленькі, такі брудні, такі тісні, що повітря здається надто смердючим навіть як на той бруд і гидоту, що сховані за тими стінами; дерев’яні прибудови нависають над багном і можуть щомиті завалитися в нього — так уже траплялося з декотрими; стіни заляпані грязюкою, фундаменти підгнилі; всі мерзотні ознаки злиднів — бруд, гнилля, покидьки — ось що прикрашав береги Фоллі-Дітчу.
На острові Джекоба пакгаузи стоять порожні: дахів на них немає, стіни розвалюються, замість вікон — зяючі отвори, двері повипадали на вулицю, а з почорнілих коми-дів уже давно не куриться дим. Тридцять чи сорок років тому, до того як банкрутство й тяганина в канцлерському суді48 розорили цю місцевість, вона процвітала, а тепер це справжнісінька пустка. Будинки не мають господарів; двері розчинені навстіж, і туди заходять усі, в кого вистачає на те сміливості; там вони живуть, там і вмирають. Тільки велика потреба в потаємній схованці або ж безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі притулку на острові Джекоба.
В кімнаті на горішньому поверсі однієї з тих будівель — у великому напівзруйнованому домі, в якому ще збереглися міцні двері та вікна і який стояв осторонь і був звернений, як і інші будинки, затиллям на рів, — сиділи троє чоловіків; вони час від часу стривожено й промовисто поглядали один на одного, але похмуро мовчали. Це були Тобі Крекіт, містер Чітлінг і третій — грабіжник років п’ятдесяти; обличчя його було спотворене перебитим у бійці носом і жахливим шрамом, здобутим, мабуть, за таких самих обставин. Це був збіглий каторжник Кегс.
— Було б краще, любий друже, якби ти, — звернувся Тобі до містера Чітлінга, — замість з’являтися сюди, знайшов собі якийсь інший притулок, коли в двох старих запахло смаленим.
— І справді, чого це ти, бовдуре, сюди припхався? — спитав Кегс.
— Оце маєш! А я гадав, ви зустрінете мене привітніше, — сумно мовив містер Чітлінг.
— Слухай, хлопче, — почав Тобі, — коли чоловік живе відлюдно, як от я, і тому має надійну схованку, куди не стромить носа жодна нишпорка, то йому не дуже-то безпечно вітати в себе молодого джентльмена — хоча він порядний і приємний партнер, коли є час перекинутися в карти, — якщо цей джентльмен потрапив у таке становище, як ти.
— А надто коли в цього відлюдника гостює його приятель, який повернувся з далеких країв раніше, ніж можна було сподіватися, і через свою сором’язливість не бажав одразу ж по приїзді стати перед суддями, — докинув містер Кегс.
На якусь хвилю запала мовчанка, а тоді Тобі Крекіт, ян видно, розуміючи, що всі його спроби зберегти свій звичний безтурботно-розв’язний тон будуть марні, обернувся до Чітлінга й спитав:
— А коли схопили Фейгіна?
— Саме в обід — о другій годині пополудні. Нам із Чарлі пощастило вибратися через димар пральні, а Болтер заліз у порожню бочку, головою вниз, але ноги в нього а біса довгі й стирчали назовні, тож і його схопили.
— А Бет?
— Бідолаха Бет! — мовив Чітлінг, і обличчя його ще дужче спохмурніло. — Вона пішла подивитися, кого вбито, та й ураз з’їхала з глузду: як почне репетувати на весь голос, як почне битися головою об стіну… На неї накинули гамівну сорочку й відвезли до лікарні. Там вона і лишилася.
— А де ж Чарлі Бейтс? — запитав Кегс.
— Блукав десь неподалік, щоб не з’являтися сюди, поки не смеркне, але скоро вже прийде, — відповів Чітлінг. — Тепер більше нікуди йти, бо в “Каліках” усіх переловили, і в буфетній — я ходив туди й сам бачив — повно-повнісінько нишпорок.
— Оце таки халепа, — мовив Тобі, кусаючи губи. — Не один попрощається з життям.
— Тепер саме триває судова сесія, — сказав Кегс. — Якщо швидко поведуть слідство і Болтер викаже всіх спільників, — а він це неодмінно зробить, судячи з того, що він уже наговорив, — тоді суд може звинуватити Фейгіна як співучасника вбивства і цієї ж п’ятниці оголосити вирок. А ще за тиждень він уже теліпатиметься на шибениці, побий мене грім!
— Ви б почули, який галас зчинила юрба, — оповідав Чітлінг. — Полісмени відбивалися, мов дияволи, бо інакше старого розірвали б на шматки. Його вже збили були з ніг, але полісмени оточили його кільцем і почали прориватися крізь натовп. Треба було бачити, як він, весь у грязюці та крові, озирався на всі боки й тулився до фараонів, ніби до своїх найліпших друзів. Як зараз бачу: ледве тримаючись на ногах, бо на них навалюється натовп, вони тягнуть його за собою; як зараз бачу: люди підскакують за спинами інших, шкірять зуби і пориваються до нього. Бачу кров у нього на голові і на бороді, чую крик жінок — вони продираються у саму гущу натовпу на перехресті, присягаючись, що вирвуть у нього з грудей серце.
Охоплений жахом, свідок цього видовища затулив вуха долонями, підвівся із заплющеними очима і, мов божевільний, рвучко заходив по кімнаті.
Він бігав без упину, а двоє інших сиділи мовчки, втупивши погляди в підлогу, коли раптом на сходах щось наче зачалапало і крізь розчинене вікно до кімнати вскочив Сайксів собака. Вони кинулися до вікна, потім вибігли на сходи, а далі — на вулицю. Собака не побіг за ними, і хазяїна його ніде не було видно.
— Що б це означало? — спитав Тобі, коли всі троє повернулися до кімнати. — Він не наважиться прийти сюди. Я… я сподіваюся, що не наважиться.
— Якби він прямував сюди, то прийшов би разом із псом, — зауважив Кегс і нахилився над собакою, який простягся на підлозі, важко сапаючи. — Еге, та він зовсім вибився із сил, дайте йому попити.
— Випив усе, до останньої краплини, — сказав Чітлінг, що мовчки стежив за собакою. — Весь у болоті, лапи покалічені, очі злиплися. Очевидячки, здалека біг…
— Звідки ж він узявся? — вигукнув Тобі. — Він, звичайно, оббігав і інші наші притулки і, наразившись там на чужих людей, прибіг сюди. Але де був собака перед тим, як він опинився тут сам, без нього?
— Не міг же він… (всі уникали назвати вбивцю на ім’я) не міг же він укоротити собі віку, як ви гадаєте? — спитав Чітлінг.
Тобі похитав головою.
— Якби це було так, — сказав Кегс, — собака потяг би нас до того місця, де це сталося. Ні, я так міркую: він утік за кордон, а собаку залишив тут. Певне, вислизнув якось непомітно, бо інакше собака не лежав би так спокійно.
На цьому припущенні, яке здалося всім найімовірнішим, вони й зупинилися; собака забився під стілець, скрутився в клубок і заснув, більш не привертаючи до себе уваги.
Стало смеркати. Зачинили віконниці, запалили свічку й поставили її на стіл. Жахливі події останніх днів справили на всіх трьох глибоке враження, яке ще підсилювалося небезпекою та непевністю їхнього власного становища. Вони тісніше зсунули свої стільці й здригалися від найменшого шереху. Розмовляли мало, та й то пошепки, і сиділи такі принишклі й перелякані, ніби в сусідній кімнаті лежало тіло вбитої дівчини.
Минув деякий час, аж раптом знизу почувся нетерплячий стук у двері.
— Мабуть, юний Бейтс, — сказав Кегс і поглянув на присутніх, сердито насупившись, щоб приховати свій переляк.
Стук повторився. Ні, то був не Бейтс. Він ніколи так не стукав.
Тремтячи всім тілом, Крекіт підійшов до вікна і зразу ж відскочив назад. Зайве було казати іншим, кого він побачив на вулиці: про це й без слів промовляло його сполотніле обличчя, та й собака схопився тієї ж миті, заскавучав і кинувся до дверей.
— Доведеться його впустити, — сказав Крекіт, беручись за свічку.
— А може, не треба? — спитав Кегс хрипким голосом.
— Ні. Його доконче треба впустити.
— Не залишай нас у темряві, — сказав Кегс, ухопивши з полиці над каміном другу свічку і запалюючи її; руки в нього так трусилися, що, перш ніж він устиг це зробити, у двері постукали ще і ще раз.
Крекіт спустився сходами до дверей і повернувся з чоловіком; нижня частина його обличчя була прикрита однією хусткою, а голова — під капелюхом — була пов’язана другою. Він повільно розмотав голову. Бліде обличчя, синці під очима, запалі щоки, днів зо три не голена борода, схудле тіло, коротке, уривчасте дихання — це був привид колишнього Сайкса.
Він узявся за спинку стільця, що стояв посеред кімнати, і вже намірився був сісти, як раптом здригнувся і, озирнувшись через плече, шарпнув стілець назад, присунув його впритул до стіни і тоді тільки сів.
Ніхто досі й слова не вимовив. Сайкс мовчки дивився то на того, то на того. Коли хтось крадькома скидав на нього оком, то, зустрівши його погляд, одразу ж відвертався. А коли він глухим голосом порушив тишу, всі троє здригнулися, начебто раніше не чули цього голосу.
— Як потрапив сюди собака? — спитав він.
— Прибіг сам, три години тому.
— У вечірній газеті пишуть, що Фейгіна заарештовано. Це правда чи брехня?
— Правда.
Знову запала мовчанка.
— Будьте ви всі прокляті! — вилаявся Сайкс, проводячи рукою по лобі. — Невже вам нічого мені сказати?
Вони ніяково засовалися, але ніхто не відповів.
— Ти в цьому домі хазяїн, — мовив Сайкс, поглянувши на Крекіта, — то скажи, чи ти маєш намір продати мене, чи дозволиш пересидіти тут, поки скінчиться ця гонитва?
— Можеш лишитися тут, коли вважаєш, що це безпечно, — по хвилі вагання відповів той, кого він запитував.
Сайкс поволі перевів очі на стіну позад себе і, трохи відвернувшись, промовив:
— Що… тіло… поховали?
Вони похитали головами.
— Чом не поховали? — вигукнув він, знов оглядаючись на стіну. — Навіщо лишати на землі таке жахіття? Хто це стукає?
Крекіт, виходячи з кімнати, подав знак рукою: мовляв, боятися нічого, — і незабаром повернувся разом із Чарлі Бейтсом. Сайкс сидів якраз навпроти дверей, тому хлопець побачив його, тільки-но зайшов у кімнату.
— Тобі, — сказав він, позадкувавши, коли Сайкс звів на нього погляд, — чом ти не попередив мене, що він тут?
Усі сторонилися його, і це було так жахливо, що нещасний ладен був запобігти ласки навіть у хлоп’яти. Він привітно кивнув йому головою і ладен був уже простягти руку
— Відведи мене в іншу кімнату, — сказав хлопець, знов позадкувавши.
— Чарлі, хіба ти… хіба ти мене не впізнав? — спитав Сайкс, ступивши крок уперед.
— Не підходь до мене! — скрикнув хлопець, з жахом дивлячись в обличчя вбивці й відступаючи ще далі. — Ти тварюка!
Чоловік зупинився на півдорозі, і вони глянули один на одного. Сайксові очі помалу опустилися додолу.
— Будьте свідками! — вигукнув хлопець, усе більше розпалюючись і вимахуючи кулаками. — Будьте свідками всі троє, — я його не боюся; якщо за ним сюди прийдуть, я його викажу, от побачите. Кажу це вам наперед. Хай він мене за це вб’є, як схоче або як посміє, тільки, якщо я буду тут, я його викажу. І виказав би навіть тоді, коли б знав, що його зварять живцем. Ґвалт! Убивають! Коли серед вас є хоча б один справжній чоловік, він мені допоможе. Ґвалт! Убивають! Держіть його!
Так репетуючи й розмахуючи руками, хлопець зрештою кинувся сам на цю дужу людину. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Сайкс повалився на підлогу.
Троє свідків цієї сцени немов скам’яніли від подиву. Вони не втручалися в бійку, а хлопець і Сайкс качалися по підлозі: перший, незважаючи на удари, що градом сипалися на нього, ухопив супротивника за барки, і далі голосно кличучи на поміч.
Проте боротьба була надто нерівна і не могла тривати довго. Сайкс підім’яв Чарлі під себе й притис йому горло коліном; переляканий Крекіт відтяг його від хлопця і показав на вікно. Внизу на вулиці заблимали вогні, чути було збуджені голоси, тупіт численних ніг по сусідньому дерев’яному містку. Очевидно, в юрбі був один вершник, бо почувся стукіт копит об нерівну бруківку. Вогнів з’являлося все більше, тупотіння ставало гучнішим. Потім хтось затарабанив у двері і знявся такий шалений лемент юрби, що від нього перелякався б кожний, хоч який би хоробрий він був.
– Ґвалт! — щосили кричав хлопець. — Він тут! Ламайте двері!
— Іменем короля! — почулося за дверима, і юрба заволала ще голосніше.
— Ламайте двері! — горлав Чарлі. — Вони самі нізащо не відчинять! Біжіть просто до кімнати, де світиться. Ламайте двері!
Коли він замовк, у двері та віконниці нижнього поверху часто й важко застукотіли, і водночас із натовпу вирвалося стоголосе ревище, вперше даючи слухачеві належне уявлення про те, скільки там зібралося люду.
— Покажіть мені якусь комірчину, куди б я міг запхнути це горласте чортеня! — несамовито вигукнув Сайкс, бігаючи з кутка в куток і тягаючи за собою хлопця — так легко, ніби то був порожній лантух. — Ось двері! Відімкніть! — Він заштовхнув Чарлі в суміжну кімнатку, взяв двері на засув і повернув ключа. — Надвірні двері добре замкнені?
— На два оберти й на ланцюжок, — відповів Крекіт, котрий, як і його товариші, стояв розгублений і безпорадний.
— Двері міцні?
— Оббиті бляхою.
— А віконниці?
— Віконниці теж.
— Будьте ви прокляті! — заволав у розпачі вбивця, піднімаючи віконну раму й сварячись кулаком на натовп. — Шалійте собі, але чорта ви мене спіймаєте!
Людське вухо, мабуть, ще не чуло такого несамовитого крику, яким відповіла йому розлючена юрба. Одні кричали тим, хто стояв ближче, щоб вони підпалили злодійське кубло, інші вимагали від полісменів застрелити вбивцю на місці. Та ніхто не виявляв такої люті, як вершник. Він спішився і, розтинаючи натовп, мов хвилі, підбіг під саме вікно й закричав гучним голосом, що перекрив усі інші:
— Двадцять гіней тому, хто принесе драбину!
Ті, що стояли ближче, підхопили цей вигук, і сотні інших його повторили. Хто кричав, щоб принесли драбину, хто вимагав ковальського молота, хто бігав туди-сюди із смолоскипами, наче шукаючи ті знаряддя, і, повернувшись до будинку, знову щось горлав; інші надривали голос, вигукуючи лайку та прокльони; ще інші, мов божевільні, нестямно проштовхувалися вперед і тільки заважали тим, що виламували двері; а декілька сміливців, хапаючись за ринви та виступи на стіні, силкувались вилізти нагору до вікна. Юрба коливалася, мов нива від сердитого вітру, і час від часу оскаженіло й оглушливо ревіла.
— Приплив! — вигукнув душогуб, відсахнувшись і зачиняючи вікно, щоб не бачити цих облич. — Коли я йшов сюди, був приплив. Дайте мотузку, довгу мотузку. Вони всі на вулиці. А я спущусь у Фоллі-Дітч і дам драла. Мотузку мені, а то я порішу ще й вас трьох і накладу на себе руки.
Нажахана трійця показала, де лежать мотузки. Вбивця похапцем вибрав найдовшу й найміцнішу і кинувся на горище.
Усі вікна, що виходили у протилежний від вулиці бік, були давно замуровані, крім вузенького віконця в кімнаті, де замкнули Чарлі. Пролізти крізь нього не міг навіть він. Але хлопець безперестану кричав у цей отвір, гукав, щоб люди пильнували будинок із тильного боку. Тож коли вбивця виліз із дверцят горища на дах, гучний крик сповістив про це тих, що юрмилися перед фасадом, і вони зразу ж, штовхаючись, посунули навколо будинку.
Сайкс так твердо припер дверцята дошкою, яку прихопив для цієї мети, що відчинити їх ізсередини було дуже важко, і, порачкувавши череп’яним дахом, глянув через низький парапет.
Вода спала, замулене дно канави оголилось. На хвилину юрба принишкла, стежачи за діями вбивці, не знаючи, що він надумав зробити, але потім, зрозумівши його наміри і бачачи, що нічого в нього не вийде, вона вибухнула таким переможним ревом, проти якого її попередній галас здавався шепотом. Той рев лунав знову і знову. Його підхопили ті, що стояли далеко й не знали його причини, і він лунав з усіх боків, наче все місто збіглося сюди, щоб проклясти душогубця.
Люди сунули у двір бурхливим потоком — вир розгніваних облич, то тут, то там осяяних смолоскипами. Юрби увірвалися в будинки по той бік канави, порозчиняли вікна, у деяких навіть повиламували рами, з кожного вікна витикалися грона людських голів, люди купчились і на дахах. Кожен місток — а їх було три поблизу — вгинався під вагою натовпу. А людський потік котився безнастанно, і кожний новоприбулий шукав собі вільний закуток чи щілину, звідки він міг би посилати прокльони на голову підлого вбивці чи хоч побачити його одним оком.
— Отепер він попався! — вигукнув якийсь чоловік із найближчого містка. — Ура!
Натовп у захваті зірвав шапки і знову вибухнув криком.
— П’ятдесят фунтів тому, хто захопить його живим! — вигукнув літній джентльмен, що стояв на тому ж містку. — Я не зійду з місця, поки цей чоловік прийде до мене по нагороду.
Натовп знову заревів. Раптом пройшла чутка, що двері будинку нарешті виламано і що той, хто перший кинув клич принести драбину, пробрався в кімнату. Ця звістка враз обійшла весь натовп, і людський потік ринув назад на вулицю, а глядачі у вікнах, бачачи, що люди на містках посунули до фасаду будинку, теж вибігли надвір і влилися в юрбу, яка, тиснячись і штовхаючись, верталася на своє попереднє місце. Напираючи один на одного, задихаючись від нетерплячки, люди пробиралися до дверей, щоб побачити, як поліція виведе душогуба з будинку. Лунали страшні зойки, когось мало не задушили, когось збили з ніг і мало не затоптали. Вузькі проходи були загачені людьми; дехто рвався вперед, щоб пробитися до дверей будинку, дехто силкувався вирватися з тисняви; на мить про вбивцю забули, хоч усім іще дужче — якщо це можливо — хотілося бачити його спійманим.
Убивця знітився й присів; лють юрби приголомшила його, він зрозумів, що порятунку немає; але, помітивши несподівану зміну, враз скочив на рівні ноги, вирішивши зробити останню спробу врятувати життя — спуститися в канаву й з ризиком утопитися в твані вислизнути, користуючися темрявою і сум’яттям.
Відчувши нову силу і завзяття, збуджений галасом у будинку, який свідчив, що туди вже вдерлася юрба, він уперся ногою в димар, міцно обв’язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зв’язав на другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз.
І Сайкс уже накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви, а згаданий літній джентльмен на містку (який так міцно вчепився в бильця, що його не зрушив тиск юрби) схвильовано скрикнув, попереджаючи сусідів, що душогуб хоче спуститись у канаву, коли, озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху.
— Знову ці очі! — вихорився у нього нелюдський крик.
Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї. Під його вагою мотузка натягнулася, як тятива, і з швидкістю стріли, випущеної з лука, він пролетів тридцять п’ять футів. Тіло його сіпнулося, скорчилось у конвульсіях, і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці.
Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Безживне тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку, а Чарлі, відштовхуючи вішальника, що затуляв віконце, благав ради господа випустити його на волю.
Собака, який досі хтозна-де ховався, раптом вискочив на дах і, тоскно завиваючи, став бігати по парапету, потім він напружився і стрибнув на плечі мерцеві. Не втрапивши, він перевертом полетів у канаву і, вдарившись об каменюку, розчерепив собі голову.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний