«Пригоди Олівера Твіста» читати. Чарльз Діккенс

Розділ VI

Розгніваний Ноєвими глузуваннями, Олівер починає діяти й дуже його дивує

Місячний іспитовий термін скінчився, і Олівера було офіційно прийнято в учні. А тут якраз надійшла благодатна пора хвороб. Висловлюючись комерційною мовою, труни стали ходовим товаром, і за кілька тижнів Олівер набрався неабиякого досвіду. Успіх вдалої вигадки містера Сауербері перевершив його найсміливіші сподівання. Старі люди не пам’ятали такої пошесті кору; хвороба нещадно косила дітей, і не одну жалобну процесію очолював малий Олівер у капелюсі зі стрічкою до колін, викликаючи невимовний захват і розчулення в усіх матерів міста. Оскільки ж Олівер, щоб набути такої потрібної взірцевому трунареві статечності й самовладання, ходив із своїм хазяїном і на похорони дорослих, то він часто мав нагоду спостерігати завидну стійкість і мужність, з якою деякі сильні духом люди переносять випробування долі і втрати.

Наприклад, коли Сауербері обслуговував похорон якої-небудь заможної старої леді чи джентльмена, оточених силою-силенною племінників та племінниць, котрі, поки тривала хвороба, не приховували своєї невтішної, невтримної скорботи навіть від сторонніх очей, — вони, ці самі родичі, залишившись у своєму колі, почувалися зовсім безтурботно й розмовляли між собою так весело й невимушено, наче нічого лихого не сталося. Чоловіки переносили втрату дружини з героїчною витримкою. А дружини й собі, вбираючись у жалобу по чоловікові, думали не про гіркоту втрати, а про те, щоб цей одяг скорботи був елегантний і їм до лиця. Впадало в око й те, що леді й джентльмени, які не тямили себе від розпуки під час похоронної церемонії, опановували себе, тільки-но переступивши поріг свого дому, й цілком заспокоювалися за чашкою чаю. Дивитися на такі речі було і приємно, і повчально, й Олівер спостерігав усе це з великим подивом.

Твердити, ніби приклад цих добрих людей навчив Олівера покірливо зносити злигодні, я не беруся, дарма що я його біограф; але можу засвідчити, що протягом багатьох місяців він безмовно терпів кривди й знущання Ноя Клейпола, який аж казився від заздрощів: адже новому учню дісталися чорна патериця й капелюх із стрічкою, а він, перший учень, так і лишився при старому картузі й шкіряних штанях. Шарлотта ставилася до Олівера погано, бо погано ставився до нього Ной; а місіс Сауербері люто ненавиділа його, бо містер Сауербері виявляв до нього прихильність; отож між цими трьома особами, з одного боку, й нескінченними похоронами — з другого Олівер почував себе далеко не так приємно, як оте голодне порося, що його ненароком замкнули в повних зерна засіках броварні.

А тепер я підійшов до дуже важливої сторінки в біографії Олівера, бо мова піде про подію, яка, на перший погляд здаючись другорядною й незначною, врешті спричинилася до неабияких змін у його подальшому житті. Одного дня Олівер і Ной спустились, як завжди, в обідній, час у кухню, де їм залишили півтора фунта баранячих хребців, — але Шарлотту саме покликали нагору, і Ной Клейпол, голодний і злий, зметикував, що за цей короткий проміжок часу він зможе вволю позбиткуватися над юним Олівером Твістом.

Отож Ной задер ноги на застелений скатеркою стіл і ну розважатися: спершу він скубнув Олівера за чуба, смикнув за вухо і обізвав його підлизою; потім заявив, що неодмінно прийде подивитись, як Олівера повісять, і що рано чи пізно стане-таки свідком цього приємного видовища, а тоді перейшов до інших образливих зауважень, запас яких у злостивого вихованця притулку був невичерпний.

Та що всі ці знущання не давали бажаного наслідку — не доводили Олівера до сліз, — то Ной вирішив удатися до ще дотепніших жартів; перейшов на особисті випади, якими, до речі, не гидують і куди славетніші дотепники, ніж Ной, коли хочуть дошкулити до живого.

— Підкидьку, як поживає твоя мама? — почав Ной.

— Вона померла, — відповів Олівер. — І не чіпай її!

Кажучи це, Олівер спалахнув і почав важко дихати, губи й ніздрі його якось дивно затремтіли, що, на Ноєву думку, провіщало вибух плачу. Певний цього, містер Клейпол повів далі.

— А чого вона померла, підкидьку? — спитав він.

— Від розбитого серця, так мені казали старі богаділки, — мовив Олівер скоріше до себе самого, аніж до Ноя. — Я тільки тепер, здається, зрозумів, що значить померти від розбитого серця.

— Тра-ля-ля, підкидьку! — вигукнув Ной, спостерігши, що по Оліверовій щоці скотилася сльоза. — Чого ти рюмсаєш?

— Не через тебе, — відповів Олівер, похапцем стираючи сльозу. — Не радій.

— Та невже? — вишкірився Ной.

— Так, не через тебе! — гостро відказав Олівер. — І не смій мені більше говорити про неї. Не чіпай її — тобі ж буде краще.

— Мені буде краще? — вигукнув Ной. — Он як? Мені буде краще? Ох, підкидьку, ти добалакаєшся. Не чіпай його маму! Знаємо, хто вона така була, знаємо! О господи!

Тут Ной значущо похитав головою, зморщив, наскільки це можливо було, свого кирпатого червоного носа і, підбадьорений Оліверовим мовчанням, повів далі тим глузливим, удавано співчутливим тоном, що вражає найдужче:

— Розумієш, підкидьку, тепер уже цьому не зарадиш, та й тоді, звісно, ніяк було зарадити, і тому мені дуже прикро. Не тільки мені, всім нам прикро, і ми страшенно вболіваємо за тебе. Але ти повинен знати. Підкидьку, твоя мати була звичайнісінька шльондра.

— Що ти сказав? — перепитав Олівер, різко підводячи голову.

— Звичайнісінька шльондра, підкидьку, — спокійно повторив Ной. — І її щастя, що вона померла, підкидьку, інакше їй довелося б тепер сидіти у Брайдуелі13 чи гарувати на каторзі, а то й гойдатися на шибениці, і це таки найпевніше!

Почервонівши від люті, Олівер скочив на ноги, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, трусонув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю свою силу в один удар, звалив свого кривдника з ніг.

Ще хвилину тому Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою його зробило жорстоке поводження. Але тепер дух його збунтувався, і від смертельної образи, завданої матері, його кров скипіла. Груди його здіймались, очі палали, він випростався на весь зріст. Він був сам на себе не схожий; грізно дивлячись на свого боягузливого мучителя, кидаючи йому, поваленому, скорцюбленому від страху, виклик з не відомою досі для себе відвагою.

— Убивають! — зарепетував Ной. — Шарлотто! Пані! Цей новенький убиває мене! Рятуйте! Рятуйте! Олівер сказився! Шар-лот-то!

На крик Ноя озвалася голосним вереском Шарлотта і ще голоснішим — місіс Сауербері; перша вскочила до кухні з бічних дверей, а друга затрималася на хвильку на сходах, аж поки пересвідчилася, що там, унизу, ніщо не загрожує її життю.

— Ах ти ж, негіднику! — зарепетувала Шарлотта, щосили смикаючи Олівера за комір (а силою вона не поступалася атлетові, який щодня тренує свої м’язи). — Ах ти ж, не-вдяч-ний, ка-пос-ний, пас-куд-ний мер-зот-ни-ку! — І за кожним складом вона відважувала Оліверові добрячого стусана, про людське око супроводжуючи його вереском.

Кулак у Шарлотти був аж ніяк не легкий, але, боячись, що для приборкання розлютованого Олівера одного кулака буде мало, місіс Сауербері кинулася на підмогу: збігла зі сходів і, вчепившись у хлопця однією рукою, другою почала дряпати йому обличчя. За цих сприятливих умов Ной підвівся й став і собі гатити Олівера кулаками по спині.

Все це вимагало неабияких зусиль, а тому довго тривати не могло. Утомившись бити й дряпати, вони затягли Олівера, який пручався, борюкався і не втрачав бойового запалу, до льоху, де й замкнули. По тому місіс Сауербері впала на стілець і заридала.

— Боже мій, вона помирає! — вигукнула Шарлотта. — Ною, любий, мерщій склянку води!

— Ох, Шарлотто! — заговорила місіс Сауербері, насилу вимовляючи слова через брак повітря в грудях і надмір холодної води, яку Ной вихлюпнув їй на голову й плечі. — Ох, Шарлотто! Яке щастя, що він не зарізав усіх нас серед ночі!

— Так, пані, нам пощастило, — підтвердила та. — І, сподіваюся, це буде наукою хазяїнові. Хіба ж можна брати в дім цих гаденят, які з колиски стають убивцями й грабіжниками? Бідолашний Ной! Він уже конав, коли я забігла!

— Бідолаха! — сказала місіс Сауербері, жалісливо дивлячись на вихованця парафіяльного притулку.

Ной, верхній жилетний ґудзик якого був на рівні Оліверової маківки, вислуховував усі ці співчуття, жалібно схлипуючи й тручи очі долонями, і врешті спромігся-таки видушити із себе кілька сльозинок.

— Що робити? — вигукнула місіс Сауербері. — Хазяїна вдома нема, жодного чоловіка в домі нема, а він от-от висадить двері!

Її припущення було аж ніяк не безпідставне: згадана дерев’яна споруда двигтіла під шаленими наскоками Олівера.

— Ох, боже мій, пані, я не знаю, що робити! — сказала Шарлотта. — Може, послати по поліцію?

— Чи по військову підмогу! — запропонував містер Клейпол.

— Ні! — відказала місіс Сауербері, згадавши про давнього Оліверового приятеля. — Біжи до містера Бамбла, Ною, й скажи, щоб він негайно йшов сюди! Та не шукай ти картуза! Мерщій! І поки бігтимеш, притискай до підбитого ока ножа — воно тоді не набрякне.

Не гаючи часу на відповідь, Ной чимдуж кинувся бігти. Перехожі здивовано дивилися вслід вихованцеві притулку, що мчав вулицею голомозий, притискаючи до ока лезо складеного ножа.

Розділ VII

Олівер бунтує далі

Ной Клейпол стрімголов летів вулицями, жодного разу не зупиняючися, щоб звести дух. Лише добігши до воріт робітного дому, він на хвильку затримався, відхекався, схлипнув, перевіряючи, як це в нього вийде, скорчив перелякану міну, а тоді затарабанив у хвіртку й постав перед старим воротарем робітного дому з такою нещасною фізіономією, що навіть цей злидар, звиклий бачити тільки нещасні обличчя, вражено позадкував.

— Що з тобою, хлопче? — скрикнув він.

— Містера Бамбла! Де містер Бамбл? — заволав Ной з добре вдаваним розпачем і так голосно й надривно, що містер Бамбл, який випадково перебував неподалік, не тільки почув його сам, але й не на жарт перелякався і вибіг надвір без трикутного капелюха, — а це вже обставина сама по собі знаменна й дивовижна, бо вона доводить, що навіть парафіяльний бідл під впливом великої несподіванки може тимчасово втратити самовладання і почуття власної гідності.

— Ох, містере Бамбл, сер! — залементував Ной. — Олівер, сер… Олівер…

— Ну, що? Що з ним? — перебив містер Бамбл, в холодних очицях якого спалахнула радість. — Невже втік? Невже втік, Ною?

— Та ні, сер! Не втік! Він сказився! — відповів Ной. — Спочатку він хотів порішити мене, сер, а потім хотів порішити Шарлотту, а потім хазяйку. Ой, як боляче, сер! Ой, не можу!

Тут Ной почав корчитись і звиватись, мов в’юн, тим самим даючи зрозуміти, що звірячий напад Олівера заподіяв йому тяжкі внутрішні ушкодження, які завдають нестерпного болю й страждань.

Побачивши, що від цієї новини містерові Бамблу геть відібрало мову, Ной постарався ще дужче його вразити й заходився нарікати на свої страшні рани вдесятеро голосніше. Коли ж він помітив джентльмена в білому жилеті, що саме простував двором, вереск його став зовсім несамовитим, бо хлопець правильно зметикував, що корисно було б привернути увагу й викликати обурення ще й згаданого добродія.

Увагу джентльмена Ной привернув дуже швидко. Не зробивши й трьох кроків, той гнівно крутнувся на підборах і запитав, чому оте щеня виє й чому містерові Бамблу не пригостити б його палицею так, щоб його зумисні голосові вправи стали мимовільними. На що містер Бамбл відповів:

— Цього бідолашного хлопчину з дитячого притулку, сер, мало не вбив — ну, ще трохи — і вбив би — отой малий Твіст.

— Грім і блискавка! — вигукнув джентльмен у білому жилеті, зупиняючись мов укопаний. — Я так і знав! З самого початку в мене виникло якесь передчуття, що цей зухвалий дикун потрапить на шибеницю!

— Сер, він намагався вбити і служницю, — додав містер Бамбл, обличчя якого сполотніло.

— І хазяйку, — докинув містер Клейпол.

— Ти, здається, казав, що й хазяїна теж, Ною? — спитав містер Бамбл.

— Ні, хазяїна нема вдома, а то б він його вбив, — відповів Ной. — Він божився, що уб’є.

— Ага, кажеш, божився, що уб’є? — перепитав джентльмен у білому жилеті.

— Атож, сер, — підтвердив Ной. — А ще, сер, хазяйка питає, чи не міг би містер Бамбл зайти до нас і відшмагати Олівера, бо хазяїна нема вдома.

— Авжеж, хлопчику, — мовив джентльмен у білому жилеті, приязно всміхаючись, і погладив Ноя по голові, яка була щонайменше на три дюйми вища від його власної. — Ти гарний хлопчик, дуже гарний. Ось тобі пенні, Бамбле, ціпок при вас? То прямуйте до Сауербері. І дійте рішуче. Не щадіть його, Бамбле.

— Не щадитиму, будьте певні, сер, — відповів бідл, — поправляючи намотаний на кінці свого ціпка батіг, що призначався для екзекуцій.

— І Сауербері скажіть, щоб не щадив. Бо без кулака і різок йому нічого не втовкмачиш, — мовив джентльмен у білому жилеті.

— Неодмінно скажу, сер, — відповів бідл.

І ось, прибравши належного вигляду, з трикутним капелюхом на голові й з ціпком у руці містер Бамбл у супроводі Ноя Клейпола підтюпцем подався до поховального закладу.

Становище там аж ніяк не поліпшилося. Сауербері ще не повернувся, а Олівер і далі з неослабним завзяттям гатив у двері льоху. Почувши від місіс Сауербері й Шарлотти, що Олівер лютує, як дикий вепр, містер Бамбл обачно вирішив спершу провести переговори. З цією метою він спочатку грюкнув ногою в двері, а тоді, наблизивши губи до замкової щілини, промовив басовито й поважно:

— Олівере!

— Випустіть мене! — озвався з-за дверей Олівер.

— Ти впізнаєш, хто з тобою говорить? — запитав містер Бамбл.

— Впізнаю, — відповів Олівер.

— І ти не боїшся? Не тремтиш, чуючи мій голос? — спитав містер Бамбл.

— Ні! — зухвало відповів Олівер.

Ця несподівана відповідь, така не схожа на ту, яку містер Бамбл сподівався почути, його ошелешила. Він позадкував від замкової щілини, випростався на весь зріст і в німому подиві обвів поглядом присутніх.

— Ох, містере Бамбл, він, певно, збожеволів, — сказала місіс Сауербері. — Жоден хлопець, навіть недоумкуватий, не насмілився б так, розмовляти з вами.

Глибокодумно помовчавши, містер Бамбл відповів:

— Ні, це не божевілля, моя пані. Це м’ясо.

— Що? — видихнула місіс Сауербері.

— М’ясо, моя пані, м’ясо! — з притиском, суворо відповів Бамбл. — Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому душу й бунтарський дух, яких не годиться мати людині в його становищі. Це вам, місіс Сауербері, підтвердять і члени парафіяльної ради, а вони філософи-практики. Нащо біднякам душа і дух? Досить і того, що ми підтримуємо життя їхнього тіла! Якби ви годували хлопця кашею, пані, цього ніколи б не сталося.

— Боже, боже! — скрикнула місіс Сауербері, покаянно зводячи очі до кухонної стелі. — От до чого призводить щедрість!

Щедрість місіс Сауербері полягала в. тому, що вона великодушно згодовувала Оліверові гидкі недоїдки, яких ніхто інший їсти б не став. Отже, вона виявила неабияку покірність і жертовність, добровільно погодившись прийняти на себе тяжке звинувачення містера Бамбла, яке — віддамо належне цій жінці — було цілком безпідставне, бо вона не заслужила його ні помислом, ні словом, ні ділом.

— Ну, так от! — мовив містер Бамбл, коли жінка знов опустила очі додолу. — Єдине, що можна зараз зробити, єдиний відомий мені засіб — це залишити його на день-два в льоху, щоб він трохи охляв, а тоді випустити й годувати самою тільки кашею, аж поки скінчиться термін навчання. Він з поганої родини, місіс Сауербері. Страшенно запеклі люди! І вихователька, і лікар розповідали, що мати його приволоклася сюди в неймовірно тяжкому стані — на її місці будь-яка порядна жінка була б умерла на кілька тижнів раніше.

Коли містер Бамбл вимовив цю фразу, Олівер, який розчув тільки, що знову згадано його матір, закалатав У двері так люто, аж заглушив усі інші звуки.

І саме в цю мить повернувся містер Сауербері. Вислухавши розповідь про Оліверів злочин — а обидві жінки не шкодували чорної фарби, щоб викликати трунареве обурення, — він одімкнув двері й за комір витяг свого збунтованого учня з льоху.

Одежа Олівера була подерта його мучителями, обличчя — в синцях і подряпинах, чуприна розпатлана, але щоки й досі пломеніли від гніву, і коли хлопця витягли з темниці, він глянув на Ноя з ненавистю, засвідчивши тим, що дух його аж ніяк не зламано.

— Герой, що й казати! — мовив Сауербері і, струсонувши Олівера, дав йому ляпаса.

— Він обзивав мою матір, — відказав Олівер.

— І що з того, невдячний мерзотнику? — вигукнула місіс Сауербері. — Твоя мати заслужила все, що він про неї казав, і навіть більше.

— Ні, не заслужила! — сказав Олівер.

— Заслужила, заслужила! — повторила місіс Сауербері.

— Брехня! — скрикнув Олівер.

Місіс Сауербері залилася сльозами.

Цей потік сліз позбавив містера Сауербері можливості зробити вибір. Тепер він не міг не покарати Олівера, до того ж якнайсуворіше. Бо якби він хоч на мить завагався, він (це, мабуть, знає кожен досвідчений читач), як то ведеться в подружніх сварках, здобув би звання тварюки, недолюдка, гадини, слинька й хтозна-чого ще — таких ласкавих назвиськ існує стільки, що їх не вмістити у межах цього розділу. Слід віддати належне містерові Сауербері: по-своєму — хоч “свого” в нього було обмаль — він ставився до хлопця непогано, — може, в інтересах свого діла, а може, тому, що дружина не любила Олівера. Проте коли вона зайшлася сльозами, йому зосталося тільки одне — відлупцювати хлопця, що він і зробив із запопадливістю, яка задовольнила навіть місіс Сауербері і, зрештою, звільнила містера Бамбла від необхідності вжити свій парафіяльний ціпок. До вечора Олівер просидів під замком у льосі; на хлібі й воді, а коли споночіло, місіс Сауербері, стоячи перед дверима, висловила кілька аж ніяк не схвальних зауважень на адресу його матері, а тоді відімкнула двері й звеліла хлопцеві йти нагору до свого убогого ложа, що він і зробив, супроводжуваний глузами й кепкуванням Ноя і Шарлотти.

Залишившись на самоті в моторошній темряві й тиші трунарні, Олівер нарешті дав вихід почуттям, що після такого дня мусили неминуче постати в його дитячій душі. Він зневажливо вислуховував глузування, він жодного разу не зойкнув, коли його шмагали, бо в хлоп’ячому серці зростала гордість, яка б не дозволила кричати, навіть якби його спалювали живцем на вогнищі. Але тепер, коли його ніхто не бачив і не чув, Олівер упав навколішки й заплакав такими гіркими сльозами, якими, дарма що вони ушляхетнюють душу, не дай боже ніколи плакати дитині.

Довго стояв Олівер навколішках, не рухаючись. Свічка вже догорала в свічнику, коли він підвівся, сторожко озирнувся довкола, прислухався, а тоді тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.

Ніч стояла холодна, темна. Хлопчик подивився на зірки й подумав, що ніколи ще вони не були такі далекі від землі. В безвітряній тиші чорні нерухомі тіні від дерев, що простягайся долі, здавалися мерцями. Олівер обережно замкнув двері, при тьмяному світлі недогарка зав’язав у хустину своє убоге шмаття і сів на лаву дожидати світанку.

Коли перші промені світла пробилися крізь щілини віконниць, Олівер підвівся й знову відсунув засув. Потім боязко озирнувся, постояв ще хвильку, вагаючись, і, причинивши за собою двері, опинився на вулиці.

Він подивився праворуч, потім ліворуч, не знаючи, в який бік тікати. І згадав, що вози, виїжджаючи з міста, піднімаються на пагорб. Тож він обрав саме цей шлях і, дійшовши до стежки, що вела через поле, а далі, як вій знав, знову виходила на шлях, звернув на неї і швидко попрямував уперед.

Олівер добре пам’ятав, як цією самою стежкою біг підтюпцем поряд з містером Бамблом, коли той вів його з ферми до робітного дому. Стежка проходила повз добро знаний будинок. Серце його закалатало, і хлопець мало не завернув назад. Але він подолав уже чималу відстань, і щоб повернутися на шлях, довелося б витратити багато часу. До того ж о цій ранній порі навряд чи хтось міг його побачити. І він рушив далі.

Незабаром він дійшов до знайомого будинку. У дворі було порожньо, ані живої душі, певно, всі мешканці ще спали. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь хлопчик полов грядку; ось він звів бліде личко — і Олівер упізнав одного із своїх колишніх товаришів. Олівер зрадів цій нагоді попрощатися з ним, бо хоч хлопчик був молодший за нього, вони дружили й разом гралися. А скільки разів їх обох били, й морили голодом, і садовили в льох.

— Цить, Діку! — сказав Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому між штахетинами свою худеньку руку. — Ніхто ще не встав?

— Крім мене — ніхто, — відповів хлопчик.

— Діку, нікому не кажи, що ти мене бачив, — мовив Олівер. — Я втік. Мене б’ють і кривдять, і тепер я йду шукати долі, сам не знаю куди. Чого ти такий блідий?

— Лікар сказав, що я скоро помру, я сам чув, — кволо всміхнувшись, відповів хлопчик. — Добре, що ми побачилися. А тепер іди собі, тікай!

— Зараз піду, от тільки попрощаюся з тобою, — сказав Олівер. — Ми ще зустрінемося, Діку. От побачиш! І ти будеш здоровий і веселий.

— Так, побачимось, — відповів хлопчик. — Тільки після того, як я помру. Я знаю, лікар каже правду, Олівере, бо мені весь час сниться, ніби я в раю і довкола ангели й такі лагідні люди — насправді я таких людей і не бачив ніколи. Поцілуй мене, — сказав хлопчик, вилазячи на низеньку хвіртку й обнімаючи Олівера за шию худими рученятами. — Прощавай, товаришу! Хай благословить тебе господь.

Благословення це мовлене було устами дитини, але досі ніхто Олівера не благословляв, і тому в подальшому своєму житті, сповненому боротьби і страждань, злигоднів і поневірянь, він ніколи його не забував.

Розділ VIII

Олівер іде в Лондон. Дорогою він зустрічає чудернацького юного джентльмена

Олівер дійшов до перелазу, де кінчалася стежка, і знову вийшов на битий шлях. Була восьма година. Хоч на той час він уже відійшов від міста миль на п’ять, але до полудня то біг, то скрадався за живоплотом: його підганяв страх, що за ним женуться й можуть зловити. Нарешті він сів спочити під дороговказом і вперше замислився над тим, куди йому йти і як жити далі.

На дороговказі великими літерами було написано, що звідси до Лондона рівно сімдесят миль. Цей напис дав новий напрям Оліверовим думкам. Лондон!.. Величезне місто!.. Ніхто — навіть сам містер Бамбл — не знайде його там! Він не раз чув від старих мешканців робітного дому, що хлопець з головою в Лондоні не пропаде — в тому великому місті, мовляв, є такі способи заробляти гроші, яких селюкам і не снилося: Куди ж, як не туди, йти сироті безпритульному, бо інакше, якщо ніхто не змилосердиться над ним, його чекає голодна смерть на вулиці. Подумавши так, Олівер рішуче схопився на ноги й рушив далі.

Тільки коли відстань між ним і Лондоном скоротилася ще на чотири милі, він збагнув, що досягти мети своєї подорожі йому буде дуже нелегко. Пригноблений цим сумним відкриттям, хлопець уповільнив крок і замислився над тим, як йому туди добутися. В клунку у нього лежав окраєць черствого хліба, сорочка з грубого полотна й дві пари панчіх. Крім того, він мав одне пенні, подароване містером Сауербері після одного похорону, на якому Олівер особливо відзначився. “Чиста сорочка, — міркував Олівер, — річ гарна, так само, як дві пари, заштопаних панчіх і пенні, але користь од них невелика, коли маєш протюпати шістдесят п’ять миль пішки в таку холоднечу”. Як і більшість із нас, Олівер був наділений здібністю передбачати труднощі, але зовсім не вмів знаходити шляхів до їхнього подолання; тож після тривалих роздумів, які так нічого й не дали, він перекинув клунок на друге плече й поплентався далі.

Того дня Олівер пройшов двадцять миль і не мав у роті нічого, крім шматка черствого хліба й води, яку він випрошував у придорожніх будиночках. Коли споночіло, він звернув у поле і зарився у копицю сіна, вирішивши пролежати там до ранку. Спочатку йому було страшно, бо вітер сумно завивав над голим полем. Хлопцеві дошкуляли голод і холод, і ще ніколи в житті він не почувався таким самотнім. Але незабаром утома зробила своє, і він заснув, забувши всі свої турботи.

Вранці Олівер прокинувся змерзлий, задубілий і такий голодний, що мусив купити на своє єдине пенні буханець хліба у першому ж селі, повз яке проходив. Він не подолав і дванадцяти миль, коли знову запала ніч, Він позбивав собі ноги, коліна тремтіли з утоми: Друга ніч у холодному, вогкому полі тільки ще більше знесилила хлопця, і, вирушивши вранці далі, він уже насилу тяг ноги.

Біля підніжжя крутого горба він почекав, поки над’їде поштова карета, й попросив милостині в пасажирів, що сиділи назовні, але мало хто звернув на нього увагу, та й ті загукали, щоб біг за ними на пагорб, — мовляв, як добіжить, то дістане півпенні. Сердешний Олівер кілька хвилин намагався бігти врівень з каретою, та де там — утома і біль у ногах далися взнаки, і він відстав. Тож пасажири поховали свої монетки назад у кишені й закричали, що він, нікчемний ледацюга, на подачку не заслуговує. А потім карета зникла, залишивши по собі тільки хмару куряви.

В деяких селах великі оголошення попереджали, що жебракування в цій окрузі карається ув’язненням. Олівера це щоразу лякало, він наддавав ходи й полегшено зітхав, коли таке село лишалося позаду. В селах, де таких оголошень не було, він ставав коло заїзду й тужно дивився на тих, хто туди заходив; зрештою хазяйка заїзду наказувала якомусь із форейторів14, котрий вештався поблизу, прогнати малого зайду, поки він чогось не поцупив. Фермери, побачивши Олівера з простягнутою рукою коло воріт своєї садиби, в дев’яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла, після чого душа Олівера тікала в п’яти, які й так були натруджені до краю.

Певно, якби не один добросердий сторож при заставі та одна жаліслива бабуся в іншому містечку, поневіряння Олівера скінчилися б так само, як поневіряння його матері, — цебто він упав би непритомний посеред битого шляху. Але сторож нагодував його хлібом із сиром, а бабуся, онук якої після корабельної аварії бідував тепер, голий і босий, десь на краю світу, зглянулася на сиротинку й поділилася з ним, чим могла, а головне — не пожаліла йому добрих, ласкавих слів і сліз щирого співчуття, що запали Оліверові в душу глибше, ніж усі пережиті страждання.

На сьомий день після втечі з рідного міста Олівер рано-вранці пришкандибав до містечка Барнет. Віконниці на вікнах були ще зачинені, вулиці безлюдні; піхто ще не брався до повсякденної роботи — містечко спало. Сонце встало в усій своїй сліпучій красі, але сяйво його наповнило Олівера ще гострішим відчуттям безпросвітної самотини. Брудний, запорошений хлопець присів на чийсь поріг, щоб дати перепочинок скривавленим, побитим ногам.

Незабаром жителі містечка почали відчиняти віконниці, піднімати штори; з’явилися і перехожі: Дехто з них на мить зупинявся й дивився на Олівера, інші озиралися на ходу, але ніхто не пропонував йому допомоги, ніхто не питав, як він сюди потрапив. Просити милостиню він не наважувався, а підвестись не мав сили.

Довго сидів він отак, зіщулившись під дверима, дивуючись з того, як багато в цьому місті шинків (а в Барнеті що не дім, то шинок чи трактир), мляво стежачи за каретами, що проїздили шляхом, і міркуючи, як усе ж таки дивно влаштований світ: адже кареті вистачає всього лише кількох годин, щоб подолати шлях, на який він витратив цілий тиждень, проявивши незвичайні для його віку мужність і рішучість. Раптом Олівер помітив, що хлопець, який кілька хвилин тому байдуже пройшов був повз нього, тепер повернувся протилежним боком вулиці й став навпроти, свердлячи його очима. Спершу Олівер вирішив не зважати на це, але хлопець витріщався на нього так довго, що врешті Олівер підвів голову й відповів йому таким самим пильним поглядом. Тоді хлопець перейшов вулицю і, ставши перед Олівером, звернувся до нього:

— Агов, малечо! Чого це ти розклеївся?

Хлопець, що звернувся з таким запитанням до малого мандрівника, був приблизно одного з ним віку, але таких чудернацьких хлопців Олівер ще зроду не бачив. Він мав кирпатий ніс, плаский лоб, нічим не примітне обличчя і замурзаний був так, як може замурзатися тільки недоліток; але поводився й говорив, мов дорослий. Як на свій вік, він був невисокого зросту, ноги мав криві, а очиці бистрі й зухвалі. Капелюх ледь тримався на самій його потилиці, та щоразу, коли він уже от-от мав злетіти, хлопець звичним рухом стріпував головою, і капелюх повертався на місце. На ньому був сюртук з плеча дорослого чоловіка, що сягав йому до п’ят. Рукави він закасав по лікті, певно, для того, щоб зручніше було тримати руки в кишенях своїх плисових штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був чванькуватий, самовпевнений ферт, — дарма що зріст його разом із закаблуками шнурованих черевиків не перевищував чотирьох з половиною футів.

— Агов, малечо! Чого це ти розклеївся? — звернувся цей чудернацький юний джентльмен до Олівера,

— Голодний я. І натомився, — відповів Олівер і мало не заплакав — Іду здалека. Вже сім днів у дорозі,

— Сім днів! — вигукнув юний джентльмен. — Ясно. Тікаєш від дзьоба, так? Але, здається, — додав він, побачивши, що Олівер не зрозумів його, — ти, друзяко, не знаєш, хто такий дзьоб.

Олівер несміливо відповів, що, наскільки йому відомо, дзьобом називають пташиний рот.

— Щоб я луснув, оце темнота! — вигукнув юний джентльмен. — Дзьоб — це суддя, ясно? За наказом дзьоба ти йдеш не прямо, а вгору і вгору і там зависнеш. А чи ти був коли на млині15?

— На якому млині? — спитав Олівер.

— На якому? Та на тому малому, що втиснутий у кам’яний жбан і добре меле тоді, коли у людей в кишенях вітер гуляє, а без вітру — ні, бо тоді чортма робітників. Та годі патякати, — повів далі юний джентльмен. — Тебе треба підхарчити, і ми це зараз зробимо. У мене самого тепер кишеня вітром підбита, тільки й маю, що срібняка й мідяка, але скупитися не буду — гульнемо на всі. Ну, зводься на задні! Отак! І гайда!

Допомігши Оліверові підвестись, юний джентльмен завів його до найближчої крамнички, де купив шмат шинки й двофунтовий буханець хліба, чи, як він висловився, “на чотири пенси висівок”, а щоб шинка часом не запорошилася, він вигадав хитру штуку: виколупав з хлібини трохи м’якуша і натомість запхав шинку. З буханцем під пахвою юний джентльмен звернув до пивнички й повів Олівера до задньої кімнати, де стояли столики. Сюди за розпорядженням цього таємничого благодійника принесли кухоль пива, й Олівер на запрошення свого нового приятеля накинувся на їжу. Поки він їв-наїдався, чудернацький хлопчина не зводив з нього пильного погляду,

— Тюпаєш до Лондона? — спитав він, коли Олівер з’їв усе до крихти.

— Еге ж.

— Маєш там де жити?

— Ні.

— Гроші?

— Ні.

Чудернацький хлопчина свиснув і сунув руки в кишені штанів так глибоко, наскільки це дозволяли йому довгі рукави.

— А ти живеш у Лондоні? — спитав Олівер.

— Еге ж. Коли буваю вдома, — відповів хлопець. — Тобі, певно, треба десь притулитися на ніч.

— Ще б пак, — відповів Олівер. — Я не спав під дахом, відколи втік.

— Гаразд, не журися, — мовив юний джентльмен. — Сьогодні ввечері я маю бути в Лондоні, а там у мене є один знайомий, шановний старий джентльмен, який дасть тобі притулок задурно, та ще й здачі не візьме, — якщо, звісно, за тебе поручиться джентльмен, котрого він знає. А мене він хіба не знає? Звичайно, ні! Зовсім! Анітрішечки! Оце вперше побачить!

Юний джентльмен усміхнувся, даючи зрозуміти, що ці останні слова слід сприймати як тонку іронію, і допив пиво.

Несподівану пропозицію щодо притулку просто неможливо було відхилити. До того ж юний джентльмен запевнив, що згаданий старий джентльмен у найближчий же час знайде Оліверові добру роботу. З подальшої розмови, ще більш приязної і щирої, Олівер довідався, що його приятеля звуть Джек Докінс і що він користується особливою любов’ю і прихильністю вищезгаданого старого джентльмена:

Вигляд містера Докінса не дуже свідчив на користь того, що його опікун щедро обдаровує благами своїх підопічних. Та оскільки Докінс провадив досить легковажні розмови, а до того ще й сам признався, що в колі близьких друзів він більш відомий під прізвиськом “Спритний Пройда”, то Олівер дійшов висновку, що хлопець цей страшенний вітрогон, на якого зовсім не діють повчання його доброчинця. Отож Олівер поклав собі якнайшвидше домогтися прихильності старого джентльмена і, якщо Пройда найближчим часом не виправиться, що здавалося малоймовірним, відмовитись від приємності подальшого з ним спілкування.

Джек Докінс чомусь не хотів заходити в Лондон, поки не споночіє, і тому лише об одинадцятій годині вечора вони підійшли до Ізлінгтонської16 застави. Від заїзду “Ангел”17 вони звернули на Сент-Джонз-Роуд, пройшли вуличкою, що впирається у театр Седлерз-Уелз18, проминули Ексмаут-стріт і Коппіс-Роу, перейшли малий двір робітного дому і пустирище, що залишилося на місці уславлених нетрів Хоклі-ін-те-Хоул. Звернули на Літл-Сефрон-Хілл, а з неї — на Грейт-Сефрон-Хілл, і там Пройда наддав, ходи, наказавши Оліверові не відставати.

Хоч Олівер дбав передусім про те, щоб не згубити з очей проводиря, час від часу він усе ж таки встигав роззирнутися довкола. Брудніших, злиденніших будинків йому ще не доводилося бачити. Вулиця була дуже вузька, ноги загрузали в грязюці, в повітрі стояв густий сморід. Раз у раз вони проходили повз крамнички, але єдиним крамом у них, здавалося, були самі лише діти, які навіть о цій пізній порі повзали коло дверей чи верещали всередині. Серед загальних злиднів процвітали, здавалося, тільки шинки, в яких п’яними голосами горланив найзлиденніший люд — ірландці-чорнороби. В завулках, що відгалужувалися від головної вулиці, видніли нетрища халуп, п’яні чоловіки й жінки барложилися там у грязюці, а з під’їздів час від часу, скрадаючись, вислизали якісь непевні людці, вирушаючи, мабуть, у справах аж ніяк не чистих та безневинних.

Олівер уже міркував, чи не краще було б утекти, але тут вони зійшли з пагорба і Пройда, схопивши його за руку, штовхнув двері якогось будинку поблизу Філд-Лейн, затяг Олівера до коридора, зачинив за собою двері й свиснув.

— Хто там? — почувся голос звідкись знизу.

— Риск і зиск! — відповів Джек Докінс:

Певно, це був пароль чи сигнал, що все гаразд, бо відразу на стіні в кінці коридора блимнуло тьмяне світло недогарка й обличчя якогось чоловіка виглянуло з-поміж поламаних билець кухонних сходів.

— Вас там двоє, — сказав чоловік, відставляючи руку зі свічкою, а другою затуляючись від світла. — Хто він такий?

— Новий товаришок, — відповів Джек Докінс, підштовхуючи вперед Олівера.

— Звідки він узявся?

— З країни жовторотих. Фейгін нагорі?

— Атож, розбирає витирачки. Ну, проходьте!

Свічка зникла, а з нею і обличчя.

Олівер, простягти одну руку вперед, — за другу його міцно тримав Пройда, — спотикався на кожному кроці на темних, поламаних сходах, а новий його приятель піднімався швидко, впевненою ходою, яка свідчила про те, що вони йому добре знайомі. Нарешті, відчинивши двері кімнати в надвірній частині будинку, він увійшов і затяг за собою Олівера.

Стіни й стеля кімнати зовсім почорніли від часу й бруду. Перед каміном стояв дощаний стіл, а на ньому — свічка, встромлена в пивну пляшку, дві-три олов’яні кварти, хлібина, масло й тарілка. На сковорідці, підвішеній над вогнем на дроті, смажилася ковбаса, а над нею схилився з довгою виделкою в руці старезний зморщений єврей з ницим бридким обличчям, зарослим кошлатою бородою. Вдягнений він був у засмальцьований, розхристаний на грудях байковий халат, і, здавалось, увагу його поглинали водночас сковорідка й вішалка, на якій висіла сила-силенна шовкових носовиків. Кілька старих матраців, що правили за постелі, лежали рядком на підлозі. За столом сиділо четверо чи п’ятеро хлопців, віком не старших за Пройду. Вони курили довгі череп’яні люльки й попивали спиртне, наче дорослі. Всі вони стовпилися навколо свого товариша, поки той пошепки розповідав щось євреєві, а тоді, всміхаючись, обернулися до Олівера. Єврей теж дивився на нього, стискаючи в руці довгу виделку.

— Оце він і є, Фейгіне, — мовив Джек Докінс. — Мій друзяка Олівер Твіст.

Єврей усміхнувся, низько вклонився Оліверові і, взявши його за руку, висловив надію, що матиме приємність заприязнитися з ним. Потім Олівера оточили юні джентльмени з люльками і заходилися міцно тиснути йому руки — особливо ту, в якій він тримав свій клуночок. Один із них люб’язно зняв з Олівера картуз і попросив дозволу повісити його, а інший запопадливо поліз у його кишені, щоб Олівер, оскільки він такий утомлений, не завдавав собі клопоту спорожняти їх, коли лягатиме спати. Певно, вони виявили б іще більшу гостинність, якби виделка старого не пішла гуляти по головах і спинах послужливих юнаків.

— Ми дуже раді знайомству з тобою, Олівере, дуже, — мовив єврей. — Ану, Пройдо, зніми сковорідку з вогню й підсунь Оліверові барильце до каміна. Ти дивишся на носовички, дорогенький мій? Правда ж, їх у нас багато? Ми їх саме збиралися прати. Тільки й того, Олівере, тільки й того. Ха-ха-ха!

Здібні вихованці веселого старого джентльмена зустріли його останні слова реготом і з галасом посідали вечеряти.

Олівер з’їв свою пайку, після чого Фейгін налив йому в склянку джину, додав гарячої води і звелів випити все одним духом, бо на склянку, мовляв, чекає інший джентльмен. Олівер так і зробив. Потім він відчув, що його обережно підхопили чиїсь руки і перенесли на один із матраців; за хвилю він поринув у глибокий сон.