«Хатина дядька Тома» Розділ XL
СТРАДНИК
Як найдовша дорога має свій кінець, так і найтемніша ніч поступається світанку. Безупинний і невблаганний плин часу обертає лихий день на вічну ніч, а добру ніч – на вічний день. Разом з нашим скромним другом Томом ми довго йшли долиною рабства – спочатку через квітучі галяви благоденства та добра, далі крізь болісну розлуку з усім, що любе людині; потім якийсь час були з ним на сонячному острівці, де благородні руки сховали його кайдани під квітами; і ось нарешті бачимо його серед чорного мороку, що Поглинув останній промінь надії.
Та над верхів’ями гір уже зайнялася вранішня зоря і повіяло свіжим благодатним вітром – то прочинилася брама вічного дня.
Втеча Кассі й Емелін до краю збурила й без того лиху вдачу Легрі, і, як неважко було передбачити, вся його нестримна лють спала на беззахисну голову Тома. Коли він квапливо оповістив своїх невільників про цю пригоду, повз його увагу не пройшло, як радісно спалахнули Томові очі і як він вдячно звів руки до неба. Помітив Легрі й те, що Том не приєднався до переслідувачів. Він хотів примусити його силоміць, та, знаючи з досвіду, як уперто цурається Том усякого лиходійства, визнав за краще не гаяти часу на марні спроби.
Коли Легрі повернувся з ловів, зазнавши дошкульної невдачі, у душі його з новою силою здійнялася вся довго тамована ненависть до непокірного раба. Хіба не опирався йому цей зухвалий і затятий негр від першого ж дня, як він купив його? Хіба не вчувався в ньому хоча й мовчазний, але непохитний дух, що пік його, Легрі, наче згубним вогнем?
– Ненавиджу його! – вигукнув Легрі, підхопившись серед ночі на ліжку.– Ненавиджу! Хіба він не моя в л ас н і с т ь? Хіба я не можу зробити з ним що захочу? Хто мені перешкодить, га? – І він так стиснув кулачиська, неначе в руках у нього було щось таке, що він радо розтрощив би на друзки.
Та водночас як робітник Том не мав собі рівних, і, хоч Легрі ненавидів його за це ще дужче, не зважати на цю обставину він не міг і трохи стишив свій гнів.
Отож він вирішив не чіпати Тома другого ранку, а зібрати по сусідніх плантаціях добрячий гурт ловців з рушницями та собаками, оточити мочарі і обшукати там кожну п’ядь. Якщо лови будуть вдалі – тим краще, а як ні – тоді він покличе до себе Тома і…– На цю думку він аж зубами заскреготів з люті.– І тоді він або поставить цього зухвальця на коліна, або ж… Отаке нашіптував йому лиховісний внутрішній голос, якому радо вторувала його душа.
Ось ви кажете, ніби вигода господаря – достатня запорука безпеки раба. Та коли людину жере шалена злоба, вона ладна цілком свідомо, не змигнувши оком, занапастити власну душу, аби тільки поставити на своєму. То чи дбатиме вона про безпеку своїх ближніх?
– Ага! – мовила Кассі другого дня, визирнувши у вічко надвір.– Вони знов вирушають на лови!
На площині перед будинком гарцювало кілька вершників. Чужі собаки, люто валуючи, рвалися з повідців один до одного, і негри насилу здержували їх.
Двоє вершників були наглядачі з навколишніх плантацій, решта – горілчані брати Легрі з сусіднього містечка, що приїхали задля потіхи. Важко було уявити собі мерзеннішу ватагу. Легрі щедро частував горілкою і їх, і негрів з інших плантацій, яких теж покликали на допомогу. Так уже було заведено, щоб негри вважали ці лови за свято.
Кассі притулила вухо до вічка. Вранішній вітерець повівав просто на будинок, і вона чула багато з того, що говорилося надворі. її похмуре обличчя викривила гірка посмішка, коли вона почула, як ловці умовляються, хто де шукатиме, вихваляють один перед одним своїх собак, дають настанови помічникам, коли стріляти й що робити з утікачками, заскочивши їх.
Кассі відхилилась од вічка й, болісно зчепивши руки, вигукнула:
– О боже! Що ми лихого вчинили, щоб отак нас цькувати?..
Щоки її палали, голос уривався.
– Якби не ти, дитино,– мовила вона, дивлячись на Емелін,– я б сама вийшла до них і подякувала тому, хто застрелить мене. Навіщо мені воля? Хіба вона поверне мені моїх дітей, хіба зробить мене знов такою, як я була?
По дитячому простодушна Емелін аж злякалася відчаю Кассі і розгублено мовчала. Потім лагідно взяла її за руку.
– Не треба! – сказала Кассі, намагаючись відштовхнути її руку.– Бо я можу полюбити тебе, а я зареклася когось любити!
– Бідолашна Кассі! – промовила Емелін.– Не тужи так тяжко! Якщо ми станемо вільні, ти, може, ще й знайдеш своїх дітей. А ні, то я буду тобі за дочку. Я ж ніколи більш не побачу своєї старенької матусі! І я любитиму тебе, Кассі, хоч би ти мене й не любила!
Лагідна дитяча душа взяла гору. Кассі підсіла до Емелін, обняла її і стала гладити її м’які каштанові коси. А Емелін зачудовано дивилася на її прекрасні очі, зволожені слізьми.
– Ах, Ем! – мовила Кассі.– Як я знудилася за своїми дітьми” як зболіло моє серце й висохли очі з туги за ними! А отут,– вона притулила руку до грудей,– нічого вже не лишилося, сама холодна пустка!..
Ловці шукали довго, старанно й заповзятливо, однак нічого не знайшли, і Кассі з похмурою зловтіхою бачила, як стомлений, роздратований Легрі злазить з коня.
– Ну, Квімбо,– сказав Легрі, розвалившись на канапі у вітальні”– а тепер іди й тягни сюди Тома, та мерщій! Усе воно напевне не обійшлося без того старого негідника. Я злуплю його чорну шкуру, але дізнаюся, що і як!
Хоч як ненавиділи один одного Сембо й Квімбо, про те їх єднала спільна ненависть до Тома. Ще тільки но купивши Тома, Легрі сказав їм, що має намір поставити його за головного наглядача на час своїх відлучок з дому. Відтоді ці підлі лакизи й відчували до нього злість, а коли побачили, що він потрапив у неласку в господаря” зненавиділи його ще дужче. Отож Квімбо залюбки подався виконувати наказ Легрі.
Почувши, що його кличе господар, Том серцем збагнув недобре. Він знав, що замислили втікачки й де вони сховалися. Знав і лиху, свавільну вдачу людини, перед якою мав зараз стати. Однак він був певен, що йому не забракне духу краще прийняти смерть, ніж зрадити тих двох бідолах.
Поставивши свій кіш додолу, він спокійно підійшов до Квімбо, який грубо схопив його і потягнув за собою.
– Ой начувайся! – сказав дорогою той чорний велетень.– Зараз буде тобі! Хазяїн аж казиться з люті! Цього разу ти вже не відкрутишся, ні! Ой, буде ж тобі, щоб я так жив! Знатимеш, як пособляти втікачам! Ось побачиш, що тобі буде!
Але його брутальна мова не досягала Томових вух. У душі того нещасного звучали інші слова, і він почував себе сміливим та дужим. Обіч дороги мигтіли дерева, кущі, вбогі халупи рабів; і здавалося, всі ті місця, де він зазнав стільки лиха” стрімко відступали назад,
мов краєвид за швидкою коляскою. Душа Тома сповнилася блаженним трепетом – наставала година визволення.
– Ну, Томе, – підводячись йому назустріч і аж сіпаючись з люті, процідив Легрі крізь зуби й схопив його за комір, – чи знаєш ти, що я вирішив убити тебе?
– Мабуть, так воно й є, пане,– спокійно відказав Том.
– Атож,– з похмурим моторошним спокоєм провадив Легрі,– отак я вирішив, Томе, якщо ти не розкажеш мені все про тих двох жінок.
Том мовчав.
– Ти чуєш? – ревнув Легрі, мов розлючений лев, і тупнув ногою.– Кажи!
– Мені нема чого казати, пане,– твердо й неквапливо відповів Том.
– Ти смієш казати мені, чорний святеннику, що ти не знаєш? – спитав Легрі.
Том мовчав.
– Відповідай! – гримнув Легрі й щосили луснув його кулаком.– Знаєш ти що небудь?
– Знаю, пане. Але сказати не можу. Я можу тільки вмерти!
Легрі звів дух і, насилу тамуючи лють, схопив Тома за руку. Подавшись до самого його обличчя, він проказав моторошним голосом:
– Слухай, Томе, ти думаєш, що як я попускав тобі раніш, то й тепер просто нахваляюся? Ні, цього разу я
твердо вирішив і навіть збиток полічив. Ти завжди чинив мені наперекір, тож тепер я або приборкаю тебе, або ж у б’ю – одне з двох! Я точитиму з тебе кров, краплю по краплі, аж поки ти скоришся!
Том звів на нього очі й відказав:
– Пане, якби моя кров могла врятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. Ой пане, не беріть на себе такого гріха! Вас це вразить тяжче, ніж мене. Хоч би що ви вчинили, моїм мукам однаково скоро кінець, а ваші ніколи не скінчаться!
Ці схвильовані слова були наче звуки неземної музики між поривами буревію, і в кімнаті на хвилю запала мовчанка. Легрі прикипів до місця й не спускав очей з Тома. Стало так тихо, що чути було розмірене цокання старого годинника.
Але так тривало лише мить. А тоді ця мить вагання, нерішучості й сумніву минула, і дух зла повстав з новою, вдесятеро збільшеною силою. Аж запінений з шалу, Легрі схопив свою жертву і збив її з ніг.
Картини кривавої розправи прикро вражають наші почуття. Людям не вистачає духу слухати про діяння, що їх іншим людям цілком вистачає духу чинити. Не треба розповідати нам про страждання, яких зазнають наші брати,– адже це крає нам серце! А тим часом, о мій рідний краю, такі речі відбуваються під захистом твоїх законів! І свята церква теж бачить їх, бачить – і мовчить!..
– Він от от сконає, пане,– сказав Сембо, мимохіть зворушений стійкістю жертви.
– Не спиняйся, доки не заговорить! Наддай… наддай! – погукував Легрі.– Усю кров з нього виточу, як не признається!
Том розплющив очі й подивився на господаря.
– Жалюгідний хробак! – мовив він.– Нічого вже ти мені не заподієш! – І знепритомнів.
– Здається, таки сконав нарешті,– сказав Легрі, підступаючи ближче, щоб подивитися на Тома.– Еге, так і є! Ну що ж, тепер хоч замкнув свою пельку – і то добре!
Але Том ще не вмер. Його дивовижні слова й палкі молитви дійшли до серця навіть отим чорним звірам,
що катували його, і, як тільки Легрі пішов, вони обидва кинулися до Тома й заходилися приводити його до тями.
– Ой, яке лихо ми вчинили! – сказав Сембо.– Нехай спитається за нього з хазяїна, а не з нас!
Вони обмили Томові рани, постелили на підлозі бракованої бавовни й поклали його на ту постіль. Потім один з них побіг до будинку й випросив у Легрі горілки – нібито для себе, щоб підкріпитися після тяжкої праці. Він приніс горілку з собою, і вони влили її в рот Томові.
– Ой Томе! – промовив Квімбо.– Ми так тяжко завинили перед тобою!
– Дарую вам від щирого серця! – ледь чутно озвався Том.
«Хатина дядька Тома» Розділ ХLІ
МОЛОДИЙ ГОСПОДАР
За два дні після того якийсь юнак проїхав легким візком обсаджену меліями алею і спинився перед будинком. Квапливо кинувши віжки на спини коням, він зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря.
То був Джордж Шелбі. А щоб з’ясувати, як він там опинився, нам треба повернутися трохи назад.
На жаль, сталося так, що лист міс Офелії до місіс Шелбі пролежав місяців зо два в якійсь поштовій конторі, а коли зрештою дійшов до місця призначення, слід Тома вже загубився серед далеких мочарів Червоної річки…
Місіс Шелбі взяла ту звістку близько до серця, але швидко вдіяти щось не мала змоги. Вона саме доглядала хворого чоловіка, що лежав непритомний у тяжкій гарячці. Панич Джордж Шелбі, який на той час перетворився з хлопчика на ставного юнака, всіляко допомагав їй і був єдиний, кому вона могла довірити батькові справи. Міс Офелія завбачливо повідомила в листі ім’я адвоката, який розпоряджався майном покійного Сен Клера, та найбільше, що можна було зробити за тих обставин–це послати йому письмовий запит. А через кілька днів раптово помер містер Шелбі, і їх на час поглинули інші турботи.
Містер Шелбі виявив неабияку довіру до ділових здібностей дружини” залишивши її єдиною душоприказницею, і на неї враз навалилася сила силенна складних і клопітних справ.
Місіс Шелбі з притаманним їй запалом узялася розплутувати де безладне павутиння, і вони з Джорджем день у день тільки те й робили, що збирали й досліджували рахунки” продавали майно і виплачували борги, бо місіс Шелбі твердо вирішила розквитатися з усіма кредиторами” хоч би якими наслідками це обернулося для неї самої. Тим часом вони одержали лист від адвоката, на якого посилалися міс Офелія. Він написав, що про Томову долю йому відомо лиш те, що його продано з прилюдного торі у, а він сам тільки отримав гроші й далі нічого не знає.
Така відповідь не задовольнила ні Джорджа, ні місіс Шелбі, і десь за півроку цей молодий господар, вирушаючи в материних справах на Південь, вирішив сам заїхати в Новий Орлеан, щоб спробувати знайти Тома й викупити його.
По кількох місяцях марних пошуків Джордж цілком випадково зустрів у Новому Орлеані одного чоловіка, що мав потрібні йому відомості. І наш герой із грішми в кишені сів на пароплав і подався до верхів’я Червоної річки, сповнений рішучості знайти й визволити свого давнього друга.
Його провели до вітальні, де сидів Легрі. Той прийняв незнайомця з похмурою гостинністю.
– Як я чув”–сказав юнак,– ви купили в Новому Орлеані невільника, на ім’я Том. Він колись жив у маєтку мого батька, і я приїхав спитати, чи не можна буде його викупити.
Легрі насупив чоло й сердито відказав:
– Еге ж, купив на свою голову, нехай йому лиха година! Зроду ще не бачив такого непокірного й зухвалого собаки! ПІДМОВЛЯВ рабів тікати, позбавив мене двох негритянок, що коштували по вісімсот, а то й по тисячі доларів кожна. Він сам у цьому признався, а коли я запитав, де вони, він заявив, що знає, але не скаже. І затявся на своєму, хоч я дав йому такого чосу, якого
ще не давав жодному негрові. То тепер він нібито надумав здохнути, але я не певен, що це в нього вийде.
– Де він? – нетерпляче вигукнув Джордж.– Я хочу його побачити!
Щоки в юнака розшарілися, очі палали. Однак він стримав себе й нічого більше не сказав.
– Він отам, у повітці,– обізвався чорношкірий хлопчина, що тримав коней Джорджа.
Легрі штурхонув хлопчика й гримнув на нього. Та Джордж уже мовчки відвернувся й попростував до повітки.
Після того фатального вечора Том пролежав отак уже два дні. Він не страждав від болю, бо його змордоване тіло втратило чутливість і він майже весь час лежав у тихому забутті. Вночі до нього крадькома приходили нещасні, злиденні невільники, уриваючи хвилини від свого короткого спочинку, щоб віддячити йому за ті добрі слова розради, яких він ніколи для них не шкодував. Щоправда, ці бідолахи могли принести йому хіба тільки кухоль холодної води, але то було від щирого серця.
Кассі, вислизнувши якось із свого сховища, почула про те, як Том пожертвував собою заради них з Емелін, і другої ночі, нехтуючи страшною небезпекою, також прийшла його навідати. Кілька прощальних слів, що їх на превелику силу видобув із себе цей щедросердий страдник, розтопила в її душі багатолітню кригу скорботи й розпуки, і понура, зневірена жінка гірко заплакала.
Джордж зайшов у повітку. Голова його туманіла, серце стискалося.
– Не може бути!.. Не може бути!..– вигукнув він, ставши на коліна біля Тома.– Дядечку Томе! Бідний мій… бідний мій друже!
Голос його досягнув свідомості вмираючого. Том ворухнув головою і ледь помітно всміхнувся.
– Любий дядечку Томе! Прочнися… скажи мені щось! Поглянь на мене! Я панич Джордж… твій малий панич Джордж. Хіба ти не впізнаєш мене?
– Панич Джордж!..– проказав Том кволим голосом і розплющив очі.– Панич Джордж! – У погляді його відбився подив.
Та помалу він начебто прийшов до тями. Очі його заблищали, обличчя проясніло. Він згорнув на грудях зашкарублі руки, і по щоках у нього покотилися сльози.
– Хвалити бога! Це все… все, чого я жадав! Вони не забули мене. Як тепло в мене на душі, як радіє моє старе серце! Тепер я помру спокійно. Хвалити бога!
– Ти не помреш! Не треба помирати, не думай про смерть! Я приїхав викупити тебе й забрати додому,– палко промовив Джордж.
– Ах, паничу Джордж, надто пізно!..
– Не вмирай! Я не знесу цього! У мене аж серце розривається, як подумаю про всі твої муки… І тепер ти лежиш отут, у цьому брудному закутку! Бідний мій друже!
– Не називайте мене бідним,– урочисто промовив Том.– Я б у в бідний, але тепер усе те минулося. Я вже на порозі блаженства! О паничу Джордж! Небо близько! Я здобув перемогу!..
Сила й пристрасть, що звучали в його уривчастій мові, глибоко вразили Джорджа. Він не відводив очей від Томового обличчя.
Том схопив його за руку і провадив далі:
– Тільки не кажіть бідолашній Хлої, якого ви мене застали! їй буде тяжко про це чути. Скажіть їй, що я відійшов спокійно і легко… Ох, бідні мої хлопчики і люба крихітка! Як болісно поривалося до них моє старе серце!.. Уклоніться за мене панові й милій добрій пані… і всім у домі. Скажіть їм, що я любив їх усіх…О паничу Джордже!..
В цю мить до повітки неквапливо підійшов Легрі. Він похмуро, з удаваною недбалістю зазирнув усередину й відвернувся.
– Старий гаспид! – обурено мовив Джордж.
Приплив снаги, що його надихнула у вмираючого радість зустрічі з молодим господарем, швидко минув, поступившись місцем раптовій знемозі. Том заплющив очі, і на обличчі в нього з’явився той вираз величного спокою, що віщує наближення смерті. Дихав він болісно й хрипло, його широкі груди важко здіймалися і опадали. Та на устах був переможний усміх. З тим усміхом він і заснув навіки.
Джордж сидів незворушно, охоплений побожним трепетом. Йому здавалося, що тепер це місце стало священним. Він закрив Томові мертві очі й підвівся.
Обернувшись, Джордж побачив Легрі, що похмуро стояв позад нього.
Видовище смерті трохи погамувало природну юнацьку гарячкуватість Джорджа. Тепер йому було просто гидко бачити цього чоловіка і хотілось якнайшвидше покинути його, не заходячи в зайві балачки.
Втупивши у Легрі свої гострі темні очі, він сухо промовив, показуючи на небіжчика:
– Ви взяли з нього все, що могли. Скільки заплатити вам за тіло? Я хочу забрати його й поховати як годиться.
– Я не торгую дохлими неграми,– похмуро буркнув Легрі.– Можете ховати його де вам заманеться.
– Хлопці! – владно гукнув Джордж до трьох негрів, що дивилися на небіжчика.– Ану поможіть мені підняти його й однести до візка. І принесіть хтось лопату.
Один з них побіг по лопату; двоє інших допомогли Джорджеві перенести тіло.
Джордж не озивався до Легрі ані словом, навіть не дивився у його бік, але той не забороняв невільникам виконувати накази приїжджого юнака – лише стояв і посвистував, удаючи байдужого. Тоді хмуро подався за ними до будинку, де Джордж залишив візок.
Джордж посунув наперед сидіння, постелив у візку свій плащ і обережно поклав на нього Тома. Тоді обернувся, знову втупив очі в Легрі і промовив:
– Я ще не сказав вам, що я думаю про цей мерзенний злочин. Ти зараз не час і не місце. Але знайте, сер, за безневинно пролиту кров ви дасте відповідь перед законом. Я цього вбивства так не залишу. Піду до першого ж, який трапиться, судді й заявлю на вас.
– Заявляйте! – відказав Легрі, зневажливо клацнувши пальцями.– Хотів би я побачити, як це буде! Де ви візьмете свідків? Як доведете своє звинувачення? Ну, що скажете?
Джордж миттю зрозумів, що Легрі має рацію. В маєтку не було жодної білої людини, а свідчення кольорових у південному суді нічого не варті. Він ладен був розітнути небо гнівним покликом до правосуддя, але знав, що то намарне.
– Та й чого б то робити стільки галасу через якогось дохлого негра! – мовив Легрі.
Ці слова були неначе іскра, що впала у пороховий погріб. Обачність була далеко не першою серед чеснот молодого кентуккійця. Джордж обернувся і одним шаленим ударом збив Л”грі з ніг. А тоді став над ним, палаючи гнівом і зневагою, мов казковий лицар над переможеним драконом.
Та деяким людям розправа йде на користь. Зваліть такого з ніг, потопчіть у болото – і він ураз пройметься до вас повагою. Саме до таких людей належав і Легрі. Отож, уставши і обтрусивши з себе пилюку, він шанобливо провів очима візок, що повільно віддалявся від будинку. Навіть і рота не розтулив, поки візок не зник з очей. – Виїхавши за межі плантації, Джордж зупинився біля сухого піщаного пагорбка з кількома деревами, який запримітив, ще їдучи туди. На ньому й викопали У яму. – А плащ залишити, пане? – спитали негри, коли І яма була готова.
– Ніні, покладіть з ним. Це все, що я можу тобі дати, Томе, отож бери його з собою.
Тіло спустили в яму, і негри мовчки закидали П землею. Потім зробили могилку і обклали зеленим дерником.
– Ну, ідіть, хлопці,–сказав Джордж, сунувши в руку кожному по чверть долара.
Та вони чогось стояли.
– От якби молодий пан нас купив…– мовив один.
– Ми б так вірно служили панові! – озвався другий.
– Тяжко тут жити, пане! – докинув перший.– Купіть нас, пане, зробіть таку ласку!
– Не можу… Не можу! – насилу видушив із себе Джордж і махнув рукою, щоб вони йшли.– Це неможливо!
Бідолахи похнюпили голови й мовчки рушили геть.
– Небом присягаюся! – вигукнув Джордж, упавши на коліна біля могили свого нещасного друга.– Небом присягаюся від цієї години робити все, що в людській змозі, аби тільки очистити мій рідний край від ганебного прокляття рабства!
«Хатина дядька Тома» Розділ ХLII
ПРАВДИВА ІСТОРІЯ ОДНОГО ПРИВИДА
Була дуже поважна причина на те, що віднедавна серед невільників Легрі, як ніколи, поширились балачки про духів та привидів.
Пошепки переказувалося, що кожної ночі можна почути, як хтось спускається сходами з горища, а тоді бродить по всьому будинку. Даремно було замикати двері: привид чи то мав у кишені другий ключ, чи то вдавався до споконвічного права всіх духів проходити крізь замкову щілину. Отож він і далі вільно розгулював собі по будинку, наганяючи жах на всіх.
Щодо зовнішності привида думки знавців розбігалися, бо в більшості негрів,– та й, як ми знаємо, в білих теж,– здавна заведено при такій пригоді заплющувати очі й накривати голову ковдрою, спідницею чи будь чим іншим, що трапиться напохваті. А всім же відомо, що
коли тілесні очі так закриті, то навдивовижу зіркі й проникливі стають очі духовні. Тимто й поширилося в маєтку стільки зображень привида, мальованих із щедрою божбою, які дуже різнились одне від одного, а єднала їх лише одна спільна прикмета, властива всьому потойбічному родові,– білий саван. Бідолашні невільники ніколи не вивчали стародавньої історії і не могли знати, що таке вбрання привидів засвідчив сам Шекспір, коли писав:
…І в савани завинуті мерці
З квилінням тужним шастали по Риму.
Та, незважаючи на все те, ми маємо свої підстави твердити, що ночами, в уподобані привидами години, по будинку Легрі й справді никала висока постать у білому– заходила в усі двері, несподівано з’являлася то тут, то там, зникала й знов виникала і нарешті піднімалася темними сходами на лиховісне горище. А вранці всі двері в домі були так само міцно замкнені, як і звечора.
Легрі мимоволі траплялося чути ті балачки, і чим старанніш їх від нього приховували, тим дужче він непокоївся. Він став ще більше пити, ще запекліше лаявся і вдень ходив козирем, але ночами спав погано, і привиддя, що являлися йому до узголів’я, були аж ніяк не втішні.
Увечері після смерті Тома він поїхав до сусіднього містечка й пив гуляв там напропале. Додому повернувся пізно, геть зморений. Замкнув двері своєї кімнати, вийняв ключ і повалився на ліжко.
Дурний, хто замикає двері від духів, бо того духа, з яким він так боїться зіткнутися віч на віч, він носить у власних грудях, і голос його, хоча й притлумлений та заглушений громаддям земної марноти, все ж звучить мов провіщення страшного суду!
Проте Легрі замкнув свої двері й підпер їх стільцем. Тоді поставив на столик у головах засвічену лампу, а поряд поклав пістолі. Нарешті, перевіривши всі гачки та засувки на вікнах, він заприсягся сам собі, що йому “начхати на нечисту силу й на всіх, які є, духів”, і ліг спати.
1 З трагедії Уїльяма Шекспіра “Гамлет”.
І він заснув, бо був дуже зморений. Заснув міцним сном. Та потім крізь сон відчув, що над ним нависла якась тінь, якась моторошна примара, і його враз охопило страхітливе передчуття, йому здалося, що то погребне покривало його матері, але держала його Кассі, держала високо перед собою і показувала йому. Він чув невиразне квиління, стогін, але розумів, що то все уві сні, й силкувався прокинутись. Так, наче спав і не спав. Він знав, що хтось заходить у кімнату, чув, як відчинилися двері, але не міг поворухнути ні рукою ні ногою. Нарешті він рвучко обернувся. Так, двері були відчинені, і він ще встиг помітити, як чиясь рука загасила лампу.
У вікна тьмяно світив оповитий хмарами місяць, і тут Легрі побачив оте! Щось біле раптом виникло перед ним! Він почув легкий шелест його покривала. Привиддя тихо стало біля ліжка, і його холодна рука торкнулася руки Легрі, а моторошний голос тричі промовив пошепки:
– Ходім! Ходім! Ходім!
Він лежав, заціпенівши з жаху, залитий холодним потом, і навіть не помітив, як і коли воно зникло. Тоді зіскочив з ліжка й кинувся до дверей. Двері були замкнені. Він упав непритомний.
Після того Легрі запив, як ніколи. Він забув усяку обачність, усяку міру і пив несамовито, на відчай душі.
Невдовзі по околиці пішов поголос, що він хворий і от от помре. Він допився до білої гарячки, і йому повсякчас увижалися лиховісні образи страшної кари. Нікому несила було знести той жах. Хворий кидався, дико кричав, нестямно переказував свої привиддя, і в кожного, хто його чув, аж кров холола в жилах. А коли він помирав, біля його смертельної постелі стояла сувора й невблаганна жінка в білому і раз у раз проказувала: “Ходім! Ходім! Ходім!”
Дивний збіг обставин: після тієї самої ночі, коли до Легрі завітав привид, надвірні двері будинку вранці були відчинені, і дехто з негрів бачив, як удосвіта під’їзною алеєю скрадалися до дороги дві білі постаті.
Вже почало займатися на світ, коли Кассі й Емелін спинилися на хвилину в невеликому гайку недалеко від містечка.
Кассі була одягнена, як іспанська креолка ,– в усе чорне. Густа вуалька, спадаючи з невеликого чорного капелюшка, надійно приховувала її обличчя. Вони наперед умовились, що в дорозі Кассі вдаватиме заможну креолку, а Емелін – її служницю.
Кассі з дитинства жила в благородному домі й мала цілком відповідні до такої ролі поставу, мову та манери, а те, що збереглося в неї від багатого колись гардеробу, разом з деякими прикрасами дало їй змогу прибрати належного вигляду.
На околиці містечка вона ще минулого разу побачила крамничку, де продавали валізи. Тепер вона зайшла туди, купила собі гарну валізу й загадала крамареві, щоб він послав з нею носія. І отак, у супроводі хлопчика, що віз на тачці її валізу, і Емелін, яка несла за нею кошик та інші речі, Кассі вступила до невеличкого заїзду, наче справжня пані.
Перший, хто впав їй там в око, був Джордж Шелбі. Він спинився в тому ж таки заїзді, дожидаючи наступ
Кассі запримітила юнака ще з горища, визираючи в оту свою бійницю. Вона бачила, як він забрав тіло Тома, і з мовчазною зловтіхою спостерігала його сутичку з Легрі. А згодом, розгулюючи по будинку під личиною привида, підслухала розмови негрів і дізналася, хто він такий і що спільного мав з Томом. Отож, виявивши, що Джордж поїде тим самим пароплавом, вона враз почула себе певніше.
Вигляд Кассі, її поведінка, мова та очевидна заможність надійно відвернули від неї будь яку підозру в заїзді. Адже люди ніколи не придивляються надто пильно до тих, хто задовольняє їхню головну вимогу – добре платить. Саме це й передбачала Кассі, коли запаслася грішми на дорогу.
Десь перед вечором надійшов пароплав, і Джордж Шелбі з притаманною кентуккійцям галантністю провів Кассі на палубу й дістав для неї зручну каюту.
Поки пароплав ішов Червоною річкою, Кассі, посилаючись на нездужання, не показувалась із своєї каюти, і її дбайливо доглядала служниця.
1 Креоли – білі люди іспанського й французького походження, що народилися і виросли у Вест Індії чи Південній Америці.
Коли вони дісталися до Міссісіпі і Джордж довідався, що незнайомка, як і він, їде на Північ, він, щиро жаліючи слабовиту жінку й бажаючи хоч чим небудь їй прислужитися, запропонував дістати для неї каюту на тому самому пароплаві, що й собі.
І от ми вже бачимо наших подорожніх на доброму судні “Цінціннаті”, що, бухаючи парою, повним ходом суне проти течії.
Тепер Кассі почувала себе куди краще. Вона сиділа на палубі, виходила до столу, тож усі на пароплаві помітили її і гомоніли проміж себе, що, певне, свого часу вона була неабияка красуня.
Ще відколи Джордж уперше побачив Кассі, йому не давала спокою її ледь помітна, невловима подібність до когось знайомого, але до кого – він ніяк не міг пригадати. І він мимоволі придивлявся до неї, просто таки з ока її не спускав. Сидячи за обіднім столом чи відпочиваючи біля дверей своєї каюти, Кассі щоразу ловила на собі його пильний погляд, і тільки коли вона давала зрозуміти, що це спостереження їй неприємне, юнак чемно відводив очі.
Кассі почала тривожитись, чи не запідозрив він чогось. Та зрештою визнала за краще покластися на його великодушність і розповіла йому всю свою історію.
Джордж усім серцем ладен був співчувати кожному, хто втік з плантації Легрі, про яку він і досі не міг згадувати спокійно, отож, із властивою його літам хороброю зневагою до можливих наслідків, запевнив Кассі, що нічого не пошкодує задля їхнього з Емелін спокою та безпеки.
Поряд з Кассі займала каюту якась француженка, на прізвище де Ту що їхала разом з дочкою – дівчинкою років дванадцяти. Почувши, що Джордж родом з Кентуккі, ця дама явно поставила собі за мету познайомитися щ ним ближче. В цьому їй чимало допомогла її гарненька дочка – миле грайливе створіння, що розважало всіх на пароплаві під час нудної двотижневої подорожі.
Джордж часто присував свій стілець до самих дверей каюти пані де Ту, і Кассі, сидячи біля борту, чула їхні розмови.
Пані де Ту доскіпливо розпитувала Джорджа про Кентуккі, де, як вона сказала, й сама жила замолоду. На свій превеликий подив, Джордж виявив, що її домівка була десь у сусідстві з їхнім маєтком, а своїми запитаннями вона виказувала таку обізнаність із тамтешніми людьми та місцями, що він лише кліпав очима.
– А скажіть,– запитала одного разу пані де Ту,– чи не знаєте ви в тій околиці чоловіка, на прізвище Гарріс
– Є такий старий поміщик, живе недалеко від нас,– відказав Джордж.– Та ми з ними ніколи близько не зналися.
– Здається, він має багато рабів? – спитала пані де Ту, виказуючи куди більше зацікавлення, ніж їй хотілося б.
– Так,– мовив Джордж, здивовано позирнувши на неї.
– А ви не знаєте… може; чули коли небудь випадково… чи не було в нього хлопчика мулата, на ім’я Джордж?
– Ну звісно – Джордж Гарріс. Я добре його знаю. Він оженився на одній із служниць моєї матері. Тільки тепер він утік до Канади.
– Утік? – швидко перепитала пані де Ту.– Хвалити бога! Джордж запитливо глянув на неї, але нічого не сказав.
Пані де Ту похилила голову на руки й заплакала.
– Він мій браті – мовила вона.
– Та невже? – вражено вигукнув Джордж.
– Так,– сказала пані де Ту, гордо підводячи голову й утираючи сльози.– Містере Шелбі, Джордж Гарріс – мій брат.
– Аж не віриться,– мовив Джордж, трохи відсуваючи свій стілець і роздивляючись пані де Ту.
– Мене продали на пониззя, коли він був ще малим, хлопчиком,– сказала вона.– Там мене купив один добрий і великодушний чоловік. Він забрав мене з собою до Вест Індії, зробив вільною і одружився зі мною. А оце недавно він помер, і я поїхала до Кентуккі, щоб знайти й викупити свого брата.
– Він розповідав колись, що в нього була сестра Емілі, яку продали на Південь,– сказав Джордж.
– Он як! То оце ж я і є,– мовила пані де Ту.– А скажіть, який він тепер?
– Дуже хороший чоловік,– відказав Джордж,–
хоча й жив у ганебному ярмі рабства. Чоловік неабиякої вдачі, розумний, благородний. Я все це тому знаю,– додав він,– бо його дружина з нашого дому.
– А вона яка? – жваво запитала пані де Ту.
– Золото!–відказав Джордж.– Гарна, розумна, привітна, доброчесна. Моя мати її виховала наче рідну дочку. Вона вміє читати й писати, чудово вишиває й шиє, а ще й співає гарно які
– Вона народилась у вашому маєтку? – спитала пані де Ту.
– Ні. Батько купив її в Новому Орлеані, коли їздив туди у справах, і привіз матері в дарунок. їй було тоді років вісім чи дев’ять. Батько ніколи не казав матері, скільки він за неї заплатив, але не так давно, переглядаючи старі папери, ми знайшли ту купчу. Він заплатив за дівчинку величезні гроші,– мабуть, тому, що вона була навдивовижу гарна.
Джордж сидів спиною до Кассі й не бачив, з якою напруженою увагою вона прислухалася до всіх деталей його розповіді. Та в цю мить Кассі торкнулась його руки і, побліднувши на обличчі, схвильовано запитала:
– А ви не пам’ятаєте прізвища людей, у яких він купив її?
– Здається, продав її якийсь Сіммонс… Принаймні на купчій значиться таке ніби прізвище.
– О боже! – вигукнула Кассі _ і впала непритомна.
Джордж і пані де Ту кинулись до неї. Хоч вони й гадки не мали, чому вона зомліла, проте зчинили метушню, цілком відповідну до обставин. Джордж у запалі людяності перекинув глек з водою і розбив дві склянки. Інші жінки, почувши, що хтось знепритомнів, з’юрмилися в дверях каюти й заступили повітря. Одне слово, було зроблено все, що звичайно робиться в таких випадках!
Бідолашна Кассі! Опритомнівши, вона відвернула обличчя до стіни й нестримно, мов дитина, заридала. Може, матері здогадаються, що з нею сталось. А може, й ні. Та сама вона в ту хвилину була майже певна, що доля зглянулася на неї і що вона знову побачить свою дочку. Так воно й сталося через кілька місяців, коли… А втім, ми забігаємо наперед.
