«Хатина дядька Тома» Розділ XXII
БЛЯКНЕ ЛИСТЯ, В’ЯНЕ КВІТКА
День по дню минає людське життя. Отак воно минало і в нашого приятеля Тома, аж поки збігло два роки. І хоч він жив у розлуці з усім, що було миле та любе його серцю, і часто з тугою згадував рідну домівку, проте зовсім нещасним ніколи себе не почував.
На свій лист додому, про який ми розповідали в одному з попередніх розділів, Том невдовзі одержав відповідь од панича Джорджа, виведену таким гарним та округлим учнівським письмом, що його, як казав Том, можна читати “через усю кімнату”. Лист містив усілякі цікаві новини домашнього життя, вже відомі нашому читачеві; зокрема, в ньому розповідалося, що тітонька Хлоя поїхала в найми до кондитора в Луїсвілл, де з її хистом до пекарства зароблятиме хтозна які гроші, і всі ті гроші, сповіщав Джордж, відкладатимуть на викуп Томові. Моз і Піт живуть чудово, а менша дівчинка тупцяє по всьому дому під наглядом Селлі й іншої челяді. Томову хатину поки що замкнено, але Джордж, не шкодуючи слів, барвисто змальовував, як її розбудують і прикрасять, коли повернеться Том.
Наприкінці листа були перелічені всі предмети Джорджевої шкільної науки, виписані кожен окремо з кучерявої великої літери. Там таки були імена чотирьох лошат, що знайшлися після Томового від’їзду, а також принагідна звістка про те, що батько й мати живі та здорові Загалом лист був надто короткий і не дуже доладний, але Томові здавалося, що то неперевершений взірець красного письма. Вій ніяк не міг намилуватися тією цидулкою і навіть радився з Євою, чи не оправити її в рамку й не повісити на стіну в своїй кімнаті. Лиш єдине стало на заваді цьому намірові: не можна було почепити лист в такий спосіб, щоб бачити обидва боки аркушика водночас.
Дружба між Євою і Томом дедалі міцніла в міру того, як підростала дівчинка. Том прихилився до неї всім своїм добрим і вірним серцем. Чи не найбільшою його втіхою було вдовольняти всі її маленькі нехитрі забаганки, що надають дитинству принадності барвистої веселки. Буваючи щоранку на базарі, він завжди вишукував очима найдивовижніші квіти, відкладав до кишені найдобріші персики й апельсини, щоб віддати їх Єві, повернувшись додому. І як же він радів, коли бачив ще здалеку її осяйну голівку, що виглядала з воріт, і чув оте дитяче запитання:
– Ну, дядечку Томе, а що ти приніс мені сьогодні?
Єва платила йому не меншою приязню і ставала в пригоді чим тільки могла. Хоч була ще й мала літами, вона чудово, виразно читала вголос і охоче тішила цим свого скромного друга.
На той час, до якого дійшла наша розповідь, Сен Клери з усією челяддю переїхали в свій заміський будинок на озері Поншартрен. Літня спекота повиганяла всіх, хто мав змогу залишити душне, нездорове місто, на береги озера, де завжди повівав свіжий вітерець.
Вілла Сен Клера була побудована на індійський манір і з усіх боків оточена легкими бамбуковими верандами, що потопали в зелені. Вікна та двері вітальні виходили просто у великий парк, сповнений ароматом квітучих тропічних рослин. Звивисті стежки збігали до самого озера, срібляста гладінь якого безнастанно мінилася в променях сонця й здавалася щораз мальовничішою.
Було одне з тих ясних літніх надвечір’їв, коли призахідне сонце запалює золотавим багрянцем увесь небокрай і вода, відбиваючи ті буйні барви, неначе стає другим небом. Озеро лежало вкрите рожевими й золотими пасмугами, на яких де не де вирізнялися білокрилі вітрильники” що нечутно ковзали сюди туди. Золотисті зірочки ледь проглядали крізь ту заграву й дивилися вниз, на своє мерехтливе відображення у воді.
Том і Єва сиділи на замшілій лавочці в повитій зеленню альтанці на березі озера.
– Дядечку Томе,– мовила Єва,– скоро я піду од вас.
– Куди, панночко Єво? Дівчинка підвелась і, показала ручкою на небо. Багряний відсвіт заходу сяйнув на її золотих кучерях та розпашілому личку. Очі її задумливо дивилися вгору.
– Туди,– відказала вона,– до ясних зір, Томе. Скоро вже.
У Тома боляче стислося серце, і він пригадав, що останніми місяцями йому часто впадало в око, як схудли Євині рученята, яка прозора зробилась її шкіра, уривчастий став віддих. Раніше вона годинами бігала й бавилась у саду, а тепер швидко стомлювалась і виснажувалась. Він не раз чув, як міс Офелія говорила про .кашель, від якого не допомагають жодні ліки. Навіть тепер щічки й рученята дівчинки палали сухотним жаром. І все ж Томові ніколи й на думку не спадало те, на що оце натякувала Єва.
їхню сумну розмову перепинив занепокоєний голос міс Офелії:
– Єво!.. Єво!., Ну ж бо, дитино, вже роса впала, тобі не можна бути надворі!
Єва й Том поспішили додому.
Міс Офелія мала великий досвід у догляданні хворих. Живши в Новій Англії, вона добре навчилася розпізнавати найперші скрадливі кроки цієї тихої, підступної недуги, що забирає стільки прекрасних, найдорожчих душ і заздалегідь, ще не порвавши жодної видимої нитки життя, накладає на них печать неминучої смерті.
Вона давно вже помітила легкий сухий кашель дівчинки, хворобливий рум’янець на щоках. Не помилялася вона й щодо того, звідки у Єви незвичайний блиск в очах і чому вона так легко збуджується,– все те було від гарячки.
Міс Офелія пробувала поділитися своїми побоюваннями з Сен Клером, але той, завжди такий добродушний, сердито й роздратовано відкидав її припущення.
– Не крячте, сестрице, я терпіти цього не можу! – казав він.– Хіба ви не бачите, що дитина просто росте? Діти завжди слабшають, коли швидко ростуть.
– Але отой кашель!..
– Кашель то пусте… нічого він не значить! Мабуть, вона трохи застудилася.
– Точнісінько так само починалось і в Елізи Джейн, і в Елен, і в Марії Сендерс.
– Ой, облиште ви ці нісенітні вигадки! Всі ви, доглядальниці, аж надто мудрі. Ледве дитина кахикне або чхне, як вам уже ввижаються хтозна які страхіття. Глядіть за нею добре, не пускайте ввечері надвір, не давайте багато бігати, і все буде гаразд.
Так казав Сен Клер, але в душі дедалі дужче нервувався й непокоївся. Він день у день стривожено стежив за Євою, і це виявлялося навіть у тому, як він щоразу повторював, що “дитина цілком здорова”, що її кашель нічого ще т говорить,– то, мовляв, просто невеличка шлункова недуга, які нерідко бувають у дітей. Але сам він приділяв дівчинці набагато більше часу, ніж раніш, частіше брав її з собою кататися верхи і мало не кожного дня приносив додому якісь рецепти чи зміцнюючі засоби–”не тому,– казав він,– що вони потрібні дитині, а про всяк випадок – шкоди вони їй не завдадуть”.
Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Завжди жвава й безпосередня, вона, проте, часом висловлювала такі навдивовижу розумні, глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло врятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.
Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра й великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, проте була вже більше спостерігачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй раптом набігала тінь, очі смутніли, і думки линули кудись далеко.
– Мамо,– якось звернулася вона до матері,–чому ми не навчаємо наших слуг читати?
– Та що ти, доню! Це не заведено.
– А чому? – спитала Єва.
– Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони від цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не здатні.
– А от міс Офелія навчила Топсі читати,– не вгавала Єва.
– Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі – найгірша дитина, яку я будь коли зустрічала в житті І
– А бідна няня! – мовила Єва.– Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати Ти уголос?
Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:
– Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос. Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров’я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не залишиться часу. Ось подивися! – додала вона.– Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я вдягала їх на свій переший бал. І можеш мені повірити, Єво, всі дивилися тільки на мене.
Єва взяла скриньку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.
– Ти так байдуже дивишся на нього, доню! – зауважила Марі.
– Воно дорого коштує, мамо?
– Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти – чимале багатство.
– От якби воно було моє! – сказала Єва.– І щоб я могла робити з ним що хочу!
– То що б ти зробила?
– Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, відвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчили їх читати й писати…
Євину відповідь урвав сміх її матері.
– Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?
– Я б навчила їх грамоти, щоб вони могли самі написати лист і прочитати, коли їм хтось напише,– твердо відказала Єва.– Я знаю, мамо, як їм тяжко, що вони цього не вміють. І Томові, і няні”. і ще багатьом. Як на мене, то це несправедливо.
– Ну годі, годі, Єво! Ти ще зовсім дитина й нічого не тямиш у цих речах,– сказала Марі.– Та й голова у мене вже болить від твоїх балачок.
Коли якась розмова була їй не до вподоби, Марі завжди мала напохваті головний біль.
Єва тихенько вийшла з материної спальні. Але від того дня вона з запалом узялася навчати няню читати.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXIII
АНРІК
На той таки час до вілли на озері приїхав гостювати на кілька днів Сен Клерів брат Олфред зі своїм старшим сином, хлопчиком дванадцяти років.
Важко уявити картину незвичайнішу та привабливішу від тієї, яку являли собою ці двоє братів близнят. Природа, замість того щоб надати подібності, зробила їх в усьому відмінними один від одного; а проте якісь таємничі нитки пов’язували їх між собою дужче, ніж проста дружба.
Вони часто походжали під руку по алеях та стежках парку: блакитноокий і золотоволосий Огюстен, з його жвавим обличчям та гнучкою граціозною поставою, і Олфред – чорнявий, темноокий, міцно збитий, з гордовитим римським профілем та рішучими манерами. Кожен завзято ганив погляди та вчинки другого, однак їм ніколи не набридало бути разом, неначе сама ота протилежність тісно єднала їх.
Син Олфреда, Анрік, був благородний з вигляду темноокий хлопчик з гордовитою поставою, розумний і кмітливий. Від першої ж хвилини знайомства його явно полонили духовні принади двоюрідної сестрички Єванжеліни.
У Єви був улюблений сніжно білий поні. Він мав таку саму лагідну вдачу, як і його маленька господиня, отож кататися ньому верхи було важте, аніж у лисці. Цього от не Том і вивів до задньої веранди, тил часом як хлопчик мулат, років тринадцяти, привів туди ж таки
вороного арабського коника, що його лиш недавно за великі гроші привезли для Анріка.
Анрік по хлоп’ячому тішився своїми новим набутком. Узявши з рук малого конюха поводи, він пильно оглянув коника, і чоло його спохмурніло.
– Що це значить, Додо, погане ти ледащо?! Ти сьогодні не чистив мого3 коня!
– Я чистив, чистив, паничу,– покірливо мовив Додо–То він десь знов забруднився.
– Ану замовч, поганцю! – крикнув Анрік, люто заміряючись на нього гарапником.– Як ти смієш суперечити!
Додо був гарний волоокий мулат, на зріст такий самий, як Анрік, з пишними кучерями, що
спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров – це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.
– Паничу Анрік…– почав він.
Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив, аж поки геть засапався.
– Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!
– Паничу,– обізвався Том,– мабуть, хлопець хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли він вів його із стайні, він же такий жвавий, от і забруднився по дорозі. А хлопець чистив його, я сам бачив.
– А ти придерж язика, тебе ніхто не питає! –відказав Анрік.
Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, вдягнена до верхової їзди.
– Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка,–мовив він.– Посидьмо но отут на лавочці, доки він приведе коня.– Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.
– Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? – озвалася Єва.
– Лихий? Жорстокий? – із щирим подивом перепитав хлопчик.– Про що це ти, люба Єво?
– Я не хочу, щоб ти назирав мене “люба Єва”, коли ти отаке робиш,– сказала Єва,
– Сестричко, ти ж не знаєш Додо” “Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня, з нього так і лізе. Ото єдина рада – зразу приструнити його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само й тато робить.
– Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.
– Ну, тоді цей старий негр просто якась дивовижа!– мовив Анрік.– Додо починає брехати тільки но розтулить рота.
– Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.
– Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.
– Та ти ж побив його ні за що!
– Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.
Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.
Невдовзі надійшов Додо з кіньми.
– От тепер, Додо, ти зробив усе добре,– сказав йому молодий господар уже прихильніше.– Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.
Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.
Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.
Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила: /
– Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.
Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.
– Додо, сюди! – владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.
– Ось тобі, Додо,– сказав Анрік.– Купиш собі цукерок.
І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.
Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга – те, чого він потребував куди більше,– щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.
Брати Сен Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно,, як звичайно:
– Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?
– Анрік – справжнє бісеня, коли скипить,– недбало відказав Олфред.
– Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? – сухо запитав Огюстен.
– Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік – це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.
– До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: “Всі люди народжуються вільними й рівними” .
– Пхе! – мовив Олфред.– Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.
– От і я так думаю,– значливо докинув Сен Клер.
– Адже ми чудово знаємо,– сказав Олфред,– що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. ,Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів – просто казна що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.
– А ти спробуй довести це самій черні) – заперечив Огюстен.– Колись вона вже повернула на своє у Франції.
– Тим то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я,–відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.
– Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо,– сказав Огюстен.– Як от, приміром, у Сан Домінго2.
– Ет! – мовив Олфред.– У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.
– Пізно схаменулися,– відказав Огюстен.– Освіту вони однаково матимуть, але яку – ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.
1 Слова з “Декларації прав людини та громадянина”, проголошеної французькою революцією року.
2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.
– Вони ніколи не візьмуть гору! – заперечив Олфред.
– Так так,– мовив Сен Клер,– наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.
– Гаразд,– відказав Олфред,– побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.
– Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі
– Час покаже! – зі сміхом відгукнувся Олфред. Та, мабуть, годі про це, Огюстене. Ми з тобою вже сотні разів повертаємось до цієї розмови, та все не дійдемо згоди. Чи не пограти нам краще в триктрак? 1
Брати піднялися на веранду, сіли до легкого бамбукового столика і незабаром цілковито поринули в гру. Вони не бачили нічого довкола, поки не зачули неподалік кінське тупотіння.
– Діти їдуть,– сказав Огюстен, підводячись.– Поглянь, Олфе! Чи ти бачив коли щось прекрасніше?
І справді, то була прекрасна картина. Анрік, ясночолий, з чорними, як шовк, кучерями та розпашілим обличчям, весело сміявся, нахилившись до своєї чарівної! сестрички. Єва була убрана в голубий костюмчик для верхової їзди та капелюшок такого самого кольору. Після прогулянки на щічках у неї паленіли рум’янці, ще дужче відтіняючи навдивовижу ніжну, аж прозору шкіру та золотаві коси.
– О небо! Яка вона довершена красуня!–вигукнув Олфред.– Згадаєш моє слово, Огюстене, ще не одне серце буде краятись через неї!
– А буде, твоя правда… І я так цього боюся! – відказав Сен Клер з несподіваною гіркотою в голосі.
Він квапливо зійшов з веранди, щоб зсадити Єву з коня.
– Єво, ластівко моя! Ти не дуже стомилася? – запитав він, стискаючи її в обіймах.
1 Триктрак – старовинна французька гра, різновид шашок.
Ні, тату,– відказала дівчинка.
Та її тяжкий, уривчастий віддих стривожив батька.
– Навіщо ти так гналася, люба? Ти ж знаєш, це тобі шкодить.
Мені було так хороше, тату, що я про все забула. Сен Клер на руках відніс її до вітальні й поклав на канапу.
– Анріку, ти повинен оберігати Єву,– сказав він.– їй не можна так швидко їздити.
– Я піклуватимусь про неї,– відповів Анрік, сідаючи біля канапи й беручи Єву за руку.
Трохи згодом Єві полегшало. її батько й дядечко повернулися до своєї гри, і діти лишилися вдвох.
– Знаєш, Єво, мені дуже жаль, що тато думає побути тут ще тільки два дні. Я ж тепер так довго тебе не побачу! От якби я залишився тут з тобою, я б постарався бути хорошим, не кривдити Додо, ну і взагалі . Я сам не хочу бути до нього лихим, але, знаєш, така вже у мене запальна вдача Та й непогано йому при мені, справді. Я іноді даю йому трохи грошей, і одяг у нього, як бачиш, гарний. По моєму, загалом йому живеться добре.
– А ти сказав би, що тобі живеться добре, коли б не мав у світі жодної душі, яка б тебе любила?
– Я? Ну звісно, що ні.
– Але ж ти розлучив Додо з усіма друзями, яких він мав, і тепер у нього нема нікого, хто б його любив. А так нікому не може бути добре.
– Ну, з цим я нічого не можу зарадити. Повернути йому матір я не можу і сам любити його теж не можу, та й ніхто цього не може, як я розумію.
– Чому ти не можеш його любити? – спитала Єва.
– Любити Додо? Та що ти, Єво! Ну, жаліти його я ще сяк так можу. Але ж і ти сама не любиш своїх слуг.
– Ні, люблю.
– От дивина!
Єва змовчала. Якусь хвилю очі її незворушно й замислено дивилися перед себе.
– І все ж, милий братику,– сказала вона,– люби бідного Додо й будь до нього добрий, хоч би заради мене!
– Заради тебе, сестричко, я ладен полюбити кого хочеш. Повір мені, кращої, ніж ти, я ще ніколи не бачив!
Анрік промовив це так гаряче, що його вродливе обличчя аж спалахнуло. Єва вислухала його спокійно, анітрохи не змінившись на личку, і тільки сказала:
– Я дуже рада, любий Анріку, що ти так думаєш. Сподіваюся, ти не забудеш свого слова.
Дзвоник до обіду поклав край їхній розмові.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXIV
НЕДОБРІ ОЗНАКИ
Через два дні після того Олфред і Огюстен Сен Клери попрощалися. У товаристві двоюрідного братика Єва дуже збуджувалась і тепер, стомлена надмірним напруженням, почала швидко підупадати на силі. Кінець кінцем Сен Клер погодився вдатись до медицини. Досі він цього вперто уникав, боячись визнати в такий спосіб страшну правду. Та наступні кілька днів Єва почувала себе так погано, що не могла й виходити з дому, і він послав по лікаря.
Марі Сен Клер навіть і не помічала, як в’яне та марніє її дочка, бо саме в той час цілком заглибилась у вивчення двох чи трьох нових недуг, жертвою яких вона себе уявила. Вона мала непохитне переконання, що ніхто так не страждає, та й не може страждати, як вона сама, і обурено відкидала хоч найменший натяк на те, що хтось, крім неї, може захворіти. В таких випадках вона завжди твердила, що то просто лінощі або малодушність: от, мовляв, якби хто зазнав усіх тих мук, що їх терпить вона, то швидко збагнув би різницю.
Міс Офелія кілька разів намагалася збудити в ній материнську тривогу за Єву, та все марно.
– Не бачу я, щоб дитина була недужа,– відказала Марі.– Он як вона бігає та пустує.
– Але вона кашляє.
– Кашляє! Кому ви говорите про кашель! Та я сама все своє життя кашляю. Коли я була така, як Єва, всі думали, що в мене сухоти. Няня ніч у ніч сиділа білля мого ліжка. А що там Євин кашель!
– Та вона ж слабне, задихається.
– Ет, і зі мною скільки років те саме було. Нервовий розлад, ото й тільки.
– А як вона пітніє ночами!
– Я теж пітнію ось уже десять років. Мало не щоночі білизну на мені хоч викручуй. Сорочки до рубця мокрі, а простирала няня вішає сушити! Де там Єві так пітніти!
І міс Офелія на якийсь час замовкала.
Та тепер, коли хвороба Єви стала очевидна й довелося покликати лікаря, Марі враз заговорила по іншому. Мовляв, вона знала, вона завжди передчувала, що їй судилося бути найнещаснішою з матерів. І от тепер, така хвора, вона мусить дивитися, як її єдина, її укохана крихітка сходить у домовину! Ночами Марі не давала спокою няні, а від рана до темна без угаву розводилася про нове тяжке горе, що випало на її долю.
– Марі, люба, не кажи такого! – умовляв її Сен Клер.– Не можна ж отак зразу й зневірятися.
– Тобі, Сен Клер, недоступні материнські почуття! Ти ніколи не розумів мене, тож не розумієш і тепер!
– Але не говори так, наче вже всьому кінець!
– Я не можу ставитись до цього так незворушно, як ти, Сен Клер. Коли тобі байдуже до того, що твоя дитина під такою страшною загрозою, то мені аж ніяк. Для мене це надто тяжкий удар, та ще й після всього, що я мусила зносити.
– Єва справді квола дитина,– казав Сен Клер,– я завжди це знав. Вона швидко виросла, це її виснажило, і її здоров’я таки викликає побоювання. Але останніми днями її просто зморила спека, до того ж вона трохи перевтомилася, коли тут був її двоюрідний братик. Лікар каже, що можна сподіватися на краще.
– Ну, коли ти можеш тішити себе надіями, тим краще для тебе. Блаженні ті люди, що мають нечутливу душу. Певне ж, і я хотіла б не брати цього так близько до серця – воно неодмінно мене доконає! О, якби ж то я могла бути така незворушна, як ви всі в цьому домі!
І “всі в цьому домі” несамохіть бажали їй того самого, бо Марі, хизуючись перед слугами своїм новим нещастям, зробила з нього привід до незчисленних
нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того, що її оточують бездушні, нечутливі людці, яким байдуже до її страждань.
Бідолашна Єва іноді чула ті нарікання і мало очі не виплакала з жалю до матері, що так побивалася через неї.
Десь тижнів через два Єва почула себе куди краще. То був один з тих оманливих відступів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зраділий батько запевняв, що скоро вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце – сердечко самої Єви…
Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. її сердечко боліло тільки за тих, кого вона залишала, а найдужче – за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що займає в його серці куди більше місця, ніж будь хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна й чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її – адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.
Жаліла вона й добрих, відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, однак Єва напрочуд рано дозріла розумово, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу душу. її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, врятувати і обдарувати ласкою не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, щоб ш здійснити ті поривання.
– Знаєш, дядечку Томе,– сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові,– а я розумію, як ото хочеться вмерти заради когось іншого.
– Чому, панночко Єво?
– Бо я й сама таке відчуваю.
– Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.
– Я не можу пояснити… Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних… кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками… і ще коли я почула про сердешну Прю –який то був жах, правду ж? – та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, якби моя смерть визволила їх від усього того лиха. Кажу тобі, Томе, я хотіла б умерти заради них, якби було можна,– палко промовила Єва, поклавши свою тендітну ручку на Томову руку.
Том позирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши поклик батька, швиденько гайнула додому, ще довго дивився їй услід, раз у раз витираючи очі.
Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, золотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від гарячки очима, вона вся світилася у промінні призахідного сонця.
Сен Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті. Та вигляд дівчинки так болісно вразив його, що він умить забув про свій намір і рвучко пригорнув її до себе.
– Єво, ластівко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?
– Тату,– несподівано твердо промовила Єва,–я давно вже хотіла дещо тобі сказати. То давай скажу тепер, поки ще не знесиліла.
Сен Клера неначе морозом обсипало. Єва сіла батькові на коліна, прихилилася голівкою до його грудей і сказала:
– Тепер уже з цим нема чого критися, тату. Настає мені година піти від вас. Я піду й ніколи більше не повернуся!– І горло їй здавило ридання.
– Та ну ж бо, моя люба донечко! – мовив Сен Клер. Його бив дрож, але він силкувався говорити весело.– Ти просто знервована й трохи підупала духом. Не треба вдаватися в такі чорні думи. Ось поглянь, яку я тобі купив статуетку!
– Ні, тату,– сказала Єва, лагідно відсуваючи дарунок,– не обманюй себе! Мені анітрохи не краще, я це знаю напевне. І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувала б себе тільки щасливою. Я сама хочу піти… так хочу!..
– Що ж тобі, ластівко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?
– І все ж я хочу піти… А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, здається жахливим. Отож краще мені піти… Але я не хочу залишати тебе… Мені несила навіть про це подумати!
– Що ж тебе смутить і жахає, доню?
– Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!
– Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?
– Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж… А згадай но господарів нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! – І Єва здригнулася.
– Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.
– Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім горя та смутку. Хіба це справедливо? То як було мені не знати про такі речі, як не жаліти цих людей? Усе воно завжди западало мені в серце, глибоко так западало. І я все думала, думала… Тату, невже не можна, щоб усі раби стали вільні?
– На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно справді зло, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити – я не знаю,
– Тату, ти ж такий добрий і благородний, завжди так гарно говорив. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.
– Коли ти помреш, Єво!..– схвильовано вигукнув Сен Клер.– Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!
– Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить… Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!
– Ну годі, годі, ластівко! – заспокійливо мовив Сен Клер,ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.
– І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки…– вона затнулась і нерішуче докінчила: –як тільки мене не стане.
– Гаразд, серденько, я зроблю все… все, що ти скажеш.
– Любий тату,– мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою,– от якби нам піти разом…
Сен Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.
– Ти прийдеш до мене,– додала вона тихо і впевнено.
– Я піду за тобою. Я тебе не забуду.
Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором – довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.
