Розділ II
оповідає, як Олівер Твіст зростав, виховувався й харчувався
Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер був жертвою систематичного шахрайства й облуди. Годували його соскою. Керівництво робітного дому належним чином повідомило парафіяльне керівництво про те, що голодне немовля от-от віддасть богу душу. Парафіяльне керівництво офіційно запитало в керівництва робітного дому, чи нема “в закладі” мешканки, що могла б забезпечити Олівера Твіста необхідним живленням і доглядом. Керівництво робітного дому поштиво відповіло: ні, на жаль, нема. Тоді парафіяльне керівництво великодушно й гуманно ухвалило: відправити Олівера на “ферму”, тобто до відділення робітного дому, розташованого за три милі від містечка, де два-три десятки інших малих порушників закону про бідних8 вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі, під материнським доглядом літньої жінки, яка брала до себе цих злочинців за сім з половиною пенсів з рота на тиждень.
Сім з половиною пенсів на тиждень — це чималі гроші на утримання дитини; за сім з половиною пенсів можна купити стільки харчів, що вони, чого доброго, переобтяжать дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра і досвідчена; вона знала, що корисно дітям, а ще краще розуміла, що корисно їй самій. Тим-то більшу частину тижневої платні вона вживала на власні потреби, а підростаючому парафіяльному поколінню залишала мізерію навіть від тієї дещиці, яка йому призначалася. Отже, в найглибших глибинах вона відкрила ще більшу глибину і тим самим виявила себе великим філософом-експериментатором.
Мабуть, усі читачі чули про іншого філософа-експериментатора, який створив знамениту теорію про те, що кінь здатен жити без корму, й успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон своєї коняки до однієї соломини на день; безперечно, він зробив би з неї баского скакуна, якби вона не здохла за день до того, як мала перейти на споживання самого тільки свіжого повітря. На жаль, практичне застосування філософської системи жінки, якій доручено було опікуватись Олівером Твістом, призводило до таких самих наслідків, бо тільки-но дитя призвичаювалося до наймізернішої пайки найпісніших харчів, як із ним у восьми з половиною випадках з десяти щось траплялось: воно чомусь або занедужувало з голоду чи холоду, або, недоглянуте, падало у вогонь, або примудрялося вчадіти. У всіх цих випадках сердешні малюки звичайно відходили в інший світ, щоб там з’єднатися з батьками, яких у цьому світі вони не знали.
Іноді, коли провадилось особливо доскіпливе слідство з приводу загибелі занедбаної парафіяльної дитини, яка перекидалася разом з колискою або яку ненароком ошпарили окропом під час прання білизни — хоч останнє траплялося досить рідко, бо щось бодай трохи схоже на прання влаштовувалося на фермі вряди-годи, — присяжні починали присікуватися зі своїми уїдливими запитаннями, або ж парафіяни бунтувалися й писали скаргу, Але цим зухвалим вибрикам відразу клали край свідчення лікаря та показання парафіяльного бідла9; перший розтинав труп і звичайно нічого не знаходив усередині (що було вельми правдоподібно), а другий незмінно присягався в тому, що хотіла почути від нього парафіяльна рада (що було вельми похвально). Крім того, члени ради час від часу відвідували ферму, напередодні завжди відряджаючи бідла сповістити про свій прихід. Коли вона з’являлися, діти були чистенькі й охайні, а чого ж іще треба!
Годі було б сподіватися, щоб така система виховання давала надто щедрі ужинки. В день свого дев’ятиліття Олівер Твіст був блідий, хирлявий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка. Але природа чи спадковість наділили Олівера здоровим, стійким духом, який завдяки порожньому шлунку мав досить місця, щоб розвиватися в його тілі. І, може, саме цією обставиною й пояснюється, що хлопець дожив до свого дев’ятиліття. Так чи так, цей день настав, і Олівер відзначав його у вугільному льосі в добірному товаристві двох інших юних джентльменів — усіх трьох після доброї прочуханки посадили під замок за те, що їм стало зухвальства поскаржитися: вони, мовляв, голодні, — коли раптом за парканом появився парафіяльний бідл містер Бамбл і почав торгати хвіртку, намагаючись її відчинити. Місіс Менн, статечна господиня цього закладу, обмерла від несподіванки.
— Боже праведний! Невже це ви, містере Бамбл? — вистромивши голову з вікна, вигукнула вона, вміло вдаючи величезну радість. — (Сьюзен, мерщій забери нагору Олівера й тих двох шибеників та обмий їх!) Світе ясний! Містере Бамбл, яка я рада, що ви завітали до нас!
Містер Бамбл був чоловік опасистий і дратівливий; а тому, замість того щоб відповісти на це щиросерде привітання приязним словом, він іще дужче шарпонув хвіртку, а потім копнув її ногою так, як може дозволити собі лише парафіяльний бідл.
— Господи, як же це я! — скрикнула місіс Менн, вибігаючи надвір, бо тим часом трьох хлопчаків було вже припроваджено нагору. — Як же я могла забути, що заради наших любих діток хвіртку замкнено зсередини! Заходьте, сер, прошу, заходьте, містере Бамбл, прошу, сер!
Хоч це запрошення було підкріплене реверансом, який розчулив би навіть титареве серце, на бідла він не подіяв.
— Це ви називаєте повагою, це ви називаєте поштивістю, місіс Менн? — вигукнув містер Бамбл, стискаючи свій ціпок. — Парафіяльні урядовці з’являються до вас у парафіяльних справах, пов’язаних з парафіяльними сиротами, а ви примушуєте їх стовбичити під ворітьми! Чи пам’ятаєте ви, місіс Менн, що ви, так би мовити, служите парафії й одержуєте від неї платню?
— Далебі, містере Бамбл, я тільки затрималася, аби сказати нашим любим діточкам, які вас просто обожнюють, що ви прийшли, — сказала місіс Менн, винувато потупившись.
Містер Бамбл був високої думки про свій ораторський хист і про свою важливість. Він уже довів перше й ствердив друге. Тож тепер він полагіднів.
— Гаразд, місіс Менн, — мовив він спокійніше. — Може, воно й справді так, як ви кажете. Можливо. Ведіть мене до хати, місіс Менн. Я до вас у справі й маю дещо повідомити.
Місіс Менн завела бідла до невеличкої вітальні, вимощеної цеглою, подала йому стільця й запобігливо поклала на стіл перед ним його трикутного капелюха й ціпок. Містер Бамбл стер з чола піт, що виступив після довгої дороги, самовдоволено глянув на капелюха й усміхнувся. Так, він усміхнувся. Парафіяльні бідли, зрештою, теж люди, — і містер Бамбл усміхнувся.
— А тепер не ображайтеся на те, що я вам скажу, — мовила місіс Менн медовим голосом. — Ви втомилися з дороги, а то б я вам цього не казала. Містере Бамбл, може, вип’єте крапелиночку?
— Ні краплі. Ні краплі, — відповів містер Бамбл, відмахнувшись правицею з почуттям власної гідності, але благодушно.
— А може, все ж таки вип’єте? — провадила місіс Менн, зауваживши тон відмови й жест, який її супроводив. — Тільки крапелиночку, з холодною водичкою та грудочкою цукру.
Містер Бамбл кахикнув.
— Тільки крапельку-крапелиночку, — умовляла його місіс Менн.
— А чого саме? — поцікавився бідл.
— Господи, та того, що я завжди тримаю в домі для любих малюків, щоб додавати в еліксир Даффі10, як хтось із них занедужає, містере Бамбл, — відповіла місіс Менн, відчиняючи буфет і дістаючи пляшку та склянку. — Це джин. Я не буду вас обманювати, містере Бамбл. Це джин.
— То ви даєте дітям еліксир Даффі, місіс Менн? — спитав містер Бамбл, зацікавлено спостерігаючи, як вона готує суміш.
— Так, благослови їх, господи, даю, хоч це й страшенно дорого коштує, — відповіла вихователька. — Розумієте, сер, я просто не можу дивитись, як вони страждають у мене на очах.
— Розумію, — схвально мовив містер Бамбл. — Я вас розумію. У вас добра душа, місіс Менн. — Вона поставила склянку на стіл. — При першій же нагоді я доповім про це раді, місіс Менн. — Він присунув до себе склянку. — Для цих сиріт ви, мов мати рідна, місіс Менн. — Він поколотив ложкою у склянці. — Я… я з приємністю вип’ю за ваше здоров’я, місіс Менн.
І він за одним духом вихилив півсклянки.
— А тепер до діла, — промовив бідл, дістаючи записника в шкіряній оправі. — Хлопчикові Твісту, охрещеному Олівером, сьогодні виповнюється дев’ять років.
— Благослови його, господи! — докинула місіс Менн, натираючи краєчком фартуха ліве око до сліз.
— І незважаючи на обіцяну винагороду в десять фунтів стерлінгів, згодом збільшену до двадцяти фунтів, незважаючи на великі, я б навіть сказав, надлюдські зусилля з боку нашої парафії, — провадив далі Бамбл, — ми так і не змогли довідатися, ні хто його батько, ні де проживала, як іменувалась і якого стану була його мати.
Місіс Менн здивовано розвела руками і, трохи поміркувавши, спитала:
— Звідки ж тоді в нього взялося прізвище?
Бідл гордо випростався й відповів:
— Його придумав я.
— Ви, містере Бамбл?
— Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Перед ним був на літеру “С” — я назвав його Сваблем. На цього припала “Т” — і я назвав його Твістом. Наступний буде Унвіном, а за ним піде Філкінс. У мене заготовлено прізвища до кінця абетки, а як дійдемо до останньої літери, я знову почну з “А”.
— Та ви ж справжній письменник, сер! — вигукнула місіс Менн.
— Гм, гм, може, й так, — відказав бідл, якому комплімент явно припав до вподоби. — Може, воно й справді так, місіс Менн. — Він допив джин з водою й додав: — Оскільки Олівер уже дорослий хлопець і тут залишатися не може, рада вирішила перевести його назад до робітного дому. Я прийшов, щоб особисто відвести його. Тож давайте його швиденько сюди.
— Зараз приведу, — сказала місіс Менн, виходячи з кімнати.
Обличчя й руки Олівера були на той час очищені від верхнього шару бруду, наскільки це можливо за одне вмивання, і добросерда наглядачка привела хлопця до кімнати.
— Вклонися джентльменові, Олівере, — мовила місіс Менн.
Олівер вклонився чи то бідлові, що сидів на стільці, чи то трикутному капелюхові, що лежав на столі.
— Чи хочеш ти піти зі мною, Олівере? — велично спитав містер Бамбл.
Олівер мало не відповів, що ладен піти звідси з ким завгодно, але, звівши очі, побачив місіс Менн, яка стояла за стільцем бідла і, люто вирячившись, показувала йому кулак. Олівер відразу зрозумів натяк — кулак цей так часто залишав сліди на його тілі, що не міг не залишити глибоких слідів у його пам’яті.
— А вона піде зі мною? — спитав бідолашний Олівер.
— Ні, вона не може піти, — відповів містер Бамбл. — Але вона тебе часом навідуватиме.
Така перспектива аж ніяк не розрадила хлопця. Проте, хоч він був іще дуже малий, а здогадався прикинутись, буцімто йому страшенно не хочеться йти. Йому зовсім не важко було пустити сльозу: спогади про голод і знущання — добрі помічники в таких випадках. І Олівер захлипав цілком природно. Місіс Менн наділила його безліччю поцілунків і — цього Олівер потребував куди більше — шматком хліба з маслом, щоб у робітному домі не помітили, який він голодний.
Із скибкою хліба в руці і в коричневій парафіяльній шапочці Олівер пішов з містером Бамблом з осоружного дому, де безрадісні літа його дитинства жодного разу не були зігріті ласкавим словом чи тепліш поглядом. А проте він гірко заридав, коли хвіртка зачинилася за ним. Бо хоч які жалюгідні були малі товариші по нещастю, яких він залишав, — це були його єдині друзі. І почуття своєї самотності у великому безмежному світі вперше заповнило серце дитини.
Містер Бамбл ішов сягнистою ходою; малий Олівер, міцно вчепившись у його оздоблений золотим галуном рукав, підтюпцем дріботів поряд і що чверть милі запитував: “Ще далеко?” На ті запитання Бамбл відповідав коротко й різко, бо на той час благодушність, що її пробуджує в деяких людях суміш джину з водою, встигла вивітритися, і він знову став парафіяльним бідлом.
В робітному домі містер Бамбл залишив Олівера під наглядом якоїсь бабки, та не минуло й чверті години — хлопчик ледве встиг упоратися з другою скибкою хліба, — як бідл повернувся й оголосив, що зараз відбувається засідання ради й Олівер має негайно з’явитися перед її очі.
Не маючи ніякого уявлення про те, що воно за штука та рада, Олівер був приголомшений цим повідомленням і не знав, сміятися йому чи плакати. А втім, він не встиг обміркувати цього, бо містер Бамбл стукнув його раз ціпком по голові, щоб трохи розворушити, і раз по спині, щоб підбадьорити, і, звелівши йти слідом, завів його до великої побіленої кімнати, де навколо столу сиділо з десяток гладких джентльменів. На чільному місті, в кріслі, вищому за інші, сидів найгладкіший джентльмен із зовсім круглим червоним обличчям.
— Вклонися раді, — наказав Бамбл.
Олівер похапцем витер сльози, що набігли йому на очі, і, вважаючи, що та таємнича рада ховається під столом, вклонився столові.
— Як тебе звуть, хлопчику? — спитав джентльмен, що сидів у високому кріслі.
Така сила товстунів нагнала на Олівера страх, він затремтів, а тут іще бідл стукнув його ззаду ціпком, і в нього покотилися сльози. Не дивно, отже, що відповів він дуже тихо й затинаючись, і тоді джентльмен у білому жилеті обізвав його дурнем. Навряд чи це могло підбадьорити й заспокоїти Олівера.
— Слухай, хлопчику, — сказав джентльмен у високому кріслі. — Сподіваюся, тобі відомо, що ти сирота?
— А що це таке, сер? — спитав сердешний Олівер.
— От дурень! Я ж казав, що він дурень, — озвався джентльмен у білому жилеті.
— Цитьте! — урвав його джентльмен, котрий заговорив першим. — Тобі відомо, що в тебе нема ні батька, ні матері й що тебе зростила парафія?
— Відомо, сер, — відповів Олівер, гірко хлипаючи.
— Чого ти рюмсаєш? — спитав джентльмен у білому жилеті.
І справді, хіба не дивно? З якої такої причини цьому хлопчикові було рюмсати?
— Сподіваюсь, ти не забуваєш щовечора помолитися, — суворо докинув інший джентльмен, — і молишся, як належить християнинові, за всіх тих, хто тебе годує і піклується про тебе?
— Атож, сер, — промимрив хлопчик.
Джентльмен, що говорив останнім, навіть сам не здогадувався, наскільки він має рацію. Олівер і справді був би християнином, і напрочуд добрим християнином, якби молився за тих, хто його “годував” і про нього “піклувався”. Але він не молився, бо молитися його ніхто не навчив.
— Так от, тебе взято сюди, щоб вивести в люди й навчити корисного ремесла, — сказав червонощокий джентльмен, що сидів у високому кріслі.
— Тому ти завтра ж із шостої ранку почнеш микати мички, — додав злостивий джентльмен у білому жилеті.
На подяку за те, що два обіцяні благодіяння були поєднані в такому нехитрому ділі, як микання мичок, Олівер, за наказом бідла, низько вклонився й був хутко припроваджений до великої кімнати, де, наплакавшись досхочу на грубому, твердому ліжку, заснув. Який чудовий доказ гуманності англійських законів! Вони дозволяють біднякам спати!
Сердешний Олівер! Він спав у щасливому забутті, не відаючи, що тим часом рада ухвалить рішення, яке найістотнішим чином вплине на його подальшу долю. Але таке рішення було ухвалене. І полягало воно ось у чому.
Члени ради були дуже мудрі, глибокодумні філософи, і коли вони придивилися ближче до робітного дому, то відразу виявили те, чого прості смертні нізащо не помітили б, а саме: бідним він подобається! Справді-бо, робітний дім став для них постійним місцем розваг; тут була безплатна їдальня, тут давали задарма сніданок, обід, чай і вечерю цілісінький рік; одне слово, то був рай із цегли й вапна, де щодень свято й ніякої роботи. “Ого! — із заклопотаним виглядом вигукнула рада. — Кому ж, як не нам, навести тут лад. Ми негайно покладемо цьому край!” Отже, рада ухвалила, щоб усім злидарям було надано на вибір дві можливості (бо, ясна річ, силувати ніхто нікого не хотів!): або повільно конати з голоду в робітному домі, або померти швидкою смертю поза його стінами. На виконання цієї ухвали було укладено угоду з водопровідною компанією на постачання водою в необмеженій кількості та з бакалійником — на регулярне постачання невеликої кількості вівсяного борошна; й відтоді мешканці робітного дому почали одержувати тричі на день по тарілці ріденької каші, двічі на тиждень — по цибулині її по неділях — півбулочки. Рада окремо подбала і про жінок, запровадивши щодо них силу-силенну мудрих і людяних правил, яких немає потреби тут наводити. В своїй безмежній доброті вона, з огляду на великі судові витрати, пов’язані з розірванням шлюбу, погодилася сама розлучати одружених бідняків. І замість вимагати від чоловіка, щоб він, як водиться, утримував свою родину, — взагалі позбавляла його родини, перетворюючи на одинака! Можна тільки догадуватися, скільки одружених людей з усіх прошарків суспільства посунуло б до ради, якби далекоглядні члени її не запобігли такому ускладненню. Від родинних обов’язків звільнялися тільки ті, хто мешкав у робітному домі й задовольнявся кашею, — а це відлякувало людей.
Протягом перших шести місяців перебування Олівера Твіста в робітному домі ця система діяла повним ходом. Спочатку вона вимагала неабияких витрат, бо рахунок трунаря відразу виріс, а до того ж доводилось увесь час перешивати одяг злидарів, що після двох-трьох тижнів споживання пісної каші лантухом обвисав на їхніх охлялих тілах. Зате кількість мешканців робітного дому зменшувалася так само, як їхня вага, й рада була в захваті.
Хлопців годували у великій залі з кам’яною долівкою. В одному кутку стояв казан, і з цього казана у встановлені години наглядач у фартусі за допомогою однієї-двох богаділок насипав черпаком кашу. Кожен хлопець одержував по мисочці цього розкішного варива — й нічого більше; лише на великі свята до каші додавали ще по дві з чвертю унції хліба. Мисочки ніколи не доводилося мити, бо хлопці вискоблювали їх ложками до блиску; упоравшись з цією процедурою (яка ніколи не тривала довго, бо ложки були завбільшки майже такі самі, як мисочки), вони сиділи, втупившись у казан такими пожадливими очима, наче ладні були з’їсти навіть цеглу, якою його було обкладено; водночас вони ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала бодай крупинка каші. Хлопці звичайно мають чудовий апетит. Олівер Твіст і його товариші протягом трьох місяців терпіли дедалі страшніші муки голоду; врешті вони зовсім здичавіли з відчаю, і один хлопець, рослявий як на свій вік і не звиклий до таких мізерних порцій (його батько тримав колись невелику харчевню), похмуро натякнув товаришам, що, коли йому не даватимуть щодня додаткової миски каші, він, чого доброго, з’їсть уночі сусіда — кволого й ще зовсім малого хлопчика: Очі в хлопця були дикі, несамовиті, й товариші беззастережно йому повірили. Порадившись, вони кинули жеребок, кому сьогодні ж після вечері йти до наглядача просити добавки. І жеребок випав Оліверу Твісту.
Настав вечір; хлопці посідали за стіл. Наглядач у куховарському вбранні зайняв своє місце коло казана, його помічниці-богаділки стали в нього за спиною; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано.
Мисочки спорожніли вмить; хлопці перешіптувалися між собою й підморгували Оліверові, а найближчі сусіди штовхали його ліктями. І він, малий хлопчина, охоплений відчаєм, не тямлячи себе від голоду, підвівся з-за столу, підійшов з мискою й ложкою в руці до наглядача і сказав, трохи наляканий власною зухвалістю:
— Будь ласка, сер, дайте мені ще.
Наглядач був огрядний здоровань, але він сполотнів. Кілька секунд він приголомшено витріщався на малого бунтівника, а потім, щоб не впасти, вхопився за казан. Богаділки заціпеніли від подиву, хлопці — від страху.
— Що ти сказав? — кволим голосом вимовив нарешті наглядач.
— Будь ласка, сер, — повторив Олівер, — дайте мені ще. Наглядач торохнув Олівера черпаком по голові, скрутив йому руки і зарепетував, кличучи бідла.
Рада саме урочисто засідала в повному складі, коли геть схвильований містер Бамбл ускочив до кімнати і вигукнув, звертаючись до джентльмена у високому кріслі:
— Містере Лімкінс, прошу пробачення, сер! Олівер Твіст щойно попросив ще!
Члени ради остовпіли. Їхні обличчя скривилися від жаху.
— Ще каші? — перепитав містер Лімкінс — Візьміть себе в руки, Бамбле, і відповідайте мені чітко. Чи правильно я вас зрозумів: він попросив ще після того, як з’їв свою порцію каші?
— Саме так, сер, — відповів Бамбл.
— Цей хлопець скінчить життя на шибениці, — озвався джентльмен у білому жилеті. — От побачите, його повісять.
Ніхто не поставив цього пророцтва під сумнів. Зав’язалося жваве обговорення. Олівера наказано було негайно кинути в карцер, а наступного ранку на ворота робітного дому приліпили оголошення, що обіцяло п’ять фунтів винагороди кожному, хто згодиться звільнити парафію від Олівера Твіста. Інакше кажучи, п’ять фунтів і Олівер Твіст пропонувалися будь-якому торговцю, реміснику чи ще комусь, хто потребував учня.
— Ніколи і ні в чому не був я такий певний, — мовив джентльмен у білому жилеті, стукаючи наступного ранку у ворота й перечитуючи оголошення, — як у тому, що цей хлопець скінчить життя на шибениці.
Збираючись на подальших сторінках показати, мав чи не мав слушність джентльмен у білому жилеті, я не стану послабляти інтерес читачів до своєї оповіді (якщо вона взагалі когось зацікавила) навіть найменшим натяком на те, чи спіткала Олівера Твіста така страшна смерть.
Розділ III
оповідає про те, як Оліверові Твісту мало не дісталося місце, аж ніяк не райське
Цілий тиждень після того, як Олівер Твіст учинив свій блюзнірський і ганебний злочин — попросив дати ще каші, — його, згідно з мудрою і милосердною ухвалою ради, тримали під замком у темному карцері. На перший погляд природно було б припустити, що якби Олівер з належною повагою поставився до віщування джентльмена в білому жилеті, то міг би раз і назавжди уславити його пророчий дар, прив’язавши один кінець своєї хусточки до гачка на стіні, а другим зашморгнувши собі шию. Проте здійсненню цього подвигу перешкоджала одна причина, а саме: спеціальним наказом, урочисто ухваленим радою в її повному складі, хусточки було оголошено предметом розкоші, на вікі вічні недосяжним для бідняцьких носів. А ще більшою перешкодою були юний вік і дитяча недосвідченість Олівера. Він тільки гірко плакав цілий день, а коли наставала довга похмура ніч — затуляв руками очі, щоб не бачити темряви, і, забравшись у куток, намагався заснути. Раз у раз він прокидався й підхоплювався, тремтячи всім тілом, а тоді ще щільніше притискався до холодної твердої стіни, немов шукаючи в неї захисту від мороку й самоти.
Та хай вороги цієї “системи” не думають, що під час свого самотнього ув’язнення Олівер був позбавлений добродійного впливу фізичних вправ, спілкування з товаришами чи духовної розради. Щодо вправ, то в цю чудову холодну погоду йому дозволялося щоранку обливатися водою з-під помпи на брукованому подвір’ї в присутності містера Бамбла, який, щоб хлопець, бува, не застудився, ціпком розганяв тепло по його тілу. Щодо товариських зустрічей, то через день Олівера приводили до їдальні й там привселюдно шмагали різками задля перестороги й прикладу іншим. А щоб не позбавити Олівера духовної розради, його щовечора заганяли стусанами до тієї-таки зали й дозволяли втішатися спільною молитвою хлопців, до якої, за розпорядженням ради, було внесено спеціальний додаток; у тому додатку хлопці молили бога, щоб він зробив їх добрими, чесними, слухняними й покірними і уберіг від гріхів та вад Олівера Твіста, котрий перебуває, як недвозначно говорилося в молитві, під заступництвом та обороною нечистої сили і є диявольським поріддям і виплодком пекла.
Одного ранку, коли Олівер перебував у такому-от чудовому, блаженному стані, містер Гемфілд, сажотрус, простував по головній вулиці містечка, напружено міркуючи про те, як би заплатити за квартиру, бо останнім часом хазяїн напосідав на нього аж надто настирливо. Та хоч як він крутив, хоч як вертів, а виходило, що потрібної суми — п’яти фунтів — йому не зібрати. Плутаючись у цій арифметиці, сповнений відчаю, містер Гемфілд то ламав голову собі, то намагався проломити голову своєму віслюкові. Аж раптом йому впало в око оголошення на воротах робітного дому.
— Тпру-у! — гукнув містер Гемфілд віслюкові.
Віслюк перебував у стані глибокої задуми, розмірковуючи, мабуть, про те, чи дістанеться йому капустяний качан, коли він довезе до місця призначення свій візок з двома мішками сажі. Тому, не дочувши наказу, він дріботів собі далі.
Містер Гемфілд люто вилаяв і осла, і ослячі вуха, і, наздогнавши його, торохнув по голові так, що вона неминуче луснула б, якби не була ослячою. Потім щосили шарпонув за вуздечку, чемно нагадуючи віслюкові, що в нього є хазяїн, завернув його назад і наостанку оперіщив по голові, щоб забити йому памороки аж до свого повернення. Домігшись таким чином свого, містер Гемфілд пішов до воріт читати оголошення.
Біля воріт, заклавши руки за спину, стояв джентльмен у білому жилеті — він саме вийшов з кімнати засідань, де мав нагоду висловити кілька глибокодумних сентенцій. Ставши свідком маленького непорозуміння між сажотрусом і віслюком, він радісно всміхнувся, коли містер Гемфілд підійшов до оголошення, бо відразу зрозумів, що містер Гемфілд — саме той вихователь, якого потребує Олівер Твіст: Прочитавши написане, містер Гемфілд усміхнувся і собі: бо якраз п’яти фунтів йому й бракувало. Що ж до хлопчика, який ішов на додачу, то містер Гемфілд, знаючи, як годують у робітному домі, не сумнівався, що він виявиться недомірком, для якого жоден димар не буде завузький. Тому він іще раз перечитав по складах оголошення від початку до кінця, а тоді, доторкнувшись на знак пошани до своєї хутряної шапки, звернувся до джентльмена в білому жилеті.
— Цей-от хлопчик, сер, якого парафія хоче, гм, віддати в науку… — почав містер Гемфілд.
— Так-так, чоловіче, кажіть сміливіше! — відповів джентльмен у білому жилеті, поблажливо всміхаючись.
— То якби парафія згодилася, щоб він навчився, гм, легкого, приємного ремества у доброго й, гм, поважаного сажотруса, то я б його взяв, бо мені потрібен учень.
— Заходьте, — запросив джентльмен у білому жилеті.
Містер Гемфілд спершу ще раз почастував віслюка по голові й добряче смикнув за вуздечку, аби той не надумав тим часом дати дьору, а тоді подався слідом за джентльменом у білому жилеті до тієї самої кімнати, де Олівер уперше його побачив.
— Це погане ремесло, — мовив містер Лімкінс, коли Гемфілд знову висловив своє бажання.
— Буває, малі сажотруси душаться в димарях, — докинув інший джентльмен.
— Тільки через те, що дехто змочує солому, перше ніж підпалити її в каміні, щоб, гм, хлопець хутчіш вилазив, — пояснив Гемфілд. — Від вогкої соломи диму багато, а вогню ніякого, а самим димом хлопця не викуриш — він просто засинає, бо його хлібом не годуй, дай тільки поспати. Хлопці, вони, гм, дуже ледачі, їх, джентльмени, нічим не проймеш — не викуриш, окрім як добрячим вогнем. До того ж вогонь їм на користь, джентльмени, бо коли вони, бува, часом застрянуть у димарі, досить їм припекти п’яти — і вони звідти кулею вихопляться.
Джентльмена в білому жилеті це пояснення, видно, неабияк насмішило, але погляд містера Лімкінса урвав його веселощі. По тому члени ради почали перемовлятись, але так тихо, що почути можна було тільки слова: “… Зменшаться витрати”, “поліпшився б баланс” і “видрукуємо звіт”. Але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювали дуже часто й з притиском.
Нарешті перешепти скінчилися, члени ради урочисто посідали на свої місця, й містер Лімкінс промовив:
— Ми розглянули вашу пропозицію й вирішили, що нам вона не підходить.
— Аж ніяк не підходить, — докинув джентльмен у білому жилеті.
— Зовсім не підходить, — хором додали інші члени ради.
Оскільки репутація містера Гемфілда була трохи підмочена — подейкували, буцімто він замордував трьох чи чотирьох хлопчиків-сажотрусів, — йому спало на думку, що членам ради чомусь заманулося зважити на цю незначну обставину, котра, як на його погляд, зовсім не стосувалася до діла. Взагалі така дріб’язкова прискіпливість була їм не властива, але, не маючи особливої охоти ворушити давні справи, містер Гемфілд пом’яв у руках шапку й повільно рушив до дверей. Зупинившись біля порога, він спитав:
— То ви не віддаєте мені хлопця, джентльмени?
— Ні, — відказав містер Лімкінс. — Ремесло у вас важке, а тому ми вважаємо, що запропонована нами винагорода для вас завелика.
Обличчя містера Гемфілда прояснилося, він швиденько повернувся до столу й спитав:
— Ну, а скільки ж ви даєте? Кажіть! Тільки не треба кривдити бідного чоловіка. Кажіть, скільки?
— Як на мене, то три фунти десять шилінгів вистачить цілком, — сказав містер Лімкінс:
— Оті десять шилінгів — зайві, — втрутився джентльмен у білому жилеті.
— Отакої! — вигукнув Гемфілд. — Покладіть чотири фунти, джентльмени. Покладіть чотири фунти — і ви здихаєтесь його раз і назавжди! Згода?
— Три фунти десять, — твердо повторив містер Лімкінс.
— Отакої! Ну давайте, гм, ні по-вашому, ні по-моєму, — запропонував Гемфілд. — Три фунти п’ятнадцять.
— Не додам ані фартинга, — відрізав містер Лімкінс.
— Кривдите ви мене, джентльмени, ох, кривдите, — нерішуче сказав Гемфілд.
— Ха! Казна-що! — мовив джентльмен у білому жилеті. — Та цього хлопця варто і за спасибі взяти! Забирайте його, не будьте дурнем! Кращого учня вам не знайти. Час від часу пригощайте його дрючком, — це піде йому на користь. А на харчі не дуже витрачайтесь: його у нас не перегодовували, відколи він народився. Ха-ха-ха!
Містер Гемфілд насторожено оглянув обличчя тих, що сиділи за столом, і, помітивши, що вони всміхаються, теж ошкірився.
Угоду було укладено. Містера Бамбла уповноважили того ж таки дня доправити Олівера Твіста разом з документами до суду, щоб оформити її юридично.
На виконання ухваленого рішення малого Олівера, вкрай здивованого, випустили з карцера й наказали надягти чисту сорочку: Тільки-но він завершив цю незвичну для нього гімнастичну вправу, містер Бамбл власноручно приніс йому миску каші з святковою добавкою хліба — дві з чвертю унції. Приголомшений цим видовищем, Олівер жалібно заплакав: він подумав — і цілком логічно, — що рада ухвалила зарізати його для якоїсь потреби, — інакше-бо навіщо було його відгодовувати?
— Не плач, Олівере, бо почервоніють очі. Їж і радій! — поважно й урочисто мовив містер Бамбл. — Тебе, Олівере, віддають у науку.
— У науку, сер? — тремтячи, перепитав хлопчик.
— Еге ж, Олівере, — сказав містер Бамбл. — Добрі, ласкаві джентльмени, що заступають тобі батьків, яких у тебе нема, віддають тебе в науку, поставлять на ноги, виведуть у люди, хоч це обійдеться парафії аж у три фунти й десять шилінгів! Три фунти десять шилінгів, Олівере! Сімдесят шилінгів — сто сорок шестипенсовиків! І все це заради зіпсованого хлопчиська, безрідного сироти, який нікому не потрібний.
Містер Бамбл на мить змовк, щоб звести дух, а в бідолашного хлопця бризнули з очей сльози, й він гірко заплакав.
— Ну, годі, — сказав містер Бамбл уже не так гучно, бо йому приємно було бачити, як подіяло його красномовство. — Годі, Олівере! Витри очі рукавом і не лий сльози в кашу. Це ж нерозумно, Олівере.
Містер Бамбл казав правду: в каші й так було забагато води.
Дорогою до суду містер Бамбл пояснив Оліверові, що від нього вимагається єдине: радісно всміхатись, а коли суддя спитає, чи хоче він іти в науку, відповісти, що дуже, дуже хоче. Обидві настанови Олівер пообіцяв виконувати, тим більше, що містер Бамбл прозоро натякнув: у тому разі, як Олівер не послухає, його спостигне невимовно страшна кара.
В суді бідл, наказавши чекати, замкнув його самого в якійсь комірчині, де хлопець, злякано скулившись, просидів з півгодини.
Зрештою містер Бамбл просунув у двері голову, цього разу не прикрашену трикутним капелюхом, і голосно промовив:
— Олівере, хлопчику мій, ходи-но сюди. — А потім грізно блиснув очима й стиха додав: — Пам’ятай же, що я тобі сказав, негіднику!
Спантеличений явною суперечливістю цих слів, Олівер простодушно витріщився на містера Бамбла, але той, не давши йому висловити подив, одразу завів його до сусідньої кімнати. Це було просторе приміщення з великим вікном. За конторкою сиділи двоє старих джентльменів у напудрених перуках; один читав газету, а другий крізь окуляри в черепаховій оправі розглядав якийсь клапоть пергаменту. Містер Лімкінс стояв перед конторкою по один бік, а містер Гемфілд, сяк-так умитий, — по другий. У кімнаті було ще два чи три кремезних чоловіки в чоботях.
Старий в окулярах врешті закуняв над пергаментом, і, коли містер Бамбл поставив Олівера перед конторкою, на кілька хвилин запала тиша.
— Оце той хлопець, ваша честь, — мовив містер Бамбл.
Старий, що читав газету, підвів на мить голову й смикнув другого старого за рукав, після чого той прокинувся і спитав:
— А, то це той хлопець?
— Той самий, сер, — відповів Бамбл. — Уклонися судді, любий мій.
Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився. Роздивляючись на напудрені перуки суддів, він зачудовано міркував, чи всі вони народжуються з такими білими кучерями на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.
— Так-так, — мовив старий джентльмен. — Отже, він любить трусити сажу?
— Про це він тільки й мріє, — відповів Бамбл і нишком ущипнув Олівера, щоб той не надумав заперечувати.
— І він хоче бути сажотрусом? — запитав старий джентльмен;
— Ваша честь, та якби ми завтра приставили його до якогось іншого діла, він би відразу втік, — відповів Бамбл.
— Ну, а цей чоловік, що бере його в науку… ви, сер… ви будете добре ставитися до нього, годуватимете його, ну, і таке інше? — запитав старий джентльмен.
— Казав же, що буду, значиться, буду, — понуро пробурчав містер Гемфілд.
— Мова у вас груба, мій друже, але, здається, ви людина чесна і щира, — мовив старий джентльмен, повертаючи окуляри до претендента на винагороду за Олівера. Мерзенна пика цього чолов’яги була виразно позначена тавром жорстокості. Але суддя давно вже втратив ясність зору її майже здитинів, а тому, природно, не помічав того, що впадало в око іншим.
— Гадаю, що так, сер, — криво посміхнувся містер Гемфілд.
— Яв цьому не сумніваюся, мій друже, — сказав старий джентльмен, міцніше притискаючи окуляри до перенісся й шукаючи очима чорнильницю.
То була вирішальна мить у житті Олівера. Якби чорнильниця стояла там, де сподівався побачити її старий джентльмен, він умочив би перо, підписав угоду, й Олівера відразу повели б геть. Та що чорнильниця стояла в нього під носом, суддя, ясна річ, не побачив її; шукаючи далі, він випадково звів очі і вгледів бліде, перелякане обличчя Олівера Твіста, який, не звертаючи уваги на грізні погляди й щипки Бамбла, дивився на гидку пику свого майбутнього хазяїна з жахом таким неприхованим, таким явним, що не помітити його не міг навіть підсліпуватий суддя.
Старий джентльмен облишив шукати чорнильницю, поклав перо й перевів погляд з Олівера на містера Лімкінса, який, прибравши бадьорого, безтурботного вигляду, саме готувався понюхати табаки.
— Хлопчику! — мовив старий джентльмен, перехилившись через конторку.
Олівер здригнувся. Нічого дивного в цьому не було, бо голос судді прозвучав лагідно, а незнайомі звуки всіх нас лякають. Тож Олівер затремтів усім тілом і залився сльозами.
— Хлопчику! — знову мовив старий джентльмен. — Ти якийсь блідий, схвильований. У чім річ?
— Відійдіть від нього, бідле, — сказав другий суддя, відклавши газету й зацікавлено нахиляючись уперед. — А тепер, хлопчику, поясни, в чім річ. Не бійся.
Олівер упав навколішки і, молитовно склавши долоні, почав благати, щоб його знову замкнули до темної кімнати, щоб заморили голодом, щоб побили, щоб убили, коли їхня ласка, але не віддавали цьому страшному дядькові.
— Ну! — вигукнув містер Бамбл, красномовно здійнявши руки й закотивши очі. — Ну! Надивився я на своєму віку на підлих, безсоромних сиріт, Олівере, але ще не бачив такого лицемірного…
— Припніть язика, бідле, — звелів другий суддя, коли містерові Бамблу забило дух на останньому слові.
— Даруйте, ваша честь, — перепитав містер Бамбл, не вірячи власним вухам. — Це ви до мене?
— Так, до вас. Припніть язика.
Містер Бамбл од подиву закам’янів. Йому, парафіяльному бідлові, наказано припнути язика! Та це ж моральна революція!
Старий джентльмен в окулярах у черепаховій оправі глянув на свого колегу. Той виразно хитнув головою.
— Ми відмовляємося затвердити цю угоду, — мовив старий джентльмен і відкинув убік клапоть пергаменту.
— Сподіваюся, — пробелькотів містер Лімкінс, — сподіваюся, що на підставі нічим не підтверджених свідчень малої дитини судді не дійдуть висновку, ніби парафіяльне керівництво допустилося якихось похибок у своїй роботі.
— Суд не має наміру приймати будь-яку ухвалу з цього питання, — гостро відказав другий суддя. — Відведіть хлопчика назад до робітного дому й ставтеся до нього по-людськи. По-моєму, він цього потребує.
Того самого вечора джентльмен у білому жилеті висловив свою цілковиту й непохитну впевненість у тому, що Олівера не тільки повісять, але й вительбушать, і четвертують. Містер Бамбл зачудовано похитав головою й похмуро сказав, що бажає Оліверові одного — щоб той уникнув пекла, а містер Гемфілд докинув своє побажання: щоб Олівер колись потрапив-таки йому до рук: І хоч містер Гемфілд майже в усьому погоджувався з бідлом, ці їхні побажання були, очевидно, цілком протилежні.
Наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста “віддають у найми” і що п’ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний