«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXX

Том і Беккі в печері

Щойно в неділю вранці на небі почали проступати перші ознаки світанку, Гек навпомацки видерся на пагорб і тихенько постукав у двері старого валлійця. Господарі спали, але це був сон насторожений, готовий урватися від найменшого шереху після хвилюючих подій минулої ночі. З вікна долинув голос:

— Хто там?

Гек налякано відповів пошепки:

— Будь ласка, впустіть мене! Це лише Гекльберрі Фінн!

— Це ім’я відчиняє перед тобою ці двері і вдень, і вночі, хлопче! — Ласкаво просимо!

Для хлопця-волоцюги це були дивні слова — і найприємніші з усіх, які він коли-небудь чув. Він не міг пригадати, щоб до нього раніше бодай раз зверталися з останнім словом. Двері швидко відімкнули, і він увійшов. Гекові дали місце сісти, а старий та двоє його високих синів швидко вдяглися.

— Ну що, хлопче, сподіваюся, ти добряче зголоднів, бо щойно зійде сонце, сніданок буде готовий, і гарячий, аж пара з нього йтиме, — про це можеш не турбуватися! Ми з хлопцями сподівалися, що ти прийдеш і залишишся тут на ніч.

— Я страшенно злякався, — сказав Гек. — І втік. Щойно пролунали постріли, я дременув звідти й не зупинявся цілих три милі. А тепер прийшов, бо хотів дізнатися, що там сталося, розумієте. І прийшов до світанку, бо не хотів натрапити на тих дияволів, навіть якби вони були вже мертві.

— Бідолашний хлопче, та ти й справді виглядаєш так, наче ніч у тебе була нелегка. Але тут є ліжко, і після сніданку ти зможеш поспати. Ні, хлопче, вони не мертві — і нам дуже шкода, що це так. Бачиш, за твоїм описом ми точно знали, де їх шукати, тож підкрадалися навшпиньки, аж поки не опинилися за п’ятнадцять футів від них. На тій стежці між кущами сумаху було темно, мов у льосі, — і саме тоді я відчув, що зараз чхну. Оце вже справді невдача! Я намагався стриматися, але марно — чхання мало пролунати, і воно пролунало! Я йшов попереду з піднятим пістолетом, і щойно почав чхати, ті негідники заметушилися, намагаючись вибратися зі стежки. Тоді я крикнув: «Стріляйте, хлопці!» — і вистрілив туди, звідки долинав шерех. Хлопці теж стріляли. Але ті мерзотники миттю зникли, і ми кинулися за ними вниз, крізь ліс. Гадаю, ми навіть не зачепили їх. Кожен із них, тікаючи, вистрілив по разу, але кулі просвистіли повз і не завдали нам шкоди. Щойно ми перестали чути їхні кроки, припинили погоню, спустилися вниз і розбудили констеблів. Вони зібрали загін і вирушили стерегти берег річки, а щойно розвидниться, шериф із цілою юрбою людей прочеше ліс. Мої хлопці незабаром приєднаються до них. От якби ми мали хоч якийсь опис цих негідників — це дуже допомогло б. Але в темряві ти, мабуть, не міг розгледіти, який вони мали вигляд, хлопче?

— О, міг. Я бачив їх у містечку й ішов за ними.

— Чудово! Опиши їх — опиши, хлопче!

— Один — той старий глухонімий іспанець, що вже раз чи двічі тут з’являвся, а другий — якийсь гидкий на вигляд, обдертий…

— Цього досить, хлопче, ми знаємо цих людей! Якось ми натрапили на них у лісі позаду будинку вдови, і вони тоді тихенько втекли. Ану, хлопці, мерщій ідіть та розкажіть шерифові. А ти, хлопче, приходь завтра вранці снідати!

Сини валлійця одразу вийшли. Коли вони вже виходили з кімнати, Гек схопився з місця й вигукнув:

— О, тільки нікому не кажіть, що це я на них доніс! О, будь ласка!

— Гаразд, якщо ти цього хочеш, Геку, але ти заслуговуєш на те, щоб усі знали про твій учинок.

— О ні, ні! Будь ласка, не кажіть!

Коли молодики пішли, старий валлієць сказав:

— Вони не скажуть — і я не скажу. Але чому ти не хочеш, щоб про це знали?

Гек не став пояснювати нічого, крім того, що вже й так знав надто багато про одного з цих чоловіків і ні за що на світі не хотів би, щоб той дізнався, що Гек знає щось проти нього, — бо тоді його неодмінно вбили б.

Старий ще раз пообіцяв мовчати й запитав:

— А як ти взагалі додумався стежити за цими хлопцями, хлопче? Вони здавалися підозрілими?

Гек мовчав, обмірковуючи обережну відповідь. Нарешті сказав:

— Розумієте, я хлопець не дуже добропорядний — принаймні всі так кажуть, та я не бачу в цьому нічого поганого, — і часом не можу заснути, бо думаю про це й намагаюся вигадати, як почати жити по-новому. От і минулої ночі було так само. Не спалося мені, тож близько півночі я подався вулицею вгору, усе це обмірковуючи, а коли дійшов до тієї старої розвалюхи — цегляної крамниці біля таверни тверезників, — притулився спиною до стіни, щоб ще трохи подумати. І саме тоді повз мене прослизнули ці двоє, несучи щось під пахвою, і я подумав, що вони це вкрали. Один курив, а другий попросив у нього прикурити, тож вони зупинилися просто переді мною. Сигари освітили їм обличчя, і я побачив, що здоровило — той самий глухонімий іспанець: я впізнав його за білими бакенбардами та пов’язкою на оці. А другий був якийсь обшарпаний, обдертий диявол.

— Ти міг розгледіти лахміття при світлі сигар?

Це питання на мить збило Гека з пантелику. Потім він сказав:

— Ну, не знаю… але чомусь мені здається, що міг.

— Потім вони пішли, а ти…

— Пішов за ними — так. Саме так. Я хотів дізнатися, що вони замислили, бо вони так кралися. Я простежив за ними до хвіртки вдови, стояв у темряві й чув, як той обдертий благав за вдову, а іспанець клявся, що понівечить її обличчя, як я вже розповів вам і вашим хлопцям…

— Що?! Глухонімий чоловік усе це казав?!

Гек знову припустився страшної помилки! Він щосили намагався не дати старому чоловікові навіть найменшої підозри щодо того, ким міг бути іспанець, а його язик, здавалося, навмисне втягував його в халепу, хоч би як він намагався цього уникнути. Гек кілька разів намагався виплутатися, але старий не спускав із нього очей, і хлопець раз у раз робив нову помилку. Нарешті валлієць сказав:

— Хлопче, не бійся мене. Я в житті не скривдив би тебе й волосини з твоєї голови. Ні — я захистив би тебе, захистив би. Цей іспанець не глухонімий; ти ненароком проговорився, тепер цього вже не приховаєш. Ти щось знаєш про того іспанця і хочеш тримати це в таємниці. А тепер довірся мені — скажи, що саме, і повір мені — я тебе не видам.

Гек якусь мить дивився у чесні очі старого, тоді нахилився й прошепотів йому на вухо:

— Це не іспанець — це Індіанець Джо!

Валлієць мало не вистрибнув зі стільця. За мить він сказав:

— Тепер усе зрозуміло. Коли ти говорив про зарубки на вухах і розрізані носи, я подумав, що це ти сам додав від себе, бо білі люди не мстяться таким чином. Але індіанець! Це вже зовсім інша річ.

За сніданком розмова тривала, і під час неї старий розповів, що останнім, що він разом із синами зробив перед тим, як лягти спати, було взяти ліхтар і оглянути хвіртку та все довкола в пошуках слідів крові. Нічого не знайшли, зате натрапили на здоровенний згорток із…

— Із чим?

Якби ці слова були блискавкою, вони не могли б із такою приголомшливою раптовістю вихопитися з побілілих губ Гека. Тепер його очі широко розплющилися, а подих завмер — він чекав відповіді. Валлієць здригнувся, поглянув на нього у відповідь — три секунди, п’ять секунд, десять — а тоді відповів:

— Злодійським інструментом. А що з тобою таке?

Гек відкинувся назад, тихо, але глибоко дихаючи, невимовно вдячний. Валлієць серйозно й допитливо подивився на нього, а згодом сказав:

— Так, злодійський інструмент. Схоже, це добряче тебе заспокоїло. Але що ж тебе так стривожило? Що ти думав, ми знайшли?

Гек опинився в скрутному становищі — допитливий погляд не спускався з нього. Він віддав би все на світі, аби придумати правдоподібну відповідь, але нічого не спадало на думку. Допитливий погляд проникав дедалі глибше. Нарешті в голові майнула безглузда відповідь — часу обдумувати її не було, тож він навмання, слабким голосом, пробурмотів:

— Може, книжки з недільної школи.

Бідолашний Гек був надто схвильований, щоб усміхнутися, але старий розсміявся голосно й радісно, аж увесь затрусився з голови до ніг, і зрештою сказав, що такий сміх — справжні гроші в кишені, бо він неабияк скорочує лікарський рахунок. Потім додав:

— Бідолашний хлопче, ти блідий і змучений — зовсім нездоровий — не дивно, що трохи нервуєш і втрачаєш рівновагу. Але це минеться. Спочинок і сон, сподіваюся, швидко тебе поставлять на ноги.

Гекові було прикро, що він виявився таким дурником і так підозріло себе виказав, адже про те, що згорток, принесений із таверни, був скарбом, він перестав думати одразу після того, як почув розмову біля хвіртки вдови. Щоправда, він лише подумав, що це не скарб, — він не знав цього напевно, — і тому згадка про знайдений згорток виявилася для нього надто великою несподіванкою. Але загалом він був радий, що ця маленька пригода сталася, бо тепер уже без жодного сумніву знав: той згорток — не той самий згорток. Отже, його душа була спокійна й надзвичайно полегшена. Ба більше, тепер усе, здавалося, складалося саме як треба: скарб і досі мав бути в номері 2, злочинців того дня неодмінно схоплять і посадять до в’язниці, а вони з Томом уночі без жодних труднощів і без страху, що їм хтось завадить, заберуть золото.

Щойно сніданок закінчився, у двері постукали. Гек кинувся шукати місце, де можна було сховатися, бо зовсім не хотів навіть віддалено бути пов’язаним із нічною пригодою. Валлієць відчинив двері й прийняв кількох дам і джентльменів, серед яких була вдова Дуглас, а також помітив, що гурти городян підіймаються на пагорб — поглянути на хвіртку. Отже, новина вже розлетілася. Валлійцеві довелося розповісти гостям про нічні події. Вдова не приховувала своєї вдячності за те, що її врятували.

— Не кажіть про це, пані. Є ще одна людина, якій ви, можливо, завдячуєте більше, ніж мені та моїм хлопцям, але вона не дозволяє мені назвати її ім’я. Якби не вона, нас там не було б.

Звісно, це викликало таку величезну цікавість, що мало не відсунуло на другий план саму головну подію. Але валлієць дозволив цій цікавості мучити своїх гостей, а через них — поширюватися всім містом, бо навідріз відмовлявся розкрити свою таємницю. Коли все інше вже було з’ясовано, вдова сказала:

— Я заснула в ліжку, читаючи, і проспала весь той шум. Чому ви не прийшли мене розбудити?

— Ми вирішили, що не варто. Навряд чи ті негідники повернулися б — у них уже не залишилося інструментів для роботи. Та й навіщо було будити вас і до смерті лякати? Троє моїх негрів усю решту ночі стояли на варті біля вашого будинку. Вони щойно повернулися.

Прийшло ще більше відвідувачів, і протягом наступних двох годин історію довелося розповідати знову й знову.

Під час шкільних канікул недільної школи не було, але до церкви всі прийшли рано. Про хвилюючу подію говорили досхочу. Надійшла звістка, що жодного сліду двох злочинців досі не виявили. Коли проповідь закінчилася, дружина судді Тетчера підійшла до місіс Гарпер, коли та разом із натовпом ішла проходом, і сказала:

— Невже моя Беккі проспить цілий день? Я так і думала, що вона буде геть змучена.

— Ваша Беккі?

— Так, — із тривогою в очах відповіла вона. — Хіба вона не залишилася у вас учора ввечері?

— Та ні.

Місіс Тетчер зблідла й опустилася на лаву саме в ту мить, коли повз них проходила тітка Поллі, жваво розмовляючи з якоюсь приятелькою. Тітка Поллі сказала:

— Доброго ранку, місіс Тетчер. Доброго ранку, місіс Гарпер. У мене зник хлопчисько. Гадаю, мій Том учора ночував у вас — в однієї з вас. А тепер боїться прийти до церкви. Треба буде з ним розібратися.

Місіс Тетчер слабко похитала головою і зблідла ще дужче.

— Він у нас не ночував, — сказала місіс Гарпер, яка вже починала непокоїтися.

На обличчі тітки Поллі з’явилася тривога.

— Джо Гарпер, ти сьогодні вранці бачив мого Тома?

— Ні, мем.

— А коли ти бачив його востаннє?

Джо спробував пригадати, але не був певен, що зможе відповісти. Люди перестали виходити з церкви. Шепіт пробіг рядами, і лиховісна тривога опанувала всі обличчя. Дітей почали стривожено розпитувати, а потім — молодих учителів. Усі казали, що не звернули уваги, чи були Том і Беккі на поромі, коли той повертався додому; вже було темно, і нікому не спало на думку перевірити, чи не бракує когось. Нарешті один молодий чоловік не витримав і висловив побоювання, що вони досі в печері! Місіс Тетчер знепритомніла. Тітка Поллі розплакалася й почала заламувати руки.

Тривожна звістка передавалася з уст в уста, від гурту до гурту, з вулиці на вулицю, і вже за п’ять хвилин дзвони шалено били на сполох, а все містечко було на ногах! Події на Кардіф-Гілл миттю втратили будь-яке значення, про злодіїв забули, коней осідлали, човни спорядили, пором наказали вирушити, і ще не минуло й пів години відтоді, як стало відомо про лихо, а вже двісті чоловіків поспішали великою дорогою та річкою до печери.

Увесь довгий день містечко здавалося порожнім і мертвим. Чимало жінок приходили до тітки Поллі та місіс Тетчер, намагаючись їх утішити. Вони й самі плакали разом із ними — і це було ще краще за будь-які слова. Усю виснажливу ніч містечко чекало на звістки, але коли нарешті настав ранок, єдине повідомлення, яке надійшло, було таким:

— Надішліть більше свічок — і пришліть їжу.

Місіс Тетчер була майже при тямі не себе від горя; так само й тітка Поллі. Суддя Тетчер передавав із печери слова надії та підбадьорення, але вони не приносили справжньої втіхи.

Старий валлієць повернувся додому на світанку, весь забризканий свічковим воском, вимазаний глиною і майже без сил. Він застав Гека в тому самому ліжку, яке для нього приготували, — хлопець марив у гарячці. Усі лікарі були в печері, тож вдова Дуглас прийшла й узяла хворого під свою опіку. Вона сказала, що зробить для нього все, що зможе, бо, добрий він, поганий чи просто звичайний, він належить Господу, а все, що належить Господу, не можна занедбувати. Валлієць сказав, що в Гека є добрі риси, а вдова відповіла:

— Можете не сумніватися. Це Господня ознака. Він не знімає її. Ніколи. Він залишає її на кожному створінні, що виходить із Його рук.

Уже вранці до містечка почали стомлено повертатися невеликі групи чоловіків, але найсильніші з городян продовжували пошуки. Усе, що вдалося дізнатися, зводилося до того, що тепер обшукували найвіддаленіші закутки печери, куди раніше ніхто не заходив; кожен куток і кожну щілину мали обстежити якнайретельніше; куди б людина не забрела в тому лабіринті ходів, удалині всюди миготіли вогники, а крики та постріли з пістолетів глухо відлунювали в похмурих галереях. В одному місці, далеко від тієї частини печери, якою зазвичай ходили туристи, на кам’яній стіні знайшли напис, виведений кіптявою від свічки: «Беккі й Том», а неподалік — забруднену воском стрічку. Місіс Тетчер упізнала стрічку й розплакалася. Вона сказала, що це остання пам’ять, яка їй залишиться про її дитину; що жоден інший спогад не буде таким дорогим, бо саме ця стрічка востаннє була поруч із живим тілом дитини перед тим, як настала страшна смерть. Дехто розповідав, що час від часу десь далеко в печері починав мерехтіти крихітний вогник, тоді лунав радісний вигук і з десяток чоловіків поспішали галереєю, де розкотисто відлунювали кроки, — але щоразу за цим приходило болісне розчарування: дітей там не було, то був лише вогник когось із тих, хто шукав.

Три страшні дні й ночі тягнулися нескінченними годинами, і містечко поринуло в безнадійне заціпеніння. Нікому не було до чого. Навіть випадкова звістка, щойно виявлена, про те, що господар таверни тверезників тримав у своєму закладі спиртне, майже не сколихнула загальної уваги, хоч яка нечувана то була новина. Під час короткого прояснення свідомості Гек несміливо завів мову про таверни й нарешті, туманно побоюючись найгіршого, запитав, чи не виявили чогось у таверні тверезників відтоді, як він захворів.

— Так, — відповіла вдова.

Гек рвучко підвівся на ліжку, широко розплющивши очі.

— Що? Що там знайшли?

— Спиртне! — і таверну зачинили. Лягай, дитино, ти мене так налякав!

— Скажіть мені тільки одну річ — тільки одну, будь ласка! Це Том Сойєр знайшов?

Вдова розплакалася.

— Тихо, тихо, дитино, тихо! Я вже казала тобі: тобі не можна розмовляти. Ти дуже, дуже хворий!

Отже, знайшли лише спиртне; якби знайшли золото, зчинився б великий переполох. Значить, скарб зник назавжди — назавжди! Але чому ж вона плакала? Дивно, чому вона плакала.

Ці думки туманно блукали в голові Гека, і від утоми, яку вони йому завдавали, він заснув. Вдова сказала сама до себе:

— От і добре — заснув, бідолашний змучений хлопчик. Том Сойєр знайшов! Шкода, що хоч хтось не зміг би знайти Тома Сойєра! Ох, тепер залишилося небагато тих, у кого ще вистачає надії чи, тим більше, сил, щоб продовжувати пошуки.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXXI

Знайдене — і знову втрачене

А тепер повернімося до того, як Том і Беккі проводили час на пікніку. Разом з усіма іншими вони рушили похмурими галереями, оглядаючи знайомі дива печери — дива, яким дали дещо надто промовисті назви: «Вітальня», «Собор», «Палац Аладдіна» тощо. Незабаром почалися жмурки, і Том із Беккі захоплено долучилися до гри, аж поки біганина не почала їх трохи стомлювати. Тоді вони звернули в звивисту галерею, високо тримаючи свічки, й читали хитромудру плетеницю імен, дат, поштових адрес та всіляких висловів, якими на стінах було створено своєрідні фрески — кіптявою від свічок. Замріяно йдучи та розмовляючи, вони майже не помітили, що опинилися в частині печери, де стіни вже не були вкриті написами. Вони вивели кіптявою власні імена під виступом скелі й рушили далі. Невдовзі вони дісталися місця, де маленький струмок, збігаючи через кам’яний уступ і несучи із собою вапняковий осад, за довгі повільні віки утворив мереживний, гофрований Ніагарський водоспад із блискучого, вічного каменю. Том прослизнув за нього, щоб підсвітити водоспад і потішити Беккі. Він виявив, що за кам’яним водоспадом ховається щось на кшталт крутих природних сходів, затиснутих між вузькими стінами, і в ту ж мить його охопило бажання стати першовідкривачем.

Беккі відгукнулася на його поклик, і вони залишили кіптявою позначку, щоб потім знайти дорогу назад, а тоді вирушили на пошуки. Вони петляли то в один, то в інший бік, дедалі глибше проникаючи в таємні надра печери, поставили ще одну позначку й звернули вбік, шукаючи нові дивовижі, про які можна буде розповісти тим, хто залишився нагорі. В одному місці вони знайшли простору печеру, зі стелі якої звисало безліч блискучих сталактитів — завтовшки й завдовжки з людську ногу. Вони обійшли її, дивуючись і милуючись, а потім вийшли одним із численних проходів, що вели з неї. Незабаром цей прохід привів їх до чарівного джерела, чия чаша була вкрита мереживом блискучих кристалів, схожим на паморозь. Джерело містилося посеред печери, стіни якої підтримувала безліч химерних колон, утворених злиттям величезних сталактитів і сталагмітів під безперервним крапанням води протягом століть. Під склепінням тисячі кажанів збилися у величезні грона. Світло потривожило їх, і вони сотнями посипалися вниз, пищачи й шалено кидаючись на свічки. Том знав їхні звички й розумів, чим це могло скінчитися. Він схопив Беккі за руку й поспішив до першого проходу, що трапився їм на шляху, — і встиг буквально в останню мить, бо один кажан крилом збив Беккі свічку, коли вона виходила з печери. Кажани переслідували дітей ще досить довго, але втікачі кидалися в кожен новий прохід, який траплявся дорогою, і зрештою позбулися небезпечних переслідувачів. Невдовзі Том знайшов підземне озеро, яке тяглося вдалину, аж поки його обриси не губилися в тінях. Йому хотілося обстежити його береги, але він вирішив, що спочатку краще трохи сісти й відпочити. І саме тепер, уперше, глибока тиша цього місця холодною, липкою рукою торкнулася душі дітей. Беккі сказала:

— Я навіть не помітила, але, здається, вже страшенно давно не чула нікого з інших.

— Якщо подумати, Беккі, ми зараз далеко під ними — і я навіть не знаю, наскільки далеко ми забрели на північ, південь чи схід, або куди там. Тут ми їх не почуємо.

Беккі стривожилася.

— Цікаво, скільки ми вже тут, Томе? Нам краще повернутися.

— Так, мабуть, краще. Напевно, краще.

— Ти зможеш знайти дорогу, Томе? Для мене тут усе переплуталося — самі криві ходи.

— Думаю, зможу знайти… але ж ці кажани. Якщо вони погасять наші свічки, ми опинимося в жахливій халепі. Спробуймо якимось іншим шляхом, щоб не проходити там.

— Гаразд. Тільки сподіваюся, що ми не заблукаємо. Це було б так страшно! — і дівчинка здригнулася від думки про жахливі можливості, які відкривала така перспектива.

Вони рушили коридором і довго мовчки йшли ним, заглядаючи в кожен новий отвір, сподіваючись побачити щось знайоме, але всі проходи здавалися чужими. Щоразу, коли Том щось оглядав, Беккі стежила за його обличчям, шукаючи там бодай якийсь обнадійливий знак, а він бадьоро казав:

— О, все гаразд. Це не той прохід, але ми зараз до нього дійдемо!

Та з кожною невдалою спробою його надія слабшала, і зрештою він почав навмання звертати в різні бічні галереї, відчайдушно сподіваючись натрапити на потрібну. Він і далі повторював, що «все гаразд», але на серці лежав такий важкий страх, що ці слова вже втратили свою переконливість і звучали так, ніби він насправді казав: «Усе пропало!» Беккі тулилася до нього, охоплена смертельним страхом, і щосили намагалася стримати сльози, але вони все одно котилися. Нарешті вона сказала:

— Ох, Томе, забудь про тих кажанів, ходімо назад тим шляхом! Ми весь час забрідаємо дедалі далі.

— Слухай! — сказав він.

Запала глибока тиша; така глибока, що навіть їхнє дихання виразно чулося в цій безмовності. Том крикнув. Його голос луною покотився порожніми галереями й розтанув удалині в тихому звуці, схожому на глузливий сміх.

— Ох, не роби так більше, Томе, це жахливо, — сказала Беккі.

— Жахливо, але треба, Беккі. Раптом вони нас почують, розумієш? — і він знову крикнув.

Це «раптом» було ще моторошнішим за примарний сміх, бо воно так відверто видавало останню крихту згасаючої надії. Діти стояли нерухомо й прислухалися, але нічого не сталося. Том одразу повернув назад і пришвидшив крок. Минуло зовсім небагато часу, перш ніж певна нерішучість у його рухах відкрила Беккі ще один страшний факт — він не міг знайти дорогу назад!

— Ох, Томе, ти ж не залишав позначок!

— Беккі, я був таким дурнем! Таким дурнем! Мені й на думку не спало, що нам може знадобитися повернутися! Ні — я не можу знайти дороги. Тут усе переплутано.

— Томе, Томе, ми заблукали! Ми заблукали! Ми ніколи не виберемося з цього жахливого місця! Ох, навіщо ми взагалі пішли від інших!

Вона опустилася на землю й розридалася так нестямно, що Том злякався: раптом вона помре або втратить розум. Він сів поруч і обійняв її; вона сховала обличчя в його грудях, міцно притиснулася до нього й виплакала весь свій страх, усі марні жалкування, а далекі відлуння перетворювали їх на глузливий сміх. Том благав її знову набратися надії, але вона сказала, що не може. Тоді він почав звинувачувати й лаяти себе за те, що втягнув її в це нещастя; це подіяло краще. Вона сказала, що спробує знову повірити в краще, встане й піде за ним, куди б він її не повів, якщо тільки він більше не буде так говорити. Адже він не винен більше за неї, сказала вона.

Отож вони знову рушили — без мети, навмання, куди очі бачили. Усе, що вони могли робити, — йти, просто йти. На якийсь час надія, здавалося, почала оживати — не тому, що для цього були якісь підстави, а лише тому, що така вже її природа: вона оживає, доки вік і звичка до невдач ще не витягли з неї останніх сил.

Через деякий час Том узяв у Беккі свічку й загасив її. Ця економія означала так багато! Слів не потрібно було. Беккі все зрозуміла, і її надія знову згасла. Вона знала, що в Тома в кишенях є ціла свічка й ще три-чотири шматочки свічок, — але він мусив їх берегти.

Невдовзі втома почала вимагати свого. Діти намагалися не втрачати пильності, бо було страшно навіть подумати про те, щоб сісти, коли час став таким дорогоцінним. Іти хоч у якомусь напрямку, хоч куди-небудь — це принаймні означало рух уперед і, можливо, могло принести порятунок; а сісти означало покликати смерть і скоротити відстань, на яку вона їх переслідувала.

Нарешті кволі ноги Беккі відмовилися нести її далі. Вона сіла. Том теж присів поруч, і вони заговорили про дім, про друзів, які залишилися там, про зручні ліжка і, понад усе, про світло! Беккі плакала, а Том намагався придумати, чим її втішити, але всі його підбадьорливі слова вже так часто повторювалися, що втратили силу й звучали майже як насмішка. Втома так важко налягла на Беккі, що вона задрімала. Том був радий цьому. Він сидів і дивився на її виснажене обличчя, яке під впливом приємних снів поступово розгладилося й набуло природного, спокійного вигляду; невдовзі на ньому з’явилася й застигла усмішка. Цей мирний вираз обличчя трохи передав спокій і йому, ніби принісши зцілення його душі, і думки Тома попливли до минулого, до давніх часів і туманних спогадів. Поки він поринав у свої мрії, Беккі прокинулася з тихим, легким сміхом — але сміх одразу завмер на її губах, а за ним вихопився стогін.

— Ох, як же я могла заснути! Краще б я ніколи, ніколи не прокидалася! Ні! Ні, не це я хотіла сказати, Томе! Не дивися так! Я більше цього не казатиму.

— Я радий, що ти поспала, Беккі. Тепер ти відпочила, і ми знайдемо вихід.

— Можемо спробувати, Томе, але мені наснилася така прекрасна країна. Здається, ми туди й потрапимо.

— Може, й ні, може, й ні. Не падай духом, Беккі, ходімо далі й шукатимемо.

Вони підвелися й рушили далі, тримаючись за руки, без надії. Вони намагалися визначити, скільки часу вже пробули в печері, але знали лише одне: їм здавалося, ніби минули дні й тижні. І все ж було очевидно, що цього не могло бути, бо їхні свічки ще не скінчилися. Через довгий час — вони й самі не знали, через який саме, — Том сказав, що їм треба йти тихенько й прислухатися до звуку води, що капає, — треба знайти джерело. Невдовзі вони його знайшли, і Том сказав, що настав час знову відпочити. Обоє були страшенно втомлені, проте Беккі сказала, що, мабуть, зможе пройти ще трохи. Вона здивувалася, почувши, що Том не погоджується. Вона не могла зрозуміти чому. Вони сіли, а Том приліпив свою свічку глиною до стіни навпроти них. Думки знову запрацювали; деякий час вони мовчали. Нарешті Беккі порушила тишу:

— Томе, я так хочу їсти!

Том дістав щось із кишені.

— Пам’ятаєш це? — сказав він.

Беккі ледь не усміхнулася.

— Це наш весільний пиріг, Томе.

— Так. Хотів би я, щоб він був завбільшки з бочку, бо це все, що в нас залишилося.

— Я зберегла його з пікніка для нас, щоб мріяти над ним, Томе, як це роблять дорослі з весільним пирогом, — але це буде наш…

Вона не договорила.

Том розділив пиріг навпіл, і Беккі з добрим апетитом з’їла свою частину, тоді як Том потроху відщипував від своєї. Холодної води, щоб завершити цю трапезу, було вдосталь. Через деякий час Беккі запропонувала знову рушити. Том якусь мить мовчав. Потім сказав:

— Беккі, ти зможеш витримати, якщо я дещо тобі скажу?

Беккі зблідла, але вирішила, що зможе.

— Тоді, Беккі, нам треба залишитися тут, де є вода для пиття. Цей маленький шматочок — наша остання свічка!

Беккі дала волю сльозам і риданням. Том робив усе, що міг, щоб її втішити, але майже без успіху. Нарешті Беккі сказала:

— Томе!

— Що, Беккі?

— Вони помітять, що нас немає, і шукатимуть нас!

— Так, шукатимуть! Авжеж, шукатимуть!

— Може, вони вже шукають нас, Томе.

— Ну, думаю, цілком можливо. Сподіваюся, що шукають.

— Коли вони помітять, що нас немає, Томе?

— Думаю, коли повернуться до човна.

— Томе, тоді вже може бути темно. Невже вони не помітять, що ми не прийшли?

— Не знаю. Але в будь-якому разі твоя мати помітить, що тебе немає, щойно вони повернуться додому.

Переляканий вираз на обличчі Беккі привів Тома до тями, і він зрозумів, що припустився помилки. Беккі тієї ночі не мала повертатися додому! Діти замовкли й замислилися. За мить новий сплеск розпачу Беккі показав Тому, що вона теж збагнула те саме: недільний ранок міг бути вже наполовину минулим, перш ніж місіс Тетчер виявить, що Беккі не ночувала в місіс Гарпер.

Діти втупилися в свій шматочок свічки й дивилися, як він повільно й невблаганно тане; бачили, як зрештою сама лише півсантиметра ґнота стирчала на самоті; бачили, як слабке полум’я то підіймалося, то опускалося, піднімалося тонкою колоною диму, на мить затримувалося на її верхівці — і тоді запанував жах цілковитої темряви!

Скільки часу минуло після цього, перш ніж Беккі поволі усвідомила, що плаче в обіймах Тома, не міг сказати ніхто з них. Вони знали лише, що після, здавалося, безмежного проміжку часу обоє прокинулися з мертвого, заціпенілого сну й знову поринули у свої страждання. Том сказав, що тепер, можливо, неділя — а може, вже й понеділок. Він намагався заговорити з Беккі, але її горе було надто тяжким, а всі надії згасли. Том сказав, що їх, напевно, давно вже помітили і, без сумніву, пошуки тривають. Він вирішив покричати — можливо, хтось почує й прийде. Він спробував, але в темряві далеке відлуння прозвучало так моторошно, що більше кричати не став.

Години минали марно, і голод знову прийшов мучити полонених. У Тома залишилася частина його половини пирога; вони розділили її й з’їли. Але здавалося, що тепер вони були ще голодніші. Жалюгідний шматочок їжі лише розпалив апетит.

Через деякий час Том сказав:

— Тсс! Ти це чула?

Обидва затамували подих і прислухалися. Звідкись здалеку долинув звук, схожий на ледь чутний крик. Том одразу відповів на нього і, взявши Беккі за руку, почав навпомацки пробиратися коридором у тому напрямку. Невдовзі він знову прислухався; звук почувся ще раз і, здавалося, був уже трохи ближче.

— Це вони! — вигукнув Том. — Вони йдуть! Ходімо, Беккі — тепер усе буде добре!

Радість полонених була майже нестерпною. Проте рухалися вони повільно, бо провалля траплялися досить часто, і треба було стерегтися. Незабаром вони натрапили на одне з них і змушені були зупинитися. Воно могло бути три фути завглибшки, а могло й сто — однаково перейти його було неможливо. Том ліг на живіт і простягнувся вниз, наскільки міг. dovidka.biz.ua Дна не було. Їм залишалося тільки стояти тут і чекати, поки прийдуть ті, хто їх шукає. Вони прислухалися; очевидно, далекі крики ставали дедалі тихішими! Ще мить чи дві — і вони зовсім стихли. Яке нестерпне розчарування! Том кричав, аж поки не охрип, але це не допомогло. Він підбадьорливо говорив Беккі, та минула ціла вічність тривожного очікування, а жодного звуку більше не долинуло.

Діти навпомацки повернулися до джерела. Виснажливий час тягнувся далі; вони знову заснули, а прокинулися голодні до нестями й охоплені відчаєм. Том вирішив, що тепер уже, мабуть, вівторок.

І тут його осяяла думка. Поруч було кілька бічних проходів. Краще було обстежити деякі з них, ніж бездіяльно витримувати тягар цього нескінченного часу. Том дістав із кишені мотузку від повітряного змія, прив’язав її до виступу в скелі, і вони з Беккі вирушили в дорогу: Том попереду, розмотуючи мотузку, поки навпомацки пробирався вперед. Через двадцять кроків коридор закінчився справжнім «краєм світу». Том опустився на коліна й обмацав простір унизу, потім простягнув руку за ріг, наскільки тільки міг. Він спробував дотягнутися ще трохи далі праворуч — і саме в цю мить, не більше ніж за двадцять ярдів від нього, з-за скелі показалася людська рука зі свічкою! Том видав радісний крик, і тієї ж миті за рукою з’явилося й тіло, якому вона належала, — Індіанець Джо! Том заціпенів; він не міг поворухнутися. А наступної миті надзвичайно зрадів, побачивши, як «іспанець» кинувся тікати й зник із очей. Том дивувався, чому Джо не впізнав його голосу й не прийшов убити його за те, що він дав свідчення в суді. Але, мабуть, відлуння змінило голос, вирішив він. Безперечно, справа була саме в цьому. Від страху Тома всі м’язи в його тілі ослабли. Він сказав собі, що якщо тільки матиме достатньо сил, аби повернутися до джерела, то залишиться там, і ніщо не змусить його знову ризикувати зустріччю з Індіанцем Джо. Він подбав, щоб Беккі не дізналася, що саме він побачив. Сказав їй лише, що крикнув «на щастя».

Але зрештою голод і страждання виявляються сильнішими за страх. Ще одне виснажливе очікування біля джерела й ще один довгий сон принесли зміни. Діти прокинулися, змучені нестерпним голодом. Том вирішив, що тепер, мабуть, середа чи четвер, а може, навіть п’ятниця або субота, і пошуки вже припинилися. Він запропонував обстежити ще один прохід. Тепер він був готовий ризикнути й зустрітися з Індіанцем Джо та всіма іншими жахами. Але Беккі була дуже слабка. Вона впала в похмуру байдужість і не хотіла навіть ворушитися. Вона сказала, що тепер залишиться тут і помре — це станеться вже скоро. Вона дозволила Тому піти з мотузкою від повітряного змія й обстежити печеру, якщо він хоче, але благала час від часу повертатися до неї й говорити з нею; і змусила його пообіцяти, що, коли настане страшна мить, він залишиться поруч і триматиме її за руку до кінця.

Том поцілував її, відчуваючи, як стискає горло, і спробував показати, що впевнений: він знайде тих, хто їх шукає, або знайде вихід із печери. Потім узяв у руку мотузку від повітряного змія й поповз навпомацки одним із проходів, долаючи шлях на руках і колінах, змучений голодом і охоплений передчуттям близького кінця.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXXII

— Виходьте! Їх знайшли!

Настав вівторок по обіді, а згодом над містечком опустилися сутінки. Сент-Пітерсберг і далі перебував у жалобі. Зниклих дітей не знайшли. За них уже молилися прилюдно, і безліч людей молилися потай, віддаючи молитві всю душу, але з печери й досі не надходило жодної доброї звістки. Більшість тих, хто шукав дітей, уже припинили пошуки й повернулися до своїх щоденних справ, кажучи, що очевидно: дітей уже ніколи не знайдуть. Місіс Тетчер була тяжко хвора й більшу частину часу марила. Люди казали, що серце крається, коли чуєш, як вона кличе свою дитину, підводить голову й цілу хвилину прислухається, а потім знову безсило опускає її зі стогоном. Тітка Поллі поринула в глибоку, постійну тугу, а її сиве волосся майже зовсім побіліло. У вівторок увечері містечко лягло спати сумне й безнадійне.

Десь посеред ночі над містечком раптом гримнув шалений передзвін, і за мить вулиці заповнили напіводягнені, збожеволілі від радості люди, які кричали:

— Виходьте! Виходьте! Їх знайшли! Їх знайшли!

До цього гамору додалися бляшані каструлі та роги. Все населення зібралося й рушило до річки, де назустріч їм уже їхали діти у відкритому екіпажі, запряженому кіньми, яких вели галасливі городяни. Люди юрмилися навколо екіпажу, приєднувалися до ходи додому, і весь цей величезний натовп урочисто посунув головною вулицею, раз у раз вибухаючи гучними вигуками «ура!».

Містечко сяяло вогнями; більше ніхто не лягав спати — це була найвеличніша ніч, яку коли-небудь бачило маленьке містечко. Протягом перших пів години ціла вервечка городян проходила через будинок судді Тетчера: вони хапали врятованих дітей, цілували їх, стискали руку місіс Тетчер, намагалися щось сказати, але не могли — і виходили, заливаючи все довкола сльозами.

Щастя тітки Поллі було цілковитим, а місіс Тетчер — майже таким самим. Воно стало б повним, щойно посланець, якого відправили до печери з великою новиною, повідомив би про неї її чоловікові. Том лежав на дивані, оточений захопленими слухачами, і розповідав історію своєї неймовірної пригоди, додаючи до неї чимало яскравих подробиць, щоб зробити розповідь ще ефектнішою. Він завершив розповіддю про те, як залишив Беккі й вирушив досліджувати печеру; як пройшов двома галереями, наскільки дозволяла довжина мотузки від повітряного змія; як рушив третьою галереєю, теж розмотавши мотузку до кінця, і вже збирався повертатися, коли помітив удалині крихітну цятку, схожу на денне світло; як кинув мотузку й почав навпомацки пробиратися до неї, просунув голову та плечі крізь маленький отвір — і побачив, як перед ним котиться широкий Міссісіпі!

А якби випадково була ніч, він не побачив би тієї цятки світла й не став би більше досліджувати той прохід! Він розповів, як повернувся по Беккі, повідомив їй добру новину, а вона сказала, щоб він не мучив її такими дурницями, бо втомилася, знає, що помре, і хоче цього. Він описав, як умовляв її, переконував і зрештою домігся свого; як вона мало не померла від радості, коли, пробираючись навпомацки, нарешті побачила блакитну цятку денного світла; як він протиснувся крізь отвір назовні, а потім допоміг вибратися їй; як вони сиділи там і плакали від щастя; як повз них пропливали чоловіки в човні, Том покликав їх і розповів про їхнє становище та страшний голод; як чоловіки спочатку не повірили цій неймовірній історії, бо, за їхніми словами, вони були за п’ять миль нижче за течією від долини, в якій розташована печера. Потім вони взяли дітей у човен, доправили до будинку, дали їм повечеряти, дозволили відпочити до двох-трьох годин після настання темряви, а тоді привезли додому.

Ще до світанку суддя Тетчер і жменька чоловіків, які залишалися разом із ним у печері, знайшли дорогу назад за ниткою, яку вони розмотували за собою, і дізналися про велику новину.

Три дні й три ночі виснажливої праці та голоду в печері не могли минути безслідно — Том і Беккі невдовзі в цьому переконалися. У середу й четвер вони весь час лежали в ліжках і, здавалося, ставали дедалі слабшими та змученішими. У четвер Том уже трохи ходив, у п’ятницю спустився до центру містечка, а в суботу був майже таким, як раніше. Беккі ж не виходила зі своєї кімнати аж до неділі, і виглядала так, наче щойно перенесла тяжку виснажливу хворобу.

У п’ятницю Том дізнався, що Гек захворів, і пішов його провідати, але до кімнати його не пустили; не пустили його й у суботу та неділю. Після цього Том приходив до Гека щодня, але його попередили, щоб він мовчав про свої пригоди й не заводив жодних хвилюючих тем. Вдова Дуглас залишалася поруч і стежила, щоб він слухався. Вдома Том дізнався про події на Кардіф-Гілл; також про те, що тіло «обірванця» зрештою знайшли в річці неподалік від пристані, де зупинявся пором. Мабуть, він потонув, намагаючись утекти.

Приблизно через два тижні після того, як Тома врятували з печери, він вирушив провідати Гека, який уже достатньо зміцнів і тепер міг слухати захопливі історії, а Том, як йому здавалося, мав чим його зацікавити. Дорогою Тому трапився будинок судді Тетчера, і він зупинився провідати Беккі. Суддя та кілька його друзів розговорили Тома, і хтось іронічно запитав, чи не хотів би він знову піти до печери. Том відповів, що, мабуть, не був би проти. Суддя сказав:

— Ну, Томе, безперечно, є й інші такі ж відчайдухи, як ти. Але ми вже подбали про це. У цій печері більше ніхто не заблукає.

— Чому?

— Бо два тижні тому я наказав оббити її великі двері котельним залізом і замкнути на три замки — і ключі в мене.

Том зблід як полотно.

— Що з тобою, хлопче! Ану, хтось! Принесіть склянку води!

Воду принесли й хлюпнули Тому в обличчя.

— Ага, тепер тобі краще. Що з тобою сталося, Томе?

— Ох, судде, Індіанець Джо в печері!