«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XIX

Жорстокість слів «Я не подумав»

Том повернувся додому в похмурому настрої, і перші ж слова тітки показали йому, що зі своїми печалями він прийшов не на той ринок:

— Томе, я ладна живцем із тебе шкіру здерти!

— Тітонько, що я такого зробив?

— Ну, натворив ти досхочу. Ось я, стара дурепа, пішла до Серені Гарпер, сподіваючись, що зможу переконати її в усій тій нісенітниці про сон, а виявляється, вона вже від Джо дізналася, що ти був тут і чув усю нашу розмову тієї ночі. Томе, я й не знаю, що буде з хлопцем, який здатен так учинити. Мені так гірко від думки, що ти дозволив мені піти до Серені Гарпер, виставити себе на посміховисько — і навіть слова мені не сказав.

Це була зовсім нова сторона справи. Ранкова витівка досі здавалася Тому дотепним і навіть дуже винахідливим жартом. Тепер же вона видавалася йому просто підлою та ницою. Він похилив голову і якусь мить не міг вигадати, що сказати. Нарешті промовив:

— Тітонько, я шкодую, що так зробив, але я не подумав.

— Ох, дитино, ти ніколи не думаєш. Ти ні про що не думаєш, крім власного егоїзму. Ти зміг уночі аж сюди прийти з острова Джексона, щоб посміятися з нашого горя, і зміг обдурити мене брехнею про сон; а от пожаліти нас і позбавити від цього смутку тобі чомусь не спало на думку.

— Тітонько, тепер я знаю, що вчинив підло, але я не хотів бути підлим. Чесно, не хотів. І, крім того, я тієї ночі прийшов сюди не для того, щоб із вас сміятися.

— А навіщо ж ти прийшов?

— Хотів сказати вам, щоб ви не журилися за нас, бо ми не потонули.

— Томе, Томе, я була б найщасливішою людиною на світі, якби могла повірити, що тобі справді спала на думку така добра думка. Але ти ж знаєш, що цього не було — і я це знаю, Томе.

— Та була ж, тітонько, була! Хай мені руки відсохнуть, якщо я брешу.

— Ох, Томе, не бреши — не треба. Від цього все стає в сто разів гірше.

— Це не брехня, тітонько, це правда. Я хотів, щоб ви не сумували — тільки тому й прийшов.

— Я віддала б увесь світ, аби повірити в це. Це покрило б безліч твоїх гріхів, Томе. Я б навіть майже зраділа, що ти втік і так погано поводився. Але це не схоже на правду. Бо скажи мені, дитино, чому ж ти тоді мені нічого не сказав?

— Розумієте, коли ви заговорили про похорон, я раптом так захопився думкою, що ми прийдемо й сховаємося в церкві, що вже якось не зміг відмовитися від цього задуму. От я й засунув назад у кишеню шматок кори та промовчав.

— Який ще шматок кори?

— Той, на якому я написав, щоб повідомити вам, що ми подалися в пірати. Тепер я шкодую, що ви не прокинулися, коли я вас поцілував. Чесно, шкодую.

Суворі риси обличчя тітки пом’якшали, а в очах раптом спалахнула ніжність.

— Ти мене поцілував, Томе?

— Авжеж, поцілував.

— Ти впевнений, що поцілував мене, Томе?

— Авжеж, тітонько, поцілував — цілком певен.

— А навіщо ти мене поцілував, Томе?

— Бо я так вас люблю, а ви лежали й стогнали, і мені було так вас шкода.

Ці слова звучали правдиво. Стара пані не змогла приховати тремтіння в голосі, коли сказала:

— Поцілуй мене ще раз, Томе! А тепер іди до школи та більше мене не турбуй.

Щойно він пішов, вона кинулася до шафи й дістала рештки куртки, у якій Том вирушив у пірати. Потім зупинилася, тримаючи її в руках, і сказала сама собі:

— Ні, не наважуся. Бідолашний хлопчик, мабуть, збрехав мені про це… але яка ж це благословенна, благословенна брехня — стільки втіхи вона принесла. Сподіваюся, Господь… Я знаю, Господь простить йому, бо він сказав це з такої добросердості. Але я не хочу дізнатися, що це брехня. Не буду дивитися.

Вона поклала куртку назад і хвилину постояла, замислившись. Двічі вона простягала руку, щоб знову взяти одяг, і двічі стримувалася. Нарешті наважилася ще раз, цього разу підкріпивши себе думкою: «Це добра брехня — добра брехня. Я не дозволю їй засмутити мене». Тож вона залізла рукою до кишені куртки.

За мить крізь сльози, що рясно котилися по її обличчю, вона читала Томів клаптик кори й промовляла:

— Тепер я могла б пробачити цьому хлопцеві, навіть якби він учинив мільйон гріхів!

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XX

Том бере на себе покарання Беккі

У тому, як тітка Поллі поцілувала Тома, було щось таке, що відразу розвіяло його похмурість і повернуло йому легкість духу та гарний настрій. Він подався до школи й мав щастя зустріти Беккі Тетчер на початку Мідоу-лейн. Настрій завжди визначав його поведінку. Не вагаючись ані миті, він підбіг до неї й сказав:

— Я сьогодні повівся страшенно підло, Беккі, і мені дуже шкода. Більше, ніколи-ніколи в житті я так не зроблю — помирімося, га?

Дівчинка зупинилася й зневажливо глянула йому просто в обличчя:

— Буду вдячна, якщо ви, містере Томасе Сойєр, займетеся власними справами. Я більше ніколи з вами не розмовлятиму.

Вона гордовито відкинула голову й рушила далі. Том був такий приголомшений, що навіть не спромігся вчасно сказати: «Кому ти потрібна, розумнице?» — а коли настав слушний момент, було вже пізно. Тож він промовчав. Але гнів у ньому все одно кипів. Він похмуро поплентався на шкільне подвір’я, бажаючи, щоб Беккі була хлопцем, і уявляючи, як відлупцював би її, якби вона ним була.

Невдовзі він знову зустрів її й, проходячи повз, кинув їй дошкульну репліку. Вона не забарилася відповісти так само, і сварка стала остаточною. У своєму гарячому обуренні Беккі здавалося, що вона ледве дочекається, коли школа «збереться», бо їй страшенно хотілося побачити, як Тома відшмагають за понівечений підручник із правопису. Якби в неї ще залишався бодай якийсь намір викрити Альфреда Темпла, Томова образлива витівка геть його знищила.

Бідолашна дівчинка й гадки не мала, як швидко сама наближається до біди. Учитель, містер Доббінс, уже досяг середнього віку, але так і не здійснив своєї заповітної мрії. Найбільше він хотів стати лікарем, та бідність прирекла його на долю сільського шкільного вчителя. Щодня, коли жоден із класів не відповідав урок, він діставав зі свого столу якусь загадкову книгу й поринав у читання. Книгу він тримав під замком. Не було в школі жодного шибеника, який не вмирав би від цікавості бодай одним оком зазирнути до неї, але нагоди ніколи не траплялося. Кожен хлопчик і кожна дівчинка мали власну теорію щодо того, про що ця книга, але жодні дві теорії не збігалися, а дізнатися правду не було жодної можливості.

І ось, проходячи повз учительський стіл, що стояв біля дверей, Беккі помітила: ключ залишено в замку! Це була безцінна мить. Вона озирнулася — нікого поруч не було, і вже наступної миті книга опинилася в її руках. Назва на титульній сторінці — Анатомія професора якогось там прізвища — нічого їй не пояснила, тож вона почала перегортати сторінки.

Одразу їй трапилася чудово вигравіювана й розфарбована фронтиспісна ілюстрація — людська постать цілком оголена. Саме тієї миті на сторінку впала тінь, і Том Сойєр увійшов у двері та встиг побачити малюнок. Беккі рвучко схопилася за книгу, щоб її закрити, і їй страшенно не пощастило: вона розірвала зображену сторінку майже навпіл.

Вона запхнула книгу назад у стіл, повернула ключ у замку й вибухнула сльозами від сорому та досади.

— Том Сойєр, ти такий підлий, як тільки можна бути! Підкрадатися до людини й витріщатися на те, що вона розглядає!

— А звідки я міг знати, що ти там щось розглядаєш?

— Тобі мало б бути соромно, Том Сойєр! Ти ж знаєш, що зараз побіжиш і все розкажеш, а що ж мені робити, що ж мені робити! Мене відшмагають, а мене ще ніколи не били в школі.

Тоді вона тупнула маленькою ніжкою й вигукнула:

— Будь таким підлим, якщо хочеш! Я дещо знаю про те, що зараз станеться. От почекай — сам побачиш! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!

І, вибігши зі школи, вона знову розридалася.

Том стояв нерухомо, трохи ошелешений цим нападом. Нарешті сказав сам до себе:

— Яка ж дивна дурепа ця дівчина! Ще ніколи її в школі не били! Тьху! Та що тут такого — відшмагають! От уже справжня дівчина: така ніжна, така боягузлива. Ну, звісно, я не піду й не розкажу старому Доббінсу про цю дурепу, бо з нею можна поквитатися й іншими способами, не такими підлими. Але яка різниця? Старий Доббінс запитає, хто порвав його книгу. Ніхто не відповість. Тоді він зробить, як завжди: почне питати одного, потім другого, і коли дійде до потрібної дівчини, одразу все зрозуміє й без жодних зізнань. Дівочі обличчя завжди їх видають. У них зовсім немає витримки. Її відшмагають. Що ж, для Беккі Тетчер це справді скрутне становище, бо вибратися з нього їй нікуди.

Том ще трохи поміркував над цим, а тоді додав:

— Ну й добре. Вона сама хотіла б побачити мене в такій халепі — то нехай тепер і мучиться!

Том приєднався до гурту школярів, які пустували надворі. За кілька хвилин прийшов учитель, і школа «зібралася». Том не дуже цікавився уроками. Щоразу, крадькома поглядаючи на дівчачу половину класу, він бачив стурбоване обличчя Беккі. Попри все, він не хотів її жаліти, але ледве міг із собою впоратися. Ніякої справжньої радості від її біди він відчути не міг.

Невдовзі виявили понівечений підручник із правопису, і після цього Томові на деякий час стало зовсім не до Беккі — його голова була зайнята власними справами. Беккі, стрепенувшись від своєї пригніченої зажуреності, з неабиякою увагою стежила за тим, що відбувалося. Вона й не сподівалася, що Том зможе виплутатися, заперечивши, ніби саме він розлив чорнило на книгу, — і мала рацію. Заперечення лише погіршило його становище.

Беккі думала, що це її порадує, і намагалася переконати себе, що рада, але сама не була в цьому певна. Коли ж справа дійшла до найгіршого, їй раптом захотілося встати й розповісти про Альфреда Темпла, але вона доклала зусиль і змусила себе сидіти тихо — бо, сказала вона собі: «Він неодмінно розповість, як я порвала малюнок. Я не скажу про нього ані слова, навіть якби від цього залежало його життя!»

Том прийняв своє покарання й повернувся на місце зовсім не засмучений. Він подумав, що, можливо, сам ненароком перекинув чорнило на підручник під час якоїсь пустотливої витівки. Заперечував він радше заради пристойності та тому, що так було заведено, а тримався свого заперечення вже з принципу.

Минув цілий час. Учитель сидів, похитуючись і киваючи головою на своєму троні, а повітря було сонним від монотонного гулу учнів, що вчилися. Нарешті містер Доббінс випростався, позіхнув, відімкнув свій стіл і простягнув руку до книги, але, здавалося, вагався — дістати її чи залишити на місці.

Більшість учнів мляво підвели голови, але двоє з них стежили за кожним його рухом пильними очима.

Містер Доббінс деякий час розсіяно перебираючи пальцями книгу, потім дістав її, влаштувався у своєму кріслі й почав читати!

Том кинув погляд на Беккі. Він бачив, як загнаний і безпорадний кролик дивиться на мисливця, коли той уже наставив на нього рушницю. Тієї ж миті він забув про свою сварку з нею.

Треба було негайно щось робити! І зробити за одну мить! Але сама близькість небезпеки паралізувала його винахідливість.

Аж тут — чудово! Його осяяло.

Він підскочить, вихопить книгу, вистрибне у двері й кинеться навтьоки. Але рішучість здригнулася в ньому лише на одну коротку мить — і нагоду було втрачено: учитель розгорнув книгу.

Якби тільки повернути змарновану можливість! Надто пізно. Тепер Беккі вже нічим не допоможеш, подумав він.

Наступної миті вчитель обернувся до класу. Кожен погляд упав додолу під його поглядом. У його очах було щось таке, від чого страх охопив навіть невинних.

Запала тиша, за яку можна було порахувати до десяти, — учитель збирав у собі гнів. Потім промовив:

— Хто порвав цю книгу?

Не пролунало жодного звуку. Можна було почути, як голка впала б на підлогу. Тиша тривала, а вчитель оглядав обличчя одне за одним, шукаючи ознак провини.

— Бенджаміне Роджерсе, це ти порвав книгу?

Заперечення. Нова пауза.

— Джозефе Гарпере, це ти?

Знову заперечення.

Том дедалі більше непокоївся під повільною тортурами цього допиту. Учитель пильно оглянув ряди хлопців, на мить замислився, а тоді звернувся до дівчат:

— Емі Лоуренс?

Дівчинка похитала головою.

— Грейсі Міллер?

Той самий жест.

— Сюзен Гарпер, це ти зробила?

Знову заперечення.

Наступною була Беккі Тетчер. Том тремтів від голови до ніг — від хвилювання й відчуття безнадійності становища.

— Ребекко Тетчер…

Том глянув на її обличчя — воно було біле від жаху.

— …ти порвала… Ні, дивися мені в обличчя.

Її руки благально піднялися.

— Ти порвала цю книгу?

Думка блискавкою промайнула в Томовій голові. Він схопився на ноги й вигукнув:

— Я це зробив!

Увесь клас здивовано витріщився на нього, не в змозі збагнути таку неймовірну дурість.

Том на мить завмер, збираючи докупи свої розсипані думки, а коли вийшов уперед, щоб прийняти покарання, подив, вдячність і захоплення, що сяяли в очах бідолашної Беккі, здалися йому достатньою винагородою за сто прочуханок.

Окрилений величчю власного вчинку, він без жодного крику витримав найжорстокіше шмагання, яке містер Доббінс коли-небудь йому влаштовував. Він також байдуже прийняв додаткову кару — залишитися ще на дві години після закінчення уроків, — бо знав, хто чекатиме на нього надворі, поки скінчиться його ув’язнення, і хто не вважатиме цей нудний час марно згаяним.

Того вечора Том ліг спати, задумуючи помсту Альфреду Темплу. Беккі, охоплена соромом і каяттям, розповіла йому все, не приховавши й власної зради. Але навіть прагнення помсти невдовзі поступилося приємнішим думкам, і зрештою Том заснув, а в його мрійному маренні ще довго звучали останні слова Беккі:

— Томе, як ти міг бути таким шляхетним!

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXI

Красномовство — і позолочений купол учителя

Наближалися канікули. Учитель, завжди суворий, став суворішим і вимогливішим, ніж будь-коли, бо хотів, щоб школа якнайкраще показала себе в день «іспиту». Його різка та лінійка тепер майже не залишалися без діла — принаймні серед молодших учнів. Лише найстарші хлопці та дівчата вісімнадцяти-двадцяти років уникали шмагання.

Містер Доббінс шмагав теж неабияк, бо, хоч під перукою в нього була цілком лиса й блискуча голова, він іще тільки досяг середнього віку, а сили в його м’язах анітрохи не бракувало. Що ближче був великий день, то більше в ньому проявлялася вся його тиранічна натура; здавалося, він навіть знаходив мстиву насолоду в покаранні за найменшу провину.

Унаслідок цього молодші хлопці проводили дні в страху й стражданнях, а ночі — в змовах про помсту. Вони не втрачали жодної нагоди нашкодити вчителеві. Але він щоразу випереджав їх. Відплата, яка наставала після кожного їхнього успішного лиходійства, була такою нищівною й величною, що хлопці незмінно залишали поле бою, зазнавши цілковитої поразки.

Нарешті вони змовилися й вигадали план, який обіцяв блискучу перемогу. До змови посвятили сина вивіскописця, розповіли йому про задум і попросили допомогти. Він і сам був неабияк радий такій нагоді, бо вчитель жив у родині його батька й дав хлопцеві більш ніж достатньо причин його ненавидіти.

Дружина вчителя за кілька днів мала поїхати в гості до родичів у село, тож ніщо не мало перешкодити здійсненню плану. Учитель завжди готувався до важливих подій, добряче напідпившись, і син вивіскописця сказав, що, коли наставник у вечір іспиту дійде до належного стану, він «усе владнає», поки той дріматиме у своєму кріслі; потім його розбудять у потрібний час і хутко відправлять до школи.

І ось, коли настав призначений час, довгоочікуваний вечір урочистості нарешті прийшов. О восьмій годині вечора шкільний будинок був яскраво освітлений і прикрашений вінками та гірляндами з листя й квітів. Учитель сидів, наче на троні, у своєму великому кріслі на підвищеному помості, а за його спиною стояла чорна дошка. На вигляд він був добряче напідпитку.

Три ряди лав по обидва боки та шість рядів перед ним займали поважні мешканці містечка й батьки учнів. Ліворуч, позаду рядів городян, стояв просторий тимчасовий поміст, на якому сиділи школярі, що мали брати участь у вечірній програмі: ряди маленьких хлопчиків, вимитих і вдягнених до нестерпного стану незручності; ряди незграбних старших хлопців; снігові замети дівчат і юних панянок у батистових та муслінових сукнях, які раз у раз виразно усвідомлювали оголені руки, старовинні прикраси своїх бабусь, клаптики рожевих і блакитних стрічок та квіти у волоссі.

Увесь інший простір школи був заповнений учнями, які не брали участі у виступах.

Розпочалися виступи. На ноги підвівся зовсім маленький хлопчик і сором’язливо продекламував:

— Ви ледве чи сподівалися, що в мої літа я вийду на сцену говорити перед публікою…

Водночас він супроводжував слова болісно точними й судомними жестами, які могла б виконувати машина — якби, звісно, ця машина була трохи несправна.

Але він щасливо завершив свій виступ, хоч і страшенно переляканий, а коли зробив завчений уклін і відійшов, отримав гучні оплески.

Маленька дівчинка, червоніючи від сорому, прошепелявила:

— У Мері було маленьке ягня…

Вона зробила уклін, який викликав співчуття, заслужила свою порцію оплесків і сіла на місце, сяючи від щастя.

Том Сойєр самовпевнено вийшов уперед і злетів на вершини невмирущої та незнищенної промови «Дайте мені свободу або дайте мені смерть», супроводжуючи її бурхливим запалом і шаленими жестами, — а посеред промови збився.

Його охопив моторошний сценічний страх, ноги затремтіли під ним, і він мало не задихнувся. Щоправда, глядачі явно йому співчували, але разом зі співчуттям він отримав і їхню тишу, яка була ще гіршою за співчуття. Учитель насупився — і це остаточно довершило катастрофу.

Том ще трохи поборовся із собою, а потім переможений відійшов. Хтось мляво спробував аплодувати, але оплески швидко стихли.

Далі прозвучали «Хлопчик стояв на палаючій палубі», потім «Ассирієць зійшов униз» та інші перлини декламаційного мистецтва. Потім настала черга читання й змагання з правопису.

Невеликий клас латини показав себе з честю.

Тепер настав головний номер вечора — оригінальні «твори» юних панянок. Кожна по черзі підходила до краю помосту, прокашлювалася, піднімала свій рукопис, перев’язаний ніжною стрічкою, і починала читати, старанно дотримуючись усіх правил «виразності» та пунктуації.

Теми були ті самі, що їх висвітлювали за подібних нагод їхні матері, перед ними — бабусі, а без сумніву, й усі їхні предки по жіночій лінії аж від часів хрестових походів.

«Дружба» була однією з них; «Спогади про минулі дні»; «Релігія в історії»; «Країна мрій»; «Переваги освіти»; «Порівняння та протиставлення форм державного правління»; «Меланхолія»; «Любов до батьків»; «Туга серця» — і так далі, і так далі.

Характерною рисою цих творів була виплекана й пещена меланхолія; іншою — марнотратний і розкішний потік «високих слів»; ще іншою — схильність тягнути за вуха особливо улюблені слова та фрази, доки вони не зношувалися до цілковитої непридатності.

Але найбільш помітною, і водночас такою, що найбільше псувала ці твори, була невідступна й нестерпна проповідь, яка шкутильгала на своєму покаліченому хвості наприкінці кожного з них.

Якою б не була тема, докладалися болісні зусилля, щоб так чи інакше викрутити її й підвести до якогось аспекту, який моральний та релігійний розум міг би споглядати з повчальною користю.

Кричуща нещирість цих проповідей не була достатньою причиною, щоб вигнати цю моду зі шкіл, і сьогодні її також недостатньо; мабуть, ніколи не буде достатньо, доки стоятиме світ.

Немає в усій нашій країні школи, де юні панянки не вважали б за обов’язок завершувати свої твори проповіддю; і ви неодмінно помітите, що проповідь найбільш легковажної та найменш побожної дівчини в школі завжди найдовша й найнещадніше побожна.

Але годі про це. Проста правда часто буває неприємною.

Повернімося до «іспиту».

Першим прочитали твір під назвою «То невже це і є життя?». Можливо, читач витримає невеликий уривок:

У звичайному перебігу життя з якими чарівними почуттями юна душа очікує якоїсь омріяної урочистості! Уява старанно малює рожеві картини радості. У своїх фантазіях чуттєва прихильниця моди вже бачить себе серед святкового натовпу, «в осередді загальної уваги». Її граційна постать, убрана в білосніжні шати, кружляє в химерних візерунках веселого танцю; її очі сяють найяскравіше, а крок її найлегший у цьому радісному товаристві.

У таких солодких мріях час швидко спливає, і нарешті настає бажана година, коли вона входить у той елізійський світ, про який снилися їй такі прекрасні сни. Яким казковим постає перед її зачарованим поглядом усе навкруги! Кожна нова картина чарівніша за попередню.

Та минає час, і вона виявляє, що під цією прекрасною оболонкою все — марнота; лестощі, які колись чарували її душу, тепер боляче ріжуть слух; бальна зала втратила свою привабливість; і, зі змарнованим здоров’ям та озлобленим серцем, вона відвертається від усього з переконанням, що земні насолоди не здатні задовольнити прагнення душі!

І так далі, і так далі.

Час від часу під час читання лунав задоволений гомін, що супроводжувався пошепки кинутими вигуками:

— Як мило!

— Як красномовно!

— Як правдиво!

І таке інше.

А коли все завершилося особливо гнітючою проповіддю, оплески були бурхливими.

Тоді підвелася струнка, меланхолійна дівчина, чиє обличчя мало ту саму «цікаву» блідість, що її надають пігулки та нетравлення шлунка, і прочитала «вірш». Досить буде двох строф:

Прощання міссурійської дівчини з Алабамою

Алабамо, прощай! Тебе я щиро кохаю!

Та все ж на якийсь час я покину тебе!

Сумні, так, сумні думки про тебе серце моє наповняють,

І пекучі спогади роїться в чолі моєму!

Бо я блукала твоїми квітучими лісами;

Гуляла й читала над берегами Таллапузи;

Слухала ревучі води Талласі,

І на березі Кузи вітала проміння Аврори.

Та не соромлюся я серця, переповненого почуттями,

Не червонію, відвертаючи від тебе заплакані очі;

Бо не з чужої землі я тепер вирушаю,

Не чужим людям залишаю свої зітхання.

Тут, у цьому краї, я мала і гостинність, і рідну домівку,

Та ось залишаю його долини — його шпилі стрімко зникають удалині;

І холодними мають стати мої очі, і серце, і tête,

Коли, люба Алабамо, вони охолонуть до тебе!

Дуже мало хто там знав, що означає «tête», але вірш усе одно справив надзвичайно приємне враження.

Наступною вийшла темношкіра, чорноока, чорноволоса юна панянка. Вона витримала ефектну паузу, надала обличчю трагічного виразу й почала читати рівним, урочистим голосом:

Видіння

Темною й бурхливою була ніч. Навколо небесного престолу не тремтіла жодна зірка; зате глибокі розкати важкого грому безперестанку відлунювали у вухах, тоді як страхітливі блискавки в гнівному шаленстві гуляли хмарними покоями небес, ніби зневажаючи силу, яку славетний Франклін намагався приборкати в їхньому грізному єстві!

Навіть буйні вітри одностайно вийшли зі своїх таємничих осель і заметушилися навколо, наче прагнули своєю допомогою ще більше підсилити дику несамовитість цієї картини.

У таку пору, таку темну, таку безрадісну, моя душа зітхала за людським співчуттям; але замість нього

— Моя найдорожча подруга, моя порадниця, моя втіха й провідниця — моя радість у горі, моє друге щастя в радості —

підійшла до мене.

Вона ступала, мов одна з тих світлих істот, яких юні романтики змальовують на сонячних стежках Едему своєї фантазії, — цариця краси, прикрашена лише власною неземною принадою. Її крок був таким тихим, що не видавав жодного звуку, і якби не чарівний трепет, який породжував її ласкавий дотик, вона, подібно до інших непомітних красунь, промайнула б повз мене — непомічена й незатребувана.

На її рисах лежав дивний смуток, мов крижані сльози на грудневому вбранні, коли вона вказала на стихії, що вирували назовні, і звеліла мені споглянути дві істоти, явлені перед моїми очима.

Цей кошмар займав близько десяти сторінок рукопису й завершувався такою проповіддю, що для непресвітеріан вона не залишала жодної надії, — саме тому твір і здобув першу премію.

Цей твір визнали безперечно найкращою роботою вечора. Мер містечка, вручаючи нагороду його авторці, виголосив палку промову, в якій заявив, що це, безперечно, най«красномовніший» твір, який йому коли-небудь доводилося слухати, і що сам Даніель Вебстер міг би ним пишатися.

Між іншим, варто зауважити, що кількість творів, у яких слово «прекрасний» пестили з особливою ніжністю, а людський досвід неодмінно називали «сторінкою життя», відповідала звичайній середній нормі.

Тим часом учитель, уже майже досягнувши тієї межі сп’яніння, за якою починається доброзичливість, відсунув своє крісло, повернувся спиною до публіки й почав креслити на чорній дошці карту Америки, щоб перевірити знання класу з географії.

Але своєю нетвердою рукою він зробив із цього жалюгідну справу, і по всій залі пробіг приглушений смішок. Він зрозумів, у чому річ, і взявся все виправити. Стер кілька ліній і накреслив їх заново, але лише ще більше їх спотворив, і смішки стали виразнішими.

Тепер він цілковито зосередився на своїй роботі, ніби твердо вирішив не дозволити веселощам збити його з пантелику. Він відчував, що всі погляди прикуті до нього; йому здавалося, що він досягає успіху, а смішки все не припинялися — навпаки, вони явно ставали дедалі гучнішими.

І не дивно.

Просто над його головою було горище, а в стелі над учителем — люк. І крізь цей люк спускалася кішка, підвішена за задню частину тулуба на мотузці. Навколо її голови та щелеп було обмотано ганчірку, щоб вона не могла нявкати.

Поволі спускаючись, кішка вигиналася догори й чіплялася кігтями за мотузку; потім опускалася вниз і хапала лапами невидиме повітря.

Смішки ставали дедалі гучнішими.

Кішка була вже за шість дюймів від зануреної у свою справу голови вчителя.

Ще нижче, ще трішки…

І вона вчепилася своїми відчайдушними кігтями в його перуку, міцно за неї вчепилася — і в ту ж мить її разом із здобиччю рвучко втягнули назад на горище!

А яке ж світло засяяло довкола від лисої голови вчителя — бо син вивіскописця її позолотив!

На цьому зібрання було остаточно зірвано.

Хлопці помстилися.

Канікули настали.