«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXVIII

У лігві Індіанця Джо

Тієї ночі Том і Гек були готові до своєї пригоди. Вони крутилися біля таверни аж до дев’ятої, один здалеку стежив за провулком, а другий — за дверима таверни. Ніхто не заходив у провулок і не виходив із нього; ніхто, схожий на іспанця, не входив до таверни й не виходив звідти. Ніч обіцяла бути ясною, тож Том пішов додому, домовившись із Геком: якщо стане достатньо темно, той має прийти й подати сигнал — нявкнути. Тоді Том вислизне з дому й спробує ключі. Але ніч так і залишалася ясною, тому близько дванадцятої Гек закінчив своє чергування й ліг спати в порожній бочці з-під цукру.

У вівторок хлопцям так само не пощастило. І в середу теж. А от четвергової ночі, здавалося, удача нарешті мала їм усміхнутися. Том завчасно вислизнув із дому, прихопивши старий бляшаний ліхтар тітки Поллі та великий рушник, яким можна було його завісити. Він сховав ліхтар у Гековій бочці з-під цукру, і почалося чергування. За годину до півночі таверну зачинили, а її вогні — єдині в усій околиці — погасили. Іспанця ніхто не бачив. Ніхто не заходив у провулок і не виходив із нього. Усе складалося якнайкраще. Навколо панувала непроглядна темрява, а цілковиту тишу час від часу порушувало лише глухе бурмотіння далекого грому.

Том дістав ліхтар, запалив його в бочці, щільно загорнув у рушник, і двоє шукачів пригод у темряві поповзли до таверни. Гек залишився на варті, а Том навпомацки пробрався в провулок. І тоді почалося тривожне очікування, яке важким тягарем лягло Гекові на душу. Він уже став бажати побачити бодай спалах ліхтаря — це, звичайно, налякало б його, зате принаймні означало б, що Том іще живий. Здавалося, минули цілі години відтоді, як Том зник. Напевно, він знепритомнів; а може, помер; а може, його серце не витримало страху й хвилювання. Від тривоги Гек сам не помітив, як дедалі ближче підбирався до провулка, боячись усіляких жахливих речей і щомиті очікуючи якоїсь катастрофи, від якої йому перехопить подих. А перехоплювати, власне, було небагато чого, бо здавалося, що вдихати він здатен лише по краплі, а серце його ось-ось зупиниться від того, як шалено воно калатає.

Раптом спалахнуло світло, і Том промчав повз нього:

— Тікай! — крикнув він. — Тікай щодуху!

Повторювати не було потреби: одного разу вистачило. Гек уже мчав зі швидкістю тридцять чи сорок миль на годину, перш ніж Том устиг договорити. Хлопці не зупинялися, аж поки не добігли до сараю покинутої бойні на нижньому краю містечка. Щойно вони опинилися під його захистом, вибухнула буря, і злива ринула стіною. Коли Том нарешті віддихався, він сказав:

— Геку, це було жахливо! Я спробував два ключі, обережненько, наскільки тільки міг, але вони наробили такого гуркоту, що я ледве дихав від страху. До того ж вони не поверталися в замку. І ось, сам не знаючи, що роблю, я взявся за ручку — і двері відчинилися! Вони були не замкнені! Я шмигнув усередину, скинув рушник, і — Боже праведний!

— Що?! Що ти там побачив, Томе?

— Геку, я мало не наступив на руку Індіанця Джо!

— Не може бути!

— Ще й як може! Він лежав там, міцно спав просто на підлозі, з тією своєю старою пов’язкою на оці, розкинувши руки.

— Господи, а ти що зробив? Він не прокинувся?

— Ні, навіть не ворухнувся. Мабуть, п’яний. Я тільки схопив той рушник — і драла!

— Та я б ніколи не додумався про рушник, закладаюся!

— А я б додумався. Тітка Поллі так би мені дала прочухана, якби я його загубив.

— Слухай, Томе, ти бачив ту скриню?

— Геку, я не став озиратися. Не бачив ні скрині, ні хреста. Узагалі нічого не бачив, крім пляшки та бляшаного кухля на підлозі біля Індіанця Джо; ще я помітив у кімнаті дві бочки та силу-силенну інших пляшок. Тепер розумієш, що там насправді з тією кімнатою, яку всі вважають зачарованою?

— А що з нею?

— Та вона зачарована віскі! Може, в усіх тавернах тверезників є така зачарована кімната, га, Геку?

— Ну, мабуть, так воно й є. Хто б міг подумати про таке? Але слухай, Томе, зараз чудовий час, щоб забрати ту скриню, якщо Індіанець Джо п’яний.

— Авжеж, чудовий! То спробуй!

Гек здригнувся.

— Ну, ні… Гадаю, не варто.

— І я так гадаю, Геку. Однієї пляшки біля Індіанця Джо замало. Якби там було три, він був би достатньо п’яний, і я б це зробив.

Запала довга мовчанка, поки хлопці роздумували, а тоді Том сказав:

— Послухай, Геку, більше не будемо цього пробувати, доки не переконаємося, що Індіанця Джо там немає. Це надто страшно. А тепер, якщо ми чергуватимемо щоночі, то неодмінно побачимо, як він коли-небудь вийде. І тоді вихопимо ту скриню швидше за блискавку.

— Гаразд, я згоден. Я чергуватиму всю ніч і робитиму це щоночі, якщо ти виконуватимеш свою частину роботи.

— Добре, так і буде. Тобі треба лише піднятися на квартал вулицею Гупера й нявкнути — а якщо я спатиму, кинь трохи гравію у вікно, і я прокинуся.

— Домовилися, і слово честі!

— Ну що ж, Геку, буря скінчилася, і я піду додому. За пару годин уже почне світати. Ти повернешся й чергуватимеш до того часу, гаразд?

— Я сказав, що буду, Томе, і буду. Я стерегтиму ту таверну щоночі цілий рік! Удень спатиму, а вночі стоятиму на варті.

— Гаразд. А де ти тепер спатимеш?

— На сіні в клуні Бена Роджерса. Він дозволяє мені, та й його батьків наймит, дядько Джейк, теж не проти. Я ношу дядькові Джейку воду, коли він попросить, а коли мені треба, він завжди дає мені щось попоїсти, якщо має чим поділитися. Хороший він чоловік, Томе. Він добре до мене ставиться, бо я ніколи не вдаю, ніби я кращий за нього. Буває, я сідаю просто поруч і їм разом із ним. Але про це краще не розповідай. Коли людина страшенно голодна, їй іноді доводиться робити те, чого на постійній основі вона робити не хотіла б.

— Ну, якщо вдень ти мені не будеш потрібен, я дам тобі поспати. Не приходитиму й не турбуватиму тебе. А якщо вночі побачиш, що щось відбувається, одразу біжи сюди й нявкни.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXIX

Гек рятує вдову

Першим, що Том почув у п’ятницю вранці, була радісна новина — родина судді Тетчера повернулася до містечка ще напередодні ввечері. На якусь мить і Індіанець Джо, і скарб відійшли на другий план, а Беккі посіла головне місце в думках хлопця. Він зустрів її, і вони чудово, хоч і виснажливо, провели час, граючи з гуртом своїх шкільних товаришів у «хіспі» та «вартового біля канави». День завершився й увінчався особливо приємно: Беккі вмовила матір призначити на наступний день давно обіцяну й так само давно відкладену прогулянку на природу, і мати погодилася. Радості дівчинки не було меж, та й Том радів не менше. Запрошення розіслали ще до заходу сонця, і відразу ж усі юнаки та дівчата містечка заметушилися, готуючись до завтрашньої розваги й передчуваючи її з неабияким захватом.

Том був такий схвильований, що не спав до досить пізньої години, сподіваючись почути Гекове «няв» і наступного дня здивувати Беккі та всіх учасників пікніка своїм скарбом. Але його спіткало розчарування. Тієї ночі жодного сигналу не пролунало.

Зрештою настав ранок, і близько десятої чи одинадцятої години в домі судді Тетчера вже зібралася весела, галаслива компанія — усе було готове до вирушення. Не заведено було, щоб люди похилого віку псували своєю присутністю пікніки. Вважалося, що дітей цілком можна залишити під наглядом кількох юних панянок років вісімнадцяти та кількох молодих джентльменів років двадцяти трьох чи близько того. З цієї нагоди зафрахтували старий паровий пором; невдовзі весела юрба посунула головною вулицею, несучи кошики з харчами.

Сід захворів і мусив пропустити розвагу; Мері залишилася вдома, щоб доглядати за ним. Останнє, що місіс Тетчер сказала Беккі, було:

— Ви повернетеся пізно. Мабуть, тобі краще переночувати в когось із дівчат, які живуть біля пристані, дитинко.

— Тоді я переночую в Сьюзі Гарпер, мамо.

— Дуже добре. І дивись мені, поводься чемно й не завдавай нікому клопоту.

Коли вони невдовзі весело крокували дорогою, Том сказав Беккі:

— Слухай, я знаю, що ми зробимо. Замість того щоб іти до Джо Гарпера, давай піднімемося просто на пагорб і зупинимося у вдови Дуглас. У неї буде морозиво! Воно в неї майже щодня — цілими бочками. І вона страшенно зрадіє, якщо ми до неї завітаємо.

— О, це буде весело!

Беккі на мить замислилася, а тоді сказала:

— Але що скаже мама?

— А звідки вона дізнається?

Дівчинка обміркувала цю пропозицію й неохоче відповіла:

— Гадаю, це неправильно… але…

— Та ну! Твоя мати нічого не знатиме, то яка шкода? Їй лише важливо, щоб ти була в безпеці. Закладаюся, якби їй таке спало на думку, вона сама сказала б тобі піти туди. Я певен!

Щедра гостинність вдови Дуглас була надто спокусливою принадою. Невдовзі вона та Томові вмовляння взяли гору. Отож вирішили нікому нічого не казати про свої плани на ніч.

Том раптом подумав, що, можливо, саме цієї ночі Гек прийде й подасть сигнал. Ця думка неабияк зіпсувала йому радісне передчуття завтрашніх пригод. Та все ж він не міг змусити себе відмовитися від розваги у вдови Дуглас. Та й навіщо відмовлятися, міркував він, — адже вчора вночі сигналу не було, то чому сьогодні він мав з’явитися з більшою ймовірністю? Гарантована веселість вечора переважувала невпевнену надію на скарб; і, як належить хлопцеві, Том вирішив піддатися сильнішому бажанню й більше цього дня не думати про скриню з грошима.

За три милі нижче від містечка пором зупинився біля гирла лісистої улоговини й причалив. Уся компанія висипала на берег, і невдовзі лісові далечіні та скелясті вершини навколо загули від криків і сміху. Хлопці й дівчата встигли випробувати всі можливі способи зігрітися й зморитися, а згодом мандрівники почали повертатися до табору, неабияк зголоднівши, — і тоді взялися знищувати припаси.

Після бенкету настала приємна пора відпочинку й розмов у затінку розлогих дубів. Згодом хтось вигукнув:

— Хто готовий до печери?

Готові були всі. Дістали цілі в’язки свічок, і невдовзі вся компанія заметушилася, деручись угору схилом.

Вхід до печери містився високо на схилі — отвір, схожий на літеру А. Масивні дубові двері стояли незамкнені. Усередині була невелика камера, холодна, мов льодовня, а стіни її природа склала з суцільного вапняку, вкритого холодною вологою. Було романтично й таємничо стояти тут, у глибокому мороці, й дивитися назовні, на зелену долину, що сяяла під сонцем.

Але враження від цього місця швидко минуло, і знову почалися пустощі. Щойно хтось запалював свічку, всі кидалися на її власника; починалася боротьба, відважний захист, але невдовзі свічку збивали на землю або задували, і тоді лунали радісні вигуки та сміх, а за нею починалася нова гонитва.

Та всьому на світі приходить кінець. Зрештою процесія почала спускатися крутим схилом головного проходу, і мерехтливий ряд вогників тьмяно освітлював високі кам’яні стіни, які сходилися десь угорі, на висоті шістдесяти футів над головами.

Цей головний прохід був не ширший за вісім чи десять футів. Через кожні кілька кроків від нього в обидва боки відгалужувалися інші високі й іще вужчі розколини, бо печера Мак-Дугала являла собою величезний лабіринт покручених проходів, що перетиналися, знову розходилися й вели невідомо куди. Казали, що людина могла б блукати в цьому химерному сплетінні розломів і провалів день і ніч і так і не знайти кінця печери; а могла спускатися дедалі нижче й нижче, усе глибше в землю — і там було б те саме: лабіринт під лабіринтом, і жодному з них не видно кінця.

Ніхто не «знав» печери. Це було просто неможливо. Більшість молодих чоловіків знали лише якусь її частину, і не заведено було заходити далеко за межі відомої їм території. Том Сойєр знав печеру не гірше за будь-кого іншого.

Процесія пройшла головним проходом близько трьох чвертей милі, а тоді гурти й пари почали звертати в бічні галереї, мчати похмурими коридорами й зненацька з’являтися одне перед одним у місцях, де коридори знову сходилися. Компанії могли пів години вислизати одна від одної, жодного разу не виходячи за межі «відомої» частини печери.

Згодом одна за одною групи почали повертатися до входу в печеру: захекані, веселі, з ніг до голови заляпані краплями стеарину, вимазані глиною і цілком задоволені успіхом цього дня. Тут вони з подивом виявили, що зовсім не стежили за часом і що ніч уже майже настала. Дзвін уже пів години кликав їх назад. Однак такий фінал денних пригод був романтичним, а отже, цілком їх задовольняв. Коли пором із його навіженим вантажем відчалив від берега, ніхто, крім капітана судна, не шкодував анітрохи про згаяний час.

Гек уже стояв на своєму посту, коли вогні порома блискучою смугою промайнули повз пристань. Він не чув жодного шуму на борту, бо юнаки й дівчата були такі ж тихі й притихлі, як зазвичай бувають люди, зморені майже до смерті. Він замислився, що це за човен і чому він не зупинився біля пристані, — а тоді викинув це з голови й зосередився на своїй справі.

Ніч ставала хмарною й темною. Настала десята година, шум екіпажів стих, одне за одним почали згасати поодинокі вогники, усі перехожі зникли, містечко віддалося сну й залишило маленького вартового сам на сам із тишею та привидами. Прийшла одинадцята година, і в таверні погасили світло; тепер навкруги панувала суцільна темрява. Гек чекав, здавалося, цілу вічність, але нічого не відбувалося. Його віра почала слабнути. Чи був у цьому сенс? Чи справді був? Чому б не кинути все й не піти спати?

До його слуху долинув якийсь звук. Гек миттю весь насторожився. Двері провулка тихо зачинилися. Він кинувся до рогу цегляної крамниці. Наступної миті повз нього прошмигнули двоє чоловіків, і один, здавалося, ніс щось під пахвою.

Це мала бути та сама скриня! Отже, вони збиралися винести скарб. Чи кликати тепер Тома? Безглуздя — чоловіки втечуть зі скринею, і більше ніхто ніколи їх не знайде. Ні, він сам піде за ними; він покладався на темряву, яка мала захистити його від викриття.

Розмірковуючи так, Гек ступив уперед і нечутно послизнувся слідом за чоловіками, мов кішка, босими ногами, тримаючись на такій відстані, щоб вони не могли зникнути з очей.

Вони пройшли три квартали вулицею вздовж річки, потім звернули ліворуч на поперечну вулицю. Далі рушили просто вперед, аж поки не дісталися стежки, що вела на Кардіфський пагорб, і звернули на неї. Вони без жодних вагань минули будинок старого валлійця, що стояв на півдорозі до вершини, і продовжили підніматися.

Добре, подумав Гек, вони закопають її в старому кам’яному кар’єрі.

Але біля кар’єру вони навіть не зупинилися. Пішли далі, на саму вершину. Там звернули на вузьку стежку між високими кущами сумаху й одразу зникли в темряві.

Тепер Гек підібрався ближче й скоротив відстань, бо вони все одно не могли його побачити. Деякий час він ішов швидкою ходою, потім сповільнився, побоюючись, що надто швидко наздоганяє їх; ще трохи пройшов, а тоді зовсім зупинився й прислухався. Жодного звуку. Нічого, крім, здавалося, гучного биття власного серця.

Над пагорбом пролунав крик сови — зловісний звук! Але кроків не було.

Господи, невже все пропало?

Він уже збирався рвонути вперед, коли всього за чотири фути від нього якийсь чоловік прочистив горло! Серце Гека підскочило до самого горла, але він проковтнув його назад; а тоді завмер, тремтячи всім тілом, наче на нього разом напали десятки нападів лихоманки, і такий безсилий, що був певен: ось-ось упаде на землю.

Він знав, де перебуває. Знав, що стоїть за п’ять кроків від хвіртки, яка вела на подвір’я вдови Дуглас.

Ну що ж, подумав він, нехай вони закопають її там; знайти її потім буде нескладно.

І тут пролунав голос — дуже тихий голос — Індіанця Джо:

— Клята баба, може, в неї гості — он і світло горить, хоча вже так пізно.

— Я нічого не бачу.

Це був голос незнайомця — того самого незнайомця з будинку, який вважали зачарованим.

Моторошний холод пройняв Гекове серце. Отже, ось воно що! Ось яка була та «помста»!

Перша його думка була — тікати. Але тут він згадав, що вдова Дуглас не раз була до нього доброю, і, можливо, ці чоловіки збиралися вбити її. Він хотів би наважитися попередити її, але знав, що не сміє цього робити: вони могли його помітити й схопити. Усе це промайнуло в його голові за ту мить, що минула між словами незнайомця та наступною реплікою Індіанця Джо:

— Бо кущ заважає тобі дивитися. Ану — сюди. Тепер бачиш?

— Так. Ну, мабуть, там справді хтось є. Краще відмовитися від цього.

— Відмовитися — і назавжди виїхати з цієї країни! Відмовитися — і, можливо, більше ніколи не мати такого шансу. Я ще раз тобі кажу, як уже казав: мені байдуже до її добра — можеш забрати його собі. Але її чоловік зі мною поводився жорстоко — багато разів поводився жорстоко — а головне, він був мировим суддею, який посадив мене за жебрацтво. І це ще не все. Це й мільйонної частини того, що він зробив, не становить! Він наказав мене висікти! Висікти перед в’язницею, наче якогось негра! На очах у всього містечка! Висікти! Розумієш? Він скористався своєю владою наді мною, а потім помер. Але тепер я помщуся їй.

— О, тільки не вбивай її! Не роби цього!

— Вбити? Хто говорив про вбивство? Я б убив його, якби він був тут; але не її. Коли хочеш помститися жінці, її не вбивають — дурниці! Треба вдарити по її красі. Знівечити їй обличчя, понівечити вуха, як у свині!

— Боже правий, це вже…

— Тримай свою думку при собі! Так буде безпечніше для тебе. Я прив’яжу її до ліжка. Якщо вона помре від цього, хіба це моя провина? Я й сльозинки не проллю, якщо так станеться. Друже, ти допоможеш мені в цій справі — заради мене — саме тому ти тут. Сам я, можливо, не впораюся. Якщо злякаєшся й відступиш, я тебе вб’ю. Зрозумів? А якщо мені доведеться вбити тебе, то я вб’ю й її — і тоді, гадаю, ніхто ніколи не дізнається, хто це зробив.

— Ну, якщо це треба зробити, то ходімо. Чим швидше, тим краще — я весь тремчу.

— Зараз? І коли там хтось є? Послухай-но — я ще подумаю, що ти щось задумав. Ні, почекаємо, поки світло згасне — поспішати нікуди.

Гек відчув, що зараз запанує тиша, — а це було ще страшніше за будь-які розмови про вбивство. Тому він затамував подих і дуже обережно почав відступати; спочатку невпевнено балансуючи на одній нозі, щоб не втратити рівновагу, він обережно й твердо поставив другу ногу. Потім зробив ще один крок назад — так само повільно, так само ризикуючи. Потім ще один і ще…

І тут під його ногою хруснула гілочка!

Подих завмер. Гек прислухався.

Жодного звуку.

Тиша була цілковитою.

Його вдячність не мала меж.

Тепер він розвернувся на вузькій стежці між стінами кущів сумаху — розвернувся так обережно, наче був кораблем, який треба повернути на вузькому фарватері, — і тоді рушив швидко, але обережно.

Вибравшись до кар’єру, він відчув себе в безпеці, тож підхопив поли й помчав щодуху. Униз, униз летів він, аж поки не дістався будинку валлійця. Він загрюкав у двері, і невдовзі з вікон висунулися голови старого та двох його дужих синів.

— Що там таке? Хто грюкає? Чого тобі?

— Впустіть мене — швидше! Я все розповім.

— Та хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн! Швидше, впустіть мене!

— Гекльберрі Фінн, кажеш! Не таке вже ім’я, щоб перед ним відчиняли багато дверей, гадаю! Але впустіть його, хлопці, та подивімося, що там сталося.

— Тільки, будь ласка, нікому не кажіть, що це я вам розповів, — були перші слова Гека, коли він увійшов. — Будь ласка, не кажіть — мене точно вб’ють. Але вдова часом добре до мене ставилася, і я хочу розповісти… Я розповім, якщо ви пообіцяєте, що ніколи не скажете, що це був я.

— Їй-богу, йому справді є що розповісти, інакше він так не поводився б! — вигукнув старий. — Кажи вже, і ніхто тут, хлопче, нікому не проговориться.

За три хвилини старий та його сини, добре озброєні, уже підіймалися на пагорб і навшпиньки входили на стежку між кущами сумаху, тримаючи зброю напоготові.

Гек далі з ними не пішов. Він сховався за величезним валуном і почав прислухатися.

Запала тривала, напружена тиша, а тоді раптом пролунали постріли й крик.

Гек не став чекати пояснень. Він кинувся геть і помчав униз із пагорба так швидко, як тільки могли нести його ноги.