«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXII

Цитати Гека Фінна та біблійні тексти

Том вступив до новоствореного товариства кадетів тверезості, приваблений ошатним виглядом їхнього «мундира». Він пообіцяв утримуватися від куріння, жування тютюну та лайки, доки залишатиметься членом товариства. Тепер він дізнався одну нову річ — а саме: пообіцяти собі чогось не робити — це найнадійніший у світі спосіб захотіти зробити саме це. Незабаром Том почав мучитися бажанням випити й вилаятися; бажання стало таким сильним, що втримувала його від виходу з товариства лише надія на нагоду покрасуватися у своїй червоній перев’язі. Наближався Четверте липня, але невдовзі він відмовився й від цієї надії — відмовився ще до того, як пробув у товаристві сорок вісім годин, — і поклав усі сподівання на старого суддю Фрейзера, мирового суддю, який, здавалося, лежав на смертному одрі й мав би отримати пишний громадський похорон, адже обіймав таку високу посаду. Три дні Том із глибокою тривогою стежив за станом судді й жадібно чекав новин. Часом його надії злітали так високо, що він навіть наважувався дістати свій мундир і вправлятися перед дзеркалом. Але суддя мав надзвичайно прикру звичку то одужувати, то знову слабнути. Нарешті оголосили, що йому стало краще, а потім — що він іде на поправку. Том був обурений і водночас відчув себе скривдженим. Він негайно подав заяву про вихід із товариства — а тієї ж ночі суддя знову захворів і помер. Том вирішив, що більше ніколи не довірятиме таким людям.

Похорон влаштували чудовий. Кадети пройшли урочистою ходою так, що покійний член товариства неодмінно помер би вдруге від заздрощів. А Том знову став вільним хлопцем — і в цьому було щось хороше. Тепер він міг пити й лаятися, але, на свій подив, уже не хотів цього. Самий лише факт, що він міг це робити, відняв у нього і бажання, і всю принадність забороненого.

Невдовзі Том із подивом помітив, що так довго омріяні канікули починають трохи обтяжувати його.

Він спробував вести щоденник, але протягом трьох днів нічого не сталося, і він кинув цю справу.

До містечка приїхало перше в історії негритянське менестрель-шоу й справило справжню сенсацію. Том і Джо Гарпер зібрали власну трупу виконавців і два дні були на сьомому небі від щастя.

Навіть славетне Четверте липня виявилося певною мірою невдалим: ішов сильний дощ, тому святкової ходи не було, а найвидатніша людина у світі, як вважав Том, містер Бентон, справжнісінький сенатор Сполучених Штатів, виявився страшенним розчаруванням — він був не двадцять п’ять футів на зріст і навіть близько не сягав таких розмірів.

Приїхав цирк. Після цього хлопці три дні поспіль гралися в цирк у наметах, зроблених із клаптикових килимів: вхід для хлопців коштував три шпильки, для дівчат — дві, — а потім і циркова справа їм набридла.

Приїхав френолог і магнетизер — а потім знову поїхав, залишивши містечко ще нуднішим і похмурішим, ніж раніше.

Було кілька вечірок для хлопців і дівчат, але їх траплялося так мало, а самі вони були такими чудовими, що лише ще дужче змушували боліти порожнечу між ними.

Беккі Тетчер поїхала до своїх батьків у Константинополь і мала залишатися там на час канікул, тож у житті не лишилося жодного світлого боку.

Жахлива таємниця вбивства була невпинним джерелом мук. Це була справжня рана, приречена боліти довго й нещадно.

А потім прийшла кір.

Два довгі тижні Том пролежав у ліжку, відрізаний від світу й усього, що в ньому відбувалося. Він був дуже хворий і нічим не цікавився. Коли нарешті звівся на ноги й кволо поплентався до центру містечка, він побачив, що все довкола, і люди, і весь світ, дивно змінилися. Відбулося «духовне пробудження», і всі «увірували» — не лише дорослі, а навіть хлопці та дівчата. Том ходив містечком, сподіваючись, усупереч усякій надії, побачити бодай одне благословенне грішне обличчя, але всюди його чекало розчарування. Він застав Джо Гарпера за читанням Нового Завіту й сумно відвернувся від цього гнітючого видовища. Він розшукав Бена Роджерса й побачив, що той ходить до бідних із кошиком релігійних брошур. Він відшукав Джима Голліса, а той звернув його увагу на безцінне благословення його недавньої корі, яка мала стати для нього пересторогою. Кожен хлопець, якого Том зустрічав, додавав ще по тонні до його душевної пригніченості; і коли, доведений до відчаю, він нарешті кинувся шукати порятунку в обіймах Гекльберрі Фінна, а той зустрів його цитатою зі Святого Письма, серце Тома розбилося. Він поплентався додому й ліг у ліжко, усвідомивши, що він один-єдиний у всьому містечку приречений на загибель — назавжди й навіки.

А тієї ночі вибухнула страшенна буря: безперестанку лив дощ, грім оглушливо гуркотів, а блискавки сліпучими смугами розтинали небо. Том накрив голову ковдрою й у жахливому очікуванні своєї долі чекав кінця, бо не мав ані тіні сумніву, що весь цей галас здійнявся через нього. Він вважав, що вже до краю випробував терпіння небесних сил і довів його до останньої межі, а тепер настав наслідок. Йому, можливо, здалося б марнотратством такої величі й боєприпасів убивати клопа цілою артилерійською батареєю, але нічого дивного він не вбачав у тому, щоб здійняти таку дорогу грозу, аби вибити землю з-під ніг такої комашини, як він.

Згодом буря вичерпалася й стихла, так і не досягнувши своєї мети. Першим поривом хлопця було подякувати Богові й виправитися. Другим — почекати, бо, можливо, більше ніяких бур не буде.

Наступного дня лікарі знову прийшли: у Тома стався рецидив. Три тижні, які цього разу він пролежав у ліжку, здалися йому цілою вічністю. Коли нарешті він знову вийшов на вулицю, то майже не відчував вдячності за те, що його життя було збережено, бо згадував, яким самотнім, без друзів і без утіхи стало його становище. Він бездумно поплентався вулицею й побачив, що Джим Голліс головує в дитячому суді, який розглядав справу кішки, звинуваченої у вбивстві, причому перед нею лежала її жертва — пташка. Він знайшов Джо Гарпера та Гека Фінна в провулку: вони їли вкрадений кавун. Бідолахи! Вони, як і Том, теж зазнали рецидиву.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXIII

Врятування Маффа Поттера

Нарешті сонну атмосферу містечка було сколихнуто — і дуже рішуче: у суді розпочався процес у справі про вбивство. Він одразу став головною темою всіх сільських розмов. Том нікуди не міг від цього подітися. Кожна згадка про вбивство змушувала його серце здригатися, бо нечиста совість і страхи майже переконали його, що всі ці розмови ведуться навмисне в його присутності, щоб «промацати ґрунт». Він не розумів, як хтось міг запідозрити, що йому щось відомо про вбивство, але все одно не міг почуватися спокійно серед цих пересудів. Від них він безперестанку тремтів від холоду й страху. Він повів Гека в безлюдне місце, щоб поговорити. Йому мало трохи полегшати, коли він бодай на якийсь час розв’яже собі язика й розділить тягар своїх мук з іншим страждальцем. До того ж він хотів переконатися, що Гек і далі вміє тримати язик за зубами.

— Геку, ти коли-небудь розповідав комусь про… те?

— Про що?

— Ти знаєш, про що.

— А-а… звісно, ні.

— Жодного слова?

— Жоднісінького, хай мені Бог поможе. А чого ти питаєш?

— Ну, я боявся.

— Та, Томе Сойєре, ми б і двох днів не прожили, якби про це стало відомо. Ти ж це знаєш.

Том відчув себе трохи спокійніше. Після паузи він запитав:

— Геку, ніхто ж не зміг би змусити тебе розповісти, правда?

— Змусити мене розповісти? Та якби я хотів, щоб той півкровний диявол утопив мене, тоді вони могли б змусити мене говорити. Інакше ніяк.

— Ну, тоді все гаразд. Гадаю, ми в безпеці, доки мовчатимемо. Але все одно давай ще раз присягнемося. Так буде надійніше.

— Згоден.

І вони знову дали клятву, цього разу з урочистістю, сповненою страху.

— А що люди говорять, Геку? Я вже багато чого наслухався.

— Говорять? Та все одне й те саме: Мафф Поттер, Мафф Поттер, Мафф Поттер — без кінця. Я від цього весь час пітнію, так і хочеться десь сховатися.

— У мене те саме. Гадаю, йому кінець. Тобі його іноді не шкода?

— Майже завжди… майже завжди. Він нікчемний, це правда, але ж ніколи нікому не зробив нічого лихого. Трохи рибалить, щоб заробити грошей на випивку, та чимало байдикує; але, Господи, ми ж усі так робимо — принаймні більшість із нас… проповідники та інші такі. А взагалі він непоганий чоловік. Якось він віддав мені половину своєї риби, коли на двох не вистачало; і багато разів допомагав мені, коли мені не щастило.

— А він мені лагодив повітряних зміїв, Геку, і прив’язував гачки до волосіні. Хотілося б, щоб ми могли витягти його звідти.

— Ой, Томе, ми не можемо його витягти. Та й користі з того не було б: його знову схопили б.

— Так… саме так. Але мені ненависно слухати, як вони його так лають, коли він же не робив… того.

— Мені теж, Томе. Господи, я чую, як вони кажуть, що він найкривавіший злочинець у всій цій країні, і дивуються, чого його досі не повісили.

— Авжеж, вони весь час так говорять. Я чув, як вони казали, що коли його випустять, то самі його лінчують.

— І таки зроблять це.

Хлопці довго розмовляли, але легше їм від того не стало. Коли почало сутеніти, вони опинилися біля маленької, відокремленої від усього світу в’язниці, мабуть, підсвідомо сподіваючись, що станеться щось таке, що допоможе розв’язати їхні труднощі. Але нічого не сталося; здавалося, жодні ангели чи феї не цікавилися долею цього нещасного в’язня.

Хлопці зробили те, що вже не раз робили раніше: підійшли до ґрат камери й передали Поттеру трохи тютюну та сірників. Камера була на першому поверсі, і охорони там не було.

Раніше його вдячність за подарунки вже мучила їхню совість, але цього разу вона різала ще глибше. Коли Поттер сказав:

— Ви, хлопці, були до мене страшенно добрі — кращі за будь-кого в цьому містечку. І я цього не забуваю, ні. Часто я кажу сам собі: «Я ж колись лагодив усім хлопцям повітряних зміїв та всяке таке, показував їм, де добре ловиться риба, допомагав їм, чим міг, а тепер усі забули старого Маффа, коли він потрапив у біду; але Том не забув, і Гек не забув — вони мене не забувають», — так я собі й кажу. Ну, хлопці, я зробив страшну річ — був п’яний і сам не свій, тільки цим і можу це пояснити, — і тепер за це мене мають повісити, і це справедливо. Справедливо, та, мабуть, навіть найкраще — принаймні я на це сподіваюся. Ну, не будемо про це. Не хочу, щоб ви засмучувалися; ви ж були мені друзями. Але ось що я хочу вам сказати: ніколи не напивайтеся — тоді ніколи сюди не потрапите. Станьте трохи далі на захід… отак… саме так. Велика втіха бачити дружні обличчя, коли людина потрапила в таку халепу, а сюди більше ніхто не приходить, тільки ви. Добрі, дружні обличчя… добрі, дружні обличчя. Станьте один одному на плечі й дайте мені до вас доторкнутися. Отак. Потиснімо руки — ваші руки пролізуть крізь ґрати, а моя надто велика. Маленькі, слабкі руки… але вони дуже допомогли Маффу Поттеру, і допомогли б іще більше, якби могли.

Том повернувся додому нещасний, і тієї ночі йому снилися самі жахіття. Наступного дня і дня по тому він крутився біля суду, його майже непереборно тягло зайти всередину, але він змушував себе залишатися надворі. Гек переживав те саме. Вони навмисне уникали один одного. Час від часу кожен із них кудись ішов, але та сама похмура сила тяжіння невдовзі знову приводила їх назад. Том нашорошував вуха, коли бездіяльні роззяви виходили із суду, але щоразу чув гнітючі новини — тенета навколо бідолашного Поттера стискалися дедалі безжальніше. Наприкінці другого дня по містечку вже ходили чутки, що свідчення Індіанця Джо залишаються твердими й непохитними і що немає жодного сумніву щодо вироку, який винесе присяжний.

Том пізно повернувся тієї ночі й заліз до кімнати через вікно. Він був надзвичайно схвильований. Минуло кілька годин, перш ніж йому вдалося заснути. Наступного ранку все містечко рушило до суду, бо мав настати великий день. У переповненій залі чоловіків і жінок було приблизно порівну. Після довгого очікування присяжні увійшли до зали й зайняли свої місця; невдовзі після них привели Маффа Поттера — блідого й виснаженого, боязкого й безнадійного, у кайданах, — і посадили там, де всі цікаві погляди могли його розглядати. Не менш помітним був і Індіанець Джо, як завжди незворушний. Знову настала пауза, потім увійшов суддя, і шериф оголосив про відкриття судового засідання. За цим послідував звичний шепіт адвокатів та перебирання паперів. Усі ці подробиці й супутні зволікання створювали атмосферу підготовки, водночас і урочисту, і захопливу.

Тепер викликали свідка. Він засвідчив, що рано-вранці, того самого дня, коли виявили вбивство, знайшов Маффа Поттера в струмку — той умивався, — а потім Поттер одразу ж потайки пішов. Після кількох додаткових запитань прокурор сказав:

— Свідок ваш.

В’язень на мить підвів очі, але знову опустив їх, коли його захисник сказав:

— У мене немає до нього запитань.

Наступний свідок засвідчив, що ніж було знайдено біля тіла вбитого. Прокурор сказав:

— Відпустіть свідка.

— У мене немає до нього запитань, — відповів адвокат Поттера.

Третій свідок присягнувся, що не раз бачив цей ніж у Поттера.

— Відпустіть свідка.

Захисник Поттера відмовився його допитувати. На обличчях присутніх почало проступати роздратування. Невже цей адвокат справді збирався без жодної спроби відстояти життя свого клієнта?

Кілька свідків розповіли про винну поведінку Поттера, коли його привели на місце вбивства. Їм дозволили залишити свідоцьке місце, так і не піддавши їх перехресному допиту.

Достовірні свідки відтворили кожну подробицю обтяжливих обставин, що сталися того ранку на кладовищі й так добре запам’яталися всім присутнім, але адвокат Поттера не поставив жодному з них жодного запитання. Здивування й невдоволення залу виливалися в приглушений гомін, і суддя зробив зауваження присутнім. Тепер прокурор сказав:

— Присягами громадян, чиє просте слово стоїть вище за будь-які підозри, ми довели, поза всяким можливим сумнівом, що цей жахливий злочин скоїв нещасний підсудний. На цьому ми закінчуємо свою справу.

У бідолашного Поттера вирвався стогін. Він затулив обличчя руками й тихенько розгойдувався вперед і назад, а в залі суду запала болісна тиша. Багатьох чоловіків це зворушило, а співчуття багатьох жінок виявилося в сльозах. Захисник підвівся й сказав:

— Ваша честь, у вступній промові ми заявили про свій намір довести, що наш клієнт скоїв цей страшний вчинок у стані сліпого й безвідповідального сп’яніння. Ми передумали. Ми не будемо висувати цього виправдання.

Потім він звернувся до секретаря:

— Викличте Томаса Сойєра!

На всіх обличчях у залі, не виключаючи навіть Поттерового, з’явилося розгублене здивування. Коли Том підвівся й зайняв місце на свідоцькому місці, всі очі з подивом і цікавістю втупилися в нього. Хлопець мав доволі дикий вигляд, бо страшенно перелякався. Його привели до присяги.

— Томасе Сойєре, де ви були сімнадцятого червня близько опівночі?

Том поглянув на залізне, незворушне обличчя Індіанця Джо — і язик відмовився йому служити. Публіка, затамувавши подих, чекала, але слова не йшли. Проте за кілька митей хлопець трохи оговтався і спромігся надати голосу стільки сили, щоб його почув принаймні шматок залу:

— На кладовищі!

— Трохи голосніше, будь ласка. Не бійтеся. Ви були…

— На кладовищі.

На обличчі Індіанця Джо промайнула презирлива посмішка.

— Ви були поблизу могили Гораса Вільямса?

— Так, сер.

— Голосніше — ще трішки. Наскільки близько ви були?

— Так само близько, як зараз до вас.

— Ви ховалися чи ні?

— Ховався.

— Де?

— За в’язами, що ростуть на краю кладовища.

Індіанець Джо ледь помітно здригнувся.

— Ви були там самі?

— Ні, сер. Я прийшов туди з…

— Стривайте — хвилинку. Не треба називати ім’я вашого товариша. Ми викличемо його свого часу. Ви щось принесли із собою?

Том завагався й розгублено подивився перед себе.

— Кажіть, хлопче, — не соромтеся. Правда завжди заслуговує на повагу. Що ви принесли туди?

— Тільки… тільки… мертву кішку.

По залі пробіг хвилеподібний сміх, який суд одразу ж припинив.

— Ми пред’явимо скелет цієї кішки. А тепер, хлопче, розкажіть нам усе, що сталося, — розкажіть своїми словами, нічого не пропускайте й не бійтеся.

Том почав — спочатку нерішуче, але в міру того як захоплювався своєю розповіддю, слова лилися дедалі вільніше. Невдовзі в залі не лишилося жодного звуку, крім його голосу; всі погляди були прикуті до нього. Роззявивши роти й затамувавши подих, присутні ловили кожне його слово, не помічаючи плину часу, цілком захоплені моторошною чарівністю цієї розповіді. Напруження стримуваних емоцій сягнуло вершини, коли хлопець сказав:

— …і коли лікар обійшов із дошкою навколо, а Мафф Поттер упав, Індіанець Джо кинувся з ножем і…

Гуркіт!

Швидкий, мов блискавка, півкровка кинувся до вікна, прорвався крізь усіх, хто намагався його затримати, — і зник!

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXIV

Блискучі дні й моторошні ночі

Том знову став сяючим героєм — улюбленцем старих і предметом заздрощів молодших. Його ім’я навіть потрапило в безсмертний друк, бо місцева газета добряче його прославила. Дехто вже вважав, що він стане президентом — якщо, звісно, уникне шибениці.

Як завжди, мінливий і нерозважливий світ прихилив до себе Маффа Поттера й почав пестити його з такою ж щедрістю, з якою раніше його цькував. Але така поведінка робить світ гіднішим у наших очах, тож дорікати йому за це не варто.

Дні Тома були для нього днями блиску й тріумфу, зате ночі приносили жах. Індіанець Джо переслідував його в усіх снах, і щоразу в його очах світилася неминуча загибель. Майже жодна спокуса не могла змусити хлопця вийти з дому після настання темряви. Бідолашний Гек перебував у такому самому стані жалюгідного страху й тривоги, бо напередодні великого дня суду Том розповів адвокатові всю історію, і Гек страшенно боявся, що його участь у цій справі може стати відомою, хоча втеча Індіанця Джо й позбавила його мук свідчити в суді. Бідолаха домігся від адвоката обіцянки зберігати таємницю, але що з того? Якщо вже змучена совість Тома примудрилася вночі загнати його до адвокатського будинку й витиснути з його вуст страшну історію, якій передувала найпохмуріша й найгрізніша клятва, то довіра Гека до людського роду була майже вщент знищена.

Щодня вдячність Маффа Поттера змушувала Тома радіти, що він заговорив; але щоночі він шкодував, що не тримав язика за зубами.

Половину часу Том боявся, що Індіанця Джо ніколи не схоплять; другу половину — що його все-таки схоплять. Він був певен, що не зможе знову спокійно вдихнути на повні груди, доки цей чоловік не помре і Том не побачить його трупа.

За Індіанця Джо призначили винагороду, прочесали всю округу, але Індіанця Джо так і не знайшли. Один із тих усезнаючих і страхітливо загадкових див, яких називають детективами, прибув зі Сент-Луїса, нишпорив усюди, хитав головою, робив мудрий вигляд і досяг того приголомшливого успіху, якого зазвичай домагаються представники цього ремесла. Тобто він «знайшов зачіпку». Але за «зачіпку» за вбивство на шибеницю не повісиш, і тому, коли детектив закінчив свої пошуки й повернувся додому, Том почувався так само незахищено, як і раніше.

Поволі тяглися дні, і кожен наступний трохи послаблював тягар тривоги.