«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXV

Пошуки захованого скарбу

У житті кожного нормально вихованого хлопця настає час, коли його охоплює шалене бажання кудись податися й викопати захований скарб. Одного дня це бажання раптом охопило й Тома. Він подався шукати Джо Гарпера, але безуспішно. Потім спробував знайти Бена Роджерса — той пішов на риболовлю. Нарешті Том натрапив на Гека Фінна з гарячим слідом. Гек підійшов. Том відвів його в потайне місце й довірливо відкрив свою таємницю. Гек охоче погодився. Гек завжди був готовий узяти участь у будь-якій справі, яка обіцяла розвагу й не вимагала капіталу, адже такого капіталу, як час, у нього було аж надто багато, та й користі з нього, як із грошей, не було.

— Де копатимемо? — запитав Гек.

— О, майже де завгодно.

— Як це — його всюди ховають?

— Та ні, звісно. Його ховають у дуже певних місцях, Геку: іноді на островах, іноді в гнилих скринях під кінцем гілки старого сухого дерева — саме там, де опівночі падає тінь; але здебільшого — під підлогою в будинках, де водяться привиди.

— Хто його ховає?

— А хто ж іще — розбійники, звісно! Кого ти думав? Завідувачі недільних шкіл?

— Не знаю. Якби він був мій, я б його не ховав; я б його витратив і добре повеселився.

— Я теж. Але розбійники так не роблять. Вони завжди ховають скарб і залишають його там.

— А назад по нього вони вже не приходять?

— Ні. Вони думають, що прийдуть, але здебільшого забувають прикмети, за якими можна знайти місце, або ж помирають. Так чи інакше, скарб лежить там довго й іржавіє; а згодом хтось знаходить старий жовтий папірець, де написано, як відшукати ті прикмети, — папірець, який треба цілий тиждень розшифровувати, бо там переважно самі знаки та ієрогліфи.

— Ієро… які?

— Ієрогліфи — малюнки й усякі такі штуки, які, знаєш, начебто нічого не означають.

— У тебе є такий папірець, Томе?

— Ні.

— Тоді як ти збираєшся знайти прикмети?

— А нам ніякі прикмети не потрібні. Скарб завжди ховають під будинком із привидами або на острові, або під сухим деревом, у якого стирчить убік одна гілка. Ну, острів Джексона ми вже трохи обнишпорили, можемо ще раз туди навідатися; є ще той старий будинок із привидами біля Стилл-Гаус-Бранч, а сухих дерев із гілками там — хоч греблю гати.

— Він під усіма ними захований?

— Ну й дурниці ти верзеш! Ні!

— Тоді як ти дізнаєшся, під яке саме треба копати?

— Під усі!

— Томе, на це все літо піде.

— Ну й що? Уяви, що ти знаходиш мідний горщик, а в ньому сто доларів — усі іржаві й сірі, — або гнилу скриню, повну діамантів. Ну як тобі?

Очі Гека заблищали.

— Оце так! Для мене кращого й не треба. Тільки дай мені сто доларів — діамантів я не хочу.

— Гаразд. Але я тобі кажу: від діамантів я не відмовлюся. Деякі з них коштують по двадцять доларів за штуку, а таких, що коштують менше шести бітів або долара, майже й не буває.

— Невже? Справді?

— Авжеж — будь-хто тобі це скаже. Невже ти ніколи не бачив діаманта, Геку?

— Наскільки пам’ятаю, ні.

— О, у королів їх повнісінько.

— Ну, я не знаю жодного короля, Томе.

— Це я вже помітив. Але якби ти поїхав до Європи, то побачив би їх там цілу купу, що стрибають навколо.

— Вони стрибають?

— Стрибають? Та де там! Ні!

— А навіщо ж ти сказав, що вони стрибають?

— Та годі тобі! Я лише хотів сказати, що ти їх побачив би — не те щоб вони, звісно, стрибали. Нащо їм стрибати? Я маю на увазі, ти просто побачив би їх — ну, розкиданих там і сям, загалом. Як отого старого горбаня Річарда.

— Річарда? А яке в нього друге ім’я?

— Другого імені в нього не було. У королів буває тільки ім’я.

— Невже?

— Саме так.

— Ну, якщо їм так подобається, Томе, то гаразд; але я не хочу бути королем і мати лише ім’я, як негр. Але скажи — де копатимемо спочатку?

— Ну, не знаю. Як щодо того старого сухого дерева з однією гілкою на пагорбі, по той бік Стилл-Гаус-Бранч?

— Я згоден.

Отож вони взяли стару скалічену кирку та лопату й вирушили в тримильну путь. Дійшовши до місця, вони були гарячі й захекані, тож повалилися в затінку сусіднього в’яза, щоб перепочити й покурити.

— Мені це подобається, — сказав Том.

— Мені теж.

— Скажи, Геку, якщо ми тут знайдемо скарб, що ти зробиш зі своєю часткою?

— Ну, щодня їстиму пиріг і питиму склянку содової, а ще ходитиму на кожен цирк, який приїздитиме. Отоді вже добре заживу!

— А хіба ти не збираєшся щось відкласти?

— Відкласти? Навіщо?

— Ну, щоб потім було на що жити.

— Та це ні до чого. Одного дня тато повернеться до цього містечка й учепиться в мої гроші, якщо я не встигну їх витратити, а вже тоді, повір мені, дуже швидко від них нічого не залишиться. А ти що робитимеш зі своєю часткою, Томе?

— Куплю новий барабан, справжню шпагу, червону краватку й бульдога, а ще одружуся.

— Одружишся!

— Саме так.

— Томе, ти… та ти не при своєму розумі.

— Почекай — побачиш.

— Ну, це найдурніша річ, яку ти тільки можеш зробити. Подивися на мого тата й матір. Б’ються! Та вони весь час билися. Дуже добре це пам’ятаю.

— Це нічого не означає. Дівчина, з якою я одружуся, не битиметься.

— Томе, гадаю, вони всі однакові. Усі здатні добре вичісати людину. Ти краще ще трохи над цим подумай. Кажу тобі, краще подумай. Як її звати?

— Це зовсім не дівка — це дівчина.

— Ну, яка різниця? Одні кажуть «дівка», інші — «дівчина»; мабуть, і те, й друге правильно. То як її звати, Томе?

— Колись скажу — не зараз.

— Гаразд, нехай. Тільки якщо ти одружишся, мені стане самотніше, ніж будь-коли.

— Ні, не стане. Ти прийдеш жити до мене. А тепер годі сидіти тут — ходімо копати.

Вони працювали й обливались потом пів години. Жодного результату. Ще пів години вони тяжко гарували. Знову нічого. Нарешті Гек сказав:

— Невже його завжди закопують так глибоко?

— Іноді — але не завжди. Та й узагалі не дуже глибоко. Гадаю, ми просто копаємо не там.

Тож вони вибрали нове місце й знову взялися до роботи. Копати стало трохи важче, але все ж таки вони просувалися вперед. Деякий час вони мовчки завзято працювали. Нарешті Гек сперся на лопату, рукавом витер із чола краплі поту й сказав:

— А де копатимемо після того, як закінчимо тут?

— Гадаю, можна взятися за старе дерево, що он там, на Кардіфф-Гіллі, позаду вдовиного будинку.

— Гадаю, місце непогане. Але хіба вдова не відбере в нас скарб, Томе? Адже дерево стоїть на її землі.

— Вона відбере? Хай спробує! Хто знайде один із таких захованих скарбів, тому він і належить. Байдуже, на чиїй землі його закопано.

Це Гека цілком задовольнило. Робота тривала. Згодом Гек сказав:

— От чорт, ми знову, мабуть, не там копаємо. Як ти думаєш?

— Справді дивно, Геку. Я цього не розумію. Іноді втручаються відьми. Гадаю, цього разу саме в цьому й річ.

— Та ну! Відьми не мають сили вдень.

— Авжеж. Я про це не подумав. О, я знаю, у чому справа! Які ж ми, до біса, дурні! Треба було визначити, куди падає тінь від гілки опівночі, — отам і копати!

— Тоді, хай йому грець, ми всю цю роботу змарнували ні за що. Тепер, чорт забирай, доведеться повертатися вночі. А це ж так далеко. Ти зможеш вибратися з дому?

— Ще б пак. До того ж мусимо зробити це сьогодні вночі, бо якщо хтось побачить ці ями, то відразу здогадається, що тут заховано, і прийде по скарб.

— Гаразд, я сьогодні ввечері прийду до тебе й нявкну.

— Домовились. Сховаємо інструменти в кущах.

Тієї ночі, близько призначеного часу, хлопці знову були на місці. Вони сиділи в тіні й чекали. Місцина була безлюдна, а година — саме така, яку старі перекази наділили похмурою урочистістю. Духи шепотіли в шелесті листя, привиди причаїлися в темних закутках, здалеку долинало глибоке виття гончого пса, а сова відповідала йому своїм могильним голосом. Ця похмура урочистість приголомшила хлопців, і вони майже не розмовляли. Нарешті вони вирішили, що вже настала північ; визначили місце, куди впала тінь, і взялися копати. Надія в них почала зростати. Зацікавлення ставало дедалі сильнішим, і завзяття їхнє не відставало. Яма ставала все глибшою й глибшою, але щоразу, коли їхні серця радісно підскакували від удару кирки об щось тверде, на них чекало нове розчарування. Це був лише камінь або шматок дерева. Нарешті Том сказав:

— Немає сенсу, Геку, ми знову помилилися.

— Але ми не могли помилитися. Ми визначили місце тіні до найменшої цяточки.

— Знаю, але є ще одна річ.

— Яка?

— Та ми ж просто вгадали час. Цілком можливо, що було ще зарано або вже запізно.

Гек кинув лопату.

— Ось воно що, — сказав він. — Саме в цьому й річ. Доведеться нам відмовитися від цього місця. Ми все одно не можемо визначити точний час, а крім того, тут надто моторошно — посеред ночі, коли навколо пурхають відьми й привиди. Мені весь час здається, що хтось стоїть позаду; а я боюся озирнутися, бо, може, попереду вже хтось чекає нагоди мене схопити. Відколи сюди прийшов, я весь час крадуся навшпиньки.

— Ну, я теж почуваюся приблизно так само, Геку. Коли скарб ховають під деревом, вони майже завжди закопують разом із ним мерця, щоб він його охороняв.

— Господи!

— Авжеж. Я завжди таке чув.

— Томе, я не люблю зв’язуватися з мерцями. З ними неодмінно вскочиш у халепу, це точно.

— Я теж не люблю їх ворушити. А раптом цей мерць висуне звідси череп і щось скаже!

— Не треба, Томе! Це жахливо.

— Атож, жахливо. Геку, мені тут анітрохи не по собі.

— Слухай, Томе, давай покинемо це місце й спробуємо десь-інде.

— Гаразд, думаю, так і краще.

— А де?

Том трохи подумав, а тоді сказав:

— У будинку з привидами. От де!

— От чорт, Томе, я не люблю будинків із привидами. Та вони набагато гірші за мерців. Мерці, може, й можуть заговорити, але вони не ковзають довкола в савані, коли ти не дивишся, а потім раптом не визирають через твоє плече й не скрегочуть зубами, як привид. Я такого не витримаю, Томе — ніхто б не витримав.

— Так, але ж, Геку, привиди ходять тільки вночі. Вони не завадять нам копати там удень.

— Це правда. Але ти ж чудово знаєш, що люди не ходять до того будинку з привидами ні вдень, ні вночі.

— Та здебільшого тому, що взагалі ніхто не любить ходити туди, де когось убили. Але біля того будинку ніколи нічого не бачили вдень — тільки вночі, та й то лише якісь блакитні вогники, що ковзають повз вікна. Ніяких справжніх привидів.

— Ну, Томе, де ти бачиш, як мерехтить один із тих блакитних вогників, можеш бути певен: зовсім поруч за ним іде привид. Це зрозуміло. Бо ти ж знаєш, що ними користуються тільки привиди.

— Так, це правда. Але все одно вдень вони не приходять, тож чого нам боятися?

— Ну, гаразд. Якщо ти так кажеш, підемо до будинку з привидами. Але, гадаю, це ризикована справа.

На той час вони вже почали спускатися з пагорба. Там, посеред освітленої місяцем долини, внизу стояв той самий «будинок із привидами», зовсім самотній. Огорожа навколо нього давно зникла, густі бур’яни задушили навіть сходи перед дверима, димар розсипався на руїни, віконні рами чорніли порожніми отворами, а один кут даху провалився. Хлопці якийсь час дивилися на будинок, наполовину очікуючи, що в одному з вікон промайне блакитний вогник; потім, стишивши голоси, як і годилося в таку пору та за таких обставин, вони звернули далеко праворуч, щоб обійти будинок із привидами якнайдалі, і рушили додому через ліс, що вкривав задній схил Кардіфф-Гілл.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXVI

Справжні розбійники заволодівають скринькою із золотом

Близько полудня наступного дня хлопці прийшли до сухого дерева по свої інструменти. Том нетерпляче рвався до будинку з привидами; Гек теж був не проти, але раптом сказав:

— Слухай-но, Томе, ти знаєш, який сьогодні день?

Том подумки перебрав усі дні тижня, а тоді раптом широко розплющив очі:

— Ой! Я ж про це зовсім не подумав, Геку!

— Я теж не думав, але раптом мене осяяло: сьогодні п’ятниця.

— От чорт! Треба бути дуже обережними, Геку. Ми могли б вскочити в страшенну халепу, затіявши таку справу в п’ятницю.

— Могли б! Краще скажи: точно вскочили б! Є, може, щасливі дні, але п’ятниця — не з таких.

— Це кожен дурень знає. Не думаю, що ти перший про це дізнався, Геку.

— Ну, я ж не казав, що перший, правда? Та й п’ятниця — це ще не все. Минулої ночі мені наснився препоганий сон — снилися пацюки.

— Ні! Це вірна ознака біди. Вони билися?

— Ні.

— Ну, це добре, Геку. Коли вони не б’ються, це лише означає, що десь поблизу причаїлася біда, розумієш? Нам треба тільки бути дуже пильними й триматися від неї подалі. Залишимо цю справу до іншого дня, а сьогодні пограємо. Ти знаєш Робін Гуда, Геку?

— Ні. А хто такий Робін Гуд?

— Та це ж один із найвидатніших людей, які коли-небудь жили в Англії, — і найкращий із них. Він був розбійником.

— От би й мені таким стати! Кого він грабував?

— Тільки шерифів, єпископів, багатіїв, королів та всяких таких. Але бідних він ніколи не чіпав. Він їх любив. І завжди ділився з ними здобиччю по-чесному.

— Ну, мабуть, він був справжнім молодцем.

— Ще б пак, Геку! О, це був найшляхетніший чоловік на світі. Таких людей тепер уже немає, можеш мені повірити. Він міг побити будь-якого чоловіка в Англії, тримаючи одну руку зв’язаною за спиною; а зі свого тисового лука міг щоразу влучити в монету в десять центів із відстані півтори милі.

— А що таке тисовий лук?

— Я не знаю. Якийсь лук, звісно. А якби він влучив у ту монету лише краєчком, то сів би й заплакав — і лаявся б. Але ми пограємо в Робін Гуда — це страшенно цікаво. Я тебе навчу.

— Я згоден.

Тож увесь день вони гралися в Робін Гуда, час від часу з тугою поглядаючи вниз, на будинок із привидами, і перекидаючись кількома словами про те, що може чекати на них там завтра. Коли сонце почало хилитися до заходу, вони рушили додому, перетинаючи довгі тіні дерев, і невдовзі зникли з очей у лісах Кардіфф-Гілл.

У суботу, невдовзі після полудня, хлопці знову були біля сухого дерева. Вони трохи покурили й побалакали в затінку, а тоді ще трохи покопали у своїй останній ямі — не дуже сподіваючись на успіх, а просто тому, що Том сказав: траплялося безліч випадків, коли люди відмовлялися від пошуків скарбу, докопавшись до нього всього на шість дюймів, а потім хтось інший приходив і знаходив його одним-єдиним ударом лопати. Але цього разу й це не дало результату, тож хлопці закинули інструменти на плечі й пішли геть із відчуттям, що не знехтували жодною нагодою, яку могла подарувати їм доля, і виконали всі вимоги, що належали до ремесла шукачів скарбів.

Коли вони дісталися будинку з привидами, у мертвій тиші, що панувала там під палючим сонцем, було щось таке моторошне й зловісне, а в самотності та спустошеності цього місця — щось таке гнітюче, що на мить хлопці злякалися зайти всередину. Потім вони підкралися до дверей і тремтячими руками обережно зазирнули. Перед ними була кімната без підлоги, заросла бур’янами, без штукатурки на стінах; старовинне вогнище, порожні віконні отвори, напівзруйновані сходи; а тут і там, буквально всюди, звисало рване, занедбане павутиння. Нарешті вони тихо ввійшли, серця їхні калатали дедалі швидше; вони говорили пошепки, насторожено прислухаючись до найменшого звуку, а м’язи були напружені й готові будь-якої миті кинутися навтьоки.

Невдовзі звичка трохи притупила їхній страх, і вони вже з цікавістю та прискіпливістю оглянули будинок, навіть дещо пишаючись власною сміливістю й водночас дивуючись їй. Потім їм закортіло піднятися нагору. Це було все одно що відрізати собі шлях до відступу, але хлопці почали підбурювати один одного, і, звісно, результат міг бути лише один: вони кинули свої інструменти в куток і піднялися сходами. Нагорі панували такі самі ознаки занепаду. В одному кутку вони знайшли комірчину, яка обіцяла якусь таємницю, але обіцянка виявилася пустою — там не було нічого. Тепер сміливість уже цілком опанувала їх. Вони саме збиралися спуститися вниз і взятися до роботи, як раптом…

— Тс-с! — сказав Том.

— Що таке? — прошепотів Гек, збліднувши від страху.

— Тс-с!.. Там!.. Чуєш?

— Так!.. Ой, лишенько! Тікаймо!

— Стій тихо! Не ворушися! Вони йдуть просто до дверей.

Хлопці розпласталися на підлозі, припавши очима до сучків у дошках, і лежали, охоплені страхом, у нестерпному чеканні.

— Вони зупинилися… Ні — йдуть… Ось вони. Більше ні слова, Геку. Господи, як би я хотів звідси вибратися!

Увійшли двоє чоловіків. Кожен із хлопців подумав сам до себе: «Он той старий глухонімий іспанець, який останнім часом раз чи два з’являвся в містечку, — а другого я ніколи не бачив».

«Другий» був обірваним, неохайним чолов’ягою, з обличчям, яке аж ніяк не викликало симпатії. Іспанець був загорнутий у серапе; його щоки вкривали густі білі бакенбарди, з-під сомбреро спадало довге біле волосся, а на очах були зелені окуляри. Коли вони ввійшли, «другий» говорив тихим голосом; вони сіли на підлогу обличчям до дверей, притулившись спинами до стіни, а чоловік продовжив свою розмову. У міру того як він говорив, його обережність слабшала, а слова ставали виразнішими:

— Ні, — сказав він, — я все добре обміркував, і мені це не подобається. Небезпечно.

— Небезпечно! — прогарчав «глухонімий» іспанець, до величезного подиву хлопців. — Мамин синок!

Від цього голосу хлопці аж задихнулися й затремтіли. Це був голос Індіанця Джо! На деякий час запала тиша. Потім Джо сказав:

— А що може бути небезпечнішим за ту справу он там, нагорі? І що з того вийшло?

— Це інше. Там, високо вгору за течією, навколо жодного будинку. Все одно ніхто ніколи не дізнається, що ми намагалися це зробити, якщо, звісно, не досягнемо успіху.

— А що може бути небезпечнішим, ніж прийти сюди вдень? Кожен, хто нас побачить, запідозрить недобре.

— Я це знаю. Але після тієї дурної справи кращого місця не було. Я хочу забратися з цієї халупи. Я хотів це зробити ще вчора, але не було сенсу висовуватися звідси, поки ті кляті хлопці гралися он там, на пагорбі, просто перед очима.

Від цих слів «ті кляті хлопці» знову затремтіли, й подумали, як добре, що вони згадали про п’ятницю та вирішили почекати ще день. У душі вони вже шкодували, що не відклали це на цілий рік.

Двоє чоловіків дістали харчі й влаштували собі обід. Після довгого задумливого мовчання Індіанець Джо сказав:

— Слухай, приятелю, повертайся вгору за течією, звідки прийшов. Чекай там, доки не почуєш від мене. А я ще раз ризикну навідатися до цього містечка — просто роздивитися. Зробимо ту «небезпечну» справу після того, як я трохи все розвідаюся й вирішу, що обставини сприятливі. А тоді — до Техасу! Разом пішки й подамося!

Це влаштовувало обох. Невдовзі вони почали позіхати, і Індіанець Джо сказав:

— Я валюся з ніг! Твоя черга стерегти.

Він згорнувся серед бур’яну й невдовзі захропів. Його товариш один чи двічі штовхнув його, і той затих. Незабаром і вартовий почав клювати носом; його голова опускалася все нижче й нижче, і ось уже обоє захропли.

Хлопці полегшено й вдячно перевели подих. Том прошепотів:

— Тепер наш шанс — ходімо!

Гек сказав:

— Не можу… Я помру, якщо вони прокинуться.

Том наполягав, а Гек не хотів. Нарешті Том повільно й тихо підвівся та рушив сам. Але перший же його крок змусив божевільно скрипнути прогнилу підлогу, і він мало не помер від страху, тут-таки опустившись назад. Другої спроби він не зробив. Хлопці лежали й рахували повільні хвилини, аж поки їм не здалося, що час уже скінчився і сіріє сама вічність; і тоді вони з вдячністю помітили, що сонце нарешті почало сідати.

Один хропіння урвалося. Індіанець Джо сів, озирнувся й похмуро всміхнувся своєму товаришеві, чия голова звисала на груди; штовхнув його ногою й сказав:

— Гей! Ти ж вартовий, чи не так? Ну, гаразд — нічого не сталося.

— Ой! Я що, спав?

— Трохи, трохи. Нам уже майже час вирушати, приятелю. Що робитимемо з тим невеликим добром, яке в нас залишилося?

— Не знаю… Гадаю, залишимо тут, як завжди. Немає сенсу тягти його із собою, поки не рушимо на південь. Шістсот п’ятдесят доларів сріблом — це таки чимала ноша.

— Ну, гаразд… Нічого не станеться, якщо ми ще раз сюди прийдемо.

— Ні… Але я б сказав, що краще прийти вночі, як ми завжди робили. Так надійніше.

— Так. Але послухай: може минути чимало часу, перш ніж мені випаде слушна нагода взятися за ту справу; можуть статися всякі несподіванки; місце там не надто вдале. Ми просто як слід закопаємо гроші — і глибоко.

— Добра думка, — сказав його товариш, який перейшов кімнату, став навколішки, підняв один із каменів біля задньої частини вогнища й дістав мішок, що приємно дзенькав. Він відрахував із нього двадцять чи тридцять доларів собі й стільки ж Індіанцеві Джо, а потім передав мішок Джо, який тим часом стояв навколішки в кутку й копав своїм ножем.

Хлопці в одну мить забули всі свої страхи, усі свої муки. Вони жадібними очима стежили за кожним рухом. Щастя! Блискуча удача була неймовірнішою за будь-які мрії! Шістсот доларів — це такі гроші, що ними можна було зробити багатими пів дюжини хлопців! Ось воно, справжнє полювання за скарбами, і все складалося якнайкраще — більше не буде ніякої прикрої невизначеності щодо того, де копати. Вони щомиті штовхали один одного ліктями — красномовними й цілком зрозумілими поштовхами, які означали лише одне: «Ох, як же ти тепер радий, що ми тут!»

Ніж Джо вдарився об щось.

— Гей! — сказав він.

— Що це? — запитав його товариш.

— Напівзгнила дошка… Ні, здається, це скринька. Ану, допоможи, і подивимося, навіщо вона тут. Та байдуже, я вже пробив дірку.

Він просунув руку всередину й витяг її назад…

— Чоловіче, та тут гроші!

Двоє чоловіків роздивилися жменю монет. То було золото. Хлопці нагорі хвилювалися так само, як і вони, і так само раділи.

Товариш Джо сказав:

— Ми швидко з цим упораємося. Он у кутку, з другого боку вогнища, серед бур’янів лежить стара іржава кирка — я хвилину тому її бачив.

Він побіг і приніс кирку та лопату хлопців. Індіанець Джо взяв кирку, критично її оглянув, похитав головою, щось пробурмотів собі під ніс, а тоді почав нею копати. Невдовзі скриньку відкопали. Вона була не дуже велика, оббита залізом і колись була дуже міцною, але довгі роки поволі зруйнували її. Чоловіки деякий час мовчки милувалися скарбом, охоплені блаженством.

— Приятелю, тут тисячі доларів, — сказав Індіанець Джо.

— Завжди казали, що колись банда Меррелла ціле літо ошивалася десь поблизу, — зауважив незнайомець.

— Знаю, — відповів Індіанець Джо. — Я б сказав, що це дуже схоже на їхню роботу.

— Тепер тобі вже не потрібно робити ту справу.

Півкровка насупився.

— Ти мене не знаєш. Принаймні не знаєш усієї правди про ту справу. Це не просто пограбування — це помста! — і в його очах спалахнув лихий вогник. — Мені знадобиться твоя допомога. Коли все буде скінчено — тоді до Техасу. Повертайся до своєї Ненсі й дітей та чекай, поки не почуєш від мене.

— Ну… якщо ти так кажеш. А що робитимемо з цим — знову закопаємо?

— Так. [Нагорі — несамовитий захват.] Ні! Клянусь великим Сахемом, ні! [Нагорі — глибокий відчай.] Я мало не забув. На цій кирці свіжа земля! [Хлопців у ту ж мить пройняв жах.] Що тут роблять кирка й лопата? Чому на них свіжа земля? Хто приніс їх сюди — і куди вони поділися? Ти когось чув? — когось бачив? Що?! Знову закопати скарб і залишити все, щоб вони прийшли й побачили, що землю розворушено? Не вийде… Не вийде. Ми заберемо його до мого сховку.

— Ну, звісно! Треба було й раніше про це подумати. Ти маєш на увазі Номер Один?

— Ні — Номер Два, під хрестом. Те інше місце погане — надто відоме.

— Гаразд. Уже майже досить темно, щоб вирушати.

Індіанець Джо підвівся й обережно заходив від одного вікна до другого, визираючи назовні. Нарешті сказав:

— Хто міг принести сюди ці інструменти? Як гадаєш, вони можуть бути нагорі?

У хлопців перехопило подих. Індіанець Джо поклав руку на ніж, на мить зупинився, вагаючись, а тоді повернув до сходів. Хлопці згадали про комірчину, але сили вже покинули їх. Сходи заскрипіли під його ногами. Нестерпний жах цієї миті пробудив у хлопцях останній спалах рішучості — вони вже хотіли кинутися до комірчини, як раптом прогнилі балки з гуркотом обвалилися, і Індіанець Джо полетів униз разом із уламками зруйнованих сходів. Він підвівся, лаючись, а його товариш сказав:

— І навіщо було все це? Якщо там хтось є і вони нагорі, хай собі сидять — кому яке діло? Якщо хочуть зараз стрибнути вниз і вскочити в халепу — хто їм заважає? За п’ятнадцять хвилин стемніє, а тоді хай ідуть за нами, якщо хочуть. Я не проти. На мою думку, той, хто закинув сюди ці речі, побачив нас і прийняв за привидів, дияволів чи ще за щось таке. Б’юся об заклад, вони й досі тікають.

Джо ще трохи побурчав, а потім погодився з товаришем, що залишене денне світло варто використати, щоб підготуватися до від’їзду. Невдовзі вони вислизнули з будинку в густіючих сутінках і рушили до річки, несучи із собою свою дорогоцінну скриньку.

Том і Гек підвелися, слабкі, але безмежно полегшені, й дивилися їм услід крізь щілини між колодами будинку. Іти за ними? Аякже! Вони були цілком задоволені вже тим, що змогли вибратися звідси, не переламавши собі шиї, та рушити до містечка стежкою через пагорб. Розмовляли вони мало. Надто вже сильно були поглинуті ненавистю до самих себе — ненавистю до того злощасного збігу обставин, через який вони принесли сюди лопату й кирку. Якби не це, Індіанець Джо ніколи нічого не запідозрив би. Він сховав би срібло разом із золотом і залишив би його там, доки не задовольнить свою «помсту», а потім мав би нещастя виявити, що гроші кудись зникли. Гірка, гірка невдача, що їм заманулося принести сюди інструменти!

Вони вирішили пильнувати за тим іспанцем, коли він прийде до містечка, щоб винюхувати нагоду здійснити свою помсту, і простежити за ним до «Номера Два», де б це місце не було. І тут Тома осяяла жахлива думка.

— Помста? А що, як він має на увазі нас, Геку!

— О, не треба! — сказав Гек, мало не непритомніючи.

Вони все обговорили, а коли входили до містечка, домовилися вірити, що, можливо, він мав на увазі когось іншого — принаймні що він, можливо, має на увазі лише Тома, адже свідчив тільки Том.

Томові від того, що він опинився в небезпеці сам, було дуже, дуже мало втіхи! На його думку, товариство тут було б зовсім не зайвим.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XXVII

Тремтячи на сліду

Пригода цього дня тієї ночі неабияк мучила Тома у снах. Чотири рази він уже тримав у руках той багатий скарб, і чотири рази він розсипався в нього між пальцями в ту саму мить, коли сон полишав його, а пробудження повертало жорстоку дійсність його невдачі. Лежачи вдосвіта й пригадуючи подробиці своєї великої пригоди, він помітив, що тепер вони здаються якимись дивно приглушеними й далекими — майже так, ніби все це сталося в іншому світі або в давні-давні часи. І тут йому спало на думку: а що, коли сама ця велика пригода була лише сном? На користь такої думки був один дуже вагомий доказ — побачена ним кількість монет була надто величезною, щоб бути справжньою. Раніше він ніколи не бачив одразу навіть п’ятдесяти доларів, а тому, як і всі хлопці його віку та становища, вважав, що всі розмови про «сотні» й «тисячі» — лише вигадливі звороти мови, і що таких сум насправді у світі не існує. Йому й на думку не спадало, що така величезна сума, як сто доларів, може існувати у вигляді справжніх грошей і перебувати в чиїхось руках. Якби розібрати його уявлення про заховані скарби, то виявилося б, що складалися вони з жменьки справжніх десятицентових монет та цілої бочки туманних, розкішних, невловимих доларів.

Та що довше він подумки перебира́в події своєї пригоди, то виразнішими й чіткішими вони ставали, наче від постійного тертя, і невдовзі він уже схилявся до думки, що, зрештою, все це могло бути й не сном. Цю невизначеність треба було розвіяти. Він похапцем поснідає, піде й знайде Гекльберрі Фінна.

Гек сидів на борту плоскодонки, безвільно звісивши ноги у воду, і мав надзвичайно похмурий вигляд. Том вирішив дочекатися, поки Гек сам заговорить про те, що їх цікавило. Якщо він цього не зробить, отже, пригода й справді була лише сном.

— Привіт, Гек!

— І тобі привіт.

Хвилину вони мовчали.

— Томе, якби ми не залишили ті кляті інструменти біля сухого дерева, ми б забрали гроші. Ох, хіба ж це не жахливо!

— Отже, це не сон, не сон! А знаєш, Гек, я чомусь майже хотів би, щоб це був сон. Їй-богу, хотів би.

— Що не сон?

— Та те, що було вчора. Я вже наполовину почав думати, що мені все це наснилося.

— Сон! Якби ті сходи не обвалилися, ти б побачив, скільки там було «сну»! А мені цілу ніч снилися сни — і в кожному за мною ганявся той одноко́йий іспанський диявол. Хай йому грець!

— Не «хай йому грець». Треба його знайти! І вистежити гроші!

— Томе, ми його ніколи не знайдемо. Такому хлопцеві випадає лише один шанс натрапити на такий скарб — і цей шанс ми втратили. Та я б добряче затремтів, якби мені знову довелося його побачити.

— Я теж. Але все одно хотів би його побачити — і простежити за ним аж до його номера два.

— Номер два… Так, саме так. Я про це думав. Але нічого не можу зрозуміти. Як гадаєш, що це таке?

— Не знаю. Тут надто вже все хитромудро. Слухай, Геку… Може, це номер будинку?

— От і добре! … Ні, Томе, не може бути. Якщо це номер будинку, то точно не в цьому містечку. Тут будинки не мають номерів.

— А й справді. Дай-но хвилинку подумати. Ось що! Це номер кімнати — у таверні, розумієш?

— О, от тепер ти влучив! У нас тут лише дві таверни. Це можна швидко з’ясувати.

— А ти залишайся тут, Геку, поки я не повернуся.

Том одразу подався в дорогу. Йому не хотілося, щоб Гек супроводжував його в людних місцях. За пів години він повернувся. У найкращій таверні кімнату № 2 уже давно займав молодий адвокат, і досі вона була за ним. У скромнішій таверні кімната № 2 залишалася загадкою. Молодий син господаря розповів, що її весь час тримають замкненою і що він ніколи не бачив, аби хтось заходив туди або виходив звідти, крім як уночі. Якоїсь особливої причини такого порядку він не знав. Колись його трохи цікавила ця таємниця, але цікавість була слабенькою; тому він розважав себе думкою, що кімната «з привидами». Він також помітив, що попередньої ночі там горіло світло.

— Ось що я дізнався, Геку. Гадаю, саме це й є той номер два, який нам потрібен.

— Гадаю, що так, Томе. А що ти збираєшся робити?

— Дай-но подумати.

Том довго думав. Нарешті сказав:

— Знаєш що? Задні двері того номера два виходять у вузенький провулок між таверною та старою розвалюхою-цегляною крамницею. Ти добудь усі ключі від дверей, які тільки зможеш знайти, а я потягну всі ключі тітки Поллі, і першої ж темної ночі ми підемо туди та спробуємо ними відімкнути двері. І дивись мені, пильнуй за Індіанцем Джо, бо він казав, що ще раз навідається до містечка й усе тут обнишпорить, шукаючи нагоди помститися. Якщо побачиш його — просто йди за ним. А якщо він не попрямує до того номера два, отже, це не те місце.

— Господи, та я не хочу стежити за ним сам!

— Та буде ж ніч, напевно. Він може тебе взагалі не помітити — а якщо й помітить, то, може, нічого не запідозрить.

— Ну, якщо буде досить темно, гадаю, я піду за ним. Не знаю… не знаю. Спробую.

— Можеш не сумніватися, я теж піду за ним, якщо буде темно, Геку. А раптом він зрозумів, що не зможе помститися, і тепер вирушить просто по ті гроші.

— Авжеж, Томе, авжеж. Я піду за ним. От побачиш, піду, хай мене грім поб’є!

— Оце вже інша розмова! Тільки не відступай, Геку, і я теж не відступлю.