«Хатина дядька Тома» Розділ XXXI
ПОДОРОЖ
На нижній палубі малого непоказного судна, що пливе Червоною річкою, сидить Том. Руки й ноги його закуті в кайдани, та серце йому гнітить тягар ще важчий, ніж залізо. Померхло небо, згасли місяць і зорі, все минуло без вороття, так само як минають тепер отам за бортом береги та дерева. Рідна домівка в Кентуккі, дружина та діти, добрі господарі, дім Сен Клера з його вишуканою пишнотою, золотиста голівка Єви, її променисті очі, гордовитий і веселий, гожий і безтурботний, проте завжди добрий Сен Клер, години легкого й приємного дозвілля – все пішло в небуття! А що ж лишається натомість?
Однією з найгірших властивостей рабства є те, що негр, чутливий і перейнятливий від природи, живучи у благородних людей несамохіть засвоює їхні смаки й звичаї, а після того може стати підневільним рабом грубого й бездушного господаря – так само як стіл чи стілець, що колись прикрашав розкішну великосвітську вітальню, зрештою опиняється, побитий і пошарпаний, У брудній пивничці чи іде в якомусь мерзенному кублі розпусти. Та велика різниця між ними полягає в тому, що стіл чи стілець не мають почуттів, а людина їх має. Адже навіть правомочна постанова, за якою негра можна “взяти силоміць і законним присудом обернути на рухоме майно” нездатна позбавити його душі та маленького особистого світу спогадів, надій, любові, страху та прагнень.
Містер Саймон Легрі, новий Томів господар, придбав у різних місцях Нового Орлеана сім рабів і, скувавши їх по двоє, пригнав на пароплав “Пірат”, що стояв біля причалу, готовий вирушити в подорож до верхів’я Червоної річки.
Коли вони повантажились і пароплав відчалив од пристані, містер Легрі з притаманною йому пильністю почав обходити й ретельно оглядати своїх підданців. Зупинившись проти Тома, якого вивели на торги в його найкращому суконному костюмі, накрохмаленій сорочці та лискучих чоботах, він коротко звелів:
– Устань. Том підвівся.
– Скидай цю одіж!
Томові заважали кайдани, і Легрі взявся йому допомагати. Грубо стягнувши з нього сорочку, він запхав її до кишені. Потім підійшов до Томової скриньки, яку вже обшукав перед тим, вийняв звідти старі штани та ветху куртку, яку Том надягав до стайні, а тоді зняв з нього наручники й, показавши на закапелок між ящиками, звелів:
– Іди туди й надягни оце.
Том пішов і за кілька хвилин повернувся.
– Скидай чоботи,– наказав містер Легрі. Том роззувся.
– Ось тобі,– мовив господар, кидаючи йому пару грубих важких черевиків, у яких звичайно ходять раби.– Взувай.
Хапливо перевдягаючись, Том не забув, проте, перекласти на нове місце свою заповітну біблію. І добре зробив, бо містер Легрі, знову наклавши на нього кайдани, почав неквапливо обстежувати його кишені. Витяг шовкову хусточку й поклав у власну кишеню. Знайшовши кілька дрібничок, які Том зберігав головним чином через те, що вони подобались Єві, він подивився на них, зневажливо форкнув і жбурнув через плече в річку.
1 Трохи змінені слова, що визначають становище рабів, із тогочасної законодавчої постанови штату Південна Кароліна.
Аж ось він знайшов молитовник – Том з поспіху забув його переховати – і, взявши в руки, почав гортати сторінки.
– Хм! Святенник, де ж пак! То ти, як там тебе…ти й до церкви ходиш, га?
– Так, пане,– твердо відказав Том.
– Ну, я з тебе ці дурощі швидко виб’ю. Не допущу, щоб негри молилися й скиглили, так і знай. І затям собі,– додав він, тупнувши ногою і люто блимнувши на Тома своїми гострими сірими очима,– тепер я тобі церква! Зрозумів? Як я скажу, так і робитимеш.
Том мовчав, але якийсь внутрішній голос у його душі рішуче промовляв: “Ні!”
Та Саймон Легрі не чув того голосу. Він ще якусь мить люто дивився на похнюплене Томове обличчя, тоді повернувся й пішов. Забравши Томову скриньку з чималим запасом чистого одягу, він поніс її на корму, де його враз оточили матроси. Серед гучного посміху з негрів, що пнуться в пани, всі речі дуже скоро були розпродані в різні руки, в насамкінець пущено з торгів і порожню скриньку. Всім здавалося, що це дуже дотепна витівка, а те, як Том проводжав очима кожну свою річ, тільки додавало веселощів. Та найкумедніший був торг за скриньку, що викликав зливу веселих жартів.
Покінчивши з цим ділом, Легрі неквапно повернувся до своєї живої власності.
– От бачиш, Томе, я звільнив тебе від зайвого вантажу. Тепер добре пильнуй свою одіж, бо нову дістанеш не скоро. Я привчаю своїх негрів до ощадливості. Однієї переміни має вистачити на рік.
Сказавши це, Легрі пішов туди, де сиділа Емелін; прикута до іншої невільниці.
– Ну, моя рибонько,– мовив він, плескаючи її по підборіддю,– не треба журитися!
Огида й жах, що мимоволі відбились у її погляді, не пройшли повз його увагу. Він грізно нахмурив чоло.
– Ти, дівчино,, на мене не блимай! Будь ласкава усміхатись, коли я до тебе говорю, чуєш? А ти, стара жовта паскудо, мовив він, штурхонувши мулатку, до якої була прикута Емелін,– не кривись мені, як середа на п’ятницю! Дивись веселіш, кажу! І ви всі,– додав він, одступаючи трохи назад,– дивіться на мене, чуєте? Дивіться на мене… у вічі дивіться… просто у вічі –приказував він, тупаючи ногою.
І всі, мов заворожені, звернули погляди на його розлючені зеленкувато сірі очі.
– Ну от,– провадив він далі, стиснувши величезний важкий кулачисько, схожий на ковальський молот,– бачите оцього кулачка? Ану зваж його! – мовив до Тома, зронивши кулак йому на руку.– Помилуйтесь но на ці кістки! То от, щоб ви знали, цей кулак добре набитий на неграх, як залізо став. Я ще не бачив жодного негра, якого не збив би з ніг за першим ударом,– додав він і підніс свій кулачисько так близько Томові до обличчя, що той аж закліпав очима й сахнувся.– У мене немає ніяких бісових доглядачів, я сам собі за доглядача й бачу все як є, будьте певні. Г кожен з вас мусить підкоритись моїм звичаям. Ледве щось загадаю – ту ж мить роби хутчій. Тільки так можна жити зі мною в злагоді. Попуску від мене не ждіть, ніколи й ні в чому. Отож затямте собі це, бо жалю я не знаю!
Жінки несамохіть затамували віддих, усі сиділи смутні та пригнічені. А Легрі повернувся на підборах і попростував до буфету вихилити чарчину.
– Отак я знайомлюся зі своїми неграми,– мовив він до благородного з вигляду чоловіка, що стояв трохи осторонь, слухаючи його настанови.– Мій спосіб – з самого початку показати силу, щоб вони знали, чого чекати.
– Он як? – озвався незнайомець, розглядаючи його з цікавістю природознавця, що натрапив на якусь небачену комаху.
– Еге ж, отак. Я не з тих слинявих плантаторів білоруків, яких водять за носа всякі там паршиві управителі. Торкніть но мої м’язи, погляньте на мій кулак. Бачите, він став наче кам’яний, обкресавшись об негрів. Ось помацайте!
Незнайомець торкнувся пальцем згаданого знаряддя і просто мовив:
– Еге ж, твердий. Та я гадаю,– додав він,– що й серце ваше закам’яніло так само, як кулак.
– Атож, маю чим похвалитися,– відказав Легрі, потішено сміючись.– Чого чого, а м’якосердя в мене й крихти не зосталося. Попуску нікому не даю, аж ніяк! Жоден негр мене не дійме ні слізьми, ні лестощами, це вже будьте певні!
– Непоганий гурт ви зібрали.
– Ваша правда,– погодився Легрі.– Отой Том, як мені казали, просто дивовижа якась. Я за нього навіть трохи переплатив. Думаю зробити його кучером і ключарем. Треба тільки вибити йому з голови дурниці, яких він понабирався раніш, бо з ним там поводилися так, як з неграми поводитись не годиться,– і тоді все буде чудово! А от з тією жовтою бабою я, здається, схибив. Мабуть, вона таки немічна, але свою ціну вона мені відробить. Рік чи два якось протягне. Я не маю звичаю берегти негрів. Витискаю з них усе, а тоді купую нових – отаке моє правило. І клопоту менше, та й дешевше, зрештою, виходить,– просторікував Легрі, посьорбуючи із склянки.
– А на скільки їх звичайно вистачає? – запитав незнайомець.
Та хтозна, це яке в кого здоров’я. Міцні тягнуть по шість сім років, а негідь конає за два чи три. Спочатку я ще морочився з ними – лікував, коли нездужали, давав їм одіж, ковдри і всяке таке інше. Одне слово, тримав у теплі й добрі. Та все марно. Тільки дурно переводив гроші й не вилазив з халепи. А тепер у мене, бачте, так: хворий ти чи здоровий – роби. Сконає негр – купую нового. Як на мене, то воно з усіх боків і легше м дешевше…
А тим часом на нижній палубі точилась інша розмова. Балакали Емелін і мулатка, з якою вона була скута Звісна річ, вони розповідали одна одній про своє життя.
Хто був твій хазяїн? – спитала Емелін.
– Він був добрий до тебе?
– Загадам добрий, поки не заслаб. Він вільні як півроку лежав хворий і зробився страшенно нетерплячий. Немов затявся, щоб нікому спочинку не дати ні вдень, ні вночі. Та ще такий став вередливий – усе йому не так. І що далі, то гірше. Цілі ночі же давав мені спати, я вже з ніг надала. А то одну ніч була заснула, то боже ж тій шиї, як він на мене сварився! Кричав, що продасть мене “найлютішому хазяїнові, якого тільки знайде. А колись же казав, що як помре, то я буду вільна.
– А друзів ти мала? – спитала Емелін.
– Я маю чоловіка, він коваль. Хазяїн завжди віддавав його в найми. Мене бабрали з дому так швидко, що я не встигла навіть попрощатися з ним. І діточок маю четверо. Ой, лико мені, лишенько! – вигукнула жінка й затулила руками обличчя.
Коли чуєш отаку сумну розповідь про чиєсь горе, мимоволі хочеться сказати щось на розраду. Емелін теж хотіла розважити бідолашну жінку добрим словом, але не могла нічого придумати. Та й чим було її розважити? І, неначе змовившись між собою, обидві вони, з остраху та відрази, ані словом не згадували про страшного чоловіка, що був тепер їхнім господарем.
А пароплав із своїм живим вантажем ішов собі далі по рудих каламутних хвилях бурливої Червоної річки, між стрімких заломистих берегів, і сповнені смутку очі знеможеш дивилися на ті руді глинясті урвища, що безконечною похмурою смугою пропливали повз них. Нарешті пароплав зупинився біля одного невеликого містечка, і Легрі зі своїм гуртом зійшов на берег.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXXII
ПОХМУРА МІСЦИНА
Том і його товариші важкою ступою тягнуться нерівною дорогою слідом за грубим фургоном. На передку сидить Саймон Легрі, а обох жінок, і досі прикутих одна до одної запхали в фургон разом з іншим вантажем. Уся та валка прямує до плантації Легрі, що лежить у віддалені безлюдній місцині.
Глуха, занедбана дорога то в’ється серед похмурих порослих сосняком пусток, де лиш вітер тужно шепоче в галуззі,, то заходять у безкраї мочарі, загачені гатками з колод, де над грузьким, багнищем стримлять сумні кипариси, пообвішувані жалобними гірляндами чорного моху, а поміж корчів та голого гілля, що тут і там гине у ваді вряди годи видніють бридкі отруйні змії.
Ця”.дорога пригнітила б кожного, хто вперше її бачив, хоч би йому й випадало їхати нею в якійсь своїй справі з повним гаманцем і на доброму коні. То якою ж страшною і моторошною мала вона здаватися невільникам, що за кожним кроком віддалялись від усього, що було любе й миле їхньому серцю.
Так подумав би кожен, побачивши їхні зажурені чорні обличчя, їхні сумні, стражденні очі, які з мовчазною покорою озирали все, що минали в тій гіркій дорозі.
Зате Саймон Легрі явно тішився. Він. раз у раз діставав з кишені фляжку з горілкою і припадав до неї губами.
– Гей ви! – гукнув він, обернувшись і побачивши з заду смутні обличчя.– А заведіть но пісню, молодці! Ану!
Невільники мовчки перезирнулися. Та після другого “Ану!” й добрячого виляску пуги Том заспівав урочистого псалма:
Благословенний край святий, Мій любий рідний край Гірку журбу мою розвій І радість мені дай .
– Замовкни ти, чорна падлюко!–гримнув Легрі–Ти гадаєш, я слухатиму твої кляті святенницькі співи? Я кажу – пісню, веселу, хвацьку… Ану мерщій]
Інший невільник затягнув одну з тих нісенітних пісень, що їх часто співають раби:
Пан тхора зловить сказав.
Нумо гей!
А тоді зареготав: “Чи ти місяця видав?”
Нумо, хлопці, гей!
Гей, гей йо, егей!
Співак, як видно, не дуже дбав про лад і вигукував що в голову набреде, лиш сяктак дотримуючи ритму. І щоразу весь гурт підхоплював хором:
Нумо, хлопці, гей! Гей, гей но, егей!
Вони співали дуже хвацько, намагаючись вдавати з себе веселих, та в тому дикому співі вчувалося більше горя, аніж у найтужнішому голосінні чи найпалкішій мольбі. Неначе їхні нещасні темні душі, зацьковані й поневолені, знайшли собі розраду саме в тих недоладних вигуках Г висловлювали в них свої благання. Але Саймон Легрі не чув тих благань. Він чув тільки бучний спів і тішився з того, що “розвеселив своїх молодців”.
– Ну, любонько,– мовив він, обернувшись до Емелін і поклавши руку їй на плече,– ми майже вдома!
Коли Легрі сварився і лютував, Емелін жахалася, та коли він розмовляв отак, як тепер, і клав своє ручисько їй на плече, вона думала, що краще б він бив її. Від самого його погляду її аж з душі вернуло й наче морозом проймало. І вона мимоволі прихилилася ближче до мулатки, наче то була її рідна мати.
– Я бачу, ти ніколи не носила сережок,– сказав Легрі, беручи її маленьке вушко своїми шкарубкими пальцями.
– Ні, пане,– відказала Емелін, уся тремтячи й понуривши очі.
– Дарма, ось приїдемо додому, то я подарую тобі сережки, якщо будеш добре шануватися. І нема чого тобі отак журитись, до тяжкої праці я тебе не приставлю. Житимеш у мене мов та пані, аби тільки шанувалася.
Легрі так упився, що на нього напала великодушність. Та на той час удалині вже показались його володіння. Колись цей маєток належав заможному й благородному господареві, що дуже піклувався своєю садибою і всіляка прикрашав її. Та помер він неспроможним боржником, і його плантацію вигідно відкупив Легрі, що вживав її, як і все, до чого допадався, лише на одне – витиснути з неї якнайбільше грошей. І тепер усе в тій садибі мало безладний, занедбаний вигляд, який завжди буває там, де дбайливі зусилля колишнього господаря пущено нанівець.
Перед будинком, де колись був гарний лужок з мальовничими кущами, тепер буяли бур’яни, лише подекуди, біля конов’язей, витолочені кінськими копитами й засмічені битим посудом, кукурудзяними качанами та всілякими іншими покидьками. Пошарпані віти жасмину й жимолості сумно звисали з похиленої декоративної підпори – до неї тепер припинали коней. Великий сад також геть заріс бур’яном, з якого де не де ще витикалися кволі тропічні рослини. У теплиці були повибивані всі шибки, а на струхлявілих полицях стояло кілька забутих вазонів з пересохлою землею, і в них стриміли сухі тички з рештками листя, що колись теж були квітами.
Фургон в’їхав на всипану жорствою, але так само забур’янілу алею, обсаджену з боків гордими меліями. Здавалося, лише ці стрункі дерева з буйними кронами не піддалися загальному занепадові – мов благородні душі, так глибоко пройняті доброчесністю, що вони тільки мужніють у життєвих знегодах.
Великий будинок, свого часу гарний і пишний, був споруджений на звичайний південний зразок і обведений кругом широкою двоповерховою верандою на кам’яних підпорах, куди виходили дверима всі кімнати.
Але й будинок той мав тепер спустошілий і незатишний вигляд. Деякі вікна були позабивані дописати, в інших бракувало шиб; віконниці хилиталися на доламаних завісах. Усе свідчило про недбальство та байдужість господаря.
По всьому двору були розкидані старі дошки, солома, побиті діжки та ящики. На гуркіт коліс не знати звідки вихопилось кілька здоровенних, лютих собак і кинулось до Том а та його товаришів. Двоє обідраних слуг, вискочивши слідом, насилу одігнали їх.
– Ось бачите, що на вас чекає!..– мовив Лепрі до Тома і його товаришів, з похмурою втіхою пестячи собак.– Ось що на вас чекає, коли надумаєте тікати! Ці пси намуштровані ловити негрів і любісінько загризуть хоч кого. Отож стережіться! Гей, Сембо!–тукнув він до одного з обідранців, що мав на голові бриля без крис і догідливо ліз йому перед очі.– Як тут у вас справи?
– Чудово, ПАНЕ!
– Квімбо,– обернувся Легрі до другого, що так само ревно силкувався привернути його увагу,– ти забув, що я тобі звелів?
– Ні, не забув, пане.
Ці двоє негрів були головні помічники господаря. Легрі привчав їх до бузувірства й жорстокості так само ревно, як і своїх вовкодавів, і, опанувавши ту науку, вони стали мало чим різнитися від лютих собак.
Подібно до багатьох володарів, про яких оповідає історія, Легрі порядкував на своїй плантації за приписом “поділяй і пануй”. Сембо і Квімбо люто ненавиділи один одного, а решта негрів на плантації всі як один люто ненавиділи їх, і, розпалюючи цей розбрат собі на користь, Легрі був певен: котрась із трьох сторін неодмінно дасть йому знати про все, хоч би там що сталося в мастку.
Людині важко жити, не вступаючи в стосунки з іншими людьми, отож і Легрі часом заохочував своїх чорних посіпак до такого собі простацького панібратства. А втім, це панібратство кожну мить могло обернутися бідою для котрогось із них, бо і той і той завжди були напоготові за першим знаком господаря вчинити криваву помсту над суперником.
Стоячи, як оце тепер, перед Легрі, вони здавалися живим свідченням того, що низька, брутальна людина гірша за тварину. їхні грубі й тупі обличчя, вирячені очі, якими вони злісно блимали один на одного, їхні хриплі звірячі голоси й подерла одіж, що тріпотіла од вітру,– все це навдивовижу пасувало до похмурого й непривітного: оточення.
– Гей, Сембо!– сказав Легрі,– відведи но цих молодців до селища. А оця краля для те б є,– додав він, відчепивши від Емелін мулатку і штовхнувши її до Сембо.– Я ж обіцяв привезти тобі жінку, пам’ятаєш?
Мулатка здригнулася і, сахнувшись назад, квапливо мовила:
– Ой паночку! Та я ж маю чоловіка в Новому Орлеані.
– Ну то й що? А тут матимеш іншого. Ану не балакай мені! Йди геть! – гримнув Легрі, заміряючись на неї пугою.– А ти, панночку–обернувся він до Емелін,– підеш зі мною в дім.
У цю мить в одному з вікон будинку майнуло чиєсь безтямне смагляве обличчя і, кошт Легрі відчинив двері, почувся жіночий голос, який швидко й владно щось промовив. Том, занепокоєно проводячи очима Емелін, помітив це, а тоді почув, як Легрі сердито відказав;
– Припни язика! Як я схочу, так і буде, хоч би ти мені що!
Більше Том нічого не чув, бо мусив іти за Сембо до селища. Воно являло собою ряд грубих халуп, що складали нищ невеличку вулицю у віддаленій від панського будинку частіші плантації. Всі вони мали жалюгідний, занедбаний вигляд. У Тома аж серце стиснулось, коли він їх побачив Адже він плекав думку про окрему хатину, хоч поганеньку, яку міг би опорядити на свій смак і відпочивати там після праці в тихій самотині Він
зазирнув у кілька халуп. То були темні кубла без будь яких меблів. За постелі правили купи брудної соломи, повалені на земляній долівці, втоптаній безліччю ніг.
– У котрій я житиму? – покірливо спитав він у Сембо.
– А я знаю? Заходь хоч і в оцю,– відказав Сембо.– Може, там ще один втиснеться. У кожній халупі повно негрів. Не знаю вже, куди й пхати.
Був уже пізній вечір, коли мешканці халуп стомленою чередою вернулися до селища. Усі ті чоловіки й жінки, понурі, виснажені, вдягнені в брудне дрантя, непривітно позирали на прибульців. Ніде не чути було жодного веселого звуку, лише сердиті горлові голоси, що сварилися за жорна, якими кожен молов свою пригорщу кукурудзяного зерна, щоб спекти собі на вечерю грубий корж – єдину їхню їжу. Від самого світанку ці люди були в полі, тяжко працюючи під батогами наглядачів На плантаціях стояла найгарячіша пора, і господарі не гребували нічим, щоб примусити кожного працювати до знемоги.
“Стривайте,– скаже якийсь безтурботний лежень,– хіба збирати бавовну – то така вже тяжка праця?”
А хіба ні? Адже ж не так уже й неприємно, коли тобі на тім’я впаде крапля води, а тим часом серед найстрашніших тортур інквізиції були й оці от краплі, що падали людині на тім’я одна по одній, одна по одній, кожну мить, розмірено, безупинно, ї всі в одне місце. Отак і праця, не тяжка сама собою, стає нестерпною, коли тебе змушують робити те саме багато годин підряд, не розгинаючись, не відволікаючись на щось інше, і ти позбавлений навіть свідомості того, що робиш цю осоружну роботу з власної доброї волі.
Том дивився на людей, що проходили повз нього, і марно шукав очима хоч одне приязне обличчя. Він бачив лише похмурих, отупілих чоловіків і виснажених, занепалих духом жінок або ж таких жінок, що давно уже втратили жіночу подобу. Дужі тіснили слабосилих, грубе тваринне себелюбство не знало меж. Від цих людей не сподівалися й не хотіли нічого доброго, на них дивились як на бидло, і вони таки збидліли до краю. До самої ночі не вщухав скрегіт помолу, бо жорен було
обмаль, і ті, що не могли опиратися дужчим, тільки тепер дочекалися своєї черги.
– Гей ти! – мовив Сембо, підходячи до мулатки й кидаючи їй під ноги торбу з зерном.– Як тебе, в біса, звати?
Люсі–відказала мулатка.
– То от, Люсі, тепер ти Моя жінка. Змели оце зерно та зготуй мені вечерю, чуєш?
Я тобі не жінка й ніколи нею не буду! – раптом осмілівши з розпачу, відрубала мулатка.– Іди собі, звідки прийшов!
– Ось я тобі зараз як дам! – гримнув Сембо, заміряючись на неї ногою.
– А хоч і вбий Та скоріше! Краще вже мені й не жити! – мовила вона.
– Гей, Сембо, як будеш калічити рабів, я скажу хазяїнові,– обізвався Квімбо, що порався коло жорен, одігнавши від них кількох змучених жінок, які ще не змололи своє зерно.
– А я скажу йому, що ти не даєш жінкам підступитися до жорен, бісів ти негре! – крикнув Сембо.– Ти повинен чекати своєї черги!
Том так зголоднів за день подорожі, що в нього аж паморочилось у голові.
Гей ти! – гукнув Квімбо, жбурнувши йому торбину зерна.– Це тобі, негре! Та гляди бережи, бо на цьому тижні більше не дістанеш.
Том довго ще чекав, доки звільниться місце біля жорен. Пожалівши двох зовсім знеможених жінок, що не мали сили зрушити жорнівку, він змолов їм зерно, поправив і роздмухав жар, на якому вже було спечено стільки коржів, і лиш тоді взявся готувати вечерю собі. До співчуття на тій плантації не звикли, і хоч яку малу послугу зробив Том жінкам, проте вона знайшла відгук у їхніх серцях, і загрубілі обличчя по жіночому лагідно засвітилися. Вони самі замісили Томові коржа й доглянули, поки він спікся. Том сів біля вогнища й дістав свою Біблію, сподіваючись знайти в ній розраду.
– Що це в тебе? – спитала одна з жінок.
– Біблія,– відказав Том.
– О боже! Це ж я ні разу її не бачила, відколи поїхала з Кентуккі.
– А ти родом з Кентуккі? – жваво запитав Том.
– Еге ж, та ще й з доброго дому. От уже ніколи не думала, що потраплю сюди! – зітхнула жінка. ч
– То що це за книжка? – спитала друга жінка.
– Біблія.
– А що ж воно таке?
– Як? Невже ти не знаєш? – здивувалася перша жінка.– Моя хазяйка в Кентуккі, було, не раз читала її нам уголос. А тут де ж би то! Тут нічого не почуєш, крім лайки та ляскоту батогів.
– Ану прочитай щось! – попросила друга жінка, з цікавістю дивлячись, як Том зосереджено схилився над книжкою.
Том прочитав:
– “Прийдіть до мене, всі зморені працею та обтяжені ношею, і я дам вам спочинок”.
– Гарні слова,– мовила жінка.– Хто це так сказав?
– Бог,– відповів Том.
– Якби ж то знала, де його шукати,– сказала жінка,– я б пішла до нього. Та навряд чи буде мені колись той спочинок. Тіло моє все болить, руки й ноги тремтять, і Сембо весь час на мене свариться, що я не можу робити хутчій. А ввечері, поки спечеш собі того коржа, аж глядь – уже ніч. Отож не встигнеш лягти та очі стулити, як знову ріг гуде і знову вставай. Якби знати, де він, той бог, я б йому пожалілася.
– Він і тут, і скрізь,– мовив Том.
– Тут? Так я тобі й повірила! Де вже де, а тут його бути не може,– сказала жінка.– Ет, та що там балакати! Піду но я краще ляжу, поки ще є час поспати.
Жінки розійшлися по своїх халупах, і Том лишився сам біля пригаслого вогнища, що кидало йому на обличчя червоний відсвіт.
На багряному небі зійшов сріблястий ясночолий місяць і тихо задивився вниз, на самотнього чорного чоловіка, що сидів, згорнувши руки на грудях і поклавши на коліна біблію.
“Чи є бог т у т?” – думав Том. Його просту душу роздирали суперечливі почуття: обурення проти кривди, безрадісна свідомість того, що попереду, аж до скону, самі злигодні, туга за потоптаними надіями,– усе це нараз зринуло в Томовій душі так, наче жахливе привиддя мертвих тіл дружини, дітей і друзів постає на
темній хвилі перед очима моряка, що от от захлинеться й піде на дно…
Не знайшовши розради, Том підвівся й почвалав до халупи, призначеної йому за житло. Там було вже повно зморених людей, що покотом спали на долівці. Важкий дух, що стояв у халупі, мало не вигнав його назад, та надворі було вогко й холодно, а він аж питався з утоми. Отож він загорнувся в подерту ряднину, ліг на солому і невдовзі заснув.
«Хатина дядька Тома» Розділ ХХХІІІ
КАССІ
Минуло небагато часу, і Том дізнався, чого можна сподіватися й чого треба стерегтись у його новому житті. Він мав хист до будь якого діла і все, до чого брався, робив справно й сумлінно – такий уже був його звичай. Спокійний і незлобливий від природи, він сподівався своєю щирою працею відвернути од себе хоч би часину тих знегод, що могли спіткати його на плантації. Він бачив навколо чимало кривди й лиха, та, хоч серце його обкипало кров’ю, твердо вирішив терпляче зносити все й працювати не покладаючи рук, а в душі плекав надію на можливий порятунок.
Легрі помітив Томову старанність, але не давав того взнаки. Хоч який був Том сумлінний робітник, проте Легрі почував до нього таємну неприязнь – щось на зразок вродженої зневаги лихої людини до людини доброчесної. Він добре бачив, як щоразу, коли він чинив жорстоку розправу над беззахисними людьми, Том з мовчазним осудом дивився на нього, і такий промовистий був той погляд, що Легрі розумів його без слів і ще дужче злостився, бо лихому господареві дошкуляє навіть думка раба. Том у різні способи виказував до своїх стражденних товаришів жаль та співчуття, такі незвичні й дивовижні для них, і це теж не проходило/ повз пильне око Легрі. Він купив Тома, маючи намір з часом зробити його доглядачем, на якого вряди годи можна буде звіряти маєток, від’їжджаючи з дому. Така людина, на думку Легрі, мала бути передусім і над усе безжальна, а оскільки Том цій вимозі не відповідав, то Легрі вирішив загартувати його душу і, почекавши кілька тижнів, доки Том призвичаїться до життя на плантації взявся до цього діла.
Одного ранку” коли невільників зібрали до гурту, щоб вигнати в поле, Том з подивом помітив серед них незнайому жінку, вигляд якої враз привернув його увагу. Жінка була висока, струнка, з тендітними руками й ногами, охайно і пристойно вдягнена. З обличчя вона виглядала років на тридцять п’ять чи сорок, і, раз побачивши те обличчя, його не можна було забути – так виразно промовляло воно про якусь страшну душевну драму. Високе чоло, гарні, мов намальовані, брови, рівний, правильної форми ніс, тонко окреслені уста, зграбна шия та благородна постава голови – усе свідчило, що свого часу ця жінка була справжня красуня. Та обличчя її помережили глибокі зморшки зневаженої гордості й гірких страждань, шкіра набула хворобливого жовтого відтінку, щоки позападали, риси обличчя загострились, і вся вона змарніла.
. Та найдужче вражали зір її очі – величезні, незглибно чорні, затінені такими самими чорнющими віями і сповнені відчайдушної, безнадійної туги. В кожній рисочці її обличчя, в кожному вигині уст та русі тіла вчувалася гордість і рішучість, і тим страхітливішим здавався отой застиглий в очах вираз пекучого, незвичайного болю, як порівняти його з гордовитою зверхністю усієї її зовнішності.
Звідки взялася ця жінка і хто вона така, Том не знав. Він оце тільки вперше побачив її поруч себе в гурті невільників, що тягся дорогою у сірому світанковому присмерку. Але інші, як видно, знали її, бо її поява викликала помітне збудження серед цього нещасного, обідраного й голодного люду. Невільники раз у раз обертались і поглядали на неї.
– До цього воно йшлося. Я дуже радий! – промовив один.
– Хе хе хе! – обізвався другий.– Скуштуйте, пані, нашого меду!
– Побачимо, як вона робитиме!
– А цікаво, чи мордуватимуть її вечері, як нас?
– Ото б подивитися, як їй дадуть батогів! – докинув ще один,
Жінка не зважала на ті слова, ніби й не чула їх, і з погордою йшла собі далі. Том, який змалку жив серед благородних і вихованих людей, з її вигляду та поведінки підсвідомо відчув, що й вона належить до тих кіл, але як і чому вона опинилась у такому середовищі, було Для нього незбагненною загадкою Жінка ні разу не подивилася на нього й не обізвалась ані словом, хоч усю дорогу йшла поруч.
Незабаром Том ревно взявся до роботи. А оскільки та жінка весь час була неподалік, то він вряди годи позирав на неї. Він одразу помітив, що завдяки природній вправності та гнучкості їй працюється легше, ніж багатьом іншим. Вона оббирала бавовну дуже швидко й чисто, і з обличчя її не сходив зневажливий вираз, неначе вона гидувала і тією роботою, і принизливим становищем, що випало їй на долю.
Того дня Том працював поруч мулатки, яку Легрі купив разом з ним. Було видно, що вона зовсім знесиліла: руки її тремтіли, ноги підтиналися, і Том раз у раз чув її болісний стогін. Він підступив до жінки й мовчки переклав кілька пригорщ бавовни із свого мішка до її.
– Ой, не треба, не треба! – мовила жінка, звівши на нього очі.– Щоб не було тобі через мене біди.
В ту ж мить до них підскочив Сембо, що мав особливе зло на цю жінку. Замахнувшись батогом, він люто закричав:
– Це що таке, Люсі? Махлюєш, га?
Він копнув жінку своїм важким черевиком, тоді обернувся до Тома й оперіщив його батогом по обличчю.
Не кажучи й слова, Том знову взявся до роботи. Але жінка, й так до краю виснажена, впала непритомна.
– Ось я її швидко підведу! – вишкірившись, мовив наглядач.– Маю такі ліки, що куди там тій камфорі! –І, витягши з рукава довгу шпильку, він застромив її в тіло жінки.
Жінка застогнала й підвела голову.
– Ану вставай, бидло, та берися до роботи, а то я тобі ще не таке утну!
Зробивши над собою надлюдське зусилля, жінка в розпачі підвелась і почала хапливо оббирати бавовну.
– Гляди мені, не барися,– сказав Сембо,– бо я тобі ввечері такого гарту дам, що н жити не схочеш!
– Та я вже й так не хочу! – почув Том її кволий голос.
Наражаючи себе на ще гірше лихо, він знову підійшов до жінки і переклав їй у мішок усю свою бавовну.
– Ой, не треба! Вони ж тобі не знаю що зроблять! – мовила вона.
– Мені легше все знести, ніж тобі,– відказав Том і швидко повернувся на місце.
Незнайома жінка, яку ми вже описали, на той час була досить близько й почула Томові останні слова. Вона підвела свої похмурі чорні очі й якусь мить пильно дивилась на нього. Тоді взяла із свого коша частину бавовни й поклала йому в мішок.
– Ти ще не знаєш, куди ти попав,– промовила вона,– а то не вчинив би такого. Ось поживеш тут з місяць, то не будеш нікому допомагати. Збагнеш тоді, що власна шкура дорожча.
– Боронь боже, пані! – сказав Том, несвідомо звертаючись до цієї збирачки бавовни так само шанобливо, як до високородних людей, що в них жив раніш.
– Бог сюди ніколи й не заглядає,– гірко мовила жінка.
За мить вона вже старанно працювала далі, і уста їй знову кривила зневажлива посмішка.
Та наглядач, хоча й був далеко, побачив, що вона зробила, і, махаючи батогом, підбіг до неї.
– Он воно як! – зловтішно вигукнув він.– То й ти махлювати? Ну, тепер я візьму тебе в шори, начувайся! Ти в мене побачиш смаленого вовка!
Раптом у чорних очах жінки неначе блискавиця спалахнула. Уста її затремтіли, ніздрі розширились. Вона рвучко випросталась і окинула наглядача лютим, презирливим поглядом.
– Ти, тварюко! – мовила вона.– Ану лиш зачепи мене! Я ще маю тут владу, щоб кинути тебе на поживу собакам, спалити живцем, роздерти на шмаття! Досить мені слово сказати!
– То якого ж біса ви тут? – буркнув наляканий наглядач і похмуро відступив назад.– Я ж і в гадці не мав чогось лихого, міс Кассі!
– Отож знай своє місце! – сказала жінка.
І справді, наглядач начебто миттю згадав, що має
якісь справи на другому кінці поля, і мерщій подався геть.
Жінка знову взялася до роботи й працювала так вправно, що Том аж дивом дивувався. Усе в неї виходило наче само собою. Ще не скінчився день, а її кіш був ущерть натоптаний, хоч вона ще кілька разів підкладала чималі оберемки своєї бавовни Томові.
Уже споночіло, коли знесилені збирачі, примостивши на голову свої коші, довгою низкою поплентались до комори зважувати бавовну. Там уже стояв Легрі з обома наглядачами й про щось з ними розмовляв.
– З тим бісовим Томом ще буде нам халепа. Тільки те й робить, що підкладає бавовну в кіш до Люсі. То такий, що всіх негрів з пуття зіб’є, а вони й почнуть нарікати. Йому тільки дай волю! – сказав Сембо.
– Ти ба! От чорна падлюка! – мовив Легрі.– Треба буде його провчити, га, хлопці?
Обидва негри хижо вищирили зуби.
– Авжеж! Нехай пан Легрі сам його провчить. У цьому ділі пан переплюне і нечистого! – озвався Квімбо.
– От що, хлопці, найкращий спосіб привести його до тями – це загадати йому самому когось відбатожити. Буде йому наука!
– Ой, матиме пан мороку, щоб приставити його до цього діла!
– Дарма, укоськаю! – сказав Легрі, перекочуючи в роті тютюнову жуйку.
– А ще я хочу сказати про Люсі… То найвредніше й найпаскудніше бабисько на плантації! – провадив далі Сембо.
– Гляди мені, Семе! Я ж знаю, чого ти на неї таким чортом дихаєш.
– Та певно ж пан знає, що вона не послухалась панського слова й не схотіла мене за чоловіка, як пан сказав.
– Я б вибив з неї цей дур,– мовив Легрі, спльовуючи,– та от пора тепер гаряча і, мабуть, не варто позбуватися робочих рук. Вона кощава, а кощаві бабиська вперті, як чорти, їх треба бити смертельним боєм, щоб вони скорилися.
– Ет, ця Люсі така бісова ледацюга, вона однаково нічого не робить, тільки ходить та стогне. А працює за неї Том.
– Он як? Ну що ж, тоді нехай він сам її і відшмагає. ! йому користь буде, і мені,– адже він не вибиватиме з неї душу так, як ви, бісове поріддя!
– Го го! Га га га! – заіржали обидва негідники.
В тому моторошному реготі й справді було щось бісівське, що цілком підтверджувало визначення Легрі.
– Але ж, пане, Том і міс Кассі змовилися між собою і напхали їй кіш. То, певне, вага буде справна.
Я сам важитиму! – значливо сказав Легрі. Обидва наглядачі знову зайшлися своїм бісівським реготом.
– Отже,– мовив Легрі,– міс Кассі свою роботу зробила?
– Вона працювала, мов сатана з усіма чортами!
– Скидається на те, що в ній і справді сидить сатана!– сказав Легрі і, брутально вилаявшись, пішов до вагарні.
Стомлені й понурі, невільники мляво заходили до комори і з острахом ставили свої коші на вагу.
Поруч з вагою була грифельна дошка з іменами, і Легрі позначав на ній, хто скільки зібрав за день.
Томів кіш заважив належне, і тепер він занепокоєно дивився, чи поведеться жінці, якій він допомагав.
Хитаючись а утоми, вона виступила наперед і поставила свій кіш. Він заважив скільки треба, і Легрі добре Це бачив, але, вдавши розлюченого, закричав:
– Ах ти ж, ледаче бидло! Знову не вистачає! Ану стань отут, це тобі так не минеться!
Жінка застогнала з розпачу й знеможено повалилася на лаву.
Тепер до ваги підійшла жінка, яку звали міс Кассі, і з гордовитим, недбалим виглядом поставила свій кіш. Легрі глузливо, хоча й трохи запобігливо, зазирнув їй в лице.
Жінка пильно подивилася на нього своїми чорними очима, губи її ледь помітно заворушились, і вона сказала щось по французькому. Ніхто не знав, що вона сказала, проте Легрі аж посатанів на виду й навіть підняв був руку, наче хотів її вдарити. Жінка окинула його гнівним, презирливим поглядом, повернулась і пішла геть.
– А тепер,– мовив Легрі,– іди но сюди, Томе. Пам’ятаєш, я вже казав колись, що купив тебе не для чорної роботи. Я хочу тебе підвищити й поставити за доглядача. Отож сьогодні й почнеш наламувати руку в цьому ділі. Ану бери оцю негідницю та провчи її як слід. Ти ж не раз уже бачив, як це робиться.
– Нехай пан мені дарує,– сказав Том,– тільки ~я дуже прошу не ставити мене до такого діла. Я до нього незвичний, ніколи цього не робив і не здатен робити, аж ніяк не здатен.
– Не робив – то навчишся! А ні – то я швидко вкорочу тобі віку! – гримнув Легрі і, схопивши канчука з волової шкіри, щосили оперіщив Тома по обличчю.
За першим ударом без упину посипалися ще і ще.
– Отак! – мовив Легрі, спинившись, щоб звести дух. Може, ти й тепер скажеш, що не здатен цього робити?
– Так, пане,– відказав Том, утираючи кров, що збігала в нього по обличчю.– Я ладен працювати день і ніч, аж до скону, але такої кривди чинити не можу. Ні, пане, я ніколи цього не робитиму, ніколи!
Том завжди говорив тихо й лагідно, тримався шанобливо, і Легрі вважав його за легкодуха, якого неважко буде скорити. Та коли Том проказав останні слова, всі, хто був при цьому, вражено завмерли.
– О боже! – сплеснувши руками, вигукнула нещасна жінка.
Всі мимоволі перезирнулись і затамували віддих, ніби передчуваючи, страшну грозу.
Легрі на якусь мить аж остовпів, та потім люто загорлав:
– Що?! Ах ти ж мерзенне чорне бидло! Ти смієш казати мені, що я велю чинити кривду! Де ж би то вам, нікчемній худобі, розумувати про такі речі! Ось я покладу цьому край! Та за кого ти себе маєш, пане Томе? Мабуть, за велику персону, йоли вже берешся навчати свого хазяїна, де правда, а де кривда! То ти кажеш, що відбатожити цю негідницю буде кривда?
– По моєму, кривда, пане,– відповів Том.– Бідолашна жінка квола й недужа. Це буде жорстоко, несправедливо, і я ніколи такого не вчиню. Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку –ні, нізащо! Я краще помру!
Том говорив тихо, але в голосі його вчувалася непохитна рішучість. Легрі аж трусився з люті, його зеленкуваті очі палали ненавистю і, здавалося, навіть чуприна загрозливо настовбурчилась. Та, подібно до хижого звіра, що бавиться зі своєю жертвою, перше ніж її розірвати, він погамував свою нетерплячку і глумливо заговорив:
– Ач який превелебний собака завітав нарешті до нас, грішних! Ну чисто тобі святий, та ще й панського роду! З’явився, бач, навертати нас, грішників, на праву путь! О, він, певне, велика цяця! Гей ти, святенник дурисвіте, а ти ніколи не читав у тій своїй біблії, що слуга повинен коритися своєму панові? А хіба не я твій пан? Хіба не я виклав тисячу двісті доларів готівкою за все, чим напхана твоя клята чорна” шкура? Хіба не мені тепер належать і тіло твоє, і душа? – І він люто стусонув Тома своїм важким чоботом.– Ану кажи!
Перемагаючи нестерпний біль, Том випростався і, звівши догори залите кров’ю та слізьми лице, вигукнув:
– Ні, ні, ні! Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла!
– Он як? – глузливо скривився Легрі.– А ось ми побачимо! Гей, Сембо, Квімбо! Ану відчухрайте цього собаку так, щоб він мені місяць рачки повзав!
Два здоровенних негри, що з лиховісною радістю накинулись на Тома, були справжнім уособленням темної сили. Нещасна мулатка злякано зойкнула; всі, немов у єдиному пориванні, схопилися на ноги. А ті двоє грубо потягли Тома геть, хоч він і не чинив ніякого опору.
