«Хатина дядька Тома» Розділ ХLIIІ
НАСЛІДКИ
Закінчити нашу розповідь недовго. Джорджа Шелбі, по юнацькому чутливого й доброго, зворушила та романтична історія, і, маючи людяну душу, він, доклав усіх зусиль, щоб якнайшвидше послати Кассі купчу на Елізу. Дата і прізвище на документі цілком збігалися з тим, що знала сама Кассі, отож не лишилося й тіні сумніву, що Еліза справді її дочка. Тепер їй треба було тільки відшукати слід утікачів.
Разом з пані де Ту, з якою її поєднала спільна доля, Кассі негайно вирушила до Канади. Вони їздили по всіх місцях, де здебільшого оселялися негри, що втекли від рабства, і скрізь розпитували про своїх родичів. В Амгерстберзі вони натрапили на доброго чоловіка, що дав притулок Джорджеві й Елізі, коли ті приїхали до Канади, і від нього дізналися, що подружжя живе в Монреаль.
Джордж і Еліза вже п’ять років були вільні люди. Джордж мав постійну роботу в майстерні одного статечного механіка й заробляв цілком досить на прожиток сім’ї, до якої на той час додалася ш й дочка.
Малий Гаррі, гожий та здібний хлопчик, ходив до пристойної школи й мав добрі успіхи в навчанні.
Той добрий пастир з Амгерстберга так зацікавився розповіддю пані де Ту і Кассі, що здався на їхні умовляння поїхати з ними до Монреаля – цю подорож пані де Ту взяла на свій кошт.
І ось ми з вами в невеличкому чепурному помешканні на краю Монреаля. Вечоріє. У каміні весело виблискує огонь. На столі, засланому сніжно білою скатеркою, все готове до вечері. В кутку кімнати стоїть ще один стіл, покритий зеленим сукном. На ньому письмове приладдя, папір. Над столом полиця з ретельно дібраними книжками.
То кабінет Джорджа. Та сама жага знання, що замолоду, в дні тяжкої праці й злигоднів, спонукала його крадькома осягти заповітну премудрість читання та письма, не залишила його й тепер, і він кожну вільну годину віддає самоосвіті.
Ось і в цю хвилину він Гидить біля свого столу й, читаючи один з томів “Сімейної бібліотеки”, щось собі занотовує.
– Годі, Джордже,– каже Еліза.– Ти ж цілий день не був удома. Згортай но свою книжку та поговори зі мною, поки я запарюю чай. Ну ж бо!
До неї приєднується і Еліза молодша. Вона перевальцем підступає до батька, намагається видерти в нього з рук книжку і зрештою вмощується у нього на колінах.
– Ах ти ж мале чортеня! – каже Джордж, скоряючись її волі, як і годиться за таких обставин чоловікові.
– От і добре,– озивається Еліза, беручись нарізувати хліб.
Вона трохи постаріла на обличчі, трохи поповнішала, та й коси тепер зачісує, як статечна жінка. Але з усього видно, що вона вдоволена й щаслива.
– Ну що, Гаррі, сину мій, розв’язав ти сьогодні ту задачу? – питає Джордж, гладячи хлопчика по голові.
У Гаррі вже немає довгих кучерів, але в нього ті самі очі та вії, те саме гарне ясне чоло. Зашарівшись із гордощів, він відказує:
– Розв’язав, тату. Усе сам зробив. Ніхто мені не помагав.
– Дуже добре,– каже Джордж.–Завжди роби все сам, сину. Тобі легше, ніж було твоєму батькові.
В цю мить у двері хтось стукає, і Еліза йде відчинити.
– Ой, це ви? – радісно вигукує вона.
Джордж і собі йде до дверей, і обоє радо вітають доброго чоловіка з Амгерстберга. З ним якісь дві жінки. Еліза запрошує їх сісти.
Сказати правду, доброчесний пастир наперед розміркував, як усе воно має бути, і дорогою вони твердо умовились ані на йоту не відступати від того задуму. Тож неважко собі уявити гірке розчарування цього добряка, коли саме в ту мить, як він усадовив жінок і, втерши рота хусткою, зібрався виголосити відповідну до нагоди промову, пані де Ту поламала весь його план. Кинувшись до Джорджа, вона обняла його за шию і вигукнула:
– О Джордже! Ти не впізнаєш мене? Я твоя сестра Емілі!
Кассі краще володіла собою і напевне зіграла б свою роль цілком вдало, коли б перед нею не з’явилася раптом Еліза молодша, що всією своєю подобою, кожною рисочкою та кучериком була викапана її дочка, якою вона запам’ятала її, відколи бачила востаннє. Дівчинка з цікавістю зазирнула їй в обличчя, і Кассі, підхопивши її на руки та притиснувши до грудей, із щирою переконаністю мовила:
– Любонько, я твоя мама! Їй право, нелегке це діло – влаштовувати отакі врочисті зустрічі, і щоб усе було до ладу. Але зрештою добрий пастир усе ж домігся тиші й сказав свою промову, якою намірявся відкрити церемонію. Та ще й так зворушливо, що всіх слухачів аж сльоза пройняла, а цього, напевне, досить, щоб потішити кожного промовця, як у минулому, так і в наш час.
У записах канадських благодійників, що піклуються про збіглих негрів, можна знайти цілком правдиві історії, дивовижніші за будь яку вигадку. Та й чи може бути інакше, поки існує устрій, що руйнує сім’ї і розкидає по світу кровних родичів, мов вітер осіннє листя? На цих обітованих берегах часто трапляються отакі радісні зустрічі, коли з’єднуються серця, що довгі роки гірко тужили одне за одним, утративши будь яку надію. І немає слів розповісти, як радо приймають тут кожного нового прибульця, сподіваючись почути від нього звістку про матір, сестру, жінку чи дитину, чий слід загубився в мороці рабства.
Є серед тих записів чимало романтичних історій, але переважають діла героїчні. Скільки втікачів, зневаживши тортури й кинувши виклик самій смерті, з власного почину вирушають назад, у похмурий край небезпеки та зла, щоб визволити сестру, матір чи жінку!
Нам розповідали про одного юнака, якого двічі вже ловили й піддавали ганебним екзекуціям, і він двічі тікав знову. І в листі до товариша, уривки з якого ми самі чули, він писав, що вирушає в ту дорогу третій раз, щоб нарешті вирвати з неволі свою сестру. То скажіть, шановний читачу, хто він – герой чи злочинець? Чи не зробили б ви того самого для вашої сестри? І чи можете ви його осудити?
Але повернімося до наших друзів, яких ми залишили, щоб дати їм змогу втерта сльози й трохи отямитися з великої та несподіваної радості. Тепер вони всі сидять коло столу й дедалі жвавіше розмовляють. Тільки Кассі, тримаючи на колінах маленьку Елізу, раз у раз мовчки притискає її до себе, так що та здивовано позирає на неї. До того ж вона вперто відмовляється їсти пиріг, яким дівчинка силкується напхати їй рота. Дуже дивуючи простодушну дитину, вона каже, що не хоче пирога, бо має тепер щось куди краще.
І справді, за два чи три дні з Кассі сталася така переміна, що наші читачі навряд чи впізнали б її. Обличчя її, завжди таке похмуре й скорботне, набуло лагідного, довірливого виразу. Вона швидко ввійшла в сім’ю, неначе весь свій вік у ній жила, і прикипіла серцем до дітлахів,, за якими тужила стільки років. Правду кажучи, їй навіть легше було полюбити маленьку Елізу, ніж рідну дочку, бо дівчинка була разюче схожа на ту дитину, з якою колись розлучили Кассі. Та водночас вона міцно поєднала між собою матір і дочку, що завдяки їй знову пізнали й полюбили одна одну.
Через кілька днів після того знаменного вечора пані де Ту розповіла братові про всі свої справи. Після смерті чоловіка вона успадкувала чимале багатство й тепер великодушно запропонувала Джорджеві поділитися з його сім’єю. Коли вона запитала, на що він хотів би вжити свою частку того багатства, Джордж сказав:
– Дай мені змогу здобути освіту, Емілі. Це моя давня заповітна мрія. А далі я зведуся сам.
Добре все обміркувавши, вони ухвалили на кілька років поїхати всією сім’єю до Франції і незабаром вирушили в дорогу, взявши з собою і Емелін.
Під час подорожі через океан краса Емелін полонила серце помічника капітана і незабаром після того, як судно прибуло в порт, вона стала його дружиною.
Джордж чотири роки вчився в одному французькому університеті і завдяки своїй працьовитості й наполегливості здобув широку та ґрунтовну освіту.
Про решту дійових осіб нашої розповіді нам майже нема чого більше сказати. Згадаємо хіба кількома словами про міс Офелію і Топсі, а прощальний розділ присвятимо Джорджеві Шелбі.
Міс Офелія забрала Топсі з собою і привезла її в свій рідний Вермонт, на превеликий подив усієї поважної громади, що її в Новій Англії заведено називати словом “наші”. Оті “наші” спочатку визнали дівчинку за чудернацький і непотрібний додаток до їхнього Добропорядного хатнього побуту, проте міс Офелія, вірна своєму обов’язкові, досягла такого успіху в її вихованні, що дуже скоро дівчинка здобула ласку та прихильність і в родині, і в усьому містечку.
Р. 3. Можливо, деяким матерям приємно буде дізнатися, що пані де Ту після довгих, наполегливих пошуків нарешті знайшла і сина Кассі. Цей заповзятливий юнак утік на північ на кілька років раніше за свою матір, і тамтешні друзі гноблених дали йому притулок та допомогли здобути освіту.
«Хатина дядька Тома» Розділ ХLIV
ВИЗВОЛИТЕЛЬ
Джордж Шелбі надіслав матері коротеньку записку, лиш кількома словами сповістивши, коли його чекати додому. Описувати смерть свого вірного приятеля йому забракло духу. Він кілька разів брався за перо, але його душили сльози, і все кінчалося тим, що він роздирав на клапті ледь початий лист і біг геть від столу, щоб трохи заспокоїтись
Того дня, коли мав приїхати молодий господар, у будинку Шелбі панувало радісне піднесення.
Місіс Шелбі сиділа в своїй затишній вітальні перед каміном, в якому, розганяючи вогку осінню прохолоду, весело палахкотів огонь. На столі, накритому до вечері, виблискувало срібло та кришталь, а порядкувала коло нього наша давня знайома, тітонька Хлоя.
На ній була нова перкалева сукня, чистий білий фартух та ретельно накрохмалений завій, і її лискуче чорне обличчя вдоволено сяяло. Вона неквапливо, аж надто доскіпливо оглядала стіл, аби тільки мати нагоду трохи поговорити з господинею.
– Ну от, тепер начебто все як годиться,– мовила вона.– Осьде я поставила його тарілку, там, де він любить, проти вогню. Наш панич Джордж завжди тягнеться до тепла… А це що таке? Чого ж це Селлі не принесла святкового чайника – отого нового маленького, що панич Джордж купив для пані на Різдво? Ось я його зараз дістану!.. А що, пані мають яку звістку від панича Джорджа? – нарешті запитала вона.
– Так, Хлоє, але всього кілька слів. Пише тільки, що як зможе, то приїде сьогодні ввечері, ото і все.
– А про мого старого там нічого нема? – спитала Хлоя, соваючи на столі чашки.
– Ні, немає. Він нічого взагалі не пише. Розкаже про все сам, коли приїде.
– Еге ж, він такий, панич Джордж. Усе має розказати сам. Я це завжди за ним примічала. Та як на мене, то й де б ото білим людям стільки всякого писати – воно ж така морока!
Місіс Шелбі всміхнулася.
– Мабуть, мій старий і не впізнає тепер своїх хлопців та й донечки теж. Вона ж уже о го яка величенька, наша Поллі! А що вже метка та моторна! Оце лишила її вдома доглядати пиріг. Саме такий зробила, як мій старий любить. Такісінький був у нас і того ранку; коли його забрали з дому. Боже ж ти мій, як тоді краялося мені серце!
Місіс Шелбі лише зітхнула на цю згадку і враз відчула в душі якийсь тягар. Ще коли вона одержала синового листа, її огорнув глухий неспокій: чи не ховає він чогось лихого за тією мовчанкою?
– А гроші мої пані приготувала? – стурбовано запитала Хлоя.
– Так, Хлоє.
– Бо я хочу показати свому старому ті самісінькі, що платив мені коди тор. “Лишилася. б ти, Хлоє, в мене ще”,– каже він. “Дякувати,– кажу,– хазяїне. Я б то й лишилася, але ж мій старий додому вертається, та й пані вже без мене не може”. Отак таки йому й сказала. Добрий він чоловік, той хазяїн Джонс.
Хлоя вперто домагалася, щоб господиня зберегла саме ті папірці, які одержувала за її роботу в кондитора. Вона хотіла показати їх чоловікові як свідчення її хисту. І місіс Шелбі задовольнила її прохання.
– А Поллі він таки не впізнає – це я про мого старого. Де ж пак! Цілих п’ять років збігло, як його десь повезли. Вона ж тоді була зовсім крихітка, ще й стоп”ти до ладу не вміла. А як він радів, коли вона тільки почала шкандибати! Ой, доленько моя гірка!
Знадвору почувся гуркіт коліс.
– Панич Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя і метнулася до вікна.
Місіс Шелбі побігла до надвірних дверей і за мил опинилася в синових обіймах. Тітонька Хлоя стояла за нею, напружено вдивляючись у темряву.
– Бідна тітонька Хлоя! – співчутливо промов Джордж, спиняючись перед нею і потискаючи обома руками її чорну шкарубку руку.– Я радо віддав би все, що маю, аби тільки привезти його з собою, але він залишив цей світ.
Місіс Шелбі злякано скрикнули. Тітонька Хлоя ж озвалась ані словом.
Вони пішли до вітальні. Гроші, якими так пишалася Хлоя, лежали на столі.
– Осьде,– сказала вона, тремтливою рукою зібравши їх докупи й простягнувши господині.– Не хочу я їх більше бачити, ані чути про них. Я ж знала, ЩО так буде,– продали його й замордували на тих плантаціях. І Хлоя повернулась і гордо пішла до дверей. Місіс Шелбі мовчки подалася за нею, взяла її за руку, всадовила в крісло й сама сіла поруч.
– Бідна моя Хлоя! – мовила вона.
Хлоя похилила голову на плече господині й гірко заридала.
– Ой панії Ви вже мені даруйте! Розривається моє серце, і край!
– Я знаю, Хлоє,– відказала місіс Шелбі, не втираючи рясних сліз, що текли і в неї з очей.
У кімнаті запала тиша. Всі мовчки плакали. Нарешті Джордж підсів до вбитої горем жінки, взяв її за руку і просто, зворушливо розповів, як помер її чоловік, і переказав його прощальні вітання. Десь за місяць після того всіх невільників Шелбі покликали до панського руднику– з ними хотів говорити молодий господар. Іі дуже здивувалися, коли він вийшов до них з чималою пачкою папірців у руці. То були визвільні листи на кожного негра маєтку. Джордж читав їх по одному серед плачу та схвильованих вигуків віддавав тим, кому вони належали.
Та було й чимало таких, що, з’юрмившись коло нього занепокоєно тицяли назад свої папери і вперто просіли нікуди їх не відсилати.
– Нам не треба більше волі, як ми маємо. Ми ніколи не знали ні в чому нужди. Не хочемо покидати тутешніх місць, і хазяїна з хазяйкою, і всіх!
– Добрі мої друзі,– сказав Джордж, насилу їх угамувавши,– та вам і не обов’язково мене покидати. В маєтку потрібно не менше робочих рук, ніж дотепер. Та й у домі без слуг не обійтися. Але тепер ви вільні люди, і за вашу роботу я призначу вам платню, таку, яку ми з вами умовимось. Зате якщо я заплутаюся в боргах чи помру,– адже всяке може статися,– ніхто не може забрати вас собі чи продати. Але я сподіваюся добре порядкувати в маєтку і з часом навчу вас користуватися з тих прав, що їх дав вам як вільним людям, бо на це таки, мабуть, потрібен деякий час. Сподіваюсь, н будете добрими учнями, а я постараюся бути вам добрим учителем.
Навколо почулися схвильовані вітання.
– І ще одне я хочу вам сказати,– мовив Джордж, перепиняючи той гомін.– Чи всі ви пам’ятаєте нашого доброго старого дядька Тома?
Джордж розповів, як помирав Том і що він просив переказати всім своїм товаришам. А тоді додав:
– І отам, над його могилою, друзі, я присягнувся, що ніколи в мене не буде жодного раба, якщо я матиму змогу дати йому волю; що нікому не доведеться через мене розлучатися з рідною домівкою та друзями й помирати десь на далекій плантації, як Том. Отож, радіючи із своєї волі, не забувайте, що ви завдячуєте її цьому доброму чоловікові, і віддайте йому дяку ласкою до його дружини та дітей. Думайте про свою волю щоразу, як бачите хатину дядька Тома, і, згадуючи його, завжди будьте чесні, вірні й людяні, як він!
