«Хатина дядька Тома» Розділ XIX
ВРАЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ НІС ОФЕЛІЇ
(Продовження)
– Томе, не треба запрягати коників. Я не хочу кататися,– сказала вона.
– Чому, панночко Єво?
– Ці речі западають мені в серце,– мовила Єва.–Так, западають у серце,– серйозно проказала вона знов.– Я не хочу нікуди їхати,– і, повернувшись, пішла в дім.
Минуло кілька днів, і замість старої Прю хліб принесла інша жінка. Міс Офелія саме була в кухні.
– А що таке з Прю? – спитала Діна.
– Прю більше не ходитиме,– Загадково відказала жінка.
– Чому? – здивувалася Діна.– Померла вона, чи що?
– Ми не знаємо до пуття. Вона в коморі,– сказала жінка, позирнувши на міс Офелію.
Коли міс Офелія купила хлібців, Діна пройшла за жінкою до дверей.
– То що ж там усе таки сталося з Прю? – запитала вона.
Жінці самій кортіло про все розповісти і, трохи повагавшись, вона тихо й таємниче промовила:
– Ну гаразд. Тільки ти нікому не кажи. Прю знову напилася, і її замкнули в коморі. Вона була там цілий день, а потім я чула, як вони казали, що її обсіли мухи і вона мертва!
Діна звела руки догори і, обернувшись, побачила поруч себе маленьку Єванжеліну. Великі, незбагненні очі дівчинки розширилися з жаху, щоки й уста побіліли.
– Ой лишенько! Панночка Єва зараз зомліє! І як це ми недогляділи, що вона таке почула? Ну й розгнівається ж її тато!
– Я не зомлію, Діно, – твердо мовила дівчинка.– І чому це мені не можна такого чути? Певне ж, слухати мені легше, ніж бідолашній Прю було мучитись.
– Ой, та що ви! Ця історія зовсім не для такої малої тендітної панночки, як ви. Ще, гляди, до смерті налякаєтесь!
Єва тяжко зітхнула й “повільно, зажурено побрела нагору.
Міс Офелія стривожено запитала Діну, що сказала їй пекарева служниця. Діна переповіла їй усе до слова, а Том додав до цього деякі подробиці, що їх вивідав у тієї ж таки жінки ще вранці.
– Обурлива історія! Жах та й годі! – вигукнула міс Офелія, заходячи до кімнати, де Сен Клер лежав, читаючи газету.
– Ну, яке там ще неподобство скоїлось? – запитав він.
– Яке? А ось яке: замордували стару Прю! – відказала міс Офелія і детально переповіла йому все, що чула, особливо наголосивши найразючіші подробиці.
– Я так і думав, що колись цим скінчиться,– сказав Сен Клер, знову беручись до газети.
– Ви так і думали! А ви не думаєте, що треба щось вдіяти? – спитала міс Офелія.– Невже у вас тут нема чиновників, що втручалися б у подібні справи?
– Заведено вважати, що в таких випадках найбільш зацікавленою особою є власник і що це досить надійна охорона. А коли людина сама волів знищувати свою власність, то я вже й не знаю, що тут можна вдіяти. Здається, та нещасна жінка була злодійка і п’яничка, отож навряд чи вдасться збудити до неї співчуття.
– Це ж нечувана жорстокість! Це просто жахливо, Огюстене!
– Люба сестрице, моєї вини тут нема, і зарадити цьому я теж нічого не можу, бо якби міг, то щось таки вдіяв би. Та коли низькі, бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найкраще заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.
– Як ви можете заплющувати очі на таке злочинство?
– Люба моя сестрице, а чого ви сподіваєтесь? Адже цілий народ – принижений, темний і пасивний – беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості жителів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині благородній і чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця? Не можу ж я купувати кожного нещасного, якого десь побачу. Не можу й стати мандрівним лицарем і карати кожну несправедливість у цьому великому місті. Найбільше, що я можу,– це старатися не чинити несправедливості сам.
Вродливе обличчя Сен Клера на мить потьмарила досада, але він зараз же весело усміхнувся і сказав:
– Та ну ж бо, сестрице, не дивіться на мене так грізно. Ви оце побачили краєчком ока лиш маленький зразок того, що так чи інакше діється в цілому світі. Якщо вдаватися в усі болі й кривди навколо, то й серця не вистачить. Це однаково, що надто пильно доскіпуватись до кожної дрібниці в Діниній кухні.
І, відкинувшись на канапі, Сен Клер заглибився в газету.
Міс Офелія сіла й витягла своє плетиво. Вона сиділа, аж потемнівши з обурення, і ревно плела, та думки пекли її вогнем. Нарешті вона не витримала й заявила:
– Знаєте що, Огюстене, ви собі миріться з цим, коли хочете, а я не можу. Боронити такий лад просто ганебно – ось як я вважаю!
– Що таке? – спитав Сен Клер, зводячи на неї очі.– А, ви знов про те саме?
– Я кажу, просто ганебно з вашого боку захищати такий лад! – промовила міс Офелія, ще дужче розпалюючись.
– З мого боку, голубонько? А хто вам сказав, що я його захищаю? – здивувався Сен Клер.
– Звісно, що захищаєте,– всі ви, південці. А як ні, то чого ж ви тримаєте рабів?
– Невже ви така свята простота, що гадаєте, ніби ніхто в цьому світі ніколи не робить того, що вважає за несправедливе? Невже вам самій не трапляється чи не траплялося такого чинити?
– Коли й трапляється, я потім каюсь,– відказала міс Офелія, старанно орудуючи спицями.
– От і я теж,– докинув Сен Клер, чистячи апельсин.– Я тільки те й роблю, що каюсь.
– Чому ж ви й далі чините погано?
– А ви, моя люба сестрице, ніколи не чинили погано після того, як покаялись?
– Хіба лиш тоді, коли було надто важко встояти проти спокуси,– сказала міс Офелія.
– Ну, то мені теж надто важко встояти,– мовив Сен Клер.– У цьому от і вся причина.
– Але я завжди постановляю собі ніколи більше не піддаватись і стараюся бути тверда.
– Е, я ось уже десять років таке собі постановляю,– мовив Сен Клер,– та все ніяк не виходить. А ви вже позбулися всіх своїх вад, сестрице?
– Огюстене,– поважно відказала міс Офелія, відклавши своє плетиво,– мжливо, я заслуговую на те, щоб ви докоряли мені за мої вади. Я згодна, все, що ви кажете, цілком справедливе, і ніхто не знає моїх вад краще від мене самої. Та здається мені, що все таки між нами є істотна різниця. Певне, я радніш дала б відтяти собі руку, аніж погодилась день у день чинити те, що я вважаю за погане.
– Та ну ж бо, сестрице,– сказав Сен Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна,– не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки,– щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #
– Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен,– сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.
– Страшенно серйозна,– погодився Сен Клер,– а я… а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі… О, ідея! – вигукнув він, ураз підводячись.– Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних,– ось у чому вся штука.
– Ой Огюстене, який же ви пустомолот!
– Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля… Отже, починаю,– мовив Сен Клер, присуваючи до себе кошик.– Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає…
– Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно,– обізвалася міс Офелія.
– Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице,– мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу,– як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування,– всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого – ось у чім суть, і, по моєму, це одна з найбільших його мерзот.
Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен Клер, явно потішений цим, провадив далі:
– Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний – отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і м о ж у це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати – нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці – нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по моєму, рабство!..
Сен Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс
Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.
– Запевняю вас,– промовив Сен Клер, раптом спинившись перед нею,– хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші – шахрайством, крадіжкою чи картярством,– то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!
– Огюстене, Огюстене! – мовила міс Офелія.– Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.
– На Півночі! – проказав за нею Сен Клер, раптом змінюючи тон і прибираючи свого звичайного безтурботного вигляду.– Ха! Та у вас же там на Півночі у всіх холодна кров. Ви собі завжди спокійні. Отож і проклинати нездатні так, як ми, коли вже нас допече до живого… А ось уже й до чаю дзвонять. Ходімо, і не кажіть тепер, що я ніколи в житті не розмовляв з вами серйозно.
За столом Марі згадала про історію з Прю.
– Певне, ви тепер вважатимете всіх нас за варварів, сестрице,– сказала вона.
– Я вважаю, що це варварський вчинок,– відказала міс Офелія,– але зовсім не думаю, що всі ви тут варвари.
– Повірте мені,– мовила Марі,– серед цього люду є такі, що з ними просто неможливо ладнати. Такі вони погані, що їм і жити ні до чого. Отож я не маю до них ані крихти співчуття. Коли б вони шанувались, такого не сталося б.
– Але ж, мамо,– обізвалася Єва,– бідолашна Прю була така нещасна! Вона й пити через те почала.
– Ет, дурниці! Нібито це її виправдує! Я й сама дуже часто буваю нещасна. Як на мене,– замислено
мовила вона,– то я терплю такі тяжкі муки, яких їй і не снилося. Ні, все це від того, що вони такі погані. Де1 яких з них не приборкаєш і найсуворішим поводженням. Пригадую, у батька був один негр, такий ледачий, що аж з дому тікав, аби тільки не працювати. Втече ото й вештається довкола по болотах, крадіжки чинить і всіляке інше самовілля. Зловлять його, було, відшмагають, а йому хоч би що. А останній раз то вже поповзом утік, бо й ходити не міг, та так і сконав у болоті. І все те без ніякої причини, бо слугам у батька завжди жилося добре.
– А от я колись приборкав одного такого,– мовив Сен Клер,– що його не міг приборкати жоден доглядач і жоден хазяїн.
– Ти? – здивувалася Марі.– Хотіла б я знати, коли це ти вчинив щось подібне.
– То був дуженний велетень, уроджений африканець, і він мав надзвичайно розвинену несвідому жагу до волі. Справжній африканський лев. ввали його Сціпіон. Ніхто не міг з ним нічого вдіяти, і його продавали з рук у руки, аж доки його купив мій брат Олфред, сподіваючись як небудь укоськати. Та одного дня той збив з ніг доглядача, а сам утік на болота. Я тоді саме гостював у Олфреда, бо це вже було після того, як ми поділили спадщину. Олфред аж не тямився з люті, але я сказав йому, що він сам винен, і запропонував який завгодно заклад на те, що зможу приборкати того велета. Зрештою ми умовились, що коли я зловлю його, то можу взяти собі на спробу. І от ватага чоловік із шести семи з рушницями й собаками вирушила на лови. А щоб ви знали, багато хто полює на людину з не меншим завзяттям, ніж на оленя, треба тільки звикнути. Сказати правду, я й сам був трохи запалився, хоч пристав до них лише як посередник, на той випадок, якщо його спіймають.
Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його. Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь
у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.
– То що ж ти все таки йому робив? – запитала Марі.
– Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.
– І він пішов? – спитала міс Офелія.
– Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.
Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.
Коли Сен Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.
– Єво, доню моя, що з тобою таке? – запитував Сен Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце.– Цій дитині не можна слухати про такі речі,– додав він.– Надто вона нервова.
– Ні, тату, я не нервова,– озвалася Єва, враз опановуючи себе,, з рішучістю, аж дивною в малій дитині.– Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.
– Як це розуміти, Єво?
– Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю… Може, колись тобі розкажу.
– Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата,– мовив Сен Клер.– А ось поглянь но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!
Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.
– Ходімо подивимось на золотих рибок,– сказав Сен Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.
За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за .одним по алеях і перекидалися трояндами.
Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.
То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.
А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.
– Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!
– Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок,– сказав Том, потираючи долонею очі.– Та боюся, нічого з того не вийде.
– Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.
Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.
– А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить,– сказала Єва, потішено роздивляючись листа.– Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.
– Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп,– озвався Том.– Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.
І Том витяг з під одежі свій дорогоцінний долар.
– О, тоді він напевне приїде! – мовила Єва.– Я така рада!
– Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!
– Ти тут, Томе? – почувся голос Сен Клера, що саме ступив на поріг.
Том і Єва рвучко обернулися.
– Що де тут у вас? – запитав Сен Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.
– Том пише листа, а я йому допомагаю,– відказала Єва.– Гарно виходить, правда ж?
– Не хочу вас обох засмучувати,– сказав Сен Клер,– але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.
– Йому треба написати про важливі речі,– мовила Єва.– Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.
Сен Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.
Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.
Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її “чудною” – це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.
Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані,– мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен Клерів.
Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.
«Хатина дядька Тома» Розділ XX
ТОПСІ
Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен Клера.
– Ідіть но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.
– Що таке? – запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.
– Я тут купив для вас дещо, ось погляньте,– сказав Сен Клер.
За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев’ять.
То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б” відьомське.
Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен Клера й запитала:
– Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?
– Та кажу ж – для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі,– обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача,– заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.
У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й
притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.
Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:
– Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.
– Еге ж, пане,– покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.
– Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? – мовив Сен Клер.
– Еге ж, пане,– відказала Топсі, і оченята її знову зблиснули.
– Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? – промовила нарешті міс Офелія.– У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь – одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?
– Я ж вам сказав – щоб ви її виховували. Ви завжди розводитесь про виховання, от я й надумав зробити вам подарунок. Беріть це дике створіння під свою руку й доводьте його до пуття.
– Та не потрібна вона мені, зрозумійте. З мене й тих, що є, задосить.
– Отакі ви всі, доброзичливці!.. А покажіть мені хоч одного, що взяв би котрогось із цих нещасних до себе в дім та сам і виховував. Де там! Як доходить до діла, то вони враз і брудні, й неприємні, і мороки з ними забагато, і все таке інше.
– Огюстене, ви ж знаєте, що я так не думаю,– відказала міс Офелія, поступаючись.– Зрештою, може, це справді мій обов’язок,– додала вона, уже прихильніше поглянувши на дівчинку.
Сен Клер торкнув саме ту, що треба, струну. Сумління міс Офелії ніколи не дрімало.
– І все таки,– сказала вона,– я не розумію, навіщо було її купувати. В домі й без того їх стільки, що мені б не вистачило на всіх ні часу, ні снаги.
– Ну гаразд, сестрице,– мовив Сен Клер, відводячи її набік.– Пробачте мені моє недоречне базікання. Ви така добра, що все воно справді ні до чого. Так от, річ у тім, що ця істота належала двом п’яницям, які держать тут неподалік таку собі пивничку. Я щодня проходжу повз неї, і мені вже набридло чути, як верещить ця дівчинка, коли вони її лупцюють і лають. На вигляд вона кмітлива й потішна, і схоже на те, що з неї можна щось зробити. Отож я й купив її, щоб віддати вам. Спробуйте виховати її по своєму, як у Новій Англії, і подивіться, що з того вийде. Ви ж знаєте, я сам на таке нездатен, але хотів би, щоб ви спробували.
– Гаразд, я зроблю все, що зможу,– сказала міс Офелія.
Вона підступила до своєї нової підданиці з таким виглядом, наче наближалася до страшного чорного павука, не знаючи, чого від нього сподіватися.
– Вона страшенно брудна і майже гола–мовила вона.
– То відведіть її вниз і звеліть комусь, щоб Ії вимили й одягли.
Міс Офелія повела дівчинку до кухні.
– Не збагну я, куди це хазяїнові ще одна негритянка! – сказала Діна, неприязно озираючи дівчинку.– Ну, та в мене під ногами крутитись я їй не дозволю!
– Пхе! – гидливо мовили Роза і Джейн.– Хай не навертається нам на очі! і навіщо хазяїнові стільки цих брудних негрів – просто дивно!
– Хто б казав! Чи ти сама не така ж негритянка, міс Розо? – спалахнула Діна, якій здалося, що останні слова стосуються її.– Ти, мабуть, уявляєш собі, що ти біла. А насправді ні се ні те – ні біла ти ні чорна. Як на мене, то краще вже щось одне.
Міс Офелія зрозуміла, що в цьому таборі не знайдеться охочих вимити й одягнути новеньку, тож довелось
їй узятися до діла самій. Джейн знехотя й бридливо дечим їй допомагала.
Подробиці того туалету бездоглядної, занедбаної дитини – не для делікатних вух. А скільки ще людей на цьому світі мусять жити й помирати в таких умовах, що сама розповідь про них тяжко вразила б чутливу душу! Однак міс Офелія була жінка тверда й рішуча. Переборовши огиду, вона мужньо, не проминаючи жодної дрібниці, довела розпочату справу до кінця, хоч, як правду сказати, вигляд мала при цьому не дуже захоплений, бо найбільше, на що могли надихнути її високі принципи, було терпіння. Та коли вона побачила на спині та плечах дитини великі рубці й синяки – незгладні сліди вживаної щодо неї методи виховання,– серце її сповнилось жалю.
– Ви погляньте! – мовила Джейн, показуючи на ті сліди.– Чи це не доказ того, яка вона зіпсована? Наморочимось ми з нею, от побачите. Терпіти не можу цих негреняті Такі вони бридкі! І навіщо це хазяїн купив її?
Згадане “негреня” слухало ті міркування з таким самим, як і перше, покірливим, сумовитим виглядом, лиш крадькома зиркаючи своїми гострими блискучими оченятами на сережки у вухах Джейн.
Коли нарешті дівчинку одягли в усе ціле й коротко постригли, міс Офелія вдоволено зауважила, що тепер вона стала трохи схожа на людину. В голові міс Офелії вже зродилися деякі задуми щодо її виховання, і, сівши проти дівчинки, вона вдалася до розпитів.
– Скільки тобі років, Топсі?
– Не знаю, пані,– відказало те створіння, вискаливши зуби.
– Не знаєш, скільки тобі років? Невже ніхто тобі не казав? Хто була твоя мати?
– Не було в мене матері,– сказала дівчинка і знов оскалилась.
– Не було матері. Як це так? Де ти народилася?
– Я не народилася,–впевнено мовила Топсі з таким відьомським вищиром, що коли б міс Офелія була вразливіша, то могла б подумати, що перед нею не дівчинка, а якесь бісівське поріддя,
Та міс Офелія мала міцні нерви, до того ж була розважна й діловита, а тому суворо сказала:
– Так відповідати не можна, дитино. Я з тобою не жартую. Скажи мені, де ти народилась і хто були твої батько й мати.
– Я не народилась! – правила своєї дитина, ще дужче затявшись.– Не було в мене ні батька, ні матері, нікого не було! Я виросла в торговця, з цілим гуртом малих. Нас доглядала стара тітка Сью.
Було очевидно, що дівчинка говорить щиро. Джейн, хихотнувши, докинула:
– Ой пані, та їх таких скільки хочете. Торговці купують їх за безцінь зовсім малих і вирощують на продаж.
– А в хазяїв ти довго жила?
– Не знаю, пані.
– Ну, скільки часу – рік чи менше?
– Не знаю, пані.
– Ой пані, ці дурні негри нічогісінько не тямлять,– знов обізвалася Джейн.– Вони й гадки не мають про час, не знають, що таке рік і скільки вони прожили на світі.
– Ти вмієш шити? – спитала міс Офелія, розваживши, що слід звернутися до простіших тем.
– Ні, пані.
– А що ти вмієш? Що ти робила в хазяїв?
– Носила воду, мила посуд, чистила ножі, прислуговувала гостям.
– Хазяї були добрі до тебе?
– Та вже ж,– відказала дівчинка, хитрувато скинувши оком на міс Офелію.
Мір Офелія припинила цю багатонадійну розмову й підвелася. Позад неї, зіпершись на спинку стільця, стояв Сен Клер.
– Маєте незасіяний лан, сестрице. Тут досить простору для ваших принципів, і виполювати майже нічого не доведеться.
Виховні принципи міс Офелії, як і всі інші її принципи, були сталі й чітко визначені. Такі принципи панували в Новій Англії у минулому столітті й збереглися дотепер лиш по віддалених і темних місцях, куди не сягнули залізниці. Коротко їх можна б висловити так; треба навчати дітей слухатися старших читати й шити, а коли вони брешуть – шмагати їх. Оце й усе, що міс Офелія знала про виховання, і з цими от знаннями вона взялася виховувати малу дикунку.
Усі в домі вважали, що дівчинка належить міс Офелії. Отож, знаючи, що кухонна челядь поглядає на неї косо, міс Офелія визнала за краще обмежити місце виховних заходів своєю кімнатою. Певно, дехто з читачів, гідно оцінить її самопожертву, коли ми скажемо, що вона вирішила поступитися своїм незмінним правилом власноручно стелити собі постіль та прибирати в кімнаті й поклала на себе страдницький обов’язок навчити цього Топсі.
Почала вона з того, що другого ранку привела Топсі до себе в кімнату й стала урочисто втаємничувати її в мистецтво застеляння ліжка.
І от уявіть собі Топсі, вимиту й підстрижену,, вже без любих її серцю кісок, одягнену в чисте платтячко й накрохмалений фартушок, що сумирно стоїть перед міс Офелією з таким урочистим виглядом, наче прийшла на похорон.
– Дивись, Топсі, зараз я покажу тобі, як треба застеляти моє ліжко. Я люблю, щоб воно було охайне. Ти повинна навчитися робити все так, як я скажу.
– Еге ж, пані,– тяжко зітхнувши, озвалася Топсі з сумним та поважним виглядом.
– Ну, то дивись, Топсі. Ось рубець простирала. Отут лице, а тут спід. Затямила?
– Еге ж, пані,– відказала Топсі й знову зітхнула.
– Тепер дивись далі. Спіднім простиралом ти покриваєш валок під подушку – отак,– а потім рівненько підтикаєш край під перину – отак. Бачиш?
– Еге ж, пані,– мовила Топсі, зосереджено дивлячись на простирало.
– А верхнє простирало,– провадила далі міс Офелія”– треба стелити отак і добре підіткнути сюди–отак, вузьким краєм у ноги.
– Еге ж, пані,– знову підтакнула Топсі.
Та ми розкажемо й те, чого не бачила міс Офелія. Тим часом, як вона відвернулась, заклопотана своїми простиралами, її малолітня учениця примудрилася вхопити пару рукавичок та шовкову стрічку й спритно сховала їх у рукави. За мить вона знову стояла, як перед тим, сумирно згорнувши руки.
– А тепер, Топсі, подивимось, як це зробиш ти,–сказала міс Офелія і, стягнувши з ліжка простирала, сіла на стілець.
Топсі зосереджено і вправно зробила все, як хотіла міс Офелія: розрівняла простирала, розгладила кожну зморщечку, і все те з такою пильністю та дбайливістю, що її вчителька аж дивом дивувалася. Та вже наостанку за якимсь нещасливим порухом кінець стрічки вислизнув у неї з рукава. Міс Офелія враз помітила його й підскочила до дівчинки.
– Це що таке? Ах ти ж, погане дівчисько! Ти її вкрала!
Вона витягла стрічку з рукава Топсі, але дівчинка й оком не змигнула, тільки втупилася в неї з невинним подивом.
– Ой, та це ж стрічка міс Фелі, правда? Як же вона втрапила мені в рукав?
– Топсі, поганко, ану не бреши мені! Ти вкрала цю стрічку!
– Ой пані, та кажу ж вам, що ні! Я її оце тільки побачила.
– Топсі, – мовила міс Офелія,– хіба ти не знаєш, що брехати погано?
– Я ніколи не брешу, міс Фелі,– відказала Топсі з поважним і доброчесним виглядом.– Усе воно правда, що я оце сказала, чистісінька правда.
– Топсі, не бреши мені, а то я звелю тебе відшмагати.
– Ой пані, та шмагайте мене хоч цілий день, а я однак не скажу інакше! – мовила Топсі, заходячись плачем.– Я ніколи не бачила цієї стрічки, вона, мабуть, сама забилася мені в рукав. Мабуть, міс Фелі покинула її на ліжку, а вона заплуталася в простиралах, а тоді залізла мені в рукав.
Міс Офелію так обурила ця безсоромна брехня, що вона схопила дівчинку й добре труснула.
– Щоб ти не сміла мені брехати!
Від струсу з другого рукава на підлогу випали рукавички.
– Он воно як! – вигукнула міс Офелія.– Може, ти й тепер скажеш, що не брала стрічки?
Топсі призналася, що взяла рукавички, але крадіжку стрічки й далі заперечувала.
– Слухай, Топсі,– сказала міс Офелія,– якщо ти признаєшся в усьому, я не відшмагаю тебе.
Знаджена цією обіцянкою, Топсі визнала обидва гріхи й почала гірко каятись.
– А тепер скажи мені ось що. Вчора я дозволила тобі цілий день бігати по всьому дому, і ти напевне взяла ще якісь речі. Тож розкажи мені, що ти взяла, і я не стану тебе шмагати.
– Ой пані! Я взяла оту червону штучку, що міс Єва носить на шиї.
– Он як, капосне ти дівчисько! А ще?
– А ще Розині сережки… червоненькі.
– Ану йди і зараз же принеси сюди намисто й сережки.
– Ой пані, не можу! Вони згоріли!
– Згоріли? Що ти вигадуєш? Іди принеси, а то я тебе відшмагаю.
Топсі з криком і сльозами присягалася, що не може.
– Вони згоріли… я спалила їх!
– Навіщо ж ти їх спалила? – запитала міс Офелія.
– Бо я погана… Така погана… просто страх яка. От не можу себе здержати, і край.
Якраз у цей час до кімнати безтурботно зайшла Єва. На шиї в неї було те саме коралове намисто.
– Єво, де ти взяла своє намисто? – запитала міс Офелія.
– Як це взяла? Воно весь час на мені,– відповіла Єва.
– І вчора теж було?
– Так. І знаєте, що смішно, тітонько? Я навіть і спала в ньому. Забула зняти на ніч.
Міс Офелія аж остовпіла з подиву. Тим більше, що в цю мить до кімнати зайшла Роза, несучи на голові кошик із щойно випрасуваною білизною, і в вухах у неї хилиталися коралові сережки.
– Ні, я просто не знаю, що мені робити з цією дитиною! – в розпачі мовила міс Офелія.– Ну навіщо ти сказала мені, що взяла ці речі, га, Топсі?
– Та пані ж звеліла мені признаватись, а я не могла надумать, в чому б мені ще признатися,– відказала Топсі, витираючи очі.
– Ніхто не казав тобі признаватися в тому, чого ти не робила,– заперечила міс Офелія.– Це ж така сама брехня, як і перша.
– Ой, та невже? – мовила Топсі, невинно розширивши очі.
– Ха! Де вже там сподіватись від неї правди, ” обізвалася Роза, обурено дивлячись на Топсі.– На місці хазяїна я відшмагала б її до крові! Я б їй показала, як брехати!
– Ні, ні, Розо! – мовила Єва з владним виразом, що його іноді прибирала.– Не можна так, Розо. Я й чути про це не хочу.
– Ой лишенько! Ви такі добрі, панночко Єво. і зовсім не вмієте поводитися з неграми. Коли їх не бити, то діла не буде, це вже як є.
– Замовч, Розо! – звеліла Єва.– Щоб я більше не чула від тебе такого.
Очі дівчинки палали щічки розшарілися. Роза вмить притихла.
– У панночки Єви татова кров, одразу видно. Всіх на світі ладна захищати, так само як і він,– пробурмотіла вона, виходячи з кімнати.
Єва стояла й дивилася на Топсі.
– Бідна Топсі, ну нащо тобі красти?–лагідно мовила вона.– Тепер про тебе добре дбатимуть. А коли хочеш, я дам тобі будь яку свою річ, аби тільки ти не крала.
То було перше добре слово, що його почула нещасна дитина за все своє життя. Лагідна мова так вразила цю дику, зашкарублу душу, що в її гострих круглих оченятах зблиснуло щось ніби сльоза. Та її в ту ж мить пригасило уривчасте хихотіння і звичайний вищир. Ні! Коли вже вухо зроду не чуло нічого, крім лайки, йому не так легко повірити доброму слову. Те, що казала Єва, здалося Топсі чудним, незрозумілим, і вона не повірила їй.
То що ж було робити з Топсі? її поведінка спантеличила міс Офелію. Виявилося, що її власні виховні принципи тут непридатні. Отож, щоб вигадати час на роздуми, вона замкнула Топсі в темну комору, сподіваючись, що там дівчинка набуде хоч трохи доброчинності, а вона сама тим часом розважить, як їй діяти далі.
– Не уявляю собі,– сказала вона Сен Клерові,– як я приборкаю цю дитину без биття.
– Ну, то бийте її на здоров’я. Я даю вам цілковиту волю робити все, що ви хочете.
– Дітей треба шмагати,– промовила міс Офелія.– Я ще ніколи не чула, щоб їх виховували інакше.
– Та звісно ж,– погодився Сен Клер,– чиніть так, як вважаєте за краще. Тільки мушу сказати вам ось що. Я бачив, як цю дитину лупцювали і кочергою, і лопатою, і всім, що трапить під руку. Отож вона звикла до такого поводження, і коли ви хочете досягти чогось більшого, то, мабуть, доведеться вам молотити її ще дужче.
– То що ж з нею робити? – спитала міс Офелія.
– Ви порушили серйозне питання,– сказав Сен Клер,– і я хотів би, щоб ви самі знайшли на нього відповідь. Що робити з людською істотою, яку можна приборкати лише з допомогою батога? Та й то не завжди. Тут у нас таке часто трапляється.
– Рішуче не знаю. Я зроду не бачила такої дитини.
– Такі діти тут не дивина, та й дорослі теж. То як же з ними бути? – спитав Сен Клер.
– Просто ради собі не дам,– відказала міс Офелія.
– От і я теж,– докинув Сен Клер.– Ви так багато говорили про наші обов’язки щодо їх виховання, що мені й справді захотілося, щоб ви самі спробували виховати хоч одну дитину, яких у нас тут тисячі.
– Це ваш лад творить таких дітей,– сказала міс Офелія.
– Я знаю. Але вони створені, вони існують,– то що ж з ними робити?
– Не можу сказати, що я дуже вдячна вам за таку спробу. Та коли вже виходить так, ніби це мій обов’язок, я докладу всіх зусиль,– відказала міс Офелія.
Після цієї розмови міс Офелія ще з більшим запалом узялася до своєї вихованки. Призначивши певні години на кожну справу, вона почала навчати Топсі читати і шити.
У першому предметі дівчинка швидко посувалася вперед. Навдивовижу легко, мов якимись чарами, вона завчила літери і незабаром вже вміла читати по складах. Зате швацька справа давалася їй куди важче. Гнучка, як кицька, й жвава, як мавпочка, вона одразу ж зненавиділа вимушене сидіння над шитвом. Вона ламала голки, нишком викидала їх за вікно чи застромляла в шпари у стінах; сплутувала, рвала та бруднила нитки або й крадькома запроторювала десь цілу котушку. Все це вона виробляла спритно, мов бувалий штукар, та й з не меншим самовладанням, і хоч міс Офелія відчувала, що стільки лихих пригод заразом навряд чи випадкові, проте, змушена час від часу відволікатись на інші справи, ніяк не могла застукати дівчинку на гарячому.
Незабаром Топсі зажила собі слави в усьому домі. Вона мала просто таки невичерпний хист до всіляких кумедних витівок та пересміхів, залюбки танцювала, вистрибувала, співала, свистіла, наслідувала різні звуки, що вражали її уяву. Щоразу, як їй випадала вільна часинка, всі дітлахи юрмилися коло неї, аж роти пороззявлявши із захвату, і навіть міс Єва, здавалось, була захоплена тими бісівськими штуками, наче голубка, якій несила відвести заворожений погляд від лискучої змії.
Міс Офелію дуже непокоїло, що Єва так уподобала товариство Топсі, і вона попросила Сен Клера покласти цьому край.
– Ет, дайте дитині спокій,– відказав Сен Клер.– Це їй тільки на користь.
– Але ж Топсі така зіпсована! Невже ви не боїтеся, що вона навчить Єву чогось лихого?
– Аж ніяк не навчить: Іншу дитину, може, й навчила б, а з Єви все лихе скочується, мов роса з капустяного листя – ні краплі не проходить усередину.
– Ви певні? – мовила міс Офелія.– А от я нізащо б не дозволила своїй дитині водитися з Топсі.
– То нехай ваші діти й не водяться,– відказав Сен Клер,– а моїй дочці дозволено. Якби Єву можна було зіпсувати, це б уже сто разів зробили.
Перший час привілейовані слуги відверто зневажали Топсі, та згодом вони визнали за краще змінити своє ставлення до неї. Дуже скоро виявилося, що кожного, хто хоч раз зачепить дівчинку, невдовзі по тому неминуче спіткає якась біда: чи то пропадуть сережки або Ще якась улюблена дрібничка, чи раптом він знайде щось із свого одягу геть пошматоване, чи спіткнеться на відро з гарячою водою, чи виряджений як на весілля попаде під зливу помиїв, виплеснутих з вікна.
І хоч як дошукувались винуватця тих пригод, та все було марно. Раз у раз Топсі ставала перед хатнім судом і завжди витримувала допит з таким невинним та поважним виглядом, який не часто трапляється бачити. Ніхто не мав і тіні сумніву, що то все діло її рук, але жодного доказу на підтвердження цього здобути не вдалося, а міс Офелія була надто справедлива й не хотіла вживати рішучих заходів без достатніх підстав.
До того ж усі згадані лиходійства завжди виявлялися в такий час, коли злочинцеві було найлегше уникнути кари. Приміром, помста Розі та Джейн, уже знайомим нам двом покоївкам, щоразу припадала на ті дні,, коли вони були в неласці у господині (а таке траплялося нерідко), і, отже, їхні скарги аж ніяк не викликали співчуття. Одне слово, вся челядь скоро зрозуміла, що Топсі краще не чіпати, і їй таки дали спокій. У хатній роботі Топсі була метка та вправна і напрочуд швидко схоплювала все, чого її навчали. За кілька уроків вона так навчилася прибирати в кімнаті міс Офелії, що навіть сама вибаглива господиня не мала до чого прискіпатись. Жодна жива душа не змогла б краще розрівняти простирало, збити подушки, замести підлогу, витерти порох і поставити все на місце, ніж це робила Топсі, коли мала охоту. Але охоту вона мала не дуже часто. І коли по трьох або чотирьох днях пильного й терплячого нагляду міс Офелія, неабияк потішена тим, що врешті навернула Топсі на пуття, лишала її на саму себе й ішла десь в інших справах, Топсі вчиняла в кімнаті справжній погром. Замість того, щоб стелити ліжко, вона починала розважатися: стягала пошивки й буцала головою подушки, аж доки її шорстке кучеряве волосся геть убиралося в пір’я, що химерно стриміло на всі боки; здиралася на поперечини ліжка й повисала сторчака; вимахувала простиралами, а тоді розстеляла їх по всій підлозі; напинала на валок нічну сорочку та чіпець міс Офелії і витворяла з ними різні штуки; співала, свистіла й гримасувала перед великим дзеркалом,– одне слово, як казала міс Офелія, “справляла відьомський шабаш”.
Одного разу, коли міс Офелія, завжди така скрупульозна, не знати вже й як забула в кімнаті ключ від комоду, вона застала таку сцену: спорудивши на голові височенний тюрбан з її найкращої індійської шалі, Топсі велично походжала перед дзеркалом.
– Топсі! – вигукувала міс Офелія, коли їй уривався всякий терпець.– Ну чому ти отаке витворяєш?
– Не знаю, пані… Мабуть, тому, що я погана!
– Просто не знаю, Топсі, що з тобою робити.
– Ой пані, та відшмагайте мене! От і та моя хазяйка завжди мене шмагала. А як не шмагати, то я й робити нічого не можу.
– Та не хочу я тебе шмагати, Топсі. Ти й так можеш добре все робити, тільки б забажала. Чому ж ти не бажаєш?
– Ой пані, я вже так звикла, щоб мене шмагали! Мабуть, воно мені корисне.
Часом міс Офелія вдавалася й до цього засобу. Топсі щоразу зчиняла страшенний крик – плакала, верещала, благала прощення,– а десь за півгодини, вмостившись, мов на сідалі, на бильцях веранди, оточена юрбою кухонної “молоді”, зневажливо розповідала про недавню пригоду.
– Ну, міс Фелі й шмагає! Таким шмаганням і комара не приб’єш. Побачила б вона, як лупив з мене шкуру той хазяїн. От він у цьому ділі тямив!
Топсі дуже пишалася своїми гріхами та злочинствами і, очевидно, вважала їх за неабиякі чесноти.
– Гей ви, негри! – промовляла вона до своїх слухачів.– А знаєте, що всі ви грішники? Атож, геть усі як є! І білі люди теж грішники – так каже міс Фелі. Одначе негри, мабуть, гірші. Та ба, де вам братися до мене! Та моя хазяйка тільки те й робила, що лаяла мене. Мабуть, поганшої за мене нема в цілому світі!
За цими словами Топсі перекидалася через голову і, сяючи з утіхи, спиналася ще вище, видимо звеличена у власних очах”
По неділях міс Офелія з дуже поважним виглядом навчала Топсі молитов. Дівчинка мала дивовижну пам’ять і швидко заучувала їх, на превелике вдоволення своєї виховательки. .
– Невже ви гадаєте, що це дасть їй хоч якусь користь? – запитав Сен Клер,
– Аякже, дітям воно завжди на користь,– відказала міс Офелія.
– Навіть коли вони їх не тямлять? – не вгавав Сен Клер.
– До пори, звісно, не тямлять. А виростуть – і все зрозуміють.
– Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів,– сказав Сен Клер,– хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.
– Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії,– мовила міс Офелія.
– А тепер уже не покладаєте? – спитав Сен Клер.
– Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.
– Правду сказати, і я теж, сестрице,– мовив Сен Клер.– Ну що. ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї щось і вийде… Я більше вам не заважатиму, слово честі.
Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, шанобливо згорнувши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен Клер сховався за газетою і сидів, аж поки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди годи Топсі чудно плутала важкі слова і, незважаючи на всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по своєму. Сен Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, дуже зловтішався з тих помилок, щоразу кликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені Я місця, хоч як протестувала міс Офелія.
– Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке робите? – докоряла вона.
– Ваша правда, я зробив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!
– Але ж ви заохочуєте її до помилок.
– Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?
– Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож повинні пам’ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.
– Ой лишенько! Та повинен, повинен… Але, як каже Топсі, я такий поганий!
В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені.
Що ж до Сен Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися.
Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі час від часу з’являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXI
КЕНТУККІ
Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як живуть ті, кого ми там залишили.
Було тихе літнє надвечірня, і двері та вікна просторої вітальні стояли розчинені навстіж, немовби припрошуючи хоч сякий такий вітерець ласкаво завітати в дім. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. Біля дверей вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбіусього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, щоб її висловити.
– А ти знаєш,– нарешті обізвалася вона,– що Хлоя одержала від Тома листа.
– Справді? Певне, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там живеться?
– Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже родовитий господар,– відказала місіс Шелбі.–ним добре поводяться і не переобтяжують роботою.
– Он як! Ну що ж, я радий за нього… дуже радий,– щиро мовив містер Шелбі.– Може статись, він так звикне до Півдня, що й не схоче повернутися сюди.
– Навпаки,– заперечила місіс Шелбі,– він дуже хоче знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.
– Цього я й сам не знаю,– сказав містер Шелбі.– Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів – нагадування, вимоги, повістки,– і пішла колотнеча!
– Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не продати коней і одну з твоїх ферм, щоб розплатитися з боргами?
– Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.
– Але принаймні,– мовила місіс Шелбі,– ти міг би трохи пояснити мені своє становище. Ну, хоча б показати список усіх твоїх боргів і перелік того, що винні тобі інші. Може, я й допомогла б тобі щось заощадити.
– Ой Емілі, дай мені спокій! Не можу я напевне сказати. Я й сам лиш приблизно знаю, як стоять справи. Це тобі не Хлоїні пироги, що їх можна обміряти Г сяк і так. Кажу ж тобі, ти нічого в цьому не тямиш!
І містер Шелбі, не маючи іншого способу підкріпити свої слова, підвищив голос. То дуже зручний І переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.
Місіс Шелбі зітхнула й на тому облишила розмову. Правду сказати, хоч вона, як цілком слушно зауважив її чоловік, була жінка, проте розум мала ясний і діяльний, а твердістю вдачі, безперечно, переважала самого містера Шелбі. Отож її пропозиція допомогти йому в справах була не така вже й безглузда, як то здавалося містерові Шелбі. Вона всім серцем прагнула додержати, слова, яке дала Томові й тітоньці Хлої, і скрушно зітхала, пригнічена марністю своїх спроб.
– То ти гадаєш, що ми ніяк не зможемо зібрати грошей на викуп? Бідолашна тітонька Хлоя! Вона ж так сподівається!
– Дуже жаль. Мабуть, я таки поквапився з тією обіцянкою. Хтозна, як усе воно буде, але краще б уже тепер сказати Хлої, щоб вона не сподівалася даремно. Десь за рік чи два Том матиме нову жінку, то нехай би й вона підшукала собі когось іншого.
– Містере Шелбі я завжди навчала своїх людей, що шлюб для них так само священний, як і для нас. Тож я й подумати не можу порадити таке Хлої…,Д ніколи не дозволю собі зрікатись, обіцянок, що їх дала цим нещасним створінням. Коли вже нема іншого способу дістати ці гроші, я зароблю їх уроками музики. Я певне що охочих знайдеться досить, і я здобуду потрібну суму власною працею.
– Невже ти принизишся до такого, Емілі? Ні, я цього не допущу.
– Принижуся? Не більше” ніж коли б зрадила довіру цих нещасних. Аж ніяк!
– Ну, ти завжди схильна розводити героїчність, Емілі,– сказав містер Шелбі.– Але я раджу тобі добре подумати, перше ніж іти на таке донкіхотство.
Тут розмова була перервана появою тітоньки Хлої.
– Будьте ласкаві, пані.”.– мовила вона з веранди.
– Чого тобі, Хлоє? – спитала господиня, підводячись і йдучи туди.
– Чи не зволила б пані подивитися на оцю птицю?
Місіс Шелбі побачила кошик з попатраними курчатами й качками. Хлоя стояла над ними з сумовитим, незворушним обличчям.
– Я думала” може, пані звелить приготувати з них паштет.
– Та мені байдуже, тітонько Хлоє. Роби що хочеш. Хлоя стояла, неуважно перебираючи пташині тушки.
Було цілком очевидно, що думає вона зовсім не про них. Нарешті” уривчасто засміявшись, як то часто
роблять негри, перше ніж висловити якусь непевну думку, вона промовила:
– Оце ж я кажу, чого б то панові й пані сушити голову, де б його розжитись на гроші? Хай би брали те, що саме пливе до рук.– І вона знову коротко засміялася.
– Про що це ти, Хлоє? – спитала місіс Шелбі. Вона вже догадалася з Хлоїної поведінки, що та чула всю її розмову з чоловіком.
– Ой, та про оте ж саме, пані! – відказала Хлоя, знову засміявшись.– Онде інші хазяї віддають своїхнегрів у найми і мають з того гроші, та ще й збуваються в домі зайвих ротів.
– То кого ж ти пропонуєш віддати в найми?
– Ой пані, та нічого я не пропоную. Оце тільки Сем казав, що в Луїсвіллі є один коди тор, чи як їх там звуть, то він ніби хоче найняти людину, щоб уміла добре пекти, і казав, платитиме їй чотири долари на тиждень, ось як.
– Ну то й що, Хлоє?
– То оце ж я й думаю, чи не час уже приставити Селлі до якогось діла. Вона ж онде вже скільки часу в мене під рукою і навчилася робити все не гірш, як я. То колипані відпустила мене, я помогла б призбирати ті гроші. А за печиво своє я не боюся й ладна помірятися хоч з яким там кодитором.
– Кондитером, Хлоє.
– Ет, байдуже, пані! Всіх тих чудних слів однаково до ладу не затямиш.
– І ти думаєш покинути своїх малих?
– Та що там, пані. Хлопчики вже величенькі й можуть самі собі раду дати, вони до роботи беручкі. А малу візьме Селлі, то ж така славна дитинка, що її і доглядати не треба.
– Луїсвілл – не близький світ.
– Ет, ну то й що? Воно ж їхати вниз за водою, то, мабуть, і мій старий десь там недалеко? – промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.
– Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі,– відказала міс Шелбі.
Обличчя Хлої посмутніло.
– Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.
Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.
– Ой, яка ж у мене добра панії Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?
– П’ятдесят два,– сказала місіс Шелбі.
– Та невже? І за кожен тиждень по чотири долари… То скільки ж це буде за рік?
– Двісті вісім доларів,– сказала місіс Шелбі.
– Ого го! – здивовано й радісно вигукнула Хлоя.– А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?
– Десь років чотири чи п’ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.
– Нехай пані й не думає собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду каже, це ніяк не годиться. Сподіваюсь, нікому з родини не доведеться такого робити, поки я маю руки.
– Не бійся, Хлоє, про честь родини я подбаю,– усміхнулася місіс Шелбі. То коли ж ти думаєш їхати?
– Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошат, то він казав, що І я могла б з ним вирушити. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяє, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напише мені дозвіл і рекомендацію.
– Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.
Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя подалася до своєї хатини збиратись у дорогу.
– Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїсвілл! – сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіж малої донечки.– Отож я й подумала, що треба опорядити ці платтячка. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані відкладатиме їх, щоб викупити мого старого!
– Овва! – вигукнув Джордж.– Оце то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?
– Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку – сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?
– Авжеж,– відказав Джордж.– Ото зрадіє дядечко Том, коли дістане від нас звістку! Зараз я скочу додому по папір та чорнило. А знаєш, тітонько Хлоє, можна ж написати йому й про нових лошат і про всякі такі речі.
– Та звісно ж, паничу Джордже. То ви йдіть, а я тим часом приготую вам шматок курчати або ще чогось смачненького. Бо коли тепер вам випаде повечеряти у вашої бідної тітки Хлої!
