«Червоне і чорне», розділ XXVI. ВИСОКОМОРАЛЬНЕ КОХАННЯ
Пойняв холодний спокій Аделіну, Патриціанський лоск, що не дає порушить рівновагу й на хвилину I почуття виказувать свої. Так мандарин, зробивши важну міну, Про речі ті, що навкруг нього в, Захопленого слова не промовить.
Байрон. «Дон-Жуан», п. XIII, стор. 34
«Всі вони в цій сім’ї відзначаються якоюсь химерністю в своїх міркуваннях,— думала пані де Фервак,— ось тепер вони зачаровані своїм юним абатом, що вміє тільки слухати й дивитись на вас своїми, щоправда дуже гарними, очима».
Жюльєн, з свого боку, знаходив у манерах маршальші майже довершений зразок того патриціанського спокою, що виявляється в бездоганній чемності, але ще більше — в цілковитій нездатності до будь-кого сильного почуття, Який-небудь несподіваний різкий рух, відсутність самовладання могли б так само прикро вразити пані де Фервак, як і недостатня поважність у поводженні з нижчими. Найменший прояв чутливості був у її очах чимось подібним до морального сп’яніння, якого треба соромитись і яке дуже шкодить гідності особи з вищих кіл суспільства. її улюблена розмова — останнє полювання короля, а улюблена книга — «Мемуари герцога де Сен-Симона», особливо в генеалогічній їх частині.
Жюльєн знав, що в пані де Фервак е своє улюблене місце у вітальні, де освітлення найкраще відтіняло її
вроду. Він сідав там заздалегідь, старанно повернувши свій стілець так, щоб не бачити Матильди. Здивована цією впертістю, з якою він ховався від неї, вона одного разу встала з блакитного дивана й сіла з своїм рукоділлям коло маленького столика поруч зі кріслом пані де Фервак. Жюльєн бачив її тепер зовсім близько з-за капелюшка пані де Фервак. Ці очі, володарі його долі, спочатку злякали його, а потім вивела з стану звичайної апатії. Він заговорив і говорив дуже добре.
Звертався він до пані де Фервак, але його єдиною метою було вплинути на душу Матильди. Він так запалився, що пані де Фервак кінець кінцем перестала розуміти, що він їй каже.
Це було блискуче досягнення, Якби Жюльєн догадався завершити його кількома фразами в дусі німецького містицизму, високої релігійності і єзуїтства, пані де Фервак відразу зарахувала б його до видатних людей, покликаних відродити наш вік.
«Ну, коли в нього такий поганий смак, що він може говорити так довго і з таким запалом до пані де Фервак,— сказала собі мадемуазель де Ла-Моль,— я не слухатиму його більше». I вона залишилась вірною своєму слову до кінця вечора, хоч це їй було й дуже важко.
Опівночі, коли вона зі свічником у руках пішла провести матір до її кімнати, пані де Ла-Моль спинилася на сходах і почала вихваляти Жюльєна. Це остаточно зіпсувало настрій Матильди, і вона не могла заснути цілу ніч. Тільки одна думка її заспокоювала: «Той, кого я зневажаю, в очах маршальші може зійти за незвичайну людину».
Щодо Жюльєна, то він почував себе не таким нещасним, бо сьогодні він діяв. Випадково погляд його впав на портфель з російської шкіри, подарований йому князем Коразовим разом з п’ятдесятьма трьома любовними листами. На першому листі, внизу, Жюльєн побачив примітку: «Лист номер перший послати через тиждень після першого побачення».
— Я спізнився! — скрикнув Жюльєн,— я ж уже давно бачуся з пані де Фервак.— I він негайно взявся переписувати перший любовний лист, Це була страшенно нудна проповідь, повна пишномовних міркувань про доброчесність. Жюльєнові пощастило: на другій сторінці він заснув.
Через кілька годин яскраве сонячне світло розбудило його. Виявилось, що він так і проспав усю ніч, схилившись на стіл. Для нього тепер найболіснішим у житті був момент пробудження, коли він знову пригадував своє горе. В цей день він закінчив переписувати лист, мало не сміючись. «Невже й справді жив колись юнак,— думав він,— який міг отаке писати!» Він нарахував кілька фраз по дев’ять рядків кожна. В кінці листа він побачив примітку олівцем:
«Цього листа одвозити особисто, верхи, в чорному галстуку і синьому сюртуці. Передати листа швейцарові, при цьому мати засмучений вираз, сповнений глибокої меланхолії. Якщо з’явиться покоївка, то перш ніж до неї заговорити, треба крадькома змахнути сльозу».
Все це він виконав дуже точно.
«Те, що я роблю,— дуже відчайдушне»,— подумав Жюльєн, виходячи з палацу де Фервак. — Але тим гірше для Коразова. Наважитись писати жінці, що так уславилась своєю доброчесністю Якою нищівною зневагою відповість вона мені! Ото буде забава для мене. Мабуть, це єдина комедія, що може мене розворушити, Так, виставити на посміх оту огидну істоту, що зветься моїм «я»,— це розважить мене. Якби я був певен, що здатний на злочин, я вчинив би його, аби тільки розважитись».
За цей останній місяць найщасливішими хвилинами для Жюльєна були ті, коли він відводив коня в стайню. Коразов суворо наказав йому: ні в якому разі не дивитись на кохану, що його покинула. Але добре знайомий Матильді тупіт його коня, манера поляскувати хлистом об двері стайні, викликаючи конюха, іноді притягали її до вікна, і вона дивилась на Жюльєна з-за завіси. Ця завіса була така прозора, що Жюльєнові все було видно. Непомітно поглядаючи з-під крис свого капелюха, він бачив постать Матильди, але очей її йому не було видно.”«А значить,— думав він,– і вона не бачить моїх очей; отже, вона не знає, що я дивлюсь на неї».
Цього вечора пані де Фервак поводилась з ним так, наче вона й не одержала від нього філософського й містично релігійного трактату, який він уранці з таким меланхолійним виразом передав її швейцарові. Напередодні Жюльєн випадково відкрив спосіб бути красномовним, тепер він навмисне сів так, щоб бачити очі Матильди. А Матильда теж, як тільки прийшла пані де Фервак, залишила блакитний диван, інакше кажучи, втекла від свого звичайного товариства. Пан де Круазнуа був помітно збентежений її новою примхою. Його неприхований смуток значно полегшив страждання Жюльєна.
Ця несподівана радість піднесла його красномовство зовсім у понадхмарні висоти, а що марнолюбства закрадається навіть у серця, які служать обителлю найвищої доброчесності, то й пані де Фервак, сідаючи в карету, подумала: «Пані де Ла-Моль має рацію, цей юний абат — справді визначна людина. Мабуть, у перші дні він ніяковів у моєї присутності. Справді, всі, кого зустрічаєш у цьому домі, позначені якоюсь печаттю легковажності; я бачу тут тільки підтримувану старістю чесноту, що потребує охолоджуючої дії похилих літ. Цей юнак, очевидно, помітив різницю між такими жінками і мною; він пише непогано, але я дуже боюся, що за його проханням — просвітити його моїми порадами, з яким він звертається до мене в листі,— ховається почуття, не усвідомлене ним самим. А втім, скільки разів так починалось щире навернення на путь істинний. I що особливо навіває мені добрі надії — це те, що його стиль зовсім відмінний від стилю тих юнаків, чиї листи мені доводилось бачити. Не можна не помітити високої зворушливості, глибокої серйозності, великої переконаності в посланні цього юного священнослужителя. Справді, в ньому є щось подібне до лагідної доброчесності Масільйона».
«Червоне і чорне», розділ XXVII. НАЙКРАЩІ ЦЕРКОВНІ ПОСАДИ
Послуги Таланти! Достоїнства! — Пусте!.. Треба лише належати до якої-небудь кліки!
«Телемах»
Таким чином, думка про єпископський сан вперше поєднувалася з уявленням про Жюльєна в свідомості цієї жінки, яка рано чи пізно мала розподіляти найвищі пости французької церкви. Але цей успіх зовсім не втішив би Жюльєна; в цю хвилину думка його нездатна була охопити будь-що, чуже його теперішнім стражданням; все навколо тільки збільшувало його муки. Наприклад, вигляд його власної кімнати став для нього нестерпним. Коли він повернувся до себе ввечері з свічкою в руці, кожна річ, кожна дрібничка, Здавалось, аж кричали, бажаючи розповісти йому нові подробиці його горя.
В цей день, входячи в свою кімнату, він сказав собі з такою жвавістю, якої не почував уже давно: «Я маю над чим попрацювати, гадаю, що другий лист такий же нудний, як і перший».
Лист виявився ще нуднішим. Те, що він переписував, здавалось йому таким безглуздим, що він під кінець став копіювати рядок за рядком механічно, не думаючи про зміст.
«Це ще пишномовніше, ніж офіційні статті Мюнстерського трактату,— казав він собі,— які мій професор дипломатії примушував мене переписувати в Лондоні».
I тільки зараз він згадав про листи пані де Фервак, які забув повернути поважному іспанцеві, дону Дієго Бустосу. Він розшукав їх; вони були майже такі самі заплутані й безглузді, як і листи молодого російського вельможі. Це був справжній туман — бажання сказати все і не сказати нічого. «Стиль — справжня еолова арфа,— подумав Жюльєн.— За всіма цими високими фразами про небуття, про смерть, про вічність і таке інше я не бачу, по суті, нічого реального, крім нестерпної боязні сказати щось смішне».
Монолог, який ми тут скорочено навели, він повторював протягом двох тижнів. Засинати, переписуючи щось на зразок коментарів до апокаліпсису, наступного дня відвозити лист з меланхолійним виразом, заводити коня в стайню, 8 надією побачити хоч краєчок одягу Матильди, працювати, увечері з’являтися в опері в ті дні, коли пані де Фервак не бувала в палаці де Ла-Моль, — так одноманітно минало життя Жюльєна. Воно набувало певного інтересу, коли пані де Фервак приїздила до маркізи; тоді він міг бачити очі Матильди з-під крис капелюха маршальші і ставав красномовним. Його образна й схвильована мова ставала дедалі виразнішою і разом з тим витонченішою.
. Він прекрасно розумів, що всі його промови в очах Матильди були безглуздими, але йому хотілось вразити її вишуканістю свого красномовства. «Чим менше правди в тому, що я кажу,— думав Жюльєн,— тим більше я повинен їй подобатись». I він з одчайдушною сміливістю пускався в деякі перебільшені описи й вихваляння природи. Він дуже скоро помітив, що маршальші здається вульгарним усе просте і зрозуміле. I Жюльєн продовжував чи скорочував свої просторікування, залежно від того, схвалення чи байдужість бачив в очах двох вельможних дам, яким він намагався сподобатись.
Загалом життя його було тепер не таке нестерпне, як раніше, коли він проводив дні у повній бездіяльності.
«Що ж,— сказав він собі якось увечері,— ось я вже переписую п’ятнадцяту з цих огидних статей; всі чотирнадцять попередніх я власноручно передав швейцарові пані де Фервак. Очевидно, я матиму честь наповнити листами всі шухляди П письмового стола. А проте вона поводиться зі мною точнісінько так, немовби я їй ніколи не писав! До чого ж дійдеться? Чи не набридне їй ця моя впертість так само, як і мені самому? Треба визнати, що цей росіянин, друг Коразова, закоханий в чарівну річмондську квакершу, був просто жахливий чоловік; чи можна бути нуднішим?»
Як і кожна посередність, яка випадково стає свідком маневрів великого полководця, Жюльєн нічого не розумів у цьому наступі молодого росіянина на серце красуні англійки. Усі перші сорок листів призначались тільки для того, щоб добитись прощення за сміливість писати їй. Треба було привчити цю милу особу, яка, мабуть, страшенно нудьгувала, засвоїти звичку одержувати листи, хоч трохи не такі безбарвні, як її повсякденне життя.
Одного ранку Жюльєнові передали листа: він впізнав герб пані де Фервак і зламав печатку з поквапливістю, яка здалася б йому неможливою кілька днів тому; але це було тільки запрошення на обід.
Він кинувся шукати вказівок у пана Коразова. На жаль, молодий росіянин здумав похизуватися легкістю стилю Дора саме там, де йому треба було бути простим і зрозумілим. Отже, Жюльєнові лишилось неясним, який душевний стан годиться йому вдавати на обіді в маршальші.
Вітальня в палаці де Фервак вражала розкішшю, вона була роззолочена, як галерея Діани в Тюїльрі, і оздоблена картинами, писаними олійними фарбами і вставленими в стінні панелі. На деяких картинах було видно плями свіжої фарби. Пізніше Жюльєн дізнався, що господині дому деякі сюжети здалися не зовсім пристойними і вона звеліла виправити картини. «Моральний вік»,— подумав він.
В цьому салоні він побачив трьох осіб з тих, що були присутні при складанні секретної ноти. Один з них, монсеньйор єпископ, дядечко пані де Фервак, розпоряджався списком вакантних духовних посад ї, як казали, не міг ні в чому відмовити своїй племінниці. «Як далеко я пішов! — сказав собі Жюльєн, меланхолійно посміхаючись,— і як мені байдуже до цього! Подумати тільки, я обідаю за одним столом з уславленим єпископом *** !»
Обід був дуже посередній, а розмови просто нестерпні. «Це скидається на зміст розділів поганої книжки,— подумав Жюльєн.— Тут сміливо торкаються найважливіших проблем, доступних людській думці. Але, послухавши три хвилини, запитуєш себе, чого більше в промовця — пишномовності чи жахливого неуцтва».
Читач, мабуть, уже забув того нікчемного писаку, на ім’я Тамбо, племінника академіка і майбутнього професора, що своїми брудними наклепами отруював повітря в салоні палацу де Ла-Моль.
А саме цей чоловічок і подав Жюльєнові думку, що пані де Фервак, хоч і не відповідає на його листи, можливо, ставиться поблажливо до його почуття. Чорне серце пана Тамбо просто краялось від думки про успіхи Жюльєна. «Але з другого боку,— міркував майбутній професор,— людина визначна, так само як і перший-ліпший дурень, не може одночасно бути в двох місцях, отже, якщо Сорель зробиться коханцем прекрасної маршальші, вона його влаштує на якусь вигідну церковну посаду, і я позбудуся його в палаці де Ла-Моль».
Пан абат Шрар виголосив Жюльєнові довге повчання з приводу його успіхів у палаці де Фервак. Тут виявився сектантський дух суперництва між суворим янсеністом і цим єзуїтським монархічним салоном доброчесної маршальші, що претендував на відродження моралі.
«Червоне і чорне», розділ XXVIII. МАНОН ЛЕСКО
Отже, упевнившись в ослячій дурості настоятеля, він з успіхом став переконувати його в тому, що чорне е біле, а біле є чорне.
Лгхтенберг
Приписи росіянина категорично забороняли суперечити усно тій особі, якій писалися листи. Ні в якому разі не можна було ухилятись від постійного найпалкішого захоплення, це була найперша передумова для всіх листів. Якось увечері в опері, в ложі пані де Фервак, Жюльєн надто розхвалював балет «Манон Леско». Він робив це виключно на тій підставі, що балет здавався йому зовсім нікчемним.
Маршальша сказала, що балет набагато слабший за роман абата Премо.
«Он які — подумав Жульєн, весело здивувавшись.— Така доброчесна особа — і вихваляє роман.»
Пані де Фервак вважала своїм обов’язком два чи три рази на тиждень висловлювати нищівну зневагу до письменників, які своїми мерзенними творами намагаються зіпсувати молодь, що й без того, на жаль, легко піддається згубним пристрастям.
— Серед цих розпусних, небезпечних творів,— продовжувала пані де Фервак,— «Манон Леско» посідає, кажуть, одне в найперших місць. В цій книзі, кажуть, глибоко й правдиво змальовані помилки й заслужені страждання порочного серця; однак це не перешкодило вашому Бонапарту на острові Святої Єлени сказати, що цей роман написаний для лакеїв.
Ці слова вивели Жюльєна з душевного заціпеніння. «Мене хотіли погубити в очах пані де Фервак: їй розповіли про моє захоплення Наполеоном. Мабуть, її це дуже вразило, бо вона не втрималась від спокуси дати мені це відчути». Це відкриття цікавило його цілий вечір і зробило його дуже балакучим. Коли він прощався з пані де Фервак у вестибулі опери, вона сказала йому:
«— Пам’ятайте, пане, що той, хто мене любить, не повинен любити Бонапарта; його можна в кращому разі ви знавати як неминучість, послану провидінням. Зрештою, в цього чоловіка душа була не досить чутлива, він нездатний був цінити великі твори мистецтва.
Хто мене любить — повторював сам собі Жюльєн.— Цим нічого не сказано або сказано все. Ось таємниці мови, незбагненні для нас, бідних провінціалів». I, переписуючи безконечного листа до маршальші, він поринув у спогади про пані де Реналь.
— Як це могло трапитись,— сказала йому наступного дня пані де Фервак з таким байдужим виразом, що він здався йому явно неприродним,— що ви мені говорите про Лондон і Річмонд у листі, написаному, здається, вчора, після відвідання опери?
Жульєн зовсім збентежився. Він переписував слово в слово, не думаючи про те, що пише, і, мабуть, забув замінити слова Лондон і Річмонд, які були в оригіналі, на Париж і Сен-Клу. Він спробував щось сказати, але не міг довести до кінця жодної фрази, почуваючи, що ось-ось розсміється, як божевільний. Нарешті він якось виплутався, придумавши таке пояснення:
— Поринувши в глибокі міркування про найважливіші, найвищі ідеали людської душі, моя душа, коли я вам писав, могла про все забути і все переплутати.
«Я справив на неї враження,— сказав він собі, — отже, на сьогоднішній вечір я можу звільнити себе від цієї нудоти». I він негайно покинув палац де Фервак. Пізно ввечері, переглянувши оригінал переписаного вчора листа, він швидко знайшов фатальне місце, де молодий росіянин говорив про Лондон і Річмонд. Жюльєн з подивом помітив, що цей лист був майже ніжний.
Саме цей контраст між очевидною легковажністю в розмові і надзвичайною, трохи не апокаліптичною глибиною його листів змусив пані де Фервак звернути на нього увагу. Маршальші особливо подобались його довжелезні фрази. «Принаймні це не той уривчастий стиль, що увійшов у моду з легкої руки Вольтера, цього аморального чоловіка!» I хоча наш герой докладав усіх зусиль, щоб усунути з своїх розмов найменші сліди здорового глузду, все ж у них лишався деякий відтінок безбожності й антимонархізму, і це не випало з уваги пані де Фервак. Оточена завжди особами високоморальними, але нездатними висловити за цілий вечір хоч одну свіжу думку, ця дама була дуже чутлива до всього, що скільки-небудь вражало новизною, але вважала за необхідне для збереження власної гідності обурюватись цим; вона називала цей порок печаттю сучасної легковажності…
Але подібні салони можуть цікавити тільки тих, хто хоче чогось домогтися. Мабуть, і читач нудиться так само, як нудився Жюльєн від цього безбарвного життя. Ці пустельні рівнини нашої подорожі.
Протягом усього часу, витраченого Жюльєном на залицяння до пані де Фервак, мадемуазель де Ла-Моль доводилось робити великі зусилля, щоб примусити себе не думати про нього. В душі її відбувалась жорстока боротьба. Іноді їй здавалося, що вона зневажає цього похмурого юнака; але його розмова мимоволі чарувала її. Особливо дивувало її його незбагненне прикидання. В кожному слові, сказаному ним пані де Фервак, була неправда або принаймні жахливе перекручення його власних думок, прекрасно відомих Матильді. Цей макіавеллізм її вражав. «Яка глибина! — казала вона сама собі.— I яка різниця, коли порівняти його з бундючними дурнями або з пошлими пройдисвітами, як отой пан Тамбо, що висловлюють такі ж думки».
А проте мав Жюльєн і жахливі дні. Наче виконуючи найтяжчу повинність, він з’являвся щодня в салон маршальші. Зусилля, які він робив, граючи взяту на себе роль, зовсім знесилювали його. Часто, входячи ввечері на величезне подвір’я палацу де Фервак, він стримував себе всією силою волі й розсудливості, щоб не впасти у повний відчай.
«Адже я не впав у відчай в семінарії,— думав він,— а тоді переді мною була жахлива перспектива: чи досяг би я успіху, чи ні — однаково я був приречений жити весь час у найогиднішому і найнікчемнішому в світі середовищі. А проте вже наступної весни, через якихось одинадцять місяців, я став, мабуть, найщасливішою людиною серед моїх ровесників».
Але часто ці розумні міркування виявлялись безсилими перед лицем жахливої дійсності. Щодня він бачив Матильду за сніданком і за обідом. 3 численних листів, які йому цитував пан де Ла-Моль, він знав, що вона ось-ось має одружитися з паном де Круазнуа. Цей милий юнак уже з’являвся в палаці де Ла-Моль двічі на день, і ревниве око покинутого коханця уважно стежило за кожним його кроком.
Коли Жюльєнові здавалось, що мадемуазель де Ла-Моль ласкаво поводиться з нареченим, він, повернувшись у кімнату, з ніжністю поглядав на свої пістолети.
«Ах,— казав він собі,— чи не розумніше було б з мого боку, знищивши помітки на білизні, забрести в густий ліс льє за двадцять від Парижа і там покінчити з цим нестерпним життям! Мене там ніхто незнане, отже, тижнів зо два про мою смерть ніхто не дізнається, а через два тижні хто про мене згадає!»
Міркування дуже розумні, що й казати! Але наступного дня досить було нашому юному філософу побачити частину рука Матильди між рукавом плаття і рукавичкою, щоб він знову поринув у спогади. Хоч вони були й дуже болісні, та все ж прив’язували його до життя. «Ну що ж! — казав він тоді сам до себе.— Доведу до кінця цю російську політику. Але до чого це призведе?
Що стосується маршальші, то звичайно, переписавши п’ятдесят три листи, я їй більше не писатиму.
Що ж до Матильди, то ці півтора місяця обтяжливої комедії або зовсім не пом’якшать її гніву, або дадуть мені хвилину замирення. Боже праведний! Та я вмру від щастя!» I тут він уже не міг думати далі.
Прокинувшись від цих солодких мрій, він знову починав міркувати. «Хоч я й доб’юся одного дня щастя, після чого знов почнеться її неласка через те, що я, на своє горе, не вмію їй подобатись. I тоді мені вже не лишиться на що надіятись, всьому буде кінець, я загину навіки… Яку гарантію може вона мені дати при такій вдачі? На горе, моя нікчемність всьому причиною. Нема в мене цієї витонченості манер, розмовляю я важко, нудно. Боже праведний! Чому я — це я?»
«Червоне і чорне», розділ XXIX. НУДЬГА
Принести себе в жертву своїм пристрастям —гаразд, хоч би й так, але пристрастям, яких не маєш! 0 жалюгідне XIX століття!
Жіробе
Спочатку пані де Фервак читала довгі листи Жюльєна байдуже, але нарешті вони почали її цікавити. Одна річ дуже непокоїла її: «Який жаль, що пан Сорель не священик! Тоді можна було б допустити певну близькість із ним, але його орден і майже цивільний одяг можуть викликати різні лукаві запитання, і що тоді на них відповісти?..— Вона боялась думати далі.— Якій-небудь підступній приятельці може спасти на думку, і вона з радістю поширюватиме чутку, ніби це якийсь бідний родич мого батька, якийсь дрібний крамар, що дістав орден в національній гвардії».
До того моменту, коли пані де Фервак зустрілась з Жюльєном, її найбільшою втіхою було писати слово маршальша поряд із своїм іменем. Тепер її болісна і вразлива чванливість вискочки почала боротись а новим почуттям.
«Це було б для мене так легко, думала маршальша, влаштувати його старшим вікарієм в яку-небудь єпархію недалеко від Парижа. Але ж він — пан Сорель, та ще й якийсь секретар пана де Ла-Моля! Ні, це жахливо!»
Вперше в житті ця жінка, що всього боялась, була схвильована почуттям, далеким від честолюбних претензій на значне становище у вищому світі. Старий швейцар помітив, що коли він приносив листа від цього молодого красеня, юнака, що мав такий смутний вигляд, з обличчя маршальші негайно зникав неуважний і незадоволений вираз, якого вона завжди прибирала у присутності слуг.
Це нудне існування, наскрізь пройняте честолюбним бажанням зробити враження у вищому світі, хоч у глибині серця вона не відчувала ніякої радості від цих успіхів,— стало для неї таким нестерпним, відколи в неї зародився інтерес до Жюльєна, що їй досить було провести ввечері хоча б годину з цим незвичайним юнаком — і її покоївки могли бути спокійні: вона не дошкуляла їм весь день своїми причіпками.
Жюльєн завоював у неї таке довір’я, що воно не схитнулося навіть від анонімних листів, складених дуже майстерно. Даремно пан Тамбо переказав кілька спритно сфабрикованих наклепів панам де Люзу, де Круазнуа, де Кейлюсу, а ці пани охоче стали поширювати їх, не подумавши про те, щоб перевірити справедливість обвинувачень. Пані де Фервак, розум якої не міг розібратися в таких вульгарних наклепах, звіряла свої сумніви Матильді, і та її завжди заспокоювала.
Одного разу, тричі спитавши, чи немає листів, пані де Фервак раптом вирішила, що треба відповісти Жюльєнові. Це була перемога нудьги. Але вже на другому листі маршальша завагалася; їй здалося просто непристойним написати власною рукою таку вульгарну адресу: Панові Сорелю, в домі пана маркіза де Ла-Моля.
його ж вечора вона сухо сказала Жюльєнові
«— Мені потрібні конверти з вашою адресою.
«Ось я й потрапив у коханці-лакеї»,— подумав Жюльєн; він вклонився, злорадно уявляючи, яка в нього
Арсена, старого маркізового лакея. Цього ж таки вечора він приніс конверти і на другий день рано-вранці одержав третього листа; він прочитав п’ять-шість рядків спочатку і два-три в кінці. Лист був написаний на чотирьох сторінках, густим дрібним почерком.
Поволі в пані де Фервак утворилася приємна звичка писати майже щодня. Жюльєн відповідав, старанно переписуючи російські листи; і — хіба ж це не велика перевага цього пишномовного стилю! — маршальшу зовсім не дивувала відсутність будь-якого логічного зв’язку між йо« то відповідями та її листами.
Але як обурилася б ця горда жінка, коли б маленький Тамбо, що добровільно взяв на себе роль шпигуна і стежив за кожним кроком Жюльєна, міг повідомити її, що всі її листи лежать купою в шухляді Жюльєна зовсім не розпечатані.
Якось уранці швейцар приніс Жюльєнові в бібліотеку листа від пані де Фервак; Матильда зустріла швейцара, побачила адресу, написану рукою Жюльєна. Вона увійшла в бібліотеку в ту мить, коли швейцар виходив звідти. Лист ще лежав на столі; Жюльєн, заклопотаний роботою, не встиг сховати його в шухляду.
— Цього вже я не можу знести! — вигукнула Матильда, схопивши листа.— Ви зовсім забули мене, а я ж ваша дружина. Ваша поведінка просто жахлива, пане!
Але як тільки в неї вихопились ці слова, її гордість, уражена такою непристойною вихваткою, обурилась. Матильда розридалась, і Жюльєну здавалося, що вона от-от знепритомніє.
Вражений, збентежений, Жюльєн ще й сам не розумів, яке безмежне щастя обіцяє йому ця сцена. Він допоміг Матильді сісти, вона. мало не впала йому в обійми.
В першу мить, помітивши цей рух, він відчув невимовну радість., Але тут же згадав Коразова. «Я можу все зіпсувати єдиним словом»,— подумав він.
М’язи його рук напружились до болю, таке зусилля робив він над собою. «Я навіть не можу дозволити собі пригорнути до серця цей гнучкий чарівний стан, бо тоді вона зневажатиме мене і відштовхне від себе. Яка жахлива вдача!»
І, проклинаючи вдачу Матильди, він любив її в сто разів дужче; йому ввижалося, ніби він тримає в обіймах королеву. Байдужість, холодність Жюльєна посилила муки гордості, що краяли серце мадемуазель де Ла-Моль. Вона не могла зараз міркувати спокійно, їй не спадало на думку зазирнути в очі Жюльєна й по них прочитати, що він почуває до неї. Вона не наважувалась глянути йому в обличчя, боячись побачити зневагу до себе. Вона сиділа на бібліотечному дивані нерухомо, відвернувши голову від Жюльєна, переживаючи найжахливіші муки, яких можуть завдати людській душі кохання й гордощі. Як це трапилось, що вона дозволила собі такий жахливий вчинок!
«О, я нещасна! Дійти до того, щоб безсоромно пропонувати себе, бачити, як тебе відштовхують, та ще й хто відштовхує? — шпигала її вражена, шалена гордість.— Якийсь слуга мого батька!»
— Ні, цього я не стерплю! — сказала вона голосно. I, схопившись, вона з люттю відсунула шухляду письмового стола, що стояв поруч. Наче заціпенівши від жаху, дивилась вона на цілу купу — вісім чи десять нерозпечатаних листів, зовсім таких, як тільки що принесений швейцаром. На всіх конвертах адреса була написана трохи зміненим почерком Жюльєна.
— Ось як! — скрикнула вона, не тямлячи себе.— Ви не тільки підтримуєте з нею близькі стосунки, ви ще й зневажаєте її. Ви, нікчема, ви зневажаєте пані маршальшу де Фервак!
— Ах, пробач мені, друже мій,— раптом скрикнула вона, падаючи на коліна.— Зневажай мене, коли хочеш, але кохай мене, я не можу жити більше без твого кохання! — I вона знепритомніла.
«Ось вона, ця гордівниця, біля моїх ніг!» — подумав Жюльєн.
«Червоне і чорне», розділ XXX. ЛОЖА В КОМІЧШЙ ОПЕРІ
Чим більше хмар, Тим більшій буть грозі. Байрон.
«Дон-Жуан», п. I, стор. 78
Під час цієї бурхливої сцени Жюльєн відчув швидше здивування, ніж радість. Образливі слова Матильди довели йому мудрість того, що казав росіянин. «Якомога менше говорити, якомога менше діяти — ось мій єдиний порятунок». Він підняв Матильду і, не кажучи й слова, знов посадовив її на диван. Помалу вона отямилась і знов розплакалась. Намагаючись опанувати себе, вона взяла в руки листи пані де Фервак і заходилась, не кваплячись, розпечатувати їх, один по одному. Вона вся здригнулась, пізнавши почерк маршальші. Не читаючи, перегортала вона аркушики поштового паперу,— кожен лист мав приблизно по шість сторінок.
— Відповідайте мені принаймні,— сказала нарешті Матильда благальним тоном, все ще не наважуючись глянути на Жюльєна.— Ви прекрасно знаєте, що я горда, це нещасний наслідок мого становища і, якщо говорити щиро, моєї вдачі. Отже, пані де Фервак відібрала в мене ваше серце? Чи й вона пішла на такі жертви, на які мене штовхнуло моє нещасливе кохання?
Жюльєн відповів на це запитання похмурою мовчанкою. «Яке право має вона,— думав він,— вимагати від мене нескромного признання того, про що не говорять порядні люди?»
Матильда спробувала читати листи, але сльози заливали їй очі, вона нічого не бачила.
Вже цілий місяць вона почувала себе невимовно нещасною, але, будучи гордою, не хотіла признатись собі у своїх почуттях. Тільки випадок довів її до такого вибуху. В одну мить ревнощі й кохання перемогли гордість. Вона сиділа на дивані зовсім близько від Жюльєна. Він бачив її волосся, її алебастрову шию; на мить втративши самовладання, він обняв її за стан і пригорнув до своїх грудей.
Вона повільно повернула до нього голову. Його вразило безмежне горе, що відбивалося в її очах. їх не можна було впізнати.
Жюльєн відчув, що він ось-ось не витримає; насильство, яке він робив над собою, було понад його сили.
«Але ж у цих очах знову буде найхолодніша зневага,— сказав він собі,— якщо тільки я дозволю собі віддатись цьому щастю і покажу їй, що кохаю її».
Тим часом вона знов повторювала йому ледве чутним тремтячим голосом, як вона глибоко кається у своїх вчинках, на які її штовхала надмірна гордість.
— Я теж маю гордість,— вимовив Жюльєн дуже тихо, і на його обличчі позначилась безмежна втома.
Матильда рвучко обернулась до нього. Почути його голос було для неї таким щастям, якого вона майже не сподівалась. В цю хвилину вона проклинала свою гордість і хотіла зробити що-небудь незвичайне, неймовірне, щоб довести йому, як безмірно вона кохає його і ненавидить себе.
— I, слід гадати, саме завдяки моїй гордості,— продовжував Жюльєн,— ви удостоїли мене на хвилину своєю увагою; і, звичайно ж, тільки через мою твердість ї стійкість, що личить чоловікові, ви поважаєте мене зараз. Я можу кохати маршальшу…
Матильда здригнулась, в очах її з’явився якийсь дивний вираз. Вона чекала вироку. Жюльєн помітив цей рух. і відчув, що мужність зраджує його.
«Ах,— думав він, прислухаючись до пустих фраз, що їх вимовляли його уста, немов це був якийсь сторонній шум.— Ах, якби я міг укрити поцілунками ці бліді щічки так, щоб вона цього й не відчула!»
— Я можу кохати маршальшу,— повторив він, і голос його звучав усе тихіше,— але, звичайно, я не маю ніяких істотних доказів її почуття до мене…
Матильда глянула на нього; він витримав її погляд, принаймні він сподівався, що вона нічого не змогла прочитати на його обличчі. Він ночував, що вся його істота, до найпотаємніших закутків серця, сповнена любов’ю до неї» ніколи ще він так палко не кохав її; він був майже в такому ж збудженому стані, як і Матильда. Якби вона знайшла в собі трохи розсудливості й мужності, щоб поводитись обдумано, він упав би їй до ніг і перестав би грати цю пусту комедію. Але, зібравши останні сили, він продовжував говорити.
«Ах, Коразов! — сказав він собі подумки,— чому вас немає тут! Як я потребую вашої поради».
— Навіть якби в мене не було ніякого почуття до маршальші, мене привернула б до неї вдячність. Вона була ласкава до мене, втішала мене тоді, коли мене зневажали… В мене є підстави не довіряти деяким проявам почуття, дуже втішного для мене, але, очевидно, такого ж скороминущого.
— Ах, боже мій! — вигукнула Матильда.
— Ну, а яку гарантію ви могли б мені дати? — продовжував Жульєн різко і твердо, немов забувши на хвилину всю свою дипломатичну стриманість.— Де гарантія, яке божество може поручитися мені за те, що прихильність ваша, яку ви, здається, готові зараз повернути мені, триватиме довше двох днів?
— Моє безмірне кохання і безмірне горе, якщо ви більше не любите мене,— сказала вона, беручи його за руки і повернувшись до нього.
Від цього стрімкого руху її пелеринка трохи зсунулась і Жюльєн побачив її чарівні плечі. її злегка розтріпане волосся нагадувало йому блаженні хвилини…
Він уже був готовий здатись. «Одне необережне слово,— сказав він собі,— і знов почнуться для мене ці сповнені одчаю дні. Пані де Реналь шукала собі виправдання, коли робила те, що підказувало їй серце, а ця світська дівчина дає своєму серцю волю тільки тоді, коли остаточно доведе собі, що йому слід дати волю».
Він збагнув цю істину в одну мить і в ту ж мить опанував себе.
Він забрав від Матильди свої руки, які вона міцно стискала, і з підкресленою шанобливістю трохи відсунувся від неї. Для цього йому потрібна була вся мужність і твердість, на яку лише здатна людина. Потім він старанно позбирав усі листи пані де Фервак, розкидані на дивані, і з підкресленою ввічливістю, дуже жорстокою в цю хвилину, додав:
—- Сподіваюсь, мадемуазель де Ла-Моль дозволить мені обміркувати все це.
I він поспішно вийшов з бібліотеки; вона чула, як він зачиняє за собою двері.
«Він і трохи не розчулився, звір отакий,— подумала вона.— Ні, що я кажу — звір! Він розумний, завбачливий, добрий; це я винна, винна так, що виннішою не можна бути».
Такий настрій не залишав Матильду весь день. Вона була майже щаслива, бо цілком віддалась коханню; не можна було повірити, що її душа нещодавно була пройнята гордістю, та ще й якою гордістю!
Вона злякано здригнулася, коли ввечері лакей доповів про пані де Фервак; голос слуги здався їй зловісним. Вона не могла дивитись на маршальшу і відразу ж вийшла. Жюльєн, не дуже гордий з своєї важкої перемоги, боявся зрадити себе поглядом і не обідав у палаці де Ла-Моль.
Його кохання і щастя швидко зростали в міру того, як віддалявся момент його поєдинку з Матильдою; тепер він уже докоряв собі. «Як я міг витримати?— думав він.— А що, як вона розлюбить мене. Одна мить може все змінити в цій гордій душі, а я поводився з нею, треба зізнатись, жахливо».
Увечері він згадав, що йому неодмінно треба з’явитись в опері у ложі пані де Фервак, яка дуже його запрошувала. Матильда неодмінно поцікавиться: був він там чи дозволив собі нечемність і не з’явився. Незважаючи на всю очевидну справедливість цих міркувань, він спочатку почував себе просто нездатним піти туди. Доведеться розмовляти з людьми, а це означає — наполовину позбутися своєї радості.
Пробило десяту годину; треба було неодмінно їхати.
На щастя, в ложі пані де Фервак було повно жінок, ї він залишився біля дверей, зовсім сховавшись за капелюшками дам. Це врятувало його; інакше він опинився б у дуже незручному становищі; сповнені розпачу божественні звуки арії Кароліни з «Таємного шлюбу» викликали в нього гарячі сльози. Пані де Фервак помітила їх; це було так не схоже на звичайний вираз мужньої твердості, властивий його обличчю, що навіть ця вискочка і світська дама, давно пересичена найгострішими втіхами гордості, була глибоко розчулена. Та невелика частка жіночої сердечності, яка ще залишилася в ній, примусила її заговорити з ним. їй хотілося тепер почути звук свого ж голосу.
— Ви бачили маркізу і мадемуазель де Ла-Моль?— спитала вона.— Вони в третьому ярусі.
Тої ж миті Жюльєн, досить нечемно спершись на бар’єр ложі, заглянув у зал і побачив Матильду. В очах її блищали сльози. «Але ж сьогодні не їхній оперний день,— подумав він. — Яка нетерпляча!»
Матильда умовила матір поїхати в оперу, хоч ложа, яку поквапилась запропонувати їй одна з підлесниць, не пасувала для дам їхнього стану. Матильда хотіла пересвідчитись, чи проведе Жюльєн цей вечір з пані де Фервак.
