«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ XXIX «НУДЬГА»

Жертвувати собою заради своїх пристрастей — ще куди не йшло; але заради пристрастей, яких у тебе немає!
О сумне дев’ятнадцяте століття!
ЖІРОДЕ

Спочатку Пані де Фервака читала довгі листи Жюльєна без особливого задоволення, але поступово вони почали її цікавити. Та одна річ її засмучувала: як шкода, що пан Сорель так і не став остаточно священником! Тоді його можна було б допустити до певної близькості; з цим хрестом і майже цивільним одягом він наражався на жорстокі запитання, а що на них відповідати? Вона навіть не завершувала цієї думки: якась лукава приятелька могла б припустити, а то й пустити чутку, що це якийсь молодший двоюрідний родич, далекий родич її батька, скажімо, торговець, нагороджений Національною гвардією.

До того часу, коли вона побачила Жюльєна, найбільшою втіхою Пані де Фервака було писати слово «маршальша» поруч зі своїм ім’ям. Потім хвора марнославність вискочки, яка ображалася на все, почала боротися з першими паростками її зацікавлення. «Як легко було б мені зробити його генеральним вікарієм у якійсь єпархії неподалік Парижа! — думала маршальша. — Але просто пан Сорель, та ще й дрібний секретар Маркіза де Ла-Моля! Це просто нестерпно».

Уперше ця душа, яка так багато чого боялася, була схвильована почуттям, не пов’язаним із її претензіями на становище та суспільну вищість. Її старий швейцар помітив: коли він приносив листа від цього вродливого юнака із таким сумним виглядом, то неодмінно бачив, як із обличчя маршальші зникав звичний розсіяний і невдоволений вираз, який вона завжди старанно прибирала, коли хтось із її слуг входив до кімнати.

Нудьга від життя, цілком присвяченого прагненню справляти враження на публіку, хоча в глибині душі не давала жодної справжньої насолоди від цих успіхів, стала такою нестерпною після того, як Пані де Фервака почала думати про Жюльєна, що для того, аби покоївки не зазнавали її гніву цілий день, достатньо було напередодні провести годину з цим дивним юнаком. Його становище, яке тільки починало зміцнюватися, не похитнули навіть чудово складені анонімні листи. Марно маленький Танбо підсунув панам де Люз, де Круазнуа та де Кайлю дві-три дуже майстерні наклепницькі вигадки; ці панове із задоволенням їх поширювали, навіть не надто замислюючись, наскільки правдивими були звинувачення. Маршальша, чий розум був не надто пристосований до опору таким вульгарним прийомам, розповідала Матильді про свої сумніви — і щоразу поверталася від неї заспокоєною.

Одного дня, тричі запитавши, чи не було листів, Пані де Фервака раптом вирішила відповісти Жюльєну. Це була перемога нудьги. Коли настав час писати другий лист, маршальшу ледь не зупинила сама непристойність написати власноруч таку вульгарну адресу: «Пану Сорелю, у Маркіза де Ла-Моля».

—Ви повинні, — сказала вона ввечері Жюльєну сухим тоном, — принести мені конверти, на яких буде вказана ваша адреса.

«Отже, я офіційно став коханцем-камердинером», — подумав Жюльєн і, вклонившись, навіть розважився, наслідуючи Арсена, старого камердинера Маркіза де Ла-Моля.

Того ж вечора він приніс конверти, а наступного, дуже рано вранці, отримав третій лист. Він прочитав кілька рядків на початку і два-три вірші наприкінці. Увесь лист складався з чотирьох сторінок, списаних дрібним, надзвичайно щільним почерком.

Поступово вони призвичаїлися до приємної звички писати одне одному майже щодня. Жюльєн відповідав точними копіями російських листів, і саме тут виявлялася перевага пишномовного стилю: Пані де Фервака зовсім не дивувалася, що його відповіді майже не мали нічого спільного з її листами.

Яким же було б обурення її гордості, якби маленький Танбо, який добровільно взяв на себе роль шпигуна за Жюльєном, зміг повідомити їй, що всі її нерозпечатані листи безладно валяються в шухляді Жюльєна.

Одного ранку швейцар приніс Жюльєнові до бібліотеки листа від маршальші. Матильда випадково зустріла цього чоловіка, побачила лист і адресу, написану почерком Жюльєна. Вона ввійшла до бібліотеки саме тоді, коли швейцар виходив; лист іще лежав на краю столу, бо Жюльєн, цілком поглинутий письмом, не встиг покласти його до шухляди.

—Ось чого я не можу терпіти! — вигукнула Матильда, вихоплюючи лист. — Ви зовсім мене забуваєте, мене, яка є вашою дружиною. Ваша поведінка жахлива, пане!

Після цих слів її гордість, приголомшена жахливою непристойністю власного вчинку, перехопила їй подих. Вона вибухнула сльозами й невдовзі, здавалося, була вже не в змозі дихати.

Приголомшений і розгублений Жюльєн не відразу збагнув, наскільки дивовижною й щасливою для нього була ця сцена. Він допоміг Матильді сісти; вона майже безсило схилилася в його обіймах.

Першої миті, коли він відчув цей рух, його охопила безмежна радість. Наступної — він згадав Коросова: «Одним-єдиним словом я можу все зруйнувати».

Його руки напружилися й завмерли — настільки болісним був зусилля, якого вимагала від нього ця політика.

«Я навіть не повинен дозволити собі притиснути до серця це гнучке й чарівне тіло, інакше вона зневажатиме мене й поводитиметься зі мною жорстоко. Який жахливий характер!»

І, проклинаючи характер Матильди, він любив її в сто разів сильніше; йому здавалося, що в його руках опинилася сама королева.

Непроникна холодність Жюльєна лише посилила горду муку, яка роздирала душу Матильди де Ла-Моль. Їй дуже бракувало самовладання, необхідного для того, щоб спробувати прочитати в його очах, що він відчуває до неї в цю мить. Вона не могла змусити себе поглянути на нього: боялася зустріти в його погляді вираз презирства.

Сидячи нерухомо на дивані в бібліотеці, повернувши голову в протилежний від Жюльєна бік, вона переживала найгостріші страждання, які гордість і кохання можуть завдати людській душі. У який жахливий вчинок вона щойно втягнула себе!

«Мені, нещасній, судилося побачити, як відкидають найнепристойніші залицяння! І хто їх відкидає?» — шалена від болю гордість додала: «Відкидає слуга мого батька!»

—Цього я не потерплю, — голосно сказала вона.

І, люто підвівшись, відкрила шухляду Жюльєнового столу, що стояв за два кроки від неї. Вона застигла від жаху, побачивши там вісім чи десять нерозпечатаних листів, цілком схожих на той, який щойно приніс швейцар. На всіх адресах вона впізнала почерк Жюльєна, більшою чи меншою мірою навмисно спотворений.

—Отже! — вигукнула вона, втрачаючи над собою контроль. — Ви не тільки добре ладнаєте з нею, а ще й зневажаєте її! Ви, нікчемна людина, зневажаєте Пані маршальшу де Фервака!

—Ах, пробач мені, мій друже, — додала вона, кинувшись йому до ніг. — Зневажай мене, якщо хочеш, але кохай мене! Я більше не можу жити без твого кохання.

І вона зовсім знепритомніла.

«Отже, ось вона, ця гордовита жінка, біля моїх ніг!» — подумав Жюльєн.

РОЗДІЛ XXX «ЛОЖА В БУФФ»

«Як найчорніше небо
провіщає найтяжчу бурю».

Дон Жуан, кн. I, строфа 75.

Посеред усіх цих великих потрясінь Жюльєн був радше здивований, ніж щасливий. Образи Матильди показували йому, наскільки мудрою була російська політика. Менше говорити, менше діяти — ось єдиний мій спосіб урятуватися.

Він підвів Матильду і, не промовивши жодного слова, посадив її назад на диван. Поступово вона не змогла стримати сліз.

Щоб чимось зайняти руки, вона взяла листи Пані де Ферва́к. Повільно розпечатувала їх один за одним. Коли впізнала почерк маршальші, її охопило виразне нервове тремтіння. Вона перегортала аркуші, не читаючи їх; більшість листів складалися з шести сторінок.

— Відповідайте мені хоча б на це, — нарешті благально промовила Матильда, не наважуючись поглянути на Жюльєна. — Ви ж знаєте, що я горда; це нещастя мого становища і, зрештою, мого характеру, я це визнаю. Отже, Пані де Ферва́к забрала у вас ваше серце… Чи пішла вона заради вас на всі ті жертви, на які штовхнуло мене це фатальне кохання?

Похмуре мовчання було єдиною відповіддю Жюльєна. Яке право, думав він, має вона вимагати від мене нескромності, негідної чесної людини?

Матильда спробувала читати листи, але очі, повні сліз, не дозволяли їй цього.

Вже місяць вона була нещасна, але ця горда душа ще далеко не зізнавалася собі у власних почуттях. Усе сталося лише через випадковий вибух. На мить ревнощі й кохання перемогли гордість. Вона сиділа на дивані зовсім близько до Жюльєна. Він бачив її волосся, її алебастрову шию; на якусь мить забув про все, що мав перед собою, обійняв її за талію і майже притиснув до грудей.

Вона повільно повернула до нього голову. Жюльєна вразив безмежний біль, що застиг у її очах; їхній звичний вираз неможливо було впізнати.

Жюльєн відчув, як його сили покидають його: мужність, яку він змушував себе виявляти, була для нього майже смертельно болісною.

«Незабаром ці очі виражатимуть лише найхолоднішу зневагу, — подумав він, — якщо я дозволю собі піддатися щастю кохати її». Тим часом вона тихим, майже згаслим голосом, ледве знаходячи сили закінчити фразу, повторювала йому запевнення у своєму каятті за вчинки, які надиктувала їй надмірна гордість.

— Я теж гордий, — ледве чутно промовив Жюльєн, і його обличчя виражало крайнє фізичне виснаження.

Матильда різко повернулася до нього. Почути його голос було для неї щастям, на яке вона вже майже не сподівалася. Тепер вона згадувала про свою пиху лише для того, щоб проклинати її; їй хотілося вигадати якісь неймовірні, нечувані вчинки, аби довести йому, наскільки вона його обожнює і наскільки ненавидить саму себе.

— Можливо, саме через цю гордість, — продовжив Жюльєн, — ви колись вирізнили мене з-поміж інших; напевно, саме через цю мужню твердість, яка личить чоловікові, ви цінуєте мене й тепер. Я можу кохати маршальшу…

Матильда здригнулася; її очі набули дивного виразу. Зараз вона мала почути свій вирок. Жюльєн не пропустив цього руху й відчув, як слабшає його мужність.

«Ах! — думав він, слухаючи звук порожніх слів, що виходили з його вуст, немов якийсь чужий шум. — Якби я міг обсипати поцілунками ці бліді щоки, і щоб ти цього не відчула!»

— Я можу кохати маршальшу, — продовжував він, і його голос ставав дедалі тихішим, — але, безперечно, не маю жодного вирішального доказу її прихильності до мене…

Матильда подивилася на нього. Він витримав її погляд — принаймні сподівався, що його обличчя не видало його. Любов проникла в найпотаємніші закутки його серця. Ніколи ще він не кохав її так шалено; він був майже таким самим безумним, як Матильда. Якби тільки вона мала достатньо холоднокровності й мужності, щоб діяти, він упав би до її ніг, зрікшись усієї цієї марної комедії. Йому вистачило сили продовжити:

«Ах, Корасофф! — вигукнув він подумки. — Чому тебе зараз немає тут? Як мені потрібне твоє слово, щоб спрямувати мої вчинки!» Тим часом уголос він говорив:

— За відсутності будь-якого іншого почуття сама вдячність була б достатньою, щоб прив’язати мене до маршальші. Вона виявила до мене прихильність, вона втішала мене, коли всі мене зневажали… Я можу не мати безмежної віри в певні надзвичайно привабливі, безперечно, але, можливо, й дуже нетривкі обіцянки.

— Ах, Боже мій! — вигукнула Матильда.

— Що ж, яку гарантію ви мені дасте? — живо й твердо запитав Жюльєн, на мить відкинувши обережні правила дипломатії. — Який бог заприсягнеться мені, що становище, яке ви, здається, готові повернути мені зараз, триватиме більше двох днів?

— Надмір моєї любові й мого горя, якщо ви перестанете мене кохати, — відповіла вона, взявши його за руки й повернувшись до нього.

Від різкого руху її пелерина трохи зсунулася, і Жюльєн побачив її чарівні плечі. Трохи розкуйовджене волосся нагадало йому про щасливий спогад…

Він уже ладен був поступитися. «Одне необережне слово, — подумав він, — і я знову приречу себе на цю довгу низку днів, проведених у відчаї». Пані де Реналь знаходила причини робити те, що підказувало їй серце; ця світська дівчина дозволяла своєму серцю хвилюватися лише після того, як переконувала себе вагомими доказами, що воно справді повинно хвилюватися.

Він збагнув цю істину за одну мить — і так само швидко повернув собі мужність.

Він забрав свої руки, які Матильда стискала у своїх, і з виразною пошаною трохи відсунувся від неї. Далі чоловіча мужність уже не могла сягнути.

Потім він заходився збирати всі листи Пані де Ферва́к, розкидані по дивану, і з виглядом надзвичайної — а в цю мить майже жорстокої — ввічливості додав:

— Панна де Ла-Моль дозволить мені обміркувати все це.

Він швидко вийшов із бібліотеки; Матильда почула, як він одна за одною зачинив усі двері.

«Цей чудовисько зовсім не схвильований», — подумала вона.

«Але що я кажу — чудовисько! Він розважливий, обережний, добрий; це я винна значно більше, ніж можна собі уявити».

Цей погляд на події зберігся в неї надовго. Того дня Матильда була майже щаслива, бо вся віддалася коханню; здавалося, ця душа ніколи не знала гордості — і якої ж гордості!

Увечері, коли в салоні лакей оголосив про прихід Пані де Ферва́к, Матильда здригнулася від жаху: голос цього чоловіка здався їй зловісним. Вона не могла витримати вигляду маршальші й поспішно відійшла.

Жюльєн, зовсім не пишаючись своєю тяжкою перемогою, боявся власного погляду і не вечеряв у готелі де Ла-Моль.

Його любов і щастя стрімко зростали в міру того, як він віддалявся від хвилини битви; невдовзі він уже почав себе картати.

«Як я міг їй опиратися! — думав він. — А раптом вона перестане мене кохати! Однієї миті досить, щоб змінити цю горду душу, і, треба визнати, я повівся з нею жахливо».

Увечері він зрозумів, що неодмінно мусить з’явитися в Буфф, у ложі Пані де Ферва́к. Вона сама настійливо запросила його; Матильда неодмінно дізналася б про його присутність або про нечемну відсутність. Попри очевидність цього міркування, на початку вечора він не мав сил занурюватися в товариство. Варто було заговорити — і він втрачав би половину свого щастя.

Пробило десяту. Довелося неодмінно показатися.

На щастя, ложа маршальші була переповнена жінками, і Жюльєна посадили біля дверей, майже повністю сховавши за капелюшками. Це положення врятувало його від безглуздя. Божественні звуки відчаю Кароліни з «Таємного шлюбу» змусили його розплакатися. Пані де Ферва́к помітила ці сльози; вони так різко контрастували з мужньою твердістю його звичного обличчя, що ця душа великосвітської жінки, давно пересичена всім найїдкішим, що породжує гордість вискочки, була зворушена. Те небагато, що залишилося в ній від жіночого серця, спонукало її заговорити. Їй захотілося насолодитися звуком власного голосу в цю мить.

— Ви бачили дам де Ла-Моль? — запитала вона його. — Вони в третій ложі.

Жюльєн тієї ж миті нахилився до залу, досить нечемно спершися на край ложі: він побачив Матильду; її очі блищали від сліз.

«І все ж сьогодні не їхній оперний вечір, — подумав Жюльєн. — Яка поспішність!»

Матильда домоглася від матері, щоб та прийшла до Буфф, попри невідповідність їхньому становищу ложі, яку одна з приятельок родини поспішно запропонувала їм. Вона хотіла побачити, чи проведе Жюльєн цей вечір із маршальшею.

РОЗДІЛ XXXI «НАЛЯКАТИ ЇЇ»

«Ось вам і великий здобуток вашої цивілізації! З кохання ви зробили звичайну справу».
БАРНАВ.

Жюльєн кинувся до ложі Пані де Ла-Моль. Першими його погляд зустріли заплакані очі Матильди; вона плакала, не стримуючись, адже поруч були лише другорядні особи — приятелька, яка позичила їм ложу, та кілька знайомих чоловіків. Матильда поклала свою руку на руку Жюльєна, наче зовсім забувши про присутність матері. Майже задихаючись від сліз, вона спромоглася вимовити лише одне слово:

—Гарантії!

«Аби тільки не говорити з нею, — думав сам схвильований Жюльєн, сяк-так прикриваючи рукою очі під приводом того, що люстра сліпить глядачів третього ярусу. — Якщо я заговорю, вона вже не зможе сумніватися в силі мого хвилювання; голос мене видасть, і все ще може бути втрачено».

Його внутрішня боротьба була значно тяжчою, ніж уранці: його серце встигло розтривожитися. Він боявся, що Матильда знову піддасться марнославству. Сп’янілий коханням і щастям, він змусив себе не промовити до неї жодного слова.

На мою думку, це одна з найкращих рис його характеру: людина, здатна на таке самовладання, може далеко піти, якщо тільки доля дозволить.

Матильда наполягла, щоб Жюльєн повернувся разом із ними до готелю. На щастя, надворі злива. Але маркіза посадила його навпроти себе, безперестанку говорила з ним і не дала йому змоги обмінятися бодай словом із дочкою. Можна було подумати, що маркіза сама дбає про щастя Жюльєна; тепер, коли він уже не боявся втратити все через надмірне хвилювання, він віддався йому безтямно.

Чи наважуся я сказати, що, повернувшись до своєї кімнати, Жюльєн упав навколішки й почав цілувати любовні листи, подаровані йому принцом Корасовим?

—О великий чоловіче! Чого тільки я тобі не завдячую! — вигукнув він у нестямі.

Поступово до нього повернулося самовладання. Він порівняв себе з генералом, який щойно наполовину виграв велику битву.

«Перевага безперечна, величезна, — думав він, — але що буде завтра? Одна мить може все зруйнувати».

Він пристрасно розгорнув «Мемуари», продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, і протягом двох довгих годин змушував себе читати. Очі лише ковзали по сторінках — байдуже, він примушував себе читати. Під час цього дивного читання його голова й серце, самі того не усвідомлюючи, працювали на рівні всього найвищого й найвеличнішого.

«Це серце зовсім не схоже на серце Пані де Реналь, — думав він, — але далі я все одно не просуваюся».

—НАЛЯКАТИ ЇЇ! —раптом вигукнув він, відкинувши книжку.

«Ворог слухатиметься мене лише доти, доки я триматиму його в страху; тоді він не наважиться мене зневажати».

Він ходив своєю маленькою кімнатою, сп’янілий від радості. Щоправда, це щастя було радше породжене гордістю, ніж коханням.

«Налякати її! — гордо повторював він, і мав підстави пишатися собою. — Навіть у найщасливіші моменти Пані де Реналь завжди сумнівалася, чи моє кохання таке саме сильне, як її. А тут я підкорюю демона — отже, мушу його підкорити».

Він добре знав, що наступного ранку вже о восьмій Матильда буде в бібліотеці; сам він прийшов туди лише о дев’ятій, палаючи від кохання, але його розум панував над серцем. Не минав, мабуть, і єдиний момент, щоб він не повторив собі: «Треба постійно тримати її в полоні великого сумніву: чи любить він мене? Її блискуче становище та лестощі всіх, хто з нею спілкується, і так надто легко дають їй упевненість».

Він застав її блідою, спокійною, сидячою на канапі, але, здавалося, вона була не здатна зробити жодного руху. Вона простягнула йому руку:

—Друже, я справді образила тебе; ти маєш право сердитися на мене.

Жюльєн не очікував такого простого тону. Він мало не видав себе.

—Ви хочете гарантій, друже мій, — додала вона після мовчання, яке сподівалася, що він порушить. — Це справедливо. Заберіть мене звідси, поїхали до Лондона… Я буду назавжди втрачена, зганьблена…

Вона мала мужність забрати свою руку з руки Жюльєна й прикрити нею очі. У цій душі знову прокинулися всі почуття стриманості та жіночої чесноти.

—Що ж, зганьбіть мене, — нарешті промовила вона зітхнувши. — Оце і є гарантія.

«Учора я був щасливий, бо мав мужність бути суворим до самого себе», — подумав Жюльєн.

Після короткої мовчанки він спромігся настільки опанувати своє серце, що холодним тоном промовив:

—Коли ми вирушимо до Лондона, коли ви будете зганьблені, як ви самі висловилися, хто дасть мені гарантію, що ви мене кохатимете? Що моя присутність у поштовій кареті не почне вас дратувати? Я не чудовисько: те, що ви втратите добре ім’я в очах світу, стане для мене лише ще одним нещастям. Перешкодою є не ваше становище в суспільстві, а, на жаль, ваш характер. Чи можете ви самі собі пообіцяти, що кохатимете мене вісім днів?

«Ах, аби тільки вона кохала мене вісім днів, лише вісім днів, — тихо думав Жюльєн, — і я помру від щастя. Яке мені діло до майбутнього, яке мені діло до життя? Це божественне щастя може початися просто зараз, воно залежить тільки від мене!»

Матильда побачила, що він замислився.

—Отже, я зовсім тебе не варта, — сказала вона, беручи його за руку.

Жюльєн поцілував її, але тієї ж миті залізна рука обов’язку стиснула його серце.

«Якщо вона побачить, наскільки сильно я її кохаю, я її втрачу».

І ще до того, як він вийшов із її обіймів, на його обличчя повернулася вся гідність, належна чоловікові.

Цього дня і наступних Жюльєн умів приховувати надмір свого щастя; часом він відмовляв собі навіть у задоволенні притиснути її до себе.

В інші миті шалене щастя перемагало всі поради розсудливості.

Біля заростей жимолості, посаджених для того, щоб приховати драбину, в саду він зазвичай ставав і здалеку дивився на віконницю Матильди, оплакуючи її непостійність. Поруч височів великий дуб, і його стовбур приховував Жюльєна від цікавих очей.

Коли тепер він проходив із Матильдою тим самим місцем, яке так живо нагадувало йому про його колишнє безмірне нещастя, контраст між минулим відчаєм і нинішнім блаженством виявився надто сильним для його характеру; очі його наповнилися сльозами, і, підносячи до губ руку коханої, він сказав:

—Тут я жив, думаючи про вас; тут я дивився на цю віконницю, годинами чекав щасливої миті, коли побачу, як ця рука її відчинить…

Його слабкість була цілковитою. Він розповів їй — тими правдивими барвами, яких неможливо вигадати, — про безмір свого тодішнього відчаю. Короткі вигуки свідчили про нинішнє щастя, яке поклало край цій жахливій муці.

—Що ж я роблю, Боже мій! —раптом схаменувся Жюльєн. —Я гублю себе.

У нападі тривоги йому вже здалося, що в очах Матильди стало менше кохання. Це була лише ілюзія, але обличчя Жюльєна миттєво змінилося й укрилося смертельною блідістю. Його очі на мить згасли, а вираз гордої, майже зловмисної зверхності невдовзі заступив собою той щирий і беззастережний прояв кохання, який щойно осявав його обличчя.

—Що з вами, друже мій? —ніжно й стривожено запитала Матильда.

—Я брешу, —роздратовано відповів Жюльєн. —І брешу вам. Я дорікаю собі за це, хоча, Боже свідок, я достатньо вас поважаю, щоб не брехати. Ви мене кохаєте, ви мені віддані, і мені не потрібно вигадувати красивих фраз, щоб вам сподобатися.

—Боже мій! То хіба все те чарівне, що ви говорили мені останні десять хвилин, —лише фрази?

—І я гірко докоряю собі за них, люба моя. Колись я придумав їх для однієї жінки, яка мене кохала і яка мені набридла… Це вада мого характеру; я сам себе викриваю перед вами. Пробачте мені.

Щоки Матильди залилися гіркими сльозами.

—Щойно якийсь відтінок у вашій поведінці зачепить мене, і я на мить змушений поринути в вимушену задуму, моя проклята пам’ять, яку я зараз ненавиджу, одразу підсовує мені готовий вихід, і я зловживаю ним.

—Отже, я сама того не помічаючи, зробила щось таке, що вам не сподобалося? —з чарівною простодушністю запитала Матильда.

—Одного разу, пам’ятаю, коли ви проходили повз ці кущі жимолості, ви зірвали квітку. Пан де Люз забрав її у вас, і ви дозволили йому залишити її собі. Я був за два кроки від вас.

—Пан де Люз? Це неможливо, —з властивою їй природною гордовитістю заперечила Матильда. —Я не дозволяю собі таких манер.

—Я в цьому певен, —жваво відповів Жюльєн.

—Що ж, друже мій, це правда, —сумно сказала Матильда, опустивши очі.

Вона чудово знала, що вже багато місяців не дозволяла панові де Люзу нічого подібного.

Жюльєн подивився на неї з невимовною ніжністю.

«Ні, —подумав він, —вона не кохає мене менше».

Увечері Матильда, сміючись, дорікнула йому за його пристрасть до Пані де Ферваки:

—Буржуа закохався в парвеню! Мабуть, саме такі залицяння —єдині, від яких мій Жюльєн не здатен звести з розуму. Вона зробила з вас справжнього денді, —додала вона, граючись його волоссям.

У той час, коли Жюльєн вважав, що Матильда його зневажає, він став одним із найкраще вдягнених чоловіків Парижа. Але мав одну перевагу над подібними людьми: щойно його туалет був завершений, він більше про нього не думав.

Одне лише дратувало Матильду: Жюльєн продовжував переписувати російські листи й надсилати їх маршальші.

РОЗДІЛ XXXII «ТИГР»

«Ох, чому саме так, а не інакше?»
БОМАРШЕ.

Один англійський мандрівник розповідає про близькі стосунки, які склалися між ним і тигром: він сам виховав його й пестив, але завжди тримав на столі заряджений пістолет.

Жюльєн дозволяв собі віддатися всьому безмірному щастю лише тоді, коли Матильда не могла прочитати його в його очах. Він сумлінно виконував свій обов’язок —час від часу говорити їй щось різке.

Коли ніжність Матильди, за якою він спостерігав із подивом, і безмір її відданості ось-ось позбавляли його всякої влади над собою, він знаходив у собі мужність раптово залишити її.

Уперше Матильда кохала.

Життя, яке доти завжди тяглося для неї черепашачими кроками, тепер летіло стрімголов.

Але оскільки гордість мала якось дати про себе знати, Матильда прагнула зухвало наражати себе на всі небезпеки, які могло накликати її кохання.

Обережним був Жюльєн, і лише коли йшлося про небезпеку, вона не поступалася його волі; зате покірна й майже смиренна з ним, вона ставала ще гордовитішою з усіма іншими мешканцями дому —чи то родичами, чи то слугами.

Увечері, в салоні, серед шістдесяти людей, вона кликала Жюльєна, щоб поговорити з ним наодинці й подовгу.

Якось маленький Танбо сів поруч із ними. Матильда попросила його принести з бібліотеки том Смо́летта, де розповідалося про революцію 1682 року. А коли він почав вагатися, вона додала:

—Не поспішайте, —і в її голосі прозвучала така образлива зверхність, що для душі Жюльєна це було справжнім бальзамом.

—Ви помітили погляд цього маленького чудовиська? —сказав він.

—Його дядько служить у цьому салоні вже десять чи дванадцять років, інакше я вигнала б його негайно.

Її поведінка щодо панів де Круазенуа, де Люза та інших, цілком бездоганна зовні, насправді була не менш зухвалою. Матильда гірко дорікала собі за всі колишні одкровення, які зробила Жюльєнові, тим більше що не наважувалася зізнатися йому: вона перебільшувала майже цілком невинні знаки уваги, які ці панове виявляли до неї.

Попри всі найкращі наміри, жіноча гордість не дозволяла їй сказати Жюльєнові:

«Коли я розповідала вам про свою слабкість і про те, що не відсмикувала руки, коли пан де Круазенуа, поклавши свою на мармуровий стіл, випадково торкався її, мені було приємно лише тому, що я говорила про це саме з вами».

Тепер варто було комусь із цих панів поговорити з нею хоча б кілька хвилин, як у неї негайно знаходилося якесь питання до Жюльєна —і це ставало приводом затримати його біля себе.

Вона завагітніла й радісно повідомила про це Жюльєнові.

—Тепер ви сумніватиметеся в мені? Хіба це не гарантія? Я назавжди ваша дружина.

Ця звістка глибоко вразила Жюльєна. Він мало не забув про головний принцип своєї поведінки. Як же можна навмисно бути холодним і жорстоким до цієї бідолашної дівчини, яка губить себе заради нього? Варто було їй хоч трохи виглядати нездоровою —і навіть у ті дні, коли голос розсудливості лунав у ньому особливо грізно, він уже не знаходив у собі мужності сказати їй одне з тих жорстоких слів, які, за його досвідом, були так необхідні для збереження їхнього кохання.

—Я хочу написати батькові, —якось сказала Матильда. —Для мене він більше, ніж батько, він мій друг. Саме тому я вважала б негідним і для вас, і для себе бодай на мить намагатися його обманути.

—Боже мій! Що ви збираєтеся зробити? —перелякано запитав Жюльєн.

—Виконати свій обов’язок, —відповіла вона, і її очі сяяли від радості.

Вона вважала себе великодушнішою за коханого.

—Але він із ганьбою вижене мене!

—Це його право, і його треба поважати. Я подам вам руку, і ми вийдемо через парадні ворота серед білого дня.

Здивований Жюльєн попросив її відкласти це хоча б на тиждень.

—Не можу, —відповіла вона. —Честь говорить у мені, я побачила свій обов’язок і мушу виконати його негайно.

—Що ж, я наказую вам почекати, —нарешті сказав Жюльєн. —Ваша честь не постраждає: я ваш чоловік. Цей вирішальний крок змінить становище нас обох. Я також маю на це право. Сьогодні вівторок; наступного вівторка буде прийом у герцога де Реца. Увечері, коли пан де Ла-Моль повернеться додому, воротар передасть йому фатального листа… Він думає лише про те, щоб зробити вас герцогинею, я в цьому певен. Уявіть його відчай!

—Ви хочете сказати: уявіть його помсту?

—Я можу пожаліти свого благодійника, мені може бути боляче завдати йому шкоди, але я нікого не боюся і ніколи не боятимуся.

Матильда підкорилася. Відтоді як вона повідомила Жюльєнові про свій новий стан, це був перший раз, коли він заговорив із нею владним тоном; ніколи ще він не кохав її так сильно. Із радістю ніжна частина його душі хапалася за привід, який давав стан Матильди, щоб не говорити їй жорстоких слів.

Але думка про зізнання панові де Ла-Молю глибоко його тривожила. Чи не доведеться йому розлучитися з Матильдою? І навіть якщо вона болісно переживатиме його від’їзд, чи згадуватиме вона про нього через місяць після його від’їзду?

Жюльєн Сорель майже так само боявся справедливих докорів, які міг висловити йому Маркіз де Ла-Моль. Увечері він зізнався Матильді в цій другій причині свого смутку, а потім, утративши голову від кохання, зізнався і в першій.

Вона змінила колір обличчя.

— Невже, — сказала вона, — шість місяців, проведених далеко від мене, були б для вас нещастям?

— Величезним. Це єдине нещастя у світі, якого я боюся.

Матильда була безмежно щаслива. Жюльєн так старанно дотримувався своєї ролі, що зумів переконати її: саме вона з них двох кохає сильніше.

Фатальний вівторок настав дуже швидко. Опівночі, повернувшись додому, Маркіз де Ла-Моль знайшов листа, адресованого так, щоб він сам його відкрив і прочитав лише тоді, коли поруч не буде свідків.

«Батьку,

Усі суспільні зв’язки між нами розірвано, і залишилися тільки узи природи. Після мого чоловіка ви є і завжди будете найдорожчою для мене людиною. У мене на очі навертаються сльози, коли я думаю про біль, якого завдаю вам; але, щоб мій сором не став публічним і щоб залишити вам час усе обміркувати та вжити заходів, я більше не могла відкладати зізнання, яке вам винна. Якщо ваша дружба, про яку я знаю, що вона безмежна до мене, дозволить вам призначити мені невелику пенсію, я поїду жити туди, куди ви побажаєте, наприклад до Швейцарії, разом із моїм чоловіком. Його ім’я настільки незнане, що ніхто не впізнає у пані Сорель вашу доньку — невістку вер’єрського теслі. Ось це ім’я, яке мені було так боляче написати. Я боюся вашого гніву на Жюльєна, адже він, на перший погляд, такий справедливий. Я не стану герцогинею, батьку; але, кохаючи його, я знала це, бо першою покохала саме я, і саме я його спокусила. Від вас і від наших предків я успадкувала надто горду душу, щоб зупиняти свою увагу на тому, що є або здається мені вульгарним. Даремно, бажаючи вам догодити, я думала про пана де Круазенуа. Навіщо ви самі поставили перед моїми очима справжню гідність? Ви ж самі сказали мені після мого повернення з Єра: цей молодий Сорель — єдина людина, з якою мені не нудно. Бідолашний юнак, якщо це можливо, страждає не менше за мене через біль, якого завдає вам цей лист. Я не можу перешкодити вам гніватися на нього як батькові; але любіть мене завжди як друг.

Жюльєн ставився до мене з повагою. Якщо іноді він і розмовляв зі мною, то лише через свою глибоку вдячність вам: адже природна гордість його характеру спонукає його відповідати лише офіційно кожному, хто настільки перевищує його за становищем. Він має гостре й природжене відчуття різниці між суспільними станами. Це я, зізнаюся, червоніючи перед моїм найкращим другом, — і ніколи більше нікому такого не скажу, — це я одного дня в саду стиснула його руку.

Через двадцять чотири години чому ви мали б гніватися на нього? Моя провина непоправна. Якщо ви цього вимагатимете, саме через мене він передасть вам запевнення у своїй глибокій повазі та у своєму відчаї від того, що завдав вам прикрості. Ви ніколи його не побачите, але я поїду за ним туди, куди він захоче. Це його право, це мій обов’язок: він батько моєї дитини. Якщо ваша доброта дозволить вам дати нам шість тисяч франків на прожиття, я прийму їх із вдячністю; якщо ж ні, Жюльєн має намір оселитися в Безансоні, де почне працювати вчителем латини та словесності. З якого б низького становища він не починав, я певна, що він підніметься. Поруч із ним я не боюся безвісності. Якщо станеться революція, я впевнена, що він відіграватиме в ній одну з перших ролей. Чи могли б ви сказати те саме про будь-кого з тих, хто просив моєї руки? У них чудові землі! Але я не можу вбачати лише в цій обставині підставу для захоплення. Мій Жюльєн досяг би високого становища навіть за нинішнього режиму, якби мав мільйон і заступництво мого батька…»

Матильда знала, що Маркіз де Ла-Моль був людиною, яка завжди діяла під першим поривом, тому написала вісім сторінок.

«Що мені робити? — думав Жюльєн, ходячи опівночі садом, поки пан де Ла-Моль читав цього листа. — Де тут мій обов’язок, а де мій інтерес? Я безмежно йому зобов’язаний: без нього я залишився б дрібним шахраєм, та ще й недостатньо спритним, щоб не викликати ненависті й переслідувань з боку інших. Він зробив із мене світську людину. Відтепер мої необхідні хитрощі будуть, по-перше, рідшими, а по-друге, менш ганебними. Це більше, ніж якби він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим хрестом і видимістю дипломатичної служби, які виводять мене з безвісності.

Якби він сам тримав перо і мав визначити мою поведінку, що б він написав?..»

Жюльєна раптом перервав старий камердинер Маркіза де Ла-Моля.

— Маркіз негайно вас кличе, одягненого чи ні.

Камердинер, ідучи поруч із Жюльєном, тихо додав:

— Пан Маркіз не тямить себе від люті. Бережіться.