«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ X «КОРОЛЕВА МАРҐАРИТА»

«Любове! До яких безумств ти не здатна змусити нас знаходити насолоду?»
Лист португальської черниці.

Жюльєн перечитав свої листи. Коли задзвонили до обіду, він подумав: «Яким же смішним я мав здатися цій паризькій ляльці! Яке безумство — справді сказати їй те, про що я думав! Хоча, можливо, це було не таке вже й велике безумство. Цього разу правда була варта того, щоб її сказав саме я.

І навіщо було їй приходити й розпитувати мене про особисті речі? Це нетактовно з її боку. Вона продемонструвала повну відсутність виховання. Мої думки про Дантона не мають жодного стосунку до роботи, за яку її батько мені платить».

Коли Жюльєн увійшов до їдальні, його невдоволення дещо розвіяла глибока жалоба Матильди де Ла-Моль. Вона вразила його ще більше тому, що більше ніхто з родини не був одягнений у чорне.

Після обіду він остаточно звільнився від нападу захоплення, який переслідував його цілий день. На щастя, серед гостей був академік, який знав латину. «Ось людина, яка найменше насміхатиметься з мене, — подумав Жюльєн, — якщо, як я підозрюю, моє запитання про жалобу Матильди було черговою незграбністю».

Матильда дивилася на нього якимось дивним поглядом. «Ось вона, кокетливість жінок цієї країни, саме такою її змальовувала мені Пані де Реналь, — подумав Жюльєн. — Сьогодні вранці я був із нею нелюб’язний, не піддався її бажанню поговорити. Тепер я, мабуть, став дорожчим у її очах. Що ж, диявол від цього нічого не втрачає. Пізніше її зарозуміла пиха неодмінно знайде спосіб помститися. Я лише підштовхую її до ще більшої зарозумілості.

Яка різниця з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка наївність! Я знав думки Пані де Реналь ще до того, як вони ставали зрозумілими їй самій; я бачив, як вони народжувалися. Єдиною перешкодою в її серці був страх за життя дітей — почуття розумне, природне і навіть приємне для мене, хоч через нього я й страждав. Я був дурнем. Уявлення, які я склав собі про Париж, не дозволили мені оцінити цю величну жінку.

Яка ж, Боже мій, різниця! І що я знаходжу тут? Сухе й пихате марнославство, всі можливі відтінки самолюбства — і нічого більше».

За столом почали вставати. «Не дамо моєму академікові втягнутися в розмову з кимось іншим», — подумав Жюльєн. Проходячи до саду, він підійшов до нього, надав обличчю лагідного й покірного виразу і поділив із ним його обурення успіхом «Ернані».

— Якби ми досі жили за часів королівських lettres de cachet! — сказав він.

— Тоді він не посмів би! — вигукнув академік, зробивши жест у стилі Тальми.

З приводу якоїсь квітки Жюльєн процитував кілька рядків із «Георгік» Вергілія й заявив, що ніщо не зрівняється з віршами абата Делілля. Одне слово, він усіляко лестів академікові. Потім, із якомога байдужішим виглядом, запитав:

— Припускаю, Матильда де Ла-Моль носить жалобу за якимось дядьком, від якого успадкувала майно?

— Що? Ви належите до цього дому, — академік раптом зупинився, — і не знаєте про її дивну пристрасть? Справді, дивно, що мати дозволяє їй такі речі. Але, між нами, у цій родині не надто вирізняються силою характеру. Пані Матильда має її за всіх і веде за собою всю родину. Сьогодні ж 30 квітня!

Академік промовив це, тонко глянувши на Жюльєна. Жюльєн усміхнувся з найрозумнішим виглядом, на який лише був здатен.

«Який зв’язок може бути між тим, що вона керує цілим домом, носить чорну сукню і сьогодні 30 квітня? — думав він. — Мабуть, я ще незграбніший, ніж думав».

— Я мушу вам зізнатися… — почав він, і його погляд продовжував допитливо стежити за академіком.

— Пройдімося садом, — запропонував академік, із захватом передчуваючи нагоду розповісти довгу й витончену історію.

— Невже! Невже ви справді не знаєте, що сталося 30 квітня 1574 року?

— А де? — здивовано запитав Жюльєн.

— На Гревській площі.

Жюльєн був настільки здивований, що ці слова нічого йому не пояснили. Цікавість і очікування трагічної історії, такої близької його характерові, запалили в ньому той блиск очей, який оповідачі так люблять бачити у своїх слухачів. Академік, у захваті від того, що перед ним слухач, який нічого не знає, почав докладно розповідати Жюльєнові, як 30 квітня 1574 року на Гревській площі були обезголовлені найвродливіший чоловік свого століття Боніфацій де Ла-Моль та його друг, п’ємонтський дворянин Ганнібал де Коконассо. Ла-Моль був коханцем королеви Марґарити Наваррської.

— І зверніть увагу, — додав академік, — що Матильду де Ла-Моль звати Матильда-Марґарита. Ла-Моль водночас був фаворитом герцога Алансонського та близьким другом короля Наварри — майбутнього Генріха IV, чоловіка своєї коханки. У Масляний вівторок того 1574 року двір перебував у Сен-Жермені разом із бідолашним королем Карлом IX, який уже помирав.

Ла-Моль хотів викрасти своїх друзів-принців, яких королева Катерина Медічі фактично тримала при дворі як в’язнів. Він підвів до мурів Сен-Жермена двісті вершників, але герцог Алансонський злякався, і Ла-Моля віддали катові.

— Але найбільше в цій політичній катастрофі вражає те, що стосується пані Матильди, — вона сама розповіла мені про це сім чи вісім років тому, коли їй було лише дванадцять. Бо це була голова! Справжня голова! — Академік підняв очі до неба. — Її вразило те, що королева Марґарита Наваррська, сховавшись у будинку на Гревській площі, наважилася попросити ката віддати їй голову свого коханця. А наступної ночі, опівночі, вона забрала цю голову у своїй кареті й сама повезла її поховати в каплиці біля підніжжя Монмартру.

—Невже таке можливо? — вигукнув Жюльєн, глибоко зворушений.

—Пані Матильда зневажає свого брата, бо, як бачите, йому зовсім байдуже до всієї цієї давньої історії, і 30 квітня він не носить жалоби. Відтоді, як відбулася та знаменита страта, і на згадку про тісну дружбу Ла-Моля з Коконассо, якого, за італійським звичаєм, звали Аннібалом, усі чоловіки в цій родині носять це ім’я. А ще, — додав академік, стишивши голос, — сам Карл IX казав, що цей Коконассо був одним із найжорстокіших убивць під час різанини 24 серпня 1572 року… Але, любий Сорелю, як же ви можете не знати таких речей, ви, постійний мешканець цього дому?

—То ось чому двічі за вечерею Пані де Ла-Моль називала свого брата Аннібалом. Я думав, що мені почулося.

—Це був докір. Дивно, що маркіза терпить такі дивацтва… Чоловікові цієї дівчини ще доведеться багато чого побачити!

Після цих слів академік кинув ще п’ять чи шість уїдливих зауважень. Радість і майже дружня близькість, що світилися в його очах, неприємно вразили Жюльєна. «Ось ми вже двоє слуг, які перемивають кісточки своїм господарям, — подумав він. — Але від цього академічного пана, мабуть, не варто дивуватися нічому».

Одного разу Жюльєн застав його навколішки перед маркізою де Ла-Моль: він випрошував у неї рецепт тютюнової суміші для якогось провінційного небожа. А ввечері молода покоївка Пані де Ла-Моль, яка, як колись Еліза, намагалася загравати з Жюльєном, підказала йому справжню причину жалоби своєї пані: вона зовсім не прагнула таким чином привертати до себе увагу. Ця дивна поведінка була глибоко закорінена в її характері. Вона справді любила того Ла-Моля, коханця найрозумнішої королеви свого часу, який загинув, бо хотів повернути свободу своїм друзям. І яким друзям! Першому принцові крові та Генріху IV.

Звиклий до бездоганної природності, що пронизувала всю поведінку Пані де Реналь, Жюльєн у всіх паризьких жінках бачив лише награність і, коли був схильний до смутку, просто не знав, про що з ними говорити. Пані де Ла-Моль стала винятком.

Він поступово перестав сприймати за холодність ту особливу красу, що народжується з величної постави. Жюльєн довго розмовляв із Пані де Ла-Моль, яка в теплі весняні дні прогулювалася з ним садом уздовж відчинених вікон салону. Якось вона сказала йому, що читає історію д’Обіньє та Брантома. «Дивний вибір, — подумав Жюльєн. — А маркіза не дозволяє їй читати романи Вальтера Скотта!»

Одного дня вона з блиском захвату в очах, що свідчив про щирість її захоплення, розповіла йому епізод про одну молоду жінку часів Генріха III, який щойно прочитала в «Мемуарах де Л’Етуаля»: заставши свого чоловіка невірним, вона заколола його.

Самолюбство Жюльєна було приємно потішене. Жінка, оточена загальною пошаною і, за словами академіка, фактично керуюча всім домом, дозволяла собі розмовляти з ним так, що це майже скидалося на дружбу.

«Я помилявся, — невдовзі подумав Жюльєн. — Це не близькість. Я лише довірена особа з трагедії — їй просто потрібно з кимось говорити. У цій родині мене вважають ученим. Я візьмуся за Брантома, д’Обіньє, Л’Етуаля. Зможу заперечити деякі з анекдотів, які розповідає мені Пані де Ла-Моль. Я хочу вирватися з ролі безмовного слухача».

Поступово його розмови з цією дівчиною, що мала водночас величну й напрочуд невимушену поставу, ставали дедалі цікавішими. Він забував про свою сумну роль обуреного плебея. Пані де Ла-Моль здавалася йому освіченою і навіть розсудливою. У саду вона висловлювала думки, зовсім не схожі на ті, які демонструвала в салоні. Іноді вона говорила з ним із таким запалом і щирістю, що це разюче контрастувало з її звичайною поведінкою — холодною, гордовитою й відстороненою.

—Війни Ліги — це героїчна доба Франції, — якось сказала вона, і в її очах спалахнули геніальність та захват. — Тоді кожен бився за те, чого прагнув, за перемогу своєї партії, а не за жалюгідний хрестик, як за часів вашого імператора. Погодьтеся, тоді було менше егоїзму й дріб’язковості. Мені подобається та епоха.

—А Боніфацій де Ла-Моль був її героєм, — сказав він.

—Принаймні його кохали так, як, мабуть, солодко бути коханим. Яка жінка, що живе нині, наважилася б торкнутися відтятої голови свого страченого коханого?

Маркіза де Ла-Моль покликала доньку. Щоб бути корисним, лицемірство має залишатися прихованим; і Жюльєн, як бачимо, зробив Пані де Ла-Моль лише напівнатяк на своє захоплення Наполеоном.

«Ось у чому їхня величезна перевага над нами, — подумав Жюльєн, залишившись сам у саду. — Історія їхніх предків підносить їх над буденними почуттями, а їм не завжди доводиться думати про те, як заробити собі на прожиток! Яке убозтво! — гірко додав він. — Я не гідний міркувати про такі великі речі. Напевно, я бачу їх неправильно. Все моє життя — суцільне лицемірство, бо я не маю тисячі франків ренти, щоб просто купувати собі хліб».

—Про що ви тут замислилися, пане? — запитала Матильда, повертаючись бігом.

У цьому запитанні відчувалася близькість; вона навіть бігла, захекавшись, аби бути поруч із ним. Жюльєн утомився зневажати самого себе. З гордості він відверто висловив свою думку. Розповідаючи такій багатій людині про власну бідність, він сильно почервонів. При цьому він намагався тоном і поставою чітко показати, що нічого не просить. Ніколи раніше Матильда не вважала його таким привабливим: у його обличчі вона побачила чутливість і щирість, яких йому часто бракувало.

Не минуло й місяця, як Жюльєн знову задумливо прогулювався садом готелю де Ла-Моль, але його обличчя вже не мало тієї жорсткості й філософської зухвалості, яку на ньому залишало постійне усвідомлення власної нижчості. Щойно він провів до дверей салону Пані де Ла-Моль, яка запевняла, що під час бігу з братом ушкодила ногу.

«Вона так дивно сперлася на мою руку! — думав Жюльєн. — Невже я самовпевнений дурень, чи справді я їй подобаюся? Вона слухає мене так лагідно, навіть коли я зізнаюся їй у всіх муках свого самолюбства! Вона, яка з усіма така горда! У салоні всі були б неабияк здивовані, побачивши на її обличчі такий вираз. Безперечно, такою доброю й лагідною вона не буває ні з ким».

Жюльєн намагався не перебільшувати значення цієї дивної дружби. Сам для себе він порівнював її зі збройним перемир’ям. Щодня, зустрічаючись знову, вони ще до того, як повернутися до майже дружнього тону попереднього дня, ніби питали одне одного: «Сьогодні ми друзі чи вороги?» У перших обміняних фразах уже не мало значення, про що саме йшлося. Обоє стежили лише за формою. Жюльєн добре розумів: варто йому хоча б раз безкарно дозволити цій гордовитій дівчині його образити — і все буде втрачено. «Якщо вже нам судилося посваритися, то чи не краще зробити це відразу, відстоюючи законні права власної гордості, ніж згодом відбивати зневажливі випади, які неминуче посиплються на мене після найменшого відступу від почуття власної гідності?»

Кілька разів, у дні поганого настрою, Матильда намагалася говорити з ним тоном великої пані. Вона виявляла неабияку тонкість у цих спробах, але Жюльєн щоразу різко їх відкидав. Одного разу він раптом перебив її:
—Чи має Пані де Ла-Моль якесь доручення для секретаря свого батька? Він зобов’язаний вислухати її накази й шанобливо їх виконати, але, крім цього, йому нема чого їй говорити. Йому не платять за те, щоб він ділився з нею власними думками.

Така поведінка Жюльєна і дивні сумніви, які його мучили, розвіяли нудьгу, що охоплювала його в перші місяці в цьому розкішному салоні, де всі боялися всього і де не годилося жартувати ні з якого приводу. «Було б кумедно, якби вона мене кохала! — думав він. — Любить вона мене чи ні, але в мене є близька довірена особа — розумна дівчина, перед якою тремтить увесь цей дім, а найбільше — маркіз де Круазнуа. Цей юнак такий чемний, лагідний, хоробрий і має всі ті переваги походження та багатства, кожної з яких мені однієї вистачило б, щоб почуватися цілком безпечно! Він шалено в неї закоханий, тобто настільки, наскільки взагалі може закохатися парижанин, і має одружитися з нею. Скільки листів змусив мене написати Пан де Ла-Моль двом нотаріусам, щоб вони уклали шлюбний контракт! А я, який щоранку почуваюся таким підлеглим, тримаючи в руці перо, через дві години тут, у саду, тріумфую над цим таким милим юнаком. Адже її прихильність до мене очевидна, пряма. Можливо, вона навіть ненавидить у ньому майбутнього чоловіка. У неї достатньо гордості для цього. А тоді її доброзичливість до мене я здобуваю лише як підлеглий довірений».

«Але ні, або я збожеволів, або вона сама за мною упадає. Що холодніше й шанобливіше я з нею поводжуся, то більше вона мене шукає. Звісно, це може бути навмисна гра, удавання; але я бачу, як спалахують її очі, коли я несподівано з’являюся. Невже паризькі жінки здатні так майстерно прикидатися? Та яка мені різниця! На моєму боці — видимість, тож насолоджуймося нею. Боже мій, яка вона гарна! Як мені подобаються її великі блакитні очі, коли я бачу їх зблизька і вони так часто дивляться на мене! Яка різниця між цією весною і минулою, коли я жив нещасним і тримався лише силою характеру серед цих трьохсот лицемірних, злих і брудних людей! Я був майже таким самим злим, як вони».

У дні недовіри Жюльєн думав інакше: «Ця дівчина з мене насміхається. Вона змовилася зі своїм братом, щоб виставити мене дурнем. Але ж вона, здається, так зневажає безхарактерність цього брата! “Він хоробрий — і тільки”, — каже вона мені. Та й хоробрий лише перед іспанською шпагою. У Парижі він боїться всього, скрізь бачить небезпеку осоромитися. У нього немає жодної думки, яка наважилася б відступити від моди. Це я постійно змушений його захищати. Дівчина дев’ятнадцяти років! Невже в такому віці можна щомиті протягом цілого дня залишатися вірною лицемірству, яке сама собі нав’язала?»

«З іншого боку, щоразу, коли Пані де Ла-Моль затримує на мені свої великі блакитні очі з цим дивним виразом, граф Норбер неодмінно відходить. Це підозріло. Хіба він не мав би обурюватися, що його сестра вирізняє якогось слугу з їхнього дому? Адже я чув, як герцог де Шольн говорив про мене саме так». При цьому спогаді гнів витісняв усі інші почуття. «Цікаво, це в нього любов до старовинної мови чи просто манія якогось герцога?»

«Ну що ж, вона гарна!» — продовжував Жюльєн, кидаючи на неї погляди тигра. «Я доб’юся її, а потім піду. І горе тому, хто спробує перешкодити мені втекти!»

Ця думка стала для Жюльєна єдиною справою, яка мала значення; він уже не міг думати ні про що інше. Дні минали для нього, мов години. Щомиті він намагався зайнятися якоюсь серйозною справою, але думки знову й знову губилися в глибокій мрійливості. А через чверть години він раптом приходив до тями — із серцем, що шалено калатало, головою, сповненою тривоги, і однією-єдиною думкою: «Невже вона мене кохає?»

РОЗДІЛ XI «ВЛАДА МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ!»

«Я захоплююся її красою, але боюся її розуму».
МЕРІМЕ.

Якби Жюльєн витрачав стільки ж часу на спостереження за тим, що відбувалося в салоні, скільки він марнував на перебільшення краси Матильди або на обурення природною пихою її родини, яку вона забувала в його присутності, він зрозумів би, у чому полягала її влада над усіма, хто її оточував. Щойно хтось не догоджав Матильді де Ла-Моль, вона вміла покарати його жартом — таким стриманим, влучним і бездоганно пристойним на вигляд, так доречно кинутим, що рана з кожною хвилиною ставала дедалі болючішою, варто було лише про неї подумати. Поступово вона ставала нестерпною для ображеного самолюбства. Оскільки Матильда не надавала жодного значення багатьом речам, які для решти родини були предметом серйозних прагнень, у їхніх очах вона завжди здавалася цілком холоднокровною.

Про салони аристократії приємно згадувати, коли вже з них вийдеш, але й тільки. Цілковита беззмістовність, а надто банальні розмови, які самі випереджають навіть лицемірство, зрештою починають дратувати своєю нудотною лагідністю. Сама по собі чемність має певну привабливість лише перші кілька днів. Жюльєн уже встиг це відчути; після першого захоплення, першого здивування він подумав: «Чемність — це лише відсутність гніву, який викликала б невихованість». Матильді часто було нудно — можливо, їй було б нудно скрізь. Тож вигадати дотепну шпильку ставало для неї розвагою і справжньою насолодою.

Можливо, саме для того, щоб мати жертв трохи цікавіших за своїх родичів похилого віку, академіка та п’ятьох чи шістьох інших підлеглих, які упадали біля них, вона й подавала надію маркізові де Круазнуа, графові де Кайлю та ще двом чи трьом юнакам найвищого походження. Для неї вони були лише новими мішенями для дотепних шпильок.

Нам нелегко в цьому зізнатися, бо Матильда нам подобається, але вона отримувала листи від кількох із них і часом навіть відповідала. Поспішаємо додати, що така поведінка була винятком для звичаїв того часу. Загалом ученицям шляхетного монастиря Святого Серця аж ніяк не можна було дорікнути браком обачності.

Якось маркіз де Круазнуа повернув Матильді листа, якого вона написала йому напередодні і який міг неабияк її скомпрометувати. Він вважав, що цим виявом великої розсудливості значно просуне свою справу. Але саме необачність Матильда цінувала у своїх листуваннях. Її тішила сама гра з власною долею. Після цього вона не промовила до нього жодного слова протягом шести тижнів.

Листи цих юнаків її розважали, але, на її думку, всі вони були однакові. У кожному йшлося про найглибшу, наймеланхолійнішу пристрасть.

— Усі вони — одна й та сама досконала людина, готова вирушити до Палестини, — казала вона своїй кузині. — Чи можна уявити щось нудніше? Отже, такі листи я отримуватиму все життя! Вони можуть змінюватися хіба раз на двадцять років — залежно від того, яке заняття входить у моду. За часів Імперії вони, мабуть, були менш безбарвними. Тоді всі ці юнаки вищого світу бачили або здійснювали вчинки, у яких справді була велич. Мій дядько, герцог де Н***, бився під Ваграмом.

— Який тут потрібен розум, щоб махнути шаблею? І коли вони вже це зробили, то тільки про це й говорять! — зауважила пані де Сент-Ередіте, кузина Матильди.

— Ну то ці розповіді мені подобаються. Побувати у справжній битві, у битві Наполеона, де загинуло десять тисяч солдатів, — це свідчить про мужність. Небезпека підносить душу й рятує її від нудьги, в якій, здається, загрузли мої бідолашні поклонники; а ця нудьга заразна. Хто з них здатен придумати щось надзвичайне? Вони прагнуть домогтися моєї руки — велика річ! Я багата, а батько допоможе своєму зятеві. Ах, якби тільки серед них знайшовся хоч один трохи цікавий!

Здатність Матильди бачити все швидко, чітко й образно, як бачимо, псувала її мову. Часто якесь її слово різало слух її надзвичайно ввічливих друзів. Якби вона була менш модною, вони майже зізналися б собі, що в її мовленні є щось надто яскраве для жіночої делікатності.

Зі свого боку вона була вельми несправедлива до тих вродливих кавалерів, що юрмилися в Булонському лісі. Майбутнє вона сприймала не зі страхом — це було б надто сильне почуття, — а з огидою, майже нечуваною для її віку.

Чого їй ще бажати? Багатство, знатне походження, розум, краса — принаймні так казали, та й сама вона в це вірила: усе це випадок щедро нагромадив у її долі.

Ось які думки снували в голові найбажанішої спадкоємиці Сен-Жерменського передмістя, коли вона почала знаходити задоволення у прогулянках із Жюльєном. Її здивувала його гордість, вона захоплювалася спритністю цього маленького буржуа.

«Він ще стане єпископом, як абат Морі», — подумала вона.

Невдовзі її почала займати та щира, зовсім не награна стійкість, із якою наш герой сприймав деякі її думки. Вона розмірковувала над ними, розповідала подрузі найменші подробиці їхніх розмов і щоразу переконувалася, що ніяк не може точно передати всю їхню неповторну атмосферу.

І раптом її осяяла думка:

«Я маю щастя кохати», — сказала вона собі одного дня з неймовірним захватом. — «Я кохаю, кохаю — це очевидно! У моєму віці молода, вродлива, розумна дівчина — де ще може знайти такі відчуття, як не в коханні? Скільки б я не намагалася, я ніколи не покохаю Круазнуа, Кайлю та всіх інших. Вони бездоганні, надто бездоганні, мабуть. Одне слово — вони мені нудні».

Вона перебрала в пам’яті всі описи пристрасті, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» та інших подібних книгах. Звісно, йшлося лише про велику пристрасть; легковажне кохання було негідним дівчини її віку й походження. Любов’ю вона називала тільки те героїчне почуття, яке знали у Франції за часів Генріха III та Бассомп’єра. Таке кохання не відступало перед перешкодами, як це роблять жалюгідні слабкодухи; навпаки, воно спонукало здійснювати великі вчинки.

«Яке нещастя, що в мене немає справжнього двору, як за Катерини Медічі чи Людовіка XIII! Я відчуваю в собі сили для всього найсміливішого й найвеличнішого. Що тільки я не зробила б із королем, мужнім серцем, як Людовік XIII, якби він зітхав біля моїх ніг! Я повела б його до Вандеї, як так часто каже барон де Толлі, а звідти він відвоював би своє королівство; тоді жодної хартії… а Жюльєн допомагав би мені. Чого йому бракує? Імені та багатства. Він здобув би ім’я, він нажив би багатство.

Круазнуа має все, чого тільки можна побажати, але все життя він залишатиметься лише напівультра, напівліберальним герцогом — нерішучою людиною, яка починає говорити саме тоді, коли треба діяти, завжди тримається подалі від крайнощів і тому всюди опиняється другим.

Хіба є великий учинок, який у момент, коли його здійснюють, не здавався б крайністю? Лише після того, як його зроблено, він починає здаватися можливим звичайним людям. Так, саме кохання з усіма його дивами тепер пануватиме в моєму серці; я відчуваю це за вогнем, який мене охоплює. Небо було мені винне цю милість. Воно не дарма зібрало в одній людині всі можливі переваги. Моє щастя буде гідним мене. Жоден мій день не буде холодною копією попереднього.

Вже сама сміливість покохати чоловіка, настільки далекого від мене своїм суспільним становищем, має в собі щось величне й відважне. Подивимося: чи й надалі він буде мене вартий? Щойно я помічу в ньому першу слабкість — покину його. Дівчина мого походження, з тим лицарським характером, який мені люб’язно приписує батько, не повинна поводитися як дурепа.

Хіба не саме такою була б моя роль, якби я покохала маркіза де Круазнуа? Я отримала б нове видання того щастя моїх кузин, яке я так глибоко зневажаю. Я наперед знаю все, що скаже мені бідолашний маркіз, і все, що я йому відповім. Що це за кохання, від якого позіхаєш? Тоді вже краще стати побожною. Я мала б підписання шлюбного контракту, як у наймолодшої з моїх кузин, де бабуся з дідусем розчулилися б до сліз, якби тільки не сердилися через якусь останню умову, внесену напередодні до договору нотаріусом іншої сторони».

РОЗДІЛ XII «НЕВЖЕ ДАНТОН?»

«Потреба хвилюватися — ось якою була вдача прекрасної Маргарити Валуа, моєї тітки, яка невдовзі вийшла заміж за короля Наварри, що нині править Францією під ім’ям Генріха IV. Потреба грати — ось уся таємниця характеру цієї чарівної принцеси; звідси її сварки й примирення з братами, що почалися ще у шістнадцятирічному віці. А чим може грати молода дівчина? Тим, що має для неї найбільшу цінність: своєю репутацією, пошаною, якою користуватиметься все життя».

Мемуари герцога АНГУЛЕМСЬКОГО, позашлюбного сина Карла IX.

«Між Жюльєном і мною не буде підписання контракту, не буде нотаріуса для цієї буржуазної церемонії; усе буде героїчним, усе залежатиме від випадку. Якщо не брати до уваги знатність, якої йому бракує, це кохання нагадує любов Маргарити Валуа до юного Ла-Моля — найвидатнішого чоловіка свого часу.

Хіба моя провина в тому, що молоді люди при дворі такі палкі прихильники пристойності й бліднуть від самої думки про якусь бодай трохи незвичайну пригоду? Невелика подорож до Греції чи Африки для них — вершина сміливості, та й там вони здатні пересуватися лише гуртом. Щойно залишаються самі, їм страшно — не списа бедуїна, а насмішок, і цей страх доводить їх до божевілля.

Мій маленький Жюльєн, навпаки, любить діяти лише сам. У цій винятковій людині немає навіть найменшої думки шукати підтримки чи допомоги в інших! Він зневажає інших — і саме тому я не зневажаю його.

Якби при всій своїй бідності Жюльєн був знатного походження, моє кохання було б лише банальною дурістю, нудним мезальянсом; я не захотіла б його. Йому бракувало б того, що визначає великі пристрасті: безмежності труднощів, які належить подолати, і похмурої невизначеності того, чим усе закінчиться».

Матильда де Ла-Моль була так захоплена цими прекрасними міркуваннями, що наступного дня, сама того не помічаючи, вихваляла Жюльєна перед маркізом де Круазнуа та своїм братом. Її красномовство зайшло так далеко, що вона навіть їх зачепила.

— Стережіться цього юнака, у якого стільки енергії! — вигукнув її брат. — Якщо революція почнеться знову, він відправить нас усіх на гільйотину.

Вона промовчала, а потім поспішила посміятися з брата й маркіза де Круазнуа через страх, який викликала в них сама думка про енергію.

«Зрештою, це лише страх зустрітися з непередбачуваним, боязнь не знайти відповіді перед лицем несподіванки…»

— Завжди, завжди, панове, цей страх насмішки — чудовиська, яке, на наше нещастя, померло ще 1816 року.

— У країні, де існують дві партії, вже немає такого поняття, як насмішка, — зауважив пан де Ла-Моль.

Його донька зрозуміла цю думку.

— Отже, панове, — сказала вона противникам Жюльєна, — ви все життя боялися, а потім вам скажуть: «То був не вовк, а лише його тінь».

Невдовзі Матильда залишила їх. Слова брата викликали в неї огиду й неабияк стривожили; але вже наступного дня вона побачила в них найпрекраснішу з похвал.

«У цьому столітті, де всяка енергія померла, його енергія їх лякає. Я скажу йому слова мого брата й хочу побачити, що він на це відповість. Але виберу одну з тих митей, коли його очі сяють. Тоді він не зможе мені збрехати».

«Невже це буде Дантон!» — додала вона після довгого, невиразного роздуму. «Що ж, революція почалася б знову. Які ролі тоді дісталися б Круазнуа та моєму братові? Це вже наперед написано: “Величне смирення”. Вони були б героїчними вівцями, які дозволяють себе зарізати без жодного слова. Єдине, чого вони боялися б перед смертю, — як би не виявитися невихованими. А мій маленький Жюльєн пустив би кулю в голову якобінцеві, який прийшов би його заарештувати, аби тільки мав надію врятуватися. Він не боїться здатися невихованим».

Останнє слово змусило її замовкнути; воно пробудило болісні спогади й відібрало всю її сміливість. Це слово нагадало їй жарти панів де Кайлю, де Круазнуа, де Люза та її брата. Усі ці панове одностайно дорікали Жюльєнові його «попівським виглядом»: смиренним і лицемірним.

«Але, — раптом продовжила вона, і очі її засяяли від радості, — гіркота й частота їхніх жартів, попри їхню волю, доводять, що він найвидатніший чоловік, якого ми бачили цієї зими. Яке значення мають його вади, його дивацтва? У ньому є велич, і саме це їх дратує — їх, таких добрих і поблажливих до всіх інших. Безперечно, він бідний і навчався, щоб стати священником; вони ж ескадронні командири й не мали потреби в науках — це значно зручніше.

Попри всі недоліки його вічного чорного костюма й цього священницького вигляду, який бідоласі доводиться мати, щоб не померти з голоду, його здібності їх лякають — це цілком очевидно. І цього священницького вигляду в нього вже немає, щойно ми залишаємося на кілька хвилин самі. І коли хтось із цих панів кидає фразу, яку вважає дотепною та несподіваною, хіба перший погляд не звертає на Жюльєна? Я це чудово помічала. І водночас вони добре знають, що він ніколи не заговорить до них, якщо його не запитають. Він розмовляє лише зі мною — він вважає, що в мене високий дух. На їхні заперечення він відповідає рівно настільки, наскільки потрібно для ввічливості. І одразу переходить на шанобливий тон. А зі мною він сперечається годинами, не вважає свою думку остаточною, доки я знаходжу в ній бодай найменше заперечення.

Зрештою, всю цю зиму ми не чули жодного пострілу — усе зводилося лише до того, щоб привернути увагу словами. Отже, мій батько, людина неабияка, яка ще далеко поведе вперед добробут нашого дому, поважає Жюльєна. Решта його ненавидить, але ніхто не зневажає — хіба що побожні подруги моєї матері».

Граф де Кайлю, здавалося, або справді мав велику пристрасть до коней, або майстерно її вдавав; усе життя він проводив у стайні й часто там же снідав. Ця велика пристрасть у поєднанні зі звичкою ніколи не сміятися надавала йому неабиякої ваги в очах друзів: він був орлом цього маленького товариства.

Наступного дня, коли всі зібралися за спинкою канапи пані де Ла-Моль, а Жюльєна не було, пан де Кайлю, підтриманий Круазнуа та Норбером, завзято взявся руйнувати високу думку Матильди про Жюльєна — причому без жодного приводу і майже відразу, щойно побачив Матильду. Вона одразу зрозуміла цей хитрий задум і була ним зачарована.

«Ось вони всі змовилися, — подумала вона, — проти геніальної людини, яка не має й десяти луїдорів річного доходу і може відповідати їм лише тоді, коли її запитують. Вони бояться його в чорному костюмі. А що було б, якби на ньому були еполети?»

Ніколи ще Матильда не блищала так яскраво. Від перших нападок вона обсипала Кайлю та його союзників дотепними сарказмами. Коли вогонь жартів цих блискучих офіцерів згас, вона сказала пану де Кайлю:

— Нехай завтра якийсь дрібний дворянин із гір Франш-Конте виявить, що Жюльєн — його позашлюбний син, і дасть йому ім’я та кілька тисяч франків: за шість тижнів у нього будуть такі самі вуса, як у вас, панове; за шість місяців він стане гусарським офіцером, як і ви, панове. І тоді велич його характеру вже не буде смішною. Я бачу, як ви, пане майбутній герцогу, змушені будете вдатися до старого недолугого аргументу: перевага шляхетності серця над провінційним дворянством.

— Але що вам залишиться, якщо я захочу довести вас до краю і, заради пустощів, призначу батьком Жюльєна іспанського герцога, військовополоненого в Безансоні за часів Наполеона, який через докори сумління визнає його своїм сином на смертному одрі?

Усі ці припущення про незаконне походження видалися панам де Кайлю та де Круазнуа доволі непристойними. Лише це вони й побачили в міркуваннях Матильди.

Хоча Норбер цілковито підкорявся сестрі, її слова були настільки очевидними, що він набув серйозного вигляду, який, треба визнати, не надто пасував до його добродушного усміхненого обличчя. Він наважився сказати кілька слів.

— Ви не захворіли, любий брате? — відповіла Матильда з удавано серйозним виглядом. — Вам, мабуть, дуже погано, якщо ви відповідаєте на жарти мораллю.

— Мораль читаєте ви? Чи не проситеся часом на посаду префекта?

Матильда швидко забула і роздратування графа де Кайлю, і невдоволення Норбера, і мовчазний розпач пана де Круазнуа. Їй треба було розібратися з фатальною думкою, яка раптом охопила її душу.

«Жюльєн досить щирий зі мною, — подумала вона. — У його віці, за такого низького становища й такого нещасного життя, зумовленого неймовірними честолюбними прагненнями, людині потрібна подруга. Можливо, цією подругою є я; але я не бачу в ньому кохання. З його сміливістю він уже сказав би мені про це кохання».

Ця невизначеність, ця внутрішня суперечка, яка відтепер займала кожну мить Матильдиного життя і для якої щоразу, коли Жюльєн говорив із нею, вона знаходила нові аргументи, остаточно витіснила ті напади нудьги, до яких вона була так схильна.

Дочка розумного чоловіка, який міг стати міністром і повернути свої ліси духовенству, Матильда в монастирі Святого Серця була об’єктом найнадмірніших лестощів. Таке нещастя ніколи не минає безслідно. Їй навіяли думку, що через усі свої переваги — походження, багатство тощо — вона повинна бути щасливішою за інших. Саме звідси походить нудьга принців та всі їхні безумства.

Матильда не уникла згубного впливу цієї думки. Яким би розумом не була наділена людина, у десять років вона не здатна захиститися від лестощів цілого монастиря — тим більше лестощів, які на перший погляд здаються цілком заслуженими.

Відтоді, як Матильда вирішила, що кохає Жюльєна, їй більше не було нудно. Щодня вона вітала себе з рішенням подарувати собі велику пристрасть. «У цій забаві чимало небезпек, — думала вона. — Тим краще! Тисячу разів тим краще!»

Без великої пристрасті я знемагала від нудьги саме в найкращі роки життя — від шістнадцяти до двадцяти. Я вже змарнувала свої найкращі роки, маючи за єдину розвагу слухати безглузді розмови подруг моєї матері, які, як подейкують, у Кобленці 1792 року були не такими вже суворими, якими прикидаються тепер.

Саме в той час, коли ці великі сумніви роздирали Матильду, Жюльєн ніяк не міг збагнути її довгих поглядів, що раз у раз зупинялися на ньому. Він помічав лише, що граф Норбер став поводитися з ним іще холодніше, а пани де Кайлюс, де Люз і де Круазенуа — ще зарозуміліше. До цього він уже звик. Таке траплялося з ним час від часу після вечора, на якому він блиснув трохи більше, ніж дозволяло його становище.

Якби не особливе ставлення до нього Матильди та цікавість, яку викликала вся ця ситуація, він, мабуть, уникав би після обіду виходити до саду за цими блискучими молодиками з вусами, коли вони супроводжували туди панну де Ла-Моль.

«Так, годі себе обманювати, — думав Жюльєн. — Панна де Ла-Моль дивиться на мене якось дивно. Але навіть коли її прекрасні блакитні очі, спрямовані просто на мене, розкриваються з найбільшою довірою, я все одно бачу в них холодну допитливість, розважливість і навіть певну злостивість. Невже це може бути коханням? Яка ж разюча різниця з поглядами Пані де Реналь!»

Одного дня після обіду Жюльєн, який зайшов до кабінету пана де Ла-Моля, швидко повертався до саду. Наблизившись до гурту Матильди без жодної обережності, він почув кілька слів, сказаних уголос. Матильда саме дошкуляла своєму братові. Жюльєн виразно почув своє ім’я двічі.

Він показався перед ними — і враз запала глибока тиша. Даремно всі намагалися її порушити. Матильда та її брат були надто схвильовані, щоб одразу вигадати іншу тему для розмови. Пани де Кайлюс, де Круазенуа, де Люз та один із їхніх друзів здалися Жюльєнові холодними, мов крига. Він відійшов.

РОЗДІЛ XIII «ЗМОВА»

Розрізнені слова, випадкові зустрічі в очах людини з палкою уявою перетворюються на докази очевидної істини, якщо в її серці жевріє хоч іскра пристрасті.

Шиллер

Наступного дня він знову застав Норбера та його сестру за розмовою про себе. Щойно Жюльєн підійшов, як, точнісінько як напередодні, запала мертва тиша.

Підозри його тепер не знали меж. «Невже ці люб’язні молодики задумали посміятися з мене? Треба визнати, це набагато ймовірніше, набагато природніше, ніж нібито пристрасть панни де Ла-Моль до бідного секретаря. Та й чи здатні взагалі такі люди на пристрасть? А от влаштовувати комусь виставу — це саме їхня стихія. Вони заздрять моїй маленькій перевазі в розмові. Заздрість — теж одна з їхніх слабкостей. Усе чудово пояснюється за цією версією. Панна де Ла-Моль хоче переконати мене, що вирізняє мене серед інших, — просто щоб виставити на посміховисько перед своїм майбутнім чоловіком».

Ця жорстока підозра цілком змінила душевний стан Жюльєна. Вона вбила в ньому зародок кохання, якому щойно починала давати життя. Та любов ґрунтувалася лише на рідкісній красі Матильди — точніше, на її царственій манері триматися та дивовижній елегантності вбрання. У цьому Жюльєн іще залишався вискочнем. Кажуть, для селянина, навіть розумного й обдарованого, немає нічого дивнішого за красиву жінку великосвітського товариства, коли він раптом потрапляє до вищих кіл.

Не характер Матильди змушував Жюльєна мріяти про неї в попередні дні. Він був достатньо розсудливим, щоб розуміти: насправді він зовсім не знає її характеру. Усе, що йому доводилося бачити, могло виявитися лише зовнішністю, добре зіграною роллю.

Наприклад, Матильда за жодних обставин не пропускала недільної меси; майже щодня вона ходила до церкви разом із матір’ю. Якщо ж у салоні готелю де Ла-Моль який-небудь необережний гість забував, де перебуває, і дозволяв собі бодай найвіддаленіший натяк на жарт щодо справжніх чи уявних інтересів трону або церкви, Матильда вмить ставала холодною, мов лід. Її погляд, такий гострий і насмішкуватий у звичайний час, набував непохитної величі старовинного родинного портрета.

Та Жюльєн уже переконався, що у своїй кімнаті вона тримає один або два найбільш філософські томи Вольтера. Він і сам часто потайки брав кілька томів із чудового, розкішно оправленого видання. Трохи відсунувши кожну книжку від сусідньої, він приховував порожнє місце після тієї, яку забирав. Але невдовзі помітив, що Вольтера читає ще хтось.

Тоді він вдався до маленької семінарської хитрості: поклав кілька коротких кінських волосин на корінці тих томів, які, як він припускав, могли зацікавити Матильду. Вони зникали на цілі тижні.

Пан де Ла-Моль, роздратований своїм книгарем, який надсилав йому самі лише фальшиві мемуари, доручив Жюльєнові купувати всі нові книжки, хоч трохи пікантні. Але щоб їхня отрута не поширювалася по всьому дому, секретар мав складати ці книги в маленькій бібліотеці, розташованій просто в кімнаті самого маркіза.

Невдовзі Жюльєн упевнився: щойно нова книжка виявлялася хоч трохи ворожою інтересам трону та церкви, вона майже відразу зникала. Безперечно, Норбер її не читав.

Жюльєн, перебільшуючи цю свою «досвідченість», приписував Матильді де Ла-Моль макіавеллівську дволикість. Та уявна підступність була для нього чарівною рисою, мало не єдиною її моральною принадою. Нудьга від лицемірства й нескінченних розмов про чесноти штовхала його до таких крайнощів. Його уява розпалювалася сильніше, ніж його вела любов. Спершу він губився в мріях про струнку постать Матильди де Ла-Моль, про бездоганний смак її вбрання, про білизну її руки, красу її руки до ліктя, про невимушену грацію кожного її руху. І лише після цього усвідомлював, що закоханий. А щоб остаточно довершити чари, він уявляв її новою Катериною Медічі: для характеру, який він їй приписував, не існувало нічого надто глибокого чи надто злочинного.

Для нього вона була втіленням тих самих ідеалів, які колись захоплювали його в Маслоні, Фрілерi та Кастанеді, якими він милувався ще замолоду. Одне слово, Матильда була для нього самим ідеалом Парижа. Чи було коли-небудь щось кумедніше, ніж приписувати паризькому характеру глибокодумність або підступність? «Цілком можливо, що ця трійця просто насміхається з мене», — думав Жюльєн. Що він насправді знав про її характер, стало зрозуміло тієї миті, коли, відповідаючи на погляд Матильди, він раптом кинув на неї похмурий і холодний погляд. Гірка іронія відкинула запевнення в дружбі, які здивована Матильда наважилася висловити йому два чи три рази.

Ця раптова дивність зачепила молоду дівчину, і її від природи холодне, нудьгуюче, але чутливе до духовних тонкощів серце спалахнуло пристрастю, на яку лише було здатне. Та в характері Матильди було чимало гордості, і народження почуття, від якого тепер залежало все її щастя, супроводжувалося похмурою тугою. Жюльєн уже встиг достатньо пожити в Парижі, щоб зрозуміти: це не суха печаль, породжена нудьгою. Замість того щоб, як колись, жадібно прагнути вечірок, вистав, розваг усілякого роду, вона тепер їх уникала. Французька вокальна музика смертельно нудила Матильду, і все ж Жюльєн, який вважав своїм обов’язком бувати біля виходу з Опери, помітив, що вона наказує привозити себе туди за першої ж нагоди. Йому здалося, що вона трохи втратила ту бездоганну міру, яка вирізняла всі її вчинки. Часом друзям вона відповідала такими дошкульними жартами, що їхня гострота межувала з образою.

Жюльєнові навіть здалося, що вона почала недолюблювати маркіза де Круазенуа. «Треба шалено любити гроші, щоб не послати до біса цю дівчину, хай навіть вона така багата!» — думав Жюльєн. Обурений тим, що було принижено чоловічу гідність, він зі свого боку ставав до неї дедалі холоднішим. Часто доходило навіть до неввічливих відповідей. Хоч би як твердо він вирішив не піддаватися на знаки уваги Матильди, у деякі дні вони були настільки очевидними, а сама Матильда, коли очі його почали потроху розплющуватися, здавалася йому такою гарною, що часом він губився. «Майстерність і терплячість цих молодих людей зі світського товариства зрештою переможуть мою недосвідченість, — сказав він собі. — Треба їхати й покласти край усьому цьому». Маркіз щойно доручив йому управління цілою низкою невеликих маєтків і будинків, якими володів у Нижньому Лангедоку. Поїздка була необхідною, але пан де Ла-Моль погодився на неї неохоче.

Якщо не брати до уваги справи, пов’язані з високими честолюбними планами, Жюльєн за цей час став зовсім іншою людиною. «Зрештою, їм не вдалося мене обдурити, — думав Жюльєн, готуючись до від’їзду. — Байдуже, чи справжні жарти, якими Матильда де Ла-Моль дошкуляє цим панам, чи вона лише хоче навіяти мені довіру, — я все одно ними насолодився». «Якщо проти сина теслі й справді немає жодної змови, Матильда де Ла-Моль незбагненна, але для маркіза де Круазенуа вона не менш загадкова, ніж для мене. От учора, наприклад, її настрій був цілком щирим, і я мав задоволення своєю прихильністю змусити відступити юнака, такого ж знатного й багатого, наскільки я сам бідний і простолюдин. Оце й є мій найпрекрасніший тріумф — він розважатиме мене в поштовій кареті, поки я мчатиму рівнинами Лангедоку».

Жюльєн тримав свій від’їзд у таємниці, але Матильда знала краще за нього, що наступного дня він покине Париж — і надовго. Вона вдалася до страшенного головного болю, який ще посилював задушливий дух салону. Потім довго гуляла садом і так невблаганно дошкуляла своїми їдкими жартами Норберу, маркізу де Круазенуа, Кейлюсу, де Люзу та кільком іншим молодим людям, які обідали в готелі де Ла-Моль, що зрештою змусила їх піти. На Жюльєна вона дивилася якось дивно. «Можливо, цей погляд — лише вистава, — подумав Жюльєн. — Але це прискорене дихання, це хвилювання!.. А втім, — сказав він собі, — хто я такий, щоб судити про подібні речі? Тут ідеться про найвишуканіше й найтонше, що тільки є серед паризьких жінок. Це прискорене дихання, яке мало не зворушило мене, вона, мабуть, підгледіла в Леонтіні Фей, яку так любить».

Вони залишилися самі, і розмова очевидно згасала. «Ні! Жюльєн нічого до мене не відчуває», — думала Матильда, по-справжньому нещасна. Коли він уже збирався попрощатися з нею, вона міцно стиснула його за руку. — Сьогодні ввечері ви отримаєте від мене листа, — сказала вона таким зміненим голосом, що його звучання майже неможливо було впізнати. Ця обставина миттєво зворушила Жюльєна. — Мій батько справді високо цінує послуги, які ви йому надаєте, — продовжила вона. — Вам не можна їхати завтра, придумайте який-небудь привід. І вона побігла геть.

Постать у неї була чарівна. Неможливо було уявити гарнішої ніжки, а бігла вона з такою грацією, що Жюльєн був захоплений. Але хто б міг здогадатися, якою була його друга думка після того, як Матильда зовсім зникла з очей? Він образився на владний тон, яким вона вимовила слово «треба». Людовік XV також, помираючи, був страшенно зачеплений словом «треба», яке необережно вжив його перший лікар, — і це при тому, що Людовік XV, зрештою, не був вискочнем. За годину лакей приніс Жюльєнові листа. Це було просто освідчення в коханні.

«У стилі немає надто багато манірності», — подумав Жюльєн, намагаючись літературними зауваженнями стримати радість, яка стягувала йому щоки в усмішку й змушувала сміятися всупереч його волі. «Нарешті я! — раптом вигукнув він, бо пристрасть виявилася надто сильною, щоб її приховати. — Я, бідний селянин, отримав освідчення в коханні від знатної пані!» «А що стосується мене, то й це непогано, — додав він, щосили намагаючись приборкати радість. — Я зумів зберегти гідність свого характеру. Я не сказав, що кохаю». Потім він почав розглядати почерк: у Матильди де Ла-Моль був гарний, дрібний англійський почерк. Йому потрібна була якась фізична справа, щоб відволіктися від радості, яка вже межувала з божевіллям.

«Ваш від’їзд змушує мене заговорити… Для мене було б понад мої сили більше вас не бачити…» Раптом одна думка вразила Жюльєна, наче відкриття, перервала його розгляд листа Матильди й подвоїла його радість. «Я здобув перемогу над маркізом де Круазенуа! — вигукнув він. — Я, який говорю лише серйозні речі! А він же такий гарний! У нього вуса, чарівний мундир, і він завжди вміє саме в потрібну мить сказати щось дотепне й тонке». Жюльєн пережив одну з найсолодших митей у своєму житті й, шаленіючи від щастя, безцільно блукав садом. Згодом він піднявся до свого кабінету й попросив доповісти про його прихід маркізові де Ла-Моль, який, на щастя, ще не вийшов. Жюльєн легко довів йому, показавши кілька паперів із позначками про їхнє надходження з Нормандії, що розгляд нормандських судових справ змушує його відкласти поїздку до Лангедоку.

— Я радий, що ви не їдете, — сказав маркіз, коли вони закінчили говорити про справи. — Мені подобається вас бачити. Жюльєн вийшов, але ці слова його непокоїли. «А я збираюся спокусити його дочку! Можливо, зруйнувати її шлюб із маркізом де Круазенуа, який надає блиску всьому її майбутньому: якщо він і не стане герцогом, то принаймні його дочка матиме право на табурет при дворі». Жюльєнові спало на думку все-таки вирушити до Лангедоку, попри лист Матильди й попри пояснення, яке він дав маркізові. Та цей раптовий спалах чесноти дуже швидко згас.

— Який же я добрий, — подумав він. — Я, простолюдин, жалію сім’ю такого високого становища! Я, якого герцог де Шольн називає слугою! Як маркіз примножує своє величезне багатство? Продає ренту, щойно в замку дізнається, що наступного дня можливий державний переворот. А я, якого зла доля закинула на саме дно суспільства, дала мені шляхетне серце, але не дала й тисячі франків річного доходу — тобто, якщо говорити точно, не дала навіть хліба, — я маю відмовитися від задоволення, яке саме йде мені до рук! Від чистого джерела, що втамовує мою спрагу посеред пекучої пустелі посередності, яку я так важко долаю! Словом, не такий уже я дурень: у цій пустелі егоїзму, яку називають життям, кожен мусить дбати про себе.

І тут він пригадав кілька сповнених зневаги поглядів, які кидали на нього Пані де Ла-Моль, а особливо її подруги. Насолода від перемоги над маркізом де Круазенуа остаточно розвіяла останні залишки його доброчесних намірів. «Як би я хотів, щоб він розлютився! — сказав Жюльєн. — Тепер я без жодного вагання простромив би його шпагою». І він показав рухом, як завдають удару другою позицією. «До цього листа я був для нього жалюгідним вискочнем, який низько зловживав крихтою своєї хоробрості. А тепер я йому рівня».

«Так, — думав він із безмежною насолодою, повільно вимовляючи слова, — наші достоїнства, мої й маркіза, були зважені на терезах, і бідний тесляр із Юри виявився сильнішим». — Гаразд! — вигукнув він. — Ось і знайдено підпис до моєї відповіді. Не думайте, панно де Ла-Моль, що я забув про своє становище. Я змушу вас зрозуміти й добре відчути, що саме заради сина теслі ви зраджуєте нащадка славетного Гі де Круазенуа, який супроводжував святого Людовика в хрестовому поході. Жюльєн не міг стримати радості. Йому довелося спуститися в сад: кімната, в якій він замкнувся на ключ, здавалася йому надто тісною, щоб у ній можна було дихати.

«Я, бідний селянин із Юри, — без кінця повторював він собі, — я, приречений усе життя носити цей сумний чорний одяг! О, якби я народився на двадцять років раніше, я носив би мундир, як вони! Тоді людину, подібну до мене, або вбивали, або робили генералом у тридцять шість років». Лист, який він стискав у руці, надавав його поставі й ході величі героя. «Щоправда, тепер у цьому чорному одязі, у сорок років, можна мати сто тисяч франків платні й блакитну орденську стрічку — як пан єпископ Бове». — Ну що ж, — сказав він, сміючись, наче Мефістофель, — у мене більше розуму, ніж у них; я вмію обирати мундир свого століття.

Він відчув, як посилилися його честолюбство й прихильність до духовного стану. Скільки кардиналів, народжених значно нижче за мене, зуміли правити державами! Мій земляк Гранвель, наприклад. Поступово хвилювання Жюльєна вщухло, і на поверхню знову спливла обережність. Він сказав собі, як його вчитель Тартюф, чию роль знав напам’ять:

«Я можу повірити, що ці слова — лише чесна хитрість.
………………………………
Я не стану довіряти таким солодким словам;
Нехай хоча б частка її прихильності,
Якої я так прагну, запевнить мене в усьому, що вони могли мені сказати».

ТАРТЮФ, дія IV, сцена V.

Тартюфа теж погубила жінка, і він нічим не поступався іншим… «Мій лист можуть показати… — але тут, — додав він, повільно вимовляючи слова й надаючи голосу стриманої жорстокості, — ми знаємо, як цьому зарадити: почнемо його з найпалкіших фраз листа самої піднесеної Матильди».

«Так, але четверо лакеїв пана де Круазенуа кинуться на мене й вирвуть оригінал». — Ні, бо я добре озброєний і, як відомо, звик стріляти в лакеїв. «Гаразд! Один із них виявиться хоробрим і кинеться на мене. Йому пообіцяли сто наполеондорів. Я його вб’ю або пораню — тим краще, саме цього від мене й вимагатимуть. Мене цілком законно кинуть до в’язниці; я постану перед виправним судом, і мене, з усією справедливістю та неупередженістю суддів, відправлять до Пуассі складати компанію панам Фонтану й Магаллонові. Там я спатиму вперемішку з чотирма сотнями волоцюг… І я мав би жаліти цих людей?» — вигукнув він, різко підводячись. — Чи жаліють вони людей третього стану, коли ті потрапляють їм до рук?

Ці слова стали останнім подихом його вдячності до маркіза де Ла-Моль, яка, попри його волю, досі мучила його. «Спокійніше, панове аристократи, я розумію цю маленьку макіавеллівську хитрість. Абат Маслон або пан Кастанеда із семінарії не впоралися б краще. Ви заберете в мене провокаційного листа, а я стану другим полковником Кароном у Кольмарі».

«Хвилинку, панове. Я відправлю цей фатальний лист на зберігання в добре запечатаному пакунку абатові Пірару. Він чесна людина, янсеніст, а отже, захищений від спокус державного бюджету. Так, але він розкриває листи… Тоді я відправлю цей лист Фуке». Треба визнати: погляд Жюльєна був жахливим, а обличчя — потворним; на ньому без домішок проступав сам злочин. Це була людина, нещасна у своїй війні проти всього суспільства.

— До зброї! — вигукнув Жюльєн.

Він одним стрибком збіг сходами ґанку готелю й увійшов до крамнички писаря на розі вулиці; той аж перелякався. — Перепишіть, — сказав йому Жюльєн, простягаючи лист Матильди де Ла-Моль. Поки писар працював, він сам написав Фуке, просячи його зберегти для нього цінний пакунок. Але раптом зупинився: «Поштове чорне бюро розкриє мого листа й поверне вам той, який ви шукаєте… Ні, панове». Він пішов до протестантського книгаря й купив величезну Біблію, дуже майстерно сховав лист Матильди в палітурці, наказав усе запакувати, і пакунок вирушив поштовою каретою на адресу одного з робітників Фуке, чиє ім’я в Парижі ніхто не знав.

Зробивши це, він радісний і бадьорий повернувся до готелю де Ла-Моль. — Тепер до справи! — вигукнув він, замикаючись у своїй кімнаті на ключ і скидаючи сюртук. «Що ж, панно, — писав він Матильді, — це саме Матильда де Ла-Моль руками Арсена, лакея свого батька, передає надто спокусливого листа бідному тесляреві з Юри, без сумніву, щоб поглузувати з його простодушності…» І він переписав найвиразніші фрази щойно отриманого листа. Відповідь Жюльєна могла б зробити честь дипломатичній обережності пана кавалера де Бовуазі.

Ще не було десятої години. Жюльєн, сп’янілий від щастя й відчуття своєї могутності, такого нового для бідолахи, увійшов до італійської Опери. Там він почув спів свого друга Джеронімо. Ніколи ще музика не викликала в ньому такого захвату. Він був богом.

РОЗДІЛ XIV

ДУМКИ МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ

«Скільки сумнівів! Скільки безсонних ночей! Господи Боже! Невже я сама себе принижу? Він сам зневажатиме мене. Але він їде, він віддаляється».

АЛЬФРЕД ДЕ МЮССЕ

Матильда написала цей лист не без внутрішньої боротьби. Яким би не було її перше зацікавлення Жюльєном, невдовзі воно здолало гордість, яка відтоді, як вона себе пам’ятала, одноосібно панувала в її серці. Ця висока й холодна душа вперше була захоплена пристрасним почуттям. Та хоч почуття й перемогло гордість, воно все ще залишалося вірним її звичкам і законам. Два місяці внутрішньої боротьби й нових переживань, здавалося, цілковито змінили її душевний світ. Матильді примарилося щастя.

Це всевладне видіння, здатне підкорити сміливі душі, особливо якщо вони поєднані з проникливим розумом, довго боролося в ній із почуттям гідності та всіма звичними уявленнями про обов’язок. Одного дня вона вже о сьомій ранку прийшла до матері й попросила дозволити їй сховатися у Вільк’є. Маркіза навіть не удостоїла її відповіді й порадила знову лягти в ліжко. Це була остання спроба звичайної розсудливості та покори усталеним правилам. Страх зробити щось негідне й образити святі, на думку Кейлюсів, де Люзів та Круазенуа, переконання майже не мав над її душею влади. Такі люди, як їй здавалося, просто не були здатні її зрозуміти; поради вона могла б запитати в них хіба що щодо купівлі карети чи земельної ділянки. Справжній її страх полягав в одному: щоб Жюльєн не був нею незадоволений.

«А може, він лише здається людиною видатного розуму?» Матильда ненавиділа безхарактерність — це була її єдина претензія до гарних молодих людей, які її оточували. Чим витонченіше вони жартували з усього, що відхилялося від моди або наслідувало її невдало, тим більше втрачали її повагу. Вони були хоробрими — і тільки. «Та й то, якими хоробрими? — думала вона. — Усього лише на дуелі». Але дуель уже давно перетворилася на церемонію. Усе в ній відоме наперед, навіть слова, які належить сказати, падаючи. Лежачи на траві, притиснувши руку до серця, треба великодушно пробачити суперника й сказати кілька слів прекрасній жінці — часто уявній або такій, що піде на бал саме в день вашої смерті, аби не викликати підозр.

«Можна кинутися назустріч небезпеці на чолі ескадрону, що сяє сталлю. Але чи здатні вони зустрітися з небезпекою сам на сам — незвичною, непередбачуваною, по-справжньому потворною?» «Ох! — думала Матильда. — Саме при дворі Генріха III можна було зустріти чоловіків, великих і характером, і походженням! Якби Жюльєн служив під Жарнаком або Монконтуром, у мене не залишалося б жодних сумнівів. У ті часи сили й мужності французи не були ляльками. День битви був чи не найменшою з їхніх турбот». Їхнє життя не було замуроване, наче єгипетська мумія, в оболонку, однакову для всіх і незмінну. «Так, — додавала вона, — більше справжньої мужності було самотужки повертатися об одинадцятій вечора, виходячи з готелю Суассонів, де мешкала Катерина Медічі, ніж тепер вирушати воювати в Алжир».

Життя чоловіка колись було низкою випадковостей. Тепер цивілізація й начальник поліції вигнали з нього випадковість — більше немає нічого несподіваного. Якщо щось незвичайне з’являється в думках, для нього не знайдеться достатньо епіграм, щоб його висміяти; якщо ж воно проявляється у вчинках, жодна боягузливість не вища за наш страх. Якою б безглуздою була поведінка, до якої нас змушує страх, її завжди можна виправдати. «Здеградоване й нудне століття! Що сказав би Боніфацій де Ла-Моль, якби, піднявши з могили свою відсічену голову, побачив у 1793 році сімнадцятьох своїх нащадків, які дозволили схопити себе, мов овець, щоб через два дні їх гільйотинували? Смерть була неминучою, але захищатися й убити хоча б одного-двох якобінців було б непристойно! О, в героїчні часи Франції, у століття Боніфація де Ла-Моля, Жюльєн був би командиром ескадрону, а мій брат — молодим священником із бездоганними манерами, мудрістю в очах і розсудливістю на вустах».

Ще кілька місяців тому Матильда вже втрачала надію зустріти людину, хоч трохи відмінну від загальноприйнятого зразка. Вона знайшла певну втіху, дозволивши собі писати кільком молодим людям зі свого товариства. Для дівчини така сміливість, настільки недоречна й необачна, могла зганьбити її в очах пана де Круазенуа, його батька, герцога де Шольна, та всього готелю де Шольнів, які, побачивши, що запланований шлюб розпадається, неодмінно захотіли б знати причину. Тоді в ті дні, коли вона писала один із таких листів, Матильда не могла заснути. Але ті листи були лише відповідями.

Тепер вона наважувалася сказати, що кохає. Вона писала першою — яке страшне слово! — чоловікові, що стояв на найнижчих щаблях суспільства. Сам цей факт у разі викриття означав вічну ганьбу. Хто з жінок, які приходили до її матері, наважився б стати на її захист? Яку фразу можна було б їм дати для повторення, щоб пом’якшити удар страшної зневаги світських салонів? Та й говорити про таке було жахливо, а писати — ще гірше! «Є речі, яких не пишуть», — вигукнув Наполеон, дізнавшись про капітуляцію під Байленом. І саме Жюльєн розповів їй ці слова — ніби заздалегідь давав їй урок.

Але й це було ще не все: тривога Матильди мала інші причини. Забувши про жахливий вплив на суспільство, про незмивну пляму, сповнену презирства, адже вона ображала її касту, Матильда збиралася писати людині зовсім іншої природи, ніж Круазенуа, де Люзи чи Кейлюси. Глибина й невідомість характеру Жюльєна налякали б її навіть тоді, якби вона просто вступала з ним у звичайні стосунки. А тепер вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо, навіть своїм володарем!

«Якими будуть його вимоги, якщо колись він матиме наді мною повну владу? Що ж, я скажу собі, як Медея: серед усіх цих небезпек у мене залишається Я». Матильда вважала, що Жюльєн не відчуває жодної пошани до знатності походження. Більше того, можливо, він узагалі не кохає її! У ці останні хвилини страшних сумнівів у ній прокинулися думки про жіночу гордість. «Усе в долі такої дівчини, як я, має бути незвичайним!» — нетерпляче вигукнула Матильда. І тоді гордість, яку їй прищеплювали від самого народження, раптом стала суперницею чесноти. Саме в цю мить від’їзд Жюльєна остаточно все прискорив.

(На щастя, такі характери трапляються надзвичайно рідко.)

Пізно ввечері Жюльєн навмисне наказав спустити до воротаря надзвичайно важку валізу, а перенести її покликав лакея, який упадав за покоївкою Матильди де Ла-Моль. «Можливо, цей маневр нічого не дасть, — подумав він, — але якщо він спрацює, вона повірить, що я поїхав». Він заснув у чудовому настрої, задоволений своїм жартом. Матильда ж не склепила очей. Наступного ранку, дуже рано, Жюльєн вийшов із готелю так, щоб ніхто його не помітив, але повернувся ще до восьмої.

Щойно він опинився в бібліотеці, як Матильда де Ла-Моль з’явилася у дверях. Він передав їй свою відповідь. Жюльєн вважав, що його обов’язок — поговорити з нею; принаймні це здавалося найзручнішим виходом. Але Матильда не захотіла його слухати й зникла. Жюльєн був цим навіть зачарований: він просто не знав, що їй сказати. «Якщо все це не заздалегідь узгоджена гра з графом Норбером, очевидно, саме мої холодні погляди розпалили це химерне кохання, яке раптом спалахнуло в дівчини такого високого походження до мене». «Я був би трохи дурнішим, ніж личить мені, якби дозволив собі закохатися в цю високу біляву ляльку». Ця думка зробила його холоднішим і розважливішим, ніж будь-коли в житті.

«У битві, яка готується, — додав він, — гордість походження буде високим пагорбом, військовою позицією, що стоятиме між нею і мною. Саме тут і треба маневрувати. Я вчинив дуже нерозумно, залишившись у Парижі; перенесення мого від’їзду принижує мене й наражає на небезпеку, якщо все це лише гра. Яка була користь від того, щоб не їхати? Якщо вони глузують із мене, я міг би глузувати з них. Якщо її інтерес до мене хоч трохи справжній, своєю відсутністю я примножив би його в сто разів». Лист Матильди де Ла-Моль подарував Жюльєнові настільки гостру насолоду від власного марнославства, що, сміючись із того, що з ним відбувається, він забув серйозно подумати про доцільність свого від’їзду.

Для його характеру було властиво надзвичайно гостро переживати власні помилки. Ця помилка дуже його дратувала, і він майже перестав думати про неймовірну перемогу, що передувала цій маленькій невдачі. Та близько дев’ятої години Матильда де Ла-Моль з’явилася на порозі бібліотеки, кинула йому листа й утекла. «Схоже, це перетворюється на роман у листах», — сказав він, піднімаючи листа. «Ворог робить хибний хід, а я тепер пущу в дію холодність і чесноту».

Від нього вимагали рішучої відповіді, причому з такою зверхністю, що це лише посилило його внутрішню веселість. Він дозволив собі дві сторінки глузувати з тих, хто хотів би посміятися з нього, а наприкінці листа знову пожартував, повідомивши про свій остаточно вирішений від’їзд наступного ранку. Закінчивши листа, він подумав: «Сад стане мені в пригоді, щоб його передати», — і попрямував туди. Він поглядав на вікно кімнати Матильди де Ла-Моль. Воно було на першому поверсі, поруч із покоями її матері, хоча між ними містився високий антресольний поверх. Перший поверх був настільки високо, що, прогулюючись під алеєю лип із листом у руці, Жюльєн не міг потрапити в поле зору Матильди.

Густе склепіння з ретельно підстрижених лип повністю закривало їй огляд. «Але що це? — сердито подумав Жюльєн. — Знову необережність! Якщо мене вирішили висміяти, то показати мені листа в руці — означає просто зіграти на користь моїх ворогів». Кімната Норбера містилася просто над кімнатою його сестри, і якби Жюльєн вийшов з-під склепіння підстрижених гілок лип, граф та його друзі могли б стежити за кожним його рухом. Матильда де Ла-Моль з’явилася за склом свого вікна. Він наполовину підняв листа, вона опустила голову. Жюльєн одразу ж побіг назад до себе нагору й випадково зустрів на широких сходах прекрасну Матильду, яка з бездоганною невимушеністю вихопила в нього листа, весело дивлячись йому в очі.

«Скільки пристрасті було в очах тієї бідолашної Пані де Реналь, — подумав Жюльєн, — коли навіть після шести місяців близьких стосунків вона наважувалася прийняти від мене листа! За все своє життя, здається, вона жодного разу не дивилася на мене такими веселими очима». Чи не висловив він так само виразно решту своїх думок через те, що йому було соромно за їхню поверховість? Але водночас його думка додавала: «Яка ж різниця в елегантності ранкової сукні, у витонченості постави! Побачивши Матильду де Ла-Моль із тридцяти кроків, людина зі смаком одразу здогадалася б, яке становище вона посідає в суспільстві. Оце й можна назвати очевидною перевагою».

Жартуючи, Жюльєн іще не зізнавався собі в усій повноті своїх думок. У Пані де Реналь не було маркіза де Круазенуа, якого вона могла б принести йому в жертву. Її єдиним суперником був той огидний субпрефект пан Шарко, який називав себе де Можіроном лише тому, що справжніх Можіронів уже не залишилося.

О п’ятій годині Жюльєн отримав третього листа; Матильда кинула його йому просто з дверей бібліотеки й знову втекла. «Яка манія писати! — засміявся він. — Коли ж можна так зручно розмовляти наживо!» Він не поспішав його відкривати. «Знову витончені фрази», — подумав він, але, читаючи, зблід. У листі було лише вісім рядків:

«Мені потрібно з вами поговорити; я мушу поговорити з вами сьогодні ввечері. Коли проб’є годину після півночі, будьте в саду. Візьміть біля криниці велику драбину садівника, приставте її до мого вікна й підніміться до моєї кімнати. Місяць світить яскраво; байдуже».