«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ XXI «ТАЄМНА НОТА»

Бо все, про що я розповідаю, я бачив на власні очі; і якщо я міг помилитися в тому, що побачив, то, безперечно, не обманюю вас, коли про це розповідаю.

Лист до автора

Маркіз покликав Жюльєна до себе. Пан де Ла-Моль наче помолодшав, очі його блищали.

— Поговорімо трохи про вашу пам’ять, — сказав він Жюльєнові. — Кажуть, вона у вас феноменальна! Чи могли б ви завчити напам’ять чотири сторінки, а потім поїхати до Лондона й відтворити їх там? Тільки без жодної зміни слова!

Маркіз невдоволено м’яв сьогоднішній номер «Котідьєн» і марно намагався приховати надзвичайно серйозний вираз обличчя, якого Жюльєн не бачив у нього навіть тоді, коли йшлося про процес Фрілера. Жюльєн уже мав достатньо світського досвіду, щоб зрозуміти: треба цілковито повірити в легковажний тон, який йому демонструють.

— Цей номер «Котідьєн», можливо, не надто цікавий, але, якщо пан маркіз дозволить, завтра вранці я матиму честь відтворити йому його цілком.

— Що, навіть оголошення?

— Абсолютно точно, і без жодного пропущеного слова.

— Даєте мені слово? — раптом із цілковитою серйозністю перепитав маркіз.

— Так, пане. Лише страх не виконати обіцянку може завадити моїй пам’яті.

— Річ у тім, що я забув поставити вам це запитання вчора. Я не вимагаю від вас клятви ніколи не повторювати того, що зараз почуєте; я надто добре вас знаю, щоб завдавати вам такої образи. Я поручився за вас і зараз поведу вас до салону, де зберуться дванадцять людей. Ви занотовуватимете все, що скаже кожен із них.

Не хвилюйтеся, це не буде якась безладна розмова. Кожен говоритиме по черзі — не хочу сказати «організовано», — додав маркіз, знову набуваючи свого природного хитрувато-легкого виразу. Під час розмови ви запишете сторінок двадцять, потім повернетеся сюди зі мною, і ми скоротимо ці двадцять сторінок до чотирьох. Саме ці чотири сторінки ви завтра вранці мені й відтворите замість усього номера «Котідьєн».

Після цього ви негайно вирушите в дорогу. Їхати доведеться поштовими кіньми, як молодий чоловік, що подорожує заради власного задоволення. Ваше головне завдання — не привернути до себе нічиєї уваги. Ви прибудете до одного високопоставленого державного діяча. Там вам доведеться бути ще обережнішим. Треба буде обдурити всіх, хто його оточує, бо серед його секретарів і слуг є люди, продані нашим ворогам; вони стежать за нашими посланцями, щоб перехоплювати їх дорогою. У вас буде цілком незначний рекомендаційний лист.

Коли Його Високоповажність погляне на вас, ви дістанете ось цей мій годинник, який я позичаю вам на час подорожі. Візьміть його із собою — це вже хоч якась зачіпка. А мені віддайте свій.

Сам герцог зволить записати під вашу диктовку чотири сторінки, які ви вивчите напам’ять. І тільки після цього — зверніть на це особливу увагу, не раніше — якщо Його Високоповажність почне вас розпитувати, ви зможете розповісти про засідання, на якому вам доведеться бути присутнім.

Щоб ви не нудьгували дорогою, зауважу: між Парижем і резиденцією міністра є люди, які залюбки пустили б кулю в пана абата Сореля. Отже, ваша місія закінчиться, а я побачуся з вами із великим запізненням. Бо, мій любий, як ми дізнаємося про вашу смерть? Ваша відданість справі навряд чи сягне такої міри, щоб ви змогли повідомити нам про неї.

— Негайно вирушайте купувати собі повний комплект одягу, — продовжив маркіз уже цілком серйозно. — Одягніться за модою дворічної давнини. Сьогодні ввечері ви повинні мати вигляд людини не надто охайної. У дорозі, навпаки, виглядатимете як завжди. Це вас дивує? Ваша недовіра щось підказує? Так, мій друже: один із тих поважних панів, яких ви зараз почуєте, цілком здатний передати відомості, завдяки яким вам можуть принаймні підсипати опіуму ввечері в якій-небудь пристойній корчмі, де ви попросите собі вечерю.

— Краще, — сказав Жюльєн, — проїхати на тридцять льє більше й не прямувати найкоротшим шляхом. Ідеться про Рим, я припускаю…

Маркіз набув такого зверхнього й невдоволеного вигляду, якого Жюльєн не бачив у нього настільки виразно від часів Бре-ле-О.

— Про це ви дізнаєтеся, пане, коли я вважатиму за потрібне вам сказати. Я не люблю запитань.

— Це не було запитанням, — палко заперечив Жюльєн. — Клянуся вам, пане, я просто думав уголос, намагаючись визначити найбезпечніший маршрут.

— Так, схоже, ваші думки були десь дуже далеко. Ніколи не забувайте: посол, тим більше у вашому віці, не повинен справляти враження людини, яка силоміць домагається чужої довіри.

Жюльєн був глибоко принижений: цього разу він справді помилився. Його самолюбство шукало виправдання, але не знаходило його.

— Зрозумійте, — додав пан де Ла-Моль, — що завжди звертаються до власного серця, коли вже встигли зробити якусь дурницю.

За годину Жюльєн стояв у передпокої маркізових покоїв, перетворений на справжнього підлеглого: на ньому був старомодний одяг, краватка сумнівної білизни, а весь його вигляд мав щось від педанта й семінариста. Побачивши його, маркіз вибухнув сміхом — і лише тоді виправдання Жюльєна стало цілком очевидним.

«Якщо цей молодий чоловік мене зрадить, — думав пан де Ла-Моль, — то кому ж іще можна довіряти? А діяти без довіри до когось неможливо. Мій син і всі його блискучі друзі, такі самі, як він, мають серця й відданість на сто тисяч. Якби треба було битися, вони загинули б на сходах трону, як їхні предки. Вони знають усе… крім того, що потрібно знати саме в цю хвилину.

Та бодай диявол, якщо я бачу серед них хоч одного, хто здатен завчити напам’ять чотири сторінки й проїхати сто льє так, щоб його ніхто не помітив. Норбер умів би загинути, як його предки; але це ж чеснота новобранця…»

Маркіз поринув у глибоку задуму.

— А втім, — сказав він із зітханням, — і загинути, можливо, цей Сорель умів би не гірше за нього…

— Сідаємо в карету, — сказав маркіз, ніби бажаючи прогнати настирливу думку.

— Пане, — сказав Жюльєн, поки йому поправляли цей одяг, — я вже вивчив напам’ять першу сторінку сьогоднішнього «Котідьєн».

Маркіз узяв газету, і Жюльєн без жодної помилки відтворив її слово в слово.

— Добре, — сказав маркіз, який того вечора був неабияким дипломатом. — А тим часом цей молодий чоловік навіть не помічає вулиць, якими ми проїжджаємо.

Вони прибули до великого салону досить сумного вигляду: частково обшитого деревом, частково затягнутого зеленим оксамитом. Посеред салону похмурий лакей завершував накривати великий обідній стіл, який згодом перетворили на робочий за допомогою величезного зеленого сукна, густо заляпаного чорнилом, — очевидно, колишньої власності якогось міністерства.

Господар будинку був величезним чоловіком, імені якого ніхто не назвав. Жюльєнові здалося, що обличчя й красномовство цієї людини належать чоловікові, зайнятому переважно травленням. За знаком маркіза Жюльєн сів у нижньому кінці столу. Щоб мати чим зайняти руки й надати собі впевненого вигляду, він почав обрізати гусячі пера. Краєм ока він нарахував сім співрозмовників, але бачив їх переважно зі спини. Двоє, здавалося, розмовляли з паном де Ла-Молем цілком на рівних, інші поводилися більш або менш шанобливо.

Раптом увійшов новий гість, якого ніхто не оголошував.

«Дивно, — подумав Жюльєн. — У цьому салоні взагалі нікого не оголошують. Невже ця обережність потрібна через мене?»

Усі підвелися, щоб привітати нового прибулого. На ньому була така сама надзвичайно почесна нагорода, як і на трьох інших присутніх у салоні. Розмовляли досить тихо. Щоб скласти думку про нового гостя, Жюльєнові залишалося покладатися лише на його риси обличчя та поставу. Це був невисокий, кремезний чоловік із багряним обличчям і блискучими очима, в яких не було жодного виразу, крім дикої, майже кабанячої злостивості.

Увагу Жюльєна майже відразу відволікла поява зовсім іншої людини. Це був високий, надзвичайно худий чоловік, на якому один на одному було вдягнено три чи чотири жилети. Погляд його був лагідний, рухи — ввічливі. «Це ж точнісінько обличчя старого єпископа Безансонського», — подумав Жюльєн. Очевидно, цей чоловік належав до духовенства; на вигляд йому було не більше п’ятдесяти — п’ятдесяти п’яти років, і годі було уявити собі когось із більш батьківським виразом обличчя.

З’явився молодий єпископ Агдський і неабияк здивувався, коли, оглядаючи присутніх, його погляд зупинився на Жюльєні. Від церемонії в Бре-ле-О він жодного разу не звертався до нього. Здивований погляд єпископа збентежив і роздратував Жюльєна. «Що ж це таке? — думав він. — Невже саме знайомство з людиною завжди обертається для мене нещастям? Усі ці великиі пани, яких я ніколи не бачив, анітрохи мене не лякають, а один погляд цього молодого єпископа змушує мене тремтіти! Треба визнати, що я надзвичайно дивна й надзвичайно нещасна людина».

Невдовзі з шумом увійшов невисокий чоловічок із дуже смаглявим обличчям і заговорив ще від дверей. Шкіра його була жовтувата, а вигляд — трохи божевільний. Щойно цей невгамовний балакун з’явився, присутні почали розбиватися на групки, очевидно, щоб уникнути нудьги від його слухання. Відходячи від каміна, люди наближалися до нижнього кінця столу, де сидів Жюльєн. Він дедалі більше ніяковів, бо, хоч би як намагався, не міг не чути розмови; а його невеликий життєвий досвід усе ж дозволяв зрозуміти величезну важливість питань, про які говорили без жодних прикрас, і те, наскільки ці високопоставлені особи мали бути зацікавлені в збереженні їх у таємниці.

Жюльєн уже якомога повільніше нагострив близько двадцяти пер. Але й цей засіб незабаром мав вичерпатися. Він марно намагався прочитати в погляді пана де Ла-Моля, що йому робити; маркіз забув про нього. «Те, що я роблю, просто смішно, — думав Жюльєн, продовжуючи обрізати пера. — Але люди з такими посередніми фізіономіями, яким інші або вони самі доручили такі величезні справи, напевно, надзвичайно вразливі. У моєму нещасному погляді є щось запитливе й недостатньо шанобливе, що, безперечно, їх зачепило б. Якщо я зовсім опущу очі, вони подумають, що я навмисне збираю їхні слова». Він був страшенно збентежений і чув навколо себе дивовижні речі.

РОЗДІЛ XXII «ДИСКУСІЯ»

Республіка! — На одного, хто сьогодні пожертвував би всім заради суспільного блага, припадають тисячі й мільйони людей, які знають лише власні насолоди та марнославство. У Парижі людину оцінюють за її екіпажем, а не за її чеснотами.

НАПОЛЕОН, «Мемуари»

Лакей поспішно увійшов і оголосив:

— Пан герцог де ***

— Замовкни, ти дурень, — сказав герцог, входячи.

Він вимовив це так владно й велично, що Жюльєн мимоволі подумав: мабуть, уся мудрість цього великого пана полягає в умінні сваритися з лакеєм. Жюльєн підвів очі й одразу ж опустив їх. Він так добре відчув значущість нового прибульця, що злякався: раптом сам його погляд буде сприйнято як нетактовність.

Герцог був чоловіком років п’ятдесяти, вдягненим як денді й ходив якоюсь пружною, майже механічною ходою. Голова в нього була вузька, ніс великий, обличчя — виступаюче, з різким профілем; важко було уявити собі людину з більш аристократичним і водночас більш невиразним виглядом. Його поява стала сигналом до початку засідання.

Жюльєна різко урвав у його спостереженнях голос пана де Ла-Моля.

— Дозвольте представити вам пана абата Сореля, — сказав маркіз. — Він має надзвичайну пам’ять. Не минуло й години, як я повідомив йому про місію, яку він може отримати, а він уже, щоб продемонструвати свою пам’ять, завчив напам’ять першу сторінку «Котідьєн».

— А, закордонні новини цього бідолашного Н…, — сказав господар будинку.

Він нетерпляче схопив газету й, дивлячись на Жюльєна з поблажливою міною, яка здавалася важливою лише через надмірне прагнення здаватися значущим, промовив:

— Говоріть, пане.

Запала глибока тиша, усі очі звернулися до Жюльєна. Він читав так бездоганно, що, коли дійшов приблизно до двадцятого рядка, герцог сказав:

— Досить.

Невисокий чоловік із кабанячим поглядом сів. Він був головуючим, бо, щойно зайнявши своє місце, показав Жюльєнові на гральний стіл і жестом наказав принести його до себе. Жюльєн розташувався за ним, поклавши перед собою все необхідне для письма. Він нарахував дванадцять осіб, що сиділи навколо зеленого сукна.

— Пане Сорель, — сказав герцог, — перейдіть до сусідньої кімнати. Вас покличуть.

Господар будинку занепокоєно озирнувся.

— Віконниці не зачинені, — напівголосно сказав він своєму сусідові.

— Не треба дивитися у вікно! — безглуздо крикнув він Жюльєнові.

«Отже, я, щонайменше, опинився втягнутим у змову, — подумав Жюльєн. — На щастя, не в ту з них, за які закінчують на Гревській площі. Навіть якщо тут є небезпека, я завдячую цим маркізові й іще більше йому завдячуватиму. Щасливий був би я, якби мені коли-небудь випала нагода відплатити йому за весь біль, якого можуть завдати йому мої безглузді вчинки!»

Розмірковуючи про свої дурниці та нещастя, він уважно оглядав приміщення, намагаючись запам’ятати його назавжди. Лише тепер він згадав, що не чув, як маркіз назвав лакеєві назву вулиці; до того ж пан де Ла-Моль узяв фіакр, чого з ним майже ніколи не траплялося.

Жюльєн довго залишався наодинці зі своїми думками. Він сидів у салоні, оббитому червоним оксамитом із широкими золотими галунами. На консолі стояло велике слонове розп’яття, а на каміні лежала книга Жозефа де Местра «Папа» — у розкішній палітурці з позолоченим обрізом. Жюльєн розгорнув її, щоб не здавалося, ніби він прислухається до розмови. Час від часу із сусідньої кімнати долинали голоси, що ставали дедалі гучнішими. Нарешті двері відчинилися, і його покликали.

— Панове, пам’ятайте, що відтепер ми розмовляємо в присутності герцога де ***, — сказав головуючий. — Цей пан, — додав він, показуючи на Жюльєна, — молодий левіт, відданий нашій святій справі, і завдяки своїй дивовижній пам’яті легко відтворить навіть найменші подробиці наших промов.

Слово надається панові, — сказав він, вказуючи на чоловіка з батьківським виразом обличчя, одягненого в три чи чотири жилети.

Жюльєнові здалося природнішим назвати його просто «паном у жилетах». Він узяв папір і почав багато писати.

(Тут автор хотів би вмістити цілу сторінку крапок. Але це виглядало б непристойно, — каже видавець, — а для такого легковажного твору втратити витонченість означає померти.)

— Політика, — продовжує автор, — це камінь, прив’язаний до шиї літератури, який менш ніж за шість місяців тягне її на дно. Політика посеред уявних і художніх інтересів — це постріл із пістолета посеред концерту. Цей звук роздирає слух, але не має в собі сили. Він не узгоджується із жодним музичним інструментом. Ця політика смертельно образить половину читачів і занудить іншу половину — тих, хто вважає її значно цікавішою й енергійнішою у своїй ранковій газеті…

— Якщо ваші персонажі не говоритимуть про політику, — відповідає видавець, — то це вже не французи 1830 року, а ваша книга перестане бути дзеркалом, яким ви так пишаєтеся…

Протокол, складений Жюльєном, займав двадцять шість сторінок. Ось лише його дуже блідий уривок, адже, як завжди, довелося вилучити ті прояви смішного, надмірність яких могла б здатися або огидною, або неправдоподібною. (Див. «Газету судових засідань».)

Чоловік у жилетах із батьківським виразом обличчя (можливо, це й справді був єпископ) часто всміхався, і тоді його очі, обрамлені важкими, млявими повіками, набували дивного блиску й виразу, значно менш невизначеного, ніж зазвичай. Цього чоловіка поставили першим перед герцогом (але перед яким герцогом? — дивувався Жюльєн), очевидно, щоб він виклав свої погляди й виконав роль генерального прокурора. Жюльєнові здалося, що він вагається й не здатен дійти певного висновку — саме це часто закидають таким судовим діячам. У ході дискусії герцог навіть дорікнув йому за це.

Після кількох фраз про мораль і поблажливу філософію чоловік у жилетах сказав:

— Благородна Англія, яку вів великий муж, безсмертний Пітт, витратила сорок мільярдів франків, щоб протистояти революції. Якщо ці збори дозволять мені з певною відвертістю висловити сумну думку, то скажу: Англія недостатньо добре зрозуміла, що проти такого чоловіка, як Бонапарт, особливо коли йому можна було протиставити лише цілу колекцію добрих намірів, вирішальне значення мали тільки особисті засоби…

— А, знову вихваляння вбивства! — занепокоєно вигукнув господар будинку.

— Позбавте нас своїх сентиментальних проповідей! — сердито вигукнув головуючий; його кабанячі очі люто зблиснули. — Продовжуйте, — звернувся він до чоловіка в жилетах.

Щоки й чоло головуючого стали багряними.

— Благородна Англія, — продовжив доповідач, — сьогодні розчавлена, бо кожен англієць, перш ніж заплатити за свій хліб, змушений сплачувати відсотки з тих сорока мільярдів франків, які були витрачені на боротьбу з якобінцями. У неї більше немає Пітта…

— У неї є герцог Веллінгтон, — сказав один військовий, надаючи своєму вигляду якомога більшої значущості.

— Прошу вас, панове, тиша! — вигукнув головуючий. — Якщо ми й далі сперечатимемося, то не було жодного сенсу запрошувати сюди пана Сореля.

— Відомо, що цей пан має чимало власних думок, — ущипливо сказав герцог, дивлячись на перебивача — колишнього генерала Наполеона.

Жюльєн зрозумів, що ці слова натякали на щось особисте й дуже образливе. Усі всміхнулися; генерал-відступник, здавалося, ледве стримував лють.

— Пітта більше немає, панове, — продовжив доповідач із виглядом зневіреного чоловіка, який уже не сподівається переконати своїх слухачів. — Навіть якби в Англії з’явився новий Пітт, він не зміг би двічі ошукати націю одними й тими самими засобами…

— Саме тому генерал-переможець, новий Бонапарт, тепер у Франції неможливий! — вигукнув військовий перебивач.

Цього разу ні головуючий, ні герцог не наважилися розсердитися, хоча Жюльєнові здалося, що в їхніх очах він виразно прочитав таке бажання. Вони опустили очі, а герцог лише зітхнув так, щоб його почули всі.

Але доповідач уже роздратувався.

— Вам кортить, щоб я закінчив, — палко сказав він, цілком відмовившись від тієї привітної усмішки й стриманої манери висловлюватися, які Жюльєн досі вважав природною рисою його характеру. — Вам кортить, щоб я закінчив, і ви зовсім не зважаєте на мої зусилля нікого не образити, хоч би якою довгою була його слухацька терплячість. Гаразд, панове, я буду коротким.

І скажу вам найпростішими словами: в Англії більше немає жодного гроша на підтримку доброї справи. Навіть якби сам Пітт повернувся до життя, він, попри весь свій геній, уже не зміг би ошукати дрібних англійських землевласників, бо вони знають, що сама лише коротка кампанія під Ватерлоо коштувала їм мільярд франків. Якщо ви хочете ясних і недвозначних фраз, — додав доповідач, дедалі більше запалюючись, — то я скажу вам: допомагайте собі самі, бо в Англії немає жодної гінеї для вас, а коли Англія не платить, Австрія, Росія та Пруссія, які мають лише хоробрість, але не мають грошей, не здатні провести проти Франції більше однієї-двох кампаній.

Можна сподіватися, що молоді солдати, яких породив якобінізм, будуть розбиті в першій кампанії, можливо, у другій. Але на третю кампанію — і хай через це у ваших упереджених очах я стану революціонером — на третю кампанію ви матимете солдатів 1794 року, які вже не були тими селянами, яких просто поставили під рушницю в 1792-му.

Тут одразу з кількох місць пролунали перебивання.

— Пане, — сказав головуючий Жюльєнові, — ідіть до сусідньої кімнати й перепишіть начисто початок протоколу, який ви вже склали.

Жюльєн вийшов, хоча й дуже неохоче. Доповідач щойно перейшов до ймовірностей, які зазвичай були предметом його роздумів.

«Вони бояться, що я з них насміхатимусь», — подумав Жюльєн.

Коли його знову покликали, пан де Ла-Моль саме говорив із такою серйозністю, яка для Жюльєна, що добре його знав, здавалася майже кумедною:

— …Так, панове, саме про цей нещасний народ можна сказати:

Чи буде він богом, столом чи ночвами?

«Богом буде!» — вигукує байкар. Здається, саме вам, панове, належить це таке благородне й глибоке слово. Дійте самі — і благородна Франція знову постане приблизно такою, якою її створили наші предки і якою наші очі ще встигли її побачити перед смертю Людовика XVI.

Англія, принаймні її знатні лорди, так само ненавидить огидний якобінізм, як і ми. Без англійського золота Австрія, Росія та Пруссія зможуть провести лише дві-три битви. Але чи вистачить цього, щоб домогтися щасливої окупації, подібної до тієї, яку пан де Рішельє так безглуздо змарнував у 1817 році? Я в це не вірю.

Тут пролунало перебивання, але його заглушили загальні вигуки «Тихо!». Знову виступав колишній імператорський генерал, який прагнув отримати блакитну стрічку ордена й хотів увійти до числа авторів таємної ноти.

— Я в це не вірю, — повторив пан де Ла-Моль після гамору.

Він особливо наголосив на слові «я» — з такою зухвалістю, що це захопило Жюльєна.

«Оце справді добре зіграно», — подумав він, майже так само швидко водячи пером по паперу, як маркіз вимовляв слова. Одним влучним словом пан де Ла-Моль перекреслював усі двадцять кампаній цього перебіжчика.

— Не лише від іноземців, — продовжив маркіз із найбільшою стриманістю, — можемо ми очікувати нової військової окупації. Уся ця молодь, яка пише запальні статті в «Глоб», дасть вам три-чотири тисячі молодих капітанів, серед яких може знайтися свій Клебер, Гош, Журдан чи Пішегрю — тільки менш прихильний до вас.

— Ми не зуміли створити для нього слави, — сказав головуючий. — Треба було зробити його безсмертним.

— Нарешті у Франції повинні існувати дві партії, — продовжив пан де Ла-Моль, — але дві партії не лише за назвою, а справжні, чітко окреслені й непримиренні. Треба знати, кого саме слід знищити. З одного боку — журналісти, виборці, громадська думка, одним словом, молодь і всі, хто нею захоплюється. Поки вона глушить сама себе шумом своїх марних слів, ми маємо безсумнівну перевагу: ми витрачаємо бюджет.

І знову пролунала репліка з місця.

— Ви, пане, — звернувся Маркіз де Ла-Моль до перебивача з дивовижною зверхністю й невимушеністю, — ви не «споживаєте», якщо вас ображає це слово, ви пожираєте сорок тисяч франків, записаних у державному бюджеті, і ще вісімдесят тисяч, які отримуєте з цивільного списку. Що ж, пане, раз уже ви змусили мене до цього, дозвольте без вагань узяти вас за приклад. Подібно до ваших шляхетних предків, які пішли за святим Людовиком у хрестовий похід, ви за ці сто двадцять тисяч франків мали б показати нам бодай полк, бодай роту — що там роту! — хоча б півроти з п’ятдесяти чоловік, готових битися й відданих нашій справі до кінця, до самої смерті. А у вас лише лакеї, які під час повстання самі вас налякали б.

— Трон, вівтар і дворянство можуть загинути вже завтра, панове, доки ви не створите в кожному департаменті загін із п’ятисот відданих людей; я кажу саме відданих — не лише з усією французькою хоробрістю, а й з іспанською витривалістю. Половина цього загону має складатися з наших синів, наших племінників — словом, зі справжніх дворян. Кожен із них повинен мати поруч не балакучого дрібного буржуа, готового знову, якщо настане 1815 рік, причепити триколірну кокарду, а доброго, простодушного селянина, такого, як Катліну. Наш дворянин має його виховати й наставити; якщо можливо, той селянин повинен стати йому братом по молочному вигодовуванню. Нехай кожен із нас пожертвує п’ятою частиною свого прибутку, щоб створити в кожному департаменті цей невеликий, але відданий загін із п’ятисот чоловік. Тоді ви можете розраховувати на іноземну окупацію: жоден чужоземний солдат не просунеться навіть до Діжона, якщо не буде певен, що в кожному департаменті знайде п’ятсот прихильників.

—Іноземні королі прислухаються до вас лише тоді, коли ви повідомите їм, що двадцять тисяч дворян готові взятися за зброю, щоб відчинити їм ворота Франції. Ви скажете, що це надто важка служба, панове; але ж за це ми платимо власною головою. Між свободою преси та нашим існуванням як дворян точиться смертельна війна. Ставайте фабрикантами, селянами або беріть рушницю. Будьте боягузами, якщо хочете, але не будьте дурнями — розплющте очі.

—Створюйте свої батальйони, — скажу я вам словами якобінської пісні, — і тоді знайдеться який-небудь шляхетний ГУСТАВ-АДОЛЬФ, якого зворушить неминуча небезпека монархічного принципу; він кинеться за триста льє від своєї батьківщини й зробить для вас те, що Густав зробив для протестантських князів. Невже ви й далі хочете розмовляти, нічого не роблячи? Через п’ятдесят років у Європі залишаться самі президенти республік — і жодного короля. А разом із цими трьома літерами R, O, I — «РОІ», тобто «король», — зникнуть і священики, і дворяни. Переді мною залишаться лише кандидати, які залицятимуться до забрьоханих більшостей.

—Можете скільки завгодно твердити, що Франція нині не має генерала, якого всі знали б, визнавали й любили; що армію організовано лише в інтересах трону й вівтаря; що з неї усунули всіх старих вояків, тоді як у кожному прусському та австрійському полку є по п’ятдесят унтер-офіцерів, які побували під вогнем. Двісті тисяч молодих людей із дрібної буржуазії марять війною…

—Досить неприємних істин, — самовдоволено промовив якийсь поважний сановник, очевидно, людина дуже високого становища в церковній ієрархії, бо Маркіз де Ла-Моль замість того, щоб розгніватися, лише люб’язно всміхнувся; для Жюльєна це було дуже промовистим знаком. — Досить неприємних істин, панове, підсумуймо. Людина, якій збираються відрізати гангренозну ногу, була б недоречною, якби сказала хірургові: «Ця хвора нога цілком здорова». Перепрошую за це порівняння, панове, але шляхетний герцог *** — наш хірург…

«Ось воно, головне слово, — подумав Жюльєн. — Саме до нього я й помчу цієї ночі».

РОЗДІЛ XXIII «ДУХОВЕНСТВО, ЛІСИ, СВОБОДА»

«Перший закон кожної істоти — зберегти себе, тобто жити.
Ви сієте цикуту, а сподіваєтеся побачити, як достигне колос!»

МАКІАВЕЛЛІ

Поважний промовець продовжував; було видно, що він добре знає предмет. Він викладав свої думки спокійно, м’яко й переконливо, і ця манера надзвичайно подобалася Жюльєнові. Перед присутніми він розгорнув такі великі, як йому здавалося, істини.

1°. Англія не має для нас ані одного фунта стерлінгів; ощадливість і філософія Юма нині там у моді. Навіть святі не дадуть нам грошей, а пан Бруем лише посміється з нас.

2°. Без англійського золота неможливо домогтися від європейських монархів більш ніж двох військових кампаній, а двох кампаній буде недостатньо, щоб упоратися з дрібною буржуазією.

3°. Необхідно створити у Франції озброєну партію, бо інакше монархічний принцип Європи не наважиться навіть на ці дві кампанії.

— Четвертий пункт, який я насмілюся подати вам як очевидну істину, полягає ось у чому: неможливо створити у Франції озброєну партію без духовенства. Я говорю це без жодних вагань, панове, бо зараз вам це доведу. Духовенству треба віддати все.

— По-перше, тому, що воно день і ніч займається своєю справою, а керують ним люди виняткових здібностей, які перебувають далеко від політичних буревіїв, за триста льє від наших кордонів…

— Ага, Рим, Рим! — вигукнув господар дому.

— Так, пане, Рим! — гордо відповів кардинал. — Які б дотепи, більш чи менш вишукані, не були модними за вашої молодості, я сміливо скажу вам у 1830 році: духовенство, кероване Римом, — єдине, хто говорить із простим народом.

П’ятдесят тисяч священників повторять одні й ті самі слова в день, визначений їхніми керівниками, і народ, який, зрештою, постачає солдатів, буде набагато більше зворушений голосом своїх священників, ніж усіма віршиками на світі…

Ця відвертість викликала серед присутніх невдоволене бурмотіння.

— Духовенство має геній, вищий за ваш, — підвищив голос кардинал. — Усі кроки, які ви зробили до цієї найважливішої мети — створення у Франції озброєної партії, — були зроблені нами. Тут можна навести конкретні факти… Хто послав у Вандею вісімдесят тисяч рушниць?.. І так далі, і так далі.

Поки духовенство не матиме своїх лісів, воно не володіє нічим. Щойно почнеться перша війна, міністр фінансів напише своїм чиновникам, що грошей залишилося тільки на утримання кюре. Насправді Франція не вірить, зате любить війну. Хто б не дав їй війну, той стане вдвічі популярнішим, адже воювати — означає, якщо висловлюватися мовою простолюду, морити голодом єзуїтів; воювати — означає звільнити цих пихатих чудовиськ, французів, від загрози іноземного втручання.

Кардинала слухали прихильно.

— Треба було б, щоб пан де Нерваль залишив міністерство, — сказав він. — Його ім’я без потреби дратує людей.

При цих словах усі повскакували зі своїх місць і заговорили водночас. «Мене знову відправлять геть», — подумав Жюльєн, але навіть мудрий голова зборів забув про його присутність, наче взагалі забув, що Жюльєн існує.

Усі погляди звернулися до чоловіка, якого Жюльєн упізнав. Це був пан де Нерваль — перший міністр, якого він побачив на балу у герцога де Рец.

Безлад, як висловлюються газети, коли пишуть про палату, досяг апогею. Хвилин через п’ятнадцять більш-менш відновилася тиша.

Тоді пан де Нерваль підвівся і, надавши голосу тону апостола, промовив:

— Я не стану запевняти вас, — сказав він якимось дивним голосом, — що не тримаюся за міністерське крісло. Для мене цілком очевидно, панове, що моє ім’я вдвічі збільшує сили якобінців, налаштовуючи проти нас багатьох поміркованих. Тож я охоче пішов би у відставку. Але шляхи Господні відкриті лише небагатьом. — Тут він пильно подивився на кардинала. — Та я маю місію. Небо сказало мені: «Ти понесеш свою голову на ешафот або відновиш монархію у Франції й зведеш палати до того стану, в якому перебував парламент за Людовіка XV». І це, панове, я зроблю.

Він замовк, сів, і запала глибока тиша.

«Оце добрий актор», — подумав Жюльєн. Як завжди, він помилявся, наділяючи людей надто великим розумом. Збуджений бурхливими суперечками цього вечора, а надто щирістю теперішньої дискусії, пан де Нерваль справді вірив у свою місію. Мужності в нього було багато, а от здорового глузду — жодної крихти.

Під час тиші, що настала після його красивих слів «я це зроблю», пробило північ. Жюльєнові здалося, що бій годинника прозвучав урочисто й похмуро. Він був схвильований.

Невдовзі суперечка відновилася з дедалі більшою енергією і, що особливо вражало, з неймовірною наївністю. «Ці люди ще накажуть мене отруїти», — часом думав Жюльєн. «Як можна говорити такі речі в присутності плебея?»

Коли пробило другу годину, вони все ще сперечалися. Господар дому давно вже спав; Маркіз де Ла-Моль змушений був подзвонити слугам, щоб замінити свічки. Міністр пан де Нерваль вийшов о першій сорок п’ять, не раз розглядаючи у дзеркалі, що стояло поруч із ним, обличчя Жюльєна. З його відходом усім, здавалося, стало легше дихати.

Поки міняли свічки, чоловік у строкатих жилетах тихо сказав своєму сусідові:

— Бог знає, що цей чоловік розповість королю! Він може виставити нас на посміховисько й зіпсувати все наше майбутнє. Треба визнати, що самовпевненості в ньому надзвичайно багато, та й нахабства вистачає, раз він наважився з’явитися сюди. Він іще до свого призначення міністром поводився так само, але портфель усе змінює, він поглинає всі приватні інтереси людини. Він мав би це зрозуміти.

Щойно міністр вийшов, генерал Бонапарта заплющив очі. Тепер він заговорив про своє здоров’я, про свої рани, поглянув на годинник і пішов.

— Б’юся об заклад, — сказав чоловік у жилетах, — що генерал побіг слідом за міністром. Він зараз вибачатиметься за те, що опинився тут, і запевнятиме, ніби він нами керує.

Коли напівсонні слуги нарешті закінчили міняти свічки, голова зборів сказав:

— Нарешті радьмося, панове. Не будемо більше намагатися переконувати одне одного. Подумаймо про зміст записки, яка через сорок вісім годин буде перед очима наших друзів за кордоном. Ми говорили про міністрів. Тепер, коли пан де Нерваль нас залишив, можемо сказати відверто: яке нам діло до міністрів? Ми змусимо їх захотіти того, чого нам треба.

Кардинал схвально всміхнувся своєю тонкою усмішкою.

— Мені здається, немає нічого простішого, ніж підсумувати наше становище, — сказав молодий єпископ з Агда. До цієї миті він мовчав, але вогонь його погляду, який Жюльєн відзначив ще на початку, після першої години суперечки розгорівся. Тепер його душа вирувала, наче лава Везувію, що ось-ось мала вирватися назовні.

— Від 1806 до 1814 року Англія мала лише одну провину, — сказав він, — вона не діяла безпосередньо й особисто проти Наполеона. Щойно ця людина створила герцогів і камергерів, щойно відновила трон, місія, доручена їй Богом, завершилася; він уже ні на що не був придатний, крім як бути принесеним у жертву. Святе Письмо не раз навчає нас, як покінчити з тиранами.

Тут пролунало кілька цитат латиною.

— Сьогодні, панове, треба принести в жертву вже не людину, а Париж. Уся Франція наслідує Париж. Навіщо озброювати по п’ятсот чоловік у кожному департаменті? Це небезпечна справа, яка ніколи не скінчиться. Навіщо втягувати всю Францію в те, що є суто паризькою справою? Париж — лише він, зі своїми газетами та салонами, — створив це зло; нехай новий Вавилон загине.

Між вівтарем і Парижем треба нарешті поставити крапку. Ця катастрофа навіть відповідає світським інтересам престолу. Чому Париж не наважився повстати проти Бонапарта? Запитайте гармати Сен-Роша…

Лише о третій годині ранку Жюльєн вийшов разом із Маркізом де Ла-Молем.

Маркіз був засоромлений і виснажений. Вперше, звертаючись до Жюльєна, він говорив майже благально. Він просив його дати слово ніколи не розголошувати тих проявів надмірної ревності — саме так він висловився, — свідком яких випадково став Жюльєн.

— Не розповідайте про це нашому закордонному другові, якщо тільки він серйозно не наполягатиме, бажаючи дізнатися про наших молодих безумців. Яка їм різниця, чи буде повалена держава? Вони стануть кардиналами й сховаються в Римі. А нас із вами в наших замках селяни просто переб’ють.

Таємна записка, яку Маркіз де Ла-Моль склав на основі великого протоколу засідання — двадцяти шести сторінок, написаних Жюльєном, — була готова лише о четвертій сорок п’ять ранку.

— Я смертельно втомився, — сказав Маркіз де Ла-Моль, — і це добре видно з цієї записки: під кінець вона втратила чіткість. Я незадоволений нею більше, ніж будь-чим іншим, що зробив у житті. А тепер, друже мій, ідіть відпочиньте кілька годин, — додав він. — А щоб вас, бува, не забрали, я замкну вас на ключ у вашій кімнаті.

Наступного дня Маркіз де Ла-Моль відвіз Жюльєна до відокремленого замку, досить далеко від Парижа. Там він зустрів дивних гостей, у яких Жюльєн упізнав священників. Йому вручили паспорт на вигадане ім’я, але в ньому нарешті було зазначено справжню мету подорожі, яку він доти вдавав, що не розуміє. Він сам сів у дорожню карету. Маркіз не мав жодних сумнівів щодо його пам’яті: Жюльєн кілька разів повторив йому всю таємну записку напам’ять. Зате він даремно побоювався, що Жюльєна можуть перехопити.

— Головне, майте вигляд звичайного франта, який подорожує лише для того, щоб убити час, — дружньо сказав йому Маркіз де Ла-Моль, коли Жюльєн залишав салон. — Учора ввечері серед наших зборів, можливо, було не одне підставнецьке обличчя.

Подорож була швидкою, але надзвичайно похмурою. Щойно Жюльєн зник із очей Маркіза де Ла-Моля, він забув і про таємну записку, і про свою місію, думаючи лише про зневагу Матильди. В одному селі за кілька льє від Меца начальник поштової станції прийшов сказати йому, що коней немає. Була десята вечора; Жюльєн, неабияк роздратований, зажадав вечері. Він прогулявся перед будинком і непомітно для самого себе перейшов до двору зі стайнями. Коней там не було.

«Але в цього чоловіка якийсь дивний вигляд, — подумав Жюльєн. — Його грубий погляд уважно мене вивчав». Як бачимо, він уже починав не зовсім вірити всьому, що йому говорили. Жюльєн думав утекти після вечері, а щоб дізнатися ще щось про цю місцевість, вийшов зі своєї кімнати й пішов погрітися біля кухонного вогню. Якою ж була його радість, коли він побачив там сеньйора Джеронімо, знаменитого співака!

Неаполітанець влаштувався у кріслі, яке наказав принести до вогню, голосно стогнав і сам говорив більше, ніж усі двадцять німецьких селян, що здивовано його оточували.

— Ці люди мене розоряють! — вигукнув він, побачивши Жюльєна. — Я пообіцяв завтра співати в Майнці. Сім володарних князів з’їхалися, щоб мене почути. Але ходімо трохи подихаємо повітрям, — додав він багатозначним тоном.

Коли вони відійшли на сто кроків від будинку, за межі чутності, Джеронімо сказав Жюльєнові:

— Знаєте, у чому справа? Цей начальник поштової станції — шахрай. Під час прогулянки я дав двадцять су одному маленькому пройдисвіту, і він мені все розповів. На іншому кінці села, у стайні, стоїть понад дванадцять коней. Хтось хоче затримати якогось кур’єра.

— Справді? — невинно перепитав Жюльєн.

Та виявити обман було ще не все — треба було виїхати, а саме цього Джеронімо та його приятелеві здійснити не вдалося. Нарешті співак сказав:

— Почекаймо до ранку. За нами стежать. Можливо, їм потрібен саме ви або саме я. Завтра вранці замовимо добрий сніданок; поки його готуватимуть, підемо прогулятися, втечемо, наймемо коней і доберемося до наступної поштової станції.

— А ваші речі? — запитав Жюльєн, думаючи, що, можливо, самого Джеронімо прислали, щоб перехопити його.

Довелося повечеряти й лягти спати. Жюльєн ще перебував у першому сні, коли його раптом розбудили голоси двох людей, які розмовляли в його кімнаті, не надто переймаючись тим, що можуть його розбудити. Він упізнав начальника поштової станції, озброєного глухим ліхтарем. Світло було спрямоване на дорожню скриню, яку Жюльєн наказав принести до своєї кімнати. Поруч із начальником станції стояв чоловік, який спокійно нишпорив у відкритій скрині. Жюльєн бачив лише рукави його одягу — чорні й дуже вузькі.

«Це сутана», — подумав він і тихенько намацав маленькі пістолети, які поклав під подушку.

— Не бійтеся, що він прокинеться, пане кюре, — казав начальник поштової станції. — Вино, яке їм подали, було саме з того, що ви приготували власноруч.

— Я не знаходжу жодних паперів, — відповідав кюре. — Багато білизни, парфумів, мазей, різних дрібничок — типовий світський молодик, зайнятий своїми задоволеннями. Посланцем, найімовірніше, є той інший, що навмисне говорить з італійським акцентом.

Вони підійшли до Жюльєна й почали обшукувати кишені його дорожнього одягу. Жюльєнові дуже кортіло вбити їх, як звичайних злодіїв. Але це було б найнебезпечніше з усіх можливих рішень для подальшої долі його справи. Він страшенно хотів це зробити… «Я був би просто дурнем, — подумав він, — якби поставив під загрозу свою місію». Тим часом його одяг уже обшукали.

— Це не дипломат, — сказав священник.

Він відійшов — і дуже добре зробив. «Якщо він торкнеться мене в ліжку, йому буде непереливки! — подумав Жюльєн. — Він цілком може прийти й зарізати мене, а цього я не потерплю».

Кюре повернув голову, а Жюльєн напіврозплющив очі. Яким же було його здивування! Перед ним стояв Абат Кастанед. Справді, хоча обидва чоловіки намагалися говорити досить тихо, Жюльєнові від самого початку здалося, що один із голосів йому знайомий. Його охопило шалене бажання очистити землю від одного з найпідліших негідників. «Але моя місія!» — вчасно зупинив себе Жюльєн.

Кюре та його спільник вийшли. Через чверть години Жюльєн удав, ніби прокидається, і почав кликати на допомогу, розбудивши весь будинок.

— Мене отруїли! — кричав він. — Я страшенно страждаю!

Йому потрібен був привід, щоб піти на допомогу Джеронімо. І привід знайшовся: співак лежав напівпритомний, отруєний лауданумом, який містився у вині. Жюльєн, побоюючись саме такого жарту, повечеряв шоколадом, привезеним із Парижа. Проте йому так і не вдалося достатньо розбудити Джеронімо, щоб переконати його вирушити в дорогу.

— Якби мені зараз запропонували все Неаполітанське королівство, — заявив співак, — я б не відмовився від насолоди спати.

— Але ж сім володарних князів!

— Нехай почекають.

Жюльєн вирушив сам і без інших пригод дістався до великого сановника. Цілий ранок він марно намагався домогтися аудієнції. На щастя, близько четвертої години герцог захотів вийти на свіже повітря. Жюльєн побачив, як той вийшов пішки, і, не вагаючись, підійшов до нього та попросив милостиню. Коли він опинився за два кроки від високого сановника, то витягнув годинник Маркіза де Ла-Моля й демонстративно показав його.

— Ідіть за мною здалеку, — почув він, не зустрівши на собі навіть погляду.

За чверть льє звідти герцог раптом зайшов до маленької кав’ярні-гостиниці. Саме в кімнаті цього закладу найнижчого ґатунку Жюльєн мав честь прочитати герцогові свої чотири сторінки. Коли він закінчив, йому сказали:

— Почніть спочатку й говоріть повільніше.

Принц робив нотатки.

— Пішки доберіться до найближчої поштової станції. Залиште тут свої речі та карету. До Страсбурга дістаньтеся як зможете, а двадцять другого числа цього місяця — сьогодні десяте — опівдні тридцять хвилин приходьте до цієї самої кав’ярні-гостиниці. Не виходьте з неї протягом пів години. Мовчіть!

Це були єдині слова, які почув Жюльєн. Але їх вистачило, щоб сповнити його найглибшим захопленням. «Ось як ведуть справи, — подумав він. — Що сказав би цей великий державний діяч, якби почув балакунів, охоплених пристрастями, три дні тому?»

Жюльєн витратив два дні на дорогу до Страсбурга; йому здавалося, що робити там йому взагалі нічого. Він зробив великий обхідний шлях. «Якщо цей диявол Абат Кастанед мене впізнав, то він не з тих людей, які легко втрачають мій слід. А яке задоволення він отримає, глузуючи з мене й провалюючи мою місію!»

На щастя, Абат Кастанед, начальник поліції конгрегації на всьому північному кордоні, його не впізнав. Страсбурзькі єзуїти, хоч і були надзвичайно ревними, теж зовсім не подумали стежити за Жюльєном. Із хрестом на грудях та в синьому сюртуку він мав вигляд молодого військового, цілком заклопотаного власною персоною.