«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ XXV “СЕМІНАРІЯ»

Триста тридцять шість обідів по 83 сантимів, триста тридцять шість вечерь по 38 сантимів; шоколад — кому належить; скільки можна заробити на поставках?

БЕЗАНСОНСЬКИЙ ВАЛЬНО.

Здалеку він побачив над воротами хрест із позолоченого заліза. Жюльєн повільно наблизився до нього; ноги, здавалося, ось-ось перестануть його тримати. «Отже, ось він — цей земний пекло, з якого мені вже не вибратися!» Нарешті він наважився подзвонити. Дзвін розлігся навколо так, ніби лунав у безлюдному місці. Через десять хвилин двері відчинив блідий чоловік у чорному вбранні.

Жюльєн глянув на нього й одразу опустив очі. Обличчя цього воротаря здалося йому дивним. Опуклі зелені зіниці його очей округлювалися, наче в кота; нерухомі повіки свідчили про цілковиту нездатність до співчуття, а тонкі губи розтягувалися півколом над виступаючими зубами. Проте на цьому обличчі не було нічого злочинного — радше та досконала бездушність, яка наводить на молодих людей значно більший жах. Єдине почуття, яке Жюльєн устиг помітити в цьому видовженому побожному обличчі, — глибока зневага до всього, про що можна було б із ним говорити, якщо це не стосувалося інтересів неба.

Жюльєн із зусиллям підняв очі й тремтячим від хвилювання голосом пояснив, що хотів би поговорити з Паном Піраром, директором семінарії. Не сказавши жодного слова, чоловік у чорному жестом наказав йому йти за ним. Вони піднялися на два поверхи широкими сходами з дерев’яними поручнями. Сходинки були перекошені й так сильно нахилялися в протилежний від стіни бік, що, здавалося, ось-ось обваляться. Маленькі двері, над якими висів великий дерев’яний хрест, пофарбований у чорний колір, важко відчинилися, і воротар увів Жюльєна до темної низької кімнати.

Стіни кімнати були побілені вапном, а на них висіли дві великі картини, потемнілі від часу. Тут Жюльєна залишили самого. Він був приголомшений, серце шалено калатало, і він був би щасливий, якби наважився заплакати. У всьому будинку панувала мертва тиша. Минуло чверть години, яке здалося йому цілим днем, і похмурий воротар знову з’явився у дверях на протилежному кінці кімнати. Не удостоївши його жодним словом, він жестом наказав Жюльєнові підійти.

Жюльєн увійшов до ще більшої й так само погано освітленої кімнати. Стіни тут також були побілені, але меблів майже не було. Лише в одному кутку, біля дверей, Жюльєн мимохідь побачив біле дерев’яне ліжко, два солом’яні стільці та маленьке крісло з ялинових дощок без жодної подушки. На протилежному кінці кімнати, біля маленького вікна з пожовклим склом, де стояли брудні вазони з квітами, він побачив чоловіка, який сидів за столом. На ньому була пошарпана сутана, обличчя мало сердитий вираз, а перед ним лежала безліч маленьких квадратиків паперу.

Він брав їх один за одним, щось писав і складав перед собою на столі, навіть не помічаючи присутності Жюльєна. Той нерухомо стояв посеред кімнати там, де його залишив воротар, який уже вийшов і зачинив за собою двері. Минуло десять хвилин, а погано вдягнений чоловік усе писав. Хвилювання й страх Жюльєна були такими сильними, що йому здавалося, ніби він ось-ось упаде. Який-небудь філософ, можливо, помилково сказав би: «Це бурхливе враження від потворного, яке справляє потворність на душу, створену для любові до прекрасного».

Чоловік, який писав, підняв голову. Жюльєн помітив це лише через деякий час, а навіть побачивши його, ще довго залишався нерухомим, наче приголомшений смертельним поглядом, спрямованим на нього. Затуманеними від страху очима Жюльєн ледве розрізняв видовжене обличчя, суцільно вкрите червоними плямами, крім чола, на якому проступала смертельна блідість. Між цими червоними щоками та білим чолом блищали двоє маленьких чорних очей, здатних налякати навіть найхоробрішого. Широке чоло обрамляло густе, пряме, смоляно-чорне волосся.

— Ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче запитав цей чоловік.

Жюльєн невпевнено ступив уперед і нарешті, блідий так, як ніколи в житті, майже готовий упасти, зупинився за три кроки від маленького білого дерев’яного столика, вкритого квадратиками паперу. — Ближче, — сказав чоловік. Жюльєн підійшов ще на крок, простягаючи руку, ніби шукав, за що б ухопитися. — Ваше ім’я? — Жюльєн Сорель. — Ви добряче забарилися, — сказав чоловік, знову вп’явшись у нього страшним поглядом. Жюльєн не витримав цього погляду, простягнув руку, ніби намагаючись утримати рівновагу, і впав на підлогу на весь зріст.

Чоловік подзвонив. Жюльєн не втрачав свідомості — він лише перестав нормально бачити й не міг поворухнутися; невдовзі почув кроки, що наближалися. Його підняли й посадили на маленьке біле дерев’яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав воротареві: — Схоже, в нього сильний напад, ще цього бракувало. Коли Жюльєн зміг розплющити очі, чоловік із червоним обличчям продовжував писати, а воротар зник. «Треба мати мужність, — сказав собі наш герой, — і передусім приховати те, що я відчуваю». Його страшенно нудило, і він думав: «Якщо зі мною щось станеться, Боже знає, що про мене подумають».

Нарешті чоловік перестав писати й, скоса поглянувши на Жюльєна, запитав: — Ви вже здатні мені відповідати? — Так, пане, — слабким голосом відповів Жюльєн. — А, це добре. Чоловік у чорному напівпідвівся й нетерпляче почав шукати листа в шухляді свого ялинового столу, яка відчинилася зі скрипом. Знайшовши його, він повільно сів і знову подивився на Жюльєна таким поглядом, ніби хотів витягти з нього останню краплю життя. — Вас рекомендує мені Пан Шелан. Це був найкращий священник єпархії, людина надзвичайно доброчесна і мій друг уже тридцять років. — Отже, я маю честь розмовляти з Паном Піраром, — ледве чутно промовив Жюльєн. — Очевидно, — відказав директор семінарії, сердито глянувши на нього.

У його маленьких очах спалахнув новий блиск, а кутики рота мимоволі сіпнулися. Це було обличчя тигра, який уже наперед смакує насолоду від того, що зараз пожере свою здобич. — Лист Шелана короткий, — сказав він, ніби розмовляючи сам із собою. — Intelligenti pauca; у наші часи не завадило б писати якомога менше. Він прочитав уголос: «Надсилаю вам Жюльєна Сореля з моєї парафії, якого я охрестив майже двадцять років тому; він син заможного теслі, який, однак, нічого йому не дає. Жюльєн буде видатним працівником у винограднику Господньому. Пам’яттю й розумом він не обділений, здатний міркувати. Але чи буде його покликання тривалим? Чи воно щире?»

— Щире! — здивовано повторив Абат Пірар, дивлячись на Жюльєна. В його погляді вже було трохи більше людяності. — Щире! — повторив він тихіше й продовжив читати: «Прошу для Жюльєна Сореля стипендію; він заслужить її, склавши необхідні іспити. Я трохи навчав його богослов’я — того старого доброго богослов’я Боссюе, Арно та Флері. Якщо цей юнак вам не підійде, поверніть його мені; директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, пропонує йому вісімсот франків за посаду наставника своїх дітей. У мене вдома, дякувати Богові, спокійно. Я поступово звикаю до страшного удару. Vale et me ama». Коли Абат Пірар уповільнив голос, читаючи підпис, він із тихим зітханням промовив слово: «Шелан».

— Він спокійний, — сказав він. — Справді, його чеснота заслужила на таку винагороду. Нехай Бог дарує її й мені, якщо настане мій час! Він поглянув у небо й перехрестився. Побачивши цей священний знак, Жюльєн відчув, що глибокий жах, який скував його відтоді, як він увійшов до цього будинку, почав слабшати. — Тут у мене триста двадцять один кандидат до найсвятішого стану, — нарешті суворим, але не злим голосом сказав Абат Пірар. — Лише семеро чи восьмеро з них рекомендовані такими людьми, як Абат Шелан. Отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев’ятим. Але моя підтримка — це не прихильність і не поблажливість; навпаки, вона означає подвійну увагу й подвійну суворість до пороків. Ідіть і замкніть ці двері на ключ.

Жюльєн зробив зусилля, щоб підвестися й пройти, і йому вдалося не впасти. Він помітив, що маленьке вікно біля вхідних дверей виходить на сільську місцевість. Він подивився на дерева — цей краєвид подіяв на нього благотворно, ніби перед ним раптом постали давні друзі. — Loquerisne linguam latinam? — запитав Абат Пірар, коли Жюльєн повернувся. — Ita, pater optime, — відповів Жюльєн, трохи оговтавшись. Безперечно, за останні пів години жодна людина на світі не здалася йому менш «чудовим батьком», ніж Пан Пірар.

Розмова продовжилася латиною. Погляд Абата Пірара поступово пом’якшав, а Жюльєн почав опановувати себе. «Який же я слабкий, — подумав він, — якщо дозволяю себе залякати цими зовнішніми ознаками доброчесності! Цей чоловік — просто такий самий шахрай, як Пан Маслон». І Жюльєн похвалив себе за те, що сховав майже всі свої гроші у чоботях. Абат Пірар почав перевіряти його знання з богослов’я й був вражений їхньою широтою. Його здивування ще більше зросло, коли він окремо почав розпитувати Жюльєна про Святе Письмо. Але коли дійшло до вчення Отців Церкви, він виявив, що Жюльєн майже не знає навіть імен святого Ієроніма, святого Августина, святого Бонавентури, святого Василія та інших.

«Отже, — подумав Абат Пірар, — ось вона, ця фатальна схильність до протестантизму, яку я завжди закидав Шеланові: надто глибоке, навіть небезпечно глибоке знання Святого Письма». Жюльєн щойно, без жодного запитання з боку Абата, почав говорити про справжній час написання Книги Буття, П’ятикнижжя та інших біблійних книг. «До чого ведуть ці нескінченні міркування про Святе Письмо, — думав Абат Пірар, — якщо не до особистого тлумачення, тобто до найжахливішого протестантизму? А поруч із цією необачною вченістю — нічого про Отців Церкви, що могло б урівноважити таку схильність». Але здивуванню директора семінарії не було меж, коли він запитав Жюльєна про авторитет Папи, очікуючи почути положення старої галліканської церкви, а юнак натомість продекламував йому всю книгу Пана де Местра.

«Дивна людина цей Шелан, — подумав Абат Пірар. — Невже він дав йому цю книгу, щоб навчити насміхатися з неї?» Даремно він розпитував Жюльєна, намагаючись зрозуміти, чи справді той вірить у доктрину Пана де Местра. Юнак відповідав лише завдяки своїй феноменальній пам’яті. Від цієї миті Жюльєн уже цілком опанував себе й відчув, що знову володіє собою. Після надзвичайно тривалого іспиту йому здалося, що суворість Пана Пірара щодо нього вже не більше ніж удавана. Справді, якби не ті принципи суворої стриманості, яких директор семінарії дотримувався щодо своїх учнів-богословів протягом п’ятнадцяти років, він, заради самої логіки, обійняв би Жюльєна: настільки ясними, точними й чіткими були його відповіді.

«Це сміливий і здоровий розум, — думав він, — але corpus débile — тіло слабке». — Ви часто так непритомнієте? — запитав він Жюльєна французькою, показуючи пальцем на підлогу. — Це вперше в моєму житті. Обличчя воротаря мене просто скувало страхом, — додав Жюльєн, почервонівши, мов дитина. Абат Пірар ледь усміхнувся. — Ось до чого призводить марна зовнішня пишнота світу. Ви, мабуть, звикли до усміхнених облич — справжніх театрів брехні. Правда сувора, пане. Але хіба наше земне призначення не таке саме суворе? Треба стежити, щоб ваше сумління остерігалося цієї слабкості: надмірної чутливості до марної зовнішньої привабливості.

— Якби вас не рекомендував мені, — сказав Абат Пірар, із помітним задоволенням знову переходячи на латину, — такий чоловік, як Абат Шелан, я розмовляв би з вами тією порожньою мовою світу, до якої ви, здається, надто звикли. Я сказав би вам, що всю стипендію, якої ви просите, отримати надзвичайно важко. Але якщо після п’ятдесяти шести років апостольської праці Абат Шелан не може розпорядитися хоча б однією стипендією в семінарії, то, виходить, його заслуги перед Богом були зовсім невеликими. Після цих слів Абат Пірар наказав Жюльєнові не вступати до жодного таємного товариства чи конгрегації без його дозволу.

— Даю вам слово честі, — щиро й від усього серця відповів Жюльєн, як чесна людина. Директор семінарії вперше усміхнувся. — Це слово тут недоречне, — сказав він. — Воно надто нагадує марнославну честь людей світського товариства, яка приводить їх до безлічі помилок, а часто й до злочинів. Ви повинні коритися мені у святій покорі, відповідно до сімнадцятого параграфа булли «Unam ecclesiam» святого Пія V. Я ваш церковний настоятель. У цьому домі, мій найдорожчий сину, почути — означає підкоритися. Скільки у вас грошей?

«Ось ми й дочекалися, — подумав Жюльєн. — От для чого я був “найдорожчим сином”». — Тридцять п’ять франків, отче. — Ретельно записуйте, на що витрачаєте ці гроші; ви будете звітувати мені за кожен франк. Ця виснажлива співбесіда тривала три години. Жюльєн покликав воротаря. — Влаштуйте Жюльєна Сореля в камері № 103, — сказав Абат Пірар цьому чоловікові. Як особливу милість він надав Жюльєнові окрему кімнату. — І перенесіть туди його валізу, — додав він.

Жюльєн опустив очі й побачив свою валізу просто перед собою; він дивився на неї протягом трьох годин і навіть не впізнав. Коли він прибув до № 103 — маленької кімнатки, приблизно вісім футів завширшки та завдовжки, на останньому поверсі будинку, — Жюльєн помітив, що вікно виходить на міські укріплення, а за ними відкривається мальовнича рівнина, яку від міста відділяє річка Ду. — Який чудовий краєвид! — вигукнув Жюльєн. Промовляючи ці слова, він навіть не усвідомлював, що саме вони в ньому виражали. Надзвичайно сильні переживання, які він устиг зазнати за короткий час перебування в Безансоні, цілком виснажили його сили.

Він сів біля вікна на єдиний дерев’яний стілець у своїй келії й одразу провалився в глибокий сон. Він не почув ні дзвону до вечері, ні дзвону на молитву; про нього просто забули. Коли наступного ранку його розбудили перші промені сонця, Жюльєн виявив, що лежить на підлозі.

РОЗДІЛ XXVI «СВІТ, АБО ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЄВІ»

Я сам-один на цій землі, нікому немає до мене діла. Усі, кого я бачу багатими, мають таку нахабність і таку черствість серця, яких у мене немає. Вони ненавидять мене за мою легку, безкорисливу доброту. Ах, незабаром я помру — чи то з голоду, чи від розпачу, бачачи, якими жорстокими є люди.

ЮНҐ.

Жюльєн поспіхом почистив свій одяг і спустився вниз — він запізнювався. Один із наставників суворо його вилаяв, але замість того, щоб виправдовуватися, Жюльєн схрестив руки на грудях і сказав: — Peccavi, pater optime — я згрішив, визнаю свою провину, отче найкращий, — промовив він із покірним виглядом. Цей початок мав величезний успіх. Найспритніші серед семінаристів одразу зрозуміли, що мають справу з людиною, яка зовсім не новачок у мистецтві пристосування. Коли настала година відпочинку, Жюльєн опинився в центрі загальної цікавості. Але в ньому не побачили нічого, крім стриманості та мовчазності. Відповідно до правил, які він сам собі встановив, він вважав усіх своїх трьохсот двадцяти одного товариша ворогами; найнебезпечнішим із усіх, на його думку, був Абат Пірар.

Через кілька днів Жюльєнові довелося обрати собі сповідника, і йому подали список кандидатів. «О Боже! За кого вони мене мають? — подумав він. — Невже гадають, що я не розумію, що означає цей вибір?» І він обрав Абата Пірара. Сам того не усвідомлюючи, цим кроком він визначив дуже багато у своєму майбутньому. Один зовсім юний семінарист, родом із Вер’єра, який уже з першого дня оголосив себе його другом, повідомив йому, що, якби він обрав Пана Кастанеда, заступника директора семінарії, то, можливо, виявив би значно більше розсудливості. — Абат Кастанеда — ворог Пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі, — додав юний семінарист, нахилившись до його вуха.

Усі перші кроки нашого героя, який вважав себе таким обачним, були, як і вибір сповідника, необачними промахами. Засліплений усією самовпевненістю людини з живою уявою, він приймав власні наміри за доконані факти й вважав себе довершеним лицеміром. Його безумство доходило до того, що він навіть дорікав собі за успіхи в цьому мистецтві слабкості. «На жаль! Це моя єдина зброя! — думав він. — В іншу епоху я заробляв би собі на хліб промовистими вчинками, відкрито ставши перед обличчям ворога». Задоволений своєю поведінкою, Жюльєн оглядався довкола й усюди бачив видимість найчистішої чесноти. Вісім чи десять семінаристів жили в ореолі святості й навіть мали видіння, подібні до тих, які переживали свята Тереза та святий Франциск, коли на горі Верна в Апеннінах на ньому проступили стигмати. Але це було великою таємницею, яку приховували їхні друзі. Ці бідолашні юнаки-візіонери майже завжди лежали в лазареті.

Ще близько сотні поєднували міцну віру з невтомною старанністю. Вони працювали до такого виснаження, що хворіли, але при цьому майже нічого не засвоювали. Двоє чи троє вирізнялися справжнім талантом; серед них був і такий собі Шазель. Але Жюльєн відчував до них відразу, і вони відповідали йому тим самим. Решта трьохсот двадцяти одного семінариста складалася переважно з грубих людей, які навіть не завжди були певні, що розуміють латинські слова, які повторювали протягом усього дня. Майже всі були синами селян і воліли заробляти собі на хліб, повторюючи кілька латинських фраз, а не обробляючи землю. Саме на цьому спостереженні Жюльєн від перших же днів побудував свої надії на швидкий успіх. «У будь-якій службі потрібні розумні люди, — міркував він, — адже зрештою тут треба виконувати певну роботу. За Наполеона я став би сержантом; серед цих майбутніх кюре я буду генеральним вікарієм».

«Усі ці бідолахи, — продовжував він, — з дитинства звикли до важкої праці й до самого приходу сюди жили на кисляку та чорному хлібі. У своїх хатинах вони їли м’ясо хіба п’ять-шість разів на рік. Подібно до римських солдатів, які вважали війну часом відпочинку, ці грубі селяни просто в захваті від розкошів семінарії». У їхніх тьмяних очах Жюльєн ніколи не помічав нічого, крім фізичного задоволення після обіду та очікування такого самого задоволення перед вечерею. Ось серед яких людей йому належало вирізнитися. Але Жюльєн не знав, а йому ніхто й не збирався казати, що бути першим на різних курсах догматики, церковної історії тощо в їхніх очах було не просто недоліком, а розкішним гріхом.

Від часів Вольтера, від часів урядування двох палат, яке в самій своїй основі є недовірою та особистою перевіркою і привчає народ до цієї згубної звички все ставити під сумнів, Церква Франції, здається, зрозуміла, що книги — її справжні вороги. Для неї найважливішою є покора серця. Навіть успіхи в науках, нехай і священних, викликають у неї підозру — і небезпідставно. Хто може завадити видатній людині перейти на інший бік, як Сійєс або Грегуар? Тремтлива Церква чіпляється за Папу як за єдину надію на спасіння. Лише Папа може спробувати паралізувати особисте мислення і завдяки побожній пишності придворних церемоній справити враження на втомлений, хворобливий дух світських людей.

Жюльєн лише частково осягав ці різноманітні істини, хоча кожне слово, сказане в семінарії, начебто мало їх спростовувати, і від цього дедалі глибше впадав у меланхолію. Він багато працював і швидко опановував речі, дуже корисні для священника, але, на його погляд, цілком хибні й позбавлені будь-якого інтересу. Йому здавалося, що більше йому нічим займатися. «Невже я зовсім забутий усім світом?» — думав він. Він не знав, що Пан Пірар отримав і кинув у вогонь кілька листів, надісланих із Діжона, у яких, попри найпристойніші формулювання, проступала найпалкіша пристрасть. Здавалося, що з цією любов’ю борються глибокі докори сумління. «Тим краще, — думав Абат Пірар, — принаймні це не безбожна жінка, яку покохав цей юнак».

Одного дня Абат Пірар розпечатав листа, який, здавалося, був наполовину стертий сльозами; то було вічне прощання. «Нарешті, — писала Пані де Реналь Жюльєнові, — небо дарувало мені ласку зненавидіти не того, хто став причиною мого гріха, — він назавжди залишиться найдорожчою для мене людиною у світі, — а сам мій гріх. Жертву принесено, мій друже. Як бачите, не без сліз. Порятунок тих, кому я зобов’язана своїм життям і кого ви так любили, переважує все інше. Справедливий, але грізний Бог більше не матиме причини карати їх за гріхи їхньої матері. Прощавайте, Жюльєне, будьте справедливі до людей». Кінець листа був майже зовсім нерозбірливим. Там була зазначена адреса в Діжоні, але водночас Пані де Реналь висловлювала надію, що Жюльєн ніколи їй не відповість або, принаймні, напише такими словами, які жінка, що повернулася до чесноти, могла б прочитати, не червоніючи від сорому.

Меланхолія Жюльєна, підсилена посередньою їжею, яку постачав семінарії підрядник обідів по вісімдесят три су, почала позначатися на його здоров’ї, коли одного ранку Фуке раптом з’явився в його кімнаті. — Нарешті я зміг до тебе пробратися! Я вже п’ять разів приїжджав до Безансона — і не можу собі дорікнути, що не намагався тебе побачити. А тут постійно — кам’яні обличчя! Я навіть поставив людину біля воріт семінарії. Чого це ти, до біса, ніколи не виходиш? — Це випробування, яке я сам на себе наклав. — Я знаходжу тебе дуже зміненим. Але нарешті я тебе знову бачу! Дві чудові п’ятифранкові монети навчили мене, що я був дурнем, коли не запропонував їх одразу під час першої поїздки.

Друзі говорили без кінця. Жюльєн змінився на обличчі, коли Фуке сказав йому: — До речі, ти знаєш? Мати твоїх колишніх учнів стала надзвичайно побожною. Фуке говорив про це з тією невимушеною легкістю, яка справляє особливо дивне враження на пристрасну душу, навіть не підозрюючи, що перевертає її найдорожчі почуття. — Так, друже, вона впала в найпалкішу побожність. Кажуть, вона здійснює паломництва. Але на вічний сором Абата Маслона, який так довго шпигував за бідолашним Паном Шеланом, Пані де Реналь не захотіла мати з ним нічого спільного. Вона сповідається в Діжоні або в Безансоні. — Вона приїжджає до Безансона! — вигукнув Жюльєн, і чоло його вкрила густа червона барва. — Досить часто, — відповів Фуке, допитливо поглядаючи на нього.

— У тебе часом немає «Конституціоналів»? — Що ти кажеш? — перепитав Фуке. — Я питаю, чи є в тебе «Конституціонали», — повторив Жюльєн цілком спокійним голосом. — Тут вони продаються по тридцять су за номер. — Що?! Навіть у семінарії є ліберали! — вигукнув Фуке. — Бідна Франція! — додав він, наслідуючи лицемірний голос і лагідну манеру Абата Маслона. Цей візит справив би на нашого героя глибоке враження, якби наступного дня одне слово, сказане тим юним семінаристом із Вер’єра, який здавався йому таким наївним, не допомогло зробити важливе відкриття.

Відтоді як Жюльєн вступив до семінарії, його поведінка являла собою суцільну низку помилкових кроків. Він із гіркотою посміявся над самим собою. Якщо говорити правду, важливі справи свого життя він умів вести майстерно, але зовсім не стежив за дрібницями, тоді як у семінарії найспритніші люди звертали увагу саме на дрібниці. Тому серед товаришів він уже мав репутацію вільнодумця. Його видали безліч незначних вчинків. В їхніх очах він був винен у найстрашнішому пороці: він думав і судив самостійно, замість сліпо підкорятися авторитету та наслідувати інших.

Абат Пірар йому тут зовсім не допоміг: поза сповідальнею він жодного разу не звернувся до нього зі словом, та й під час сповіді радше слухав, ніж говорив. Якби Жюльєн обрав Абата Кастанеда, усе було б зовсім інакше. Відтоді як Жюльєн усвідомив свою помилку, йому вже не було нудно. Він захотів зрозуміти весь масштаб завданої собі шкоди і для цього трохи вийшов із тієї гордовитої, впертої мовчанки, якою досі відштовхував товаришів. Саме тоді вони й почали йому мститися. На його спроби зблизитися відповідали презирством, яке доходило до насмішок.

Жюльєн зрозумів, що від самого першого дня в семінарії не минуло жодної години, особливо під час відпочинку, яка б не мала для нього наслідків — добрих чи поганих, яка б не збільшила числа його ворогів або не здобула йому прихильності якогось щиро побожного чи просто трохи менш грубого семінариста. Виправити завдану собі шкоду було надзвичайно важко, а завдання здавалося майже нездійсненним. Відтепер Жюльєн постійно мусив бути насторожі: йому належало створити собі абсолютно новий характер. Наприклад, величезних зусиль коштувало йому навчитися контролювати рухи очей. Не без причини в таких місцях очі заведено тримати опущеними.

«Яким же самовпевненим я був у Вер’єрі! — думав Жюльєн. — Я вважав, що вже живу, а насправді лише готувався до життя. Тепер я нарешті опинився у світі таким, яким він буде для мене до кінця моєї ролі, — серед справжніх ворогів. Яка ж величезна складність — це щохвилинне лицемірство! Воно змусило б збліднути навіть Гераклові подвиги. Геркулес нового часу — це Сикст V, який п’ятнадцять років поспіль своєю скромністю обманював сорок кардиналів, що в молодості знали його як людину жваву й пихату».

«То наука тут нічого не означає! — із роздратуванням думав він. — Успіхи в догматиці, священній історії та інших науках мають значення лише на словах. Усе, що тут про це говорять, придумано для того, щоб ловити в пастку таких дурнів, як я. На жаль! Єдина моя заслуга полягала в тому, що я швидко все це засвоював, що вмів одразу схоплювати ці нісенітниці. А чи цінують вони їх насправді? Невже вони самі оцінюють усе так, як я? А я ще мав дурість пишатися своїми успіхами! Ці перші місця, які я постійно посідаю, лише забезпечили мені погану репутацію щодо справжніх посад, які отримують після семінарії й на яких заробляють гроші».

«Шазель, який знає більше за мене, завжди вставляє у свої письмові роботи якусь незграбну дурницю, через яку його відправляють на п’ятдесяте місце. Якщо ж він раптом опиняється першим, то це просто через неуважність. Ах! Як багато мені допомогло б хоч одне слово, бодай одне-єдине слово від Пана Пірара!»

Відтоді як Жюльєн позбувся своїх помилкових уявлень, довгі аскетичні духовні вправи, які раніше здавалися йому смертельно нудними — читання вервиці п’ять разів на тиждень, співи на честь Святого Серця тощо, — стали найцікавішими моментами його діяльності. Суворо аналізуючи себе й передусім намагаючись не перебільшувати власних здібностей, Жюльєн не став одразу, як семінаристи, що слугували взірцем для інших, щомиті робити показові вчинки, тобто демонструвати якусь особливу християнську досконалість. У семінарії навіть існував особливий спосіб їсти яйце некруто, який свідчив про успіхи людини на шляху побожності. Читач, можливо, усміхнеться, але чи не згадає він усі помилки, яких припустився Абат Деліль, снідаючи якось у знатної дами при дворі Людовіка XVI? Жюльєн спочатку прагнув досягти стану non culpa — тобто стану молодого семінариста, чиї хода, рухи рук, очей та інші жести вже не видають у ньому нічого світського, але ще не свідчать про людину, цілком поглинуту думками про потойбічне життя й повне ніщо земного існування.

На стінах коридорів Жюльєн постійно знаходив написані вугіллям фрази на кшталт: «Що таке шістдесят років випробувань, якщо поставити їх на терези поруч із вічністю насолод або вічністю киплячої олії в пеклі!» Тепер він уже не зневажав таких написів; він зрозумів, що їх треба постійно тримати перед очима. «Що я робитиму все життя? — міркував він. — Продаватиму вірянам місце на небі. А як зробити це місце видимим для них? Завдяки різниці між моїм зовнішнім виглядом і виглядом світської людини». Після кількох місяців безперервних старань Жюльєн усе ще мав вигляд людини, яка думає. Рухи його очей і те, як він тримав губи, аж ніяк не свідчили про сліпу віру, готову повірити в усе й усе підтримати, навіть ціною мучеництва. Жюльєн із люттю бачив, що в цьому вмінні його випереджають найгрубіші селянські хлопці. І були вагомі причини, чому вони зовсім не скидалися на людей, схильних до роздумів.

Скільки ж зусиль докладав він, намагаючись надати своєму чолу того блаженно-отупілого, вузького вигляду, а обличчю — виразу палкої й сліпої віри, готової в усе повірити й усе витерпіти, який так часто зустрічається в італійських монастирях і чудові зразки якого для нас, світських людей, залишив Гверчіно на своїх церковних полотнах. [*]

[*] Див. у Луврі: «Франциск, герцог Аквітанський, зрікається корони й приймає чернечий одяг», № 1130.

У дні великих свят семінаристам подавали ковбаски з квашеною капустою. Сусіди Жюльєна за столом помітили, що він зовсім не відчуває радості від такого бенкету, і це стало одним із його перших злочинів. Товариші побачили в цьому огидний прояв найтупішого лицемірства; ніщо не принесло йому стільки нових ворогів. «Дивіться на цього буржуа! Дивіться на цього пихатого гордія, який удає, ніби зневажає найкращу їжу — ковбаски з квашеною капустою! Фу, який мерзотник! Який гордій! Який проклятий!» Насправді йому належало було з покути відмовитися хоча б від частини страви, а потім, показуючи товаришеві на квашену капусту, сказати: — Що може людина принести в дар всемогутній істоті, як не добровільний біль? Жюльєнові бракувало життєвого досвіду, який дозволив би йому так легко розуміти речі цього роду.

«На жаль! — вигукував він у хвилини розпачу. — Невігластво цих юних селян, моїх товаришів, дає їм величезну перевагу. Коли вони приходять до семінарії, викладачеві не доводиться позбавляти їх цієї страшної кількості світських уявлень, які я приношу сюди із собою і які вони читають на моєму обличчі, хоч би що я робив». Жюльєн із увагою, майже схожою на заздрість, спостерігав за найгрубішими селянськими хлопцями, які прибували до семінарії. У ту мить, коли з них знімали грубі домоткані куртки й вони вперше вдягали чорну сутану, їхня освіта обмежувалася безмежною, майже священною пошаною до «сухих і готівкових грошей», як кажуть у Франш-Конте. Це був урочистий і героїчний спосіб висловити піднесену думку про гроші готівкою.

Для цих семінаристів, як і для героїв романів Вольтера, щастя передусім полягало в тому, щоб добре поїсти. Жюльєн майже в кожному з них помічав уроджену пошану до людини, одягненої в дороге тонке сукно. Це почуття змушувало їх цінувати принцип розподільчої справедливості, яку здійснюють наші суди, саме так, як вона того заслуговує, а то й трохи нижче. «Що можна виграти, судячись із багатієм?» — часто повторювали вони між собою. Саме так у долинах Юри називали заможну людину. А тепер можна уявити, з якою пошаною вони ставилися до найбагатшої істоти з усіх — до держави! Не посміхнутися шанобливо при самому лише імені пана префекта в очах селян Франш-Конте вважалося необачністю, а необачність бідняка дуже швидко карається відсутністю хліба.

Спочатку Жюльєн був наче задихнувся від почуття презирства до своїх товаришів, але зрештою почав відчувати до них жаль. Нерідко траплялося, що батько когось із них, повернувшись зимового вечора до своєї хатини, не знаходив там ні хліба, ні каштанів, ні картоплі. «То чого дивуватися, — думав Жюльєн, — що для них щаслива людина — передусім та, яка щойно добре поїла, а вже потім та, яка має добрий одяг!» Мої товариші мають непохитне покликання, тобто бачать у церковному сані тривале продовження цього щастя: добре їсти й мати теплий одяг узимку.

Якось Жюльєн почув, як один юний семінарист, наділений уявою, сказав своєму товаришеві: — А чому б мені не стати Папою, як Сикст Квінт, який у дитинстві пас свиней? — Папами стають лише італійці, — відповів друг. — Але між нами неодмінно розподілять посади генеральних вікаріїв, каноніків, а може, й єпископів. Пан П…, єпископ Шалона, — син бондаря. Це ж ремесло мого батька.

Одного дня, посеред лекції з догматики, Абат Пірар наказав покликати Жюльєна. Бідолашний юнак був радий вирватися з фізичної та моральної атмосфери, у якій перебував. У директора він отримав той самий прийом, який так налякав його в день вступу до семінарії. — Поясніть мені, що написано на цій гральній карті, — сказав він, дивлячись на Жюльєна так, ніби хотів змусити його провалитися крізь землю. Жюльєн прочитав:

«Аманда Біне, у кав’ярні “Жирафа”, до восьмої ранку. Сказати, що ви з Женліса і що ви — синів племінник моєї матері».

Жюльєн побачив усю величезність небезпеки: поліція абата Кастанеда викрала цю адресу.

— У день, коли я сюди вступив, — відповів він, дивлячись на чоло абата Пірар, бо не міг витримати його страшного погляду, — я тремтів від страху. Пан Шелан казав мені, що це місце, сповнене доносів і всілякої підлості, де заохочують шпигувати за товаришами та доносити на них. Небо нібито цього хоче, щоб показати майбутнім священикам життя таким, яким воно є насправді, і прищепити їм огиду до світу та його марнославних принад.

— І це мені ви тут читаєте моралі? — люто вигукнув абат Пірар. — Малий негіднику!

— У Вер’єрі, — спокійно продовжив Жюльєн, — мої брати били мене щоразу, коли мали підстави мені заздрити…

— До суті! До суті! — майже втративши самовладання, закричав пан Пірар.

Жюльєн, анітрохи не зніяковівши, продовжив свою розповідь.

— У день мого приїзду до Безансона, близько полудня, я зголоднів і зайшов до кав’ярні. Серце моє сповнювала відраза до такого світського, майже нечестивого місця, але я подумав, що поснідати там буде дешевше, ніж у готелі. Одна пані, яка, здавалося, була господинею закладу, змилосердилася над моєю недосвідченістю. «У Безансоні повно всіляких негідників, — сказала вона мені, — я боюся за вас, пане. Якщо з вами станеться якась біда, звертайтеся до мене, присилайте когось сюди до восьмої ранку. Якщо воротарі семінарії відмовляться виконати ваше прохання, скажіть, що ви мій кузен і родом із Женлі…»

— Усе це базікання ми зараз перевіримо! — вигукнув абат Пірар, який не міг всидіти на місці й ходив кімнатою. — Ходімо до його келії.

Абат пішов за Жюльєном і замкнув його на ключ. Той одразу заходився оглядати свою скриню, на дні якої дбайливо заховав злощасну картку. У скрині нічого не бракувало, хоча деякі речі були пересунуті; втім, ключ він ніколи не випускав із рук. «Яке щастя, — подумав Жюльєн, — що в часи моєї сліпоти я жодного разу не скористався дозволом вийти, який пан Кастанеда так часто люб’язно мені пропонував. Можливо, я мав би слабкість перевдягнутися й піти до красуні Аманди — і тоді був би приречений. Коли вже не змогли скористатися цією інформацією в інший спосіб, то, щоб не пропадало добро, перетворили її на донос».

За дві години директор покликав його до себе.

— Ви не збрехали, — сказав він, уже не так суворо дивлячись на нього. — Але зберігати при собі таку адресу — нерозважливість, усієї небезпеки якої ви навіть не можете збагнути. Нещасний хлопче! Через десять років, можливо, вона завдасть вам великої шкоди.

XXVII «ПЕРШИЙ ДОСВІД ЖИТТЯ»

Нинішній час, о Боже! — це Господній ковчег. Горе тому, хто до нього доторкнеться.

Дідро

Читач, сподіваємося, дозволить нам навести зовсім небагато чітких і конкретних подробиць про цей період життя Жюльєна. Не тому, що нам їх бракує — навпаки, їх аж надто багато. Просто, можливо, те, що він пережив у семінарії, надто похмуре для стриманих барв, яких ми намагалися дотримуватися на цих сторінках. Сучасники, яким довелося зазнати подібного, не здатні згадувати про це без такого жаху, що він паралізує будь-яку іншу насолоду — навіть ту, яку може дати читання оповіді.

У своїх спробах наслідувати побожність жестами Жюльєн досягав небагато; часом на нього находили відраза й навіть цілковите розчарування. У нього нічого не виходило — та ще й на такому огидному шляху. Найменшої зовнішньої підтримки вистачило б, щоб зміцнити його наполегливість; труднощі, які треба було подолати, самі по собі були не такими вже й великими. Але він почувався самотнім, наче покинутий посеред океану човен. «А навіть якщо я досягну успіху, — думав він, — невже мені доведеться провести все життя в такому товаристві? З ненажерами, які тільки й думають про сало з яйцями, яке пожиратимуть за вечерею, або з такими абатами Кастанеда, для яких не існує злочину, надто мерзенного для вчинення? Вони здобудуть владу, але якою ціною, Боже милосердний!»

Воля людини могутня — я читаю про це скрізь; але чи досить її, щоб подолати таку огиду? Завдання великих людей було простішим: якою б страшною не була небезпека, вони вважали її прекрасною. А хто, крім мене, здатен збагнути потворність того, що мене оточує?

Це був найтяжчий період у його житті. Як легко йому було б вступити до одного з чудових полків, розквартированих у Безансоні! Він міг би стати вчителем латини; для прожитку йому потрібно було зовсім небагато. Але тоді — жодної кар’єри, жодного майбутнього для його уяви: це означало б смерть. Ось одна з його сумних буднів.

«Моя самовпевненість так часто тішилася тим, що я відрізняюся від інших молодих селян! Що ж, я прожив уже достатньо, щоб зрозуміти: відмінність породжує ненависть», — думав він одного ранку. Цю велику істину йому щойно продемонструвала одна з найболючіших його невдач. Вісім днів він намагався сподобатися одному учневі, який користувався славою святого. Жюльєн прогулювався з ним подвір’ям і покірно вислуховував такі нісенітниці, від яких можна було заснути стоячи. Раптом небо захмарилося, загуркотів грім, і цей святий учень грубо відштовхнув його: «Слухайте, у цьому світі кожен сам за себе. Я не хочу, щоб мене вразила блискавка: Бог може покарати вас нею, як нечестивця, як Вольтера».

Стиснувши від люті зуби й дивлячись у небо, помережане блискавками, Жюльєн вигукнув: «Я заслуговував би, щоб мене поглинула земля, якби зараз заснув під час грози! Спробуємо завоювати якогось іншого дурня».

Продзвенів дзвінок на урок священної історії абата Кастанеда.

Того дня абат Кастанеда пояснював цим молодим селянам, які так боялися важкої праці й убогості своїх батьків, що уряд — ця така грізна для них сила — має реальну й законну владу лише завдяки делегації повноважень від намісника Бога на землі.

— Станьте гідними милостей Папи святістю свого життя та послухом, — додавав він. — Будьте для нього наче палиця в руках, і тоді отримаєте чудову парафію, де самі будете господарями, далеко від будь-якого контролю. Посаду, з якої вас неможливо буде усунути, де третину платні сплачуватиме держава, а дві третини — парафіяни, яких ви навернете своїми проповідями.

Вийшовши після уроку, пан Кастанеда зупинився посеред двору, серед своїх учнів, які того дня слухали його особливо уважно.

— Про священика справедливо сказати: яка людина, така й парафія, — промовляв він до семінаристів, що обступили його колом. — Я сам знав гірські парафії, де випадкові прибутки священика були більшими, ніж у багатьох міських кюре. Там водилося стільки грошей, не кажучи вже про відгодованих каплунів, яйця, свіже масло та тисячу інших приємних дрібниць. І там священик, безперечно, перша людина: не буває доброго обіду, на який його не запросили б, не вшанували б і не обсипали увагою.

Щойно пан Кастанеда піднявся до себе, семінаристи розбилися на групки. Жюльєн не належав до жодної — його залишали осторонь, наче паршиву вівцю. У кожній групі він бачив, як хтось підкидав монету, а якщо вгадував, яким боком вона впаде, товариші одразу робили висновок, що невдовзі йому дістанеться одна з тих парафій, де священик має великі прибутки. Потім починалися історії. Один молодий священик, ледве рік як висвячений, подарував покоївці старого кюре домашнього кролика — і домігся, щоб саме його призначили вікарієм; а через кілька місяців, бо старий кюре дуже швидко помер, він уже посів його прибуткову парафію. Інший зумів забезпечити собі наступництво на парафії у великому й заможному містечку, регулярно відвідуючи обіди старого паралізованого кюре та люб’язно нарізаючи йому курятину.

Семінаристи, як і люди в будь-якій професії, перебільшували значення таких дрібних хитрощів саме тому, що в них було щось незвичайне й вони так легко западали в уяву.

«Мені доведеться звикнути до цих розмов», — думав Жюльєн. Коли не говорили про ковбаски та прибуткові парафії, обговорювали світські сторони церковних доктрин: суперечки між єпископами й префектами, мерами та кюре. Жюльєн починав помічати образ другого Бога — Бога набагато страшнішого й могутнішого за першого. Цим другим Богом був Папа. Між собою, стишуючи голос і переконавшись, що пан Пірар їх не почує, семінаристи говорили, що якби Папа не хотів сам призначати всіх префектів і мерів Франції, то лише тому, що доручив цю справу французькому королю, назвавши його старшим сином Церкви.

Приблизно в цей час Жюльєн вирішив, що може використати для зміцнення свого авторитету книжку «Папа» пана де Местра. Справді, він здивував товаришів, але це знову обернулося проти нього. Їм не сподобалося, що Жюльєн викладав їхні власні погляди краще, ніж вони самі. Пан Шелан виявився необачним щодо Жюльєна так само, як і щодо самого себе. Він привчив юнака мислити послідовно й не задовольнятися порожніми словами, але забув пояснити йому, що для людини, яка не має становища, така звичка — злочин, адже будь-яке добре обґрунтоване міркування когось ображає.

Тож красномовство Жюльєна стало новим його злочином. Довго розмірковуючи про нього, товариші зрештою знайшли одне слово, яким могли висловити всю огиду, яку він у них викликав: вони прозвали його Мартіном Лютером. Особливо, казали вони, через цю диявольську логіку, яка робить його таким пихатим.

Дехто з молодих семінаристів мав свіжіший колір обличчя й міг здаватися вродливішим за Жюльєна, але в нього були білі руки, і він не міг приховати певної звички до охайності та чистоти. У сумній установі, куди закинула його доля, ця перевага стала для нього не перевагою, а нещастям. Брудні селяни, серед яких він жив, оголосили, що Жюльєн веде вкрай розпущене життя. Ми боїмося втомити читача розповіддю про тисячі нещасть нашого героя. Наприклад, найсильніші з його товаришів вирішили зробити звичкою його побиття; Жюльєну довелося озброїтися залізним циркулем і жестами дати зрозуміти, що він ним скористається. Але жести в доносі шпигуна виглядають далеко не так переконливо, як слова.

РОЗДІЛ XXVIII «ПРОЦЕСІЯ»

Усі серця були схвильовані. Здавалося, сама присутність Бога зійшла на ці вузькі готичні вулиці, звідусіль прикрашені й ретельно посипані піском турботливими руками вірян.

Жюльєн міг хоч як намагатися здаватися нікчемним і дурнуватим — усе одно нікому не подобався: надто вже він відрізнявся від інших. «Але ж усі ці викладачі — люди надзвичайно тонкі, їх обирали з-поміж тисячі, — думав він. — Чому ж вони не цінують моєї покори?» Лише один, на його думку, надто зловживав своєю готовністю в усьому погоджуватися й удавати, ніби він вірить кожній дурниці. То був абат Ша-Бернар, розпорядник церемоній у соборі, де вже п’ятнадцять років йому обіцяли місце каноніка; поки ж він викладав у семінарії церковне красномовство. У перші, ще сліпі від наївності часи цей предмет був одним із тих, де Жюльєн найчастіше посідав перше місце. Саме тоді абат Ша-Бернар почав виявляти до нього прихильність і після занять охоче брав його під руку, щоб разом пройтися садом.

«Куди він хилить? — думав Жюльєн. — Невже він справді збирається кудись мене використати?» Його дивувало, що абат годинами міг розповідати йому про церковне вбрання, яким володів собор. У соборі було сімнадцять гаптованих золотом риз, не рахуючи жалобного вбрання. Великі надії покладали на стару пані де Рюбампре, дев’яносторічну даму, яка вже щонайменше сімдесят років зберігала свої весільні сукні з розкішних ліонських тканин, затканих золотом.

—Уявіть собі, мій друже, — казав абат Ша, раптом зупиняючись і широко розплющуючи очі, — ці тканини стоять самі, стільки в них золота! Усі порядні люди Безансона переконані, що за заповітом пані де Рюбампре скарбниця собору поповниться більш ніж десятьма ризами, не кажучи вже про чотири чи п’ять плащаниць для великих свят. Більше того, — додавав абат, стишуючи голос, — маю підстави вважати, що пані заповість нам вісім чудових позолочених срібних свічників. Подейкують, що їх придбав в Італії бургундський герцог Карл Сміливий, один із предків якого був його улюбленим міністром.

«Та куди ж він веде всю цю розмову про старий мотлох? — думав Жюльєн. — Ця хитромудра підготовка триває вже ціле століття, а нічого досі не сталося. Він, мабуть, дуже мене остерігається! Він набагато спритніший за всіх інших: із тими вже за п’ятнадцять днів можна було зрозуміти, чого вони потай прагнуть. А цей, схоже, п’ятнадцять років страждає від нездійсненої честолюбної мрії!»

Одного вечора, посеред уроку фехтування, Жюльєна покликали до абата Пірара. Той сказав:

—Завтра свято Божого Тіла. Абатові Ша-Бернару потрібна ваша допомога, щоб прикрасити собор. Ідіть і коріться.

Абат Пірар покликав його назад і вже зі співчутливим виглядом додав:

—Вам вирішувати, чи скористатися цією нагодою, щоб трохи прогулятися містом.

—Incedo per ignes, — відповів Жюльєн. — У мене є таємні вороги.

Наступного дня, ще вдосвіта, Жюльєн вирушив до собору, опустивши очі. Вигляд вулиць і пожвавлення, що вже починало охоплювати місто, пішли йому на користь. Усюди люди прикрашали фасади будинків до процесії. Увесь час, проведений у семінарії, тепер здався йому лише миттю. Думками він був у Вержі й біля чарівної Аманди Біне, з якою міг випадково зустрітися, адже її кафе було неподалік. Здалеку він побачив абата Ша-Бернара біля дверей його дорогого серцю собору. Це був огрядний чоловік із веселим обличчям і відкритим поглядом. Цього дня він був у чудовому настрої.

—Я чекав на вас, мій дорогий сину! — вигукнув він, щойно побачив Жюльєна. — Ласкаво просимо! Сьогодні роботи буде багато й вона буде важкою, тож підкріпімося першим сніданком; другий буде о десятій, під час урочистої меси.

—Я хочу, пане абате, — серйозно відповів Жюльєн, — щоб жодної миті не залишатися самому. Зверніть увагу, — додав він, показуючи на годинник над їхніми головами, — я прибув о п’ятій без однієї хвилини.

—Ага, ці маленькі лиходії із семінарії вас лякають! Ви надто добрий, що думаєте про них, — сказав абат Ша. — Хіба дорога стає менш прекрасною через колючки в живоплоті обабіч? Подорожні йдуть собі далі, а злі колючки залишаються гнити на своєму місці. А тепер до роботи, мій друже, до роботи!

Абат Ша мав рацію: роботи справді було багато. Напередодні в соборі відбулася велика похоронна церемонія, тож нічого не встигли підготувати. За один ранок треба було обтягнути всі готичні колони, що утворювали три нави, своєрідним червоним дамасковим убранням, яке сягало тридцяти футів заввишки. Єпископ викликав із Парижа чотирьох оббивальників поштовою каретою, але навіть вони не могли впоратися з усім. Замість того щоб допомагати своїм безансонським колегам, вони лише ще більше ускладнювали роботу, насміхаючись із їхньої незграбності.

Жюльєн зрозумів, що йому самому доведеться лізти на драбину, і його спритність стала тут у пригоді. Він узявся керувати місцевими оббивальниками. Абат Ша, захоплений, дивився, як Жюльєн перелітав від однієї драбини до іншої. Коли всі колони вже були обтягнуті дамаском, настала черга встановити п’ять величезних букетів із пір’я на великому балдахіні над головним вівтарем. Розкішний позолочений дерев’яний верх балдахіна тримався на восьми великих кручених колонах із італійського мармуру. Але щоб дістатися до центру балдахіна, над дарохранительницею, треба було пройти старим дерев’яним карнизом, можливо, вже трухлявим, на висоті сорока футів.

Вигляд цього важкого шляху одразу згасив веселий настрій паризьких оббивальників, які ще хвилину тому жартували й сміялися. Вони дивилися знизу, довго радилися, але нагору не лізли. Жюльєн підхопив букети з пір’я і стрімко побіг драбиною вгору. Він чудово встановив їх на короноподібній прикрасі в самому центрі балдахіна. Коли він спускався, абат Ша-Бернар обійняв його.

—Optime! — вигукнув добрий священник. — Я розповім про це монсеньйорові.

Сніданок об десятій був надзвичайно веселим. Абат Ша ніколи не бачив свого храму таким прекрасним.

—Дорогий учню, — казав він Жюльєну, — моя мати була доглядачкою стільців у цій священній базиліці, тож я виріс у цьому величному храмі. Робесп’єровський Терор довів нас до злиднів; але мені тоді було лише вісім років, а я вже прислуговував на месах у приватних каплицях, і в день меси мене годували. Ніхто не вмів краще за мене складати ризу, і я ніколи не пошкодив жодної золотої облямівки. Відтоді як Наполеон відновив богослужіння, я маю щастя керувати всім у цьому шановному храмі. П’ять разів на рік я бачу його прикрашеним цими чудовими шатами. Але ніколи він не був таким сяйливим, ніколи смуги дамаску не кріпилися так добре, так щільно прилягавши до колон, як сьогодні.

«Нарешті він розповість мені свою таємницю, — подумав Жюльєн. — Ось уже говорить про себе; мабуть, хоче відкритися». Але цей явно збуджений чоловік не сказав нічого необережного. «І все ж він багато працював, він щасливий, — думав Жюльєн. — Доброго вина не пошкодували. Що за людина! Який приклад для мене! Оце так молодець». («Помпон» — таке невдале слівце він колись підхопив від старого військового хірурга.)

Коли задзвонили на «Sanctus» під час урочистої меси, Жюльєн уже хотів узяти стихар, щоб приєднатися до єпископа у величній процесії.

—А злодії, друже мій, а злодії! — вигукнув абат Ша. — Ви про них не подумали. Процесія зараз вийде, церква спорожніє; ми з вами будемо її стерегти. Нам ще пощастить, якщо зникне лише пара ліктів цієї чудової золотої облямівки, що оздоблює нижню частину колон. Це теж дарунок пані де Рюбампре; походить від її знаменитого прадіда-графа. Це чисте золото, мій друже, — додав абат, нахилившись до нього й говорячи явно збудженим голосом. — Жодної підробки! Я доручаю вам нагляд за північним крилом, не залишайте його. Я сам стежитиму за південним крилом і центральною навою. Особливо пильнуйте сповідальні: саме звідти злодійські шпигунки виглядають слушної миті, коли ми відвернемося.

Щойно він закінчив, годинник пробив без чверті дванадцяту, і тієї ж миті пролунав великий дзвін. Він дзвонив на повну силу, і його густі, урочисті удари глибоко схвилювали Жюльєна. Його уява вже не була на землі.

Запах ладану й пелюсток троянд, які маленькі діти, перевдягнені на святого Іоанна, розкидали перед Святими Дарами, остаточно його підніс.

Ці глибокі звуки дзвона мали б викликати в Жюльєна лише думку про працю двадцяти дзвонарів, яким платили по п’ятдесят сантимів, а можливо, ще й допомагали п’ятнадцять чи двадцять парафіян. Він мав би подумати про зношування мотузок, про стан конструкції, про небезпеку самого дзвона, який раз на двісті років падає, і поміркувати, як зменшити платню дзвонарям або платити їм якоюсь індульгенцією чи іншою милістю, взятою зі скарбів церкви, що не спустошувала б її гаманця.

Але замість цих розсудливих міркувань душа Жюльєна, схвильована такими мужніми й повнозвучними ударами, ширяла в уявних просторах. Із нього ніколи не вийде ані доброго священника, ані великого адміністратора. Душі, які так легко піддаються хвилюванню, придатні хіба що для того, щоб створювати митців. Саме тут уповні проявлялася самовпевненість Жюльєна. П’ятдесят, а може, й більше його товаришів-семінаристів, яких ненависть до всього публічного та якобінізм, що, як їм казали, причаївся за кожною живоплотом, привчили дивитися на життя суто практично, почувши великий дзвін собору, подумали б лише про платню дзвонарям. Вони з геніальністю Баррема підрахували б, чи відповідає сила емоцій, яку переживають люди, грошам, що їх отримують дзвонарі. Якби Жюльєн захотів подумати про матеріальні інтереси собору, його уява, виходячи далеко за межі поставленої мети, вирішила б заощадити фабриці сорок франків — і водночас упустила б нагоду уникнути витрати у двадцять п’ять сантимів.

Того прекрасного дня, коли процесія повільно проходила Безансоном і зупинялася біля розкішних вівтарів, які наввипередки споруджали всі міські власті, у церкві панувала глибока тиша. Там стояли напівтемрява й приємна прохолода; повітря досі було насичене ароматом квітів і ладану.

Тиша, глибока самотність і прохолода довгих нав церкви робили мрії Жюльєна ще солодшими. Він не боявся, що абат його потурбує, бо той був зайнятий в іншій частині храму. Душа Жюльєна майже покинула свою смертну оболонку, яка повільно прогулювалася північним крилом, дорученим його нагляду. Він був тим спокійніший, що переконався: у сповідальнях сиділо лише кілька побожних жінок, на яких його погляд дивився, не бачачи.

Однак його задумливість частково розвіялася, коли він побачив двох дуже елегантно вдягнених жінок: одна стояла навколішки у сповідальні, а друга сиділа поруч на стільці. Він дивився, але нічого не бачив; проте чи то почуття обов’язку, чи захоплення шляхетним і водночас простим убранням цих дам підказало йому, що у сповідальні немає священника. «Дивно, — подумав він, — якщо ці прекрасні пані такі побожні, чому вони не стоять навколішки перед якимось вівтарем? А якщо вони світські дами, чому не влаштувалися десь на найвигіднішому місці в першому ряду балкона?» «Як чудово сидить ця сукня! Яка грація!» Він уповільнив крок, намагаючись краще їх роздивитися.

Жінка, яка стояла навколішки у сповідальні, почувши кроки Жюльєна серед цієї глибокої тиші, трохи повернула голову. Раптом вона тихо скрикнула й знепритомніла. Втративши сили, жінка відкинулася назад; її подруга, яка сиділа поруч, кинулася її підтримувати. У ту саму мить Жюльєн побачив плечі жінки, що падала, і його погляд вихопив добре знайоме намисто з великих перлів, скручених у джгут. Що з ним сталося, коли він упізнав волосся пані де Реналь! Це була вона. Жінкою, яка намагалася підтримати їй голову й не дати впасти зовсім, була пані Дервіль.

Жюльєн, утративши над собою контроль, кинувся до них; падіння пані де Реналь, можливо, потягло б за собою й її подругу, якби Жюльєн не підтримав обох. Він побачив бліде обличчя пані де Реналь, зовсім позбавлене свідомості, її голова безвольно лежала на плечі. Він допоміг пані Дервіль покласти цю чарівну голову на спинку солом’яного стільця. Сам він стояв навколішки.

Пані Дервіль обернулася й упізнала його.

—Тікайте, пане, тікайте! — сказала вона з надзвичайним обуренням. — Головне, щоб вона більше вас не побачила. Ваша поява, справді, має викликати в неї жах: адже до вас вона була така щаслива! Ваш вчинок жахливий. Тікайте, заберіться звідси, якщо у вас залишилося хоч трохи сорому.

Ці слова були сказані з такою владністю, а Жюльєн у ту мить був настільки слабкий, що відійшов. «Вона завжди мене ненавиділа», — подумав він про пані Дервіль.

Саме тієї миті в церкві залунав гугнявий спів перших священників процесії: вона поверталася. Абат Ша-Бернар кілька разів покликав Жюльєна, але спочатку той його не почув. Нарешті абат підійшов до колони, за якою Жюльєн напівмертвий сховався, і взяв його під руку. Він хотів представити його єпископу.

—Вам стало зле, дитино моя, — сказав абат, побачивши, який Жюльєн блідий і як ледве тримається на ногах. — Ви надто багато працювали.

Абат подав йому руку.

—Ходімо, сядьте на цю маленьку лаву біля чаші зі святою водою, позаду мене; я вас прикрию. Ми вже біля великих дверей. Заспокойтеся, до появи монсеньйора в нас іще добрих двадцять хвилин. Постарайтеся прийти до тями; коли він проходитиме, я вас підніму, бо, незважаючи на свій вік, я ще сильний і дужий.

Але коли єпископ проходив повз, Жюльєн тремтів так сильно, що абат Ша відмовився від думки представляти його.

—Не засмучуйтеся надто, — сказав він. — Я знайду іншу нагоду.

Увечері він наказав перенести до каплиці семінарії десять фунтів свічок, які, за його словами, вдалося заощадити завдяки старанням Жюльєна та швидкості, з якою той наказував їх гасити. Нічого не могло бути далі від правди. Бідолашний юнак сам був згаслий: відтоді, як побачив пані де Реналь, у нього не виникло жодної думки.

РОЗДІЛ XXIX «ПЕРШЕ ПІДВИЩЕННЯ»

Він пізнав своє століття, пізнав свій край — і розбагатів.
ПРЕКУРСОР.

Жюльєн ще не вийшов із глибокої задуми, у яку його занурила подія в соборі, коли одного ранку суворий Абат Пірар наказав покликати його до себе.
— Ось, пане абате, Абат Ша-Бернар пише мені на вашу користь. Загалом я задоволений вашою поведінкою. Ви надзвичайно необачні й навіть легковажні, хоча з першого погляду цього не скажеш; однак досі ваше серце залишається добрим і навіть великодушним, а розум — неабияким. Зрештою, я бачу у вас іскру, якою не слід нехтувати.
Після п’ятнадцяти років праці я ось-ось залишу цей заклад: моєю провиною вважають те, що я дозволяв семінаристам мати власну волю і не підтримував, але й не переслідував того таємного товариства, про яке ви розповіли мені на сповіді. Перед від’їздом я хочу зробити для вас одну річ; я зробив би це на два місяці раніше, адже ви цього заслуговуєте, якби не донос, складений на підставі адреси Аманди Біне, знайденої у вас. Я призначаю вас помічником викладача Святого Письма — Старого й Нового Завітів.

Жюльєн був переповнений вдячністю; йому навіть спало на думку впасти навколішки й подякувати Богові, але він піддався щирішому пориву. Він підійшов до Абата Пірара, взяв його руку й підніс її до губ.
— Що це таке? — вигукнув директор, удаючи гнів, хоча очі Жюльєна промовляли набагато більше, ніж його вчинок.
Абат Пірар дивився на нього з подивом — так дивиться людина, яка за довгі роки втратила звичку зустрічати тонкі й щирі прояви почуттів. Ця увага видала директора, і голос його змінився.
— Ну гаразд, дитино моя, так, я до тебе прив’язаний. Небо знає, що всупереч моїй волі. Я мав би бути справедливим і не відчувати до жодної людини ні ненависті, ні любові. Твій шлях буде важким: я бачу в тобі щось таке, що ображає посередність.

Заздрість і наклеп переслідуватимуть тебе. Де б Провидіння не визначило тобі місце, твої товариші ніколи не зможуть бачити тебе без ненависті, а якщо вдаватимуть, ніби люблять, то лише для того, щоб надійніше тебе зрадити. Тут є тільки один порятунок: звертайся лише до Бога, який, караючи тебе за твою самовпевненість, наділив тебе цією необхідністю бути ненависним. Нехай твоя поведінка буде бездоганною — це єдина зброя, яку я для тебе бачу. Якщо ти непохитно триматимешся правди, рано чи пізно твої вороги будуть осоромлені.
Жюльєн так давно не чув дружнього голосу, що йому можна було пробачити цю слабкість: він розплакався. Абат Пірар розкрив йому обійми, і ця мить була однаково теплою для них обох.
Жюльєн був безмежно щасливий: це було його перше підвищення, і переваги від нього були величезні. Щоб зрозуміти їх, треба було самому пережити місяці, проведені без жодної миті усамітнення, у безперервному товаристві людей, щонайменше докучливих, а здебільшого просто нестерпних.

Від самих їхніх криків у тонкій душевній організації можна було втратити будь-яку рівновагу. Гучна радість цих ситих і добре вдягнених селян не могла насолоджуватися сама собою; вони вважали своє щастя неповним, якщо не кричали на всю силу своїх легень.
Тепер Жюльєн обідав сам або майже сам — на годину пізніше за інших семінаристів. Він мав ключ від саду й міг гуляти там у ті години, коли сад стояв порожній.
На свій великий подив, Жюльєн помітив, що його ненавидять менше; він, навпаки, очікував нового спалаху ненависті. Та потайне бажання, щоб до нього не зверталися, настільки очевидне й таке, що раніше приносило йому безліч ворогів, тепер перестало здаватися ознакою смішної пихи. В очах грубих людей, які його оточували, це стало цілком виправданим почуттям власної гідності.
Особливо помітно зменшилася ненависть серед наймолодших товаришів, які тепер стали його учнями і яких він поводився дуже чемно.

Поступово в нього навіть з’явилися прихильники; стало вважатися поганим тоном називати його Мартіном Лютером.
Але навіщо називати його друзів і ворогів? Усе це потворно, і тим потворніше, чим правдивішим є задум оповіді. Та все ж саме вони — єдині вчителі моралі, яких має народ, і що сталося б із ним без них? Невже газета коли-небудь зможе замінити священика?
Відколи Жюльєн отримав нову посаду, директор семінарії навмисно не розмовляв із ним без свідків. У такій поведінці була обережність — і щодо вчителя, і щодо учня, — але передусім це було випробування. Непохитним принципом суворого янсеніста Пірара було: «Чи бачите ви в людині здібності? Ставайте на перешкоді всьому, чого вона прагне, усьому, що вона починає. Якщо її здібності справжні, вона сама знайде спосіб подолати або обійти перешкоди».
Саме тоді настав сезон полювання.

Фуке надумав послати до семінарії від батьків Жюльєна оленя та дикого кабана. Мертвих тварин поклали в проході між кухнею та трапезною. Саме там їх побачили всі семінаристи, коли йшли обідати. Видовище стало головною цікавинкою дня. Навіть мертвий кабан лякав наймолодших; вони торкалися його іклів, ніби перевіряючи, чи справді він уже не становить небезпеки. Вісім днів тільки про це й говорили.
Цей подарунок, який засвідчив, що родина Жюльєна належить до тієї частини суспільства, перед якою належить виявляти повагу, завдав заздрості смертельного удару. Це була перевага, освячена самим багатством. Шазель та найшанованіші семінаристи почали шукати його прихильності й мало не скаржилися, що Жюльєн не попередив їх про статки своєї родини, через що вони мимохіть ризикували виявити неповагу до грошей.

Відбувся призов до війська, від якого Жюльєна звільнили як семінариста. Ця обставина глибоко його схвилювала. Отже, назавжди минула та мить, коли двадцять років тому для мене могло б розпочатися героїчне життя.
Він сам гуляв садом семінарії, коли почув розмову мулярів, які працювали над огорожею.
— Ну що ж, треба йти, он знову новий призов.
— За минулих часів — інша річ: тоді муляр міг стати офіцером, міг стати генералом — таке бувало.
— А тепер спробуй! Тепер забирають самих бідняків. Хто має за що жити — той залишається вдома.

— Хто народився нужденним, той і залишиться нужденним, от і все.
— А скажи-но, правда те, що вони кажуть, ніби той уже помер? — озвався третій муляр.
— То багатії так кажуть, розумієш! Вони його боялися.
— Яка ж різниця, як усе робилося за його часів! І подумати тільки, що його зрадили власні маршали! Треба ж бути такими зрадниками!

Ця розмова трохи втішила Жюльєна. Віддаляючись, він із подихом повторював:
«Єдиний король, якого народ зберіг у своїй пам’яті!»
Настав час іспитів. Жюльєн відповідав блискуче; він помітив, що навіть Шазель намагався продемонструвати все, що знав.

Першого дня екзаменатори, призначені знаменитим генеральним вікарієм де Фрілером, були вкрай незадоволені тим, що змушені були раз у раз ставити у своєму списку на перше, а щонайбільше на друге місце цього Жюльєна Сореля, якого їм рекомендували як улюбленого учня Абата Пірара. У семінарії навіть укладали парі, що в остаточному списку загального іспиту Жюльєн посіде перше місце, а це давало честь обідати в єпископа. Але наприкінці одного із засідань, коли йшлося про Отців Церкви, один спритний екзаменатор, розпитавши Жюльєна про святого Єроніма та його захоплення Цицероном, перевів розмову на Горація, Вергілія та інших світських авторів. Таємно від своїх товаришів Жюльєн завчив напам’ять безліч уривків із цих письменників. Захоплений власними успіхами, він забув, де перебуває, і на неодноразове прохання екзаменатора з вогнем продекламував та пояснив кілька од Горація. Екзаменатор дозволив йому говорити цілих двадцять хвилин, а тоді раптом змінив вираз обличчя й різко дорікнув йому за час, змарнований на ці світські студії, та за непотрібні й навіть гріховні думки, які той набив собі в голову.

— Я дурень, пане, і ви маєте рацію, — скромно відповів Жюльєн, зрозумівши хитрий прийом, жертвою якого щойно став. Та навіть у семінарії ця хитрість екзаменатора здалася підлою. Це, однак, не завадило панові абатові де Фрілеру — тому спритному чоловікові, який так майстерно організував мережу Безансонської конгрегації і чиї донесення до Парижа змушували тремтіти суддів, префекта і навіть генералів гарнізону, — власноруч поставити біля імені Жюльєна номер 198. Він радів можливості принизити свого ворога, янсеніста Пірара. Уже десять років головною його метою було усунути його від керівництва семінарією. Абат Пірар, дотримуючись щодо самого себе того плану поведінки, який він радив Жюльєнові, був щирим, побожним, чужим інтригам і відданим своїм обов’язкам. Але небо, немов у гніві, наділило його запальним, жовчним характером, здатним глибоко переживати образи й ненависть. Жодна образа, спрямована проти нього, не пропадала для цієї палкої душі.

Він сто разів ладен був подати у відставку, але вважав себе корисним на тому місці, куди його поставило Провидіння. «Я перешкоджаю поширенню єзуїтизму та ідолопоклонства», — говорив він собі. На час іспитів, мабуть, уже два місяці він не розмовляв із Жюльєном, і все ж захворів на цілих вісім днів, коли, отримавши офіційного листа з результатами конкурсу, побачив біля імені учня, якого вважав славою свого закладу, число 198. Єдиною втіхою для цього суворого характеру стало те, що він міг зосередити на Жюльєні всі свої засоби нагляду. Із величезним полегшенням він переконався, що не бачить у ньому ані гніву, ані планів помсти, ані зневіри. Жюльєн прийняв удар із дивовижною витримкою. Він навіть не намагався зрозуміти, хто саме влаштував йому цю пастку. А тим часом доля вже готувала йому новий, зовсім несподіваний поворот.

За кілька тижнів Жюльєн здригнувся, отримавши листа; на конверті стояв паризький штемпель. «Нарешті, — подумав він, — Пані де Реналь згадала про свої обіцянки». Якийсь пан, що підписався Полем Сорелем і назвав себе його родичем, надсилав йому переказний вексель на п’ятсот франків. У листі додавалося, що якщо Жюльєн і надалі успішно вивчатиме найкращих латинських авторів, то щороку йому надсилатимуть таку саму суму. «Це вона, це її доброта! — розчулився Жюльєн. — Вона хоче мене втішити. Але чому ж не написала бодай одного слова дружби?» Він помилявся щодо цього листа: Пані де Реналь, під впливом своєї подруги Пані Дервіль, була цілком поглинута глибокими докорами сумління. Попри власну волю, вона часто думала про дивну людину, зустріч із якою перевернула все її життя, але писати йому не наважилася б за жодних обставин.

Якби ми говорили мовою семінарії, то могли б побачити диво в цьому переказі на п’ятсот франків і сказати, що самим знаряддям Божого провидіння для здійснення цього дару Жюльєнові став пан де Фрілер. Дванадцять років тому пан абат де Фрілер прибув до Безансона з невеличким дорожнім саквояжем, у якому, за чутками, містилося все його багатство. Тепер він був одним із найбагатших землевласників департаменту. У роки свого стрімкого добробуту він придбав половину одного маєтку, тоді як друга половина дісталася у спадок Маркізу де Ла-Молю. Через це між ними виник великий судовий процес. Попри блискуче становище в Парижі та посади при дворі, Маркіз де Ла-Моль відчув, що небезпечно боротися в Безансоні проти генерального вікарія, про якого говорили, що він здатен призначати й усувати префектів. Замість того щоб попросити винагороду в п’ятдесят тисяч франків, замасковану під якоюсь прийнятною для бюджету назвою, і віддати абатові де Фрілару цей дріб’язковий позов на ті самі п’ятдесят тисяч франків, маркіз вирішив не поступатися.

Він вважав, що має рацію. Прекрасна причина! Адже, якщо дозволено так висловитися, хіба є суддя, у якого немає сина або хоча б кузена, якого треба просунути у світі? Щоб пояснити це навіть найсліпішим, через вісім днів після першого виграного ним рішення пан абат де Фрілер скористався каретою монсеньйора єпископа і особисто відвіз своєму адвокатові хрест ордена Почесного легіону. Маркіз де Ла-Моль, трохи приголомшений поведінкою супротивника й відчуваючи, що його адвокати починають втрачати впевненість, звернувся по пораду до абата Шелана, який звів його з Абатом Пірарa. Ці стосунки тривали вже кілька років у той час, про який ми розповідаємо. Абат Пірар переніс у цю справу всю силу свого пристрасного характеру. Постійно спілкуючись з адвокатами маркіза, він вивчив справу і, переконавшись у справедливості його вимог, відкрито став захищати інтереси Маркіза де Ла-Моля проти всемогутнього генерального вікарія.

Той був обурений такою зухвалістю — та ще й з боку якогось дрібного янсеніста!
— Ось вам і ця шляхетність серця, якою вони так хизуються! — говорив абат де Фрілер своїм наближеним. — Пан де Ла-Моль не спромігся навіть надіслати своєму представникові в Безансоні жалюгідного хреста Почесного легіону й спокійно дозволить, щоб того ганебно звільнили. А втім, мені пишуть, що цей благородний пер Франції не пропускає жодного тижня, щоб не піти й не похизуватися своєю блакитною орденською стрічкою у вітальні міністра юстиції — хто б ним не був. Попри всю діяльність Абата Пірара і попри те, що Маркіз де Ла-Моль завжди був у найкращих стосунках із міністром юстиції, особливо з його канцелярією, після шести років зусиль йому вдалося лише не програти справу остаточно. Постійно листуючись з Абатом Пірарa через справу, якою вони обоє переймалися з пристрастю, маркіз поступово оцінив своєрідний склад його розуму.

Попри величезну різницю в їхньому суспільному становищі, їхнє листування мало-помалу набуло тону дружби. Абат Пірар розповідав маркізові, що його намагаються так принизити, щоб змусити подати у відставку. У гніві, який викликав у нього, як він вважав, ганебний прийом, застосований проти Жюльєна, він розповів маркізові про юнака. Хоча цей великий пан був дуже багатим, скупим його не назвеш. За все життя йому так і не вдалося змусити Абата Пірара прийняти навіть відшкодування поштових витрат, спричинених їхньою судовою справою. Тоді йому спала на думку ідея надіслати п’ятсот франків своєму улюбленому учневі. Маркіз де Ла-Моль сам узявся написати листа, що супроводжував переказ. Це змусило його подумати про Абата Пірара.

Одного дня він отримав коротеньку записку з проханням через невідкладну справу негайно прибути до заїзду в одному з передмість Безансона. Там на нього чекав управитель Маркіза де Ла-Моля.
— Пан маркіз доручив мені привезти вам свою карету, — сказав той. — Він сподівається, що після прочитання цього листа ви погодитеся вирушити до Парижа за чотири або п’ять днів. Я проведу час, який ви зволите мені визначити, оглядаючи маєтки пана маркіза у Франш-Конте. Після цього, у зручний для вас день, ми вирушимо до Парижа.

Лист був короткий:
«Позбавтеся, мій любий пане, усіх провінційних клопотів і приїжджайте подихати спокійним паризьким повітрям. Я надсилаю вам свою карету, якій наказано чекати на ваше рішення чотири дні. Сам я чекатиму на вас у Парижі до вівторка. Від вас мені потрібне лише одне “так”, щоб від вашого імені погодитися на одне з найкращих місць парафіяльного священика в околицях Парижа. Найбагатший із ваших майбутніх парафіян ніколи вас не бачив, але відданий вам більше, ніж ви можете собі уявити; це Маркіз де Ла-Моль».

Сам того не усвідомлюючи, суворий Абат Пірар любив цей семінар, населений його ворогами, якому протягом п’ятнадцяти років присвятив усі свої думки. Лист Маркіза де Ла-Моля став для нього немов поява хірурга, покликаного здійснити болісну, але необхідну операцію. Його звільнення було неминучим. Він домовився з управителем зустрітися через три дні. Наступні сорок вісім годин він провів у гарячковому очікуванні, не знаючи, що вирішити. Нарешті він написав Маркізові де Ла-Молю, а для монсеньйора єпископа склав листа — справжній шедевр церковного стилю, щоправда, дещо задовгий. Важко було б знайти формулювання бездоганніші й такі, що дихали б щирішою повагою.

І все ж у цьому листі, який мав завдати пану де Фрілеру нелегкої години перед його начальником, були чітко викладені всі серйозні причини для скарг, аж до найдрібніших і найпринизливіших переслідувань, які після шести років покірного терпіння змушували Абата Пірара залишити єпархію. У нього крали дрова з дровітні, отруїли собаку тощо, тощо. Закінчивши листа, він наказав розбудити Жюльєна, який о восьмій вечора вже спав, як і всі семінаристи.
— Ви знаєте, де є єпископська резиденція? — запитав він своїм вишуканим латинським стилем. — Віднесіть цього листа монсеньйорові. Не приховуватиму від вас: я посилаю вас просто в лігво вовків. Будьте весь — очі й вуха. У відповідях не кажіть неправди, але пам’ятайте: той, хто вас розпитує, можливо, отримає справжнє задоволення, якщо зможе вам нашкодити. Я радий, дитино моя, дати вам цей досвід перед нашим розставанням, бо не приховуватиму: лист, який ви несете, — це моя відставка.

Жюльєн завмер на місці: він любив Абата Пірара. Хай розсудливість і підказувала йому: «Після відходу цього чесного чоловіка партія Святого Серця принизить мене, а можливо, й вижене», — він не міг думати про себе. Його непокоїло інше: він хотів висловити одну думку якомога делікатніше, але ніяк не міг дібрати потрібних слів.
— Ну що ж, друже мій, ви не йдете?
— Розумієте, пане… — несміливо почав Жюльєн, — кажуть, що за довгі роки вашого управління ви нічого не відклали про запас. У мене є шістсот франків.
Сльози не дали йому договорити.
— І це теж буде враховано, — холодно відповів колишній директор семінарії. — Ідіть до єпископської резиденції, вже пізно.

Так сталося, що саме того вечора пан абат де Фрілер чергував у приймальні єпископської резиденції; монсеньйор вечеряв у префектурі. Отже, листа Жюльєн передав самому пану де Фрілару, хоча не знав, хто перед ним. На подив Жюльєна, цей абат без жодних вагань розпечатав лист, адресований єпископові. Вродливе обличчя генерального вікарія невдовзі виразило здивування, змішане з живим задоволенням, а потім набуло ще більшої серйозності. Поки він читав, Жюльєн, вражений його статною зовнішністю, мав час уважно його роздивитися. Це обличчя здавалося б значно суворішим, якби його риси не вирізняла надзвичайна хитрість; вона майже видавала фальшивість його натури, якби власник цього вродливого обличчя хоч на мить перестав її приховувати. Дуже виступаючий ніс утворював ідеально пряму лінію й, на лихо, надавав загалом вишуканому профілю нездоланної схожості з мордочкою лисиці.

До того ж цей абат, який, здавалося, так переймався відставкою Абата Пірара, був одягнений із такою елегантністю, яка дуже сподобалася Жюльєнові і якої він ніколи не бачив на жодному священникові. Лише згодом Жюльєн дізнався, у чому полягав особливий талант абата де Фрілера. Він умів розважати свого єпископа — милого старого, створеного для паризького життя, який сприймав Безансон як заслання. Єпископ дуже погано бачив і пристрасно любив рибу. Абат де Фрілер власноруч вибирав кістки з риби, яку подавали монсеньйорові.

Жюльєн мовчки спостерігав за абатом, який перечитував заяву про відставку, коли раптом двері з гуркотом відчинилися. Розкішно вдягнений лакей швидко промайнув через кімнату. Жюльєн встиг лише обернутися до дверей і побачив маленького старенького чоловіка з нагрудним хрестом. Він низько вклонився; єпископ відповів йому доброзичливою усмішкою й пройшов далі. Вродливий абат рушив за ним, а Жюльєн залишився сам у приймальні, де міг досхочу милуватися її пишною, майже побожною розкішшю.

Безансонський єпископ, чоловік із неабияким, хоча й не згаслим від довгих поневірянь еміграції розумом, мав понад сімдесят п’ять років і зовсім мало переймався тим, що станеться через десять років.
— Хто цей семінарист із проникливим поглядом, якого, здається, я щойно побачив? — запитав єпископ. — Хіба за моїм розпорядком вони не повинні вже спати?
— Цей, запевняю вас, монсеньйоре, надзвичайно бадьорий, — відповів абат, — і приносить велику новину: це відставка єдиного янсеніста, який ще залишався у вашій єпархії. Цей страшний Абат Пірар нарешті зрозумів, що означає говорити прямо.
— Що ж, — хитро усміхнувся єпископ, — я кидаю вам виклик: спробуйте замінити його людиною, яка була б йому рівна. А щоб ви зрозуміли справжню ціну цього чоловіка, я запрошую його завтра на обід.

Генеральний вікарій хотів обережно заговорити про вибір наступника. Прелат, який не мав жодного бажання обговорювати службові справи, зупинив його:
— Перш ніж впускати цього іншого, давайте спочатку з’ясуємо, як іде звідси цей. Покличте до мене цього семінариста. Правда — в устах дітей.
Жюльєна покликали. «Зараз я опинюся між двома інквізиторами», — подумав він. І ще ніколи в житті не відчував у собі стільки мужності.

Коли Жюльєн увійшов, двоє високих камердинерів, вдягнених навіть краще за самого Пана Вально, допомагали монсеньйорові роздягатися. Перш ніж перейти до справи Абата Пірара, прелат вирішив розпитати Жюльєна про його навчання. Він трохи поговорив із ним про догматику й був неабияк здивований. Невдовзі мова зайшла про гуманітарні науки, Вергілія, Горація, Цицерона. «Саме ці імена, — подумав Жюльєн, — принесли мені номер 198. Мені вже нічого втрачати — спробуймо блиснути знаннями». Йому це вдалося: сам єпископ був чудово освіченим гуманістом і залишився в захваті.

На обіді в префектурі одна молода дівчина, відома саме своїми літературними здібностями, читала поему про Магдалину. Єпископ якраз заговорив про літературу й дуже швидко забув і про Абата Пірара, і про всі службові справи, захопившись із семінаристом суперечкою про те, чи був Горацій багатим, чи бідним. Прелат цитував кілька од, але часом пам’ять його підводила, і тоді Жюльєн одразу ж, зі скромним виглядом, декламував усю оду цілком. Єпископа особливо вразило те, що Жюльєн зовсім не змінював розмовного тону: він виголошував свої двадцять чи тридцять латинських рядків так само невимушено, наче розповідав про те, що відбувається в його семінарії. Вони довго говорили про Вергілія, Цицерона. Нарешті прелат не втримався й похвалив молодого семінариста.

— Неможливо було б здобути кращу освіту.

— Монсеньйоре, — відповів Жюльєн, — ваша семінарія може запропонувати вам сто дев’яносто сім вихованців, набагато гідніших вашого високого схвалення.

— Як це? — здивувався прелат, вражений цим числом.

— Я можу підтвердити свої слова перед монсеньйором офіційним доказом. На щорічному іспиті в семінарії, відповідаючи саме з тих предметів, за які тепер маю честь отримати схвалення монсеньйора, я посів сто дев’яносто восьме місце.

— А, то це улюблений учень Абата Пірара! — засміявся єпископ, поглянувши на пана де Фрілера. — Треба було здогадатися. Але, зрештою, це чесний прийом. Чи не так, мій друже, — додав він, звертаючись до Жюльєна, — вас розбудили, щоб послати сюди?

— Так, монсеньйоре. За все життя я лише один раз сам виходив із семінарії — коли допомагав панові абатові Ша-Бернару прикрашати собор на свято Божого Тіла.

— Optime! — вигукнув єпископ. — То це ви виявили стільки відваги, розставляючи пір’яні букети на балдахіні? Щороку вони змушують мене тремтіти: я завжди боюся, що одного дня вони коштуватимуть мені людського життя. Друже мій, ви далеко підете. Але я не хочу перешкодити вашій блискучій кар’єрі, змусивши вас померти з голоду.

За наказом єпископа принесли бісквіти та малагське вино, яким Жюльєн залюбки пригостився, а ще більше — абат де Фрілер, який знав, що його єпископ любить дивитися, як люди їдять весело й із добрим апетитом. Прелат, дедалі більше задоволений завершенням вечора, деякий час поговорив про церковну історію. Він побачив, що Жюльєн її не розуміє. Тоді єпископ перейшов до морального стану Римської імперії за імператорів доби Костянтина. Кінець язичництва супроводжувався тим самим станом тривоги й сумнівів, який у дев’ятнадцятому столітті мучить сумні й нудьгуючі душі. Монсеньйор помітив, що Жюльєн майже не знає навіть імені Тацита.

На подив єпископа, Жюльєн щиро пояснив, що цього автора немає в бібліотеці семінарії.
— Я цьому надзвичайно радий, — весело сказав єпископ. — Уже десять хвилин ви рятуєте мене від незручного становища: я шукаю спосіб віддячити вам за цей приємний вечір, якого, зізнаюся, зовсім не очікував. Я не сподівався знайти в учневі моєї семінарії справжнього знавця. Хоча такий дарунок і не надто відповідає канонам, я хочу подарувати вам Тацита.

Прелат наказав принести вісім чудово оправлених томів і сам захотів написати на титульній сторінці першого латинське побажання для Жюльєна Сореля. Єпископ пишався своєю витонченою латиною; зрештою він сказав юнакові серйозним тоном, який цілком відрізнявся від легкого настрою всієї попередньої розмови:
— Молодий чоловіче, якщо ви будете розсудливі, одного дня отримаєте найкращу парафію в моїй єпархії, причому не далі ніж за сто льє від мого єпископського палацу. Але для цього треба бути розсудливим.

Навантажений своїми томами, Жюльєн вийшов із єпископської резиденції вкрай здивований — годинник саме пробив північ. Монсеньйор не сказав йому ані слова про Абата Пірара. Найбільше Жюльєна вразила надзвичайна ввічливість єпископа. Він і уявити не міг такої вишуканості манер, поєднаної з настільки природною гідністю. Особливо разючим цей контраст став, коли Жюльєн побачив похмурого Абата Пірара, який нетерпляче чекав на нього.

— Quid tibi dixerunt? — «Що вони вам сказали?» — гукнув він гучним голосом, щойно помітив Жюльєна.

Жюльєн трохи заплутався, намагаючись перекласти латиною слова єпископа.
— Говоріть французькою і повторюйте дослівно слова монсеньйора, нічого до них не додаючи й нічого не віднімаючи, — сказав колишній директор семінарії своїм різким голосом і з властивою йому глибоко позбавленою витонченості манерою.

— Який дивний подарунок від єпископа молодому семінаристові! — бурмотів він, гортаючи розкішний том Тацита, золоте обрізання якого, здавалося, викликало в нього майже огиду.

Було вже дві години ночі, коли після надзвичайно докладного звіту він нарешті дозволив своєму улюбленому учневі повернутися до кімнати.
— Залиште мені перший том вашого Тацита, той, де написане побажання монсеньйора єпископа, — сказав він. — Цей латинський рядок буде вашим громовідводом у цьому домі після мого від’їзду.

«Erit tibi, fili mi, successor meus tanquam leo quaerens quem devoret».

«Бо для тебе, сину мій, моїм наступником буде лев лютий, який тільки й шукатиме, кого б пожерти».

Наступного ранку Жюльєн помітив щось дивне в тому, як із ним розмовляли його товариші. Від цього він став ще стриманішим. «Ось, мабуть, наслідок відставки Абата Пірара, — подумав він. — Про неї вже знає вся семінарія, а мене вважають його улюбленцем. У цих манерах, напевно, прихована образа». Та він ніяк не міг її помітити. Навпаки, в очах усіх, кого він зустрічав у коридорах біля спалень, не було й сліду ненависті. «Що це означає? Напевно, пастка. Треба бути обережним». Нарешті маленький семінарист із Вер’єра, сміючись, сказав йому:

— Cornelii Taciti opera omnia — повне зібрання творів Тацита.

Ці слова почули всі, й відразу один за одним почали вітати Жюльєна не лише з розкішним подарунком, який він отримав від монсеньйора, а й із двогодинною розмовою, якою єпископ удостоїв його. У семінарії вже знали навіть найдрібніші подробиці. Відтоді заздрість зникла; перед Жюльєном почали улесливо плазувати. Абат Кастанед, який ще напередодні поводився з ним нечувано зухвало, підійшов, узяв його під руку й запросив поснідати разом. За фатальною особливістю характеру Жюльєна зухвалість цих грубих людей завдала йому великого болю, а їхня ница покірність викликала огиду й не принесла жодного задоволення.

Близько полудня Абат Пірар попрощався зі своїми учнями, не проминувши звернутися до них із суворою промовою. «Чого ви хочете? — запитав він. — Почестей цього світу, усіх суспільних переваг, задоволення наказувати, можливості зневажати закони й безкарно поводитися зухвало з усіма? Чи, може, ви хочете вічного спасіння? Найменш здібним серед вас досить лише розплющити очі, щоб побачити ці дві дороги». Ледве він вийшов, як прихильники Святого Серця Ісусового вирушили до каплиці співати Te Deum. У семінарії ніхто не сприйняв промову колишнього директора серйозно. «Він просто дуже розлючений через своє звільнення», — говорили звідусіль. Жодному семінаристові не вистачило простодушності повірити в добровільну відставку з посади, яка давала стільки зв’язків із впливовими постачальниками.

Абат Пірар оселився в найкращому заїзді Безансона і під приводом якихось справ, яких насправді не мав, вирішив пробути там два дні. Єпископ запросив його на обід і, бажаючи трохи познущатися зі свого генерального вікарія де Фрілера, намагався виставити Абата Пірара в найкращому світлі. Коли вже подавали десерт, із Парижа надійшла дивовижна новина: Абата Пірара призначено настоятелем розкішної парафії в Н…, за чотири льє від столиці. Добрий прелат щиро привітав його. У всій цій історії він побачив чудово розіграний хід, який неабияк його розвеселив і склав у нього найвищу думку про здібності Абата Пірара. Він видав йому чудове латинське свідоцтво й змусив замовкнути абата де Фрілера, який дозволив собі висловити свої заперечення.

Увечері монсеньйор поніс своє захоплення до маркізи де Рюбампре. Для вищого світу Безансона це була сенсаційна новина; усі губилися в здогадах щодо такої надзвичайної ласки. Абата Пірара вже бачили єпископом. Найпроникливіші вирішили, що Маркіз де Ла-Моль неодмінно стане міністром, і того дня дозволили собі посміятися з владних манер, із якими пан абат де Фрілер звик з’являтися у світському товаристві. Наступного ранку за Абатом Пірарoм мало не ходили слідом вулицями, а торговці виходили на пороги своїх крамниць, коли він вирушив клопотатися перед суддями Маркіза де Ла-Моля. Вперше його прийняли з належною ввічливістю.

Суворий янсеніст, обурений усім, що бачив навколо, провів тривалу роботу з адвокатами, яких обрав для Маркіза де Ла-Моля, а потім вирушив до Парижа. Він мав слабкість сказати двом чи трьом своїм друзям по коледжу, які проводжали його до карети й захоплювалися гербом на її дверцятах, що після п’ятнадцяти років керування семінарією він залишає Безансон, маючи заощадження в п’ятсот двадцять франків. Друзі обійняли його, плачучи, а потім сказали між собою:

— Добрий абат міг би позбавити себе цієї брехні. Це вже просто смішно.

Та простолюд, засліплений любов’ю до грошей, не був здатний зрозуміти, що саме завдяки своїй щирості Абат Пірар знайшов у собі сили протягом шести років самотужки боротися проти Марії Алакок, Святого Серця Ісусового, єзуїтів і власного єпископа.