«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ XIII «МЕРЕЖИВНІ ПАНЧОХИ»

Роман — це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.

Сен-Реаль

Коли Жюльєн побачив мальовничі руїни старої церкви у Верґі, він раптом усвідомив, що відтоді, як пішов звідси позавчора, жодного разу не подумав про пані де Реналь. «Того дня, коли я від’їжджав, ця жінка нагадала мені про безмежну відстань, яка нас розділяє; вона поводилася зі мною як із сином простого робітника. Без сумніву, вона хотіла таким чином показати своє каяття за те, що напередодні дозволила мені тримати її руку… А рука в неї таки гарна! Яка принадність! Скільки шляхетності в погляді цієї жінки!» Можливість розбагатіти разом із Фуке надала думкам Жюльєна певної легкості. Вони вже не так часто отруювалися роздратуванням і болісним усвідомленням власної бідності та приниженого становища в очах світу. Наче стоячи на високому узвишші, він тепер міг оцінювати й немовби згори дивитися і на крайню нужду, і на те, що ще недавно називав багатством. Він іще не навчився оцінювати своє становище по-філософськи, але після цієї невеликої подорожі в гори мав достатньо проникливості, щоб відчути: він змінився.

Його особливо вразило надзвичайне хвилювання, з яким пані де Реналь вислухала коротку розповідь про його подорож, про яку сама його попросила. Фуке мав намір одружитися, пережив нещасливі любовні історії; довгі відверті розмови про це заповнювали бесіди двох друзів. Занадто рано пізнавши щастя, Фуке зрозумів, що кохає не сам і що його почуття не є взаємними. Усі ці розповіді дивували Жюльєна; він дізнався чимало нового про життя. Його самотнє існування, цілком занурене у світ уяви та недовіри, відгородило його від усього, що могло б пролити світло на людські стосунки.

За час його відсутності життя для пані де Реналь перетворилося на низку різноманітних, але однаково нестерпних мук; вона справді захворіла. «Ти в такому стані, — сказала їй пані Дервіль, коли побачила, що Жюльєн повернувся, — тому, якщо тобі нездужається, сьогодні ввечері ти не підеш до саду. Вологе повітря лише посилить твоє нездужання». Пані Дервіль із подивом помітила, що її подруга, яку пан де Реналь завжди сварив за надмірну простоту в одязі, цього разу надягла мереживні панчохи та чарівні маленькі туфельки, привезені з Парижа. Упродовж трьох днів єдиною розвагою пані де Реналь було кроїти й поспіхом доручати Елізі пошити літню сукню з невеликої красивої тканини, дуже модної того сезону. Щойно сукню вдалося закінчити — буквально через кілька хвилин після приїзду Жюльєна, — пані де Реналь одразу її вдягла. Після цього її подруга вже не мала жодних сумнівів: «Нещасна, вона закохана!» — подумала пані Дервіль. Тепер вона зрозуміла всі дивні прояви її хвороби.

Вона бачила, як пані де Реналь розмовляла з Жюльєном. Блідість на її обличчі змінювалася найяскравішим рум’янцем. У її очах, невідривно спрямованих на молодого наставника, читалася тривога. Пані де Реналь щомиті чекала, що він нарешті скаже все прямо й повідомить, чи покидає їхній дім, чи залишається. Жюльєн і не думав нічого говорити про це питання, яке взагалі не займало його думок. Після страшної внутрішньої боротьби пані де Реналь нарешті наважилася запитати його тремтливим голосом, у якому проступала вся сила її пристрасті: «Чи залишите ви своїх учнів, щоб влаштуватися деінде?»

Жюльєна вразили невпевнений голос і погляд пані де Реналь. «Ця жінка мене кохає, — подумав він. — Але щойно мине ця коротка мить слабкості, за яку вона сама себе картає, і щойно вона перестане боятися мого від’їзду, до неї знову повернеться гордість». Це розуміння їхнього становища промайнуло в його голові блискавично. Він відповів, трохи вагаючись: «Мені було б дуже важко залишити таких милих і добре вихованих дітей, але, можливо, доведеться. Людина має також певні обов’язки перед самою собою». Вимовляючи слова «добре вихованих» — одне з тих аристократичних словосполучень, яких він навчився зовсім недавно, — він відчув глибоку неприязнь. «В її очах, — подумав він, — я сам не належу до людей доброго походження».

Пані де Реналь, слухаючи його, захоплювалася його розумом, його красою, але серце її було пронизане страхом перед можливістю його від’їзду, яку він дав їй відчути. Усі її друзі з Верьєра, які під час відсутності Жюльєна приїздили обідати до Верґі, навперебій робили їй компліменти щодо дивовижного юнака, якого її чоловікові пощастило відкопати десь у провінційній глушині. Щоправда, ніхто з них нічого не розумів у реальних успіхах дітей. Сам факт, що вони вміли напам’ять читати Біблію, та ще й латиною, справив на мешканців Верьєра таке враження, що їхнє захоплення, мабуть, триватиме ціле століття. Жюльєн, який ні з ким не розмовляв, нічого цього не знав.

Якби пані де Реналь зберегла хоча б трохи холоднокровності, вона зробила б йому комплімент щодо репутації, яку він здобув. Заспокоєна гордість Жюльєна зробила б його лагідним і привітним із нею, тим більше що нова сукня здавалася йому надзвичайно гарною. Пані де Реналь, сама задоволена своєю сукнею та похвалою Жюльєна, захотіла пройтися садом. Але невдовзі зізналася, що не може йти далі. Вона взяла його під руку, проте дотик до руки мандрівника не додав їй сил, а навпаки — остаточно позбавив їх. Уже стемніло; щойно вони сіли, Жюльєн, користуючись своїм колишнім привілеєм, наважився торкнутися губами руки своєї прекрасної сусідки й узяти її за руку. Він думав про сміливість, яку Фуке виявляв зі своїми коханками, а не про пані де Реналь; слова «добре вихованих» і далі лежали важким тягарем на його серці.

Пані де Реналь стиснула його руку, але це зовсім не принесло йому задоволення. Замість того щоб пишатися або хоча б відчувати вдячність за почуття, які вона цього вечора видавала надто очевидними знаками, Жюльєн залишався майже байдужим до її краси, елегантності й свіжості. Чистота душі та відсутність будь-якого почуття ненависті, мабуть, продовжують молодість. У більшості вродливих жінок першою старіє саме міміка, відображення їхніх внутрішніх переживань.

Увесь вечір Жюльєн був похмурий. Досі він сердився лише на примхи суспільної долі, але відтоді, як Фуке запропонував йому цей, як він вважав, негідний шлях до добробуту, він почав сердитися вже на самого себе. Цілком занурений у власні думки, хоча час від часу й кидав кілька слів дамам, Жюльєн зрештою, сам того не помітивши, випустив руку пані де Реналь. Ця зміна цілковито перевернула душу бідолашної жінки. Вона побачила в цьому знак своєї долі.

Якби вона була впевнена в прихильності Жюльєна, можливо, її чеснота знайшла б у собі сили опиратися йому. Але, тремтячи від страху назавжди його втратити, пристрасть настільки збила її з дороги, що вона знову взяла руку Жюльєна, яку той, замислившись, поклав на спинку стільця. Цей рух одразу пробудив молодого честолюбця. Йому хотілося, щоб свідками цього були всі ті горді вельможі, які за столом, коли він сидів унизу поруч із дітьми, дивилися на нього з такою поблажливою усмішкою. «Тепер ця жінка вже не може мене зневажати. Отже, — подумав він, — я повинен відгукнутися на її красу; я зобов’язаний перед самим собою стати її коханцем!» До розмов із другом така думка навіть не могла прийти йому в голову.

Раптове рішення, яке він щойно прийняв, стало для нього приємною розвагою. «Треба домогтися прихильності однієї з цих двох жінок», — думав він. Тут він раптом зрозумів, що значно більше хотів би залицятися до пані Дервіль. Не тому, що вона була приємнішою, а тому, що вона завжди бачила в ньому наставника, шанованого за його знання, а не теслю-робітника в грубій куртці, яку він, склавши під пахвою, колись стояв, червоніючи до білків очей, біля дверей її будинку й не наважувався постукати, — саме таким Жюльєн поставав в уяві пані де Реналь.

Насправді саме таким юним робітником, який від сорому червонів аж до білків очей, стояв біля дверей будинку й не наважувався постукати, пані де Реналь уявляла його з найбільшою ніжністю. Ця жінка, яку місцеві буржуа називали такою пихатою, рідко замислювалася про становище людини в суспільстві; найменший доказ її характеру важив у її очах набагато більше, ніж обіцянки, які могло давати високе походження. Візник, який виявив би хоробрість, здавався б їй сміливішим за грізного гусарського капітана з пишними вусами та люлькою. Вона вважала душу Жюльєна шляхетнішою за душі всіх своїх кузенів — людей із давнього дворянського роду, серед яких були й титуловані.

Продовжуючи оцінювати своє становище, Жюльєн зрозумів, що про завоювання пані Дервіль не варто й думати: вона, напевно, помічає прихильність, яку до нього виявляє пані де Реналь. Отже, доводилося повертатися до неї. «Що я знаю про характер цієї жінки? — запитав себе Жюльєн. — Лише одне: до моєї подорожі я брав її за руку, а вона її відсмикувала; сьогодні ж я сам забираю руку, а вона хапає її й стискає. Чудова нагода відплатити їй за всю ту зневагу, яку вона мені виявляла. Бог знає, скільки в неї було коханців! Можливо, вона схиляється до мене лише тому, що зі мною легко зустрічатися».

«Ось, на жаль, до якого лиха призводить надмірна цивілізованість! У двадцять років виховання молодого чоловіка, якщо він узагалі має якесь виховання, на тисячу льє віддалене від тієї невимушеності, без якої кохання часто перетворюється лише на найнудніший із обов’язків». «Тим більше, — продовжувала його маленька пиха, — я зобов’язаний домогтися прихильності цієї жінки. Якщо колись я розбагатію і хтось дорікне мені за моє низьке становище наставника, я зможу відповісти, що саме кохання привело мене на це місце». Жюльєн знову відсунув свою руку від руки пані де Реналь, а потім знову взяв її, міцно стиснувши.

Коли близько опівночі вони поверталися до вітальні, пані де Реналь тихо запитала його: «Ви нас покинете? Ви поїдете?» Жюльєн відповів зі зітханням: «Мені доведеться поїхати, бо я палко вас кохаю; це гріх… і який же гріх для молодого священнослужителя!» Пані де Реналь сперлася на його руку з такою довірою й безпосередністю, що її щока відчула тепло щоки Жюльєна.

Ніч для цих двох людей минула зовсім по-різному. Пані де Реналь була сп’яніла найвищими поривами духовної насолоди. Кокетлива дівчина, яка рано пізнає кохання, поступово звикає до його хвилювань; коли ж приходить пора справжньої пристрасті, їй уже бракує чарівності новизни. Але пані де Реналь ніколи не читала романів, тому всі відтінки її щастя були для неї новими. Жодна сумна істина не могла її протверезити, навіть примара майбутнього. Вона бачила себе такою ж щасливою через десять років, якою була цієї миті.

Навіть думка про чесноту й про вірність, яку вона присягнула панові де Реналю і яка ще кілька днів тому так мучила її, тепер марно постукала у двері її душі. Вона відкинула її, наче небажаного гостя. «Я ніколи нічого не дозволю собі з Жюльєном, — вирішила пані де Реналь. — Надалі ми житимемо так само, як жили протягом останнього місяця. Він буде мені другом».

РОЗДІЛ XIV «АНГЛІЙСЬКІ НОЖИЧКИ»

Шістнадцятирічна дівчина мала рожевий колір обличчя — і все ж користувалася рум’янами.

Полідорі

Для Жюльєна пропозиція Фуке справді затьмарила будь-яку радість: він не міг зупинитися ні на одному з можливих шляхів.

«На жаль! Можливо, мені бракує характеру; з мене вийшов би поганий солдат Наполеона. Що ж, — додав він, — принаймні моя маленька інтрига з господинею дому на якийсь час мене розважить». На щастя для нього, навіть у цій дрібній любовній пригоді глибини його душі зовсім не відповідали його зухвалим словам. Він боявся пані де Реналь через її таку гарну сукню. В його очах ця сукня була передовим загоном Парижа. Його гордість не хотіла залишати нічого на випадок чи натхнення миті. Спираючись на відверті розповіді Фуке та на те небагато, що він прочитав про кохання у своїй Біблії, Жюльєн склав надзвичайно докладний план кампанії. Оскільки, сам собі в цьому не зізнаючись, він був дуже схвильований, то записав цей план на папері.

Наступного ранку у вітальні пані де Реналь на мить залишилася з ним наодинці.

— Невже у вас немає іншого імені, крім Жюльєна? — запитала вона.

На це таке лестливе запитання наш герой не знав, що відповісти. Цієї обставини в його плані не було передбачено. Якби не ця дурість — складати заздалегідь план, — живий розум Жюльєна чудово його виручив би: несподіванка лише додала б гостроти його думкам. Але він повівся незграбно і ще більше перебільшив власну незграбність. Пані де Реналь дуже швидко йому це пробачила. Вона побачила в його поведінці чарівну безпосередність. А саме цього, на її думку, і бракувало чоловікові, якому всі приписували такий неабиякий розум.

— Твій маленький наставник викликає в мене велику недовіру, — іноді казала пані Дервіль. — Мені здається, він постійно про щось думає й діє лише з розрахунком. Це хитрун.

Жюльєн був глибоко принижений тим, що не зумів відповісти пані де Реналь. «Такий чоловік, як я, зобов’язаний виправити цю невдачу». Скориставшись моментом, коли вони переходили з однієї кімнати до іншої, він вирішив, що його обов’язок — поцілувати пані де Реналь.

Нічого менш доречного годі було й придумати, нічого менш приємного — ні для нього, ні для неї, і нічого необачнішого. Їх мало не побачили. Пані де Реналь вирішила, що він збожеволів. Вона злякалася і, передусім, була обурена. Ця дурість нагадала їй пана Вально. «Що зі мною станеться, якщо я залишуся з ним наодинці?» — подумала вона. Вся її чеснота повернулася до неї, бо кохання на мить відступило. Відтоді вона подбала, щоб хтось із її дітей завжди залишався поруч.

День для Жюльєна видався нудним. Він провів його весь, незграбно виконуючи свій план зваблення. Він жодного разу не поглянув на пані де Реналь без певного наміру, але все ж не був настільки дурним, щоб не бачити: йому не вдається бути ані приємним, ані тим більше спокусливим. Пані де Реналь ніяк не могла оговтатися від подиву: як можна бути водночас таким незграбним і таким сміливим? «Це любовна сором’язливість розумного чоловіка!» — нарешті подумала вона з невимовною радістю. «Невже можливо, що моя суперниця ніколи не була ним кохана?»

Після обіду пані де Реналь повернулася до вітальні, щоб прийняти пана Шарко де Можирона, підпрефекта з Бре. Вона сиділа за невеликим високим гобеленовим верстатом. Пані Дервіль була поруч. Саме в такій ситуації, серед білого дня, наш герой вважав доречним витягнути ногу у важкому черевику й наступити на маленьку ніжку пані де Реналь. Її мереживна панчоха та гарненька паризька туфелька, без сумніву, привертали погляди галантного підпрефекта.

Пані де Реналь страшенно злякалася: вона впустила ножиці, клубок вовни та голки, а рух Жюльєна цілком можна було прийняти за незграбну спробу перехопити ножиці, які він побачив, коли вони падали. На щастя, ці маленькі англійські сталеві ножиці зламалися, і пані де Реналь не могла перестати шкодувати, що Жюльєн не опинився ближче до неї.

— Ви побачили, що вони падають, раніше за мене; ви могли б їх зупинити, а замість цього ваша завзятість обмежилася тим, що ви добряче мене штурхнули ногою.

Усе це ввело підпрефекта в оману, але не пані Дервіль. «Цей симпатичний юнак має напрочуд дурні манери! — подумала вона. — Вихованість, якої очікують навіть у провінційній столиці, не пробачає таких помилок». Пані де Реналь знайшла нагоду тихо сказати Жюльєну:

— Будьте обережні, я вам наказую.

Жюльєн бачив власну незграбність і був роздратований. Він довго міркував, чи варто йому ображатися на ці слова: «я вам наказую». Він був достатньо дурним, щоб подумати: «Вона могла б сказати “я вам наказую”, якби йшлося про щось пов’язане з вихованням дітей. Але, відповідаючи на моє кохання, вона припускає рівність. Неможливо кохати без рівності…» — і весь його розум загубився в банальних міркуваннях про рівність. Він сердито повторював про себе рядок Корнеля, який пані Дервіль навчила його кілька днів тому:

«Кохання
Само творить рівність і її не шукає».

Жюльєн уперто грав роль дона Жуана, хоча в житті ніколи не мав коханки, і тому цілий день був просто неймовірно дурним. Лише одна його думка була слушною: втомлений і від себе, і від пані де Реналь, він із жахом передчував вечір, коли знову сидітиме поруч із нею в саду, в темряві. Він сказав панові де Реналю, що йде до Верьєра провідати кюре, вирушив після вечері й повернувся лише вночі.

У Верьєрі Жюльєн застав абата Шелана зайнятим переїздом. Нарешті його було усунуто з посади, а вікарій Маслон мав його замінити. Жюльєн допомагав доброму абатові, і тут йому спало на думку написати Фуке, що непереборне покликання до духовного служіння спочатку не дозволило йому прийняти його люб’язну пропозицію, але тепер він побачив такий приклад несправедливості, що, можливо, для спасіння його душі було б навіть вигідніше не вступати до духовного сану.

Жюльєн був задоволений своєю винахідливістю: усунення кюре з Верьєра давало йому можливість залишити собі відкритими двері й повернутися до торгівлі, якщо похмура обережність зрештою переможе в його душі героїчні мрії.

РОЗДІЛ XV «СПІВ ПІВНЯ»

Кохання латиною — amor,
Отож від любові смерть походить,
А перед нею — гризучий смуток,
Журба, сльози, пастки, провини, каяття…

«Герб кохання»

Якби Жюльєн мав хоч трохи тієї вправності, якою так безпідставно себе наділяв, наступного дня він міг би тішитися наслідками своєї поїздки до Верьєра. Його відсутність змусила всіх забути про його вчорашню незграбність. Цього дня він знову був досить похмурий, але надвечір йому спала на думку одна безглузда ідея, якою він поділився з пані де Реналь із рідкісною відвагою. Щойно вони сіли в саду, Жюльєн, навіть не дочекавшись достатньої темряви, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи страшенно її скомпрометувати, сказав: «Пані, сьогодні вночі, о другій годині, я прийду до вашої кімнати; мені треба вам дещо сказати». Жюльєн тремтів від страху, що вона погодиться: роль спокусника лежала на ньому таким нестерпним тягарем, що якби він міг послухатися власного бажання, то зачинився б у своїй кімнаті на кілька днів і більше не показувався цим дамам. Він розумів, що своєю вчорашньою штучною поведінкою зіпсував усі прекрасні враження попереднього дня, і тепер справді не знав, до якого святого звернутися по допомогу.

Пані де Реналь відповіла на цю зухвалу пропозицію Жюльєна цілком щирим і зовсім не перебільшеним обуренням. У її короткій відповіді він почув зневагу. Безперечно, у сказаних майже пошепки словах прозвучало її «фі, як вам не соромно!». Під приводом, що йому треба щось сказати дітям, Жюльєн пішов до їхньої кімнати, а повернувшись, сів поруч із пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Тим самим він позбавив себе будь-якої можливості взяти її за руку. Розмова була серйозною, і Жюльєн загалом упорався з нею непогано, якщо не рахувати кількох пауз, під час яких він гарячково напружував мозок. «Чому я не можу вигадати якийсь чудовий маневр, — думав він, — щоб змусити пані де Реналь знову виявляти до мене ті недвозначні знаки ніжності, які ще три дні тому переконували мене, що вона моя?» Жюльєн був украй спантеличений тим майже безнадійним становищем, до якого сам довів свою справу. І все ж ніщо не збентежило б його більше, ніж успіх.

Коли опівночі вони розійшлися, його песимізм переконав його, що пані Дервіль зневажає його і що, найімовірніше, з пані де Реналь справи не кращі. У вкрай поганому настрої та глибоко принижений, Жюльєн не спав. Йому й на думку не спадало відмовитися від усіх хитрощів і задумів та просто жити день за днем поруч із пані де Реналь, як дитина, задовольняючись щастям, яке приноситиме кожен новий день. Він виснажував свій розум, вигадуючи складні маневри, але за мить сам знаходив їх безглуздими. Одне слово, він був украй нещасний, коли годинник у замку пробив другу. Цей звук розбудив його, як спів півня розбудив святого Петра. Жюльєн раптом усвідомив, що настав момент найтяжчого випробування. Від тієї миті, коли зробив свою зухвалу пропозицію, він більше про неї не думав: її було прийнято так погано!

«Я сказав їй, що прийду до неї о другій, — подумав він, підводячись. — Нехай я недосвідчений і грубий, як і належить синові селянина, — пані Дервіль досить ясно дала мені це зрозуміти, — але принаймні я не буду боягузом». Жюльєн мав усі підстави пишатися своєю мужністю: ніколи ще він не змушував себе на таке болісне випробування. Відчинивши двері, він так сильно тремтів, що ноги підгиналися під ним, і йому довелося спертися на стіну. Він був босоніж. Спочатку підійшов до дверей пана де Реналя й прислухався: звідти долинало хропіння. Це його засмутило. Отже, більше не залишалося жодного приводу не йти до неї. Але, Боже мій, що він там робитиме? У нього не було жодного плану, а навіть якби був, він почувався настільки схвильованим, що не зміг би його виконати.

Нарешті, страждаючи в тисячу разів більше, ніж якби йшов назустріч смерті, він увійшов до вузького коридору, що вів до кімнати пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, здійнявши при цьому страшенний шум. У кімнаті горіло світло: під каміном жевріла нічна лампа. Цього нового лиха він зовсім не передбачав. Побачивши, як він увійшов, пані де Реналь стрімко вискочила з ліжка. «Нещасний!» — вигукнула вона. Запала коротка метушня. Жюльєн забув усі свої безглузді плани й повернувся до свого природного стану: не сподобатися такій чарівній жінці здавалося йому найбільшим із можливих нещасть. На всі її докори він відповів лише тим, що кинувся до її ніг і обійняв її коліна. Коли ж вона почала говорити з ним надзвичайно суворо, він розплакався.

Через кілька годин, коли Жюльєн вийшов із кімнати пані де Реналь, можна було б сказати, висловлюючись мовою романів, що йому більше нічого бажати. Справді, любов, яку він зумів у ній пробудити, та несподіване враження, яке справили на нього її спокусливі чари, принесли йому перемогу, якої не досягли б усі його незграбні хитрощі. Але навіть у найсолодші миті, ставши жертвою дивної гордості, він усе ще намагався грати роль чоловіка, звиклого підкорювати жінок. Він докладав неймовірних зусиль, щоб зіпсувати все приємне, що було в ньому. Замість того щоб віддатися захопленню, яке сам викликав, і докорам сумління, що лише посилювали його гостроту, він не переставав думати про обов’язок. Він боявся страшного каяття й вічної ганьби, якщо відхилиться від ідеального образу, якого намагався дотримуватися. Одне слово, саме те, що робило Жюльєна людиною незвичайною, завадило йому насолодитися щастям, яке саме йому йшло назустріч. Це нагадувало шістнадцятирічну дівчину з чарівним рум’янцем, яка, збираючись на бал, має нерозумну звичку наносити на обличчя ще й рум’яна.

Смертельно налякана появою Жюльєна, пані де Реналь невдовзі опинилася у владі найжорстокіших тривог. Сльози й відчай Жюльєна глибоко її схвилювали. Навіть коли їй уже не залишилося в чому йому відмовляти, вона з щирим обуренням відштовхувала Жюльєна від себе, а потім сама кидалася в його обійми. У всій цій поведінці не було жодного продуманого плану. Вона вважала себе безповоротно приреченою на пекло й намагалася не дивитися в його бік, засипаючи Жюльєна найпалкішими пестощами. Одне слово, для щастя нашого героя не бракувало нічого — навіть палкої чуттєвості жінки, яку він щойно підкорив, — якби тільки він умів цим щастям насолоджуватися. Відхід Жюльєна не припинив поривів, які, всупереч її волі, охоплювали пані де Реналь, ані боротьби з докорами сумління, що розривали їй душу.

«Боже мій! Невже ось що означає бути щасливим, бути коханим?» — такою була перша думка Жюльєна, коли він повернувся до своєї кімнати. Він перебував у тому стані подиву й тривожного сум’яття, в який занурюється душа, щойно отримавши те, чого так довго прагнула. Вона звикла бажати, а тепер уже не знає, чого бажати далі, і водночас ще не має спогадів про досягнуте. Як солдат, який повертається після параду, Жюльєн уважно перебира́в у пам’яті всі подробиці власної поведінки. «Чи не порушив я нічого з того, що зобов’язаний самому собі? Чи добре я зіграв свою роль?» І яку саме роль? Роль чоловіка, звиклого блискуче поводитися з жінками.

РОЗДІЛ XVI «НАСТУПНОГО ДНЯ»

«Він нахилив губи до її губ, а рукою
відкинув назад пасма її розпущеного волосся».
Дон Жуан, пісня I, строфа 170.

На щастя для репутації Жюльєна, Пані де Реналь була надто схвильована й приголомшена, щоб помітити безглуздя чоловіка, який за одну мить став для неї всім світом. Коли вона, побачивши перші проблиски світанку, попросила його піти, то прошепотіла:
— Боже мій! Якщо мій чоловік почув якийсь шум, я пропала.
Жюльєн, маючи час вигадувати пишномовні фрази, пригадав одну:
— Невже ви шкодували б про життя?
— О, дуже, саме зараз! Але я ніколи не пошкодувала б, що познайомилася з вами.

Жюльєн вирішив, що заради власної гідності має вийти з її кімнати просто серед білого дня, не криючись і не думаючи про обережність. Постійна увага, з якою він стежив за кожним своїм рухом, у безглуздому прагненні здаватися досвідченим чоловіком, мала лише одну перевагу: коли за сніданком він знову побачив Пані де Реналь, його поведінка була взірцем обережності. Вона ж не могла глянути на нього, не зашарівшись до самих очей, і водночас не могла прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона помічала власне хвилювання, а спроби його приховати лише посилювали. Жюльєн підвів на неї очі лише один раз. Спочатку Пані де Реналь захопилася його стриманістю, але невдовзі, побачивши, що цей єдиний погляд більше не повторюється, занепокоїлася: «Невже він мене більше не кохає? — подумала вона. — Боже, я для нього вже надто стара, я на десять років старша за нього».

Коли вони переходили зі їдальні до саду, вона стиснула руку Жюльєна. Від несподіванки такого незвичайного прояву любові він поглянув на неї пристрасно. Адже за сніданком вона здалася йому надзвичайно гарною; опускаючи очі, він увесь час розглядав її вроду. Цей погляд заспокоїв Пані де Реналь. Він не усунув усіх її тривог, але самі ці тривоги майже цілком позбавили її докорів сумління перед чоловіком. За сніданком Пан де Реналь нічого не помітив, зате Пані Дервіль не залишилося нічого непомітним: їй здавалося, що Пані де Реналь ось-ось піддасться своїм почуттям. Упродовж усього дня її смілива й прониклива дружба не щадила подругу, кидаючи напівнатяки, покликані змалювати найпохмурішими барвами небезпеку, на яку та наражалася.

Пані де Реналь палала бажанням залишитися з Жюльєном наодинці; їй хотілося запитати, чи він досі її кохає. Попри незмінну м’якість свого характеру, вона кілька разів була вже готова дати зрозуміти подрузі, наскільки та їй заважає. Увечері в саду Пані Дервіль так усе влаштувала, що опинилася між Пані де Реналь і Жюльєном. Пані де Реналь заздалегідь уявляла собі неймовірну насолоду від того, що стисне руку Жюльєна й піднесе її до губ, але тепер не могла навіть заговорити до нього. Ця перешкода ще більше посилила її тривогу. Її мучили докори сумління. Вона так сварила Жюльєна за його необачність минулої ночі, коли він прийшов до неї, що тепер боялася: а раптом цієї ночі він не прийде.

Вона рано пішла із саду й замкнулася у своїй кімнаті. Але не витримавши нетерпіння, підійшла й притиснула вухо до дверей Жюльєна. Попри невпевненість і пристрасть, що роздирали її, вона не наважилася увійти. Такий учинок здавався їй верхом приниження, адже саме про нього існувало відоме провінційне прислів’я. Не всі слуги ще лягли спати. Обережність зрештою змусила її повернутися до своєї кімнати. Дві години очікування здалися їй двома століттями мук. Але Жюльєн був надто відданий тому, що називав обов’язком, щоб не виконати до найменшої подробиці все, що сам собі наказав.

Коли пробила перша година, він тихенько вийшов зі своєї кімнати, переконався, що господар будинку міцно спить, і з’явився у Пані де Реналь. Цього разу він знайшов біля своєї коханої значно більше щастя, бо вже не думав безперервно про роль, яку має грати. Він мав очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Те, що Пані де Реналь говорила йому про різницю у віці, додало йому певності.
— Боже мій! Я на десять років старша за вас! Як ви можете мене кохати? — без кінця повторювала вона, не маючи жодного іншого наміру, просто тому, що ця думка не давала їй спокою.
Жюльєн не розумів, чому це має бути нещастям, але бачив, що для неї це справжня проблема, і майже зовсім перестав боятися здатися смішним.

Безглузда думка, ніби через своє темне походження він може сприйматися лише як другорядний коханець, також зникла. Що більше його прояви почуттів заспокоювали сором’язливу коханку, то більше до неї поверталися щастя й здатність тверезо судити про коханого. На щастя, цього разу він майже не мав тієї награної манери, яка перетворила вчорашнє побачення на перемогу, але позбавила його радості. Якби вона помітила, з якою старанністю він грає певну роль, це сумне відкриття назавжди відібрало б у неї щастя. Вона побачила б у цьому лише жалюгідний наслідок різниці їхнього віку. Хоча Пані де Реналь ніколи не замислювалася над теоріями кохання, різниця у віці — після різниці в статках — була одним із найулюбленіших приводів для провінційних жартів, коли йшлося про любов.

За кілька днів Жюльєн, знову віддавшись усій палкості своєї молодості, безтямно закохався. «Треба визнати, — думав він, — у неї ангельська доброта душі, та й красивішої жінки не знайдеш». Він майже зовсім забув про необхідність грати певну роль. В одному з моментів щирого пориву він навіть зізнався їй у всіх своїх тривогах. Це зізнання довело пристрасть, яку він у ній викликав, до найвищої точки. «Отже, у мене ніколи не було щасливої суперниці! — із захватом думала Пані де Реналь. — Отже, я не була для нього заміною іншій жінці». Вона наважилася розпитати його про портрет, якому він приділяв стільки уваги; Жюльєн заприсягнувся, що на портреті зображений чоловік.

Коли Пані де Реналь зберігала достатньо самовладання, щоб міркувати, вона не переставала дивуватися, що таке щастя взагалі існує і що вона ніколи навіть не здогадувалася про нього. «Ах! — думала вона, — якби я познайомилася з Жюльєном десять років тому, коли ще могла вважатися гарною!» Жюльєн був дуже далекий від таких думок. Його любов усе ще була різновидом честолюбства: це була радість володіти, йому, такому бідному, нещасному й зневаженому, жінкою настільки шляхетною і прекрасною. Його захоплення, його екстаз перед красою коханої зрештою трохи заспокоїли її щодо різниці у віці. Якби вона мала хоч трохи того світського досвіду, яким жінка тридцяти років давно володіє в цивілізованіших країнах, то здригнулася б, замислившись про тривалість кохання, яке, здавалося, жило лише подивом і захопленням самолюбства.

У хвилини, коли честолюбство його полишало, Жюльєн із захватом милувався навіть капелюшками й сукнями Пані де Реналь. Він не міг насититися насолодою від їхнього аромату. Він відчиняв її шафу з дзеркальними дверцятами й годинами стояв, милуючись красою та порядком усього, що там бачив. Його кохана, спираючись на його руку, дивилася на нього; він же розглядав ці коштовності, ці дрібнички, які напередодні весілля наповнюють весільний кошик. «Я могла б вийти заміж за такого чоловіка! — іноді думала Пані де Реналь. — Яка в нього полум’яна душа! Яке прекрасне життя чекало б мене з ним!»

Що ж до Жюльєна, то ніколи раніше він не опинявся так близько до цих грізних знарядь жіночого мистецтва. «Неможливо, — думав він, — щоб у Парижі було щось прекрасніше!» І тоді він уже не бачив жодної причини сумніватися у своєму щасті. Часто щире захоплення й пориви його коханої змушували його забувати марнославну теорію, через яку на початку цього зв’язку він був таким стриманим і майже смішним. Іноді, попри свої звички до лицемірства, він відчував надзвичайну ніжність, коли міг зізнатися цій знатній жінці, яка ним захоплювалася, у своєму незнанні безлічі дрібних світських звичаїв. Становище його коханої, здавалося, підносило його над самим собою.

Пані де Реналь, зі свого боку, відчувала найсолодшу моральну насолоду, навчаючи цього сповненого генія юнака безлічі дрібниць, адже всі вважали, що одного дня він досягне дуже багато. Навіть підпровінційний чиновник і Пан Вально не могли не захоплюватися ним: поруч із Жюльєном вони самі здавалися собі менш дурними. Що ж до Пані Дервіль, то вона була дуже далека від таких почуттів. У розпачі через те, що їй здавалося очевидним, і бачачи, що її розумні поради стали нестерпними для жінки, яка буквально втратила голову, вона поїхала з Верґі, не даючи жодних пояснень, яких ніхто й не наважився від неї вимагати. Пані де Реналь пролила кілька сліз, а невдовзі їй здалося, що її щастя стало ще повнішим. Тепер, після від’їзду подруги, вона майже весь день залишалася наодинці зі своїм коханим.

Жюльєн тим охочіше віддавався солодкому товариству своєї коханої, що щоразу, коли надто довго залишався наодинці із собою, фатальна пропозиція Фуке знову починала його мучити. У перші дні цього нового життя траплялися хвилини, коли він, який ніколи нікого не кохав і ніколи не був ніким коханий, відчував таку чудесну насолоду від щирості, що був уже готовий зізнатися Пані де Реналь у честолюбстві, яке доти становило саму сутність його життя. Йому хотілося порадитися з нею щодо дивної спокуси, яку викликала в ньому пропозиція Фуке, але одна невелика подія перешкодила йому бути цілком відвертим.

Ось сучасний літературний переклад із поділом на смислові абзаци по 5–8 речень і з узгодженими іменами персонажів.