«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ XXIV «СТРАСБУРГ»

Чари! Ти маєш від любові всю її силу, всю її здатність відчувати нещастя. Тільки її чарівні радощі, її ніжні насолоди лежать за межами твоєї влади. Я не міг, дивлячись на неї сплячу, сказати собі: «Вона вся моя, з її ангельською красою та її ніжними слабкостями! Ось вона віддана в мою владу — саме такою, якою небо створило її у своїй милості, щоб зачарувати чоловіче серце».

Ода ШИЛЛЕРА

Змушений провести у Страсбурзі вісім днів, Жюльєн намагався відволіктися думками про військову славу та відданість батьківщині. Невже він був закоханий? Він і сам цього не знав; просто в його змученій душі Матильда стала безроздільною володаркою і його щастя, і його уяви. Щоб не впасти у відчай, йому доводилося докладати всієї сили свого характеру. Думати про щось, що не мало стосунку до Матильди де Ла-Моль, він був просто неспроможний. Раніше честолюбство й звичайні успіхи його марнославства допомагали йому відволікатися від почуттів, які породила в ньому Пані де Реналь. Матильда поглинула все його єство — він бачив її всюди, навіть у майбутньому.

Та в цьому майбутньому Жюльєн з усіх боків бачив лише невдачі. Той самий юнак, якого ми бачили у Вер’єрі, сповненого самовпевненості та гордості, тепер упав у сміховинну крайність — став надміру скромним. Ще три дні тому він із задоволенням убив би Абата Кастанеда, а тепер, якби в Страсбурзі якийсь хлопчак посварився з ним, Жюльєн визнав би його правоту. Перебираючи в пам’яті своїх колишніх суперників і ворогів, він щоразу доходив висновку, що винним був саме він, Жюльєн.

Річ у тім, що тепер у нього з’явився непримиренний ворог — його власна могутня уява, яка колись невтомно малювала перед ним у майбутньому блискучі перемоги. Абсолютна самотність мандрівного життя ще більше посилювала владу цієї похмурої уяви. Яким скарбом був би для нього друг! «Але чи є взагалі серце, яке б’ється за мене? — питав себе Жюльєн. — І навіть якби в мене був друг, хіба честь не зобов’язує мене до вічного мовчання?»

Він сумно їздив верхи околицями Келя — містечка на березі Рейну, уславленого Дезе та Гувіон-Сен-Сіром. Один німецький селянин показував йому маленькі струмки, дороги та рейнські острівці, з якими хоробрість цих великих генералів пов’язала їхні імена. Жюльєн лівою рукою тримав повід коня, а правою розгорнув чудову карту, що прикрашала «Мемуари» маршала Сен-Сіра. Раптовий веселий вигук змусив його підвести голову.

Це був князь Коразов — той самий лондонський приятель, який кілька місяців тому відкрив йому перші правила високого мистецтва франтівства. Вірний цьому великому мистецтву, Коразов, який прибув до Страсбурга напередодні й провів у Келі лише годину, а за все життя не прочитав жодного рядка про облогу 1796 року, заходився пояснювати Жюльєнові все підряд. Німецький селянин дивився на нього здивовано, бо знав французьку достатньо добре, щоб розпізнати величезні нісенітниці, які сипалися з уст князя. Жюльєн був за тисячі льє від думок селянина: він із подивом дивився на цього вродливого юнака і захоплювався його грацією в сідлі.

«Щасливий характер! — думав він. — Як добре сидять на ньому штани, як елегантно підстрижене волосся! Ох, якби я був таким! Можливо, тоді, полюбивши мене на три дні, вона не зненавиділа б мене».

Коли князь закінчив свою розповідь про облогу Келя, він сказав Жюльєнові:

— Ви маєте вигляд траппіста. Ви перебільшуєте принцип серйозності, якого я навчив вас у Лондоні. Похмурий вигляд не може бути модним, треба мати вигляд нудьгуючого. Якщо ви сумні, значить, вам чогось бракує, чогось вам не вдалося досягти. А це означає показати себе нижчим за інших. Якщо ж ви просто нудьгуєте, навпаки, нижчим є саме те, що марно намагалося вам сподобатися. Зрозумійте, мій любий, наскільки великою є ця різниця.

Жюльєн кинув монету селянинові, який слухав їх, роззявивши рота.

— Чудово! — сказав князь. — Є грація, шляхетна зневага! Дуже добре!

І пустив коня в галоп. Жюльєн поскакав за ним, охоплений безглуздим захопленням.

«Ох, якби я був таким, вона не віддала б переваги де Круазнуа!» Чим сильніше здоровий глузд Жюльєна обурювався безглуздями князя, тим більше він зневажав себе за те, що не здатен ними захоплюватися, і тим нещаснішим почувався через те, що сам не володіє такими якостями. Зневага до самого себе навряд чи могла зайти далі.

Князеві зрештою стало очевидно, що Жюльєн сумний.

— Ну ж бо, любий мій, — сказав він, коли вони поверталися до Страсбурга, — ви просто нестерпний співрозмовник. Ви програли всі свої гроші чи, бува, не закохалися в якусь маленьку актрису? Росіяни наслідують французькі звичаї, але завжди років на п’ятдесят пізніше. Нині вони живуть ще в добі Людовіка XV.

Ці жарти про кохання викликали сльози в очах Жюльєна.

«А чому б мені не порадитися з цією такою люб’язною людиною?» — раптом подумав він.

— Ну що ж, так, мій любий, — сказав він князеві. — Ви бачите мене у Страсбурзі страшенно закоханим і до того ж покинутим. Одна чарівна жінка, яка живе в сусідньому місті, після трьох днів пристрасті просто кинула мене, і ця переміна мене вбиває.

Під вигаданим ім’ям Жюльєн розповів князеві про вчинки та характер Матильди.

— Не продовжуйте, — перебив його Коразов. — Щоб ви могли більше довіряти своєму лікареві, я сам закінчу вашу сповідь. Чоловік цієї молодої жінки має величезні статки — або, точніше, вона сама належить до найвищої знаті цієї країни. Вона неодмінно мусить пишатися чимось.

Жюльєн кивнув. Говорити в нього більше не було сил.

— Дуже добре, — сказав князь. — Ось три досить гіркі ліки, які ви повинні негайно прийняти.

1°. Щодня бачитися з пані… Як ви її називаєте?

— Пані де Дюбуа.

— Яке ім’я! — вибухнув сміхом князь. — Але даруйте, для вас воно просто чудове. Отже, ви повинні бачитися з пані де Дюбуа щодня. І в жодному разі не показуйте їй, що ви холодні чи ображені. Пам’ятайте великий принцип нашого століття: будьте цілковитою протилежністю тому, чого від вас очікують. Покажіть себе саме таким, яким були за вісім днів до того, як удостоїлися її прихильності.

— Ох, тоді я був спокійний! — відчайдушно вигукнув Жюльєн. — Я навіть думав, що мені її шкода…

— Метелик обпалюється полум’ям свічки, — продовжив князь. — Порівняння старе, як світ.

— 1°. Ви бачитимете її щодня.

— 2°. Ви залицятиметеся до однієї жінки з її товариства, але без найменшої видимості пристрасті, розумієте? Не приховуватиму від вас: роль у вас важка. Ви граєте комедію, і якщо хтось здогадається, що ви граєте, — ви пропали.

— У неї стільки розуму, а в мене так мало! Я пропав, — сумно сказав Жюльєн.

— Ні, ви лише закоханіші, ніж я думав. Пані де Дюбуа цілковито поглинута собою, як усі жінки, яким небо подарувало або надто багато знатності, або надто багато грошей. Вона дивиться на себе, а не на вас, тому насправді вас не знає. Протягом тих двох чи трьох нападів кохання, які вона дозволила собі пережити заради вас, докладаючи неабияких зусиль уяви, вона бачила у вас героя, якого сама собі вимріяла, а не того, ким ви є насправді.

Та що, чорт забирай, це ж ази, мій любий Сорелю! Невже ви зовсім школяр? Пекло з вами! Зайдімо до цієї крамниці. Ось чудовий чорний комірець — можна подумати, його пошив сам Джон Андерсон із Бурлінгтон-стріт. Зробіть мені ласку, візьміть його й викиньте якнайдалі ту огидну чорну мотузку, що у вас на шиї.

— А тепер, — продовжив князь, виходячи з крамниці найкращого страсбурзького галантерейника, — яке товариство у пані де Дюбуа? Боже милостивий, яке ім’я! Не гнівайтеся, мій любий Сорелю, я нічого не можу з собою вдіяти… За ким ви залицятиметеся?

— За взірцевою побожною жінкою, дочкою неймовірно багатого торговця панчохами. У неї найпрекрасніші очі у світі, і вони мені надзвичайно подобаються. Без сумніву, вона посідає перше місце в місцевому товаристві, але серед усієї своєї величі червоніє так, що геть губиться, варто комусь заговорити про торгівлю чи крамницю. А на нещастя, її батько був одним із найвідоміших купців Страсбурга.

— Отже, якщо зайде мова про промисловість, — засміявся князь, — можете бути певні: ваша красуня думатиме про себе, а не про вас. Це безцінна й дуже корисна риса: вона не дозволить вам жодної миті збожеволіти біля цих прекрасних очей. Успіх гарантований.

Жюльєн подумав про маршальшу де Фервак, яка часто бувала в особняку Ла-Молів. Це була вродлива чужоземка, яка вийшла заміж за маршала за рік до його смерті. Усе її життя, здавалося, мало єдину мету — змусити всіх забути, що вона була дочкою промисловця; а щоб стати кимось у Парижі, вона очолила партію доброчесності.

Жюльєн щиро захоплювався князем; чого б він тільки не віддав, аби володіти такими самими смішними рисами! Розмова між двома друзями тривала без кінця. Коразов був у захваті: ще жоден француз не слухав його так довго. «Нарешті я досяг свого, — зачаровано думав князь. — Я змусив слухати себе, даючи уроки своїм учителям!»

— Ми цілком зрозуміли одне одного, — вже вдесяте повторював він Жюльєнові. — Жодної тіні пристрасті, коли ви говоритимете з юною красунею, дочкою страсбурзького торговця панчохами, у присутності пані де Дюбуа. Навпаки — палка пристрасть у листах. Читати добре написаний любовний лист — найвища насолода для побожної жінки; це мить відпочинку від її ролі. Вона не грає комедію, вона наважується слухати своє серце. Отже, два листи на день.

— Ніколи, ніколи! — зневірено вигукнув Жюльєн. — Я радше дозволив би себе потовкти в ступі, ніж склав три речення. Я труп, мій любий, нічого від мене більше не чекайте. Залиште мене помирати край дороги.

— А хто говорить вам, що ви повинні щось складати? У моєму дорожньому несесері лежить шість томів рукописних любовних листів. Там є листи для будь-якого жіночого характеру, навіть для найвищої доброчесності. Хіба Каліскі не залицявся до Річмонд-ла-Террас, знаєте, тієї місцевості за три льє від Лондона, до найвродливішої квакерки всієї Англії?

Коли Жюльєн залишив свого друга о другій годині ночі, йому було вже не так тяжко. Наступного дня князь викликав переписувача, і через два дні Жюльєн отримав п’ятдесят три любовні листи, старанно пронумеровані й призначені для найпіднесенішої та найсумнішої чесноти.

— П’ятдесят четвертого немає, — сказав князь, — бо Каліскі отримав відмову. Але яка вам різниця, якщо дочка торговця панчохами поставиться до вас непривітно? Адже ви хочете впливати лише на серце пані де Дюбуа.

Щодня вони їздили верхи. Князь був просто без тями від Жюльєна і, не знаючи, як висловити йому свою раптову дружбу, зрештою запропонував йому руку однієї зі своїх кузин — багатої московської спадкоємиці.

— А одружившись, — додав він, — завдяки моєму впливу та хресту, який ви носите, ви за два роки станете полковником.

— Але цей хрест не від Наполеона, далеко не так.

— Яка різниця? — відповів князь. — Хіба не він його винайшов? Він і досі, поза всяким сумнівом, найперший орден у Європі.

Жюльєн уже майже погодився, але обов’язок кликав його назад до великого сановника. Прощаючись із Коразовим, він пообіцяв написати. Отримавши відповідь на таємну записку, яку привіз із собою, він помчав до Парижа. Але щойно залишився сам хоча б на два дні, як думка покинути Францію та Матильду здалася йому мукою, гіршою за смерть. «Я не одружуся з мільйонами, які пропонує мені Коразов, — подумав він, — але скористаюся його порадами».

Зрештою, мистецтво спокушати — його професія. Ось уже понад п’ятнадцять років він думає тільки про цю справу, адже йому тридцять. Не можна сказати, що йому бракує розуму: він тонкий і хитрий. Ентузіазм, поезія — речі, цілком несумісні з його характером: він справжній прокурор. Тим більше причин вважати, що він не помилиться.

«Треба це зробити. Я залицятимуся до маршальші де Фервак. Можливо, вона трохи мене нудитиме, зате я дивитимусь у ці прекрасні очі, такі схожі на очі тієї, яка кохала мене найбільше у світі. Вона чужоземка — отже, переді мною новий характер, який можна спостерігати. Я збожеволів, я тону; я повинен послухатися поради друга й не довіряти власним думкам».

РОЗДІЛ XXV «МІНІСТЕРСТВО ДОБРОЧЕСНОСТІ»

«Але якщо я насолоджуватимусь цим із такою обережністю та розважливістю, це вже не буде для мене насолодою».

ЛОПЕ ДЕ ВЕГА

Щойно повернувшись до Парижа й вийшовши з кабінету Маркіза де Ла-Моля, який, здавалося, був украй спантеличений депешами, що йому доповіли, наш герой помчав до графа Альтаміри. До переваги бути засудженим на смерть цей вродливий чужоземець додавав велику серйозність і щастя бути побожним; ці дві чесноти, а понад усе високе походження графа, надзвичайно імпонували маршальші де Фервак, яка часто бачилася з ним.

Жюльєн серйозно зізнався йому, що дуже закоханий у неї.

— Це найчистіша й найвища доброчесність, — відповів Альтаміра, — тільки трохи єзуїтська та пишномовна. Бувають дні, коли я розумію кожне слово, яке вона вживає, але не розумію всієї фрази. Вона часто змушує мене думати, що я не так добре знаю французьку, як про мене говорять. Це знайомство змусить людей заговорити про ваше ім’я, додасть вам ваги у світі. Але ходімо до Бустоса, — сказав граф Альтаміра, який був людиною порядку. — Він залицявся до маршальші.

Дон Дієго Бустос довго розпитував про справу, не промовляючи жодного слова, наче адвокат у своєму кабінеті. Він мав велике чернече обличчя з чорними вусами, надзвичайно серйозний вигляд і, до того ж, був добрим карбонарієм.

— Розумію, — нарешті сказав він Жюльєнові. — Чи мала маршальша де Фервак коханців, чи не мала? Чи є у вас, таким чином, хоч якась надія на успіх? Ось у чому питання. Я кажу це тому, що особисто я зазнав невдачі. Тепер, коли моє самолюбство вже не зачеплене, я міркую так: у неї часто бувають напади поганого настрою і, як я вам невдовзі розповім, вона аж ніяк не позбавлена мстивості.

Я не бачу в ній того жовчного темпераменту, який властивий генієві й надає всім учинкам своєрідного блиску пристрасті. Навпаки, своїй рідкісній красі та таким свіжим барвам вона завдячує флегматичній і спокійній вдачі голландців.

Жюльєн нетерпеливо дратувався через повільність і непохитний флегматизм іспанця; час від часу, всупереч власній волі, з його вуст вихоплювалися короткі вигуки.

— Ви хочете мене послухати? — серйозно запитав дон Дієго Бустос.

— Пробачте цю французьку гарячковість; я весь — увага, — відповів Жюльєн.

— Отже, маршальша де Фервак надзвичайно схильна до ненависті. Вона безжально переслідує людей, яких ніколи не бачила: адвокатів, бідолашних письменників, які складають пісеньки, як Колле. Знаєте?

«Моя примха — любити Маротту…»

І Жюльєнові довелося вислухати всю цитату до кінця. Іспанцеві, очевидно, було приємно співати французькою.

Цю божественну пісеньку ніхто ще не слухав із таким нетерпінням. Коли вона закінчилася, дон Дієго Бустос сказав:

— Маршальша домоглася звільнення автора іншої пісеньки: «Одного дня любов у шинку…»

Жюльєн здригнувся, побоюючись, що той і її зараз заспіває. Але іспанець лише заходився її аналізувати. Справді, пісенька була безбожною і не надто пристойною.

— Коли маршальша розлютилася через цю пісню, — продовжив дон Дієго, — я зауважив їй, що жінці її становища не личить читати всі дурниці, які друкуються. Хоч би як поширювалися побожність і серйозність, у Франції завжди існуватиме шинкова література. Коли пані де Фервак домоглася, щоб у автора, бідолашного напівплатного офіцера, забрали посаду із платнею в тисячу вісімсот франків, я сказав їй: «Обережно! Ви напали на цього римоплета його ж зброєю; він може відповісти вам своїми римами. Він складе пісню про чесноту. Позолочені салони будуть на вашому боці, зате люди, які люблять посміятися, повторюватимуть його епіграми». Знаєте, пане, що відповіла мені маршальша?

— «Заради Господа, — сказала вона, — весь Париж побачив би, як я йду на мученицьку смерть. Це було б нове видовище для Франції. Народ навчився б поважати становище, яке я посідаю. Це був би найпрекрасніший день у моєму житті». Її очі ніколи не були такими прекрасними.

— А вони в неї справді чудові! — вигукнув Жюльєн.

— Бачу, ви закохані… Отже, — серйозно продовжив дон Дієго Бустос, — у неї немає того жовчного темпераменту, який штовхає людину до помсти. Якщо вона все-таки любить завдавати шкоди, то лише тому, що нещасна. Я підозрюю в ній якесь внутрішнє нещастя. Чи не може вона бути побожною жінкою, яка втомилася від власної ролі?

Іспанець мовчки дивився на нього цілу довгу хвилину.

— Ось у чому все питання, — серйозно додав він. — І саме звідси ви можете черпати певну надію. Я багато думав про це протягом тих двох років, коли був її найпокірнішим слугою. Усе ваше майбутнє, пане закоханий, залежить від цієї великої загадки: чи не є вона побожною жінкою, яка втомилася від своєї ролі й стала злою через власне нещастя?

— Або, — нарешті озвався Альтаміра, виходячи зі свого глибокого мовчання, — це просто те, про що я говорив вам уже двадцять разів: звичайне французьке марнославство. Саме пам’ять про її батька, знаменитого торговця сукном, отруює життя цьому від природи похмурому й сухому характерові. Єдине щастя, яке могло б їй випасти, — жити в Толедо й терпіти духівника, який щодня показував би їй розчахнуті ворота пекла.

Коли Жюльєн уже збирався йти, дон Дієго, як завжди надзвичайно серйозний, сказав йому:

— Альтаміра повідомив мені, що ви один із наших. Колись ви допоможете нам відвоювати нашу свободу, тож і я хочу допомогти вам у цій маленькій розвазі. Вам варто знати стиль маршальші. Ось чотири листи, написані її рукою.

— Я перепишу їх, — вигукнув Жюльєн, — і поверну вам.

— І ніхто ніколи не дізнається від вас жодного слова з того, про що ми говорили?

— Ніколи, честю присягаюся! — вигукнув Жюльєн.

— Тоді нехай Бог вам допомагає! — додав іспанець.

І мовчки провів Альтаміру та Жюльєна аж до сходів.

Ця сцена трохи розвеселила нашого героя; він навіть ледь не всміхнувся. «Ось, виявляється, побожний Альтаміра допомагає мені в задумі адюльтеру!» — подумав він.

Упродовж усієї серйозної розмови дона Дієго Бустоса Жюльєн уважно стежив за годинами, які вибивав годинник в особняку д’Алігр. Наближалася година обіду — отже, він знову побачить Матильду! Він повернувся до себе й дуже ретельно одягнувся.

«Перша дурість, — сказав він собі, спускаючись сходами. — Треба буквально виконувати приписи князя».

Він повернувся до своєї кімнати й узяв якомога простіший дорожній костюм.

«Тепер справа в поглядах», — подумав він. Була лише пів на шосту, а обід починався о шостій. Йому спало на думку спуститися до салону, який виявився порожнім. Побачивши блакитну канапу, Жюльєн кинувся навколішки й поцілував те місце, де Матильда звичайно спиралася рукою. Він пустив сльозу, щоки його запалали.

«Треба позбутися цієї безглуздої чутливості, — сердито подумав він. — Вона мене видасть».

Він узяв газету, щоб мати вигляд людини, яка чимось зайнята, і тричі чи чотири рази пройшов із салону до саду й назад. Лише тремтячи й добре сховавшись за великим дубом, він наважився підвести очі до вікна Матильди де Ла-Моль. Вікно було щільно зачинене. Жюльєн мало не впав і ще довго стояв, прихилившись до дуба; потім хиткою ходою пішов знову поглянути на драбину садівника.

Ланка, яку він колись зламав за обставин, на жаль, таких відмінних від теперішніх, так і не була полагоджена. Охоплений нападом божевілля, Жюльєн притиснув її до губ.

Після довгих блукань із салону до саду Жюльєн відчув страшенну втому. Це була перша перемога, і він гостро її відчув. «Мої очі згаснуть і не видадуть мене!» Поступово гості почали сходитися до салону, і щоразу, коли відчинялися двері, серце Жюльєна охоплювала смертельна тривога.

До столу подали вечерю. Нарешті з’явилася Матильда де Ла-Моль, як завжди вірна своїй звичці змушувати себе чекати. Побачивши Жюльєна, вона сильно почервоніла: ніхто не повідомив їй про його повернення. Згадавши пораду князя Коразова, Жюльєн подивився на свої руки — вони тремтіли. Сам надзвичайно схвильований цим відкриттям, він, на щастя, зумів виглядати лише втомленим.

Маркіз де Ла-Моль похвалив його. Невдовзі до Жюльєна звернулася маркіза й зробила йому комплімент з приводу його втомленого вигляду. «Я не повинен надто дивитися на Матильду, — щомиті повторював собі Жюльєн, — але й не повинен уникати її погляду. Треба здаватися таким, яким я був насправді за вісім днів до свого нещастя…» Він мав усі підстави бути задоволеним успіхом і залишився в салоні. Уперше виявляючи особливу увагу до господині дому, він докладав усіх зусиль, щоб змусити чоловіків із її товариства говорити й підтримувати жваву розмову.

Його чемність була винагороджена: близько восьмої години оголосили про приїзд маршальші де Фервак. Жюльєн вислизнув із салону й невдовзі повернувся, бездоганно вбраний. Пані де Ла-Моль була безмежно вдячна йому за цей вияв поваги й захотіла показати своє задоволення, розповівши маршальші про його подорож. Жюльєн улаштувався поруч із маршальшею так, щоб Матильда не могла бачити його очей. Розташувавшись відповідно до всіх правил мистецтва, він дивився на пані де Фервак із найщирішим захопленням. Саме з тиради про це почуття починався перший із п’ятдесяти трьох листів, подарованих йому князем Коразовим.

Маршальша повідомила, що збирається до Опери-Буффа. Жюльєн подався туди слідом за нею. Там він зустрів кавалера де Бовуазі, який провів його до ложі панів камергерів — саме поруч із ложою пані де Фервак. Жюльєн не спускав із неї очей. «Треба, — подумав він, повертаючись до особняка, — вести щоденник облоги, інакше я забуду свої атаки». Він змусив себе написати дві чи три сторінки на цю нудну тему й таким чином, що було майже неймовірно, майже зовсім перестав думати про Матильду.

Під час його подорожі Матильда майже забула про нього. «Зрештою, це звичайна людина, — думала вона. — Його ім’я назавжди нагадуватиме мені про найбільшу пляму в моєму житті. Треба щиро повернутися до загальноприйнятих уявлень про розсудливість і честь: жінка багато втрачає, якщо забуває про них». Вона вже була готова нарешті дозволити завершити домовленість із маркізом де Круазенуа, яку готували так давно. Він був шалено щасливий; важко було б здивувати його, сказавши, що в основі такого настрою Матильди лежала певна покірність долі, яка й робила його таким гордим.

Усі думки Матильди де Ла-Моль змінилися, щойно вона побачила Жюльєна. «Насправді саме він — мій чоловік, — подумала вона. — Якщо я щиро повертаюся до розумних і розсудливих поглядів на життя, то саме з ним я, очевидно, повинна одружитися».

Вона очікувала від Жюльєна докорів, нещасного вигляду й інших докучливих проявів почуттів і вже заздалегідь готувала відповіді. Адже, без сумніву, після вечері він спробує заговорити з нею. Та де там! Він непохитно залишався в салоні й навіть не повертав погляду в бік саду. Бог знає, яких зусиль йому це коштувало! «Краще одразу покласти край цій невизначеності», — подумала Матильда де Ла-Моль. Вона сама вийшла до саду, але Жюльєн туди не пішов.

Матильда почала прогулюватися біля високих засклених дверей салону й побачила його надзвичайно зайнятим: він розповідав пані де Фервак про старовинні замки, що височіли серед пагорбів над Рейном і надавали цій місцевості такої своєрідної мальовничості. Він уже починав непогано давати собі раду з тією сентиментальною та мальовничою манерою говорити, яку в деяких салонах називають дотепністю.

Князь Коразов був би надзвичайно гордий, якби опинився тоді в Парижі: цей вечір точнісінько відповідав його передбаченням. Він схвалив би й поведінку Жюльєна в наступні дні.

У середовищі членів таємного уряду саме тоді точилася інтрига навколо кількох орденських стрічок Святого Духа. Маршальша де Фервак вимагала, щоб її двоюрідний дід став кавалером ордена. Маркіз де Ла-Моль мав таке саме бажання щодо свого тестя. Вони об’єднали зусилля, і маршальша майже щодня бувала в особняку Ла-Молів. Саме від неї Жюльєн дізнався, що Маркіз де Ла-Моль має стати міністром: він запропонував Камарильї надзвичайно хитрий план — протягом трьох років, без потрясінь, фактично знищити Хартію.

Жюльєн міг сподіватися на єпископську кафедру, якби Маркіз де Ла-Моль став міністром. Але в його очах усі ці великі інтереси ніби вкрилися туманною завісою. Уява більше не дозволяла йому бачити їх чітко — лише десь далеко, майже на обрії. Жахливе нещастя, яке перетворило його на маніяка, змушувало його оцінювати всі життєві справи лише з погляду його стосунків із Матильдою де Ла-Моль. Він підраховував, що після п’яти чи шести років наполегливих зусиль знову зможе змусити її себе покохати.

Ця колись така холодна голова, як бачимо, цілковито втратила здатність розумно міркувати. Від усіх якостей, які колись вирізняли його, залишилося тільки трохи твердості характеру. Матеріально дотримуючись плану поведінки, продиктованого князем Коразовим, щовечора він сідав досить близько до крісла пані де Фервак, але не міг знайти для неї жодного слова.

Зусилля, яких він докладав, щоб здаватися в очах Матильди зціленим від кохання, поглинали всі сили його душі. Біля маршальші він сидів майже як жива подоба людини; навіть його очі, як це буває за найтяжчих фізичних страждань, втратили весь свій блиск.

Оскільки погляди пані де Ла-Моль завжди були лише своєрідною перевіркою думок чоловіка, який міг зробити її герцогинею, останніми днями вона почала до небес вихваляти достоїнства Жюльєна.

РОЗДІЛ XXVI «МОРАЛЬНЕ КОХАННЯ»

І в Аделіні, звісно, була
Та спокійна патриціанська вишуканість,
Яка ніколи не переходить межі
Того, що могла б виразити сама природа;
Немов мандарин, який не знаходить нічого прекрасного
І чия манера триматися не дозволяє здогадатися,
Що хоч щось із побаченого може його по-справжньому захопити.

Дон Жуан. C. XIII, строфа 84.

«У манері мислити всієї цієї родини є трохи божевілля, — думала маршальша. — Вони просто без тями від свого молодого абата, який уміє тільки слухати, щоправда, має досить гарні очі».

Жюльєн, зі свого боку, вбачав у манерах маршальші майже досконалий приклад тієї патриціанської холодності, яка випромінює бездоганну чемність і ще більше — цілковиту нездатність до будь-якого сильного почуття. Непередбачуваність рухів, нездатність цілковито володіти собою обурили б пані де Фервак майже так само, як і відсутність величавості у ставленні до нижчих за становищем. Найменший прояв чутливості видавався їй своєрідним моральним сп’янінням, якого слід соромитися і яке вкрай суперечить тому, чого людина високого становища зобов’язана вимагати від себе. Найбільше вона любила говорити про останнє полювання короля, а її улюбленою книгою були «Мемуари» герцога де Сен-Сімона, особливо ті місця, що стосувалися генеалогії.

Жюльєн знав, де саме, залежно від освітлення, йому слід сидіти, щоб найкраще бачити красу пані де Фервак. Він заздалегідь займав це місце, але дуже ретельно повертав крісло так, щоб не бачити Матильди. Здивована його наполегливим прагненням ховатися від неї, одного дня вона залишила блакитну канапу й сіла працювати біля маленького столика, поруч із кріслом маршальші. Жюльєн бачив її досить близько — з-під капелюшка пані де Фервак. Ці очі, від яких залежала його доля, спершу налякали його, коли він побачив їх так близько, а потім раптово й силоміць вивели зі звичної апатії. Він заговорив — і заговорив дуже добре.

Він звертався до маршальші, але його єдиною метою було вплинути на душу Матильди. Він так запалився, що пані де Фервак зрештою перестала розуміти, що саме він говорить. Це вже було певною заслугою. Якби Жюльєн додумався доповнити свою промову кількома фразами про німецьку містику, високу релігійність та єзуїтство, маршальша відразу зарахувала б його до числа видатних людей, покликаних відродити століття.

«Якщо йому вистачає поганого смаку так довго й так палко розмовляти з пані де Фервак, я більше не слухатиму його», — вирішила Матильда де Ла-Моль. Протягом усієї решти вечора вона дотримувалася свого рішення, хоча це давалося їй нелегко.

Опівночі, коли Матильда взяла свічник матері, щоб провести її до кімнати, пані де Ла-Моль зупинилася на сходах і заходилася щосили вихваляти Жюльєна. Матильда ще більше роздратувалася і не могла заснути. Одна думка принесла їй заспокоєння: «Той, кого я зневажаю, усе ще може здаватися людиною надзвичайних чеснот в очах маршальші».

Жюльєн, зі свого боку, виконав задумане й почувався вже не таким нещасним. Випадково його погляд упав на портфель із російської шкіри, де князь Коразов зберігав п’ятдесят три любовні листи, подаровані йому. Унизу першого листа Жюльєн побачив примітку: «Лист № 1 надсилають через вісім днів після першої зустрічі».

— Я запізнився! — вигукнув Жюльєн. — Адже я вже давно бачу пані де Фервак.

Він негайно взявся переписувати цей перший любовний лист. То була проповідь, переповнена фразами про чесноту й така нудна, що від неї можна було померти. На щастя, Жюльєн заснув уже на другій сторінці.

Через кілька годин яскраве сонце застало його, схиленого над столом. Одним із найтяжчих моментів його життя було щоранку, прокидаючись, знову усвідомлювати власне нещастя. Але того дня він закінчив переписувати лист майже сміючись. «Невже справді знайшовся молодий чоловік, який писав таке? — думав він. — Деякі речення займають цілих дев’ять рядків!» Унизу оригіналу він побачив олівцеву примітку: «Ці листи доставляють особисто: верхи, у накрохмаленому жабо, синій редингот. Листа віддають швейцарові з виглядом глибокого каяття; погляд сповнений меланхолії. Якщо побачите якусь покоївку, потайки витерти очі. Заговорити з покоївкою».

Усе це було виконано ним бездоганно.

«Те, що я роблю, — неабияка сміливість, — подумав Жюльєн, виходячи з особняка Фервак. — Але хай Коразов сам про це думає. Насмілитися написати такій знаменитій доброчесниці! Вона поставиться до мене з найглибшою зневагою, і ніщо не розважатиме мене більше. Зрештою, це єдина комедія, яка ще здатна мене зацікавити. Так, висміювати цю огидну істоту, якою є я сам, буде для мене справжньою розвагою. Якби я слухав власні пориви, то вчинив би якийсь злочин лише для того, щоб себе розважити».

Упродовж місяця найкращою миттю в житті Жюльєна була та, коли він віддавав свого коня конюхові. Коразов категорично заборонив йому за будь-яких обставин дивитися на жінку, яка його покинула. Але тупіт цього коня, якого вона так добре знала, і те, як Жюльєн постукував хлистом у двері стайні, кличучи конюха, часом змушували Матильду підходити до вікна й визирати з-за завіси. Муслін був такий тонкий, що Жюльєн бачив крізь нього. Якщо він певним чином дивився з-під крисів капелюха, то міг розгледіти стан Матильди, не бачачи її очей. «Отже, — думав він, — вона не може бачити моїх очей, а значить, я не дивлюся на неї».

Увечері пані де Фервак поводилася так, ніби взагалі не отримувала тієї філософської, містичної та релігійної дисертації, яку вранці Жюльєн із таким меланхолійним виглядом передав її швейцарові. Напередодні випадок відкрив Жюльєнові спосіб стати красномовним; цього вечора він улаштувався так, щоб бачити очі Матильди. Вона, зі свого боку, невдовзі після приходу маршальші залишила блакитну канапу — це означало залишити звичне товариство. Пан де Круазенуа виглядав украй засмученим цією новою примхою; його очевидний біль позбавив Жюльєна найжахливішої частини його власного страждання.

Ця несподівана зміна в його житті змусила його говорити, мов янгол. А оскільки самолюбство проникає навіть у зали, присвячені служінню найвищій чесноті, пані де Ла-Моль має рацію, — подумала маршальша, сідаючи у свою карету. — Цей молодий священник має справжню шляхетність. Першими днями моя присутність, мабуть, його бентежила. Взагалі все, що бачиш у цьому домі, таке легковажне; я помічаю тут лише чесноти, підтримувані старістю, яким дуже потрібна була допомога вікових зморшок. Цей молодий чоловік, мабуть, помітив різницю. Він добре пише, але я дуже боюся, що його прохання дозволити йому скористатися моїми порадами, про яке він говорить у листі, насправді є неусвідомленим почуттям.

«Втім, скільки навернень починалося саме так! Мене особливо тішить те, що його стиль так відрізняється від стилю молодих людей, чиї листи мені доводилося читати. Неможливо не відчути в прозі цього молодого левіта духовної теплоти, глибокої серйозності та великої переконаності. Можливо, йому судилося володіти тією побожною красномовністю, якою славився Массійон».

РОЗДІЛ XXVII «НАЙКРАЩІ ЦЕРКОВНІ ПОСАДИ»

Служба! Таланти! Заслуги! Та годі! Треба просто належати до певної компанії.

ТЕЛЕМАХ

Отже, думка про єпископську кафедру вперше поєдналася з образом Жюльєна в голові жінки, яка рано чи пізно мала розподіляти найкращі церковні посади у Франції. Сам Жюльєн навряд чи надав би цьому значення: тієї миті його думки не здіймалися вище за його нинішнє нещастя, і будь-що лише посилювало його. Наприклад, сама кімната стала для нього нестерпною. Увечері, коли він повертався зі свічкою, кожен предмет меблів, кожна дрібна прикраса, здавалося, набували голосу, щоб дошкульно повідомити йому якусь нову подробицю його нещастя.

«Сьогодні на мене чекає примусова робота, — подумав він, повертаючись додому, і з жвавістю, якої давно вже не відчував. — Сподіватимемося, що другий лист буде таким самим нудним, як перший».

Він виявився ще нуднішим. Те, що Жюльєн переписував, здавалося йому настільки безглуздим, що він зрештою почав переносити текст рядок за рядком, уже навіть не замислюючись над змістом. «Це ще пишномовніше, — думав він, — ніж офіційні документи Мюнстерського договору, які мій учитель дипломатії змушував мене переписувати в Лондоні».

Лише тоді він згадав про листи пані де Фервак, оригінали яких забув повернути серйозному іспанцеві дону Дієго Бустосу. Він розшукав їх — і справді, вони були майже такими ж безглуздо пишномовними, як листи молодого російського вельможі. Невизначеність була цілковитою. Вони водночас означали все й нічого. «Це еолова арфа стилю, — подумав Жюльєн. — Серед найвищих міркувань про небуття, смерть, нескінченність тощо я бачу лише справжній, жахливий страх перед глузуванням».

Монолог, який ми щойно скоротили, повторювався протягом п’ятнадцяти днів поспіль. Заснути за переписуванням своєрідного коментаря до Апокаліпсису; наступного дня віднести листа з меланхолійним виглядом; передати коня до стайні, сподіваючись побачити сукню Матильди; працювати; увечері з’являтися в Опері, якщо пані де Фервак не приходила до особняка Ла-Молів — такими були одноманітні події життя Жюльєна. Воно ставало трохи цікавішим, коли пані де Фервак приходила до маркізи: тоді він міг бачити очі Матильди з-під крисів капелюха маршальші, і це робило його красномовним. Його мальовничі та сентиментальні фрази поступово ставали водночас виразнішими й витонченішими.

Він чудово розумів, що з погляду Матильди говорить безглузді речі, але хотів вразити її витонченістю мовлення. «Чим неправдивіше те, що я кажу, тим більше це має їй подобатися», — думав Жюльєн і тоді, з майже нечуваною сміливістю, перебільшував деякі явища природи. Дуже скоро він зрозумів: щоб не здатися маршальші вульгарним, треба передусім остерігатися простих і розумних думок. Він або продовжував свої пишномовні тиради, або скорочував їх залежно від того, чи помічав успіх, чи байдужість в очах двох знатних дам, яким мусив сподобатися.

Загалом його життя було вже не таким жахливим, як тоді, коли цілі дні минали в бездіяльності. Але одного вечора він подумав: «Ось я переписую п’ятнадцяту з цих огидних дисертацій; перші чотирнадцять я сумлінно передав швейцарові маршальші. Скоро мені випаде честь заповнити всі шухляди її письмового столу. І все-таки вона поводиться зі мною так, ніби я взагалі їй не пишу! Чим усе це має закінчитися? Невже моя наполегливість набридає їй так само, як мені? Треба визнати, цей росіянин, друг Коразова й закоханий у прекрасну квакерку з Річмонда, свого часу був людиною страшною. Нуднішої істоти годі й уявити».

Як і всі посередні люди, яких випадок ставить перед маневрами великого полководця, Жюльєн нічого не розумів у нападі, який молодий росіянин здійснював на серце суворої англійки. Перші сорок листів мали лише одну мету — домогтися, щоб йому пробачили саму сміливість писати. Треба було привчити цю милу жінку, яка, можливо, смертельно нудьгувала, до отримання листів, які, можливо, були лише трохи менш беззмістовними, ніж її повсякденне життя.

Одного ранку Жюльєнові передали листа. Він упізнав герб пані де Фервак і розпечатав конверт із такою нетерплячістю, яка ще кілька днів тому здалася б йому неможливою. Але це було лише запрошення на обід.

Він кинувся до настанов князя Коразова. На жаль, молодий росіянин намагався бути легким, як Дора, там, де треба було залишатися простим і зрозумілим; Жюльєн так і не зміг збагнути, яку моральну позицію повинен зайняти за обіднім столом маршальші.

Салон був розкішний до неймовірності, позолочений, мов галерея Діани в Тюїльрі, а стіни прикрашали олійні картини. На деяких полотнах виднілися світлі плями. Пізніше Жюльєн дізнався, що сюжети деяких картин здалися господині дому непристойними, і вона наказала їх виправити. «Моральне століття!» — подумав він.

У цьому салоні він помітив трьох чоловіків, які були присутні під час складання таємної записки. Один із них, монсеньйор, єпископ ***, дядько маршальші, відав розподілом церковних бенефіцій і, як казали, не вмів ні в чому відмовити своїй племінниці. «Який величезний крок я зробив, — з меланхолійною усмішкою подумав Жюльєн, — і як мені до цього байдуже! Ось я вечеряю зі знаменитим єпископом ***».

Вечеря була посередня, а розмова — нестерпно нудна. «Це стіл із поганої книжки, — думав Жюльєн. — Тут із гордістю порушують усі найвищі питання людської думки. Послухавши три хвилини, вже не знаєш, що сильніше: пишномовність співрозмовника чи його жахливе невігластво».

Читач, напевно, вже забув про того дрібного літератора на ім’я Танбо, небожа академіка й майбутнього професора, який своїми ницими наклепами, здавалося, мав отруювати атмосферу особняка Ла-Молів.

Саме від цього чоловічка Жюльєн уперше отримав підстави припустити, що пані де Фервак, хоча й не відповідала на його листи, усе ж поблажливо ставилася до почуття, яке їх породжувало. Чорна душа пана Танбо розривалася від думки про успіхи Жюльєна, але, з іншого боку, «як людина талановита, так само як і дурень, не може одночасно перебувати у двох місцях, — міркував майбутній професор, — то, якщо Сорель стане коханцем піднесеної маршальші, вона влаштує його в Церкві на якусь вигідну посаду, і я позбудуся його в особняку Ла-Молів».

Пан Абат Пірар також виголошував Жюльєнові довгі проповіді з приводу його успіхів в особняку Фервак. Між суворим янсеністом і єзуїтським салоном доброчесної маршальші, що проголошував себе осередком відродження та монархізму, існувала своєрідна сектантська ревність.

Розділ XXVIII «МАНОН ЛЕСКО»

Отож, переконавшись остаточно в дурості й безглузді пріора, він майже завжди досягав успіху, називаючи чорне білим, а біле — чорним.
ЛІХТЕНБЕРГ

Російські інструкції наполегливо вимагали ніколи не суперечити вголос людині, якій пишеш. За жодних обставин не можна було відступати від ролі найпалкішого, майже екстатичного захоплення; усі листи від самого початку виходили саме з цього припущення.

Якось увечері, в опері, в ложі Пані де Фервака, Жюльєн вихваляв до небес балет «Манон Леско». Єдина причина, чому він так говорив, полягала в тому, що насправді балет здався йому нікчемним.

—Як! — здивувався й водночас розважився Жюльєн. — Людина такої високої чесноти вихваляє роман!

Пані де Фервака два-три рази на тиждень публічно демонструвала цілковиту зневагу до письменників, які своїми нікчемними творами намагаються розбестити молодь, і без того, на її думку, надто схильну до плотських помилок.

—У цьому аморальному й небезпечному жанрі «Манон Леско», як кажуть, посідає одне з перших місць, — продовжила Пані де Фервака. — Слабкості та заслужені страждання глибоко злочинного серця нібито змальовано там із надзвичайною правдивістю. І все ж ваш Бонапарт на острові Святої Єлени заявив, що це роман, написаний для лакеїв.

Ці слова миттю повернули душі Жюльєна всю її жвавість. Хтось, очевидно, намагався нашкодити йому в очах Пані де Фервака: їй розповіли про його захоплення Наполеоном. Ця обставина, мабуть, достатньо її зачепила, щоб вона не втрималася від спокуси дати йому це відчути. Відкриття страшенно його розважило протягом усього вечора і зробило його напрочуд дотепним.

Коли Жюльєн прощався з Пані де Фервака у вестибюлі опери, вона сказала:

—Пам’ятайте, пане, що не слід любити Бонапарта, коли кохаєш мене; його можна хіба що прийняти як необхідність, нав’язану Провидінням. Зрештою, душа цього чоловіка була недостатньо гнучкою, щоб відчути велич мистецьких шедеврів.

«Коли кохаєш мене!» — повторював подумки Жюльєн. Це нічого не означає — або означає все. Ось вони, таємниці мови, яких бракує нашим бідним провінціалам. І, переписуючи величезного листа, призначеного Пані де Фервака, він багато думав про Пані де Реналь.

Наступного дня Пані де Фервака з удаваною байдужістю, яку Жюльєн одразу помітив, запитала:

—Як сталося, що у вчорашньому листі, який ви, здається, написали одразу після опери, ви говорите мені про Лондон і Річмонд?

Жюльєн страшенно розгубився. Він переписував листок рядок за рядком, не замислюючись над написаним, і, очевидно, забув замінити слова «Лондон» та «Річмонд», що стояли в оригіналі, на «Париж» і «Сен-Клу». Він почав вимовляти дві-три фрази, але не міг жодної завершити: відчував, що ось-ось вибухне безглуздим сміхом.

Нарешті, добираючи слова, він спромігся висловити таку думку:

—Захоплений розмовами про найвищі, найвеличніші інтереси людської душі, я, коли писав вам, міг дозволити собі невелику розсіяність.

«Я справляю враження, — подумав він, — отже, можу позбавити себе нудьги решти вечора». Він вибіг із готелю Пані де Фервака. Увечері, знову переглядаючи оригінал учорашнього листа, Жюльєн дуже швидко дійшов до фатального місця, де молодий росіянин говорив про Лондон і Річмонд. Жюльєн був неабияк здивований, виявивши, що цей лист майже ніжний.

Саме контраст між удаваною легковажністю його розмов і піднесеною, майже апокаліптичною глибиною його листів і вирізняв його в очах Пані де Фервака. Найбільше їй подобалася довжина його речень. Це був зовсім не той уривчастий стиль, який увів у моду Вольтер, цей аморальний чоловік! Хоча наш герой робив усе можливе, щоб вигнати з розмови будь-який здоровий глузд, у ній усе ще залишався антимонархічний та безбожний відтінок, якого Пані де Фервака не могла не помічати.

Оточена надзвичайно моральними людьми, які часто за цілий вечір не висловлювали жодної думки, ця пані була глибоко вражена всім, що скидалося на новизну; водночас вона вважала своїм обов’язком обурюватися нею. Цю ваду вона називала «зберігати на собі відбиток легковажності століття»…

Але такі салони варто відвідувати лише тоді, коли чогось домагаєшся. Уся нудьга цього беззмістовного життя, яке вів Жюльєн, напевно, вже розділилася з читачем. Це — пустельні землі нашої подорожі.

Увесь час, який епізод із Пані де Фервака відібрав у життя Жюльєна, Матильді доводилося докладати неабияких зусиль, щоб не думати про нього. Її душа була охоплена запеклою боротьбою: часом вона тішила себе думкою, що зневажає цього такого сумного юнака, але, всупереч власній волі, його розмови захоплювали її. Найбільше її вражала його досконала фальш: він не говорив Пані де Фервака жодного слова, яке не було б брехнею або, принаймні, огидним викривленням власних поглядів, які Матильда знала майже на всі теми.

Цей макіавеллізм вражав її.

«Яка глибина! — думала вона. — Яка разюча відмінність від пишномовних дурнів або звичайних шахраїв, на кшталт пана Танбо, які говорять те саме!»

Та все ж у Жюльєна траплялися жахливі дні. Щодня він з’являвся в салоні Пані де Фервака, виконуючи найтяжчий зі своїх обов’язків. Зусилля, яких вимагала від нього ця роль, остаточно виснажували його душу. Часто вночі, переходячи величезний двір готелю Пані де Фервака, він лише завдяки силі характеру й розуму спромагався втриматися бодай трохи вище відчаю.

«Я вже перемагав відчай у семінарії, — казав він собі. — А яка жахлива перспектива тоді переді мною стояла! Я або зроблю кар’єру, або провалю її, але в обох випадках бачив себе приреченим усе життя тісно спілкуватися з найнікчемнішими й найогиднішими людьми під небом. А наступної весни, лише через одинадцять місяців, я, можливо, був найщасливішим із юнаків мого віку».

Та дуже часто всі ці прекрасні міркування виявлялися безсилими перед жахливою реальністю. Щодня він бачив Матильду за сніданком і за вечерею. З численних листів, які диктував йому Маркіз де Ла-Моль, Жюльєн знав, що вона вже майже готова вийти заміж за пана де Круазнуа. Цей люб’язний молодий чоловік уже двічі на день з’являвся в готелі де Ла-Моль, і ревниве око покинутого коханця не пропускало жодного його кроку.

Коли Жюльєну здавалося, що Матильда добре ставиться до свого нареченого, повернувшись до кімнати, він не міг утриматися від того, щоб із любов’ю не поглянути на свої пістолети.

«Ах! Я був би набагато розсудливішим, — думав він, — якби знищив свої речі й пішов у якийсь самотній ліс, за двадцять льє від Парижа, щоб там закінчити це огидне життя! Ніхто не знав би мене в тій місцевості, про мою смерть не знали б днів п’ятнадцять, а після п’ятнадцяти днів хто взагалі про мене згадає?»

Міркування було цілком розсудливим. Але наступного дня одного погляду на руку Матильди, випадково побачену між рукавом сукні та рукавичкою, вистачало, щоб занурити нашого молодого філософа в болісні спогади, які, однак, прив’язували його до життя.

«Що ж, — думав він тоді, — я доведу цю російську політику до кінця. Чим усе це скінчиться?

Щодо Пані де Фервака — безперечно, переписавши ці п’ятдесят три листи, я більше не писатиму їй.

Щодо Матильди — ці шість тижнів такої тяжкої комедії або нічого не змінять у її гніві, або принесуть мені хоча б одну мить примирення. Боже мій! Я помер би від щастя!»

І він не міг завершити своєї думки.

Коли після довгих роздумів йому нарешті вдавалося повернутися до міркувань, він казав собі:

«Отже, одного дня я отримаю щастя, після чого знову почнуться її цілком виправдані, на жаль, суворості, засновані на моїй нездатності їй подобатися. І тоді в мене вже не залишиться жодного виходу: я буду зруйнований, назавжди втрачений…

Яку гарантію вона може дати мені зі своїм характером? На жаль, моя власна нікчемність відповідає на все. Мені бракуватиме елегантності в манерах, моя мова буде важкою й одноманітною. Боже мій! Чому я саме такий?»