«Червоне і чорне» читати. Стендаль

РОЗДІЛ XVII «ПЕРШИЙ ЗАСТУПНИК»

О, як же ця весна кохання схожа
На мінливу вроду квітневого дня:
Щойно він являє всю красу сонця —
А вже за мить хмара все це забирає!

«Двоє веронців»

Одного вечора, коли сонце вже сідало, Жюльєн сидів поруч із коханою в глибині саду, далеко від настирливих людей, і замислено мріяв. «Невже такі щасливі хвилини триватимуть вічно?» — думав він. Уся його душа була зайнята важкою необхідністю обрати собі життєвий шлях; він оплакував те велике нещастя, яке завершує дитинство й отруює перші роки юності бідної людини. «Ах! — вигукнув він, — як же Наполеон справді був людиною, посланою Богом для молодих французів! Хто прийде йому на зміну? Що робитимуть без нього нещасні юнаки, навіть заможніші за мене, яким вистачає кількох екю лише на те, щоб здобути добру освіту, але потім не вистачає грошей, аби у двадцять років купити собі місце й пробитися в якусь кар’єру? Що б ми не робили, — додав він із глибоким зітханням, — цей фатальний спогад назавжди завадить нам бути щасливими!»

Раптом він побачив, як Пані де Реналь насупила брови. Її обличчя набуло холодного й зневажливого виразу: така думка, здавалося їй, могла личити хіба що слузі. Вихована з переконанням, що вона надзвичайно багата, вона вважала само собою зрозумілим, що Жюльєн теж заможний. Вона любила його в тисячу разів більше за саме життя й любила б навіть невдячного та віроломного; гроші ж для неї взагалі не мали значення. Жюльєн і гадки не мав про такі її переконання. Ця насуплена брова миттєво повернула його з мрій на землю. Він, однак, мав достатньо присутності духу, щоб виправити свою необережну фразу й дати зрозуміти шляхетній пані, яка сиділа так близько від нього на зеленій лавці, що слова, які він щойно повторив, почув під час своєї поїздки до друга-лісоторгівця. Це були, мовляв, міркування безбожників.

— Що ж, більше не водіться з такими людьми, — сказала Пані де Реналь, зберігаючи на обличчі частину того крижаного виразу, який раптом змінив її щойно таку ніжну й довірливу ласку.

Ця насуплена брова — а точніше, докори сумління за власну необережність — стала першою тріщиною в ілюзії, яка так владно захопила Жюльєна. «Вона добра й лагідна, — подумав він, — її почуття до мене сильні, але виховали її в таборі ворога. Найбільше вони, мабуть, бояться людей із характером, які після доброї освіти не мають достатньо грошей, щоб пробитися в кар’єрі. Що сталося б із цими вельможами, якби нам дозволили боротися з ними на рівних! Я, наприклад, став би мером Верьєра, таким же доброзичливим і чесним у душі, яким є Пан де Реналь! Як би я прибрав звідси вікарія, Пана Вально та всі їхні шахрайські оборудки! Як би тоді торжествувала справедливість у Верьєрі! Їхні таланти не стали б мені на заваді. Вони самі постійно діють навмання».

Того дня щастя Жюльєна мало всі шанси стати тривалим. Нашому героєві забракло лише сміливості бути щирим. Треба було наважитися на боротьбу — і зробити це негайно; Пані де Реналь здивувала його фраза, бо чоловіки з її кола постійно повторювали, що повернення Робесп’єра найбільш можливе саме через молодих людей із нижчих станів, які надто добре освічені. Холодність Пані де Реналь тривала досить довго й залишила в Жюльєна болісний слід. Адже в неї відразу після відрази до непристойної думки виник страх, що вона ненароком сказала йому щось неприємне. Це нещастя яскраво відбилося на її чистих і наївних рисах, особливо тоді, коли вона була щаслива й далека від усяких докучливих людей.

Жюльєн уже не наважувався віддаватися мріям так безтурботно. Заспокоївшись і ставши трохи менш закоханим, він вирішив, що нерозумно ходити до Пані де Реналь у її кімнату. Краще було, щоб вона сама приходила до нього; якщо хтось зі слуг побачить, як вона бігає будинком, для такого візиту можна буде вигадати десятки різних пояснень. Але й цей порядок мав свої незручності. Фуке передав Жюльєнові книжки, яких учень богослов’я ніколи не зміг би попросити в книгаря. Відкривати їх він наважувався лише вночі. Часто йому дуже хотілося, щоб його не переривали відвідини, сама думка про які ще напередодні маленької сцени в саду була б для нього такою приємною, що він уже не зміг би читати.

Пані де Реналь він завдячував тим, що навчився зовсім по-новому розуміти книжки. Він наважувався ставити їй запитання про безліч дрібниць, незнання яких одразу ж стає непереборною перепоною для розуму юнака, народженого поза товариством, хоч би яким природним генієм він володів. Це любовне виховання, яке давала йому надзвичайно неосвічена жінка, виявилося справжнім щастям. Жюльєн безпосередньо побачив суспільство таким, яким воно було тепер. Його розум не був затуманений розповідями про те, яким воно було колись — дві тисячі років тому чи лише шістдесят років тому, за часів Вольтера й Людовіка XV. На його невимовну радість, завіса впала з очей, і він нарешті почав розуміти все, що відбувалося у Верьєрі.

На передньому плані постали надзвичайно складні інтриги, які вже два роки плелися навколо префекта Безансона. Їх підтримували листи з Парижа, написані найвпливовішими й найзнатнішими людьми країни. Йшлося про те, щоб зробити Пана де Муаро — найпобожнішого чоловіка в усій окрузі — першим, а не другим заступником мера Верьєра. Йому протистояв надзвичайно багатий фабрикант, якого неодмінно треба було відсунути на посаду другого заступника. Жюльєн нарешті зрозумів уривки розмов, які йому доводилося випадково чути, коли найвищі верстви місцевого товариства приходили обідати до Пана де Реналя. Ці привілейовані люди були глибоко стурбовані вибором першого заступника — питанням, про можливість якого решта міста, а надто ліберали, навіть не здогадувалися.

Важливість цієї посади полягала в тому, що, як усім відомо, східний бік головної вулиці Верьєра мав відступити більш ніж на дев’ять футів, оскільки ця вулиця стала королівською дорогою. Але якби Пан де Муаро, якому належали три будинки, що підлягали відступу, став першим заступником, а згодом — мером, якщо Пана де Реналя призначать депутатом, він міг би заплющити очі на порушення. Тоді будинкам, які виступали на громадську дорогу, можна було б робити маленькі, майже непомітні ремонти, завдяки яким вони простояли б ще сто років. Попри високу побожність і загальновизнану чесність Пана де Муаро, всі були певні, що він виявиться поступливим, адже мав багато дітей. Серед будинків, які належало відсунути, дев’ять належали найповажнішим людям Верьєра. В очах Жюльєна ця інтрига була набагато важливішою за історію битви при Фонтенуа, назву якої він уперше побачив в одній із книжок, надісланих йому Фуке.

Уже п’ять років, відколи Жюльєн почав вечорами ходити до священника, деякі речі дивували його. Але стриманість і покірність розуму були першими чеснотами учня богослов’я, тому він ніколи не міг дозволити собі ставити запитання. Одного дня Пані де Реналь віддавала розпорядження камердинерові свого чоловіка — людині, яка була ворогом Жюльєна. «Але, пані, сьогодні ж остання п’ятниця місяця», — відповів той дивним тоном. «Ідіть», — сказала Пані де Реналь. «Ну що ж, — сказав Жюльєн, — він вирушить до цієї сінної комори, яка колись була церквою, а недавно знову була повернута для богослужінь; але навіщо? Ось одна з тих таємниць, яких я ніколи не міг розгадати».

«Це дуже корисна, хоча й надзвичайно дивна установа, — відповіла Пані де Реналь. — Жінок туди не допускають; усе, що я знаю, — це те, що там усі звертаються один до одного на “ти”. Наприклад, цей слуга зустріне там Пана Вально, і цей гордий та дурний чоловік зовсім не образиться, почувши від Сен-Жана фамільярне “ти”; він відповість йому тим самим. Якщо ти так хочеш знати, що там роблять, я попрошу Пана де Можірона й Пана Вально розповісти мені подробиці. Ми платимо по двадцять франків за кожного слугу, щоб одного дня вони не перерізали нам горло».

Час летів. Спогади про чари коханої відволікали Жюльєна від його похмурих честолюбних задумів. Необхідність не говорити з нею про сумні й розважливі речі, адже вони належали до протилежних таборів, сама того не відаючи, лише посилювала щастя, яким він їй завдячував, і владу, яку вона здобувала над ним. У ті хвилини, коли присутність надто розумних дітей змушувала їх розмовляти лише мовою холодного розуму, Жюльєн із цілковитою покірністю, дивлячись на неї очима, що сяяли коханням, слухав її пояснення того, як насправді влаштований світ. Часто посеред розповіді про якусь хитромудру оборудку — наприклад, пов’язану з дорогою чи постачанням, — яка вражала його розум, увага Пані де Реналь раптом доходила до стану справжнього захвату. Жюльєнові доводилося її вгамовувати, а вона дозволяла собі з ним ті самі інтимні жести, що й зі своїми дітьми.

Бували дні, коли їй здавалося, що вона любить його як власну дитину. Хіба їй не доводилося без кінця відповідати на його наївні запитання про тисячу простих речей, яких добре вихована дитина не знає вже у п’ятнадцять років? А за мить потому вона милувалася ним як своїм учителем. Його геній часом навіть лякав її; щодня їй здавалося, що вона дедалі виразніше бачить у цьому молодому абаті майбутню велику людину. Вона бачила його папою, бачила першим міністром, як Рішельє. «Чи житиму я достатньо довго, щоб побачити тебе у твоїй славі? — казала вона Жюльєнові. — Місце вже чекає на велику людину; монархія й релігія потребують її».

РОЗДІЛ XVIII «КОРОЛЬ У ВЕРЬЄРІ»

«Невже ви годитеся лише на те, щоб кинути вас туди, мов бездушний народний труп, у жилах якого вже не залишилося крові?»

Промова єпископа в каплиці Святого Климента

3 вересня, о десятій вечора, жандарм розбудив увесь Верьєр, проскакавши галопом головною вулицею. Він привіз новину: наступної неділі до міста мав прибути його величність король ***; а була саме вівторкова ніч. Префект дозволив, тобто фактично наказав, сформувати почесну варту; треба було влаштувати все з якомога більшою пишністю. Гінця негайно відправили до Верґі. Пан де Реналь прибув уночі й застав усе місто схвильованим. Кожен мав власні претензії та клопоти; ті ж, кому не було чим зайнятися, поспішали орендувати балкони, щоб побачити в’їзд короля.

Хто командуватиме почесною вартою? Пан де Реналь одразу зрозумів, наскільки важливо, в інтересах власників будинків, які підлягали відступу, щоб командування отримав Пан де Муаро. Це могло стати вагомим аргументом на користь його призначення першим заступником мера. У побожності Пана де Муаро не було чого сумніватися — вона перевершувала будь-які порівняння, — але він ніколи в житті не сідав на коня. Йому було тридцять шість років, він був боязким у всьому й однаково боявся і впасти з коня, і стати посміховиськом. Мер наказав викликати його вже о п’ятій ранку.

— Ви бачите, пане, що я звертаюся по вашу пораду так, наче ви вже обіймаєте посаду, на яку вас одностайно висувають усі чесні люди. У цьому нещасному місті процвітають фабрики, ліберальна партія стає мільйонною, вона прагне влади й уміє перетворити на зброю будь-що. Тож подбаймо про інтереси короля, інтереси монархії і, передусім, інтереси нашої святої релігії. Як ви гадаєте, пане, кому можна довірити командування почесною вартою?

Попри жах, який викликав у нього сам вигляд коня, Пан де Муаро зрештою погодився прийняти цю честь як мучеництво.

— Я зумію надати своєму голосу належного тону, — сказав він мерові.

Ледве залишалося часу, щоб привести до ладу мундири, які сім років тому вже використовувалися під час приїзду одного з принців королівської крові.

О сьомій годині Пані де Реналь приїхала з Верґі разом із Жюльєном та дітьми. Вона застала свою вітальню переповненою панями з ліберального табору. Вони проповідували єдність партій і прийшли благати її переконати чоловіка дати їхнім прихильникам місця в почесній варті. Одна з них навіть запевняла, що коли її чоловіка не оберуть, той від розпачу збанкрутує. Пані де Реналь дуже швидко випровадила всіх цих людей, удаючи, що надзвичайно заклопотана.

Жюльєн здивувався, а ще більше розсердився через те, що вона приховувала від нього причину свого хвилювання. «Я так і знав, — гірко подумав він, — її кохання тьмяніє перед щастям прийняти у своєму домі короля. Уся ця метушня засліплює її. Вона знову любитиме мене, коли станові забобони перестануть каламутити їй голову». Дивна річ — від цього він полюбив її ще сильніше.

Оббивальники вже почали заповнювати будинок, а Жюльєн довго марно чекав нагоди сказати їй хоч слово. Нарешті така нагода з’явилася: він зустрів її, коли вона виходила з його кімнати, несучи один із його костюмів. Вони залишилися самі. Він хотів заговорити, але вона втекла, навіть не бажаючи його слухати. «Який же я дурень, що кохаю таку жінку, — подумав він. — Честолюбство звело її з розуму не менше, ніж її чоловіка».

Насправді вона була охоплена ним ще сильніше. Одним із її найзаповітніших бажань, якого вона ніколи не зізнавалася Жюльєнові, боячись його образити, було хоча б на один день побачити його без цього сумного чорного одягу. Із дивовижною для такої природної жінки вправністю вона спочатку домоглася від Пана де Муаро, а потім від підпрефекта Пана де Можірона, щоб Жюльєна призначили до почесної варти замість п’ятьох чи шістьох молодих людей — синів досить заможних фабрикантів, двоє з яких щонайменше вирізнялися зразковою побожністю. Пан Вально, який збирався позичити свою карету найвродливішим жінкам міста й похизуватися своїми чудовими нормандськими кіньми, погодився дати одного зі своїх коней Жюльєнові — людині, яку ненавидів найбільше.

Але всі члени почесної варти мали власні або позичені блакитні мундири з двома срібними еполетами полковника, які блищали тут сім років тому. Пані де Реналь хотіла для Жюльєна новий мундир, а часу залишалося лише чотири дні, щоб відправити до Безансона замовлення й отримати звідти сам мундир, зброю, капелюх та все інше спорядження почесного гвардійця. Найкумедніше було те, що вона вважала необачним шити мундир Жюльєна у Верьєрі. Вона хотіла здивувати і його, і все місто.

Коли з почесною вартою та громадським настроєм було більш-менш покінчено, мер мусив зайнятися великою релігійною церемонією. Король *** не хотів проїжджати через Верьєр, не відвідавши знамениту реліквію святого Климента, яку зберігали в Бре-ле-О, приблизно за льє від міста. Хотіли зібрати якомога більше духовенства, і саме це виявилося найважчим завданням. Новий настоятель, абат Маслон, за будь-яку ціну прагнув не допустити присутності абата Шелана.

Пан де Реналь марно пояснював йому, що така поведінка була б украй необачною. Маркіза де Ла-Моль, предки якого протягом багатьох років були губернаторами провінції, призначили супроводжувати короля ***. Він знав абата Шелана вже тридцять років. Безперечно, прибувши до Верьєра, він запитає про нього, а якщо виявить, що абат потрапив у немилість, то цілком міг особисто вирушити по нього до маленького будинку, де той оселився після відставки, і привести його назад у супроводі всієї процесії, якою тільки зможе розпорядитися. Яка ганьба!

— Я буду зганьблений і тут, і в Безансоні, якщо він з’явиться серед мого духовенства, — відповідав абат Маслон. — Янсеніст, Господи Боже!

— Що б ви не казали, мій дорогий абате, — відповідав Пан де Реналь, — я не дозволю адміністрації Верьєра зазнати образи від Маркіза де Ла-Моля. Ви його не знаєте. При дворі він людина дуже обачна; але тут, у провінції, це зухвалий сатирик, насмішник, який тільки й шукає нагоди поставити людей у незручне становище. Заради самої розваги він здатен виставити нас на посміховисько перед лібералами.

Лише в ніч із суботи на неділю, після трьох днів переговорів, гордість абата Маслона нарешті поступилася перед страхом, який у мера вже перетворився на сміливість. Довелося написати абатові Шелану улесливого листа з проханням узяти участь у церемонії поклоніння реліквії в Бре-ле-О, якщо, звісно, його поважний вік та недуги дозволять йому це зробити. Абат Шелан попросив і отримав окреме запрошення для Жюльєна, який мав супроводжувати його як піддиякон.

Від самого ранку неділі тисячі селян, що прибували з навколишніх гір, заполонили вулиці Верьєра. Стояла чудова сонячна погода. Нарешті, близько третьої години, весь цей натовп заворушився: на скелі за два льє від Верьєра помітили велике вогнище. Цей сигнал сповіщав, що король щойно в’їхав на територію департаменту. Відразу ж дзвони всіх церков і часті постріли зі старої іспанської гармати, що належала місту, сповістили про радість з приводу цієї великої події. Половина мешканців вилізла на дахи. Усі жінки стояли на балконах.

Почесна варта рушила в путь. Усі захоплювалися блискучими мундирами, кожен упізнавав серед вершників родича чи друга. Посміювалися зі страху Пана де Муаро, чия обережна рука щомиті була готова вхопитися за луку сідла. Але одна деталь змусила забути про все інше: першим вершником у дев’ятому ряду був дуже вродливий, надзвичайно стрункий юнак, якого спочатку ніхто не впізнав. Невдовзі обурені вигуки одних і здивоване мовчання інших сповістили про загальне враження. У цьому молодому вершникові, що їхав на одному з нормандських коней Пана Вально, впізнали малого Сореля, сина теслі. Лише й чути було обурення на адресу мера, особливо серед лібералів.

Що ж це таке? Лише тому, що цей маленький робітник, переодягнений в абата, був вихователем його дітей, він насмілився призначити його до почесної варти, відсунувши панів таких-то й таких-то, багатих фабрикантів! «Цим панам, — сказала одна банкірська дружина, — варто було б провчити цього нахабного вискочку, народженого в багнюці». «Він підступний і носить шаблю, — відповів її сусід, — ще вистачить підлості порізати їм обличчя». Розмови у вищому товаристві були небезпечнішими. Дами питали одна одну, чи справді така нечувана зухвалість походила тільки від самого мера. Загалом же справедливість віддавали його презирству до людей низького походження.

Поки Жюльєн був причиною стількох розмов, він почувався найщасливішою людиною у світі. Від природи сміливий, він тримався в сідлі краще за більшість молодих людей цього гірського міста. Він бачив в очах жінок, що говорять саме про нього. Його еполети блищали яскравіше за інші, бо були новими. Кінь щомиті ставав дибки, і Жюльєн був на вершині захвату. Його щастя стало безмежним, коли, проїжджаючи повз старий міський мур, він почув постріл із гармати, від якого його кінь раптом вискочив із лави.

Великим дивом Жюльєн не впав. Від цієї миті він відчув себе героєм. Він був ад’ютантом Наполеона і вів в атаку батарею. Була, однак, людина, яка почувалася ще щасливішою за нього. Спочатку вона побачила його з одного з вікон мерії; потім сіла в карету, зробила великий об’їзд і встигла затремтіти від страху, коли його кінь виніс його з ряду. Нарешті її карета, виїхавши через інші міські ворота на повному ходу, наздогнала дорогу, якою мав проїхати король, і вона змогла триматися за двадцять кроків від почесної варти, посеред шляхетної хмари куряви.

Десять тисяч селян вигукнули: «Хай живе король!», коли мер мав честь звернутися до його величності з промовою. Через годину, після того як король вислухав усі промови й уже збирався в’їхати до міста, маленька гармата знову почала стріляти частими пострілами. Але цього разу нещастя сталося не з артилеристами, які вже встигли відзначитися під Лейпцигом і Монміраєм, а з майбутнім першим заступником, Паном де Муаро. Його кінь лагідно скинув вершника просто в єдину калюжу багнюки на великій дорозі, що спричинило неабиякий скандал: Пана де Муаро довелося витягати звідти, аби королівська карета могла проїхати.

Його величність зійшов біля прекрасної нової церкви, яка того дня була прикрашена всіма своїми малиновими завісами. Король мав пообідати, а відразу після цього знову сісти в карету й вирушити вшанувати реліквію святого Климента. Щойно король увійшов до церкви, Жюльєн поскакав до будинку Пана де Реналя. Там він, зітхнувши, зняв свій чудовий небесно-блакитний мундир, шаблю та еполети й знову вдягнув потертий чорний костюм. Він знову сів на коня й за кілька хвилин був у Бре-ле-О, що височів на вершині надзвичайно мальовничого пагорба. «Ентузіазм примножує цих селян, — подумав Жюльєн. — У Верьєрі не можна й поворухнутися, а тут їх понад десять тисяч зібралося навколо цього стародавнього абатства».

Після революційного нищення абатство було наполовину зруйноване, але за часів Реставрації його чудово відновили, і вже починали говорити про чудеса. Жюльєн приєднався до абата Шелана, який добряче його вилаяв, а потім передав йому сутану та стихар. Жюльєн швидко перевдягнувся й пішов за Паном Шеланом, який прямував до молодого єпископа Агдського. Це був племінник Маркіза де Ла-Моля, якого нещодавно призначили єпископом і якому доручили показати королю реліквію. Але єпископа ніде не могли знайти. Духовенство починало втрачати терпіння.

Вони чекали на свого главу в похмурому готичному клуатрі старого абатства. Щоб відтворити колишній капітул Бре-ле-О, який до 1789 року складався з двадцяти чотирьох каноніків, зібрали двадцять чотири настоятелі. Протягом трьох чвертей години вони нарікали на молодість єпископа, а потім вирішили, що було б доречно, аби декан вирушив до монсеньйора й попередив його: король ось-ось прибуде, і вже час іти до хору. Поважний вік Пана Шелана зробив його деканом, і, попри невдоволення Жюльєном, він жестом наказав йому йти за собою. Жюльєн дуже добре виглядав у стихарі. За допомогою якогось особливого прийому церковного туалету він зробив своє чудове кучеряве волосся зовсім гладким.

Але через одну забудькуватість, яка ще більше розлютила Пана Шелана, з-під довгих складок сутани було видно шпори почесного гвардійця. Коли вони дісталися покоїв єпископа, пишно вбрані лакеї ледве удостоїли старого настоятеля відповіді, що монсеньйор не приймає. Вони навіть насміялися з нього, коли він спробував пояснити, що як декан шляхетного капітулу Бре-ле-О має привілей у будь-який час бути допущеним до єпископа, який звершує богослужіння. Зухвалість лакеїв обурила гордий характер Жюльєна. Він почав обходити спальні старого абатства, смикаючи всі двері, які траплялися йому на шляху.

Одна з них, зовсім маленька, піддалася його натиску, і він опинився в келії серед камердинерів монсеньйора — усі в чорному одязі, з ланцюжками на шиї. Побачивши його заклопотаний вигляд, ці панове вирішили, що єпископ сам його покликав, і пропустили його. Жюльєн зробив кілька кроків і опинився у величезній, надзвичайно похмурій готичній залі, повністю обшитій темним дубом. За винятком одного вікна, усі стрілчасті вікна були замуровані цеглою. Грубість цієї кладки нічим не приховували, і вона створювала сумний контраст із давньою пишністю дерев’яного оздоблення.

Обидві довгі стіни цієї знаменитої серед бургундських знавців зали, яку герцог Карл Сміливий наказав збудувати близько 1470 року на спокуту якогось гріха, були заставлені багато оздобленими різьбленими дерев’яними сидіннями. На них із дерева різних кольорів були зображені всі таємниці Апокаліпсису. Ця меланхолійна пишність, зіпсована виглядом голої цегли та ще зовсім білого штукатурення, глибоко вразила Жюльєна. Він зупинився мовчки. На протилежному кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке проникало денне світло, він побачив рухоме дзеркало в оправі з червоного дерева.

Перед дзеркалом, за три кроки від нього, стояв молодий чоловік у фіолетовій рясі та мереживному стихарі, але з непокритою головою. Такий предмет меблів здавався дивним у цьому місці й, безперечно, був принесений сюди з міста. Жюльєнові здалося, що юнак дуже роздратований: правою рукою він урочисто благословляв власне відображення в дзеркалі. «Що це може означати? — подумав Жюльєн. — Невже цей молодий священник виконує якусь підготовчу церемонію? Можливо, це секретар єпископа… Напевно, він буде таким же нахабним, як і лакеї… Ну що ж, байдуже, спробуймо».

Він рушив уперед і досить повільно перетнув усю залу, не відводячи погляду від єдиного вікна й спостерігаючи за юнаком, який продовжував повільно благословляти себе — раз за разом, без кінця, не роблячи жодної паузи. Що ближче підходив Жюльєн, то виразніше розрізняв його сердитий вираз обличчя. Розкішний стихар, облямований мереживом, мимоволі змусив Жюльєна зупинитися за кілька кроків від чудового дзеркала. «Я зобов’язаний заговорити, — нарешті подумав він, — але краса цієї зали схвилювала мене, і я вже наперед відчуваю, як мене боляче вразять суворі слова, які зараз пролунають на мою адресу».

Молодий чоловік побачив його у дзеркалі, обернувся й, раптом позбувшись сердитого виразу, найлагіднішим тоном сказав:

— Ну що ж, пане, невже її нарешті полагодили?

Жюльєн остовпів. Коли юнак повернувся до нього, Жюльєн побачив на його грудях єпископський хрест: це був єпископ Агдський. «Такий молодий, — подумав Жюльєн, — щонайбільше на шість-вісім років старший за мене!..» І йому стало соромно своїх шпор.

— Ваша превелебносте, — несміливо відповів він, — мене послав декан капітулу, Пан Шелан.

— А, він дуже добре вас рекомендував, — сказав єпископ із такою ввічливістю, що захват Жюльєна лише посилився. — Але прошу пробачення, пане, я прийняв вас за людину, яка має принести мені мою митру. У Парижі її погано запакували; срібна тканина зверху жахливо пом’ялася. Це матиме дуже неприємний вигляд, — сумно додав молодий єпископ, — а мене ще й змушують чекати!

— Ваша превелебносте, якщо ваша милість дозволить, я сам принесу митру.

Прекрасні очі Жюльєна зробили свою справу.

— Ідіть, пане, — відповів єпископ із чарівною ввічливістю. — Вона потрібна мені негайно. Мені дуже шкода змушувати панів із капітулу чекати.

Коли Жюльєн дійшов до середини зали, він обернувся до єпископа й побачив, що той знову почав благословляти себе. «Що б це могло означати? — подумав Жюльєн. — Напевно, це якась церковна підготовка, необхідна перед майбутньою церемонією». Коли він дійшов до келії, де перебували камердинери, то побачив митру в їхніх руках. Ці панове, мимоволі піддавшись владному погляду Жюльєна, передали йому митру монсеньйора.

Він відчув гордість, несучи її: переходячи залу, йшов повільно й тримав митру з великою пошаною. Єпископ сидів перед дзеркалом, але час від часу його права рука, хоч і втомлена, все ще піднімалася для благословення. Жюльєн допоміг йому надягнути митру. Єпископ похитав головою.

— А, тепер триматиметься, — задоволено сказав він Жюльєнові. — Чи не могли б ви трохи відійти?

Єпископ швидко відійшов до середини кімнати, потім повільними кроками наблизився до дзеркала, знову надав обличчю сердитого виразу й почав урочисто благословляти себе.

Жюльєн стояв нерухомо, вражений до глибини душі; він уже здогадувався, що відбувається, але не наважувався повірити власному припущенню. Єпископ зупинився й подивився на нього, причому суворість його виразу швидко зникла.

— Ну як вам моя митра, пане? Добре сидить?

— Дуже добре, Ваша превелебносте.

— Вона не надто відсунута назад? Це виглядало б трохи безглуздо. Але не можна ж і насувати її на очі, як офіцерський ківéр.

— На мою думку, вона сидить чудово.

— Король *** звик до поважного й, безперечно, дуже серйозного духовенства. Особливо через мій молодий вік я не хотів би виглядати надто легковажно.

І єпископ знову почав ходити, благословляючи себе.

«Тепер усе зрозуміло, — нарешті наважився подумати Жюльєн. — Він тренується благословляти».

За кілька хвилин єпископ сказав:

— Я готовий. Ідіть, пане, попередьте Пана декана й панів із капітулу.

Невдовзі Пан Шелан, за яким ішли двоє найстарших настоятелів, увійшов через величезні, розкішно різьблені двері, яких Жюльєн раніше не помітив. Але цього разу він залишився на своєму місці, останнім серед усіх, і міг бачити єпископа лише поверх плечей духовенства, яке юрмилося біля дверей. Єпископ повільно перетнув залу; коли він дійшов до порога, настоятелі вишикувалися в процесію. Після нетривалої метушні процесія рушила, співаючи псалом.

Єпископ ішов останнім — між Паном Шеланом і ще одним дуже старим настоятелем. Жюльєн прослизнув зовсім близько до монсеньйора, тримаючись біля абата Шелана. Вони рушили довгими коридорами абатства Бре-ле-О; попри яскраве сонце, тут було темно й волого. Нарешті вони вийшли до портика клуатру. Жюльєн був приголомшений красою цієї церемонії. Його честолюбство, розбуджене молодістю єпископа, його чутливість і вишукана ввічливість цього прелата боролися за його серце.

Ця ввічливість була зовсім іншою, ніж у Пана де Реналя, навіть у його найкращі дні. «Чим вище піднімаєшся до перших рядів суспільства, — подумав Жюльєн, — тим частіше зустрічаєш такі чарівні манери».

До церкви вони ввійшли через бічні двері; раптом її стародавні склепіння здригнулися від жахливого гуркоту, і Жюльєн подумав, що вони ось-ось заваляться. Це знову стріляла маленька гармата: її щойно привезли, запрігши вісім коней, що мчали галопом. Ледь прибувши, гармаші, ті самі, що билися під Лейпцигом, поставили її на позицію, і вона почала робити по п’ять пострілів на хвилину, наче перед нею стояли пруссаки.

Але тепер цей чудовий гуркіт уже не справляв на Жюльєна жодного враження: він більше не думав ні про Наполеона, ні про військову славу. «Такий молодий — і вже єпископ Агдський! — думав він. — Але де той Агд? І скільки приносить така посада? Може, двісті чи триста тисяч франків».

З’явилися лакеї монсеньйора з розкішним балдахіном. Пан Шелан узяв один із держаків, але фактично його ніс Жюльєн. Єпископ став під балдахін. Справді, йому вдалося надати собі вигляду старого чоловіка, і захоплення нашого героя не мало меж. «Чого тільки не можна досягти вправністю! — подумав він».

Король увійшов. Жюльєнові пощастило побачити його зовсім близько. Єпископ звернувся до нього з промовою, сповненою побожного захвату, не забувши й про легкий відтінок надзвичайно ввічливого хвилювання перед його величністю. Ми не будемо повторювати опис церемоній у Бре-ле-О: протягом двох тижнів вони заповнювали шпальти всіх газет департаменту. З промови єпископа Жюльєн дізнався, що король походить від Карла Сміливого.

Згодом Жюльєнові випало перевіряти рахунки витрат на цю церемонію. Маркіз де Ла-Моль, який домігся для свого племінника єпископської кафедри, вирішив зробити йому люб’язність і взяти на себе всі витрати. Сама церемонія в Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків.

Після промови єпископа й відповіді короля його величність став під балдахіном, а потім надзвичайно побожно опустився навколішки на подушку біля вівтаря. Хор був оточений різьбленими дерев’яними сидіннями, піднятими на дві сходинки над підлогою. На останній із цих сходинок сидів Жюльєн біля ніг Пана Шелана — приблизно як каудатар біля свого кардинала в Сикстинській капелі в Римі.

Почався «Te Deum», потоки ладану наповнили церкву, без кінця гриміли залпи мушкетів та артилерії; селяни були п’яні від щастя й побожного захвату. Один такий день перекреслював усю працю ста номерів якобінських газет. Жюльєн стояв за шість кроків від короля, який справді молився з повною відданістю. Він уперше звернув увагу на невисокого чоловіка з проникливим, розумним поглядом, одягненого майже без вишивки. Але поверх цього дуже простого вбрання він носив небесно-блакитну орденську стрічку. Він стояв ближче до короля, ніж багато інших вельмож, чиї костюми були так густо розшиті золотом, що, за висловом Жюльєна, самої тканини під ним уже не було видно. Через кілька хвилин Жюльєн дізнався, що це Маркіз де Ла-Моль. Він здався йому гордовитим і навіть зухвалим.

«Цей маркіз не буде таким ввічливим, як мій чарівний єпископ, — подумав Жюльєн. — Ах, духовний сан робить людину лагідною та мудрою. Але король приїхав поклонитися реліквії, а я ніякої реліквії не бачу. Де ж святий Климент?» Маленький церковнослужитель, який стояв поруч, пояснив йому, що шанована реліквія знаходиться у верхній частині будівлі, у каплиці, де виставляють покійників для прощання. «Що таке каплиця для прощання? — подумав Жюльєн. — Але він не захотів запитувати, що означає це слово. Його увага стала ще пильнішою.

За етикетом, коли церкву відвідує государ, каноніки не повинні супроводжувати єпископа. Але коли монсеньйор Агдський рушив до каплиці, він покликав абата Шелана, і Жюльєн наважився піти за ними. Після довгих сходів вони дісталися надзвичайно маленьких дверей, зате їхнє готичне обрамлення було розкішно позолочене. Здавалося, цю роботу завершили буквально напередодні. Перед дверима навколішки стояли двадцять чотири молоді дівчини з найзнатніших родин Верьєра.

Перш ніж відчинити двері, єпископ став навколішки посеред цих двадцяти чотирьох красунь. Поки він уголос молився, дівчата, здавалося, не могли намилуватися його чудовим мереживом, грацією, таким юним і лагідним обличчям. Це видовище остаточно позбавило нашого героя залишків розсудливості. У цю мить він був би готовий битися за інквізицію — і цілком щиро. Раптом двері відчинилися. Маленька каплиця наче спалахнула від світла.

На вівтарі виднілося понад тисячу свічок, розділених на вісім рядів, а між ними стояли букети квітів. Аромат найчистішого ладану клубочився й виривався з дверей святилища. Каплиця, щойно позолочена, була дуже маленькою, але надзвичайно високою. Жюльєн помітив, що на вівтарі стояли свічки заввишки понад п’ятнадцять футів. Молоді дівчата не змогли стримати вигуку захоплення. До маленького передпокою каплиці допустили лише двадцять чотири дівчини, двох настоятелів і Жюльєна.

Невдовзі прибув король — за ним ішли лише Маркіз де Ла-Моль і його великий камергер. Навіть гвардійці залишилися зовні, навколішки, тримаючи зброю напоготові. Його величність радше кинувся до молитовного стільця, ніж просто опустився перед ним на коліна. Лише тоді Жюльєн, притиснувшись до позолочених дверей, зміг побачити з-під оголеної руки однієї з дівчат чарівну статую святого Климента. Вона була схована під вівтарем і зображувала юного римського воїна.

На шиї святого виднілася широка рана, з якої, здавалося, стікала кров. Художник перевершив самого себе: його очі, що вже згасали, але зберігали невимовну лагідність, були напівзаплющені. Ледь помітні вуса прикрашали чарівні вуста, які, напіврозкриті, й досі, здавалося, молилися. Побачивши це, дівчина, що стояла поруч із Жюльєном, заливалася сльозами. Одна з її сльозинок упала на руку Жюльєна.

Після кількох хвилин молитви в найглибшій тиші, яку порушував лише далекий передзвін усіх церков у селах на десять льє довкола, єпископ Агдський попросив у короля дозволу промовити. Свою коротку, надзвичайно зворушливу промову він завершив простими словами, і саме тому вони справили ще сильніше враження.

— Ніколи не забувайте, юні християнки, що ви бачили одного з найвеличніших королів землі, який стояв навколішки перед слугами цього всемогутнього й грізного Бога. Ці слабкі слуги, яких переслідували й убивали на землі, як ви бачите за ще кривавою раною святого Климента, тріумфують на небесах. Чи не так, юні християнки? Ви назавжди запам’ятаєте цей день? Ви зненавидите безбожника. Навіки залишатиметеся вірними цьому Богові — такому великому, такому грізному, але водночас такому доброму.

Після цих слів єпископ владно підвівся.

— Ви обіцяєте мені це? — запитав він, простягаючи руку з натхненним виразом обличчя.

— Обіцяємо! — відповіли дівчата, вибухаючи сльозами.

— Я приймаю вашу обіцянку від імені грізного Бога, — громовим голосом додав єпископ.

На цьому церемонія завершилася.

Сам король плакав. Лише через тривалий час Жюльєн настільки опанував себе, що зміг запитати, де знаходяться кістки святого, надіслані з Рима Філіппу Доброму, герцогу Бургундському. Йому пояснили, що вони сховані всередині чарівної воскової статуї.

Його величність дозволив панянкам, які супроводжували його до каплиці, носити червону стрічку з вишитим написом: «НЕНАВИСТЬ ДО БЕЗБОЖНИКА, ВІЧНЕ ПОКЛОНІННЯ».

Маркіз де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. Увечері у Верьєрі ліберали знайшли привід влаштувати ілюмінацію в сто разів пишнішу, ніж прихильники короля. Перед від’їздом король завітав із візитом до Пана де Муаро.

РОЗДІЛ XIX «ДУМАТИ — ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ»

«Гротеск повсякденних подій приховує від вас справжнє нещастя пристрастей».

БАРНАВ

Коли Жюльєн розставляв звичайні меблі в кімнаті, яку займав Маркіз де Ла-Моль, він знайшов аркуш дуже цупкого паперу, складений учетверо. Внизу першої сторінки було написано: «Його світлості Маркізу де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів тощо, тощо». Це було прохання, написане великим кухарським почерком. Воно починалося так: «Пане маркізе! Усе своє життя я дотримувався релігійних принципів. Під час облоги Ліона в дев’яносто третьому році, проклятого року, я перебував у місті під бомбами. Я причащаюся, щонеділі ходжу на месу до парафіяльної церкви. Я ніколи не пропускав великоднього обов’язку, навіть у дев’яносто третьому, проклятому році. До революції я мав слуг, а моя куховарка щоп’ятниці готує пісні страви».

«Я користуюся у Верьєрі загальною, і, смію сказати, заслуженою повагою. Під час процесій я йду під балдахіном поруч із паном настоятелем і паном мером. У важливих випадках я несу велику свічку, придбану власним коштом. Усі відповідні довідки зберігаються в Парижі, у Міністерстві фінансів. Тож прошу пана маркіза призначити мене керівником лотерейного бюро у Верьєрі, яке незабаром, у той чи інший спосіб, неодмінно звільниться: нинішній керівник тяжко хворий і, до того ж, неправильно голосує на виборах тощо». Унизу стояв підпис: «Де Шолен». На полях цього прохання була приписка, підписана Паном де Муаро, яка починалася такими словами: «Маю честь порушити перед вами питання про доброчесного чоловіка, який звертається з цим проханням…»

«Отже, навіть цей дурень Шолен показує мені шлях, яким треба йти», — подумав Жюльєн.

Через вісім днів після приїзду короля *** до Верьєра, серед незліченних брехливих чуток, безглуздих тлумачень, смішних суперечок та інших подібних розмов, предметом яких по черзі ставали король, єпископ Агдський, Маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, нещасний Пан де Муаро, що впав із коня й, сподіваючись отримати орден, не виходив із дому цілий місяць після падіння, — над усім цим зрештою виринула одна-єдина тема: нечувана зухвалість призначити до почесної варти Жюльєна Сореля, сина теслі. Треба було чути, як про це говорили багаті фабриканти ситцю, що зранку до вечора хрипли в кав’ярні, проповідуючи рівність. Авторкою цієї нечуваної образи, казали вони, була гордовита Пані де Реналь. Причину нібито пояснювали самі собою прекрасні очі та свіжі щоки маленького абата Сореля.

Невдовзі після повернення до Верґі наймолодший із дітей, Станіслас-Ксав’є, захворів на гарячку. І раптом Пані де Реналь охопили страшні докори сумління. Вперше вона послідовно й безжально почала звинувачувати себе за своє кохання і ніби дивом зрозуміла, у яку величезну провину дозволила собі втягнутися. Хоча за характером вона була глибоко релігійною людиною, до цієї миті їй навіть не спадало на думку, наскільки великим є її злочин в очах Бога. Колись, у монастирі Святого Серця, вона палко любила Бога; тепер так само палко почала Його боятися.

Боротьба, що роздирала її душу, була тим страшнішою, що в її страху не було нічого розумного. Жюльєн переконався: найменша спроба міркувати лише дратувала її замість того, щоб заспокоїти; у будь-якому розумному доводі вона вбачала мову пекла. Однак Жюльєн і сам дуже любив маленького Станісласа, тому йому було легше говорити з нею про його хворобу. Незабаром стан дитини став серйозним. Безперервні докори сумління позбавили Пані де Реналь навіть здатності спати; вона не виходила зі свого похмурого мовчання. Якби вона відкрила рот, то лише для того, щоб зізнатися у своєму злочині перед Богом і людьми.

— Благаю вас, — казав їй Жюльєн щоразу, коли вони залишалися наодинці, — нікому нічого не говоріть, дозвольте мені одному бути вашим повірником. Якщо ви мене ще любите, мовчіть: ваші слова не можуть забрати гарячку в нашого Станісласа.

Але його втішання не давали жодного результату. Він не знав, що Пані де Реналь переконала себе: щоб умилостивити гнів ревнивого Бога, вона повинна або зненавидіти Жюльєна, або побачити смерть свого сина. Саме тому вона була такою нещасною: вона відчувала, що не здатна зненавидіти свого коханця.

— Заради Бога, тікайте від мене, — сказала вона одного дня Жюльєнові. — Покиньте цей дім: це ваша присутність тут убиває мого сина. Бог карає мене, — додала вона тихим голосом. — І справедливо. Я поклоняюся Його справедливості. Мій злочин жахливий, а я жила без докорів сумління! Це був перший знак Божого відвернення від мене: тепер я маю бути покарана подвійно.

Жюльєн був глибоко зворушений. Він не міг побачити в її словах ні лицемірства, ні перебільшення. «Вона вірить, що вбиває свого сина, кохаючи мене, — думав він, — і водночас ця нещасна жінка любить мене більше за власного сина. Ось що вбиває її — докори сумління; ось де справжня велич почуттів. Але як міг я викликати таке кохання — я, такий бідний, так погано вихований, такий неосвічений і часом такий грубий у своїх манерах?»

Однієї ночі дитині стало зовсім погано. Близько другої години ночі Пан де Реналь прийшов її провідати. Дитина, змучена гарячкою, вся палала й не впізнала батька. Раптом Пані де Реналь кинулася до ніг чоловіка. Жюльєн зрозумів, що вона ось-ось розповість йому все й назавжди себе погубить. На щастя, цей дивний порив роздратував Пана де Реналя.

— Прощавай! Прощавай! — сказав він, виходячи.

— Ні, вислухай мене! — вигукнула його дружина, стоячи перед ним навколішки й намагаючись його затримати. — Дізнайся всю правду. Це я вбиваю свого сина. Я дала йому життя — і я ж його забираю. Небо карає мене; в очах Бога я винна у вбивстві. Я повинна сама себе погубити й принизити: можливо, ця жертва умилостивить Господа.

Якби Пан де Реналь був людиною з багатою уявою, він зрозумів би все.

— Романтичні вигадки! — вигукнув він, відсторонюючи дружину, яка намагалася обійняти його за коліна. — Усе це романтичні вигадки! Жюльєне, на світанку викличте лікаря.

І він повернувся спати. Пані де Реналь упала навколішки, майже непритомна, і судомним рухом відштовхнула Жюльєна, який хотів їй допомогти.

Жюльєн стояв приголомшений.

«Ось, отже, що таке перелюб! — подумав він. — Невже ці такі хитрі священники… мають рацію? Вони самі чинять стільки гріхів, але, виходить, мають привілей знати справжню теорію гріха? Яка дивна річ!..»

Минуло вже двадцять хвилин відтоді, як Пан де Реналь пішов, а Жюльєн усе дивився на кохану жінку: вона нерухомо сиділа, притуливши голову до маленького ліжечка дитини, майже непритомна. «Ось жінка виняткового розуму, доведена до краю нещастя лише тому, що познайомилася зі мною», — подумав він.

Години швидко минали. «Що я можу для неї зробити? Треба вирішувати. Тут уже не йдеться про мене. Що мені до людей та їхніх нікчемних умовностей? Що я можу для неї зробити?.. Покинути її? Але тоді я залишу її саму на поталу найстрашнішому болю. Цей бездушний чоловік приносить їй більше шкоди, ніж користі. Через свою грубість він скаже їй якесь жорстоке слово; вона може збожеволіти, викинутися з вікна».

Якщо я залишу її, якщо перестану за нею наглядати, вона все йому зізнається. А хто знає, може, незважаючи на спадок, який вона має йому принести, він здійме страшний скандал. Вона може розповісти все, Боже правий! цьому клятому абатові Маслону, який під приводом хвороби шестирічної дитини не відходить від цього дому — і, без сумніву, не без умислу. У своєму горі та страху перед Богом вона забуває все, що знає про людей; перед очима в неї лише священник.

— Іди геть, — раптом сказала Пані де Реналь, розплющивши очі.

— Я тисячу разів віддав би своє життя, аби знати, що може бути для тебе найкориснішим, — відповів Жюльєн. — Ніколи я не кохав тебе так сильно, мій любий ангеле; точніше, лише тепер я починаю обожнювати тебе так, як ти того заслуговуєш. Що зі мною буде без тебе, коли я знатиму, що через мене ти нещасна! Але не будемо говорити про мої страждання. Я піду, так, кохана моя. Та якщо я залишу тебе, якщо перестану за тобою наглядати, якщо більше не буду постійно ставати між тобою та твоїм чоловіком, ти все йому розкажеш і погубиш себе. Подумай: він із ганьбою вижене тебе з дому, про цей скандал говоритимуть усі Верьєр і весь Безансон. Усю провину покладуть на тебе, і ти вже ніколи не зможеш відмити від себе цієї ганьби…

— Саме цього я й хочу! — вигукнула вона, підводячись. — Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти зруйнуєш і його життя!

— Зате я сама себе принижу, кину в багно; і, можливо, саме так урятую свого сина. Це публічне приниження, можливо, буде покутою перед усіма? Наскільки я здатна судити, хіба це не найбільша жертва, яку я можу принести Богові?.. Можливо, Він прийме моє приниження і залишить мені сина. Назви мені іншу, ще болючішу жертву — і я негайно її принесу.

— Дозволь мені також покарати себе. Я теж винен. Хочеш, я піду до Траппістського монастиря? Суворість цього життя може умилостивити твого Бога… Ах, Боже! Якби ж я міг узяти на себе гарячку Станісласа…

— Ах! То ти його любиш! — вигукнула Пані де Реналь, підводячись і кидаючись йому в обійми.

Тієї ж миті вона з жахом відштовхнула його.

— Я тобі вірю! Вірю! — продовжила вона, знову ставши навколішки. — О мій єдиний друже! О, чому ти не батько Станісласа? Тоді не було б страшним гріхом любити тебе більше, ніж власного сина.

— Дозволиш мені залишитися і відтепер любити тебе лише як брат? Це єдина розумна спокута; вона, можливо, вгамує гнів Всевишнього.

— А я, — вигукнула вона, підводячись, — хіба я зможу любити тебе як брата? — Вона взяла голову Жюльєна обома руками, підняла її й тримала перед собою на відстані витягнутих рук. — Хіба в моїй владі любити тебе як брата?

Жюльєн залився сльозами.

— Я слухатимусь тебе, — сказав він, падаючи до її ніг. — Я слухатимусь, що б ти не наказала. Це все, що мені залишається. Мій розум ніби осліп; я не бачу жодного виходу. Якщо я покину тебе, ти все розкажеш чоловікові, погубиш себе — і його разом із собою. Після такого безглуздого скандалу його вже ніколи не оберуть депутатом. Якщо я залишуся, ти вважатимеш мене причиною смерті свого сина і помреш від горя. Хочеш перевірити, що дасть моя відсутність? Якщо хочеш, я покараю себе за нашу провину: залишу тебе на вісім днів. Проведу їх у будь-якому місці, яке ти обереш. Наприклад, у монастирі Бре-ле-О. Але поклянися мені, що за час моєї відсутності нічого не розкажеш чоловікові. Пам’ятай: якщо ти заговориш, я вже не зможу повернутися.

Вона пообіцяла, і він поїхав, але через два дні його покликали назад.

— Без тебе я не здатна дотриматися своєї клятви. Я все розповім чоловікові, якщо ти не будеш постійно поруч, щоб одним лише поглядом наказувати мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя здається мені цілим днем.

Нарешті небо змилостивилося над цією нещасною матір’ю. Потроху Станіслас перестав бути в небезпеці. Але кригу вже було скреслено: її розум пізнав усю міру її гріха, і вона вже не могла повернутися до колишньої рівноваги. Докори сумління залишилися — і в такому щирому серці вони були саме такими, якими й мусили бути. Відтепер її життя стало то небом, то пеклом: пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, і небом, коли була біля його ніг.

— Я більше не маю жодних ілюзій, — говорила вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалася віддатися всій силі свого кохання. — Я приречена, невідворотно приречена. Ти молодий, ти піддався моїм спокусам; небо може пробачити тобі. Але я приречена. Я знаю це за певною ознакою. Мені страшно: хіба не боялася б кожна людина, побачивши пекло? Але в глибині душі я не каюся. Я знову вчинила б свій гріх, якби все довелося починати спочатку. Нехай тільки небо не покарає мене ще за життя — і не покарає моїх дітей через мене, — тоді я матиму більше, ніж заслуговую. Але ти, мій Жюльєне, — вигукувала вона в інші хвилини, — чи щасливий ти? Тобі здається, що я кохаю тебе достатньо?

Недовіра й уражена гордість Жюльєна, якому передусім потрібне було кохання, здатне на жертви, не встояли перед таким великим, безсумнівним і щомиті здійснюваним самопожертвуванням. Він обожнював Пані де Реналь. «Нехай вона знатного роду, а я син робітника, — думав він, — але вона мене кохає… Я не просто лакей, якому доручили виконувати обов’язки коханця». Коли цей далекий страх відступив, Жюльєн поринув у всі безумства кохання, у його смертельні сумніви та тривоги.

— Принаймні, — вигукувала вона, помічаючи його сумніви щодо її кохання, — дозволь мені зробити тебе цілком щасливим за ті небагато днів, які нам залишилося провести разом! Поспішаймо; можливо, вже завтра я більше не належатиму тобі. Якщо небо покарає мене через моїх дітей, марно я намагатимусь жити лише заради тебе, марно намагатимусь не бачити, що саме мій злочин їх убиває. Я не переживу цього удару. Навіть якби захотіла, не змогла б — я збожеволіла б.

— Ах, якби я міг узяти на себе твій гріх, так само як ти так великодушно пропонувала взяти на себе гарячку Станісласа!

Ця велика моральна криза змінила саму природу почуття, що єднало Жюльєна з його коханою. Його кохання вже не було лише захопленням її красою та гордістю від того, що він нею володіє. Їхнє щастя тепер набуло значно вищої природи, а полум’я, що охоплювало їх, палало з набагато більшою силою. Вони переживали шалені, майже безумні пориви. З боку їхнє щастя здавалося б ще більшим.

Але вони вже не знаходили тієї чарівної безтурботності, того ясного блаженства, того легкого щастя перших днів їхнього кохання, коли єдиним страхом Пані де Реналь було те, що Жюльєн любить її недостатньо. Тепер їхнє щастя часом мало вигляд злочину.

Навіть у найщасливіші й, здавалося б, найспокійніші хвилини Пані де Реналь раптом стискала руку Жюльєна судомним рухом:

— Ах, Боже мій! Я бачу пекло! Які страшні муки! Я цілком їх заслужила.

Вона притискалася до нього, чіпляючись за нього, мов плющ за стіну. Жюльєн марно намагався заспокоїти її схвильовану душу. Вона брала його руку й вкривала її поцілунками. Потім знову поринала в похмурі роздуми.

— Пекло, — говорила вона, — пекло було б для мене милістю; я мала б ще кілька днів на землі, які могла б провести з ним. Але пекло вже тут, на землі, смерть моїх дітей… І все ж, можливо, такою ціною мій злочин було б мені прощено… Ах, Боже мій! Не даруй мені милості такою ціною. Ці бідолашні діти не завинили перед Тобою; це я, тільки я винна! Я кохаю чоловіка, який не є моїм чоловіком.

Згодом Жюльєн бачив, як Пані де Реналь знову заспокоювалася. Вона намагалася опанувати себе, не хотіла отруювати життя людини, яку кохала. Серед цих нескінченних змін любові, докорів сумління та насолоди їхні дні пролітали зі швидкістю блискавки. Жюльєн утратив звичку розмірковувати.

Пані Еліза приїхала до Верьєра, щоб вести невелику судову справу, яка там у неї була. Вона застала Пана Вально вкрай роздратованим Жюльєном. Вона ненавиділа вихователя й часто говорила про нього.

— Ви б мене погубили, пане, якби я сказала правду!.. — одного дня сказала вона Пану Вально. — Усі господарі змовляються між собою, коли йдеться про важливі речі… Бідним слугам ніколи не пробачають деяких зізнань…

Після цих звичних фраз, які нетерпляча цікавість Пана Вально змусила її якнайшвидше скоротити, він дізнався речі, що найболючіше вразили його самолюбство. Найзнатніша жінка в окрузі, яку протягом шести років він оточував такою увагою — на жаль, на очах у всіх, — ця горда жінка, чиє презирство стільки разів змушувало його червоніти, взяла собі за коханця маленького робітника, перевдягненого у вихователя. А щоб приниження директора притулку було повним, Пані де Реналь просто обожнювала цього коханця.

— І ще, — додала служниця зітхнувши, — пан Жюльєн навіть не доклав жодних зусиль, щоб її завоювати. Заради пані він анітрохи не змінив своєї звичайної холодності.

Еліза мала певні докази лише щодо подій на дачі, але була переконана, що цей роман почався значно раніше.

— Мабуть, саме тому, — з досадою додала вона, — він свого часу відмовився одружитися зі мною. А я, дурепа, ще й ходила радитися до Пані де Реналь! Ще й просила її поговорити з вихователем!

Того ж вечора Пан де Реналь отримав із міста разом зі своєю газетою довгого анонімного листа, в якому в найдрібніших подробицях повідомлялося про те, що відбувалося в його домі. Жюльєн побачив, як той зблід, читаючи листа, написаного на синюватому папері, і кинув на нього злий погляд. Увесь вечір мер так і не зміг оговтатися від свого хвилювання. Жюльєн марно намагався прихилити його до себе, розпитуючи про генеалогію найзнатніших бургундських родин.

РОЗДІЛ XX «АНОНІМНІ ЛИСТИ»

«Не давайте пристрасті надто багато волі: найміцніші клятви — лише солома перед вогнем крові».

БУРЯ.

Близько опівночі, коли всі вже виходили з вітальні, Жюльєн встиг сказати своїй коханій:

— Сьогодні ввечері нам краще не бачитися. Ваш чоловік щось підозрює; я готовий присягнутися, що той великий лист, який він читав, зітхаючи, — анонімний.

На щастя, Жюльєн замикався у своїй кімнаті на ключ. Пані де Реналь охопила шалена думка, ніби це попередження було лише приводом, щоб не зустрічатися з нею. Вона зовсім втратила голову і у звичний час прийшла до його дверей. Жюльєн почув шум у коридорі й тієї ж миті загасив лампу. Хтось намагався відчинити його двері — невже це була Пані де Реналь? А може, ревнивий чоловік?

Наступного ранку, дуже рано, куховарка, яка прихильно ставилася до Жюльєна, принесла йому книжку. На обкладинці він прочитав напис італійською: «Дивіться на сторінку 130». Жюльєн здригнувся від такої необережності, знайшов сто тридцяту сторінку і побачив приколотого до неї шпилькою листа. Його було написано похапцем, папір був залитий сльозами, а правопис — безладний; зазвичай Пані де Реналь писала бездоганно. Ця дрібниця зворушила його, і він на мить забув про жахливу необережність, якою був сам цей лист.

«Ти не захотів прийняти мене цієї ночі? Бувають миті, коли мені здається, що я так і не змогла до кінця прочитати твою душу. Твої погляди лякають мене. Я боюся тебе. Боже мій! Невже ти ніколи мене не кохав? Якщо це так, нехай мій чоловік дізнається про наше кохання і замкне мене навіки десь у провінції, далеко від моїх дітей. Можливо, Бог саме цього й хоче. Я скоро помру. Але тоді ти станеш чудовиськом.

Невже ти мене більше не кохаєш? Невже тобі набридли мої безумства, мої докори сумління, нечестивцю? Ти хочеш мене загубити? Я даю тобі простий спосіб. Іди й покажи цей лист усьому Вер’єру, а краще покажи його тільки Панові Вально. Скажи йому, що я тебе кохаю; ні, не вимовляй такого блюзнірства; скажи йому, що я тебе обожнюю, що моє життя почалося лише того дня, коли я тебе побачила; що навіть у найшаленіші роки моєї молодості я й мріяти не могла про те щастя, яке завдячую тобі; що я пожертвувала тобі своїм життям, що приношу тобі в жертву свою душу. Ти знаєш, що жертвую тобі набагато більшим.

Але хіба ця людина розуміється на жертвах? Скажи йому, скажи йому, щоб роздратувати його, що я зневажаю всіх негідників і що в усьому світі для мене залишилося лише одне нещастя — бачити, як змінюється єдиний чоловік, який утримує мене при житті. Яке це було б для мене щастя — втратити життя, принести його в жертву й більше не боятися за своїх дітей!

Не сумнівайся, любий друже: якщо анонімний лист існує, його надіслала та огидна істота, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, розповідями про свої стрибки на коні, самовдоволенням і нескінченним переліком власних переваг.

Невже справді є анонімний лист? Негіднику, саме про це я хотіла поговорити з тобою; але ні, ти вчинив правильно. Якби я притиснула тебе до себе, можливо, востаннє, я вже не змогла б розмірковувати холоднокровно, як роблю це тепер, залишившись сама. Віднині наше щастя вже не буде таким безтурботним. Чи стане це для вас прикрістю? Так, у ті дні, коли ви не отримуватимете від Фуке якоїсь цікавої книжки. Жертву принесено; завтра, незалежно від того, чи існує анонімний лист, чи його немає, я сама скажу чоловікові, що отримала анонімного листа і що треба негайно зробити тобі щедру пропозицію, знайти пристойний привід і без зволікань відіслати тебе до твоїх батьків.

Ох, любий друже, ми будемо розлучені на п’ятнадцять днів, а може, й на місяць! Іди, я віддаю тобі належне: ти страждатимеш так само, як і я. Але зрештою це єдиний спосіб нейтралізувати наслідки цього анонімного листа; це вже не перший лист, який отримує мій чоловік, та ще й про мене. Ох, скільки ж разів я з цього сміялася!

Уся мета моєї поведінки — змусити чоловіка подумати, що лист надійшов від Пана Вально; я не сумніваюся, що саме він його автор. Якщо ти підеш із нашого дому, неодмінно оселися у Вер’єрі. Я зроблю так, щоб чоловік надумав провести там п’ятнадцять днів, аби довести дурням, ніби між нами немає жодної холодності. Опинившись у Вер’єрі, подружися з усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що всі ці пані почнуть тебе шукати.

Не посварюйся з Паном Вально і не відрізай йому вух, як ти колись казав; навпаки, будь із ним якомога люб’язнішим. Найважливіше, щоб у Вер’єрі всі повірили, ніби ти збираєшся вступити до Пана Вально або до когось іншого вихователем дітей.

Ось чого мій чоловік ніколи не потерпить. Навіть якщо він змириться з цим, то принаймні ти житимеш у Вер’єрі, і я час від часу зможу тебе бачити. Мої діти, які так тебе люблять, ходитимуть до тебе. Боже мій! Я відчуваю, що люблю своїх дітей ще більше, бо вони тебе люблять. Який жахливий докір сумління! Чим усе це скінчиться?.. Я збилася з думки… Одне слово, ти розумієш, як маєш поводитися: будь лагідним, чемним, не виявляй зневаги до цих грубих людей, я благаю тебе на колінах: вони вирішуватимуть нашу долю. Не сумнівайся ні на мить, що мій чоловік стосовно тебе вчинить так, як йому накаже громадська думка.

Саме ти даси мені анонімного листа. Озбройся терпінням і парою ножиць. Виріж із книжки слова, які побачиш нижче; потім наклей їх за допомогою клею на синюватий аркуш паперу, який я тобі надсилаю; він походить від Пана Вально. Будь готовий до обшуку у твоїй кімнаті; спали сторінки книжки, яку ти понівечиш. Якщо не знайдеш готових слів, май терпіння скласти їх літера за літерою. Щоб не завдавати тобі зайвого клопоту, я зробила анонімного листа дуже коротким. Ох, якщо ти більше мене не кохаєш, як я цього боюся, якою ж довгою, мабуть, здається тобі моя записка!

АНОНІМНИЙ ЛИСТ

«ПАНІ,

»Усі ваші дрібні інтриги відомі, але люди, зацікавлені в тому, щоб їх припинити, вже попереджені. Залишаючись до вас трохи прихильним, я раджу вам остаточно відмовитися від цього маленького селянина. Якщо ви будете достатньо розсудливою, ваш чоловік повірить, що отримане ним повідомлення неправдиве, і йому дозволять залишатися в цій помилці. Пам’ятайте, що я знаю вашу таємницю; тремтіть, нещасна; відтепер ви повинні йти прямою дорогою переді мною».

»Щойно закінчиш складати слова, з яких утвориться цей лист — ти ж упізнав манеру висловлюватися директора? — вийди з дому, і я зустріну тебе.

»Я піду в село, а потім повернуся зі схвильованим обличчям; і справді, я буду дуже схвильована. Боже мій! На що я йду і все це лише тому, що ти вирішив, ніби вгадав зміст анонімного листа. Нарешті, з розгубленим виглядом я передам чоловікові цей лист, який нібито дав мені якийсь незнайомець. А ти йди гуляти з дітьми дорогою до великого лісу й не повертайся до обіду.

»З вершини скель ти зможеш побачити вежу Коломб’є. Якщо наші справи йдуть добре, я повішу там білу хустинку; якщо ні — там нічого не буде.

»Невже твоє, невдячне серце не знайде способу дати мені зрозуміти, що ти мене кохаєш, перш ніж вирушиш на цю прогулянку? Що б не сталося, будь певен в одному: я не переживу й одного дня після нашого остаточного розлучення. Ах, погана мати! Ці два слова, які я щойно написала, любий Жюльєне, — порожні. Я їх не відчуваю; зараз я можу думати лише про тебе, і написала їх тільки для того, щоб ти не засуджував мене. Тепер, коли я бачу, що ось-ось тебе втрачу, навіщо приховувати? Так! Нехай моя душа здається тобі жахливою, але нехай перед людиною, яку я обожнюю, я більше не брешу! Я й без того надто багато брехала у своєму житті. Іди, я пробачаю тобі, якщо ти більше мене не кохаєш. У мене немає часу перечитувати свій лист. Для мене це дрібниця — заплатити життям за щасливі дні, які я щойно провела в твоїх обіймах. Ти знаєш, що вони коштуватимуть мені набагато дорожче».