«Червоне і чорне», розділ VIII. ЖИТЕЙСЬКІ СПРАВИ
Зітхання потайне — завжди глибоке.
Як любо поглядом зустрітись тайкома;
Зирнеш — і враз запаленіють щоки.
Байрон, «Донжуан», п. I, стор. 74Т
Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жюльєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жюльєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.
— Бережіться, дитя моє, того, що діється у вашому серці,— сказав кюре, насупивши брови.— Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім’я вашого покликання. Ось уже стукнуло п’ятдесят шість років, як я служу священиком у Вер’єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам про це, щоб ви не піддавалися ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефект, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що в світі називають «вмінням жити», може, для мирянина й не зовсім несумісна з спасінням душі, але з нашим саном
треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі — середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним рішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що необхідно для священика. Розум ваш обіцяв багато, але дозвольте мені сказати,— додав добрий священик з слізьми на очах,— якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.
Жюльєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, втік у густий ліс над Вер’єром,
«Що це 8І мною? — сказав він нарешті сам до себе.— Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене — обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже,— це моє прагнення вибитися в люди. Він вважає, що я не гідний бути священиком, а я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п’ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і про моє покликання.
Відтепер,— міркував Жюльєн,— я покладатимусь лише на ті властивості своєї вдачі, які я перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?»
Через три дні Жюльєн знайшов привід, з якого мав би скористатися з самого початку; цей привід, по суті, був наклепом, та що з того! З помітним ваганням він признався кюре, що на перешкоді гаданому шлюбові стоїть причина, якої він не може йому назвати, бо це зашкодило б третій особі. Це, звичайно, кидало тінь на поведінку Елізи. Пан Шелан відчув у юнаковій вдачі якийсь суєтний запал, цілком відмінний від вогню, що мав горіти в серці юного служителя церкви.
— Друже мій, сказав він йому знов,— вам краще було б стати добрим сільським буржуа, поважним і освіченим, ніж священиком без покликання.
Жюльєн відповів дуже гарно на ці нові напучування: він знаходив саме ті слова, які найбільше пасували молодому запопадливому семінаристові; але тон, яким усе це вимовлялося, й вогонь, що блискав у його очах ї якого він не вмів приховати, стривожили пана Шелана.
Однак не слід погано думати про здібності Жюльєна: він добре підбирає слова, пройняті хитрим і обачним лицемірством. Для його віку це вже непогано. Що ж до жестів і тону, то він жив досі серед селюків і не мав перед собою гідних зразків. Згодом, коли вір дістав змогу спілкуватися з панством, жести його стали такі ж бездоганні, як і мова.
Пані де Реналь дивувалась, що її покоївка, діставши таку спадщину, не стала веселішою. Вона бачила, що дівчина вчащав до кюре й повертається від нього зі слізьми на очах. Нарешті Еліза сама заговорила з нею про свій шлюб..
Пані де Реналь, здавалося, що вона занедужала. її кидало то в жар, то в холод, і вона зовсім втратила сон, вона оживала тільки тоді, коли бачила перед собою покоївку або Жюльєна. їхнє майбутнє щастя, яке вони знайдуть під спільним дахом, не йшло їй з думки. Той убогий будиночок, де вони житимуть на п’ятдесят луїдорів ренти, вимальовувався їй у найчарівніших барвах. Жюльєн, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два льє від Вер’єра, в такому разі вона іноді бачитиме його.
Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, вона помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.
— Кажіть,— відповіла пані де Реналь.
— Ну, так ось, пані, він Відмовився; якісь лихі люди, мабуть, пустили на мене неславу і він повірив.
— Хто відмовився? — ледве вимовила пані де Реналь.
— Та хто ж, пані, як не пан Жюльєн! — відповіла покоївка, схлипуючи.— Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре говорить, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою, батько пана Жюльєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?
Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повторити, що Жюльєн відмовився остаточно і немає надії, що він передумає і прийде до розумнішого вирішення.
— Я зроблю ще одну, останню, спробу,— сказала вона своїй покоївці,— я сама поговорю з паном Жюльєном.
На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді — захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жюльєн уперто відмовляється і від руки і достатку Елізи.
Помалу Жюльєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розсудливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив і ґ її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь вислала всіх. її охопило почуття глибокого здивування.
«Невже я покохала Жюльєна?» — спитала вона себе нарешті.
Це відкриття, що в усяку іншу хвилину викликало б у неї докори сумління потрясло б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась ,. якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.
Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе х такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз’ятрювала собі душу, щоб ще гостріше відучувати нові відтінки щастя або горя. А до того, як у домі з’явився Жюльєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне дурисвітство, щастя, в яке вірять тільки божевільні.
Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жюльєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу, як покохала, і, щоб пояснити свій рум’янець, почала скаржитись на головний біль.
— Отакі всі жінки,— відповів пан де Реналь, голосно зареготавши.— Завжди в них там щось несправне.
Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жюльєна. Якби Жюльєн був найбридкішою людиною, тої хвилини він їй однаково сподобався б.
Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав у Вержі,— село, що уславилось трагічною історією Габріелі. За кількасот кроків від мальовничих руїн старої готичної церкви стояв старий замок з чотирма баштами, що належав панові де Реналю; біля нього — парк, розпланований так, як Тюїльрійеький, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем прогулянок. В кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.
— Кожне з цих проклятих горіхових дерев,— казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними,— коштує мені врожаю з пів-арпана землі; хліб не родить у їхньому затінку.
Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду у Вержі, як тільки пан де Реналь виїхав знову у Вер’єр у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жюльєн подав їй думку прокласти вузеньку доріжку, посипану піском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жюльєном, даючи вказівки робітникам.
Повернувшись з міста, вер’єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі значні «нововведення». Але пані де Реналь зробила їх на власні гроші, і це його трохи втішило.
Вона цілі дні проводила в плодовому саду з дітьми і разом з ними ганялася за метеликами. Вони зробили великі сачки з світлого серпанку ловили ними бідолашних лускокрилих. Цієї тарабарської назви навчив пані де Реналь Жюльєн, бо вона виписала з Безансона чудову книжку Годара, і Жюльєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок.
Їх безжально нашпилювали на великий картон, що його теж приготував Жюльєн.
Нарешті в пані де Реналь I Жюльєна знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилось зазнавати пекельних мук у хвилини мовчання.
Вони розмовляли без кінця з палким захопленням, хоч I про зовсім невинні речі. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Лізи, якій доводилось надмірно працювати. «Ніколи,— казала вона,— навіть під час карнавалу, коли в Вер’єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день».
Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.
— Ніколи ви не були така молода, пані,— казали їй її вер’єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших Краях).
Дивна річ,— і мало хто з нас цьому повірить,— але парі де Реналь дбала про свій туалет без жодних намірів. Це було їй приємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами з дітьми і з Жюльєном. Один тільки раз їздила вона у Вер’єр, щоб купити собі привезену з Мюлуза нову тканину на літні плаття.
з нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вийшовши заміж, пані де Реналь непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом & якою колись училася в монастирі Сакре-Кер.
Пані Дервіль завжди потішалася з того, що вона звала «шаленими вигадками» своєї кузини. «Мені ніколи таке не спало б на думку»,— казала вона. Ці свої несподіваної вигадки, які в Парижі були б названі дотепними експромтами, пані де Реналь вважала за дурниці і соромилась висловлювати перед своїм чоловіком, але присутність пані Дервіль їй піддавала духу. Спочатку вона дуже несміливо ділилася думками; але коли жінки довго лишалися на самоті, пані де Реналь запалювалась, довгі ранкові години минали як мить, і обом подругам було дуже весело,
На цей раз розважлива пані Дервіль помітила, що її кузина не така весела, але набагато щасливіша.
А Жюльєн відтоді, як приїхав у маєток, почував себе зовсім як дитина і, ганяючись за метеликами, так само тішився, як його учні. Після того, як він мусив раз у раз стримуватись і хитрувати,— тепер, на самоті, далеко від людських очей, інстинктивно не почуваючи ніякого страху перед пані де Реналь, він віддавався радощам життя,— таким п’янким у його віці,— серед наймальовничіших у цілому світі гір.
Пані Дервіль з першого дня здалася йому другом; він поспішив показати їй краєвид, що відкривається в кінці нової доріжки під великими горіхами. I справді, він не гірший, а може й кращий, ніж найчарівніші ландшафт Швейцарії чи італійських озер. Коли піднятися стрімчастим косогором, що починається за кілька кроків, то очі тонуть у глибоких проваллях, схили яких поросли дубовим лісом, що спускається майже до самої річки. Щасливий, вільний майже володар дому— Жюльєн водив на стрімкі скелі обох подруг, втішаючись з їхнього захоплення таким величним краєвидом.
— Для мене це як музика Моцарта,— казала пані Дервіль.
Вся краса гірських околиць Вер’єра була отруєна для Жюльєна заздрощами братів і присутністю вічно невдоволеного деспота батька. У Вержі ніщо не викликало в нього цих гірких спогадів; вперше в житті він не бачив навколо себе ворогів. Коли пан де Реналь виїжджав у місто — а це бувало нерідко,— він дозволяв собі читати, і скоро, замість того, щоб читати вночі, ховаючи лампу під перекинутим вазоном, він міг спокійно спати цілу ніч, а вдень, під час перерви між уроками, він забирався на скелі з книжкою, що була для нього єдиним учителем життя й предметом захоплення. В ній він знаходив і радість, і натхнення, і розраду в хвилини зневіри.
Деякі речі, сказані Наполеоном про жінок, його міркування про достоїнства романів, що були модні в ті часи, тепер уперше навели Жюльєна на думки, які в його ровесників з’явилися б уже давно.
Настала спека. В них установилася звичка сидіти вечорами під крислатою старою липою за кілька кроків від дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечері Жюльєн щось захоплено розповідав, відчуваючи насолоду від того, що так гарно говорить і його слухають молоді жінки. Жестикулюючи, він ненароком торкнувся руки Пані де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев’яного стільця, які звичайно ставлять у садках.
Вона відразу т відсмикнула руку; але тут Жюльєнові спало на думку, що його обов’язок — домогтися, щоб надалі ця рука не виривалась, коли він її торкнеться. Ця свідомість обов’язку, який він мав виконати, і побоювання опинитись у смішному, або, скоріше, в принизливому становищі, якби це йому не вдалося, вмить отруїли всю його радість.
«Червоне і чорне», розділ IX. ВЕЧІР У МАЄТКУ
Дідона пана Герена — чудовий ескіз.
Стром бек
Коли на другий день Жюльєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом; він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий відмінний від учорашнього, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була така ласкава з ним, а він неначе гнівається. Вона не могла відвести від нього очей.
Присутність пані Дервіль дозволяла Жюльєнові говорити менше і цілком зосередитись на тому, що він мав на думці. Цілий день Жюльєн тільки те й робив, що намагався зміцнити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух.
Він набагато раніше закінчив уроки з дітьми, і коди після цього присутність пані де Реналь знов змусила його поринути в думки про обов’язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.
Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жюльєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив — і це наче зняло з його грудей величезний тягар,— що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав по небу густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жюльєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішились цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.
Нарешті всі посідали — пані де Реналь біля Жюльєна, а пані Дервіль коло своєї подруги, Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жюльєна, ї він не знаходив, що сказати. Розмова не в’язалась.
«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» — казав собі Жульєн; бо через свою надмірну недовіру і до себе, і до інших він не міг не усвідомлювати, в якому зараз стані перебував.
Яка завгодно небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти э саду й вернутися додому. Він робив над собою таке зусилля, що в голосі його почулось хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь почав тремтіти, але Жюльєн цього навіть не помітив. Жорстока боротьба між обов’язком і несміливістю була така болісна, що він не помічав нічого, що відбувалося навколо. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб’є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі, зробити ввечері,— інакше піду до себе й застрелюсь».
I ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жюльєн вже не тямив себе від хвилювання, і на баштовому годиннику, над його головою, пробило десяту. Кожен удар цього фатального дзвона відбивався в його грудях, немов змушуючи їх здригатись.
Нарешті, коли десятий удар пробив I ще відлягався в повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь,— вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жюльєн, ледве усвідомлюючи, що він робить, знов її схопив. Хоч який він був схвильований, але його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її в своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жюльєновій руці.
Душа Жюльєна сповнилася щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась ця жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. Голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання. її подруга вирішила, що пані де Реналь нездужає, і запропонувала йти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь піде зараз у вітальню, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване мною право».
Пані Дервіль, повторила свою пропозицію повернутись у вітальню, і в цю хвилину Жюльєн міцно стиснув руку, яку йому покірно залишили.
Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й сказала ледве чутно:
— Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.
Ії слова довершили щастя Жюльєна, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною в світі. Проте в його раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жюльєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що він зробив, але він почував, що не зможе вимовити ні одного слова пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і перемога, тільки що здобута ним, зійде нанівець.
На його щастя, цього вечора його зворушливі й піднесенні промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка взагалі вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жюльєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Ці години, проведені тут, під величезною липою, посадженою, за переказом, іще Карлом Сміливим, стали для неї найщасливішою порою її життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер в густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жюльєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але як тільки вона знову сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними.
Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невідані, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не дерзало їй заснути. Жюльєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон.
На другий день його збудили о п’ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов’язок, героїчний обов’язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув у описи подвигів свого героя.
Коли подзвонили до сніданку, він, начитавшись реляцій великої армії, уже забув про свою вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: «Треба буде сказати їй, що я її кохаю».
Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який уже дві години тому приїхав з Вер’єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жюльєн цілий ранок не вчив дітей; не можна собі уявити нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.
Кожне в’їдливе слово чоловіка краяло серце пані де Реналь. Але Жюльєн все ще перебував в такому екстазі від тих великих подій, які протягом кількох годин проходили перед його мисленим зором, що йому важко було враз спуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:
— Я нездужав.
Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер’єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жюльєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.
«Цей нікчемний хлопчисько,— подумав він,— створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене».
Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жюльєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жюльєна провести її на прогулянку і подружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки повторював стиха:
— Ось вони які, ці багатії!
Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність Іще збільшувала лють Жюльєна, який раптом помітив, що
пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жюльєну стало гидко, він різко відштовхнув її і відсмикнув свою руку.
На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помітила тільки пані Дервіль; її подруга розплакалась» Саме в цю хвилину пан де Реналь почав кидати камінням в якусь сільську дівчинку, що йшла забороненою стежкою через плодовий сад.
— Пане Жюльєн, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте, що в усіх буває поганий настрій,— поквапливо сказала йому пані Дервіль.
Жюльєн кинув на неї холодний погляд, в якому відбилася безмежна зневага.
Цей погляд здивував пані Дервіль; але він вразив би її ще більше, якби вона вгадала його справжнє значення; вона прочитала б у ньому якусь невиразну надію на найлютішу помсту. Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп’єрів.
— Ваш Жюльєн якийсь несамовитий, він лякає мене,— прошепотіла пані Дервіль своїй подрузі.
— Як же йому не гніватись? г- відповіла пані де Реналь.— Після того, як він домігся від дітей таких чудових успіхів, яке це має значення, коли він перебуде один ранок, не навчаючи їх? Ні, справді, чоловіки дуже грубі.
Вперше в житті пані де Реналь відчула щось схоже на бажання помститися своєму чоловікові. Люта зненависть Жюльєна до багатих готова була от-от вибухнути На щастя, пан де Реналь покликав садівника і заходився разом з ним обгороджувати протоптану через садок стежку колючим гіллям. Жюльєн не відповідав ні слова на всі ті милі речі, які він чув під час прогулянки від своїх супутниць. Як тільки пан де Реналь відійшов, обидві подруги, пославшись на втому, взяли Жюльєна попід руки.»
Він ішов між двома жінками, розчервонілими від хвилювання й збентеження, і який дивний контраст являло поряд з ними його бліде обличчя, погордливий, похмурий і рипучий вираз. Він зневажав обох жінок і всі ніжні почуття.
«От лихо — казав він сам собі.— Немає в мене навіть п’ятисот франків ренти, щоб закінчити навчання. Ех, послав би я його під три чорти!»
Поринувши в свої похмурі думки, Жюльєн ледве чув ласкаві слова обох подруг; те, що доходило до його свідомості, здавалося йому безглуздим, дурним, безпорадним, одне слово — «бабським базіканням».
Пані де Реналь, аби про щось говорити і якось підтримати розмову, між іншим сказала, що її чоловік приїхав сьогодні з Вер’єра, бо сторгував у одного фермера кукурудзяну солому (в цих краях матраци набивають кукурудзяною соломою).
— Чоловік зараз уже не повернеться до нас,— додала пані де Реналь.— Вони з садівником і камердинером перетріпуватимуть матраци в усьому домі. Вранці вони вже понабивали всі матраци на другому поверсі, тепер пішли на третій.
Жюльєн змінився на обличчі; він якось дивно глянув на пані де Реналь і, прискоривши ходу, пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.
— Врятуйте мене,— сказав Жюльєн пані де Реналь,— тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене в один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.
Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.
— Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.
— I в ній портрет? — вимовила пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.
Жюльєн помітив її збентеження і негайно скористався з цього.
— В мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, пані, не дивіться на цей портрет — це моя таємниця.
— Це таємниця! — повторила ледве чутно пані де Реналь.
Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванились своїм багатством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання вже збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жюльєна про деякі подробиці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.
— Отже,— повторила вона, ідучи,— кругла коробочка 8 чорного картону, зовсім гладенька.
— Так, пані,— відповів Жюльєн тим суворим тоном, який з’являється в людини у хвилини небезпеки.
Бліда, немов ідучи на смерть, вона зійшла на третій поверх. На довершення всіх мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що вона мусить допомогти Жюльєнові, повернула їй сили.
«Треба за всяку ціну дістати цю коробочку»,— казала вона собі, прискорюючи ходу.
Вона почула, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жюльєна. Але, на її щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала собі всі пальці. Але, хоч вона й була дуже чутлива до болю, зараз вона його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.
Ледве позбулася вона страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.
«Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає».
Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів. її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жюльєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Він, блідий, знесилений, дуже перебільшував небезпеку, яка йому загрожувала.
«Портрет Наполеона,—казав він сам собі, похитуючи головою.— I його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! I портрет цей знаходить пан де Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! I на довершення необережності, на звороті портрета на білому картоні — рядки, написані моєю рукою. I тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! I кожне з цих освідчень датоване. Останнє — позавчорашнім числом.
Так би й загинуло в одну мить моє добре ім’я! — казав собі Жюльєн, дивлячись, як горить коробочка,— а це все, що я маю, тільки ним я й живу… Що за життя, боже праведний!»
Через годину, знесилений і сповнений жалю до самого себе, він зовсім розчулився. Зустрівшись з пані де Реналь, він узяв її руку і поцілував з незвичною для нього щирістю. Вона аж зашарілася від щастя, але майже в ту саму мить відштовхнула Жюльєна в пориві ревнощів. Гордість Жюльєна, так недавно вражена, відібрала йому розум. Він знов бачив у пані де Реналь тільки багату даму; він зневажливо випустив її руку і пішов. У глибокій задумі блукав Жюльєн по саду, і на губах його з’явилась гірка посмішка.
«Гуляю собі спокійнісінько, наче я сам собі хазяїн. Дітьми я не займаюсь, і мені знову доведеться вислухати принизливі докори пана де Реналя, і він матиме рацію. I Жюльєн побіг у дитячу кімнату. Пестощі найменшого хлопчика, якого він дуже любив, трохи заспокоїли його жагуче горе.
«Цей іще не зневажав мене»,— подумав Жюльєн. Але незабаром він став докоряти собі за своє м’якосердя, вважаючи, що це з його боку не що інше, як вияв слабкості. «їхні діти пестять мене, як оте куплене їм вчора мисливське цуценя».
«Червоне і чорне», розділ X. БЛАГОРОДНЕ СЕРЦЕ Й МАЛІ СТАТКИ
Того ж бо й зраджує нас пристрасть, брате,
То прагнемо її ми приховати.
То більше хмар, то більшій буть грозі.
Байрон, «Дон-Жуан», п. I, стор. 7
Пан де Реналь, обійшовши всі кімнати замку, повернувся в дитячу кімнату разом зі слугами, що несли матраци» Раптова поява цього чоловіка була для Жюльєна краплею, що переповнила чашу.
Блідніший і похмуріший, ніж звичайно, він кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.
— Пане,— сказав йому Жюльєн,— невже ви думаєте, що ваші діти з будь-яким іншим учителем досягли б таких успіхів, як зі мною? Якщо ви відповісте — ні,— провадив Жюльєн, не даючи панові де Реналю щось сказати,— то як насмілилися ви докоряти мені, що я не звертаю на них уваги?
Пан де Реналь, який вже отямився від переляку, вирішив, що цей селюк недарма дозволяє собі такий тон, що він одержав якусь вигідну пропозицію I хоче від них піти. А, Жюльєн уже не міг стримати своєї люті.
— Я проживу і без вас, пане,— додав він.
— Мені дуже прикро, що ви так розхвилювалися,— відповів пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять кроків, вони застеляли ліжка.
— Це зовсім не те, чого я жадаю, пане,— скрикнув Жюльєн у нестямі,— згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутності жінок.
Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагається Жюльєн, і болісна боротьба точилась у його душі. I тут Жюльєн, оскаженівши від люті, крикнув:
— Я знаю, куди я піду, пане, з вашого дому! Почувши ці слова, пан де Реналь в ту ж мить уявив
собі Жюльєна в домі пана Вально.
— Ну що ж, пане,— зітхаючи, відповів він нарешті таким тоном, яким кличуть хірурга, щоб зробити найболіснішу операцію,— я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з післязавтра,— бо це буде перше число,— я вам платитиму щомісяця п’ятдесят франків.
Жюльєн трохи не розсміявся; він остовпів, і весь гнів його вщух.
«Я ще мало зневажав цю тварюку — казав він собі.
— Оце ж і є, певна, найбільше перепрошення, на яке здатна ця підла душа
Діти, що слухали цю сцену пороззявлявши роти, побігли в сад сказати матері, що пан Жюльєн страшенно гнівався але тепер він діставатиме щомісяця п’ятдесят франків.
Жюльєн, за звичкою, пішов слідом за ними, навіть не глянувши на пана де Реналя, якого він покинув дуже роздратованим.
«Він уже коштує мені сто шістдесят вісім франків, цей Вально,— казав той сам собі.—8 Треба йому рішуче нагадати про його постачання для притулку підкидьків».
Не минуло й хвилини, як Жюльєн повернувся до пана де Реналя:
— Мені треба піти на сповідь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що я буду відсутнім кілька годин.
— Мій дорогий Жюльєне,— сказав пан де Реналь, вимушено засміявшись,— якщо хочете, то йдіть на півдня, ще й завтра на весь день! Візьміть коня в садівника, друже мій, їдьте у Вер’єр.
«Він їде дати відповідь панові Вально,— подумав пан де Реналь,— він мені нічого не обіцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».
Жюльєн хутко зібрався і пішов на гору великим лісом, яким можна було пройти з Вержі у Вер’єр. Він не збирався зразу йти до пана Шелана. В нього не було ані найменшого бажання силувати себе знов, щоб розігрувати лицемірну сцену: йому треба було розібратися у тому, що робилося в його душі, і прислухатись до безлічі почуттів, які хвилювали його.
«Я виграв битву,— сказав Жульєн сам собі, як тільки опинився в лісі, де ніхто не міг його бачити.— Так, я виграв битву».
Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний Спокій.
«Отже, я матиму п’ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого саме?»
Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло Жюльєна. Його навіть на мить зачарувала краса лісу, серед якого він ішов. Величезні брили голих скель відірвалися колись від гори й скотилися у ліс. Могутні ясени верхівками сягали аж до вершин цих скель; в затінку яких була чудесна прохолода, тоді як поруч, за три кроки, немилосердно пекло сонце.
Жюльєн спинявся на хвилину в затінку і йшов далі вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на вершину величезної скелі; тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало в нього посмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило йому душу ясним спокоєм і навіть радістю. Пан де Реналь в його очах був і тепер уособленням всіх багатіїв і всіх нахаб у світі; але Жюльєн почував, що його недавня ненависть, незважаючи на всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби Жульєн більше не бачив пана мера, він за тиждень забув би і його, і його замок, і собак, і дітей, і всю його сім’ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п’ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уник величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, ї треба все ж таки відгадати, в чому тут причина. Та відкладемо па завтра неприємні міркування». ,
Жюльєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявині під скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали навколо западала нічна тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася біля його ніг, на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно виписував у небі величезні кола. Жюльєн машинально стежив очима за цим хижим птахом. Його вражали щ спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, його самотності»
Ось така доля була в Наполеона; чи не судилася вона I йому?
«Червоне і чорне», розділ XI. ВЕЧІР
В ній навіть холодність була приємна.
Маленька ручка з трепетом легким
Йому нараз потисла руку чемно I вислизнула. Потиском таким,
Що натякав на почуття взаємне,
Він був збентежений. 0, що ж це з ним?
Невже можливо це?
Байрон, «Дон-Жуану, п. I, стор. 71
Треба все-таки було показатись і у Вер’єрі. Коли Жюльєн виходив з дому священика, Йому пощастило зустріти пана Вально, якому він поспішив розповісти про те, що йому збільшили платню.
Повернувшись у Вержі, Жюльєн вийшов у сад тільки пізно ввечері. Душа його стомилася від надміру хвилювань, пережитих сьогодні. «Що я їм скажу? — думав він тривожно, згадуючи дам. Йому не спадало на думку, що саме тепер душевний стан його був на рівні тих дрібниць, якими звичайно обмежується коло жіночих інтересів. Часто пані Дервіль і навіть її подруга не розуміли Жюльєна, ї він, в свою чергу, розумів тальки наполовину те, що вони йому казали. Така була дія бурхливих і, якщо можна так сказати, величних пристрастей, що хвилювали душу юного честолюбця. В цій дивовижній істоті майже щодня клекотали бурі.
Прямуючи в сад, Жюльєн був схильний прилучитися до інтересів гарненьких кузин. Вони чекали його з нетерпінням. Він сів, як і звичайно, поруч з пані де Реналь. Незабаром стало зовсім темно. Він спробував заволодіти білою рукою, яку давно вже бачив біля себе на бильці стільця. Після деякого вагання її вирвали, і було помітно — з незадоволенням. Жюльєн готовий уже був примиритись з цим і весело провадити далі розмову, коли почув, що підходить пан де Реналь.
В Жюльєна все ще бриніли в вухах образи, яких він наслухався вранці. «Чи це не гарна нагода поглузувати з цієї тварюки, яка може все собі дозволити за свої гроші? Ось я заволодію рукою його дружини саме в його присутності! Так, я це зроблю! Я, до кого він виявив стільки зневаги!»
В ту саму мить спокій, так мало властивий вдачі Жюльєна, покинув його. Його опанувала тривога і бажання, щоб пані де Реналь дозволила йому взяти її руку. Більше ні про що він не міг думати.
Пан де Реналь з обуренням говорив про політику: двоє чи троє вер’єрських фабрикантів ставали багатшими, ніж він, вони конкуруватимуть з ним на виборах. Пані Дервіль слухала його. Жюльєн, якого ці розмови дратували, присунув свій стілець до пані де Реналь. Темрява ховала всі рухи. Він насмілився покласти руку зовсім близько до її гарної оголеної руки. В збентеженні, не знаючи сам, що робить, він припав щокою до руки пані де Реналь і наважився торкнутися її губами.
Пані де Реналь затремтіла. Чоловік її був за чотири кроки; вона поквапливо дала Жюльєнові руку і в той самий час злегка його відштовхнула. Поки пан де Реналь проклинав негідників і якобінців, що багатіють, Жюльєн вкривав простягнуту йому руку пристрасними поцілунками,— принаймні такими вони здавались пані де Реналь. А проте бідолашна жінка цього самого фатального дня мала доказ, що юнак, якого вона, сама того не знаючи, кохала, любив іншу. Весь час, поки Жюльєн був відсутній, вона почувала себе до краю нещасною, і це змусило її замислитись.
«Як? Невже я кохаю його? — казала вона собі.— Невже я, заміжня жінка, закохалась? Але ніколи я не почувала до свого чоловіка нічого схожого на це страшне божевілля, яке не дає мені й на мить забути Жюльєна. А він же, зрештою, тільки хлопчик, сповнений поваги до мене. Це божевілля, мабуть, минеться. Та хіба моєму чоловік9ві не байдуже, які почуття я плекаю до цього юнака? Панові де Реналю зробилося б нудно від розмов з Жюльєном, від усіх наших фантазій. Він заклопотаний лише своїми справами. Я нічого в нього не відбираю заради Жюльєна».
Ніяке лицемірство ще ніколи не порушувало чистоти її наївної душі, що розгубилась від пристрасті, не звіданої досі. Пані де Реналь піддалась обману несвідомо для себе, а тим часом її доброчесність вже інстинктивно била на сполох, Така боротьба відбувалась у ній, коли Жюльєн вийшов у сад. Вона почула його голос, і майже в ту саму мить побачила, що він сідає поруч неї. Душа її немов полинула на крилах чарівного раювання, яке протягом двох минулих тижнів не так спокушало її, як дивувало. Все було для неї несподіваним. Проте через кілька хвилин пані де Реналь подумала: «Що ж це таке? Виходить, досить мені тільки побачити його — і я вже ладна простити йому все». Вона злякалася саме тоді вона вихопила
Його сповнені пристрасті поцілунки — ніколи в житті ніхто так не цілував рук пані де Реналь — і змусили її зовсім забути, що він, можливо, кохає іншу жінку. В її очах він уже не був винним. Жагуча мука, породжена підозрою, змінилась щастям, про яке вона ніколи й не мріяла, і вона не тямила себе від кохання й нестримної радості. Вечір був чарівний для всіх, крім вер’єрського мера, що не міг забути отих забагатілих фабрикантів. Жюльєн уже не думав ні про свої похмурі заміри, ні про свої честолюбні мрії, здійснення яких вимагав таких великих зусиль. Вперше в житті він був захоплений силою краси. Поринувши в невиразні й солодкі мрії, такі незвичні для його вдачі, тихенько стискаючи жіночу руку, що зачарувала його своєю довершеною красою, він у напівзабутті слухав шелест легкого нічного вітерцю в липовому листі і далеке гавкання собак коло млина на березі Ду.
Однак його почуття були приємні, але не пристрасні. Ідучи до себе в кімнату, він думав тільки про одне: як
це щастя — знов поринути в читання улюбленої книги. Для юнака в двадцять років думка про широкий світ і про те, як він здивує цей світ, переважає все інше.
Але незабаром він відклав книгу. Роздумуючи про перемоги Наполеона, він якось по-новому глянув і на свою перемогу. «Так, я виграв бій,— думав він,— але треба скористатися з своєї перемоги, треба принизити гордість цього зарозумілого дворянина, поки він відступає. Ось так діяв Наполеон. Треба буде вимагати відпустку на три дні, щоб відвідати мого друга Фуке. Якщо пан де Реналь відмовить мені, я знову йому заявлю, що піду від нього,— і він поступиться».
Пані де Реналь ні на хвилину не заплющила очей. Їй здавалося, що вона досі й не жила зовсім. Вона знову переживала в думці те раювання, що охопило її, коли вона відчула, як Жюльєн вкриває її руку жагучими поцілунками.
I раптом їй спало на думку жахливе слово «перелюбство». Уся та гидка, бридка розпуста, що інколи йде поруч з чуттєвим коханням, раптом стала перед нею. Ці переживання намагались потьмарити й забруднити ніжний і прекрасний образ Жюльєна і щастя кохати його. Майбутнє малювалось їй у зловісних барвах. Пані де Реналь вже бачила, як усі зневажають її.
Це були жахливі хвилини; душа її блукала в невідомих краях. Тільки-но їй випало несподіване щастя, а вона вже поринула в безодню жахливих мук. Пані де Реналь не уявляла, що можна так страждати, розум її затьмарився. На одну мить в неї майнула думка признатись чоловікові в тому, що вона боїться закохатися в Жюльєна. їй довелося б тоді розказати про нього все. На щастя, вона пригадала повчання, почуте колись, напередодні весілля, від тітки,— повчання про те, як небезпечно бути відвертою з чоловіком, що, зрештою, е володарем своєї дружини. В нестерпному розпачі вона заламувала руки.
В уяві пані де Реналь безладно виникали найсуперечливіші й болісні думки. То вона боялась, що Жюльєн не кохає її, то раптом її охоплював жах, вона відчувала себе злочинницею й тремтіла так, немов її завтра мали виставити біля ганебного стовпа на міській площі в Вер’єрі з дощечкою на грудях, що оповідує всіх про її перелюбство.
Пані де Реналь не мала ніякого життєвого досвіду; навіть коли б вона була при здоровому розумі й твердій
пам’яті, їй би не спало на думку, що завинити перед богом — це не те, що стати жертвою загальної зневаги
й зазнати прилюдної ганьби.
Коли жахлива думка про перелюбство і про все те безчестя, яке цей злочин, здавалось їй, неминуче тягне за собою, покидала її і коли вона починала мріяти про насолоду жити з Жюльєном в невинності, як жила досі, її жахала нова нестерпна думка, що Жюльєн кохає іншу жінку. Вона пригадувала, як він зблід, злякавшись, що в нього відберуть її портрет або що він скомпрометує її, якщо хтось його побачить. Вперше вона бачила страх на А його благородному й спокійному обличчі. Ніколи він не виявляв такого хвилювання через неї або через її дітей. Ця нова думка довела її горе до такої міри, якої не може знести людська душа. Пані де Реналь мимоволі застогнала, і її стогін збудив покоївку. Раптом вона побачила перед собою полум’я свічки і впізнала Елізу, що стояла біля її ліжка.
— То це вас він кохає? — скрикнула вона в нестямі.
Покоївка, здивована незвичайним збудженням своєї пані, на щастя, не звернула ніякої уваги на ці дивні слова. Пані де Реналь зрозуміла, що вчинила якусь необережність.
— В мене гарячка,— сказала вона їй,— і я, здається, марила. Побудьте біля мене.
Змушена стримуватись, вона помалу прийшла до тями, і їй стало трохи легше. Розум, що покинув її, поки вона у була в напівзабутті, тепер прояснився. Щоб уникнути щ пильного погляду покоївки, вона наказала їй читати газету. Під монотонний голос дівчини, що читала довгу статтю «Щоденної газети», пані де Реналь прийшла до добро ) чесного рішення — поводитись із Жюльєном, коли вона його знов побачить, якомога холодніше.
«Червоне і чорне», розділ XII. ПОДОРОЖ
В Парижі можна побачити елегантних людей,
в провінції трапляються люди сильної вдачі.
Сійвс
На другий день, о п’ятій годині, перше ніж пані де Реналь вийшла з спальні, Жюльєн уже відпросився в її чоловіка на три дні. Несподівано для себе Жюльєн відчув бажання побачити пані де Реналь, йому пригадалась її прекрасна рука. Він вийшов у сад; вона довго змусила себе чекати. Але якби Жюльєн кохав її, він помітив би її за прочиненими віконницями другого поверху; притулившись чолом до шибки вікна, вона дивилась на нього. Нарешті, всупереч усім своїм рішенням, пані де Реналь наважилась вийти в сад. Замість звичайної блідості на лиці її зараз палав рум’янець. Ця щиросерда жінка видимо хвилювалась. Якась вимушеність, навіть гнів порушували властивий їй вираз спокійної ясності, яка немов підносила її високо над буденними життєвими інтересами і надавала її небесним рисам стільки чарів.
Жюльєн поквапно підійшов до неї. Він захоплено милувався її гарними оголеними руками, напівприкритими накинутою наспіх шаллю. На свіжому ранковому повітрі, здавалось, ще яскравіше палали її щоки, на яких після пережитих за ніч хвилювань грав гарячковий рум’янець. Ця скромна й зворушлива краса, одухотворена думкою — чого не встрінеш у простолюдки,— немов збудила в Жюльєні ту сторону його душі, про яку він і сам не здогадувався. Захоплений жіночою красою, якою жадібно впивався його зір, він не мав сумніву, що його зустрінуть приязно. Тим більше вразила Жюльєна її підкреслено крижана холодність, в якій він запідозрив бажання поставити його на місце.
Радісна усмішка завмерла на його устах; він знов згадав, яке місце посідає в суспільстві, особливо — в очах знатної дами й багатої спадкоємиці. Він в одну мить змінився на обличчі: на ньому позначилась гордовитість і злість на самого себе. Він відчув пекучу досаду, що прочекав тут більше ніж годину тільки для того, щоб його принизили.
«Лише дурень може гніватись на інших,— казав він собі.— Камінь падає тому, що він важкий. Невже я завжди буду такою дитиною? Коли я нарешті навчуся віддавати цим людцям саме стільки душі, скільки належить за їхні гроші? Якщо я хочу поважати сам себе й домогтися їхньої поваги, треба показати їм, що тільки моя бідність укладає угоди и з їхнім багатством, а моє серце віддалене на тисячу льє від їхнього нахабства, воно тоді так високо, що до нього не можуть торкнутись нікчемні вияви їхньої зневаги або ласки».
У той час, як ці почуття сповнювали душу юного гувернера, його рухливе обличчя набирало виразу враженої гордості й люті. Пані де Реналь зовсім розгубилася. Доброчесна холодність, якою вона хотіла його зустріти, змінилась на її обличчі виразом співчуття — співчуття, пройнятого подивом перед несподіваною зміною його настрою, Незначущі фрази, якими звичайно обмінюються вранці,— про здоров’я, про гарну погоду,— застигли на вустах в обох. Розум Жюльєна не був затьмарений пристрастю, а тому він зумів показати пані де Реналь, що не вважає їхні стосунки дружніми: він нічого не сказав їй про свій від’їзд, вклонився й пішов.
В той час, як вона стежила за ним очима, вражена похмурою зверхністю його погляду, ще вчора такого привітного, до неї підбіг її старший хлопчик і сказав, цілуючи її:
— А в нас канікули, пан Жульєн сьогодні від’їздить.
Від, цих слів пані де Реналь вся похолола. Вона була нещаслива через свою порядність і ще нещаснійша через малодушність.
Нова подія заступила все в її уяві. Всі мудрі рішення минулої страхітливої ночі вмить розвіялись. Тепер ішлося не про те, щоб опиратись своєму чарівному коханому, а про загрозу втратити його навіки.
Однак треба було вийти до сніданку. На довершення біди, пан де Реналь і пані Дервіль тільки й говорили що про подорож Жюльєна. Рішучий і навіть зухвалий тон, яким той зажадав відпустки, здався вер’єрському меру підозрілим.
— Ясно, що цього селюка хтось переманює. Але хто б це не був, хоч би й сам пан Вально, його, певно, збентежить сума в 600 франків на рік, яку віднині доведеться витрачати. Вчора у Вер’єрі в нього, мабуть, попросили три дні відстрочки, щоб подумати, а сьогодні цей негідник тікає в гори, щоб не давати мені відповіді. Подумати лише, що ми змушені рахуватися з якимось нікчемним майстровим, нахабою — ось до чого ми дійшли
«Якщо навіть мій чоловік, не уявляючи собі, як глибоко образив Жюльєна, і той гадає, що він нас покине, то що тоді думати мені? — сказала собі пані де Реналь. Ах, усьому кінець!»
Щоб мати змогу виплакатись без свідків і не відповідати на розпитування пані Дервіль, вона сказала, що в неї страшенно розболілась голова, пішла до себе й лягла в ліжко,
— Ну й жінки,— повторив пан де Реналь,— завжди в них щось негаразд. Ото мудрі штучки! — і він, посміюючись, вийшов.
В той час, як пані де Реналь переживала найжорстокіші муки пристрасті, якої їй судилось зазнати, Жюльєн
весело простував стежкою серед найчудовіших у світі гірських краєвидів. Йому треба було перевалити через велике гірське пасмо на північ від Вержі. Стежка, якою він ішов серед густого букового лісу, зміїлась безліччю зиґзаґів на схилі високої гори, що замикає з півночі долину Ду. I незабаром над горбами, що не пускають річку Ду текти на південь, зір подорожнього сягає аж до родючих рівнин Бургундії й Божоле. Хоч душа юного честолюбця не була чутлива до такої краси, час від часу він мимоволі зупинявся, щоб глянути на широкий і величний краєвид. Нарешті він зійшов на вершину високої гори, через яку треба було перевалити, щоб пройти навпростець у відлюдну долину, де жив його друг, молодий лісоторгівець Фуке. Жюльєн не квапився побачити Фуке — ні його, ні будь-кого з людей. Сховався, мов хижий птах, серед
.’ голих скель на вершині великої гори, він міг здаля побачити всякого, хто б не йшов сюди. На майже прямовисному схилі однієї скелі Жюльєн помітив невеличкий грот. Він видерся на скелю й незабаром влаштувався у гроті.
– «Тут,— сказав він собі, і очі його радісно заблищали, ніхто не зможе заподіяти мені лиха».
Жюльєнові схотілось записати тут свої думки,—в усякому іншому місці I- це було б для нього небезпечно. Квадратна кам’яна брила була йому замість стола. Перо його літало; він не бачив нічого навколо себе. Нарешті помітив, що сонце сідає за далекі гори Божоле.
«Чому б мені не перебути тут ніч? — подумав Жюльєн.— У мене е хліб, і я вільний». При цьому величному слові його душа запалала. Вічне лицемірство довело його до того, що він не міг відчувати себе вільним навіть з Фуке. Підперши голову руками, Жюльєн сидів у гроті, тішачись мріями й відчуттям волі, щасливий, як іще ніколи в житті. Не помітив, як один по одному згасли останні промені вечірньої заграви. В безмежній непроглядній темряві душа його поринула в споглядання картин його майбутнього життя в Парижі. Насамперед він уявляв собі таку прекрасну й розумну жінку, якої не зустрінеш у провінції. Вони палко кохають одне одного. Якщо він розлучається з н«ю на кілька хвилин, то тільки Cтендаль для того, щоб укрити себе славою й стати ще достойнішим її кохання.
Але тут усякого вихованого серед сумної дійсності паризького світу юнака, навіть з уявою Жюльєна,— холодна іронія пробудила б від такої романтичної маячні; великі подвиги й надія прославитись миттю розвіялися б, а натомість пригадалася б загальновідома істина: коли покидаєш коханку,—горе тобі! Вона зрадить тебе двічі або й тричі на день. Однак наш юний селянин вважав, що для звершення героїчних подвигів йому бракує лише щасливої нагоди.
Тим часом глуха ніч давно заступила день, а до селища, де жив Фуке, треба було пройти ще два льє. Перш ніж покинути грот, Жюльєн розклав багаття і старанно спалив усе, що написав.
Вія дуже здивував свого друга, коли постукав до нього о першій годині ночі. Фуке саме писав рахунки. То був довготелесий і незграбний юнак, із грубими рисами обличчя й довжелезним носом, але під його непривабливою зовнішністю ховалося предобре серце.
— Чи ти не посварився з своїм паном де Реналем, що отак зненацька прийшов до мене?
Жюльєн розповів йому так, як він вважав за потрібне, про вчорашні події.
— Зоставайся в мене,— сказав йому Фуке,— я бачу, ти вже добре знаєш і пана де Реналя, і Вально., і супрефекта Можірона, і кюре Шелана. Ти розкусив лукаву вдачу цих панків; тепер тобі саме годилося б зайнятись торгами на підряди. Ти краще за мене знаєш арифметику і міг би вести мої рахунки. Я чимало заробляю на своїй торгівлі. Але сам не можу з усім упоратись і боюся взяти компаньйона, щоб не натрапити на шахрая, а тому щодня пропускаю вигідні справи. У минулому місяці я дав заробити шість тисяч франків Мішо із Сент-Амана, я його вже шість років не бачив і випадково зустрів на торгах у Понтарльє. Чому б тобі не заробляти ці шість тисяч або принаймні хоч три тисячі? Адже якби ти був зі мною на торгах, я б накинув ціну на деревину, всі б відступилися, й вона лишилася б за мною. Іди до мене в компаньйони.
Ця пропозиція була неприємна Жюльєнові, вона не в’язалася з його фантастичними мріями. За вечерею, яку вони зварили самі, як герої Гомера, бо Фуке жив самотньо, він показав Жюльєнові свої рахунки, щоб довести, яка прибуткова його торгівля деревом. Фуке був високої думки про освіту і вдачу Жюльєна.
Нарешті Жюльєн залишився сам у маленькій комірчині з ялинових колод. «Справді,— казав він сам собі,— я можу тут заробити кілька тисяч франків, а потім уже вирішу, що одягати: мундир чи сутану, залежно від моди у Франції. Заощаджений статок допоміг би мені подолати усякі дрібні перешкоди. Живучи тут самотою, я зумів би позбутися свого темного неуцтва щодо всяких поважних матерій, які цікавлять панів у салонах. Але Фуке не хоче одружуватись, хоч сам тільки й торочить, що самотність робить його нещасним. Ясно, що коли він бере в компаньйони людину, яка нічого не може вкласти у справу, значить, він сподівається мати товариша, який його ніколи не покине.
— Та невже я обдурю свого друга? — з обуренням скрикнув Жюльєн. Цей юнак, для якого лицемірство і неприхильність до людей були звичайним способом пробивати собі дорогу, тепер не міг припустити й думки про найменшу неделікатність щодо людини, яка його любить.
Але раптом Жюльєн зрадів: він знайшов привід відмовитись. «Як? Змарнувати сім чи вісім років? Та мені ж буде двадцять вісім; а в цих літах Бонапарт уже здійснив величні діла! Поки я, нікому не відомий, набуду трохи грошенят, тиняючись по торгах і запобігаючи ласки» якихось жалюгідних шахраїв,— хто знає, чи збережеться ще тоді в моєму серці хоч іскра священного вогню, необхідного для того, щоб здобути славу?»
На другий ранок Жюльєн стримано й рішуче заявив доброму Фуке, який вважав справу вирішеною, що покликання до святого служіння церкві не дозволяє йому прийняти його пропозицію. Фуке не міг отямитись від подиву.
— Але ж подумай,— повторював він,— я беру тебе в компаньйони, або, якщо хочеш, даю тобі чотири тисячі франків на рік. А ти хочеш вернутись до свого пана де Реналя, для якого ти — не більше як багно на його чоботях. Коли в тебе буде двісті луїдорів, хто тобі заважатиме піти в твою семінарію? Скажу більше, я обіцяю виклопотати тобі найкращу парафію в окрузі. Знаєш,— додав Фуке, притишуючи голос,— я постачаю дрова панові ***, панові ***, панові ***. За дуб найвищого ґатунку вони платять мені, як за хмиз, але мені це вигідно; де можна краще вкласти свої гроші? Та ніщо не могло переконати Жюльєна, що посилався на своє покликання, і Фуке кінець кінцем вирішив, що друг його трохи схибнувся з розуму. На третій день рано-вранці Жюльєн покинув свого приятеля, щоб пробути день у горах серед скель. Він знайшов свій маленький грот, але тепер у його душі не було спокою: пропозиція друга порушила його. Як Геракл, він був на роздоріжжі, але не між пороком і доброчесністю, а між посередністю, що забезпечувала надійний добробут, і героїчними мріями юності. «Значить, у мене немає справжньої твердості,— казав він сам собі; і цей сумнів мучив його найбільше.— Я не з тої глини виліплений, з якої виходять великі люди, бо ж я боюся, щоб ці вісім років, поки я зароблятиму на хліб, не відібрали в мене ту чудесну силу, що надихає на великі справи».
