«Червоне і чорне», розділ V. ЧУТЛИВІСТЬ I ВЕЛИКОСВІТСЬКА СВЯТБННИЦЯ
Тут настільки звикли до банальностей,
що будь-яка свіжа думка здається зухвальством.
Горе тому, хто сяйне своєрідністю у розмові,
«Фоблаа»
Минув не один місяць випробування, і ось в якому стані були справи Жюльєна на той день, коли управитель передав йому платню за третій квартал. Пан де Ла-Моль доручив йому нагляд за управлінням його маєтками в Бретані і в Нормандії. Жюльєн часто туди виїздив. На нього було покладено ведення всього листування з приводу горезвісного позову абата де Фрілера; абат Пірар ознайомив його зі справою.
Керуючись коротенькими замітками, які маркіз робив на берегах адресованих йому листів, Жульєн складав відповіді, і пан де Ла-Моль підписував майже всі.
У богословській школі викладачі, хоч і нарікали на недостатню старанність Жюльєна, але вважали його одним з кращих учнів. Різноманітні заняття, яким він віддавався з усім запалом враженого честолюбства, швидко зігнали з Жюльєнового лиця свіжі барви, які воно мало в провінції. А втім, його блідість була заслугою в очах паризьких семінаристів. На думку Жюльєна, вони 6улж далеко не такі лихі, не так молилися на копійку, як учні безансонської семінарії; а ті, в свою чергу, вважали його сухотним.
Маркіз подарував йому коня. Побоюючись, що товариші можуть його зустріти під час прогулянок верхи, Жюльєн сказав їм» що лікар приписав йому верхову їзду.
Абат Пірар ввів його в різні янсеністські кола. Жюльєн був приголомшений. В його уяві релігія була невід’ємно зв’язана з лицемірством і жадобою наживи. Він був зачарований цими побожними й суворими людьми, байдужими до прибутків Деякі з янсеністів відчули до нього приязнь і давали йому поради. Новий світ відкрився перед Жюльєном. У янсеністів він познайомився з графом Альтамірою, людиною гігантського зросту, лібералом, засудженим до смертної кари у своїй країні, а проте віруючим. Цей дивний контраст — побожність і волелюбність — вразив його.
Стосунки Жюльєна з молодим графом де Ла-Молем були прохолодні. Норбер вважав, що Жюльєн відповідає занадто різко на жарти деяких його друзів. Порушивши кілька разів правила ввічливості, Жюльєн дав собі слово більш ніколи не заговорювати з мадемуазель Матильдою. З ним тепер поводились дуже чемно в палаці де Ла-Моль, але він почував, що чимось принизив себе в їхніх очах. Його провінційний здоровий глузд знаходив пояснення цьому в народному прислів’ї: добра обнова, поки нова.
Можливо, Жюльєн став трохи проникливіший, ніж на початку, а може, його вже не так чарувала паризька ввічливість, що спершу його так захопила.
Як тільки він переставав працювати, його охоплювала безмежна нудьга. Така вже висушуючи дія чарівної гречності, точно виміряної і зваженої відповідно до суспільного стану кожного,— гречності вищого світу. Людина з чутливим серцем одразу помічає цю штучність.
Звичайно, можна закинути провінції грубуватий і не дуже ввічливий тон. Але там, відповідаючи вам, хоч трохи запалюються. В палаці де Ла-Моль ніхто не ображав самолюбство Жюльєна, а проте часто надвечір він був готовий розплакатись. В провінції, якщо з вами що-небудь трапиться при вході в кав’ярню, офіціант виявить до вас співчуття. Але якщо в цій пригоді є щось прикре для вашого самолюбства, він, співчуваючи вам, десять разів повторить неприємне для вас слово. В Парижі з делікатності сміються тільки за вашою спиною, але ви завжди для всіх чужий.
Обійдемо мовчанням безліч дрібних пригод, що могли б зробити Жюльєна смішним, якби він не був, так би мовити, нижче смішного. Надмірна чутливість штовхала його на тисячі всіляких промахів. Всі його розваги були, по суті, заходами самозахисту: він щодня вправлявся на стрільбищі, був ретельним учнем одного з найвидатніших учителів фехтування. Кожної вільної хвилини Жюльєн, замість того, щоб, як колись, сідати за книжку, біг у манеж і брав найноровистіших коней. Під час їзди з берейтором він майже щоразу падав з коня.
Маркізові подобалась його вперта працьовитість, його мовчазність, розум, і потроху він передав Жюльєнові всі складні й заплутані справи. В ті хвилини, коли високі честолюбні задуми, яким віддавався маркіз, дозволяли йому трохи перепочити, він дуже розумно порядкував своїми справами. Знаючи всі найсвіжіші новини, він успішно грав на біржі. Маркіз купував будинки, маєтки, ліси, але був дратівливий і гнівався через дрібниці. Він шпурляв сотнями луїдорів і судився за сотню франків. Багата людина з широкою натурою шукає в справах розваги, а не користі. Маркізові був справді потрібний, так би мовити, начальник штабу, який привів би в стрункий і зручний для огляду лад всі його грошові справи.
Пані де Ла-Моль, незважаючи на свою дуже стриману вдачу, іноді глузувала з Жюльєна. Все мимовільне, що породжується чутливістю, навіює жах знатним» дамам, це антипод добропристойності. Кілька разів маркіз заступився за Жюльєна. «Якщо він смішний у вашій вітальні, то за робочим столом він незрівнянний»,— казав маркіз. 3 свого боку Жюльєну здалося, що він вгадав таємницю маркізи. Вона ставала поблажливою і виявляла до всього цікавість, як тільки лакей оповіщав ім’я барона де Ла-Жумат. Це була холодна істота з незворушним обличчям, дрібний, худорлявий, бридкий, бездоганно одягнений, барон проводив цілі дні при дворі і звичайно ці про що не висловлювався. Такий уже був напрямок його думок. Пані де Ла-Моль була б безмежно щаслива вперше в житті, якби він став чоловіком її дочки.
«Червоне і чорне», розділ VI. ВІДТІНКИ ВИМОВИ
Їхня висока місія — спокійно обмірковувати дрібні події в повсякденнім житті народів
і відвертати своєю мудрістю спалахи великого гніву з нікчемного приводу
або з приводу певних подій, спотворених чутками до невпізнання.
Грацій
Для новака, що з гордощів не дозволяє собі ставити запитання, Жульєн не наробив надто великих дурниць. Якось трапилося, що раптова злива загнала його в кав’ярню на вулиці Сент-Оноре. Тут якийсь чолов’яга в касторовому сюртуці, здивований похмурим поглядом Жюльєна, в свою чергу пильно глянув на нього, зовсім як колись у Безансоні коханець мадемуазель Аманди.
Жюльєн надто часто дорікав собі за те, що тоді простив цю першу образу, щоб тепер стерпіти цей погляд. Він зажадав пояснень. Чолов’яга в сюртуці негайно відповів йому найгрубішою лайкою. Всі, хто був у кав’ярні, оточили їх, перехожі стовпились біля дверей. 3 провінційної завбачливості» Жюльєн завжди мав при собі маленькі пістолети, і тепер його рука судомно стискала їх у кишені. Проте він не втратив самовладання і обмежився тим що повторював щохвилини:
— Пане, ваша адреса? Я вас зневажаю.
Впертість; з якою він проказував ці шість слів, нарешті вплинула на присутніх;
— Чорт його бери, хай той, котрий так розкричався, дасть йому свою адресу.
Чоловік у сюртуці, почувши цей вирок, повторений кілька разів, жбурнув в обличчя Жюльєну півдесятка візитних карток. На щастя, жодна з них не торкнулась обличчя Жюльєна: він дав собі слово скористатися з пістолетів тільки в тому разі, коли його зачеплять. Чолов’яга пішов, але кілька разів обертався, погрожуючи Жюльєнові кулаком і обсипаючи лайкою, весь обливався потом. «Значить, найостанніша нікчема може отак схвилювати мене! — казав він собі з люттю.— Як же вбити в собі цю ганебну чутливість?»
Якби він лише міг, то зараз же викликав би його на дуель. Його спиняло лише одне: як знайти секунданта в цьому безмежному Парижі? В нього не було жодного друга. Жюльєн був зав’язав кілька знайомств, але всі його знайомі один по одному через кілька тижнів віддалялись від нього. «Я не товариська людина,— подумав він,— і за це тепер жорстоко покараний». Нарешті йому спало на думку відшукати відставного лейтенанта 96-го полку Льєвена сіромаху, з яким він часто фехтував. Жюльєн щиро йому розповів про все.
— Я охоче буду вашим секундантом,— сказав Льє-вен,— але з одною умовою: якщо ви не пораните свого супротивника, ви тут же негайно будете битися зі мною.
— Згода,— відповів Жюльєн, захоплено потискаючи йому руку. I вони вирушили шукати пана Ш. де Бовуазі в Сен-Жерменському передмісті, за адресою, надрукованою на візитних картках.
Була сьома година ранку, Тільки тоді, коли вони увійшли в будинок і Жюльєн наказав доповісти про себе, йому спало на думку, що це ж, можливо, той самий юнак, родич пані де Реналь, що служив колись при посольстві чи то в Римі, чи то в Неаполі і що дав рекомендаційного листа співакові Джеронімо.
Жюльєн передав поважному лакеєві, разом з своєю карткою, одну з тих, що були кинуті йому вчора.
їх змусили чекати — його і секунданта — не менш як три чверті години. Нарешті їх привели в розкішні покої, вишукано обставлені. їх зустрів високий юнак, причепурений, як лялька. Риси його обличчя являли всю довершеність і всю незначність грецької вроди. Його надзвичайно вузька голова увінчувалась пірамідою прекрасного білявого волосся, завитого надзвичайно старанно, волосинка до волосинки. «Клятий фертик примусив нас чекати, щоб отак завитись»,— подумав лейтенант 96-го полку. Барвистий халат, ранкові панталони, все, аж до гаптованих черевиків, було бездоганне і свідчило про пильну увагу господаря до свого туалету. Його шляхетне й пусте обличчя відбивало думки пристойні, але які з’являються не часто: ідеал дипломата на зразок Меттерніха. Наполеон теж неполюбляв мислячих офіцерів у своєму оточенні.
Жюльєн, якому лейтенант 96-го полку встиг пояснити, що це нова образа — примусити їх так довго чекати після того, як вчора так грубо кинуто йому в обличчя візитні картки, з рішучим виглядом увійшов у кімнату пана де Бовуазі. Він мав намір триматися визивно, але разом з тим не хотів порушувати правил хорошого тону.
Проте він був настільки вражений лагідними манерами пана де Бовуазі, його стриманим, поважним і самовдоволеним виглядом, витонченими розкошами обстановки, що в нього враз пропало бажання бути зухвалим. Це була зовсім не та людина, з якою він мав сутичку напередодні. Він так остовпів, побачивши перед собою цього елегантного юнака замість грубого чолов’яги, якого шукав, що не міг вимовити й слова. Він простяг одну з тих карток, які йому кинули вчора.
— Це справді моє ім’я,— сказав молодий дипломат, в якого чорний костюм Жюльєна — о сьомій годині ранку! — не викликав особливої поваги до відвідувача.— Але, слово честі, я не розумію…
Якийсь особливий відтінок, з яким він вимовив ці останні слова, знову розлютив Жюльєна.
— Я прийшов, щоб битися з вами, пане.— I Жюльєн коротко виклав йому всю справу.
Пан Шарль де Вовуазі після уважного огляду залишився загалом задоволений кроєм Жюльєнового чорного костюма. «Це від Штауба, цілком ясно,— думав він, поки той говорив.— Жилет пошито з великим смаком і чоботи непогані, але з другого боку — чорний костюм зранку!.. Це, певне, для того, щоб не бути мішенню для кулі»,— вирішив нарешті де Бовуазі.
Тільки-но він знайшов це пояснення, як став надзвичайно чемним і поводився з Жюльєном майже як рівня. Розмова тривала довго, справа була делікатна, але зрештою Жюльєн не міг заперечувати проти очевидності. Цей юнак з бездоганними манерами, що був перед ним, не мав нічого спільного з тим грубим суб’єктом, який образив його вчора.
Жюльєнові дуже не хотілось піти ні з чим: він затягав розмову. Він спостерігав самовдоволене обличчя кавалера де Бовуазі,— цим титулом той назвав себе сам образившись, що Жюльєн звертався до нього просто «добродію».
Жюльєн милувався його серйозністю з легким відтінком чванливості, яка, однак, не покидала його й на хвилину. Жюльєна дивувала його чудна .звичка повертати язиком, вимовляючи слова… Та, зрештою, в усьому цьому не було й найменшої підстави для сварки.
Молодий дипломат з надзвичайною чемністю висловив готовність битись, але відставний лейтенант 96-го полку, що вже годину сидів, розставивши ноги, впершись руками в боки й відставивши лікті, заявив, що його друг, пан Сорель, зовсім не схильний сваритися з людиною на німецький лад тільки тому, що хтось викрав її візитні картки.
Жюльєн вийшов з дому кавалера де Бовуазі в дуже поганому настрої. Перед ганком стояла карета. Жульєн випадково глянув на кучера і впізнав у ньому свого вчорашнього кривдника.
В одну мить він схопив його за полу довгого каптана, скинув з козел і осипав ударами батога. Два лакеї кинулись рятувати свого товариша; на Жюльєна посипались удари кулаків; але він вихопив один із своїх пістолетів і став стріляти в них; вони втекли. Все це сталося за якусь хвилину.
Шевальє де Бовуазі, спускаючись сходами вниз з забавною поважністю, повторював тоном вельможі: «Що таке? Що таке?» Йому, видно, кортіло довідатись, що трапилось, але його престиж дипломата не дозволяв цього виявити. Коли він дізнався, в чім справа, урочиста поважність на його обличчі змінилась виразом насмішкуватої байдужості, що ніколи не повинна покидати дипломата.
Лейтенант 96-го полку зрозумів, що панові де Бовуазі самому захотілося битись але він вирішив теж удатись до дипломатії, щоб залишити за своїм приятелем ініціативу.
— Ну, тепер,— скрикнув він,— є підстава для дуелі!
— Цілком достатня, я гадаю,— відповів дипломат. — Вигнати геть цього негідника,— сказав він своїм лакеям,— хай на його місце сяде хтось інший.
Відчинили дверцята: кавалер неодмінно хотів вшанувати Жюльєна і його секунданта, провізши їх у своїй кареті. Заїхали за одним з приятелів пана де Бовуазі, який знав зручне для дуелі місце. Дорогою вони дуже мило розмовляли. Тільки дипломат мав досить дивний вигляд у своєму халаті.
«Хоч це й вельми знатні пани,— думав Жюльєн, — але вони зовсім не такі дурні, як особи, що обідають у пана де Ла-Моля. Я розумію чому,— додав він подумки через хвилину,— вони дозволяють собі відступати від благопристойності». Розмовляли про танцюристок, які мали успіх у вчорашньому балеті. Дипломат і його приятель робили натяки на пікантні історії, зовсім не відомі ні Жюльєнові, ні лейтенантові 96-го полку. Жюльєн був не такий дурень, щоб удавати, ніби їх знає, і щиросердо признався у своєму невідані. Ця щирість сподобалась приятелеві шевальє, і він розповів йому ці історії якнайдокладніше й дуже потішно.
Одна річ надзвичайно здивувала Жюльєна. Карета на хвилину спинилась через те, що на вулиці будували тимчасовий вівтар для процесії на честь свята Тіла господнього. Дипломат і його приятель дозволили собі з цього приводу не один жарт: тутешній кюре, мовляв, був сином архієпископа. Ніколи в домі маркіза де Ла-Моля, що претендував на титул герцога, ніхто не наважився б вимовити щось подібне.
3 дуеллю було покінчено за одну хвилину: Жюльєн дістав кулю в руку; йому зробили перев’язку з носових хустинок, змочених горілкою, і шевальє де Бовуазі дуже чемно попросив у Жюльєна дозволу відвезти його додому в тій самій кареті, яка їх привезла сюди. Коли Жюльєн назвав особняк де Ла-Моль, молодий дипломат перезирнувся з своїм приятелем. Фіакр Жюльєна стояв тут же, але розмова з цими панами була для нього значно цікавіша, ніж товариство хвацького лейтенанта 96-го полку.
боже мій! Так оце й е дуель? Оце й усе? — думав Жюльєн.— Яке щастя, що я все-таки спіймав цього кучера! Як би я мучився, коли б мені довелося стерпіти ще ж цю образу в кав’ярні»
Дорогою цікава розмова майже не уривалась. Тут Жюльєн зрозумів, що дипломатичне прикидання може теж стати в пригоді.
«Виходить, нудьга не є невід’ємною властивістю розмови знатних осіб. Адже мої недавні супротивники глузують з хресного ходу, не соромляться розповідати масні анекдоти, та ще й з такими мальовничими подробицями. їм бракує тільки розмірковувань на теми високої політики, але це повністю компенсується вишуканістю, легкістю мови й бездоганною точністю висловів». Жюльєн почував щиру приязнь до цих молодих людей. «Який би я був щасливим, якби міг часто зустрічатись з ними!» — думав він.
Як тільки вони розстались, шевальє де Бовуазі навів довідку про Жюльєна: відомості виявились не блискучі.
Йому дуже цікаво було з’ясувати, хто такий його супротивник, чи буде пристойно зробити йому візит? Але те, що вія почув, було далеко не втішне.
— Все це просто жахливо,— сказав він своєму секундантові! — Не можу ж я признатись, що стрілявся з якимось секретарем пана де Ла-Моля, і тільки тому, що кучер викрав мої візитні картки
— Безперечно це може поставити вас у смішне становище.
Того ж таки вечора шевальє де Бовуазі і його приятель розголосили скрізь, що цей пан Сорель — до речі сказати, дуже милий молодий чоловік — е позашлюбним сином близького друга маркіза де Ла-Моля. Всі охоче повірили їхнім словам. А коли факт був встановлений, молодий дипломат і його приятель дозволили собі кілька разів відвідати Жюльєна протягом двох тижнів, поки він не виходив з кімнати. Жульєн признався їм, що був в опері тільки раз у житті.
— Це жахливо,— сказали вони йому,— адже тільки туди й варто ходити. Треба, щоб ваш перший вихід був на «Графа Орі».
В опері шевальє де Бовуазі познайомив його з уславленим співаком Джеронімо, що на той час користався величезним успіхом.
Жюльєн майже закохався в свого нового знайомого; його зачаровувала самоповага і таємнича значимість де Бовуазі, поєднані з юнацьким фатівством. Наприклад, шевальє трохи заїкався тільки тому, що мав честь часто бачитись з вельможею, в якого була така вада. Ніколи ще Жюльєн не зустрічав в одній істоті стількох дивацтв, які вживалися з бездоганністю манер, що могла правити ва зразок для бідного провінціала.
Жюльєна бачили в опері в товаристві шевальє де Бовуазі і почали про нього говорити.
— Отже, — сказав йому якось пан де Ла-Моль, — ви — позашлюбний син багатого дворянина з Франш-Конте, мого близького друга?
Маркіз урвав Жюльєна, коли той хотів запевнити, що ніякої участі в поширенні таких чуток не брав.
— Пан де Бовуазі не захотів, щоб про нього говорили, що він бився з сином тесляра.
— Знаю, знаю сказав пан де Ла-Моль.— Тепер уже моя справа підтвердити цю версію,— вона для мене дуже зручна… Але я хочу просити вас зробити мені одну послугу — це відбиратиме не більше півгодини вашого часу і після кожної оперної вистави дивитись на роз’їзд великосвітського товариства. Я помічаю у вас іноді провінційні манери, треба позбутись їх; крім того, вам не завадить знати, принаймні в обличчя, тих значних осіб, що до них мені, можливо, доведеться послати вас з яким-небудь дорученням. Пройдіть в касу театру, щоб вас там знали. Вам замовлена постійна перепустка.
«Червоне і чорне», розділ VII. ПРИСТУП ПОДАГРИ
I я дістав підвищення не за свої заслуги,
а тому, що в мого начальника загострилась подагра.
Бертолотті
Читача, можливо, дивує цей невимушений і майже дружній тон; ми забули сказати, що маркіз уже шість тижнів не виходив з дому через приступ подагри.
Мадемуазель де Ла-Моль з матір’ю були на Гіерах у матері маркізи. Граф Норбер заходив до батька лише на хвилину: вони були в прекрасних стосунках, але не мали про що говорити. Пан де Ла-Моль, змушений задовольнятись товариством Жюльєна, дуже здивувався, переконавшись, що в того є якісь власні думки. Він примушував Жюльєна читати йому вголос газети. Незабаром молодий секретар вже міг Сам вибирати цікаві місця. Маркіз ненавидів одну нову га8ету і поклався її не читати, а проте щодня говорив про неї. Жюльєна смішила й захоплювала сутичка влади з ідеєю.
Дрібні пристрасті маркіза повертали Жюльєнові впевненість в собі, яку він ризикував втратити, проводячи вечори сам на сам зі знатним вельможею.
Обурений сучасністю, маркіз просив читати йому Тіта Лівія; імпровізований переклад з латині його розважав.
Якось маркіз звернувся до Жюльєна з тією вишуканою чемністю, яка часто дратувала його секретаря:
— Дозвольте мені, любий Сорелю, подарувати вам свій костюм. Коли ви схочете вдягати його й приходити до мене, ви будете для мене молодшим братом графа де Реца, тобто сином мого друга, старого герцога.
Жюльєн не зовсім розумів, що це має означати, але того самого вечора з’явився до маркіза в синьому костюмі. Маркіз тримався з ним, як з рівнею. Жюльєн мав душу, здатну оцінити справжню чемність, але він досі не уявляв собі її відтінків. До того, як маркізові спала на думку ця вигадка, Жульєн заприсягнувся б, що пан де Ла-Моль не міг би бути люб’язнішим. «Який дивний талант»,— мимоволі подумав Жульєн, коли він підвівся, щоб іти, і маркіз попросив пробачення, що не може, через свою подагру, провести його.
Дивна примха маркіза примусила Жюльєна замислитись: «Чи не глузує він з мене?» Він пішов порадитись з абатом Піраром: але той, не будучи таким чемним, як маркіз, у відповідь тільки засвистів і заговорив про щось інше. Наступного ранку Жульєн з’явився до маркіза в чорному костюмі, з портфелем і листами, які треба було підписати. Маркіз прийняв його, як і раніше. Ввечері, коли він знову прийшов у синьому костюмі, тон був зовсім інший і такий самий ввічливий, як і напередодні.
— Якщо ви не надто нудьгуєте, відвідуючи по доброті своїй бідолашного хворого старика,— сказав йому маркіз,— було б добре, якби ви розповідали йому різні дрібні пригоди 8і свого життя, але відверто, думаючи лише про те, щоб розповідь була ясна й цікава. Бо треба вміти розважатись,— провадив далі маркіз,— тільки це й реальне в житті. Адже ж не може хтось щодня врятовувати мені життя на війні або дарувати мільйон. Але якби Рівароль був тут, біля мого крісла, я щодня на годинку позбувався б нудьги й страждань. Я часто бачився з ним у Гамбурзі, під час еміграції.
I маркіз став розповідати Жюльєнові анекдоти про Рівароля й жителів Гамбурга, які збирались учотирьох, щоб разом розгадати який-небудь його дотеп.
Змушений задовольнятись товариством юного абатика, пан де Ла-Моль вирішив розворушити його. Йому вдалося зачепити самолюбство Жюльєна. Побачивши, що від нього домагаються правди, той вирішив говорити все, крім двох речей: своєї фанатичної прихильності до героя, ім’я якого дратувало маркіза, і свого абсолютного безвірницька, яке не дуже пасувало майбутньому кюре. Його маленька сутичка з шевальє де Бовуазі трапилась дуже до речі. Маркіз до сліз сміявся зі сцени з кучером, що осипав Жюльєна найбрутальнішою лайкою в кав’ярні на вулиці Сент-Оноре. Це були хвилини цілковитої щирості між патроном і його підлеглим.
Пана де Ла-Моля зацікавила ця своєрідна натура. Спочатку він заохочував дивацтва Жюльєна, щоб повтішатися. Але незабаром йому здалося цікавішим помалу виправляти хибні уявлення цього юнака. «Інші, приїхавши з провінції в Париж, захоплюються всім,— думав маркіз,— а цей усе зневажає. В тих — надмірне» замилування, а в Жюльєна його надто мало, тому дурні мають його за дурня»,
Приступ подагри затягнувся через холодну погоду і тривав кілька місяців.
Адже буває, що люди прив’язуються до гарненької собачки,— думав маркіз,— чому ж мені соромитись своєї приязні до мого юного абата? Мій секретар — своєрідна натура, я поводжуся з ним, як із сином, то що ж тут такого непристойного? Ця примха, якщо вона триватиме, обійдеться мені в брильянт в п’ятсот луїдорів у моєму заповіті .
Тепер, коли маркіз пізнав тверду вдачу свого улюбленця, він щодня доручав йому якусь нову справу.
Жюльєн з жахом помітив, що вельможний пан де Ла-Моль дав йому часом протилежні розпорядження у тій самій справі.
Жюльєн міг опинитися у прикрому становищі. Тому він завів спеціальну книгу, до якої записував усі розпорядження, і маркіз скріпляв їх своїм підписом. Жюльєн найняв писаря, що переписував в окрему книгу всі розпорядження, стосовні певних справ; сюди ж заносили і копії всіх листів.
Спершу таке нововведення здалося маркізові надзвичайно безглуздим і нудним. Але не минуло й двох місяців, як він відчув усі його переваги. Тоді Жюльєн запропонував йому взяти ще рахівника з банку, щоб вести подвійну бухгалтерію всіх прибутків і витрат по маєтках, які були під наглядом Жюльєна.
Ці заходи настільки прояснили маркізові стан його власних справ, що він міг тепер дозволити собі приємність пускати свої гроші в обіг, не вдаючись до підставних осіб, які його обкрадали.
—- Візьміть собі три тисячі франків,— сказав він одного дня своєму молодому управителеві.
— Пане, це може дати привід до наклепу.
— Чого ж ви хочете? — роздратовано спитав маркіз,
— Щоб ви були ласкаві власноручно вписати ваше розпорядження в книгу; за цим розпорядженням я одержу три тисячі франків. Зрештою, це абат Пірар подав думку про таку систему обліку.
Маркіз записав своє розпорядження з таким виразом нудьги на обличчі, який, мабуть, був у маркіза де Монкада, коли той слухав звіти свого інтенданта пана Пуассона.
Увечері, коли Жюльєн з’являвся у синьому костюмі, про справи не розмовляли. Ласка маркіза була така приємна для хворобливого самолюбства нашого героя, що незабаром він мимоволі відчув приязнь до цього люб’язного старого. Це не значить, що Жюльєн був чутливим в тому розумінні, як це слово вживають в Парижі; та все-таки він не був бовдуром, а з того часу, як помер старий полковий лікар, ніхто не розмовляв 8 ним так ласкаво. Він дивувався, що маркіз щадив його самолюбство з такою обачністю, якої він ніколи не бачив у старого хірурга. Крім того, Жюльєн помітив, що лікар далеко більше пишався своїм орденом, ніж маркіз своєю синьою стрічкою. Батько маркіза був великим вельможею.
Одного разу в кінці ранкової ділової аудієнції Жюльєн, що був, як завжди, в чорному костюмі, зумів чимось розважити маркіза; той затримав його на цілих дві години і неодмінно хотів подарувати йому кілька банкнотів, тільки що принесених з біржі його агентом.
— Смію надіятись, пане маркіз, що я не порушу глибокої поваги до вас, коли попрошу дозволу сказати з цього приводу кілька слів.
— Кажіть, мій друже.
Ласкаво прошу пана маркіза дозволити мені відмовитись від цього подарунка. Він призначається не людині в чорному і зовсім зіпсував би невимушену поведінку, яку так великодушно дозволяє пан маркіз людині в синьому. Він поводився дуже шанобливо й вийшов, не підводячи очей.
Жюльєнова вихватка здалася маркізові потішною. Увечері він розповів про неї абатові Пірару.
— Я мушу нарешті вам признатись, любий абате, що мені відоме походження Жюльєна, і я дозволяю вам не таїти те, що я вам довірив.
«Його сьогоднішня поведінка була справді благородна,— подумав маркіз, – I от я дам йому благородне походження».
Через деякий час маркіз нарешті став виходити.
— їдьте, поживіть місяців зо два в Лондоні,— сказав він Жюльєнові.— Посланці та кур’єри привозитимуть вам мою кореспонденцію, з моїми помітками. Ви складатимете відповіді і, вклавши кожну у відповідний лист, надсилатимете мені. Я підрахував, що затримка буде не більш як п’ять днів.
Сидячи в поштовій кареті по дорозі в Кале, Жюльєн дивувався незначності тих справ, заради яких його посилали в це нібито ділове відрядження.
Не говоритимемо про те, з яким почуттям зненависті, майже жаху Жюльєн ступив на англійську землю. Ми вже казали про його захоплення Наполеоном. В кожному офіцерові він бачив сера Гудзона Лоу, у кожному вельможі — лорда Бетхерста, який творив оті мерзоти на острові Святої Єлени і в нагороду за них одержав міністерський портфель на десять років.
В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.
— Ви обранець долі, дорогий Сорель,— казали вони йому,— сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тисячу миль від того, що ви насправді зараз почуваєте, тобто те, що ми лиш намагаємось вдавати.
— Ви не розумієте нашого віку,— казав йому князь Коразов,— робіть завжди протилежне тому, чого від вас чекають. Слово честі, це єдиний закон нашого часу. Не будьте ні шаленим, ні неприродним, бо тоді від вас чекатимуть шаленства й неприродності і ви не зможете додержувати цього закону.
Жюльєн вкрив себе славою в салоні герцога Фіц-Фольке, що запросив його на обід разом з князем Коразовим. Обіду чекали майже цілу годину; ще й досі молоді секретарі лондонського посольства згадують, як тримався Жюльєн серед двадцяти інших запрошених. Вираз його обличчя був просто неповторний.
Незважаючи на заперечення своїх друзів, лондонських денді, Жюльєн вирішив відвідати уславленого Філіпа де Вена, єдиного філософа, якого мала Англія після Локка. Він уже сім років сидів у в’язниці. «Аристократія не жартує в цій країні»— подумав Жюльєн.— Мало того, що Вена ув’язнили, його ще збезчещено, втоплено в багно і т. ін.».
Жюльєн застав його в прекрасному настрої: лють аристократів його розважала. «Ось єдина весела людина, яку я бачив в Англії»,— подумав Жюльєн, виходячи з в’язниці. «Немає для тиранів кориснішої ідеї, ніж д б сказав йому Вен.
Ми обминаємо інші положення його філософської системи, надто цинічної.
Коли Жюльєн повернувся з Лондона, пан де Ла-Моль спитав його:
— Які цікаві враження привезли ви з Англії? Жюльєн мовчав.
— В такому разі, які враження ви привезли взагалі — цікаві чи нецікаві? — нетерпляче повторив маркіз.
— Primo ,— сказав Жюльєн,— найрозважливіший англієць стає щодня на годину божевільним; до нього з’являється демон самогубства, що є богом цієї країни.
— Secundo,— коли людина ступає на грунт Англії, її дотепність і розум втрачають двадцять п’ять відсотків
своєї вартості.
— Tertio,— немає нічого красивішого, зворушливішого, милішого на світі, ніж англійські краєвиди.
— А тепер моя черга,— сказав маркіз.— Прімо: навіщо було казати на балу в російського посла, що у Франції є триста тисяч двадцятип’ятирічних юнаків, які палко бажають війни? Невже ви думаєте, що це приємно монархам?
— Ніяк не вгадаєш, як розмовляти з нашими великими дипломатами,— сказав Жюльєн.— У них просто якась манія починати серйозні розмови. Якщо будеш триматись газетних істин і загальних місць, тебе вважатимуть дурнем. Якщо ж дозволиш собі сказати щось правдиве й нове, вони дивуються, не знають, що відповісти, а на другий день о сьомій годині доводять до вашого відома через першого секретаря посольства, що ви поводились непристойно.
— Це непогано сказано,— зауважив маркіз, сміючись.— Зрештою: б’юсь об заклад, пане глибокодумна людино, що ви не здогадались, за яким ділом ви їздили в Англію.
— Пробачте,— заперечив Жюльєн,— я жив там для того, щоб обідати раз на тиждень в посла його величності, найчемнішої людини в світі.
— Ви їздили ось за цим орденом,— сказав маркіз.— Я не хочу, щоб ви розлучались з своїм чорним костюмом, але я звик до вільнішого тону розмов, що я веду з людиною у синьому вбранні. Запам’ятайте, що коли я бачитиму на вас цей орден, ви будете для мене молодшим сином
мого друга герцога де Реца, юнаком, який, сам того не відаючи, уже півроку посідає дипломатичну посаду. Але зауважте собі,— додав маркіз дуже серйозно, перебиваючи слова подяки Жюльєна,— що я ні в якому разі не хочу змінювати ваше звання. Це завжди буває помилкою і нещастям для покровителя і для того, хто користується покровительством. Коли вам набриднуть мої позови або коли я не потребуватиму більше ваших послуг, я дістану для вас гарну парафію, таку, як у нашого друга абата Пірара, ї більш нічого,— додав маркіз дуже сухо.
Цей орден заспокоїв гордощі Жюльєна; відтепер він розмовляв значно більше, не так часто ображався і не приймав на свій рахунок деякі слівця, може, й справді не досить ввічливі, але які можуть вихопитись у кожного в жвавій розмові,
Завдяки тому ж таки орденові Жюльєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з’явився барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер’єра замість пана де Реналя.
Жюльєн в душі мало не реготав, коли пан де Вально дав йому зрозуміти, що, мовляв, пан де Реналь був, як виявилось, якобінцем. А справа була в тому, що на майбутніх перевиборах новоспечений барон висувався кандидатом від міністерства, а на загально департаментських зборах, справді ультра роялістських, пана де Реналя висунули ліберали.
Марно намагався Жюльєн дізнатися що-небудь про пані де Реналь. Барон, видно, не забув їхнього колишнього суперництва і не обмовився жодним словом. Нарешті він попросив у Жюльєна голос його батька на майбутніх виборах. Жюльєн обіцяв написати.
— Ви повинні були б, пане шевальє, рекомендувати мене панові маркізу де Ла-Молю.
«Справді я повинен був би — подумав Жюльєн.— Але такого Шахрая!..»
— Правду кажучи,— відповів він,— я дуже незначна особа в палаці де Ла-Моль, щоб брати на себе сміливість рекомендувати будь-кого.
Жюльєн все розповідав маркізові, отже, ввечері він сказав йому й про бажання Вально та про всі його діяння й подвиги, починаючи з тисяча вісімсот чотирнадцятого року.
— Ви не тільки відрекомендуєте мені завтра ж нового барона,— сказав пан де Ла-Моль дуже серйозно,— але й запросите його обідати на післязавтра. Це буде один з наших нових префектів.
— Ц, такому разі,— холодно зауважив Жульєн,— я прошу надати моєму батькові місце директора притулку Для жебраків.
— В добрий час,—- сказав маркіз і повеселів,— згода! Признатись, я чекав моралізування. Ви робите успіхи.
Пан де Вально повідомив Жюльєна, що особа, яка тримала у Вер’єрі лотерейну контору, нещодавно вмерла. Жюльєнові здалося потішним дати це місце панові Шолену, отому старому дурню, що його прохання він колись знайшов у кімнаті пана де Ла-Моля. Маркіз сміявся від щирого серця з цього прохання, яке Жюльєн проказав йому на пам’ять, подаючи на підпис лист з приводу цієї посади до міністерства фінансів.
Як тільки пан де Шолен був призначений, Жюльєн дізнався, що депутація від департаменту вже зняла клопотання про призначення на те місце пана Гро, славетного математика; ця великодушна людина жила на тисячу чотириста франків ренти і щороку давала по шістсот франків сім’ї покійного управителя лотерейної контори, щоб трохи допомогти дітям небіжчика.
Жюльєн сам був приголомшений тим, що накоїв. А родина покійного? За що ж вони тепер житимуть? Серце його стикнулося від цієї думки. «Дарма,— подумав він,— коли вже я вирішив пробитись у вищий світ, доведеться чинити й не такі кривди, а ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами. Бідолаха пан Гро! Це він заслужив орден, а одержав його я, і тепер я мушу діяти в дусі того уряду, який мене нагородив».
«Червоне і чорне», розділ VIII. ЯКА ВІДЗНАКА РОБИТЬ ЛЮДИНУ ВИЩОЮ
Одного разу Жюльєн повернувся з поїздки в чарівний маєток Віллекс на берегах Сени, якому пан де Ла-Моль деяку увагу, Це було єдине з його володінь, яке свого часу належало славнозвісному Боніфацію де Ла-Моль. Він застав дома маркізу й дочку, що недавно приїхали з Гієрських островів.
Жюльєн був тепер справжнім денді і цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де Ла-Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, в нього не збереглось ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона сміялася, розпитуючи його про те, як він упав з коня.
Мадемуазель де Ла-Моль здалося, що Жюльєн виріс і зблід. В його постаті й манерах вже не було нічого провінційного; але цього ще не можна було сказати про його мову; вона й досі була надто серйозною й поважною. Проте, завдяки властивій йому гордості, його мова, хоч і надмірно розважлива, не мала в собі нічого догідливого: помітно було тільки, що Жюльєн надає великого значення надто багатьом речам. Але відразу можна було сказати, що ця людина не відступиться від своїх слів.
— Йому бракує не розуму, а легкості,— сказала мадемуазель де Ла-Моль своєму батькові, жартуючи з ним з приводу ордена, що він дістав для Жюльєна.— Мій брат просив його у вас півтора року, а це ж один з де Ла-Молів!..
— Так, але Жюльєн здатний виявити несподівану винахідливість, чого ніколи не траплялося з де Ла-Молем, про якого ви мені кажете.
Доповіли про герцога де Ретца.
На Матильду раптом напало непоборне позіхання. Ось вона знов бачить ту саму старовинну позолоту, тих самих незмінних відвідувачів батьківського салону. Вона собі ясно уявила, яке безмежно тоскне життя чекає на ,неї в Парижі, а проте в Гіерах вона нудьгувала за Парижем.
«А мені ж тільки дев’ятнадцять років! — думала вона,— це найкращі літа, як кажуть усі ті дурні в книгах з золотим обрізом». Вона дивилась на купку з восьми чи десяти книжок нових поезій, що зібралися на поличці у вітальні за час її подорожі в Прованс. На своє лихо, вона була набагато розумніша, ніж усі ці пани де Круазнуа1 де Кейлюс, де Люз та інші її приятелі. Вона наперед уявляла собі все, що вони казатимуть їй про чудове небо Прованса, поезію, про Південь і таке інше.
її прекрасні очі, в яких застигла глибока нудьга, і навіть гірше зневіра знайти будь-яку втіху,— спинились
на Жюльєнові. Він принаймні відрізняється від усіх інших.
— Пане Сорель,— сказала вона тим різким, уривчастим тоном, позбавленим всякої жіночності, яким говорять молоді жінки вищого світу,— пане Сорель, ви будете сьогодні на балу в пана де Ретца?
— Мадемуазель, я не мав честі бути рекомендованим панові герцогу.— (Можна було подумати, що ці слова і цей титул роздирали уста гордовитому провінціалові).
— Він доручив моєму братові привезти вас до нього; так ось, якщо ви там будете, ви мені докладно розкажете про його маєток у Віллекс. Ми збираємось поїхати туди навесні. Я хотіла б знати, чи можна там жити в замку і чи справді місцевість така гарна, як кажуть. Адже слава часто буває незаслуженою!
Жюльєн не відповів.
— Приїздіть на бал разом з братом,— додала вона дуже сухо.
Жюльєн шанобливо вклонився»
Отже, навіть на балу я зобов’язаний звітувати перед членами сім’ї,— подумав він,— та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи?— 3 досади він додав подумки:— Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеною нікчемою і разом з тим не давати нікому приводу для нарікань.
Як мені не подобається ця довготелеса дівиця — думав Жюльєн, проводжаючи поглядом мадемуазель де Ла-Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам.— Вона намагається перевершити всі моди; сукня її зовсім падав з плечей… Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі… Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь… Скільки пихи в її манері вітатись, у погляді! Які величні жести!»
Мадемуазель де Ла-Моль покликала свого брата в ту хвилину, коли він виходив з вітальні.
Граф Норбер підійшов до Жюльєна.
— Дорогий Сорель,— сказав він йому,— куди ви накажете мені, зайти за вами опівночі, щоб поїхати на бал до пана де Ретца? Він доручив мені неодмінно привезти вас.
— Я чудово розумію, кому завдячую такою ласкою,— відповів Жюльєн, вклоняючись мало не до землі.
Чемний і навіть прихильний тон Норбера не давав ніякого приводу для причіпок поганому настрою Жюльєна і тому він причепився до власної відповіді на це люб’язне запрошення: йому здалося, що в ній було щось низьке.
Коли він приїхав на бал, його вразила пишнота палацу герцога де Ретца. Подвір’я перед палацом було вкрите наметом а червоного тику з золотими зірками: не можна уявити собі нічого розкішнішого. Під цим наметом двір був перетворений на ліс квітучих апельсинових і олеандрових дерев. Кадоби були глибоко вкопані, і тому здавалось, що дерева ростуть прямо з землі. Дорога, якою під’їздили карети, була посипана піском.
Все це здалося нашому провінціалові чимось справді незвичайним. Він і не уявляв собі, що можуть існувати такі розкоші. В одну мить його схвильована уява полинула за тридев’ять земель від похмурих настроїв. В кареті, по дорозі на бал, Норбер був веселий, а Жюльєн бачив усе в чорному світлі; як тільки молоді люди в’їхали у двір, вони ніби помінялися ролями.
Норбер помічав тільки дрібні недогляди, яких не вдалося уникнути серед усієї цієї пишноти. Він підраховував витрати на кожну річ і в міру зростання суми проймався, як бачив Жюльєн, поганим настроєм і мало не заздрощами.
А той, зачарований, захоплений і мало не приголомшений бурхливими почуттями, увійшов у перший зал, де вже танцювали. Всі тиснулись до дверей другого залу, і там утворився такий натовп, що не було ніякої змоги пробитись. Другий зал був оздоблений в стилі гренадської Альгамбри.
— Безумовно, вона королева балу,— казав юнак з вусиками, що його плече втиснулось у Жюльєнові груди.
— Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею,— зауважив сусід,— бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.
— Справді, всіх зусиль докладає, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрадансі. Слово честі, незрівнянно!
— А мадемуазель де Ла-Моль вміє приховати, як її тішить успіх,— вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.
— Прекрасно! Ось справжнє мистецтво чарувати!
Жюльєн робив марні зусилля, щоб побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього семеро чи восьмеро чоловіків, вищих за нього.
— В її шляхетній стриманості теж немало кокетства,— промовив юнак з вусиками.
— А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе,— підхопив сусід.— Присягаюсь, майстерна гра!
— Глянь, якою звичайною здається поруч з нею красуня Фурмон,— сказав третій.
— її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.
— А хто може бути гідним божественної Матильди? — спитав перший.— Хіба що який-небудь принц королівської крові, красунь, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старіший двадцяти років.
— Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу дали б якесь королівство. А може… просто граф де Тале, хоч він і схожий на причепуреного селюка…
Прохід звільнився, і Жюльєн міг увійти.
«Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись,— подумав він.— Принаймні я зрозумію, що саме вони мають за ідеал».
Він став шукати Матильду очима, і в цю мить вона глянула на нього. «Мій обов’язок кличе мене»,— сказав собі Жюльєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.4
Він наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям,— хоч це було не дуже втішно для його самолюбства,— коли він помітив дуже оголені її плечі.
«її краса — це краса юності»,— подумав він. П’ятеро чи шестеро молодих людей, серед яких Жюльєн впізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.
— Ви тут були цілу зиму, паня,— звернулась вона до нього,— цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?
Жюльєн нічого не відповів.
— Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і наші дами танцюють її бездоганно.
Молоді люди обернулись, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь зовсім не заохочувала до дальшої розмови.
— 3 мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балі я присутній уперше.
Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.
— Ви мудрець, пане Сорель,— відповіли йому з більш підкресленим інтересом,— ви дивитесь на бали й» свята як філософ, як ЖанЖак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують.
Одне слово в почутій фразі раптом загасило уяву Жюльєна і вмить вигнало з його серця будь-яку самооману. Уста його склались у зневажливу посмішку,— можливо, надто підкреслену.
— ЖанЖак Руссо,— відповів він,— на мій погляд, не більше ніж дурень, коли він береться судити про вищий світ. Він не розумів його, лишаючись у душі вискочнем-лакеєм.
— Але він написав «Громадський договір»,— сказала Матильда з благоговінням.
— Проповідуючи республіку й повалення монархії, цей вискочень не тямив себе від щастя, коли який-небудь герцог змінював напрямок своєї пообідньої прогулянки, щоб пройтись з кимсь із його друзів.
— Ах, так: це герцог Люксембурзький в Монморансі пішов з паном Куанде по дорозі в Париж..,— підхопила мадемуазель де Ла-Моль, з захопленням і насолодою віддаючись першим утіхам ученості. Вона була в такому самому сп’янінні від своїх знань, як той академік, що відкрив існування короля Феретрія. Погляд Жюльєна лишався таким самим пронизливим і суворим. Матильда щойно пройнялася захопленням. Холодність її співрозмовника зовсім її приголомшила. Вона була тим більш вражена, що досі звикла сама справляти на інших такий вплив.
В цю хвилину маркіз де Круазнуа поквапливо протискався крізь натовп до мадемуазель де Ла-Моль. Він був уже за три кроки від неї, але ніяк не міг підійти ближче. Він дивився на Матильду, усміхаючись тому, що попав у такий затор. Поруч із ним стояла юна маркіза де Рувре, кузина мадемуазель де Ла-Моль, спираючись на руку свого чоловіка, з яким одружилась лише три тижні тому. Маркіз де Рувре, теж дуже юний, був безтямно закоханий, як це може трапитись з тим, хто несподівано знаходить чарівну дружину в шлюбі, влаштованому нотарями виключно з міркувань розрахунку. Пан де Рувре мав дістати герцогський титул після смерті свого дядька, людини дуже похилого віку.
Тим часом як маркіз де Круазнуа, неспроможний протиснутись крізь юрбу, усміхаючись дивився на Матильду, вона оглядала своїми великими небесно-блакитними очима його та його сусідів. «Що може бути більш нікчемне, ніж оця група — думала вона.— Ось Круазнуа що хоче зі мною одружитись. Він лагідний, чемний, манери в нього бездоганні, як і в пана де Рувре. Вони були б дуже приємні, якби не навіювали такої нудьги. I він теж їздитиме зі мною на бали з таким самим обмеженим і самовдоволеним виглядом. Через рік після одруження мій екіпаж, мої коні, вбрання, мій замок за двадцять льє від Парижа — все буде таким бездоганним, як тільки можна собі уявити, а якась вискочка, на зразок графині де Руавіль, вмиратиме з заздрощів. Ну, а далі?..»
Матильда нудилася вже від самої думки про майбутнє. Маркізові де Круазнуа нарешті вдалося пробратись до неї. Він заговорив з нею, але вона не слухала, поринувши в думки. Звук його слів зливався для неї з гомоном балу. Вона машинально стежила очима за Жюльєном, що відійшов від неї з шанобливим, але гордим і незадоволеним виглядом. Вона помітила у віддаленому кутку зали, осторонь від рухливої юрби, графа Альтаміру, засудженого на батьківщині до смертної кари, якого читач уже знає. За Людовіка XIV одна з його родичок одружилась з принцем де Конті; це в якійсь мірі захищало його від таємної поліції єзуїтів.
«Видно, тільки смертний вирок і робить людину вищою,— подумала Матильда,— це єдина річ, яку не купиш.
Ось удалий дотеп! Шкода, що він не спав мені на думку тоді, коли я могла б ним блиснути!»
У Матильди було досить смаку для того, щоб ніколи не повторювати в розмові наперед заготовлених дотепів; але вона була надто чванлива, щоб не захопитись сама собою. Радість, що засяяла на її обличчі, прогнала з нього вираз нудьги. Маркіз де Круазнуа подумав, що його розмова починає цікавити Матильду, і подвоїв своє красномовство.
«Що міг би заперечити проти мого афоризму якийсь причепа? — сказала собі Матильда.— Я б відповіла моєму нитикові: титул барона, віконта — купується; ордени даються просто так; мій брат щойно одержав орден, а чим він заслужив його? До чину можна дослужитись. Досить прослужити десять років у гарнізоні або бути родичем військового міністра, як Норбер, і будеш командиром ескадрону. Багатство?.. Так, це найтрудніше, .а значить і найпочесніше. Ось як дивно виходить — прямо протилежне тому, що пишуть у книжках! Ну, що ж, щоб здобути багатство, можна одружитись з дочкою пана Ротшильда. Ні, таки справді мій афоризм має глибокий зміст. Все-таки смертний вирок — єдина річ, якої нікому не спадало на думку домагатись…»
— Ви знайомі з графом Альтамірою? — спитала вона пана де Круазнуа.
Вона неначе щойно опам’яталась від глибоких мрій, і це запитання так мало стосувалось до всього, що їй розповідав протягом п’яти хвилин бідолашний маркіз, що він, при всій своїй чемності, трохи розгубився. А проте він був дуже дотепний чоловік, що уславився своєю винахідливістю.
«Матильда трохи химерна,— подумав Круазнуа,— це не зовсім зручно, але зате яке прекрасне становище у вашому світі вона забезпечить своєму чоловікові! Не можу зрозуміти, як маркіз де Ла-Моль домагається цього, але він має зв’язки з найвидатнішими людьми всіх партій. Ця людина ніколи не зазнає поразки. Та, зрештою, примхи Матильди можуть зійти за ознаки високого розуму. А коли людина знатна й багата, оригінальність не може бути смішною, і тоді — яка це буде видатна жінка! Зрештою, досить їй захотіти, і поєднання її розуму, сили вдачі й дотепності надасть їй незрівнянної чарівності…» Робити дві речі водночас дуже важко, а тому маркіз, поринувши в думки, відповів Матильді неуважно, намов проказуючи урок:
— Хто не знає цього сердеги Альтаміри?
I вій став розповідати їй історію невдалої, смішної, безглуздої змови, в якій брав участь Альтаміра.
— Безглуздої! — повторила Матильда, немов розмовляючи сама з собою,— та все-таки він діяв! Мені хочеться побачити справжнього чоловіка. Приведіть його сюди,— сказала вона маркізові, якого її слова прикро вразили.
Граф Альтаміра був одним із найодвертіщих прихильників погордливої і майже зухвалої краси мадемуазель де Ла-Моль. Він вважав її чи не найпершою красунею Парижа.
— Яка б вона була чудова на троні! — сказав він панові де Круазнуа і охоче пішов за ним.
Чимало людей із вищого світу схиляються до думки, що змова в XIX столітті — річ надзвичайно поганого тону, від неї тхне якобінством. А чи є щось у світі бридкіше якобінця невдахи?
В очах Матильди, що перезиралася з паном де Круазнуа, відбивалась насмішка над лібералізмом Альтаміри, але вона слухала його з задоволенням.
«Змовник на балу,— прекрасний контраст»,— думала вона. Альтаміра із своїми чорними вусами нагадував їй відпочиваючого лева; але скоро вона помітила, що в нього на думці тільки одне: користь, преклоніння перед корисним.
Молодий граф не знаходив на світі нічого вартого своєї уваги за винятком того, що могла дати його батьківщині двопалатна система урядування. Він охоче покинув Матильду, першу красуню балу, коли побачив, що в залу ввійшов перуанський генерал…
Не сподіваючись більше нічого від Європи, після того як Меттерніх завів у ній свої порядки, бідолашний Альтаміра змушений був тішитись мріями про майбутнє, коли держави Південної Америки стануть сильними й могутніми й повернуть Європі свободу, послану їм Мірабо 1.
Матильду оточила ціла юрба юнаків з вусиками. Вона прекрасно бачила, що їй не вдалося зачарувати Альтаміру, і їй було прикро, що він її покинув; вона бачила, як його чорні очі заблищали, коли він заговорив з перуанським генералом. Мадемуазель де Ла-Моль розглядала молодих французів з тією глибокою серйозністю, якої не могла досягти жодна з її суперниць. «Хто з них,— думала вона,— був би здатний, навіть за найсприятливіших обставин, зробити щось таке, щоб йому загрожував смертний вирок?»
її дивний погляд тішив людей недалеких, але багатьох непокоїв. Вони боялись, що в неї ось-ось вирветься якесь слівце, на яке не знатимеш, що й відповісти.
«Знатне походження наділяє людину безліччю таких рис, відсутність яких неприємно вражає: я це бачу на прикладі Жюльєна,— думала Матильда,— але воно вбиває ті душевні якості, які можуть призвести до смертного вироку».
Саме в цю мить хтось вимовив біля неї:
— Граф Альтаміра -= другий син князя Сан-Назаро-Пімантеля. Один з Пімантелів намагався врятувати Конрадіна, покараного на смерть в тисяча двісті шістдесят восьмому році, Це одна з найзнатніших родин Неаполя…
«Ось і доказ моєї теорії,— подумала Матильда,— знатне походження відбирає силу вдачі, потрібну для того, щоб піти на смерть! Ні, здається, мені судилося сьогодні говорити самі дурниці. Ну, що ж, коли я лиш звичайнісінька жінка,— доведеться танцювати». I вона зглянулась на вмовляння маркіза де Круазнуа, що вже цілу годину запрошував її на галоп. Щоб забути свої невдалі філософствування, Матильда вирішила бути справді чарівною, і пан де Круазнуа був на сьомому небі.
Але ні танці, ні бажання зачарувати одного з найвродливіших чоловіків при дворі не могли розважити Матильду. Успіх її був неймовірний. Вона була королевою балу, відчувала це, але залишалась байдужою.
«Яке безбарвне життя чекає мене з такою істотою, як Круазнуа,— казала вона собі, коли через годину він вів її до крісла.— А в чому ж для мене радість, коли навіть після піврічної відсутності мені невесело на цьому балі, про який із заздрістю мріють усі жінки в Парижі? А я ж користуюсь успіхом серед такого добірного товариства, що кращого не можна й уявити. 3 буржуа тут знайдеться хіба що кілька перів та один чи двоє таких, як Жюльєн. І все ж,— думала вона з дедалі глибшим сумом,— доля наділила мене всіма благами, знатністю, всім, крім щастя! Найсумнівніше з моїх достоїнств — це ті, про які мені твердять сьогодні цілий вечір. Розум —так, він у мене є, бо вони всі, очевидно, його бояться. Досить їм торкнутися якогось серйозного питання, як через п’ять хвилин вони вже знемагають і, неначе роблячи велике відкриття, повторюють те, що я тверджу їм цілу годину. Я вродлива, в мене є й ця перевага, заради якої мадам де Сталь пожертвувала б усім , а проте я вмираю з нудьги. Чи є якась підстава гадати, що я менше нудьгуватиму, коли зміню своє ім’я на ім’я маркізи де Круазнуа?
Та боже ж мій! — думала вона, мало не плачучи.— Хіба він не бездоганна людина? Адже він неперевершений взірець сучасного виховання. Досить лише глянути на нього, і він завжди знайде щось приємне і навіть дотепне сказати вам. Він сміливий… Але який дивак цей Сорель,— сказала вона собі, і вираз нудьги в її погляді змінився виразом гніву,— адже я попередила його, що хочу з ним поговорити, а він навіть не зволив підійти!»
«Червоне і чорне», розділ IX. БАЛ
Розкішне вбрання, блиск свічок, аромат;
скільки гарних рук і чарівних плечей! А квіти!
А хвилюючі арії Россіні! А картини Сісері!
Ах, просто дух захоплює!
„Подорож Узері”
— Ви в поганому настрої,— сказала Матильді маркіза де Ла-Моль.— Повинна вам зауважити, що показувати це на балі непристойно.
— В мене просто голова болить,— відповіла Матильда зневажливим тоном,— тут нічим дихати.
В цю хвилину, ніби на підтвердження слів мадемуазель де Ла-Моль, старий барон де Толлі знепритомнів і упав: довелося його винести на руках. Заговорили про апоплексичний удар; подія була дуже неприємна.
Матильда не виявила до неї ніякого інтересу. Вона взяла собі за правило ніколи не дивитись на старих і взагалі на всіх тих, хто говорить про щось сумне.
Вона знов пішла танцювати, щоб не чути розмов про удар, якого, до речі, й не було, бо через день барон знову з’явився в товаристві.
«А пан Сорель все не йде»,— подумала вона знов, кінчивши танець. Вона вже почала шукати Жюльєна. Очима, коли добачила його в другому залі. Дивна річ — він, здавалось, втратив свій звичайний вираз непорушної байдужості; зараз він зовсім не був схожий на англійця.
«Він розмовляє з графом Альтамірою, з моїм засудженим до страти — подумала Матильда.— Очі його палають якимсь похмурим вогнем; він подібний до перевдягненого принца; а скільки погорди в його погляді!»
Жюльєн, продовжуючи свою розмову з графом Альтамірою, насаджався до того місця, де була Матильда. Вона пильно придивлялася до нього, шукаючи в його рисах ті високі якості, якими людина може заслужити честь смертного вироку.
Коли вони проходили повз неї, Жюльєн говорив графові Альтаміру:
— О! Дантон — це була людина!
«Боже праведний,— невже він як Дантон? — сказала сама собі Матильда.— Але в нього таке благородне обличчя, а Дантон був страшенно бридкий, здається, справжній різник».
Жюльєн був ще досить близько від неї; вона, не задумуючись, покликала його і з властивою їй самовпевненістю запитала, сама усвідомлюючи незвичайність цього питання в устах дівчини: V
— Хіба Дантон не був різником?
— Так, в очах деяких осіб,— відповів Жюльєн з неприхованим презирством; очі його ще палали від розмови з Альтамірою.— Але, на нещастя для людей знатних, він був адвокат в Меріна-Сені! Інакше кажучи, мадемуазель,— додав Жюльєн злим тоном,— він почав свою кар’єру, як і багато з тих перів, яких я тут бачу. Безперечно, е погляду краси, Дантон мав величезну ваду: він був дуже бридкий.
Останні слова він вимовив поквапливо, якимось незвичайним і неввічливим тоном.
Жюльєн почекав хвилинку, злегка нахиливши корпус вперед, з виглядом погордливого смиренства. Здавалося, він казав: «Мені платять за те, щоб я вам відповідав, і я живу на цю платню». Він навіть не зволив звести очей на Матильду, а вона дивилась на нього своїми широко розкритими прекрасними очима, немов його рабиня. Мовчання продовжувалось, і він нарешті глянув на неї так, як слуга, що чекає наказів пана. I хоч очі його зустрілися в пильним і якимось дивним поглядом Матильди, він відійшов від неї з підкресленою поквапливістю.
«Він же справжній красень,— подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій.— Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля е щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! — Вона вже зовсім забула про Дантона.— Ні, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, хоч як було йому неприємно, змусила його пройтись з нею по залах. їй заманулось послухати далі розмову Жюльєна з засудженим до страти.
Юрба була величезна. Все-таки Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки поперед неї підходив до підносу з морозивом. На півобернувшись до Жюльєна, він продовжував з ним розмову. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло увагу графа. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту саму мить у його очах, таких благородних і щирих, з’явився вираз ледве помітної зневаги.
— Ви бачите цю людину,—сказав він тихенько Жюльєнові,— це князь Арачелі, посол. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати в віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо в тисяча вісімсот шістнадцятому році ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королю, я буду повішений через двадцять чотири години. I заарештує мене один а отих красенів з вусами.
— Падлюки! — скрикнув Жюльєн майже голосно. Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови.
Вся її нудьга зникла.
— Не такі вже й падлюки,— заперечив граф Альтаміра.— Я заговорив про себе просто, щоб дати вам яскравий приклад. Гляньте на князя Арачелі: що п’ять хвилин він поглядає на свій орден Золотого руна, бо не може отямитись від радості, що на грудях у нього таке брязкальце. По суті, цей сердега є просто якимось анахронізмом. Сто років тому орден Золотого руна був справді надзвичайно почесним, але тоді князеві не дозволили б про нього й мріяти. А тепер серед людей благородного походження тільки якийсь Арачелі може отак радіти йому. Він би ладен був повісити ціле місто, аби лиш заслужити цей орден.
— Невже він дістав його такою ціною? — спитав Жюльєн з гіркотою.
— Та ні, не зовсім так,— холодно відповів Альтаміра»— здається, він наказав кинути в річку в себе на батьківщині десятків зо три багатих землевласників, яких вважали лібералами.
— Яке страхіття! — знову скрикнув Жюльєн. Мадемуазель де Ла-Моль, схиливши голову і зацікавлено прислухаючись, стояла так близько від Жюльєна, що її чудове волосся мало не торкалось його плеча.
— Ви ще дуже юні! — відповів Альтаміра.— Я казав вам:, що в мене в Провансі е заміжня сестра, вона й тепер ще гарна, добра, мила, прекрасна мати, віддана своєму обов’язку, побожна, але не святенниця.
«До чого він хилить?» — подумала мадемуазель де Ла-Моль.
— Вона живе щасливо,— продовжував граф Альтаміра,— і жила так само й у тисяча вісімсот п’ятнадцятому році. Я тоді переховувався в неї, в її маєтку біля Антіб. Ну, так ось, Коль вона почула про страту маршала Нея, вона затанцювала з радощів.
— Чи ж це можливо? — вигукнув вражений Жульєн.
— Це дух партії,— продовжував Альтаміра.— В XIX сторіччі немає вже справжніх пристрастей: тому й панує у Франції така нудьга. Люди роблять найбільші жорстокості без всякої жорстокості.
— Тим гірше,— сказав Жюльєн,— коли робиш злочин, треба принаймні робити їх з насолодою; адже в злочинах тільки це й добре, і якщо їх можна до певної міри виправдати, то тільки цим.
Мадемуазель де Ла-Моль, зовсім не думаючи, наскільки це не пасує їй, просунулась вперед і стала майже між Альтамірою й Жюльєном. Її брат, якого вона тримала під руку, звик коритися їй і, щоб додержати пристойності, давився вбік, удаючи, ніби їх затримує юрба.
— Ви маєте рацію,— сказав Альтаміра,— у нас все робиться без насолоди й відразу ж забувається — навіть злочин. Я можу вам показати на цьому балі, мабуть, з десяток людей, що будуть на тому світі прокляті, як убивці. Вони забули про це, забув і вищій світ. Багато хто з них розчулюється до сліз, коли їхня собачка пошкодить собі лапу. На кладовищі Пер-Лашез, коли їхню могилу засипають квітами, як ви мило висловлюєтесь в Парижі, нас запевняють, що вони поєднують у собі всі чесноти відважних рицарів, і згадують подвиги їхніх прапрадідів, які жила за Генріха IV. Якщо, незважаючи на всі старання князя Арачелі, мене не повісять і я матиму змогу жити в Парижі, користуючись своїм майном, я запрошу вас на обід в товаристві восьми чи десяти убивць, людей дуже поважних, що не знають докорів сумління. Тільки ми з вами будемо на цьому обіді незаплямовані кров’ю, але мене будуть зневажати й майже ненавидіти, як люте страхіття, кровожерливого якобінця, а вас просто зневажатимуть як простолюдина, що втерся в порядне товариство.
— Цілком справедливо,— сказала мадемуазель де Ла-Моль
Альтаміра глянув на неї з подивом, Жюльєн навіть не удостоїв її поглядом.
— Візьміть до уваги,— провадив граф Альтаміра,— що революція, яку я очолював, не вдалася тільки через те, що я не згодився відтяти голови трьом людям і роздати нашим прибічникам сім чи вісім мільйонів з каси, ключ від якої був у моїх руках. Мій король, якому тепер так кортить мене повісити і з яким до повстання ми були на «ти», нагородив би мене своїм королівським орденом першого ступеня, якби я стяв ті три голови і роздав гроші з каси, бо тоді я б досягнув хоч половинного успіху і моя батьківщина дістала б хоч яку-небудь конституцію… Так уже повелося в світі. Це гра в шахи.
— Але тоді,— сказав Жюльєн з палаючими очима, ви не знали правил гри, а тепер…
– Я б відтяв ці голови, хочете ви сказати, і не був би жирондистом, як ви меш якось натякнули?.. Я відповім на це тільки тоді,— сказав зі смутком Альтаміра,— коли ви вб’єте людину на дуелі, а це ж далеко не так гидко, як віддати її до рук ката.
— Ну, знаєте,— сказав Жюльєн,— мета виправдує засоби; якби я був не такою незначною пилинкою, а мав хоч яку-небудь владу, я б наказав повісити трьох, щоб врятувати життя чотирьом.
В очах його спалахнув вогонь рішучості і зневаги до нікчемного людського суду. Він зустрівся поглядом з очима мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла зовсім близько коло нього, але ця зневага, замість того щоб поступитися місцем люб’язності й чемності, здавалося, стала ще більшою.
Матильда була глибоко ображена, але вже не могла забути Жюльєна; з гіркотою вона відійшла, потягши за собою брата.
«Мені треба випити пуншу і танцювати до знемоги,— сказала вона сама собі.— Виберу зараз найблискучішого кавалера і за всяку ціну приверну загальну увагу. А, ось, до речі, цей знаменитий зухвалець граф де Фервак». Вона прийняла його запрошення, і вони пішли танцювати.
«Подивимось,— думала вона,— хто з нас двох зухваліший, але, щоб досхочу поглузувати з нього, треба його викликати на розмову». Скоро всі інші пари танцювали кадриль тільки для годиться — нікому не хотілось пропустити жодної з дотепних і дошкульних реплік Матильди. Пан де Фервак був у замішанні: за браком думок він вдавався до красивих фраз і корчив незадоволені міни. Матильда, що була роздратована, жорстоко з нього глузувала і набула в його особі ворога. Вона танцювала до ранку і нарешті покинула бал, вкрай знесилена. Але і в кареті вона в останніх сил віддавалась болісним міркуванням: Жюльєн виявив до неї зневагу, а вона не могла його зневажати.
Жюльєн був щасливий; сам того не усвідомлюючи, він ї захоплений музикою, квітами, вродливими жінками, витонченою розкішшю, яка його оточувала, і — найбільше — своєю власною уявою: він мріяв про славу для себе і про свободу для всіх.
— Який чудовий бал — сказав він графові.— Чого тільки тут немає
— Думки,— відповів Альтаміра.
I на його обличчі відбилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за свій обов’язок її приховувати.
— Але тут 6 ви, пане граф; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову?
— Я тут тільки завдяки моєму імені. Але у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди. Але якщо людина мислить, якщо її думки не позбавлені сили і новизни, ви називаєте її циніком. Хіба не так назвав один з ваших суддів Кур’є? Ви кинули його у в’язницю, так само як і Беранже. Всякого, хто чогось вартий своїм розумом, конгрегація віддає в руки виправної поліції, а так звані порядні люди аплодують цьому. Ваш трухлявий світ насамперед цінить пристойність… Ви ніколи не піднесетесь вище військової відваги; у вас будуть Мюрати, але ніколи не буде Вашінгтонів. Я не бачу у Франції нічого, крім чванливості. Людина, яка в розмові виявляє допитливу думку, може легко вимовити якесь необережне слівце, і ось уже господар дому вважає себе збезчещеним.
По цих словах карета графа, який відвозив Жюльєна, спинилася перед палацом де Ла-Моль. Жюльєн був у захопленні від свого змовника. Альтаміра сказав йому комплімент, який, очевидно, ішов від щирого серця;
— Ви позбавлені суто французької легковажності, ви розумієте принцип корисного.
А якраз за два дні до того Жюльєн бачив «Марію Фальєро», трагедію Казимира Делявіня.
«Хіба в Ізраєля Бертуччо, простого тесляра, не більше сили волі, ніж в отих знатних венеціанців? — казав собі наш протестуючий плебей.— А проте вони були знатні люди, їхній родовід можна простежити аж до семисотого року, за століття до Карла Великого, тим часом як уся аристократія, що була сьогодні на балу в герцога де Ретца, пустила коріння хіба що в тринадцятому сторіччі. Ну і що ж? Серед усіх венеціанців знатного походження збереглося тільки одне ім’я Ізраєля Бертуччо.
Змова знищує всі титули, створені примхою соціального ладу. Тут людина відразу стає на місце, яке визначаться її умінням дивитись в обличчя смерті. Навіть розум і той втрачає тут свою силу.
Ким був би Дантон тепер, у вік Вально і Реналів? Яким-небудь помічником прокурора щонайбільше.
Та що я кажу? Він би продався конгрегації, став би міністром, бо ж, зрештою, і великий Дантон крав. Мірабо теж продався. Наполеон награбував мільйони в Італії, а без них бідність стала б на перешкоді його успіхам, як це сталося з Пішегрю. Тільки один Лафайєт ніколи не крав. Чи треба красти? Чи треба продаватись?» — думав Жюльєн. На цьому питанні він спіткнувся. Решту ночі він читав історію революції.
На другий день, займаючись діловим листуванням в бібліотеці, він раз у раз повертався думкою до своєї розмови з графом Альтамірою.
«Справді,— казав він собі після довгих міркувань,— якби іспанські ліберали втягли народ у злочин, їх би тоді не викинули так легко. Але вони були зарозумілі й балакливі молодики… як і я! — скрикнув Жюльєн, немов раптом прокинувшись.— Що я зробив важного, що давало б мені право судити цих сердег? Вони, зрештою, хоч раз в житті наважились діяти. Я схожий на того, хто, поївши, хвалиться: завтра я не обідатиму, але буду таким самим сильним і бадьорим, як і сьогодні. Хто знає, що почуває людина на півдорозі до подвигу? Адже «зрештою» це не те, що вистрілити з пістолета!»
Його високі думки урвала несподівана поява в бібліотеці мадемуазель де Ла-Моль. Жюльєн так захопився, міркуючи про достоїнства Дантона, Мірабо, Карно, які зуміли лишитись непереможеними, що, хоч очі його дивилися на мадемуазель де Ла-Моль, він .майже не бачив її — ї не привітався з нею. Коли нарешті його великі, широко розплющені очі помітили її, погляд його згас. Мадемуазель де Ла-Моль з гіркотою помітила це.
Даремно придумала вона попросити дістати їй том «Історії Франції» Веллі, який стояв на верхній полиці, що примусило Жюльєна піти по довгу бібліотечну драбину; він приніс драбину, знайшов книжку, подав її Матильді, але все ще не міг думати про неї. Виносячи драбину, він зробив різкий порух і ударом ліктя вибив шибку книжкової шафи. Осколки, брязнувши об паркет, нарешті немов збудили його. Він поспіхом перепросив мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись бути чемним,— і справді був чемним — не більше. Матильда добре бачила, що вона потурбувала Жюльєна і що він волів побути на самоті з власними думками, а не розмовляти з нею. Пильно на нього подивившись, Матильда поволі пішла з бібліотеки. Жюльєн глянув на неї, і його приємно вразив контраст її простої сукні з учорашнім вишуканим і розкішним вбранням. Вираз її обличчя був зовсім інший, ніж напередодні. Ця дівчина, така погордлива на балі в герцога де Ретца, тепер дивилася на нього майже благальними очима. «Справді,— подумав Жюльєн,— чорна сукня Матильди ще більше підкреслює її прекрасну постать. Вона ставна, як королева. Але чому вона в жалобі?
Якщо я запитаю в кого-небудь про причину її жалоби, то, мабуть, знову зроблю безтактність».
Жюльєн тепер уже зовсім опам’ятався від своїх захоплених мрій. «Треба перечитати листи, написані сьогодні; бог знає, яких я наробив там помилок і дурниць». Намагаючись зосередитись, він взявся за перший зі своїх листів, коли раптом почув зовсім близько від себе шарудіння шовкової сукні; він швидко обернувся й побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла за два кроки від його столу й сміялася. Жюльєн відчув роздратування: йому перешкодили вдруге.
Що ж до Матильди, то вона тільки що зрозуміла, як мало важить вона для цього юнака. Сміялася вона, щоб приховати своє збентеження, і це їй удалось.
— Ви, мабуть, міркуєте про щось захоплююче, пане Сорель. Може, це якийсь цікавий епізод того повстання, що привело в Париж графа Альтаміру? Я була б дуже рада дізнатися, про що ви думаєте, я нікому не скажу
присягаюсь вам.— Матильда сама дивувалась, як вона могла вимовити ці слова. Як? Вона благала підлеглого? її збентеження стало ще більшим, і вона грайливо додала:
— Що могло перетворити вас, звичайно таку стриману людину, в натхненну істоту, в якогось мікеланджелівського пророка?
Це запитання, зроблене так різко й безцеремонно, глибоко образило Жюльєна, і він знов наче знавіснів.
— Чи правильно робив Дантон, що крав,— заговорив він раптом, і тон його ставав дедалі суворішім,— чи повинні були революціонери П’ємонту й Іспанії заплямувати народ злочинами! Роздавати нагороди і командні місця в армії людям без будь-яких заслуг? Чи люди, нагороджені орденами, не побоялися б тоді повернення короля? Чи слід було віддати на розграбування туринську касу? Одне слово, мадемуазель,— сказав він, наступаючи на неї з грізним обличчям,— чи повинна людина, що хоче знищити невігластво й злочини на землі, пронестись по землі, як буря, змітаючи наосліп все на своєму шляху?
Матильді стало страшно, вона не могла витримати його погляду і відступила на два кроки. Вона мовчки дивилась на нього одну мить, потім, засоромившись свого страху, легкою ходою вийшла з бібліотеки.
