«Хатина дядька Тома» Розділ VIII
ВТЕЧА
Коли Еліза скінчила свій одчайдушний перехід через річку, надворі вже смерклось. Огорнута сірою надвечірньою імлою, що поволі здіймалася знад води, вона зникла .на високому березі, і бурхливий потік, захряслий крижаними брилами, надійно заступив дорогу її переслідувачам. Отож розлюченому Гейлі довелось повернутися до прибережного зайду, щоб розміркувати, як йому діяти далі. Господиня відчинила перед ним двері до невеличкої вітальні з грубим килимком на підлозі, де стояв стіл, засланий лискучою чорною клейонкою, і кілька дерев’яних стільців з високими спинками. Камінну полицю, під якою ледь жевріло курне вогнище, прикрашали яскраво розмальовані гіпсові фігурки. Перед каміном незграбно тулився довгий твердий ослін, і Гейлі важко сів на нього, заглиблений у свої невеселі думи про марність людських сподівань та зрадливість долі.
– І на якого біса мені здався той малий шмаркач!– промовив він сам до себе.– Оце вскочив я в халепу, хай йому абищо!..
І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком справедливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.
Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чоловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.
– Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! – зраділо вигукнув він.– Це ж не хто інший, як Том Локер!
Гейлі швидко подався за двері.
Біля прилавка в кутку великої кімнати стояв міцно
збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввишки та й завширшки чималий. На ньому була куртка з буйволячої шкури, вивернутої шерстю назовні, що надавала йому дикого й страхітливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну й жорстоку. Якщо читач здатен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме точне зображення цього чоловіка.
3 ним був подорожній товариш, що мало не з усіх поглядів являв собою цілковиту його протилежність.
Той низенький на зріст хирлявий чоловічок, верткий і вкрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизуваті чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сторожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, ріденьке чорне волосся було гладенько прилизане, а всі рухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.
Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на прилавку, і аж тоді, по доброму роздумі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки.
Коли йому подали склянку, він пильно обдивився її, видимо вдоволений своїм вибором, а тоді взявся помалу, не кваплячись, сьорбати напій.
– Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить!
Гей, Локере, як ся маєш? – обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.
– Сто чортів! – почув він ґречну відповідь.– Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?
Чоловічок із сторожкими очицями – його звали Меркс – ураз облишив своє питво і, витягши шию з цікавістю втупив очі у нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якоїсь уявної здобичі.
Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе зустрів! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.
– Та вже звісно! – буркнув його чемний приятель.–
Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?
– А це з тобою приятель? – спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса.– Чи, може, компаньйон? |
– Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що д ми з ним разом промишляли в Натчезі.
– Радий познайомитись,–озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа.– То це Ц ви і є містер Гейлі? Ц
– Я самий, голубе,– відказав Гейлі.–А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! – гукнув він до чоловіка за прилавком.– Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!
І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у каміні, і вся доброчесна трійця сіла коло столу, заставленого згаданими вище речами, що сприяють приятельській балачці. і
Гейлі заходився зворушливо розповідати про свою лиху пригоду. Локер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, готуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди годи підводив голову од склянки й мало не І тицяв своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі – так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, як видно, охопив справжній захват, бо плечі й боки в нього затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.
– То виходить, вас пошили в дурні? – спитав він.– ; Хе хе хе! Оце то штука!
– З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока,– скрушно мовив Гейлі. – От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! – сказав Меркс.– Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток.– І він перший тоненько засміявся з власного жарту.
– Атож,– озвався Гейлі.– Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.
– Ваша правда, містере Гейлі,– сказав Меркс.– Посуньте но до мене воду… Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку – гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне – чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні,– вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!
– Еге ж, отак і мені раз було,– обізвався Гейлі.– Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу – він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться – ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові – в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим– тільки бульбашки за ними пішли.
– Тьху! – буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги’.– Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!
– Справді? А як же ви з ними ладнаєте? – жваво спитав Меркс.
– Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. “Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути – і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку,– кажу я їй.– Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася”. Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже…– І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.
– Оце, як то кажуть, наголосив,– мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся.–Ну чи не штукар він, наш Том? Хе хе хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.
Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тільки здатен.
Тим часом Гейлі, поглинувши чималу частину з пляшки, Що була того вечора головною окрасою столу, раптом відчув, як у ньому прокидаються високі, благородні почуття,– за таких обставин це часом трапляється з поважними й розсудливими панами його породи.
– Слухай, Томе,– озвався він.– Я вже не раз казав тобі, що ти перебираєш міри. Ми ж часто балакали з тобою про всі ці речі ще в Натчезі, то чи не доводив я тобі завжди, що ми мали б аніскілечки не менший зиск і жилося б нам у цьому світі так само гарно, коли б ти був до них трохи добріший…
– Ти ба! – вигукнув Том.– Добріший!.. Облиш но краще своє базікання, доки мене від нього не занудило, бо мені й без того щось не гаразд із шлунком,– і він вихилив півсклянки нерозведеного бредні.
– Ні, ти послухай,– невгавав Гейлі, випроставшись на стільці й підкріплюючи свої слова промовистими жестами.– Я завжди казав і тепер скажу, що в торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск. Але Ж торгівля – це ще не все, і гроші теж не все, бо кожен з нас має і душу. Можете думати собі про мене що завгодно, але мені не байдуже, що з нею станеться. Чоловік я побожний, отож і розміркував собі так; ось зіб’ю я ще трохи грошенят, а тоді піду на спочинок і дбатиму про свою душу. Навіщо ж чинити більше лиха, аніж це мені потрібно? Як на мене, то це просто нерозсудливо.
– Дбатимеш про свою душу! – презирливо перекривив його Том.– Довгенько ж довелось би шукати тієї твоєї душі, тож не завдавай собі марної праці. Мабуть, і сам нечистий, коли перепустить тебе крізь густе сито, та й то не знайде її.
– Ну, от ти й розгнівався, Томе,– сказав Гейлі.– Невже не можна побалакати по людському, коли тобі бажають тільки добра?
– Заткни вже свою пельку,– сердито відрубав Том.– Можеш базікати собі все, що хочеш, та коли ти починаєш розводитись про душу, тут мені вже несила терпіти. Та й яка, врешті, між нами різниця? Чи ти справді маєш добріше серце або хоч якусь крихту жалю? Дідька лисого! То ніякий не жаль, а чистісінька підлота. Ти просто хочеш одурити диявола й порятувати свою шкуру. Я ж тебе знаю як облупленого! Уся твоя славлена побожність – просто шахрайство. Ціле життя давав векселі нечистому, а коли надходить час платити, думаєш відкрутитись од пекла. Тьху на тебе!
– Ну годі вам, панове, годі! Не можна ж так, їй право! – втрутився до розмови Меркс.– Кожен міркує по своєму. Містер Гейлі – чоловік безперечно достойний, він має свої принципи, і ви, Томе, маєте свої погляди, і вони теж гідні всілякої поваги. Отож зовсім ні до чого вам сваритися. Поговорімо краще про справи. То що, містере Гейлі, ви хочете, щоб ми спіймали вам ту дівчину?
– До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня!
– Ти й без того дурень! – буркнув Том.
– Годі вам, Локере, не треба грубощів,– мовив до нього Меркс, облизнувши губи.– Ви ж бачите: містер Гейлі хоче дати нам непоганий заробіток. Сидіть собі тихенько, а я тим часом усе влаштую – на такі речі я мастак. То розкажіть нам про цю дівчину, містере Гейлі. Хто вона? Яка з себе?
– Ну… вона білолиця, гарна на вроду… добре вихована… Я давав за неї Шелбі вісімсот доларів або навіть і тисячу, та й то заробив би на цьому чимало,
– Білолиця, гарна на вроду, добре вихована…–проказав за ним Меркс, і його гострі очиці, довгий ніс і тонкі вуста враз пожвавішали, передчуваючи поживу.– Ви чуєте, Локере, дільце то багатонадійне! Ми облагодим його на власну руку і спіймаємо їх обох. Малого, звісна річ, віддамо містерові Гейлі, а дівчину одвезем до Орлеана і хапнемо за неї грубі гроші. Як вам подобається такий план?
Том, що слухав його, роззявивши свого величезного рота, зненацька зімкнув важкі щелепи, немов собака, якому кинуто шмат м’яса, і, здавалося, став поволі перетравлювати ту ідею.
– Річ у тім,– мовив Меркс до Гейлі, колотячи ложечкою свій пунш,– що тут у нас по всіх прибережних містечках судді досить поступливі, і з ними неважко домовитись щодо будь якої нашої справи. Томове діло –орудувати кулачиськами, а от коли доходить до присяги, тут уже з’являюсь я – убраний мов на весілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили,– провадив Меркс, аж сяючи від професійної гордості,– як гарно в мене виходить. Сьогодні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра – приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роблять сімсот негрів. Минає кілька днів – і я вже далекий родич самого Генрі Клея1 чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій колотнечі, а от збрехати він не здатний – нема в нього, бачте, такого хисту. Що ж до мене, то .хотів би я подивитись на другого такого, що може присягнутися чим завгодно і в чім завгодно, дійти до суті будь якої хитромудрої карлючки, обернути її собі на користь і виборсатись із будь якої халепи! Нехай би хто спробував, де там! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, нехай би наші судді хоч які були доскіпливі. Часом мені навіть хочеться, щоб вони більше чіплялися, бо тоді було б куди приємніше їх ошукувати… якось потісніше, знаєте…
Та в цю мить Том Локер, що був, як, певно, вже помітив читач, досить забарний у думках та рухах, раптом перебив Меркса, грюкнувши своїм важким кулачиськом по столу так, що все на ньому аж забряжчало:
1 Клей, Генрі – американський державний діяч.
– Це діло! – вигукнув він.
– Та ну ж бо, Томе, зовсім ні до чого бити посуд,– мовив Меркс.– Та й кулаки вам ще знадобляться на інше.
– Але ж, панове, хіба й мені #е належить якась пайка з виторгу? – озвався Гейлі.
– Чи не досить буде того, що ми зловимо для тебе хлопчиська? – запитав Локер.– Чого ж тобі ще?
– А того,– відказав Гейлі,– що я даю вам добре заробити, і за де мені теж має щось перепасти. Ну} скажімо, десята частина чистого зиску, не беручи до уваги видатків.
– Он які – ревнув Локер і зі страшним прокльоном знову вгатив кулаком по столу.– Чи не казав я оце тільки, що знаю тебе, Дене Гейлі? Тож і не думай собі мене ошукати! Може, ти гадаєш, що ми з Мерксом полюємо на збіглих негрів з великої ласки до отаких, панів, як ти, за саме спасибі? А дзуськи! Дівка буде наша, і ти краще помовч, бо й незчуєшся, як ми заберем собі їх обох, і ніхто нам у цьому не завадить. Чи не ти сам навів нас на слід? Отож, як на мене, тепер і ти, і ми вільні діяти на власну руку. Та коли б ти або той Шелбі думали пуститися за нами – гай гай, тільки ви нас і бачили! Шукайте тоді вітра в полі.
– Ну гаразд, нехай уже так,– мовив переляканий Гейлі.– Ви тільки зловіть мені хлопчиська, ото й досить. Ти ж бо завжди чинив зі мною почесному, Томе, ніколи не порушував свого слова.
– І ти це добре знаєш,– відказав Том.– Я не вдаю з себе святенника, але в ділі не збрешу самому дияволові. Коли я вже щось пообіцяв, то од свого слова не відступлюся, і ти таки знаєш це, Дене Гейлі!
– Ну звісно, звісно, Томе, я ж саме так і кажу,– квапливо погодився Гейлі.– Ти тільки пообіцяй, що десь за тиждень віддаси мені хлопчиська, в будь кому місці, де сам схочеш, і нічого мені більше не треба.
– Зате мені треба,– мовив Том.– Недарма ж я був твоїм компаньйоном у Натчезі. Дечого я таки від тебе навчився, і тепер ніде свого не впущу. Ану викладай мені зараз же півсотні доларів, а ні – то я й пальцем для тебе не кивну. Знаємо вас таких!
– Таж у тебе в руках певне діло, що дасть тисячу або й півтори чистого зиску Слухай, Томе, це ж просто смішно,– відказав Гейлі.
– Еге, а ти гадаєш, що ми не маємо іншої роботи? Та її в нас на добрих п’ять тижнів наперед. Ти хочеш, щоб ми все кинули й гасали по хащах за тою твоєю дівкою та її щеням. Гаразд, а що, як ми її не спіймаємо? Адже зловити жінку не легше, ніж самого диявола. Що тоді? Чи заплатиш ти нам хоч цент, га? Атож, хотів би я подивитись, як ти заплатиш! Ні, так діла не буде! Жени півсотні – і край. Якщо ми досягнем свого і воно нам оплатиться, я тобі потім їх віддам. А ні – то залишаться нам за клопіт. Хіба це не почесному, га, Мерксе?
– Та певне ж, певне,– примирливо сказав Меркс– Це всього лиш невеличка запорука… хе хе хе!.. Ми, знаєте, любимо, щоб усе було по закону. Отож треба домовитись по доброму, по мирному. А Том приставить вам хлопчину куди ви скажете. Правда ж, Томе?
– Якщо я зловлю цього вилупка, то відвезу його до Цінціннаті й залишу в старої тітки Белчер, що живе біля пристані,– відказав Локер.
Меркс дістав з кишені засмальцьований записник, витяг звідти довгий аркушик паперу і, втупивши в нього свої гострі чорні очиці, став упівголоса читати:
“Бернс, округа Шелбі… хлопець Джім – триста доларів за живого чи мертвого… Подружжя Едвардсів, Дік і Люсі,– шістсот доларів… Негритянка Поллі з двома дітьми – шістсот доларів за неї чи за її голову…” Це я переглядаю наші справи, щоб побачити, чи вигідно нам братися до вашої,– пояснив він по паузі.– Слухайте, Локере, а за цими треба б направити Адамса і Спрінгера, бо й так уже скільки часу минуло.
– Вони надто дорого злуплять,– озвався Том.
– Я сам усе залагоджу. Вони в нашому ділі ще зелені, тож мусять брати дешевше,– сказав Меркс, переглядаючи далі свій список.– Ці три справи неважкі, бо треба лиш застрелити втікачів або присягнутися, що їх застрелено. За це вони багато не заправлять. Ну, а решту,– докінчив він, згортаючи папірець,–можна відкласти на потім… А тепер нам треба з’ясувати деякі деталі. То ви кажете, містере Гейлі, самі бачили, як та дівчина вибралась на берег?
– Авжеж. Не гірше, ніж оце вас бачу.
– І того чоловіка, що допоміг їй зійти нагору?
– Атож, і його.
– Схоже на те,– мовив Меркс,– що десь вона там і сховалася. Але де – от у чім річ. Що ви на це скажете, Томе?
– Треба сьогодні ж переправитись через річку, ось що я скажу,– відповів Том.
– Але ж ніде нема жодного човна,– заперечив Меркс.– Та й крига суне мов скажена. Це ж, мабуть, небезпечно, Томе?
– А мені до того байдуже. Треба – то треба,– рішуче відказав Том.
– От біда,– занепокоєно мовив Меркс.– Усе воно так, але ж…– І, підійшовши до вікна, додав: – Онде й темно, як у погребі, а до того ж, Томе…
– Одне слово, дрижаки беруть, га, Мерксе? Та нічого не можу зарадити, доведеться вам таки їхати. Чи, може, ви воліли б вилежуватись тут ще кілька днів, поки та дівка добудеться до Сандаскі , а тоді вже,,
1 Сандаскі – містечко на кордоні з Канадою,
– Та ні” я анітрохи не боюся,– відказав Меркс.–От тільки…
– Що “тільки”?
– Ну, човна ж нема. Ви й самі знаєте.
– Я чув” тутешня хазяйка казала, що ввечері має прийти якийсь чоловік і поїхати човном через річку. Отож будь що буде, а ми мусимо їхати з ним.
– Собаки у вас, сподіваюся, добрі? – запитав Гейлі.
– Чудові,– сказав Меркс.– Та що з того? Адже ж ви не маєте жодної її речі, щоб дати їм понюхати.
– Ото ж бо й воно, що маю! – переможно вигукнув Гейлі.– Осьде шаль, вона покинула її на ліжку, коли тікала. І капор теж забула.
– Пощастило нам,– сказав Локер.– Ану давай їх сюди.
– Тільки б собаки не пошматували її, як наскочать зненацька,– мовив Гейлі.
– Ваша правда,– озвався Меркс.– Було якось, що наші хорти мало не на шмаття подерли одного негра, ) доки ми підбігли їх відігнати.
– То й я кажу, що коли товар цінується за вроду, собаки не годяться,– докинув Гейлі.
– Атож,– підтакнув Меркс.– Та й якщо вона сховалася десь у домі, вони теж ні до чого. І взагалі тут,
у північних штатах, від собак мало користі. Той негр підсяде собі на якогось воза, і шукай тоді його сліду. Собаки придатні лиш у пониззі, на плантаціях, де збіглим “і неграм ніхто не допомагає і вони мусять скрадатися самотужки.
– Ну от,– сказав Локер, що ходив до прилавка довідатись про перевіз.– Кажуть, той човняр уже тут. Ходімо, Мерксе!
Згаданий пан скрушно повів очима по затишній кімнаті, з якої мусив іти, одначе слухняно підвівся. Вони перемовились кількома словами щодо подальшого, і Гейлі з видимою неохотою віддав Томові п’ятдесят доларів. Після того доброчесна трійця розпрощалася.
Тим часом як у заїзді відбувалась описана сцена, Сем і Енді, щасливі по саме нікуди, простували собі додому,
Сем аж не тямився з захвату і виявляв свої розбурхані почуття найнеймовірнішими викриками та погуками, чудернацькими гримасами та конвульсивними порухами всього тіла. Раз у раз він перевертався на коні задом наперед, обличчям до хвоста, тоді, щодуху зикнувши, за одним махом знову сідав як слід і, прибравши поважного виразу, починав вичитувати Енді за те, що він сміється і дуріє. Потім, ляснувши себе по боках, знову заходився буйним реготом, та так, що аж дзвенів старий гай, яким вони проїжджали. Однак за всіма тими штуками він не забував чимдуж поганяти коней, аж поки десь над одинадцяту годину їхні копита зацокотіли по жорстві біля дому.
Місіс Шелбі вибігла на веранду.
– Це ти, Семе? Ну, як вони там?
– Містер Гейлі спочиває у заїзді. Він страх як натомився, пані.
– А Еліза, Семе, як вона?
– Ну, вона вже ген по той бік. Сказати б, у землі обітованій.
Як, Семе? Що ти хочеш цим сказати? – вигукнула місіс Шелбі. їй аж дух перебило, і вона мало не втратила притомність, подумавши про те, що можуть означати ці слова.
– То оце ж я й кажу, пані. Ліззі перейшла через річку до Огайо, та ще й так знаменито, наче хто її на крилах переніс.
– Іди но сюди, Семе,– покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною.– Іди й розкажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі бо, Емілі, ходім,– мовив він, обіймаючи її за плечі.– Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї вболіваєш.
– Надто вболіваю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж самі взяли гріх на душу!
– Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.
– А проте мене все одно гризе відчуття провини,– мовила місіс Шелбі.– І ніякими доказами його не вгамувати.
– Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! – гукнув Сем біля веранди.–Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?
За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.
– Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу,– звелів містер Шелбі.– Де Еліза, ти знаєш?
– Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на
тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла
в тумані.
– Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.
Перейти річку по пливучій кризі – не така проста штука,– сказав містер Шелбі.
– Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля,– відказав Сем.– Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значить, до заїзду, що на березі річки,– цебто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж зирк – а вона там, стоїть уся
як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком.
То я тут шурх – і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє –він, я і Енді – ну за нею! Вона на берег – а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг – і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига –хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.
Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.
– Яке щастя, що вона жива! – озвалась вона.–
Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?
– Доля її не зрадить,– сказав Сем, промовисто зводячи очі до неба.– Це ж напевне сама доля її порятувала. Недарма ц наша пані завжди нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож І сьогодні – коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коней і ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не гірш як собака єнота. А все воно з веління долі.
– То таке веління долі, що краще тобі його не слухатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб мої люди так поводилися з панами,– сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин. ‘
Та вдавати сердитого перед негром – однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не засмутивсь тією доганою, хоча винувато похнюпився і стояв, гірко скрививши уста, мов той розкаяний грішник.
– Пан каже правду… щиру правду. Я вчинив дуже погано, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тільки лихо – часом бідолашного негра, як оце я, аж муляв встругнути якусь капость, коли хтось починає отак викаблучуватись, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан. Кожен, кого навчено, як мене, одразу це добачить.
– Ну гаразд, Семе,– мовила місіс Шелбі.– Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш іти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тієї шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Певне, ви з Енді добре зголодніли.
– Пані аж надто ласкава до нас,– відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.
Читач уже, мабуть, помітив з попереднього, що “панич Сем” мав природжений хист, який напевне довів би його до великих висот на політичній ниві: він умів скористатися з першої ліпшої нагоди і обернути її на користь та славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він заплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким, безтурботним виглядом попростував у володіння тітоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.
– Ну й заб’ю ж я зараз баки тим неграм! – мовив він сам до себе.– Ото вирячать очі, щоб я так жив!
Треба сказати” що найбільшою Семовою втіхою було супроводити господаря на всілякі політичні збори, де він, примостившись на огорожі чи видряпавшись на високе дерево, з видимим захватом прислухався до кожного слова, а потім, вернувшись до своїх темношкірих братів, збирав їх навколо себе і з кумедною поважністю й перебільшеним пафосом наслідував перед ними почутих красномовців. Часом до його зачудованих чорних слухачів приставали особи світлішого кольору і, на превелике Семове задоволення, також наставляли вуха, раз у раз посміхаючись та переморгуючись між собою. Одне слово, Сем мав себе за неабиякого оратора і ніколи не проминав нагоди попишатися своїми здібностями.
Між Семом і тітонькою Хлоєю уже здавна зайшло щось на зразок глухої ворожнечі, або ж, краще сказати, холодного відчуження. Одначе, простуючи цього разу до кухні, Сем справедливо розміркував, що там напевне є чим поживитись, і вирішив бути гранично миролюбним. Він чудово знав, що хоч “волю пані” й без того буде виконано неухильно, проте він вигадає куди більше, якщо це буде зроблено ще й з доброю охотою. Отож він з’явився перед очі тітоньки” Хлої із зворушливо сумирним і покірливим виглядом людини, що зазнала тяжких злигоднів задля добра своїх знедолених братів, сказавши на додачу, що пані послала його до самої тітоньки Хлої, щоб вона підкріпила його шлунок та душу, і тим без застережно визнавши її високу владу над кухонним світом та всім, що до нього належить.
Усе вийшло так, як він собі замислив. Жоден політичний діяч не улестив би якогось простосердого й доброчесного виборця швидше, ніж Сем улестив тітоньку Хлою. Не минуло й кількох хвилин, як він, гордий і щасливий, сидів уже перед величезною мискою, повною мішанини з усіляких страв, що позалишалися від панського столу за останні два три дні. Смаковиті окрайці шинки, золотаві шматки кукурудзяних коржів, різноманітні формою кусники пирога, курячі крильця, пупці та лапки– все це громадилось у мальовничому безладді, а Сем, наче якийсь могутній монарх, сидів над тим багатством, хвацько зсунувши набакир свого листяного бриля, і час від часу поблажливо приділяв якийсь шматок і Енді, що примостився праворуч нього.
У кухні було повно Семових приятелів, які позбігалися з усіх околишніх хатин, щоб послухати, чим скінчились його подвиги. То була його година слави. Всі події дня переказано ще раз, з безліччю нових барвистих деталей та прикрас, які мали ще дужче вразити слухачів. Оповідь раз у раз перепиняли вибухи сміху, і до них приєднувалась навіть малеча, що тулилася на підлозі й по кутках. Та Сем і серед усього того гамору й веселощів зберігав незворушний, поважний вигляд і лиш вряди годи, не уриваючи своєї повчальної мови, зводив очі догори й кидав на слухачів такі прекумедні погляди, що ті аж за боки хапалися: У
– Отож, любі мої співвітчизники,– просторікував Сем, вимахуючи індичою ніжкою,– ви маєте в моїй особі гідного свого заступника. Так так, заступника за кожного з вас. Бо коли хто стає на захист того чи того негра, він однаково що стає за весь наш люд. Принцип, як бачите, тут один. І кожен з отих людоловів, що нишпорять по околицях, пантруючи нашого брата, спіткає на своєму шляху мене і матиме справу зі мною. Ви тільки прийдіть до мене, братове, і я стану за ваші права і боронитиму їх до кінця І
– Але ж, Семе, чи не ти сам сьогодні вранці казав мені, що помагатимеш тому панові ловити Ліззі? Щось воно в тебе купи не держиться,– обізвався Енді.
– Ось що я скажу тобі, Енді,– відповів Сем з почуттям власної вищості.– Не базікав би ти про те, чого не тямиш. Такі хлопці, як ти, Енді, може, й не мають на думці нічого лихого, одначе далеко їм до усвідомлення великих принципів!
Енді присоромлено замовк, чи не найдужче вражений хитромудрим словом “усвідомлення”, що його більшість малолітніх слухачів визнала за неспростовний доказ. А Сем тим часом провадив далі:
– Вся річ у сумлінні, Енді. Коли я збирався гайнути за Ліззі, я гадав, що цього хоче хазяїн. Та коли я дізнався, що хазяйка хоче зовсім іншого, сумління моє переважило, бо хто ж не знає, що нашому братові куди вигідніш держатися хазяйки. Отож ви бачите, що я й там і тут лишився сталий, бо послухався сумління і не зрадив своїх принципів. Атож, принципів! –промовив Сем, з запалом підносячи догори курячу шийку.– Бо навіщо б ті принципи, коли не бути сталим,
І я вас питаю!.. Можеш узяти собі цю кістку, Енді. Я не всю її обгриз. Публіка слухала Сема, порозтулявши роти, і йому несила було спинитися.
– Бути сталим – то велике діло, любі мої негри,–провадив далі Сем з таким виглядом, наче розмірковував про якісь абстрактні матерії.– А от далеко не кожен розуміє, що таке сталість. Коли, приміром, хтось там сьогодні стоїть на одному, а завтра на другому, то про нього кажуть – і цілком слушно,– що він не сталий… Подай но мені отой шматок, Енді… Одначе погляньмо в корінь справи. Я сподіваюсь, панове й дами пробачать мені, коли я звернусь до одного нехитрою порівняння. Ось, приміром, я хочу вилізти на стіг сіна. Ну, звісно, приставляю драбину з одного боку–аж ні, вилізти не можу. То я вже більше тут і не пробую, а йду собі і приставляю драбину з протилежного боку. Чи означає це, що я несталий? Аж ніяк. Бо я сталий( у головному – хочу вилізти на стіг, а з якого боку буде моя драбина – то байдуже. Ви всі мене зрозуміли?
– Оце, мабуть, єдине, в чому ти сталий! – тихо пробурмотіла тітонька Хлоя, якій уже почав набридати весь цей гармидер.
– Ото ж бо! – промовив Сем на закінчення і підвівся з за столу, насичений вечерею і славою.
– Ото ж бо, любі мої співвітчизники і вельмишановне жіноцтво! Так, я маю свої принципи і пишаюся цим. Вони потрібні людині й за нашої доби, і за всіх інших часів. Я маю свої принципи і стою за них горою. І нехай би мене спалили за них живцем – я б радо зійшов на вогнище і сказав: “Осьде я тут, щоб накласти головою за свої принципи, , за мій рідний край і за суспільний добробут!”
– Не завадило б тобі мати ще один принцип: знати свій час і не морочити людей до глупої ночі,– сказала тітонька Хлоя.– А ви, малеча, тікайте звідси мерщій, поки я не надавала вам лящів по шиї.
– Любі мої негри! – великодушно мовив Сем, махнувши своїм листяним брилем.– Благословляю вас усіх. А тепер ідіть спати і шануйтеся. І по цьому патетичному благословенні високі збори розійшлися.
«Хатина дядька Тома» Розділ IX,
В ЯКОМУ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЩО СЕНАТОР ТЕЖ МАЄ СЕРЦЕ
Зблиски полум’я, що весело палахкотіло, в каміні, осявали м’який килим на підлозі затишної вітальні, вигравали на фарфорових чашках та добре начищеному чайнику. Сенатор Берд щойно стягнув з себе чоботи і саме намірявся встромити ноги в гарні нові пантофлі, що їх пошила йому дружина, поки він їздив у своїх сенаторських справах. Місіс Берд, що вся ніби променилася щастям, наглядала за тим, як накривають стіл, і раз у раз погукувала на пустотливих дітлахів, які чимдуж скакали по кімнаті й робили, що кому заманеться.
– Томе, ану облиш смикати клямку! От молодець… Мері! Мері! Не тягни кицю за хвіст. Бідна киценька!.. Джіме, на стіл лізти не можна. Не можна, чуєш?..– Тоді, вибравши хвилинку, щоб звернутися до чоловіка, сказала: – Ти собі не уявляєш, любий, які ми всі раді, що ти нарешті приїхав.
– Атож, я подумав, що варто відбути цю подорож, щоб хоч одну ніч відпочити вдома. Страх як натомився, аж голова болить!
Місіс Берд метнула оком на пляшечку з камфорою, що стояла в прочиненій шафці, і вже хотіла дістати, та чоловік зупинив її.
– Щ ні, Мері, не треба ліків! Чашечку твого доброго гарячого чаю і трохи домашнього затишку – оце і все, чого мені треба. Та й нелегко ж бути державним діячем!
І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.
– Ну, а що там чути в сенаті? – спитала його дружина, коли метушня біля столу трохи вщухла.
Тендітна й лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голову державними справами, мудро розваживши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:
– Та нічого особливого.
– А це правда, ніби мають ухвалити закон, що забороняє давати їжу та воду отим нещасним неграм, які
тікають на Північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухвалить!
– Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася політикою!
– Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика анічогісінько не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би надто жорстокий і несправедливий. Сподіваюся, любий, ви його не ухвалили?
– Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє подавати допомогу збіглим рабам, що приходять з Кентуккі.
– Як це розуміти? Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати його, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?
– Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.
Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й сором’язлива жінка, з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м’яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже то й великого індика, як вона чимдуж пускається навтіки, а звичайнісінький двірний собака може нагнати на неї страху, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала більше проханням, аніж примусом. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій і лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й згідлива мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що разом з лихими сусідськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.
Ось і тепер місіс Берд рвучко підвелась і, вся розшарівшись, від чого її обличчя стало ще милішим, рішуче підступила до чоловіка.
– Я хочу знати, Джоне,– твердо промовила вона,– чи ти вважаєш цей закон справедливим?
– Але ж ти не вб’єш мене, Мері, коли я скажу, що так?
– Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?
– Уяви собі, що голосував, любий мій політику!
– Як тобі не сором, Джоне! Нещасні, бездольні, безпритульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо порушу його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!
– Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття цілком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, голубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі суспільні інтереси. Громадськість дуже занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.
– Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.
– Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..
– Доброчинність не може завдати суспільству ніякої шкоди, я певна. Найкраще чинити так, як підказує сумління.
– Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий переконливий доказ, що ти…
– Дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч до ранку, але нічого мені не доведеш. А от скажи но мені, Джоне: чи ти сам прогнав би від своїх дверей злиденну, змучену, голодну людину тільки тому, що вона втекла від свого пана? Прогнав би, скажи?
Коли відкрити всю правду, наш сенатор, на свою біду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатен прогнати людину, що потребувала допомоги. Його становище в цій суперечці ускладнювалось тим, що дружина знала його вразливе місце і провадила наступ на досить слабко укріплену позицію. Отож йому не лишалось нічого іншого, як відтягувати час із допомогою звичайних за таких обставин способів: він гмукнув, прокашлявся, тоді витяг з кишені хусточку і заходився
протирати окуляри. Помітивши замішання в стані су противника, місіс Берд не забарилася скористатись із своєї переваги.
– Хотіла б я побачити, Джоне, як би в тебе стало духу таке зробити, дуже хотіла б! Приміром, узимку, в заметіль, вигнати за двері якусь нещасну жінку… Чи, може, ти забрав би її і одвів у холодну, га? Ото здобув би собі славу!
– Звичайно, то був би дуже тяжкий обов’язок…– м’яко почав містер Берд.
– Обов’язок, Джоне? Не кажи цього слова! Ти добре знаєш, що ніякий то не обов’язок., не може бути обов’язком! Коли господарі хочуть, щоб їхні раби від них не тікали, нехай поводяться з ними по людському – ось як я вважаю. Якби я мала рабів (а я сподіваюсь, що ніколи їх не матиму), я б не стала їх ловити, коли б вони схотіли втекти від мене… чи й від тебе, Джоне. Ніхто ж не тікатиме від добра, правда? А коли вони й утечуть, то подумати лишень, скільки їм, бідолашним, усього терпіти доводиться,– і холод, і голод, і страх. І ви ще хочете, щоб усі їх цькували! Ні, хай там буде хоч який закон, а я цього ніколи не робитиму!
– Мері, голубонько, поміркуймо разом…
– Я не люблю розмірковувати, Джоне, а надто про такі речі. То ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов божий день. А коли доходить до діла, ви й самі не вірите в те, що говорите. Я ж добре знаю тебе, Джоне. Ти віриш у справедливість цього закону не більше, ніж я…
Під цю критичну хвилю в двері просунулась голова старого Куджо – негра, що робив у домі всіляку роботу.
– Нехай пані вийде до кухні,– мовив він. Сенатор з полегкістю подивився вслід своїй маленькій
дружині, і на обличчі у нього кумедно змішались задоволення і досада. Він сів у крісло й узявся читати газету. Та за мить біля дверей почувся схвильований голос дружини:
– Джоне! Джоне, іди но мерщій сюди!
Він поклав газету, вийшов до кухні і раптом завмер на місці, вражений видовищем, що постало перед його очима.
На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритомна якась струнка молода жінка. Одяг на ній був весь
подертий І обмерзлий, одного черевика бракувало, розірвана панчоха зсунулась, і з порізаної ноги текла кров. На обличчі її лежала печать знедоленої раси, однак не можна було не помітити його сумовитої і зворушливої вроди.
Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши віддих. Тим часом його дружина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, почав розтирати його холодні ноженята.
– Ви тільки подивіться на неї! – жалісливо проказала стара Діна.– Мабуть, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут таки й заточилася, додолу. А руки в неї он які білі–знати, ніколи не бачили тяжкої праці.
Бідолашні! – співчутливо мовила місіс Берд. Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила в неї невидющий погляд. Раптом на обличчі її відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.
– Мій Гаррі! Вони забрали його?
Почувши материн голос, хлопчик зіскочив з колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.
– Ні, він тут, зі мною! – вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд.– О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!
– Ніхто вас не скривдить, сердешна,– заспокійливо відказала місіс Берд.– Тут ви в безпеці, тож не бійтеся.
– Дякую вам, дякую! – сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.
Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, до яких така здібна була місіс Берд, бідолашна жінка трохи заспокоїлась. Нашвидкуруч послали постіль на скрині біля груби, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що стомився не менш від неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася найменшій спробі
покласти його окремо, І навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.
Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.
– Цікаво, хто вона така І звідки,– нарешті обізвався він, відклавши газету.
– Нехай вона поспить, відійде трохи, тоді спитаємо,– відказала місіс Берд.
– Слухай, голубонько…– мовив містер Берд, “кілька хвилин поміркувавши про щось над своєю газетою.
– Що, любий?
– Чи не підійшла б їй котрась твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.
По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.
– Побачимо,– сказала вона.
Знову запала” мовчанка, і знову її порушив містер Берд.
– Слухай, голубонько…
– Ну? Що там ще?
– Знаєш, отой старий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю задрімнути по обіді… Ти могла бі його віддати тій бідоласі – адже ж їй потрібен одяг.
В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.
Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків – дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.
Жінка сиділа на скрині біля груби, втупивши очі в огонь. Обличчя її було сумне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.
– Ви хотіли мене бачити? – лагідно спитала місіс Берд.– Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?
У відповідь” вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.
– Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі,– мовила вона.– Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.
– Я прийшла з Кентуккі,– відказала жінка.
– Коли? – запитав містер Берд, і собі приєднуючись до розмови.
– Сьогодні ввечері.
– Як же ви сюди дісталися?
– Перейшла по кризі.
– По кризі? – перепитали всі в один голос.
– Еге ж,–тихо відповіла жінка.–Мене врятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною… на п’яти наступали… Отож я не мала іншої ради.
– Ой лишенько! – обізвався старий Куджо.– Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все громаддя аж гуде за водою.
– Я знала, що крига скресла… так, знала! – нестямно промовила жінка.– І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не, думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б лишалося тільки померти. •
– Ви були невільниця? – запитав містер Берд.
– Так, пане. Я належала одному господареві в Кентуккі.
– Він вас кривдив?
– Ні, пане, він був добрий хазяїн.
– То, мабуть, хазяйка була лиха?”
– Щ, пане, ні! Моя хазяйка завжди була добра до мене.
– Що ж тоді змусило вас покинути їх і податися світ за очі в таку небезпечну дорогу?
Жінка допитливо подивилась на місій Берд, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня ходить у жалобі.
– Пані,– раптом мовила вона,– вам доводилося втратити дитину?
Запитання було несподіване і роз’ятрило незагоєну рану: минув лише місяць, як у цьому домі померло мале.
Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опанувала себе й відказала:
– Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину. т
– То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним… їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишився тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані,– вони надумали забрати його від мене… п р о д а т и… так, продати на пониззя одного… малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані. Та я б жити не змогла без нього І коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я ту ж ніч забрала його і втекла геть.” А вони погналися за мною – торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг – і вже наступали мені на п’яти, я чула їх. То я й стрибнула просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді отямилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.
Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.
Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шукаючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніколи там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися нестримним плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз у раз примовляла: “Ой лихо лишенько!” Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кривив обличчя і з запалом вторував їй.
Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному; отож він повернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, зосереджено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Час від часу він так голосно сякався, що якби хто небудь був у змозі добре придивитися, то напевне добачив би щось підозріле.
– Як amp;е ви могли мені сказати, що у вас добрий хазяїн? – раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.
– Бо він таки був добрийся й тепер це скажу. І хазяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадить, бо всі папери підписано. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я знала, що мені без нього не жити. Ця дитина – все, що я маю.
– А чоловіка у вас нема?
– Є, але він належить іншому господареві, його пан дуже недобрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!
Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважний спостерігач міг би подумати, що їй до того байдуже. Та вираз глибокої туги в її великих темних очах свідчив про інше.
– А куди ж ви думаєте йти, голубонько? – спитала місіс Берд.
– До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу. Вона дуже далеко, та Канада? – мовила жінка, простодушно й довірливо дивлячись на господиню.
– Бідолашна! – несамохіть вигукнула місіс Берд.
– Що, так далеко? – серйозно запитала жінка.
– Куди далі, ніж ви собі уявляєте, сердешна дитино! – відказала місіс Берд.– Але ми спробуємо вам допомогти. Ти, Діно, постели їй у своїй комірчині біля кухні, а вранці ми щось придумаємо. А тим часом, голубонько, лягайте спати й нічого не бійтеся;
Місіс Берд і її чоловік знову повернулися до вітальні. Вона сіла в своє крісло гойдалку перед каміном і, злегенька погойдуючись, про щось замислилася. Містер Берд походжав по кімнаті й бурмотів сам до себе:
– Хм хм! Страшенно неприємна історія!.. Нарешті він рішуче підступив до дружини і сказав:
– Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки но розвидніє, той торговець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то могла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безперечно. Чи то іона вистромить голову за двері, чи то визирне у вікно – і тоді все пропало. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.
– Цієї ночі! Яким чином? І куди?
– Ну, куди – це я добре знаю,– відказав сенатор, беручись за чоботи.
Та, натягши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.
– Страшенно неприємна й паскудна історія! – мовив він зрештою і знову потяг до себе вушка чобота.–Атож!..
Узувши один чобіт, сенатор узяв другий і замислено втупив очі у візерунчастий килим.
– І все ж, хоч не хоч, а їхати треба, хай йому грець! – докінчив він і, швидко натягши другий чобіт, виглянув у вікно.
Маленька місіс Берд була стримана жінка; вона ніколи в житті не казала чоловікові: “Бач! Таки на моє вийшло!” – отож і тепер, напевне догадуючись, про що він думає, розважливо не озивалась ані словом і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її володар визнає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.
– Розумієш,– мовив він нарешті,– один мій давній клієнт із Кентуккі, ван Тромп, відпустив на волю всіх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім од нас, у верхів’ї притоки Огайо, серед лісових хащів, куди ніхто не потикається без потреби. Та й знайти його дім не так то легко. Там вона буде в цілковитій безпеці. Ото тільки лихо, що ніхто, крім мене, поночі туди не проїде.
– Чому? Куджо дуже добрий візник”
– Та воно так, але річ у тому, що там треба двічі переїжджати бродом через притоку, і другий переїзд досить небезпечний, коли не знати його так, як я. Бо я їздив там верхи безліч разів і добре знаю, де треба повертати. Отож, як бачиш, іншої ради нема. Нехай Куджо десь над північ потихеньку запряже коней, і я повезу її сам. А потім, щоб сховати кінці у воду, Куджо відвезе мене до найближчого заїзду, і я сяду в диліжанс до Колумбуса, що проходить там між третьою і четвертою. Тож усе й виглядатиме так, наче я саме до диліжанса і поїхав каретою. А вранці я вже засідатиму в сенаті. От тільки, мабуть, подуватиму я себе там досить кепсько після всього, що ми тут сьогодні говорили й робили. Та біс із ним, нікуди не дінешся!
– Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне,– сказала місіс Берд, поклавши свою маленьку білу руку чоловікові на плече.– Та чи могла б я тебе покохати, якби не знала тебе краще, ніж сам ти себе знаєш!
На очах маленької жінки зблиснули сльози, і така була вона гарна в ту мить, що сенатор мимоволі подумав: певно, він і справді неабиякий розумник, коли вже зумів полонити серце цієї чарівної істоти Тепер йому лишалося одне: піти подивитись, чи запрягають там коней. Одначе біля дверей він спинився і, обернувшись до дружини, нерішуче мовив:
– Мері, не знаю, як ти… але там в нас повна шухляда речей… нашого бідного маленького Генрі…
З цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.
Його дружина перейшла до невеличкої спальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. Потім дістала ключ, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і раптом завмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.
Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і декілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м’ячик – сумні пам’ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просочуючись між пальцями, почали капати в шухляду. Потім рвучко підвела голову і взялась хапливо відбирати найпростіші та найнеобхідніші речі й зв’язувати їх у клуночок.
– Мамо,– обізвався один з хлопчиків,– невже ти віддаси ц і речі?
– Милі мої діточки,– лагідно й серйозно відказала вона,– якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не віддала б їх тому, хто не знає лиха А даю я їх матері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.
Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика взяла голку, наперсток та ножиці і заходилась “випускати” ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору долинув стукіт карети.
– Мері,– сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці,– іди буди її, треба їхати.
Місіс Берд швидко поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети. Тоді пішла кликати жінку. Незабаром на ганку з’явилась Еліза з хлопчиком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що належали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потисла її у відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми великими темними очима, сповненими безмежної вдячності, і, певне, хотіла щось сказати. Уста її раз чи два беззвучно ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звівши оті до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила…
Кілька тижнів перед тим ішли дощі. А як відомо, масна, родюча земля Огайо враз перетворюється на грузьке місиво, отож наші подорожні їхали так званим ногайським бруком”, спорудженим ще за добрих давніх часів.
– Оце то брук – здивовано вигукують прибульці зі сходу, для яких це слово означає лише рівну дорогу для швидкої їзди.
То знайте ж, необізнані східні друзі, що в благословенному західному краї, де під час дощів стоїть просто таки неймовірне, невилазне болото, дороги викладають грубими колодами, а потім прикидають їх зверху землею, дерном або чимось іншим, що трапиться напохваті, а ощасливлені тамтешні люди називають таку дорогу” бруком і навіть пробують нею їздити. З часом дощі зовсім розмивають той дерен чи землю, колоди розлазяться й стирчать урізнобіч в мальовничому безладді, а між ними тут і там зяють глибокі чорні баюри.
Отакою дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз у раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!., торох!., а тоді – шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика раптом кидає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. Після кількох марних спроб, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик усі разом падають на переднє сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней з палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні борсаються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушують карету з місця, але тут таки провалюються задні колеса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спиняються. Сенатор знаходить свій капелюх, жінка поправляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони сідають міцніше, готуючись до нових випробувань.
Деякий час карета помалу посувається далі, лиш вряди годи перехиляючись набік чи струшуючись на вибої, і наші подорожні вже тішать себе надією, що вони ще добре відбулися. Та от їх знову кидає так, що вони аж злітають на ноги й ту ж мить падають назад на сидіння,– і карета спиняється. Знадвору чути вигуки, ляскання батога, а тоді біля дверцят з’являється старий Куджо,
– Даруйте, пане, але цього разу ми таки вскочили. Не знаю, як тепер і виліземо. Мабуть, доведеться підкладати жердини.
Сенатор у розпачі вилазить з карети, обережно намацуючи ногою тверду місцинку. Аж раптом нога його зісковзує кудись у безодню, він намагається витягти її, втрачає рівновагу і гепається в болото, звідки його витягає Куджо, у дуже жалюгідному стані.
Була вже глупа ніч, коли карета, вибравшись із трясовини і переїхавши бродом річечку, мокра й заляпана болотом, спинилася перед дверима великого фермерського будинку. Тамтешні мешканці спали міцно, і довелось докласти чималих зусиль, щоб підняти їх з ліжка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився сам господар. То був височенний опасистий чолов’яга, понад шість футів на зріст, одягнений у червону фланелеву сорочку. Його буйна рудувата чуприна була розкуйовджена, борода неголена, і це надавало поважному панові, м’яко кажучи не дуже привабливого вигляду. Кілька хвилин він стояв отак на порозі, тримаючи в руці свічку й вражено блимаючи на наших подорожніх, і то було досить кумедне видовище. Сенатор насилу розтлумачив йому, в чім річ, і, поки він робить ті пояснення, ми коротко відрекомендуємо господаря нашим читачам.
Доброчесний Джон ван Тромп був колись відомий у штаті Кентуккі поміщик і рабовласник. І хоч на вигляд він був справжній ведмідь, проте серце мав від природи велике й справедливе, цілком відповідне до його велетенської постаті. Багато років, тамуючи душевний неспокій, спостерігав він згубні наслідки рабовласницької системи, що однаково калічила душі і”гноблених, і гнобителів. Нарешті його велике серце переповнилось і не витримало. Отож якось Він узяв гаманець, переправився через річку до штату Огайо і купив там чималу ділянку родючої землі; тоді виправив визвільні листи на всіх .своїх рабів – чоловіків, жінок і дітей,– посадовив їх
у фургони й вирядив на проживання в ті місця, а сам подався у верхоріччя й оселився на невеличкій відлюдній фермі, де й жив тепер із спокійною душею та чистим сумлінням.
– Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дитиною, що тікає від людоловів? – навпростець запитав сенатор.
– А чому ж би ні? – поважно відказав чесний Джон.
– Так я й думав,– сказав сенатор.
– А якщо хтось поткнеться за нею сюди,– промовив добродушний здоровань, випростуючись на весь свій велетенський зріст,– я вже його зустріну як годиться, будьте певні. Та ще є семеро моїх синів, усі з мене заввишки, вони теж залюбки мені підможуть. Отож вітайте тих панів і перекажіть їм, що “на них тут радо чекають о будь якій порі,– докінчив Джон і, запустивши пальці в свою буйну чуприну, що здималась на голові, мов копиця, голосно зареготав.
Бліда, знеможена, ледве жива від утоми, Еліза рушила до дверей, тримаючи на руках міцно заснулого хлопчика. Вайлуватий господар підніс їй до обличчя свічку і, співчутливо щось пробурмотівши, відчинив двері до невеличкої кімнати, суміжної з просторою кухнею, в яку вони зайшли. Тоді засвітив ще одну свічку, поставив її на стіл і обернувся до Елізи.
– Отож, голубонько, вам нема чого боятися, нехай би хоч хто сюди заявився. Я маю все, що треба для такої нагоди,– мовив він, показуючи на кілька добрячих рушниць, що висіли на стіні,– і мої друзі знають, що не поведеться тому, хто спробує забрати з цього дому гостей без моєї на те волі. А тепер лягайте і спіть собі спокійно, наче в рідної матусі.
Він вийшов і зачинив за собою двері.
– Та вона справжня красуня,– мовив він до сенатора.– Авжеж, таким от красуням і доводиться здебільшого тікати, коли вони доброчесні та порядні. Хто хто,
а я це добре знаю.
Сенатор коротенько розповів господареві ферми Елізину історію.
–,Ой леле!..Оце то так!..– жалісливо приказував той добрий чоловік.– Бідолашна! Вони женуться за нею, мов за оленицею, і все лиш за те, що вона любить свою дитину і вчинила так, як вчинила б кожна мати. Ні, скажу я вам, коли я чую про таке, мені хочеться проклинати все на світі,– мовив він, витираючи очі своєю величезною, вкритою ластовинням рукою.
За мить Джон відкоркував пляшку пінистого сидру і почастував сенатора.
– Вам би теж краще лишитися тут, доки розвидніє,– щиро сказав він.– Ось я зараз гукну свою стару, вона миттю влаштує вам постіль.
– Ні, дякую, мій добрий друже,– відказав сенатор.– Мені треба їхати, щоб встигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.
– Ну що ж, як треба – то треба. Тоді я трохи проведу вас і покажу іншу дорогу, кращу від тієї, якою ви приїхали. Та дорога надто погана.
Джон одягся і з ліхтарем у руці вивів сенаторову карету на дорогу, що збігала в улоговину за фермою. Прощаючись, сенатор поклав йому в руку десятидоларову банкноту.
– Це для неї,– коротко мовив він.
– Еге ж,– так само коротко озвався Джон, Вони потиснули один одному руки.
«Хатина дядька Тома» Розділ X
ЖИВУ ВЛАСНІСТЬ ЗАБРАНО З ДОМУ
Сірий і дощуватий лютневий ранок зазирнув у вікно хатини дядька Тома. Він освітив засмучені обличчя – живі образи сердечної туги. Перед грубкою стояв невеликий стіл, вкритий прасувальною сукниною, на стільці поруч нього висіло кілька щойно випрасуваних грубих, але чистеньких сорочок, а ще одна така сама сорочка була розстелена на столі перед тітонькою Хлоєю, і вона дбайливо та ретельно відпрасовувала кожний рубчик і кожну складнику, раз у раз підносячи руку до обличчя втерти сльози, що збігали в неї по щоках.
Том сидів поряд, підперши голову рукою. Обоє мовчали. Година була рання, і малеча ще спала покотом на своєму грубо збитому ліжку.
Собі на біду, Том, як і більшість людей його стражденної раси, був ніжний батько, безмежно відданий сім’ї. Він підвівся і тихенько підійшов поглянути на дітей.
– Останній раз…– мовив він.
Тітонька Хлоя не озвалась ані словом, тільки водила й водила праскою по сорочці, що й так уже була гладенька аж далі нікуди. Та раптом “вона рвучко поставила праску, сіла біля столу й гірко заплакала.
– Кажуть, ми повинні коритися. Та як же я можу коритися!.. Коли б я хоч знала, куди тебе повезуть і як тобі там буде! Пані обіцяє, що десь через рік чи два викупить тебе. Але ж ніхто ще не вертався живий з того клятого пониззя. Негрів там мордують до смерті! Я сама чула, що вони конають від тяжкої праці на тих плантаціях.
– Дякуймо богові хоча б за те, що продали мене, а не тебе чи дітей,– сказав Том.– Тут вам жити безпечно, і коли вже й скоїться щось лихе, то тільки зі мною…
О мужнє, хоробре серце! Тамуючи власний біль, Том намагався хоч якось розрадити дружину Він аж охрипнув, у горлі йому стискалось, але голос його звучав твердо й безбоязно.
– Це бездушно, несправедливо! – обізвалася тітонька Хлоя.– Хазяїн не мав права віддавати тебе за борги. Своєю працею ти заробив йому куди більше грошей, ніж він оце тепер за тебе взяв, удвічі більше! Йому б давно вже слід дати тобі волю, ти її заслужив. Може, тепер йому справді прикрутило, та все одно це несправедливо. І нехай мене хоч б’ють, хоч ріжуть, я однаково це казала й казатиму! Продати такого вірного слугу, що дбав про його добробут більше, ніж “про свій власний, і цінував його більше, ніж дружину та рідних дітей! Продати таке щире, віддане серце, аби лиш самому виплутатись із халепи – хіба ж це не тяжкий гріх?!
– Годі, Хлоє! Якщо ти любиш мене, не кажи такого. Хтозна, може, ми ніколи більше й не побачимось! Але знай, Хлоє, кожне твоє слово проти хазяїна ранить моє серце. Чи не поклали мені його на руки ще немовлям? Отож і не дивно, що я так дбав про нього. Та що йому! Хіба він буде думати про бідолаху Тома! Пани звикли, щоб усе для них робилось, на те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди кращий за інших. Де ти ще бачила, щоб слуги жили так, як ми? Та він і не
допустив би, щоб мене спіткало таке лихо, коли б знав про все наперед. Я певен, не допустив би.
– Нехай там хоч як, а щось він зробив недобре,– сказала тітонька Хлоя, для якої справедливість була над усе.– От не знаю я, що саме, але щось воно не. гаразд, це н а п є в н є.
– Покладімось на ласку божу! Як судилося, так усе й буде.
– Як на мене, це мала розрада,– відказала тітонька Хлоя.– Ет, та що там про це балакати! Ось я краще спечу коржа та зготую тобі добрий сніданок, бо хтозна, коли ти тепер такого скуштуєш…
Незабаром сніданок уже парував на столі. Того ранку місіс Шелбі увільнила тітоньку Хлою від роботи у “великому домі”, і бідолашна жінка доклала всю свою снагу до тієї прощальної трапези. Вона зарізала й попатрала найдобірніше курча, спекла коржа – саме такого, який смакував чоловікові,– і виставила кілька таємничих глечиків, що з’являлися на столі тільки на великі свята.
– Ти ба, Піте! – зраділо вигукнув Моз. Оце то бенкет у нас сьогодні – І в ту ж мить схопив шматок курчати.
Тітонька Хлоя дала йому замашного ляпаса.
– Ану киш! Бідний тато останній раз снідає вдома, а вони, бач, зраділи!
– Хлоє!..– лагідно докорив їй Том.
– Ой, несила мені! – мовила тітонька Хлоя, затуляючи обличчя краєм фартуха.– Усе йде шкереберть, отож я й не тямлю, що роблю.
Хлопчики стояли принишклі, позираючи то на батька, то на матір. Тим часом мала дівчинка вчепилася за материну спідницю і зайшлася настирним, вимогливим криком.
– Ну годі! – сказала тітонька Хлоя, витираючи очі й беручи на руки дитину.– Не буду більше… А тепер сідайте їжте. Це моє найкраще курча. І вам, хлоп’ята, щось перепаде. Насварилась матуся на вас, бідолашних.
Хлопчиків не треба було просити двічі, і вони враз накинулись на їжу. Та й недарма, бо якби не вони, то навряд чи хтось віддав би належне всім тим ласощам.
– Ну, а тепер,– сказала тітонька Хлоя, прибравши зі столу,– треба поскладати твої речі. От тільки б він
не забрав їх у тебе. Знаю я, що вони за люди, ті торговці,– геть усі лихі й підлі! Ось дивись – у цьому кутку твоя тепла білизна, як нападе ревматизм. Бережи її, бо іншої тобі ніхто там не справить. З цього боку старі сорочки, а з цього–нові. Панчохи твої я звечора доплела й поклала всередину клубочок вовни, щоб було чим їх штопати. Та тільки хто ж тобі тепер штопатиме?..– І тітонька Хлоя, знову знеможена горем, похилила голову на скриньку і заридала.– Ой лишенько! Це ж ні одна душа тебе не догляне, чи то здорового, чи хворого! То де вже мені тепер бути добрій!..
Хлопчики, поївши все, що було на столі, помалу збагнули, що в домі щось не гаразд. Бачачи, що мати плаче, а батько дуже смутний, вони й собі почали пхикати і терти очі. Дядечко Том посадив на коліна малу донечку і дав їй волю розважатися досхочу. Дівчинка дряпала йому обличчя, смикала за чуприну й раз у раз верещала від захвату, щиро радіючи з якихось своїх почуттів.
– Веселися, безталанна дитино! – мовила тітонька Хлоя.– Доживеш і ти до такого! Прийде час, і ти теж побачиш, як продадуть твого чоловіка, а може, й саму тебе продадуть… А що вже оцих хлопчаків – то напевне, ось нехай лиш трохи підростуть і стануть на щось годні. Бо навіщо тоді й негри, як не мати з них прибутку!
В цю мить один з хлопчиків вигукнув:
– Онде пані сюди йде!
– Нічим вона не зарадить, то чого б їй іти? – буркнула тітонька Хлоя.
Місіс Шелбі зайшла до хатини. Тітонька Хлоя похмуро й непривітно посунула до неї стілець. Та господиня нічого того не помітила. Обличчя її було бліде й схвильоване.
– Томе,– сказала вона,– я прийшла, щоб…
Голос її раптом урвався. Не зводячи очей з мовчазних мешканців хатини, вона сіла на стілець, затулила обличчя хусточкою і гірко заплакала.
– Та що ви, пані, не треба… не треба! – мовила тітонька Хлоя, і сама заходячись слізьми.
А за якусь хвилю вже плакали всі разом.
– Мій вірний друже,– сказала Томові місіс Шелбі,– я не маю чим тобі допомогти. Якщо я дам тобі грошей, їх у тебе однаково заберуть. Але я даю тобі слово честі, що не згублю твого сліду і, як тільки
матиму потрібні гроші, одразу викуплю тебе. А тим часом хай береже тебе доля!
Тут хлопчики закричали, що йде містер Гейлі, і наступної миті, безцеремонно штовхнувши ногою двері, на порозі став торговець. Вій був у препоганому гуморі: шалені гони попереднього вечора і невдача, що спіткала його, аж ніяк не вплинули на нього миротворно.
– Ну,– гукнув він,– ти готовий, негре?–Тоді, побачивши місіс Шелбі, зняв капелюха й сказав: – Добридень, пані.
Тітонька Хлоя зачинила скриньку і перев’язала її мотузкою. Звівшись на ноги, вона похмуро зиркнула на торговця, і на мить здалося, що в очах її зблиснули не сльози, а жарини.
Том слухняно підвівся і, завдавши на плече важку скриньку, рушив за своїм новим господарем. Його дружина взяла на руки малу донечку й пішла слідом за ним до візка, а обидва хлопчики, все ще плачучи, плентались позаду.
Місіс Шелбі на кілька хвилин затримала торговця біля дверей і про щось поважно з ним розмовляла, а тим часом уся сім’я підійшла до візка, що стояв напоготові перед хатиною. Навколо нього юрмилися негри, що геть усі, від старого до малого, прийшли попрощатися із своїм давнім товаришем. Усі в маєтку поважали Тома, тож і тепер щиро жаліли його й співчували його біді, а надто жінки.
– Е, Хлоє, та ти, здається, менше вболіваєш за нього, аніж ми,– плачучи сказала одна жінка, коли побачила, з яким суворим спокоєм тітонька Хлоя стоїть біля візка.
– Свої сльози я вже виплакала,– відказала та, злісно зиркнувши на торговця, що простував до них.– Та й не хочу я плакати перед цим виродком, не діжде він!
– Залазь! – звелів Гейлі Томові, продираючись крізь юрбу слуг, що вовкувато поглядали на нього.
Том заліз у візок, і Гейлі, діставши з під передка важкі кайдани, надів їх йому на ноги.
Юрбою перебіг глухий обурений гомін, а місіс Шелбі гукнула з веранди:
– Містере Гейлі, запевняю вас, це зайва пересторога!
– Не знаю, пані, не знаю. Я уже втратив тут п’ятсот доларів, то більше ризикувати не маю охоти.
– Чого вона ще могла від нього сподіватись? – гнівно мовила тітонька Хлоя.
Обидва хлопчики, що, як видно, нарешті збагнули, яка доля спіткала їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і голосно заплакали.
– Шкода, що немає панича Джорджа,– сказав Том.
Джордж поїхав на кілька днів погостювати до одного свого приятеля з сусіднього маєтку. Він вирушив з дому напередодні вранці, коли звістка про Томове нещастя ще не набула розголосу, отож навіть і не знав про це.
Передайте моє вітання паничеві Джорджу,– щиро мовив Том Гейлі стьобнув коня, і, востаннє обвівши довгим сумним поглядом знайомі місця, Том поїхав геть.
На той час містера Шелбі вдома не було. Він продав Тома під тиском скрутних обставин, щоб звільнитися зпід влади людини, якої дуже боявся, і найпершим його почуттям після завершення тієї справи була полегкість. Та палкі докази дружини збудили в ньому приспане каяття, а Томова безмовна покірливість ще дужче посилила гризоти сумління. Марно було переконувати себе” що він мав право продати свого невільника, що всі кругом це роблять, а дехто навіть і без будь якої потреби,– заспокоїти своє сумління він не міг. Отож, щоб не бути свідком тяжкої сцени прощання, він подався з дому в якихось справах, сподіваючись, що, доки він повернеться, буде вже по всьому.
Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку лишилися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручників, звелів ковалеві розклепати їх.
– Трохи замалі на такого здоровила,– сказав Гейлі, простягаючи йому наручники й показуючи на Тома.
– Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? – спитав коваль.
– Еге ж, продав,– відказав Гейлі.
– Ото дивина! – сказав коваль.– Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в кайдани. Він дуже чесний і добрий чоловік…
– Авжеж,– озвався Гейлі.–От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п’ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п’яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі – і ходу. Це вже будьте певні.
– Воно так, пане,– мовив коваль, перебираючи своє знаряддя,– бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?
– Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є,– сказав Гейлі.
– І все таки жаль бере, коли подумаєш, що такого от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.
– Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Влаштую його слугою в якусь поважну старосвітську родину, і нехай лиш він звикне до того повітря й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.
– Здається, він має тут жінку й дітей?
– Еге ж. Та дарма, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того на світі скрізь вистачає,– відказав Гейлі.
Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уривчастий стукіт кінських копит і не встиг отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив:
– Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть, що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о ні! – промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.
– Паничу Джордж! Який же я радий! – мовив Том.– Мені було так тяжко їхати, не попрощавшися з вами. Ви собі й не уявляєте, який я радий!
Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.
– Яка ганьба!–вигукнув він, стискаючи кулаки.–. Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..
– Ні, ні, паничу Джордж! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.
– Ну гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки – чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!
– Даремно ви так, паничу Джордж.
– Не можу я цього знести! Кажу ж тобі, це ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе,– раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду,– я привіз тобі свій долар!
– Та що ви, паничу Джордж! Я й подумати не можу, щоб узяти його од вас, нізащо в світі! – зворушено відказав Том.
– Ні, ти візьмеш його! – наполягав Джордж.– Ось поглянь. Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди
шнурка, щоб ти міг носити його на шиї і ніхто цього не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе… Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність! ,
– Ні, ні, паничу Джордж, не треба. Мені від того добра не буде.
– Ну гаразд, хай по твоєму,– мовив Джордж, заклопотано пов’язуючи йому на шию шнурок з доларом. А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід.
І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю сьогодні розмовляли про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.
– Ой паничу Джордж, негоже так говорити про батька!
– Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?
– А тепер, паничу Джордж, послухайте мене,– мовив Том.– Будьте завжди добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам’ятайте, паничу Джордж, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху, любий ви мій хлопчику. Обіцяєте мені, правда ж?
– Так, дядечку Томе,– поважно відказав Джордж.–Я б у д у доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад. Я вже казав тітоньці Хлої сьогодні вранці, що коли виросту, то поставлю тобі новий будинок, і ти матимеш справжню вітальню з килимом на підлозі. Атож, ти ще поживеш по людському!
Тим часом у дверях кузні з’явився Гейлі, тримаючи в руках кайдани.
– Слухайте, пане,– згорда мовив до нього Джордж,– ось я розкажу сьогодні батькові й матері, як ви поводитесь із дядечком Томом.
– Зробіть ласку,– відказав торговець.
– Певно, вам має бути соромно все своє життя торгувати людьми й держати їх у путах, наче худобу. Як на мене, це просто мерзота! – сказав Джордж.
– Поки ви, великі пани, купуєте їх, то і я не гірший од вас,– відрубав Гейлі.– Що купувати, що продавати – однакова мерзота.
– Я ніколи не робитиму ні того, ні другого, як виросту,– мовив Джордж.– Сьогодні мені вперше стало соромно, що я кентуккієць. А досі я пишався цим.
Джордж випростався в сідлі й оглядівся довкола, ніби хотів побачити, яке враження справила його промова на штат Кентуккі.
– Ну що ж, прощавай, дядечку Томе,– сказав він нарешті.– Вище голову, не журись!
– Прощавайте, паничу Джордж,– озвався дядечко Том, з любов’ю дивлячись на нього.– Щасти вам доле!.. Небагато таких у Кентуккі, як ви, їй право – мовив він од щирого серця, коли простодушне хлоп’яче обличчя зникло з очей.
Джордж був уже далеко, а Том усе дивився йому вслід, аж поки завмер удалині стукіт копит його коня – останній звук рідного краю. Та на серці в Тома потепліло, неначе зігрів його той неоціненний долар, почеплений йому на шию дитячими рученятами. Том підніс руку і притиснув ту пам’ятку до грудей.
– Ну ось що, Томе,– сказав Гейлі, підходячи до візка й кидаючи в нього наручники – Я не збираюся тебе кривдити і взагалі не маю звичаю кривдити своїх негрів. Але щоб ти знав: будеш сам по доброму, то й тобі буде добре. Я ніколи не утискаю своїх негрів і роблю для них усе, що можу. Отож сідай собі зручніше і не думай навіть зі мною хитрувати. Всі ваші штуки я знаю чудово, і мене ними не обдуриш. Якщо мої негри сумирні і не тікають, їм живеться непогано. Ну, а як ні, тоді вже хай нарікають на себе, я тут ні до чого.
Том запевнив Гейлі, що він і думки не має тікати. Та й, по правді, зайва то була пересторога щодо людини, закутої у важкі залізці кайдани. Просто містер Гейлі звик уже починати стосунки із своїм товаром з отаких невеликих проповідей, що мали, як він сподівався, підбадьорити й звеселити невільників.
А тепер ми на час залишимо дядечка Тома, щоб простежити долі інших героїв нашої розповіді.
