«Хатина дядька Тома» Розділ XVI
ТОМОВА ГОСПОДИНЯ ТА ЇЇ ПОГЛЯДИ
– Ну, Марі,– сказав Сен Клер,– настає для тебе золота доба. Тепер наша розважна, заповзятлива сестриця з Нової Англії зніме з твоїх плечей тягар турбот, і ти матимеш час подбати про себе й стати молодою та гарною. Церемонію передання ключів пропоную відправити зараз же.
Ці слова були сказані за сніданком через кілька днів по приїзді міс Офелії.
– З превеликою охотою звірю все на неї,– озвалася Марі, з млосним виглядом спираючись головою на руку.– Гадаю, вона скоро переконається, що справжні невільниці тут ми, господині.
– О, безперечно, вона збагне і це, і ще хтозна скільки корисних істин,– докинув Сен Клер.
– Ось кажуть, мовляв, тут держать рабів,– так, наче ми маємо з цього якісь вигоди,– провадила далі Марі.– А коли так міркувати, то я б рада хоч зараз їх відпустити.
Єванжеліна здивовано втупила в матір свої великі серйозні очі і простодушно запитала:
– То навіщо ж ти їх держиш, мамо?
– І сама не знаю. Хіба що собі на біду. Я все життя з ними мучуся. Певне, й здоров’я через них втратила, а не через щось інше. А наші, як на мене, то найгірші з усіх.
– Ну годі, Марі, ти просто сьогодні не в гуморі,– мовив Сен Клер.– Ти сама знаєш, що це не так. Ось хоч би няня – це ж найдобріша в світі душа. Як би ти жила без неї?
– Няня серед них найкраща,– відказала Марі.– А проте й вона себелюбна страшенно себелюбна. Та й усі вони такі, це в них загальна вада.
– Себелюбство – то таки страшна вада,– серйозно мовив Сен Клер.
– Отож я й кажу про няню,– невгавала Марі.– Ну хіба не себелюбно з її боку так міцно спати ночами? Вона ж знає, що коли я тяжко нездужаю, мені мало не щогодини потрібна якась допомога, і все ж її ніколи не добудишся. Ось і сьогодні мені знову дуже погіршало, бо я цілу ніч. тільки те й робила, що будила ЇЇ.
– Мамо, а хіба вона не сиділа біля тебе оце вже скільки ночей? – спитала Єва.
– А ти звідки знаєш? – різко мовила Марі.– Певно, вона тобі жалілася?
– Вона не жалілася, тільки казала, що тобі було дуже погано ночами – багато ночей підряді
– Чому б тобі на одну дві ночі не взяти замість неї Джейн чи Розу? – спитав Сен Клер.– А вона нехай би відпочила.
– Як ти можеш таке казати! – розсердилась Марі.– Ні, Сен Клер, ти й справді нечула людина! Я така знервована, що мене дратує найменший шерех. А від дотику чужих рук я просто збожеволію. Якби няня вболівала за мене так, як належить, вона прокидалася б швидше. Я чула, що деякі люди мають по справжньому відданих слуг, та мені такого щастя ніколи не випадало,– скрушно зітхнула вона.
Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.
– Няня по своєму непогана,– сказала Марі.– Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість – не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров’я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там – вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.
– А діти в неї є? – спитала міс Офелія.
– Так, є двоє.
– Певне, вона й за ними сумує?
– Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре знає, яка я хвора і як мені потрібна її допомога, проте, коли б її воля, вона завтра ж подалася б назад до свого чоловіка. Я таки певна цього, бо вони геть усі себелюбні, навіть найкращій них.
– Аж страх бере, як подумаєш,– сухо мовив Сен Клер.
Міс Офелія допитливо позирнула на нього й помітила, як в очах його майнула затамована досада і як зневажливо викривились його уста.
– Няня завжди була моя улюблениця,– провадила далі Марі.– Нехай би ваші північні служниці побачили ті сукні, що висять у неї в шафі,– усі шовкові, муслінові, ще й одна з найкращого лляного батисту. Часом я просиджую до півдня, щоб оздобити їй капелюшка, коли вона збирається в гості. Вона від мене жодного лихого слова не чула. Та й шмагали її всього раз чи два у житті. Щоранку вона п’є міцну каву або чай з білим цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен Клерові, бачте, до вподоби, щоб його челядь розкошувала, отож вони й живуть собі, мов пани. І, як на мене, то ми й самі винні, що вони такі себелюбні і поводяться, як вередливі діти. Та я вже стільки говорила про це Сен Клерові, що аж стомилася.
– Я теж,– озвався Сен Клер, беручись до ранкової газети.
Єва, чарівна маленька Єва, слухала матір з отим властивим їй незбагненним виразом глибокої задуми. Тоді тихенько зайшла за материн стілець і обняла її руками за шию.
– Чого тобі, Єво? – спитала Марі.
– Мамо, можна мені доглянути тебе хоч одну ніч? Одну одненьку. Я знаю, що не дратуватиму тебе, і я не засну. Я часто не сплю вночі і все думаю.
– Не кажи дурниць, доню! – мовила Марі.– Ти така чудна дитина!
– Ну можна, мамо?.. Бо, по моєму, няня нездужає,– боязко додала вона.– Вона казала мені, що в неї весь час болить голова.
– Атож, оце ще одна з її химер! Няня така сама, як і всі вони,– зчиняє галас, ледве в неї заболить голова чи там палець абощо. Ніколи не можна їм потурати! Це мій твердий принцип,– сказала Марі, обертаючись до міс Офелії,– і ви самі пересвідчитесь, який він слушний. Дайте їм волю бідкатись і жалітися, ледве вних щось заболить, то вони вам натуркають повні вуха. От я сама ніколи не жаліюсь, і ніхто не знає, як мені тяжко. Я вважаю за свій обов’язок терпіти все мовчки і таки мовчу.
На це останнє твердження в круглих очах міс Офелії відбився такий неприхований подив, що Сен Клер не витримав і голосно засміявся.
– Сен Клер завжди сміється, коли я хоч словом обмовляюся про своє нездоров’я,– сказала Марі тоном страдниці.– От тільки щоб не довелось йому потім гірко каятись! – І вона притулила до очей хусточку.
Запала ніякова мовчанка. Нарешті Сен Клер позирнув на годинник і сказав, що має піти в одній справі.
Єва подалась слідом за ним, і міс Офелія та Марі лишилися за столом самі.
– Ось бачите, який він! – мовила Марі, рвучким рухом забравши від очей хусточку, тільки но лиходій, якого вона мала вразити, зник з очей.– Він ніколи нерозумів і не розуміє, як тяжко я страждаю ось уже скільки років. Воно б не дивно, якби я жалілася чи взагалі докучала комусь своїми недугами. Чоловікам, звичайно, обридає, коли дружина завжди бідкається. Але ж я терплю мовчки, отож Сен Клер і гадає собі, що я все можу знести.
Міс Офелія не знала, що вона має на це відповісти.
Поки вона думала, що сказати, Марі помалу втерла сльози, стріпнулася, мов горлиця після дощу, й завела розмову про всілякі господарські справи, що їх мала перебрати на себе міс Офелія: про посуд, одяг, білизну, харчі та про безліч інших речей. Міс Офелія дістала стільки застережень, порад і настанов, що людині менш пунктуальній та діловій аж голова пішла б обертом.
– Ну от,– мовила Марі,– тепер я вам начебто про все розказала, і, коли мене знову звалить хвороба, ви зможете впоратись з усім самі. Оце ще тільки Єва… За нею потрібне пильне око.
– Вона, здається, хороша дівчинка, дуже хороша,– озвалась міс Офелія.– Милішої дитини я не бачила.
– Єва – дивна дитина,– сказала Марі,– дуже дивна. У неї стільки химер. Вона зовсім не схожа на мене, анітрохи…– І Марі скрушно зітхнула, наче то була страх яка сумна істина.
“От і добре”,– подумала міс Офелія, але обачно визнала за краще не висловити цього вголос.
– Єва завжди хилилася до прислуги. Як на мене, то деяким дітям воно й не вадить. От і сама я в дитинстві залюбки водила товариство з негренятами, що були в батьківському домі, і це ніколи не йшло мені на шкоду. Але Єва до кожного негра ставиться як до рівні. Ця дитина мене просто дивує. І я ніяк не можу її відучити. А Сен Клер тільки потурає їй у цьому. Мушу вам сказати, Сен Клер надто поблажливий до всіх у домі, за винятком власної дружини.
Міс Офелія знову промовчала.
– Слуг треба держати в покор і,– невгавала Марі,– інакше з ними не можна. Я засвоїла це правило ще змалку. А Єва своєю поведінкою розбещує мені всю челядь. Не уявляю собі навіть, як вона житиме, (шли сама стане господинею в домі. Я вважаю, що до слуг треба бути по доброму, і завжди так і чиню, але вони повинні знати своє місце. А от Єва цього ніяк не дотямить, хоч би скільки їй казати, що слуги нижчі від нас. Ви ж оце самі чули, як вона просилася доглядати мене вночі, щоб няня могла собі спати! Отак би вона й робила, коли б полишити її на саму себе.
– Але ж, я сподіваюсь, ви все таки вважаєте своїх слуг за людей і розумієте, що їм потрібен відпочинок, коли вони стомлюються?– несподівано різко запитала міс Офелія.
– Ну звісно, аякже! Я завжди дбаю про те, щоб вони мали все належне, але це зовсім не означає, що треба давати комусь особливі привілеї. Нехай собі няня висипляється в інший час, ніхто їй і слова не скаже. Такого сонливого створіння, як вона, я ще ніколи не бачила. Вона ладна заснути і над шитвом, і сидячи, і стоячи, і де ви тільки хочете. Тож нема чого боятися, що няня не доспить. Але поводитись із слугами так, наче з якимись ніжними квітами чи порцеляною, просто смішно,– сказала Марі, поринаючи в пухкі подушки м’якого крісла й присуваючи до себе вишуканий гранчастий флакон з нюхальною сіллю.
– Ви ж бачите,– провадила вона далі млосним голосом, слабким, мов передсмертне зітхання жасминової квітки,– ви ж бачите, сестро Офеліє, я не люблю багато говорити про себе. Не маю такого звичаю і взагалі вважаю за негоже. Та, правду сказати, й несила мені. Але є речі, щодо яких ми з Сен Клером не дійдемо згоди. Сен Клер ніколи не розумів і не цінував мене. Мабуть, саме в цьому й причина всіх моїх недуг. Я хочу вірити, що він бажає мені добра, але всі чоловіки від природи себелюбні й нечулі до жінок. Таке принаймні моє переконання.
Міс Офелія з притаманною їй новоанглійською обачністю завжди боялася бути втягнута в чужі сімейні незгоди, а тут вона відчула, що йдеться саме до цього. Отож, прибравши похмурого й безстороннього вигляду, вона видобула з кишені довжелезну панчоху і ревно заходилась її доплітати. Уста її були міцно стулені, і цей вираз не гірше від слів говорив: “Не сподівайтесь зрушити мене на розмову. Мені байдуже до ваших справ”. Шукати в неї співчуття було однаково, що в кам’яного лева. Одначе Марі це не бентежило. Досить і того, що її слухали, а говорити вона вважала за свій обов’язок. Отож, підкріпившись новим понюхом із гранчастого флакона, вона провадила далі:
– Бачите, коли ми з Сен Клером одружилися, я привезла в посаг власне майно та прислугу і маю законне право порядкувати ними на свій розсуд. Сен Клер має свій статок, своїх слуг, і, як на мене, то нехай собі робить з ними, що хоче. Але ж він завжди в усе втручається. Погляди у нього просто нісенітні, особливо щодо челяді. Він поводиться зі слугами так, наче ставить їх вище за мене, а то й за себе. Вони йому мало не на голову сідають, а він і оком не моргне. Ви вірите, де в чому Сен Клер страшна людина, він мене просто жахає, хоч який він на вигляд і добродушний. Ось, приміром, він рішуче заборонив карати будь кого в домі побоєм –це дозволено тільки йому самому й мені. Г такий він тут непохитний, що я боюся й слово проти сказати. То можете собі уявити, до яких наслідків призводить ця заборона. Адже ж сам Сен Клер нізащо нікого не вдарить, хоч би його й топтали під ноги, а я… ви розумієте, як жорстоко вимагати від мене таких зусиль. А слуги, вони ж, знаєте, однаково що великі діти.
– Не знаю цього і дуже рада, що не знаю! – відрубала міс Офелія.
– Дарма, ось поживете в наших краях, то навчитеся дечого на власному досвіді. Ви й гадки не маєте, які вони надокучливі, дурні, безтямні, вередливі й невдячні створіння!
Щоразу, як Марі зачіпала цю тему, їй, мов якимсь чудом, миттю прибувало снаги. Ось і тепер вона широко розплющила очі й, здавалося, забула про свою млість.
– Ви й уявити собі н§ можете, які муки доводиться терпіти від них хазяйці, і то щодня, щогодини, з будь кого приводу. А скаржитися Сен Клерові – марна річ. Він тільки й знає, що плескати свої нісенітниці. Каже, нібито ми самі зробили їх такими, які вони є, отож мусимо з ними миритися. А коли, мовляв, їхні вади йдуть од нас, то надто жорстоко ще й карати їх за це. І ще каже, що на їхньому місці й ми поводилися б не краще. Ви тільки подумайте – неначе можна рівняти їх до нас!
– А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? – сухо запитала міс Офелія.
– Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони – нижча раса.
– То що ж, по вашому, вони й душі не мають? – вже з обуренням спитала міс Офелія.
– Ні, чому ж,– позіхнувши, мовила Марі,– цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком – це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй право. І все ж Сен Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І це – з моїм нездоров’ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі вирішила зносити все мовчки – така вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає моє серце!
З виразу обличчя міс Офелії було видно: вона ледве стримується, щоб не наговорити зайвого. Зате спиці в її руках дріботіли так виразно, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.
– Отже, тепер ви бачите,– провадила далі Марі,–що за господарство ви взяли на себе. Господарство, в якому нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Мабуть, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен Клер чинив так, як усі люди!..
– А як чинять усі?
– Ну, посилають їх до катівні чи ще кудись, щоб їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров’я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен Клера.
– А як же він порядкує? – спитала міс Офелія.– Ви кажете, він ніколи не б’є прислугу.
– Та знаєте, чоловікам легше – їх якось краще слухаються. До того ж у Сен Клера такі очі… от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася – все дарма, а Сен Клер лиш бровою поведе – і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро переконаєтесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсовані, брехливі, ледачі!..
– Знов та сама пісня! – мовив Сен Клер, заходячи до кімнати.– Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на тому світі, особливо за лінощі! Бачите, сестрице,– додав він, простягаючись у кріслі навпроти дружини,– їхні лінощі тим непростиміші, що вони мають перед очима такі взірці працьовитості, як я і Марі.
– Годі, Сен Клер, це ж просто гидко! – озвалася Марі.
– Он як? А я гадав, Марі, що мої слова тобі сподобаються. Я ж, як завжди, підтримую тебе.
– Ти чудово знаєш, що мав на думці зовсім не те,– відказала Марі.
– Ну, тоді я, мабуть, помилився. Дякую, люба, що ти мене поправила.
– Ти тільки про те й думаєш, як би мені дошкулити,– мовила Марі.
– Облиш, Марі. Сьогодні така спекота, а я щойно мав довгу суперечку з Дольфом і страшенно стомився. Тож не гнівайся, будь ласка, і подаруй мені свою ясну усмішку.
– А що там таке з Дольфом? – запитала Марі.– Цей бовдур став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою владу! Я б швидко привела його до тями.
– Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні,– сказав Сен Клер.– А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.
– Яким чином? – спитала Марі.
– По перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.
– О Сен Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! – мовила Марі.
– А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.
– А чому ви не виховали його краще? – різко й вимогливо запитала міс Офелія.
– Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі – ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.
І, сівши за піаніно, Сен Клер заграв якусь веселеньку мелодію.
Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею – тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури,– попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.
До того ж він жив тепер у прегарній місцині, а люди його раси до цього далеко не байдужі. І він собі тихо милувався пташками, квітами, фонтанами, світлом і красою двору, шовковими завісами, картинами, дзеркалами, статуетками, позолотою в просторих покоях, і дім той здавався йому справжнім палацом Аладіна .
Одного недільного ранку Марі Сен Клер, пишно убрана, стояла на веранді, застібаючи на своїй тендітній руці діамантову браслетку. Отак, в усій красі,– в діамантах, шовках і мереживах,– вона вирушала до модної в місті церкви, щоб показати своє благочестя. Марі віддавна взяла собі за звичай бути по неділях дуже побожною. Вона стояла на веранді, така струнка, така елегантна й граціозна, і мереживний шарф повивав її легеньким серпанком. Чарівна на вигляд, вона і в душі почувала себе доброю та милою. Міс Офелія, що стояла поруч, являла собою її цілковиту протилежність.не тому,, що не мала такої пишної шовкової сукні й такої гарної хусточки. Пряма, кощава й негнучка, вона, на відміну від своєї граціозної родички, немовби уособлювала зовсім іншу людську натуру.
1 Аладін – герой однієї з арабських казок “Тисячі і однієї ночі”, що з допомогою чарівної лампи здобув величезне багатство.
– А де Єва? – запитала Марі.
– Вона спинилася на сходах сказати щось няні. Про що ж балакають на сходах Єва і няня? Послухай сам, читачу, бо Марі їх не чує.
– Люба няню, я знаю, що в тебе дуже болить голова.
– Щоб ви були здорові, панночко Єво! А голова в мене останнім часом завжди болить. То нема чого вам про те турбуватись.
– Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню,– і дівчинка обняла її за шию,– візьми но мій флакончик з нюхальною сіллю.
– Та що ви! Це ж така гарна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.
– Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли в мами болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.
– І що вона каже, рибонька моя! – мовила няня. Єва швидко засунула флакончик їй у пазуху, поцілувала її і побігла вниз до матері.
– Чого ти там затрималась?
– Я спинилася тільки на хвилинку віддати няні свій флакончик з нюхальною сіллю.
– Єво! – мовила Марі, гнівно тупнувши ногою.– Віддати няні свій золотий флакончик! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!
Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.
– Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій,– сказав Сен Клер.– Нехай собі робить що хоче.
– Сен Клер, як же вона житиме на світі? – вигукнула Марі.
– Якось проживе,– відказав Сен Клер.– Гадаю, краще, ніж ми з тобою.
– Тату, не треба,– мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя.– Мамі це неприємно.
– А ви, брате, їдете з нами до церкви? – зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен Клера.
– Ні, дякую.
– Я так хочу, щоб Сен Клер показувався в церкві,–обізвалась Марі,– але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно…
Дорогою Марі повчала дочку:
– Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й треба. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами кола. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко? ,
– Ну звісно, мамо, що поклала б,– відказала Єва.– Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.
Від цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі охопив справжній розпач.
– Що мені зробити, щоб ця дитина зрозуміла мене? – вигукнула вона.
– Нічого,– промовисто відказала міс Офелія. Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена.
Та, на щастя, діти не довго пам’ятають прикрі враження, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.
«Хатина дядька Тома» Розділ XVII
ЯК ЗАХИЩАЄТЬСЯ ВІЛЬНА ЛЮДИНА
Наближався вечір, і знайомий нам будинок квакерів знову ожив. Рейчел Геллідей нечутно снувала по кімнатах, вибираючи із свого запасу всілякі речі для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід: червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.
– Твоя правда, Елізо,– мовив Джордж.– Я знаю: все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі поводитись так, як личить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих намірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по доброму.
– А коли ми дістанемось до Канади,– докинула Еліза,– я буду тобі за помічницю. Я добре обізнана в кравецтві, вмію прати й прасувати тонку білизну. Отож удвох якось заробимо собі на прожиток.
– Так, Елізо. Аби тільки нам не розлучатися більше, і щоб наш хлопчик був з нами. О Елізо, якби ці люди знали, яке то щастя відчувати, що твої дружина й син належать тобі! Я завжди дивувався, коли бачив людей, що могли називати своїми дружин та дітей і все ж прагнули ще чогось у житті. А от я почував себе багатим і сильним, хоч ми й не маємо нічого, крім наших рук. Та не треба мені кращої долі. І нехай я до двадцяти п’яти років тяжко працював, а тепер не маю ні цента грошей, ані покрівлі над головою, ані клаптика землі, яку міг би назвати своєю,– я буду вдоволений, буду вдячний, тільки б мені дали спокій. Я працюватиму й надсилатиму гроші твоїм господарям за тебе й за нашого хлопчика. А своєму колишньому панові я нічого не винен. Він і так заробив на мені вп’ятеро більше, ніж витратив за всі ці роки.
– Але ж небезпека для нас ще не минула,– мовила Еліза.– Ми з тобою ще нев Канаді.
– Це так,– відказав Джордж,– але я начебто вже дихаю вільним повітрям, і воно додає мені сили.
В цю мить у суміжній кімнаті почулися заклопотані голоси, і незабаром хтось постукав у двері. Еліза підвелась і відчинила.
То був Саймон Геллідей, а з ним ще один квакер: Саймон сказав, що його звуть Файнес Флетчер. Він був високий на зріст, рудоголовий, з гострими й хитруватими очима. На відміну від статечного й неговіркого Саймона, він мав вигляд заповзятливої, спритної людини, яка добре знає, чого вона хоче, й пишається своєю обачністю і кмітливістю. Усі ті прикмети не дуже пасували до його квакерського капелюха та поважної мов.
– Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже,– сказав Саймон.– Тож не завадить і тобі послухати.
– Дещо таки вивідав,– обізвався Файнес.– Як я завжди кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день попоїздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та й незчувсь, як заснув.
– Наслухаючи одним вухом, еге ж, Файнесе? – стиха запитав Саймон.
– Ні. Десь годину чи дві я спав на обоє, бо таки дуже зморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу – сидять коло столу якісь люди, п’ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: “Еге ж, вони напевне в квакерському селищі”. Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав,, як вони викладають свої наміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука як тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів” Хлопчика вони, мовляв, віддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джіма і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку відведуть до судді і один з їхнього гурту – малий такий, улесливий – присягнеться, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?
Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Геллідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі його палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.
– Що будемо робити, Джордже? – кволим голосом спитала Еліза
– Я знаю, що я робитиму! – відказав Джордж і, перейшовши до маленької кімнати, взявся оглядати свої пістолі.
– Так так,– мовив Файнес, киваючи головою до Саймона.– Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?
– Та бачу,– зітхнув Саймон.– Краще б минулося без цього. ~~
– Я не хочу нікого вплутувати в свої справи,– сказав Джордж.– Тільки позичте мені візок і покажіть дорогу, а я сам доїду до того селища. Джім дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.
– Все воно так, друже, – озвався Файнес,– але тобі знадобиться проводир. Бийся собі на здоров’я скільки хочеш, одначе дороги ти не знаєш, а от я таки знаю.
– Але я не хочу вас у це вплутувати,– сказав Джордж.
– Вплутувати? – перепитав Файнес з лукавим усміхом.– От коли ти вплутаєш мене, тоді й поговоримо.
– Файнес меткий і тямущий чоловік,– мовив Саймон.– То краще тобі звіритись на нього, Джордже. І ще одне,– додав він, лагідно поклавши руку Джорджеві на плече, і показав на пістолі.– Не квапся вдаватись до зброї. Молода кров гаряча…
– Я ні на кого не нападу перший,– відказав Джордж.– Мені від цієї країни нічого не треба, хай тільки не чіпають мене, і я спокійно піду геть. Але…– Він на хвилю замовк і спохмурнів на обличчі.– Колись у тому ж таки Новому Орлеані продали мою сестру. То невже тепер мені стояти й дивитись, як вони заберуть на продаж і мою дружину? Адже я маю дужі руки, щоб її захистити. Ні, за свою дружину й хлопчика я битимусь до останку! Чи можете ви осудити мене за це?
– Ніхто не може тебе осудити, Джордже. Іншої ради в тебе нема,– відповів Саймон.
– А хіба ви, чоловіче добрий, на моєму місці не вчинили б так само?
– Хай вбереже мене доля від такої спокуси,– мовив Саймон.– Людина – слабке створіння.
– Ну, а мені, гадаю, на таке діло сили не забракне,– обізвався Файнес, виставивши наперед свої ручиська, схожі на крила вітряка.– І навряд чи я встою проти спокуси взяти за комір якогось молодця, коли тобі, Джордже, треба буде з ним поквитатися.
– А таки видно, що ти не зроду наш,– усміхнувся Саймон.– У тобі ще й досі пробивається колишня натура.
Треба сказати, що раніше Файнес був мужнім лісовиком, чудовим мисливцем, що клав оленя за одним пострілом. Та, посватавшись до одної гарненької квакерки, що полонила його своїми чарами, він прилучився до тамтешньої громади. І хоч він був тепер доброчесний, тверезий та діяльний член громади, і ніхто не міг закинути йому чогось негідного, проте деякі надто ревні одновірці вважали, що йому ще бракує належної сумирності.
– Наш друг Файнес завжди воліє чинити по своєму,– з усміхом мовила Рейчел Голлідей,– одначе всі ми знаємо, що серце в нього добре й справедливе.
– То що,– сказав Джордж,– чи не краще вирушити зараз же?
– Я встав о четвертій, поганяв чимдуж і випередив їх на дві чи три години, якщо вони виїхали, коли намірялися. Та й однаково завидна вирушати небезпечно. В сусідніх селищах є лихі люди, і коли вони побачать наш фургон, то можуть причепитись і затримати нас. Краще перебудемо тут. А от десь години за дві, гадаю, можна ризикнути. Я зайду до Майкла Кросса і скажу, щоб він виїхав верхи слідом за нами й пильнував за дорогою, а як помітить погоню, щоб остеріг нас. Кобилка в Майкла така, що обскакує хоч яких коней, і він миттю дасть нам знати про небезпеку. А зараз я піду попередити Джіма та його матір, щоб були напоготові, й догляну за кіньми. Ми мажемо чимало часу і скидається на те, що таки зумієм дістатися до другої зупинки раніше, ніж вони нас доженуть. Отож нічого не бійся, Джордже, такі пригоди мені не первина,– докінчив Файнес уже на порозі, і двері за ним зачинились.
– Файнес – стріляний горобець,–сказав Саймон.– Він влаштує усе якнайкраще.
– Одне лиш не дає мені спокою,– озвався Джордж.– Щоб ви не мали через мене біди.
– Зроби ласку, Джордже, не згадуй більше про це. Ми чинимо так, як велить нам сумління, бо інакше не можемо. А тепер, мати,– обернувся він до Рейчел,– поквапся з вечерею для наших друзів, бо не можна ж відпустити їх голодних.
Поки Рейчел та її діти клопоталися в кухні – пекли кукурудзяні коржі, смажили шинку та курчат і квапливо готували все інше де вечері,– Джордж і Елізою сиділи обнявшись у своїй кімнатці й розмовляли так, як і належало подружжю, що його за кілька годин могли розлучити навіки.
– Елізо,– сказав Джордж,– люди, що мають багато друзів, власні домівки, землю та гроші, нездатні любити так, як любимо одне одного ми, бідні й безпритульні. Поки я не знав тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, крім моїх нещасних матері та сестри. Я бачив сердешну Емілі того ранку, коли торговець повіз її назавжди. Вона прийшла в закуток, де я спав, і сказала: “Бідолаха Джордж, ти втрачаєш останнього друга. Що з тобою буде, нещасний мій братику?” А я встав, обхопив її руками за шию і гірко заплакав, і вона теж заплакала. То були останні лагідні слова, що я почув перед довгими десятьма роками, і моє серце геть висхло й стало безживне, мов попіл. Та ось я зустрів тебе, і твоє кохання… о, воно наче знову повернуло мене до життя! Відтоді я став зовсім іншою людиною. І тепер, Елізо, нехай я проллю свою кров, усю до краплі, але вони не заберуть тебе від мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.
– Зглянься на нас, доле!–ридаючи, промовила Еліза.– Нам би тільки піти разом з цієї країни, ото і все, чого ми хочемо!..
Аж ось до неї підступила Рейчел і, лагідно взявши за руку, повела до столу вечеряти. Тільки но всі посідали, як почувся легенький стук у двері і до кухні зайшла Рут.
– Я забігла на хвилинку,– мовила вона,– принесла вовняні панчішки для хлопчика. їх тут три пари – гарненькі, теплі. Адже в Канаді така холоднеча! Ну як, не боїшся, Елізо? – спитала вона і, швидко перейшовши до другого кінця столу, приязно поплескала Елізу по руці. Тоді сунула малому Гаррі маківника.– А оце йому на дорогу.– Вона витягла з кишені невелику пачечку.– Діти ж завжди просять їсти.
– О, дякую, ви така добра! – мовила Еліза.
– Сідай “повечеряй з нами, Рут,– запросила Рейчел.
– Ніні, не можу. Я покинула Джона з малим, а в печі пироги сидять. Отож мушу бігти, бо Джон попалить мені пироги й віддасть малому весь цукор з цукерниці. Він у мене такий! – засміялася маленька квакерка.– Ну, прощавай, Елізо. Прощавай, Джордже. Щасливої вам дороги! – І Рут хутенько вибігла з хати.
Невдовзі по вечері до будинку під’їхав фургон. На небі вже сяяли зорі. Файнес швидко зіскочив з передка,
щоб примостити подорожніх, дверей будинку вийшов
Джордж, несучи на одній руці хлопчика, а другою підтримуючи Елізу. Хода його була тверда, обличчя спокійне та рішуче. За ними вийшли Рейчел і Саймон.
– Ви на хвилинку злізьте,– мовив Саймон до тих, що були у фургоні – а я трохи підмощу жінкам і дитині.
– Ось дві буйволячі попони,– сказала Рейчел.– Роби все так, щоб зручніш було сидіти. Адже їхати цілу ніч.
Джім зліз перший і дбайливо допоміг своїй старенькій матері, що вчепилась йому за руку й сполохано озиралася довкола, неначе десь от от мала наскочити І погоня.
– Джіме, твої пістолі в порядку? – тихо й спокійно запитав Джордж. і 2
– Авжеж,– відказав Джім.
– І ти знаєш, що тобі робити, якщо вони нас доженуть?
– Певно, що знаю,– сказав Джім, випинаючи свої широкі груди.– Невже ти гадаєш, що я знову віддам їм мою матусю?
Поки вони перемовлялись між собою, Еліза попрощалася з добросердою Рейчел, і Саймон підсадив її у фургон. Тримаючи на руках хлопчика, вона забралася в задок і сіла на буйволячі шкури. Там таки всадовили й стару, а Джордж і Джім примостилися на товстій дошці посередині. Файнес заліз на передок.
– Щасливої дороги, друзі! – мовив Саймон.
– Бувайте здорові! – озвалися втікачі.
Фургон рушив з місця і, підстрибуючи, загуркотів по стужавілій дорозі.
Дорога була така труська, і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. А тим часом фургон сунув собі вперед великими темними гаями, похмурими голими рівнинами, поминав горби та видолинки, і з кожною годиною втікачі від’їжджали все далі, далі й далі. Хлопчик скоро заснув, налігши обважнілим тільцем на материні коліна. Бідолашна стара жінка помалу заспокоїлась і вже не тремтіла від страху, і навіть Еліза, попри всі свої тривоги, десь після півночі несамохіть склепила повіки. Тільки Файнеса начебто зовсім не брав сон, і він коротав ніч, “висвистуючи пісень, що аж ніяк не скидались на квакерські.
Та десь над третю годину Джордж дочув ген позаду швидке й рівне тупотіння кінських копит і штовхнув Файнеса під лікоть. Той спинив коней І прислухався.
– Здається, Майкл,– мовив він.– Чути, начебто його кінь біжить чвалом.
Він підвівся на передку і витяг шию, стривожено видивляючись на дорогу позаду.
На вершечку далекого горба невиразно забовванів обрис вершника, що чимдуж скакав до них.
– Напевне він! – сказав Файнес.
Джордж і Джім, самі не знаючи навіщо, враз вискочили з фургона. Всі троє, затамувавши віддих, дивилися туди, звідки мав над’їхати сподіваний вісник. А той дедалі наближався. Ось він спустився у видолинок, і тепер вони не бачили його, лише чули квапливе, уривчасте тупотіння – усе ближче й ближче,– аж ось нарешті він вигулькнув з за пагорка, де його вже можна було гукнути.
– Так, це Майкл! – мовив Файнес, а тоді голосно гукнув: – Гей, Майкле!
– Це ти, Файнесе?
– Еге! Ну що там? Вони вже близько?
– На п’яти наступають. їх чоловік вісім чи десять. Позаливали очі, лаються, люті, наче вовки.
Об тій таки хвилі вітерець доніс далекий цокіт копит
– Ану, хлопці, мерщій у фургон! – мовив Файнес.–Коли вже вам випадає битися, я завезу вас трохи далі.
Обидва миттю скочили в фургон, і Файнес стьобнув коней. Майкл поскакав поряд. Фургон гуркотів, підстрибував, мало не летів над обмерзлою дорогою, проте з заду дедалі виразніше долинав гук погоні. Тепер і жінки почули його і, сполохано висунувшись із фургона, побачили на гребені далекого пагорба гурт вершників, обриси яких бовваніли на тлі червонястих смуг передранішньої зорі. Виїхавши на ближчий пагорб, переслідувачі, як видно, помітили білий полотняний верх фургона, що вирізнявся вдалині, і вітер доніс їх гучний зловтішний рев. Еліза похолола й притиснула до себе дитину, а стара заквилила й забурмотіла молитви. Джордж і Джім відчайдушно стискали в руках пістолі.
Погоня швидко наближалася. Аж раптом фургон круто повернувся і опинився біля великого стрімчака, що височів над самотнім кряжем серед голої пустки. Ця чорна кам’яна велич, що важко здіймалася проти досвітнього неба, неначе обіцяла втікачам захист і порятунок. Файнес добре знав цю місцину ще відтоді, як був мисливцем, отож і поганяв сюди чимдуж.
– Приїхали! – гукнув він, рвучко спиняючи коней і зіскакуючи з передка.– Ану вилазьте всі мерщій і гайда за мною! А ти, Майкле, припни свою конячину до фургона й поганяй до Амараї. Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими панами.
Всі миттю вискочили з фургона.
– Отак! – мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі.– Ви, хлопці, допоможете жінкам. А тепер ноги на плечі – і ходу!
Умовляти нікого не довелося. Швидше, ніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив’язавши повід до фургона, хутко поїхав геть.
– Сюди,– мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяйві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння.– Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!
Файнес із хлопчиком на руках подався перший, стрибаючи по скелях, мов дикий цап. Джім ішов за ним, несучи на спині свою стару матір, що тремтіла з переляку, а Джордж з Елізою ступали позаду. Тим часом вершники вже під’їхали до огорожі і з криком та лайкою злазили з коней, щоб пуститися навздогін.
Ще кілька хвилин – і втікачі вибрались нагору. Далі стежка йшла тісниною, такою вузькою, що пробиватися нею довелось поодинці. Минувши її, втікачі раптом опинилися на краю провалля, понад ярд завширшки, а по той бік його, здіймаючись на добрих тридцять футів над землею, стояла окрема купа скель, прямовисних, як фортечні мури. Файнес легко перескочив через провалля й посадив хлопчика на порослу кучерявим білим мохом площинку на вершині скелі.
– Всі сюди! – гукнув він.– Ну, плигайте, плигайте, кому життя дороге!
Втікачі один по одному стрибали через провалля. Кілька кам’яних брил на краю скелі стриміли, наче парапет, ховаючи їх від ворожих очей.
– Ну от, усі ми разом,– сказав Файнес, визираючи через кам’яний вал на супротивників, що безладно тупали стежкою попід скелями.– Нехай тепер спробують нас дістати. Тому, хто сюди поткнеться, доведеться пролазити між отих двох скель, і поцілити його з пістоля вам буде за іграшку, правда ж, хлопці?
– Атож,– відказав Джордж.– Тільки бій – це справа наша, отож і ризикувати ми будемо самі.
– Будь ласка, Джордже, ризикуй собі як завгодно,– мовив Файнес, жуючи гілочку канадського чаю.– Але ж і мені, гадаю, не заказано на те подивитись. Ану стривай, онде ті панове нібито радяться там унизу, ще й сюди поглядають, наче кури на сідало. То, може, ти сказав би їм напутнє слово, поки вони не попхались нагору? Остеріг би красненько, що їх тут дуже просто й Достріляти.
У світлі вранішньої зорі вже вирізнялись обличчя переслідувачів, що стояли внизу. То були наші давні знайомі Том Локер і Меркс, із двома поліцаями та ватагою розбишак, найнятих в останньому заїзді, які за пляшку бренді завжди ладні пристати до погоні за збіглими Неграми.
– Ну, Томе, попалися твої пташки! – сказав один з них. ,
– Еге ж, я сам бачив, як вони дременули нагору,– озвався Том.– А осьде й стежка. Треба йти просто туди. Зі скелі їм тепер не зіскочити, і ми їх швидко злапаємо.
– Слухайте, Томе, але ж вони можуть стріляти в нас із за скель,– мовив Мерк;с– А це, знаєте, не смішки.
– Ха! – глузливо відказав Том.– Завжди ви труситесь за свою шкуру, Мерксе! Одначе не бійтеся! Ці бісові негри надто полохливі!
– Нема нічого дивного, що я так дорожу своєю шкурою,– пробурмотів Меркс.– Вона ж у мене одна. А негри часом б’ються, мов чорти.
В цю мить на краю скелі над ними з’явився Джордж і спокійним голосом запитав:
– Хто ви такі, панове, і чого вам треба?
– Нам треба збіглих негрів,– сказав Том Локер.– Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина, а ще Джіма Селдена з матір’ю. З нами тут поліційні чини, ми маємо дозвіл на арешт, отож і зловимо їх, будь певен. Ти мене чуєш? А чи не ти й будеш Джордж Гарріс, раб містера Гарріса з округи Шелбі в Кентуккі?
– Так, я Джордж Гарріс. І був час, коли той містер Гарріс із
Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Але тепер я вільна людина, і моя дружина та син належать мені. Джім і його мати теж тут з нами. Ми маємо зброю і будемо захищатися. Коли хочете, ви можете піднятися сюди, але перший, хто наблизиться на постріл, буде мертвий, і другий, і третій, і так аж до решти.
– Ну годі вам, годі! – обізвався присадкуватий одутлий чоловік, ступнувши наперед і висякавши носа.– Не випадає вам так розмовляти, молодий чоловіче. Ви ж бачите, ми охоронці правосуддя. На нашому боці закон, і влада, і все таке інше. Отож спускайтеся краще по доброму, бо вам однаково доведеться здатись.
– Я добре знаю, що закон і влада на вашому боці,– гірко відказав Джордж.– Ви хочете забрати мою дружину й продати в Новому Орлеані, а хлопчика, мов безсловесне теля, кинути в обору до работорговця. Джімову стару матір ви хочете повернути негідникові, що бив її і знущався з неї, бо не міг знущатися з її сина. А нас із Джімом ви воліли б оддати на тортури тим, кого ви звете нашими панами, щоб вони затоптали нас у болото. І коли ваші закони дозволяють вам таке робити, то ганьба і вам, і тим законам! Але ви нас ще не схопили. Ми не визнаємо ваших законів і вашої країни! Ми вважаємо себе такими ж вільними, як і ви, й будемо битися за нашу волю до останку!
Виголошуючи свою декларацію незалежності, Джордж стояв на видноті на вершечку скелі, і рожевий відсвіт зорі осявав його смагляве обличчя и темні очі, що палали гнівом і розпачем.
Хоч би як там було, а його горда поза, палючі очі та гучний голос так вразили переслідувачів, що їм на хвилю аж мову одібрало. Справжня хоробрість і рішучість часом здатні вгамувати навіть найзапекліших грубіянів. Тільки Меркс лишився незворушний. Він неквапливо звів курок свого пістоля і, коли Джордж скінчив говорити й запала миттєва тиша, вистрілив у нього.
– Адже за мертвого у Кентуккі дадуть ті самі гроші, що й за живого,– спокійно промовив він, витираючи пістоль об рукав.
Джордж відскочив назад. Еліза зойкнула. Куля пролетіла біля самого його волосся, мало не черкнула Елізу по щоці й увігналася в стовбур дерева за нею. – Пусте, Елізо,– швидко мовив Джордж.
– Краще тобі не вилазити їм перед очі зі своїми промовами,– обізвався Файнес.– То ж усе підлі негідники.
– Ну, Джіме,– сказав Джордж,– готуй свої пістолі й будемо разом пильнувати той прохід. Першого, що виткнеться звідти, стріляю я. Ти стріляєш другого і так далі. Нема чого витрачати по дві кулі на кожного.
– А що, як ти не поцілиш?
– Ще й як поцілю! – спокійно відказав Джордж.
– Ого! Хлопець, я бачу, з норовом,– пробурмотів Файнес крізь зуби.
Після пострілу Меркса переслідувачі якусь мить стояли, не знаючи, що робити далі.
– Здається, ви когось там поцілили,– мовив, один.– Я чув крик.
– Щодо мене, то я зараз же лізу нагору,– сказав Том.– Ніколи не боявся негрів, не побоюсь і тепер. Хто зі мною? – спитав він, здираючись на каміння.
Джордж виразно чув його слова. Він витяг з за пояса пістоль, оглянув його й націлився на вихід з тіснини, де мав з’явитись перший переслідувач.
Хтось із найхоробріших подався за Томом, а тоді вся ватага й собі полізла на скелю. Задні підштовхували передніх, і ті мусили рухатись набагато жвавіше, ніж їм того хотілося. Вони просувались усе далі, й десь за хвилину кремезна Томова постать показалася майже на краю провалля.
Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік. Та, навіть і поранений, він не відступив, а, заревівши, мов. оскаженілій бугай, перескочив через провалля.
–,Е ні, друже,– мовив Файнес, раптом виступаючи наперед і штовхаючи Тома своїми довгими ручиськами.– Ти тут нікому не потрібен.
І Том загримотів у провалля. Він пролетів усі ті тридцять футів, чіпляючись за дерева, кущі, пеньки й каміння, аж доки, геть побитий, із стогоном гепнувся додолу. Він, напевне, убився б на смерть, якби не зачепився одежею за віти великого дерева, що трохи послабило падіння. І все ж удар був досить сильний і навряд чи приємний для Тома.
– Ой лишенько! Та це ж сущі дияволи! – вигукнув Меркс, перший пускаючись бігти зі скелі – куди завзятіше, ніж піднімався.
Уся ватага хутко посунула за ним. Найгучніше тупотів і сапав гладкий поліцай.
– Ось що” панове,– мовив Меркс,–ви зараз обійдіть скелі й підберіть Тома, а я тим часом скочу наконя та гайну по підмогу.
І” не зважаючи на тюкання й посміх своїх помічників, Меркс дав тягу і невдовзі уже гнав чвалом ген удалині.
– Ну чи бачив хто такого паскудного гада? – мовив один з переслідувачів.– Притаскав нас сюди в своїй справі, а тепер накивав п’ятами й покинув ні з чим!
– Одначе треба йти забрати того другого,– обізвався ще один.– Хоч як на мене, нехай йому біс, живий він там чи мертвий.
Ідучи на Томів голос, вони почали продиратися між корчів, завалів каміння та чагарів, аж поки відшукали того героя, що лежав, несамовито стогнучи й лаючись.
– Та ти ж і репетуєш, Томе! – сказав один.– Дуже забився?
– Не знаю. Підведіть мене, чи вам руки поодбирало? –нехай йому сто чортів, тому клятому квакерові! Коли б не він, я б сам скинув декого сюди вниз. Отоді б я на них подивився!
На превелику силу, поваленому героєві допомогли звестися на ноги і, підтримуючи з обох боків, повели його до коней.
– От якби ви одвезли мене назад до того заїзду!.. Дайте хто хустку абощо та затуліть отут, щоб спинити цю кляту кровотечу!
Джордж визирнув з за скель і побачив, як вони силкуються підняти здоровенного Тома на сідло. Та після двох чи трьох невдалих спроб він заточився і важко гепнувся на землю.
– Тільки б він не помер! – мовила Еліза, що разом з усіма дивилася на ту сцену.
– А чому б ні? – озвався Файнес.– Було б йому по заслузі… Е, та вони, мабуть, хочуть його покинути! – додав він.
Так воно й було. Трохи повагавшись і про щось порадившись між собою, вся ватага посідала на коней і гайнула геть.
Коли вершники зникли з очей, Файнес і собі заворушився.
– Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішаки,– мовив він.– Я сказав Майклові їхати вперед, узяти підмогу й вернутися сюди фургоном. То ми трохи пройдемо дорогою, а там і він над’їде. От якби тільки швидше! Поки ще рано, на дорозі буде мало перехожих, а до селища нам лишилося всього зо дві милі. Коли б не така погана дорога, їм би нізащо нас не догнати.
Повернувшись до огорожі, вони побачили вдалині на дорозі свій фургон, що їхав назад у супроводі кількох вершників.
– Онде вони –Майкл, Стефен і Амарая! – радісно вигукнув Файнес,– Ну, тепер нам нема чого боятися, ми вже однаково що в безпеці.
– Тоді постривайте,– сказала Еліза,– й допоможіть цьому невдасі. Він так страшно стогне!
– Давайте піднімемо його і покладем у фургон,– підтримав її Джордж.
– І повеземо лікувати до квакерів! – докинув Файнес.– Оце то чудасія! А втім, про мене хай і так. Ану дайте я на нього гляну!
І Файнес, що за свого лісового мисливського життя набув деяких необхідних навичок у хірургії, став на коліна біля пораненого й узявся ретельно його оглядати.
– Меркс…– кволим голосом обізвався Том.– Це ви, Мерксе?
– Та ні, друже, начебто не він,– сказав Файнес.– Твій Меркс більше дбає за свою шкуру, аніж за тебе. Його вже тут і сліду нема.
– Мабуть, оце мені й капут,– мовив Том.– Ач клятий собака, покинув мене здихати самого! Моя бідна стара мати завжди казала, що отакий і буде мій кінець.
– Ой ой! Ви чуєте, що каже цей бідолаха? Він теж має матусю! – подала голос стара негритянка.– Чи ж можна не пожаліти його!
– Тихо, тихо, друже, не шарпайся і не рикай,– сказав Файнес до Тома, що сіпався від болю й відштовхував його руку.– Якщо я не опиню кровотечі, тобі таки буде капут.
І він заходився лаштувати нехитру перев’язку із своєї хусточки та інших речей, що знайшлися у його супутників.
– Це ти скинув мене туди,– ледве видушив із себе Том.
– Ну звісно. А то б ти сам поскидав нас униз, ось воно як,–1 відказав Файнес, нахилившись, щоб перев’язати йому рану.– Лежи, лежи, мені треба закріпити пов’язку. Ми не маємо на тебе зла й не зробимо тобі нічого лихого. Ось зараз відвезем тебе в один дім, і там тебе доглядатимуть не гірше, ніж у рідної мами.
Том застогнав і склепив очі. У таких людей, як він, мужність і сила – речі несталі, що часто спливають разом з кров’ю. Отож і цей велет мав тепер досить жалюгідний та безпорадний вигляд.
Тим часом над’їхала підмога. З фургона повиймали дошки, наниз намостили згорнуті буйволячі попони, і четверо чоловіків на превелику силу втягли туди важенного Тома. Поки його піднімали, він зовсім зомлів. Жаліслива стара негритянка сіла просто на дошки й поклала його голову собі на коліна. Еліза, Джордж і Джім примостилися хто де міг, і фургон рушив уперед.
– Що ви скажете про його рану? – запитав Джордж, що сидів спереду, поруч із Фанесом.
– Йому пробило тільки м’якуш, хоч і досить глибоко. Одначе всі оті переверти,, коли він летів зі скелі, не дуже то пішли йому на користь. Надто багато крові з нього витекло, от він і охляв. Та все воно минеться і, може, хоч дечого його навчить.
– Я радий це чути,– сказав Джордж.– Мене б завжди гнітила думка, що я заподіяв йому смерть, хай навіть і справедливо.
– Еге ж,– підтакнув Файнес,– убивство – то страшна річ, хоч про кого б ішлося – про людину чи тварину. Свого часу я був неабиякий мисливець, то, скажу тобі, не раз бачив, як дивиться перед смертю підстрелений олень. Так він на тебе дивиться, аж сам собі гидкий стаєш, що ти його вбив. А людину вбити ще страшніше…
– То що ж нам робити з цим бідолахою? – спитав Джордж.
– Та оце ж завезем його до Амараї. Там у них є стара бабуся, її звуть Доркас, вона така доглядальниця, що просто чудо. її хлібом не годуй, тільки дай виглядіти якогось хворого. Отож ми й доручимо його їй тижнів на два.
Десь за годину стомлені подорожні під’їхали до чепурного _ фермерського будинку, де на них уже чекав ситий сніданок. Тома Локера дбайливо уклали в чисту м’яку постіль, в якій йому навряд чи траплялося колись лежати. Його рану старанно перев’язали, і він лежав собі, мов зморена дитина, мляво глипаючи очима на білі завіски на вікнах та постаті людей, що нечутно рухались навколо нього.
Тут ми й залишимо на деякий час наших подорожніх і повернемося до інших дійових осіб.
«Хатина дядька Тома» Розділ XVIII
ВРАЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ МІС ОФЕЛІІ
Сен Клер, людина легкої та безтурботної вдачі, ставився до грошей дуже недбало. До останнього часу майже всі заготівлі й покупки для дому робив Адольф, що був такий самий легковажний і химерний, як і його пан, отож вони обидва неначе змагалися між собою в марнотратстві. Том, що за багато літ звик дбати про господареве майно, ніби про своє власне, не міг погамувати тривоги, дивлячись на всі ті величезні збитки, і іноді, хоча й натяками як то здебільшого роблять люди його становища, все ж” таки виказував свої погляди.
Спершу Сен Клер лише вряди годи доручав йому якісь справи, та поступово, вражений його здоровим глуздом і неабияким діловим хистом, звірявся на нього дедалі більше, аж доки Том перебрав на себе всі грошові справи родини.
– Ніні, Адольфе,– сказав Сен Клер, коли, одного дня Адольф обурився проти того, що влада вислизає в нього з рук,– Тома ти не чіпай. Ти знаєш тільки свої забаганки, а Том розуміється на цінах і вміє лічити гроші. А якщо їх ніхто не лічитиме, вони гляди,, так усі й підуть за вітром.
Здобувши необмежену довіру в безтурботного господаря, що давав йому великі банкноти не дивлячись і клав решту в кишеню не лічачи, Том мав безліч нагод схитрувати собі на користь, і тільки непохитна чесність уберігала його від спокуси. Така вже була його вдача: сама та довіра немовби накладала на нього обов’язок платити господареві скрупульозною сумлінністю.
Зовсім не такий був Адольф. Нерозважливий та себелюбний, не маючи над собою твердої руки господаря, він давно вже перестав розрізняти, що належить йому, а що – господареві, і це часом непокоїло навіть Сен Клера. Здоровий глузд підказував йому, що таке потурання слугам до добра не призведе. Він повсякчас відчував докори сумління, проте не досить сильні, щоб змусити його рішуче перемінити свої звичаї, та й самі ті докори зрештою оберталися новими вільнощами для слуг. Він легко попускав своїм неграм найтяжчі провини, бо завжди переконував себе, що коли б він сам ставився до них як належить, то вони б до такого не дійшли.
Та чи здатен хтось змалювати всі ті злигодні, що спіткали нашу приятельку міс Офелію, коли вона взялася порядкувати в цьому домі?
Першого ж ранку свого господарювання міс Офелія вже о четвертій була на ногах і, прибравши у себе в кімнаті (відколи приїхала, вона завжди робила це сама, на превеликий подив покоївки), приготувалася до рішучого нападу на шафи та комори, ключі від яких були тепер у її руках.
Комора, білизняна шафа, буфет, кухня, льох – усе було піддано того дня найдоскіпливішому оглядові. З темряви витягнено на світ стільки всіляких потаємних речей, що кухонні й хатні підпанки неабияк наполохались і збуджено зашепотілися, пересуджуючи отих от північних паній”.
Стара Діна, головна куховарка і самоправна володарка в кухонному господарстві аж кипіла гнівом проти цього відвертого зазіхання на її привілеї. Мабуть, жоден феодал за часів Великої хартії не чинив такого запеклого опору втручанню корони в його справи.
Діна мала незвичайну вдачу, отож слід сказати про неї читачеві кілька слів. Як і тітонька Хлоя, вона була природжена куховарка, та коли Хлоя являла собою взірець ретельності й методичності і додержувала порядку в кожній дрібниці, то Діна належала до геніїв самоуків і, як усі генії, була надзвичайно вперта, норовлива й свавільна.
Подібно до деяких новочасних філософів, Діна глибоко зневажала логіку та здоровий глузд і покладалася тільки на свою інтуїцію – щодо цього вона була справжній кремінь. Найкрасномовніший оратор не зміг би переконати її в тому, що її метод далеко не найкращий, ані навіть у тому, що цей метод може бути хоч на йоту змінений. Колишня Дінина господиня, мати Марі, давала їй цілковиту волю, та й “панночка Марі”, як називала Діна свою молоду господиню навіть після одруження, теж визнала за краще не сперечатися з куховаркою. Отож Діна й верховодила собі, як хотіла. Цьому чимало сприяв її суто дипломатичний хист бути дуже улесливою на словах і вкрай непоступливою на ділі. До того ж вона досконально опанувала мистецтво завжди виправдатися. Та й сама щиро вважала, що куховарка не може помилитись. Тим паче, що в кухні у неї ніколи не бракувало голів і плечей, щоб перекласти на них усі провини та недогляди і вийти сухою з води. І коли якась обідня страва не вдавалася, миттю знаходилось із півсотні незаперечних причин і стільки ж безсумнівних винуватців, і Діна ревно лаяла їх на всі заставки.
Та невдачі у Діни траплялися дуже рідко. І хоч вона робила все навмання, без складу та ладу, хоч кухня мала звичайно такий вигляд, наче там щойно погуляв буревій, і кожна річ трохи не щодня опинялася на новому місці, проте, коли б у вас вистачило терпіння дочекатися щасливої нагоди, ви скуштували б такого обіду, що вдовольнив би найвибагливішого ласуна.
Була саме та пора, коли Діна тільки но починала готуватися до варіння обіду. Потребуючи немало часу на роздуми й спочинок і взагалі не полюбляючи квапитись, вона сиділа собі на підлозі серед кухні й покурювала коротеньку грубу люльку, що завжди надихала її на подвиги в куховарстві. То був, так би мовити, її спосіб прикликати до себе муз хатнього вогнища.
Навколо неї засідали малолітні одноплемінці, яких завжди повно у кожній південній кухні. Вони лущили горох, чистили картоплю, патрали птицю й робили всілякі інші справи, пов’язані і куховарством. Раз у раз Діна відволікалась від своїх роздумів, щоб стукнути котрогось юного помічника кописткою, що лежала в неї напохваті. Вона тримала своїх кучерявоголових підданців під залізною рукою і, як видно, вважала, що
Вони тільки на те й існують, щоб їй самій, як вона .казала, “не перериватися”. Так її привчили змалку, і так вона тепер привчала інших.
Та от міс Офелія, закінчуючи свій господарський обхід, вступила до кухні. Діна вже чула про те, що діється в домі, і твердо вирішила стояти на оборонній позиції і чинити мовчазний опір будь ким нововведенням, хоч і не давати того взнаки.
Кухня була простора, вимощена цеглою, з великим старовинним огнищем, що тяглось уздовж цілої стіни Сен Клер давно вже намагався переконати Діну, щоб поставити замість нього нову кухонну плиту. Та де там! Жоден поборник давнини не чіплявся за освячені часом незручності так уперто, як Діна.
Коли Сен Клер повернувся з Півночі, під свіжим враженням бездоганного ладу в кухні у його дядька, він і собі накупив до кухні всіляких шаф, полиць та іншого добра, простодушно сподіваючись, що вони допоможуть Діні додержувати порядку. Та вийшло однаково, як він купив би все те білці чи сороці. Чим більше з’являлось у кухні шаф та шухляд, тим більше мала Діна .схованок, щоб запихати туди старі ганчірки, гребінці, зношені черевики, стрічки, вицвілі штучні квіти й інші коштовності, що тішили їй душу.
Коли міс Офелія зайшла до кухні, Діна не зрушила з місця. Вона й далі спокійно курила свою люльку і лиш краєм ока непомітно позирала на міс Офелію, вдаючи, ніби цілком заклопотана роботою, що точилася навколо.
Міс Офелія взялася висувати шухляди кухонної шафи.
– Для чого в тебе ця шухляда, Діно? – спитала вона.
– Та так, для сього того, пані,– відказала Діна. Воно було й справді так. З розмаїтого вмісту шухляди міс Офелія передусім витягла гарну дамаську скатерку, поплямлену кров’ю,– як видно, в неї загортали сире м’ясо.
– Що це, Діно? Невже ти загортаєш м’ясо в найкращі хазяйські скатерки?
– Ой пані, та звісно, що ні! Просто не було чистого рушника, от я й узяла її. А потім відклала випрати, тому вона й тут.
– Яка безпорадність! – мовила про себе міс Офелія і знов повернулася до шухляди.
Вона знайшла там тертушку для мускатних горіхів, кілька горіхів, молитовник, дві бруднів шовкові хусточки, клубок пряжі та недокінчену в’язанину, пачку тютюну й люльку, кілька коржиків, два позолочених порцелянових блюдечка з якоюсь помадою, пару стоптаних черевиків, клапоть фланелі, в який було дбайливо загорнуто й зашпилено кілька невеличких цибулин, дамаські серветки, грубі рушники, мотузки, циганські голки, декілька розірваних паперових пакуночків, з яких по всій шухляді порозсипалось пахуче зілля.
– Де ти тримаєш мускатні горіхи, Діно? – запитала міс Офелія з виглядом людини, що насилу тамує обурення.
– Та де трапиться, пані. Онде кілька їх в отій щербатій чашці, а ще є отам на полиці.
– Ось іще в тертушці,– сказала міс Офелія, виймаючи горіхи.
– Ай справді, це ж я сама їх туди поклала сьогодні вранці. Люблю, коли все напохваті,– мовила Діна.– Ану, Джейку, ти чого спинився? Ось я тобі…– додала вона, заміряючись на винуватця кописткою.
– А це що таке? – спитала міс Офелія, діставши з шухляди блюдечко з помадою.
– Ой, та це ж моя масть для волосся! Я поклала її туди, щоб була напохваті.
– І ти береш на неї хазяйську порцеляну?
– Та що ви! Просто я дуже поспішала, а оце якраз хотіла її перекласти.
– Ось тут дві дамаські серветки.
– То я відклала їх, щоб віддати випрати.
– Хіба ти не маєш якогось одного місця для брудної білизни?
– Та купив був хазяїн оту скриню, казав, що для білизни. Але я люблю місити на ній тісто, та й поставити часом дещо, отож і незручно піднімати віко.
– А чому ти не місиш тісто на столі?
– Ой пані, там же завжди повно брудного посуду, і того, і сього, то де ж би там приткнутися…
– Посуд треба мити й прибирати на місце.
– Щоб я мила посуд! – аж скрикнула Діна, в якої гнів починав брати гору над удаваною шанобливістю.
– Та хіба пані щось тямить у нашій роботі, хотіла б я знати! Коли ж би то хазяїн дочекався обіду, якби я гаяла весь свій час на посуд? Онде панночка Марі ніколи мені такого не загадує, хоч кого спитайте!
– А що це за цибуля?
– Ой, ось вона де! – мовила Діна.– А я ніяк не пригадаю, куди її поклала. Це ж особлива цибуля, я її навмисне берегла до сьогоднішньої печені. Та й забула, що вона в цій старій фланельці.
Міс Офелія підняла розірваний пакет із зіллям.
– Краще б пані там нічого мені не рушила. Я люблю, щоб усе в мене завжди лежало на місці,– рішуче мовила Діна.
– Та пакети ж усі розірвані.
– Зате мені зручно з них витрушувати,– відказала Діна.
– Але ж усе воно порозсипалося по шухляді.
– Ще б пак! Коли пані перевернула все догори дном, то звісно, що порозсипається. Онде скільки пані розтрусила,– сказала Діна, занепокоєно підступаючи до шухляди.– А нехай би пані посиділа нагорі та почекала, доки мені настане час прибирати і я все тут опоряджу. Де ж би то мені щось робити, коли пані ходить і заважає… Гей, Семе, ти навіщо даєш малому цукерницю? Ось я тобі як стукну!..
– Я сама приберу в кухні й дам усьому лад, раз і назавжди. І сподіваюсь, Діно, що надалі ти його триматимеш.
– Та що ви! Міс Феліє, чи ж видано де, щоб благородні дами робили таку роботу? Та де ж би то! Ні моя стара хазяйка, ні панночка Марі й гадки про таке ніколи не мали. Та й ні до чого воно як на мене.
Діна обурено походжала по кухні, а тим часом міс Офелія розібрала посуд, позсипала цукор з десятка цукерниць в одну велику, повідкладала брудні серветки й рушники, а тоді сама заходилася мити, чистити й опоряджати все у кухні, та так. швидко і вправно, що Діна тільки очима лупала з подиву.
– Оце то маєш! Та коли всі північні панії отак навчені, то ніякі вони й не панії, де ж би то! – мовила вона до своїх підлеглих, коли міс Офелія відійшла на безпечну віддаль.– Як мені настане час прибирати, я й сама можу зробити все не гірше. Не треба мені,
щоб тут крутилися всякі панії і запроторювали мої речі хтозна куди!
Віддамо Діні належне: часом на неї нападала жага чистоти й порядку. Тоді вона казала, що “настав час прибирати”, і з величезним запалом бралася до діла. Насамперед вона вивертала вміст усіх шаф і шухляд на підлогу та столи, внаслідок чого безладдя, що звичайно панувало в кухні, збільшувалось принаймні вдесятеро. Після того Діна запалювала люльку, сідала й поволі перебирала своє добро, оглядаючи кожну річ з усіх боків і висловлюючи свою думку щодо неї, а тим часом кухонна малеча за її велінням ретельно начищала олов’яний посуд, і в кухні на кілька годин зчинявся страшенний гармидер. На всі запити Діна відказувала, що в неї “час прибирання”: вона, мовляв, не може далі терпіти такого безладу і хоче привчити цю молодь до справжнього порядку. Сама вона щиро вважала себе взірцем охайності і завжди, коли десь щось було негаразд, перекладала вину на “молодь” та інших мешканців будинку.
Коли весь посуд був начищений, столи повишкребані до білого, а все, що могло прикро вразити око, порозтикане по кутках, Діна надягала святкову сукню, чистий фартух та розкішний високий завій і виганяла з кухні всіх малих шибайголів, щоб “тримати її в порядку”. Треба сказати, що ці періодичні напади ретельності часто тягли за собою чималі незручності для всіх у домі, бо Діна бувала така замилувана з своїх начищених каструлях, що вперто відмовлялася вживати їх на діло, принаймні доти, доки не згасав її запал.
Минуло кілька днів, і міс Офелія опорядила все в домі на новий лад. Одначе там, де порядок залежав від прислуги, її зусилля оберталися справді Сізіфовою працею 1. З великого розпачу вона врешті звернулася до Сен Клера.
– В цьому домі годі й думати, домогтися хоч якогось порядку!
– Не маю щодо цього ніякого сумніву,– відказав Сен Клер.
1 За старогрецьким міфом, цареві Сізіфу по смерті було присуджено витягати на гору величезний .камінь, що кожного разу скочувався назад.
– Я ще ніколи не бачила такої безпорадності, такого марнотратства, такого безладдя!
– Охоче вірю.
– Але ж, Огюстене, ви собі навіть не уявляєте, в якому стані все було!
– Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка , валяється в Діни під ліжком, що тертушку для горіхів вона носить у кишені разом з тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї смачнющі, і каву вона варить чудову. Отож і судити про неї треба як про полководців та державних діячів – за здобутками.
– Але скільки переводиться добра… які збитки!..
– Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайте про остачу – це непристойно.
– Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?
Побачивши, яке серйозне і стурбоване в неї обличчя, Сен Клер голосно засміявся.
– їй право, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватися від них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?
– Чого ж ви не навчаєте їх?
– Навчати? Дурниці! Чого я, по вашому, маю їх навчати? Оце то знайшли вчителя! Що ж до Марі, то дайте їй тільки волю, і вона вам заб’є на смерть цілу плантацію негрів – її на це вистачить, будьте певні,–але шахрувати їх однаково не відучить.
– Невже серед них зовсім нема чесних?
– Трапляються зрідка такі безхитрі, правдиві й вірні від природи, що їх не зіб’є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони зможуть тільки хитрощами. Інших способів для них нема – ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм, другою натурою. То де там сподіватися від них чогось іншого. І карати їх за це не годиться. Що ж до чесності,
то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!
– Який жах! – мовила міс Офелія.– Невже вам не соромно за себе?
– Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада,– відказав Сен Клер.– Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі – скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди… А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.
Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:
– О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!
До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.
– А, це ти, Прю] – озвалася до неї Діна.
Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:
– Ох, краще б я вже сконала!
– Чому ви хочете померти? – спитала міс Офелія.
– Скінчились би тоді мої муки,– хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.
– А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? – обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.
Жінка спідлоба зиркнула на неї.
– Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!
– Ану, Прю,– мовила Діна, показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вона заплатить.
Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.
– Квитки отам на верхній полиці, в щербатому глечику,– сказала Діна.– Полізь, Джейку, дістань.
– Квитки… Які ще квитки? – спитала міс Офелія.
– Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб. )
– А коли я вертаюся, хазяїн лічить квитки й гроші, і як чогось там недолічиться, то б’є мене смертним боєм.
– Так тобі й треба,– мовила Джейн, ота метка покоївка.– Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона робить, пані.
– І завжди так робитиму. Інакше жити я не можу. А ото хильну та й забуваю своє горе.
– Це дуже погано й нерозумно,– сказала міс Офелія,– красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.
– Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму – і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук…
Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кошик, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.
– Думаєш, така вже ти краля з цими брязкальцями? Радієш, трусиш кучерями й позираєш на всіх, мов яка цяця. Та дарма, ось доживеш колись і станеш така ж стара, злиденна й немічна, як і я. А нехай би таки стала! Отоді побачимо, чи ти не питимеш. Питимеш, іще й як! Геть зіп’єшся. Та й по заслузі, отак то!..
І, злісно гмукнувши, вона вийшла з кухні.
– Ач, стара потвора! – мовив Адольф, що прийшов по воду господареві для гоління.– Якби я був її хазяїном, я б ще дужче її лупцював.
– Куди вже там дужче,– заперечила Діна.– В неї і так уся спина розмальована, аж плаття застебнути не можна.
Як на мене, то таких низьких істот не слід би й пускати в порядні доми,– сказала міс Джейн.– Як ви гадаєте, містере Сен Клер? – грайливо повела вона голівкою в бік Адольфа. Треба сказати, що, привласнюючи різні речі господаря, Адольф прибрав собі і його ім’я; отож серед кольорових жителів Нового Орлеана він був відомий як м і с т ер Сен Клер.
– Цілком з вами згоден, міс Бенуар,– відказав Адольф.
Бенуар було дівоче прізвище Марі Сен Клер, а Джейн належала їй.
– Дозвольте вас запитати, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу на вас ці сережки? Вони просто чарівні!
– Мені аж дивно, містере Сен Клер, які ви всі, чоловіки, нескромні! – сказала Джейн, труснувши своєю гарненькою голівкою, так що сережки знов забряжчали.– От не танцюватиму з вами сьогодні цілий вечір, коли будете ще про щось питатися!
– Ой, та невже ж ви така жорстока? А я саме хотів спитати, чи будете ви сьогодні в своїй рожевій сукні,– не вгавав Адольф.
– Про що це ви тут? – запитала гарненька і жвава квартеронка Роза, збігаючи східцями до кухні.
– Цей містер Сен Клер такий нескромний!
– Слово честі, ні,– мовив Адольф.– Ось нехай і міс Роза скаже.
– Я знаю, який він зухвалець,– сказала Роза, сердито стрельнувши оченятами на Адольфа.– Він так мене завжди дратує!
– О дами, дами, моє серце напевне розірветься між вас двох! – промовив Адольф.– Одного ранку мене знайдуть на ліжку мертвого, і винні в тому будете ви.
– Ви тільки послухайте, що каже це жахливе створіння! – вигукнули обидві дами, заходячись сміхом.
– Ану вимітайтеся звідси, ви! Нема чого тут мені під ногами крутитись і дурниці плескати,– обізвалася Діна.
– Тітка Діна того така сердита, що не може піти на бал,– зауважила Роза.
– Ні до чого мені ваші мулатські бали,– сказала Діна.– Вихиляєтесь там одне перед одним і вдаєте з себе білих. А насправді, ви такі самі негритянки, як я.
– Тітка Діна щодня мастить помадою свої шорсткі крутики, щоб вони випростались,– мовила Джейн.
– А вони однаково крутики,– докинула Роза, зловтішно труснувши своїми шовковистими кучерями.
– Хоч крутики, хоч патли – чи не те саме волосся– озвалася Діна.– А ось нехай би хазяйка сказала, хто з нас більшого вартий – дві отакі, як ви, чи одна я. Ану забирайтеся звідси, панство задрипане, не муляйте мені очі!
Тут розмову перервало втручання одразу з двох боків. Зі сходів долинув невдоволений голос Сен Клера, що запитав Адольфа, чи не думає він там ночувати з водою для гоління. Водночас із їдальні вийшла міс Офелія і сказала:
– Джейн, Розо, чого це ви тут байдикуєте? Ану йдіть на місце та беріться до шитва!
Тим часом наш приятель Том, що був у кухні при розмові із старою пекаревою служницею, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона почвалала геть, тихо стогнучи за кожним кроком. Зрештою вона поставила свій кошик на якийсь ганок і взялася поправляти стару вицвілу шаль, що була в неї на плечах.
– Давай я трохи понесу твій кошик,– співчутливо сказав Том.
– Чого б то? – озвалася жінка.– Не треба мені твоєї допомоги.
– Ти начебто хвора або щось із тобою не гаразд,– мовив Том.
– Ніяка я не хвора,– відрубала жінка.
– Якби я міг,– сказав Том, значливо дивлячись на неї,– якби я тільки міг тебе переконати щоб ти покинула пити. Хіба ти не знаєш, що це неминуча погибель?
– Я знаю, мені однаково горіти в пеклі,– понуро відказала жінка.– То нема чого про це балакати. Я бридка и погана, отож і втраплю прямісінько в пекло. Ой, тільки швидше б уже!
Том аж здригнувся від тих страшних слів, промовлених з похмурою пристрастю.
– Бідолашна! – мовив він.– А звідки ти родом?
– З Кентуккі. Тамтешній хазяїн тримав мене, щоб я родила й вигодовувала дітей, а коли вони трохи підростали, продавав їх. А тоді й мене продав торговцеві, а той перепродав теперішньому хазяїну.
– А чого ти стала так багато пити?
– Щоб приспати своє горе. Уже тут я народила ще одну дитину й думала, ще? сама її зрощу, бо мій хазяїн не торгує людьми. Яке було миле дитинча! Попервах і хазяйці воно начебто полюбилося, бо ніколи не кричало й було гарне та пухкеньке. А потім хазяйка заслабла, і я її доглядала й теж заразилася лихоманкою, і в мене пропало молоко. Дитина почала сохнути, а хазяйка й слухати не хотіла, щоб купити їй молока. Казала, що я любісінько можу годувати її тим, що їдять усі. А дитинча все сохло й кричало, кричало день і ніч, аж поки стало мов трісочка, і хазяйка від нього зовсім очманіла й казала, що то просто напасті. Казала, нехай би воно швидше померло, й не дозволяла мені бути при ньому ночами, бо, мовляв, через нього я не сплю й від того стаю ні на що не годна. Вона звеліла мені ночувати в її кімнаті, а дитинча я мусила залишати в комірчині на горищі, і одної ночі воно задихнулось там од крику, на смерть задихнулось От відтоді я й п’ю, бо той крик дотепер лящить у мене в вухах! П’ю і завжди питиму! Хазяїн каже, що буду я горіти за це в пеклі, а я йому – що мені вже й тут справжнісіньке пекло!
Вона знов застогнала, підняла на голову свій кошик і понуро почвалала геть.
Засмучений Том рушив назад. У дворі він побачив маленьку Єву. На голові в неї був вінок з тубероз, очі радісно блищали.
– А, Томе! От добре, що ти прийшов! Тато дозволив, щоб ти запріг коників і покатав мене в новій колясці,– мовила вона, схопивши його за руку.– Ой, що це з тобою, Томе? Ти такий невеселий…
– Не гаразд мені, панночко Єво,– сумно відказав Том.– Але коників я зараз запряжу.
– Ні, скажи мені, Томе, що таке. Я бачила, ти розмовляв із сердитою старою Прю.
Том простими й зворушливими словами розповів їй історію старої жінки. Єва не скрикнула, не здивувалась, не заплакала, як то зробила б інша дитина. Вона лиш поблідла на личку, і очі їй затьмарила глибока тінь. Згорнувши руки на грудях, дівчинка тяжко зітхнула.
