«Поліанна» читати. Елеонор Портер

Священик повільно згорнув нотатки й сховав їх назад до кишені. Тоді зітхнув, наче застогнав, кинувся до підніжжя дерева й затулив обличчя руками. 

Там його знайшла Поліанна, вертаючи додому від містера Пендлтона. Скрикнувши, вона кинулася до нього:

— Містере Форд! Ви нічого собі не поламали… ноги цілі?

Священик опустив руки й підвів голову. Він спробував усміхнутися

— Ні, люба… не турбуйся! Я просто… відпочиваю.

— О! — зітхнула Поліанна, трохи відступивши. — Тоді гаразд. Бо минулого разу я знайшла містера Пендлтона з поламаною ногою… Він тоді лежав, а ви сидите.

— Так, я сиджу, і в мене усе гаразд. Принаймні лікар мені не потрібний.

Останні слова він вимовив дуже тихо, однак Поліанна почула. Щось змінилось у її обличчі. Очі засвітилися ніжністю співчуття.

— Я вас розумію… Вас щось дуже непокоїть? Татко теж так говорив, коли його щось непокоїло. Напевне, так буває у всіх священиків. Бо від них багато залежить… до деякої міри.

Преподобний Пол Форд звів на дівчинку здивовані очі.

— Твій батько був священиком, Поліанно?

— Так, сер. А ви хіба не знали? Мені здавалося, що це вже всі знають. Він одружився із сестрою тітоньки Полі, і вона стала моєю мамою.

— О, так, тепер зрозуміло. Ти знаєш, я тут віднедавна, а тому не знаю всіх родинних історій.

— Так, сер… тобто, звичайно, ні, сер, — усміхнулася Поліанна.

Запала тривала тиша. Священик і далі сидів біля підніжжя дуба та, здавалося, забув про присутність Поліанни. Він знову дістав з кишені нотатки, розгорнув, не дивлячись на них. Натомість споглядав листинятко на землі неподалік. Воно було зжовкле і мертве. Поліанна з жалем дивилася на священика.

— Сьогодні гарний день, — почала вона з надією.

Пастор не відповів. Тоді раптом підвів погляд.

— Що? Атож, сьогодні справді гарний день.

— І зовсім не холодно, як це часто буває в жовтні, — зі ще більшою надією підхопила Поліанна. — У містера Пендлтона горів у каміні вогонь, але він каже, що йому зовсім не холодно. Він просто любить дивитися на вогонь. І я люблю дивитися на вогонь, а ви любите?

Священик мовчав. Поліанна почекала кілька хвилин, а тоді спробувала змінити тему розмови.

— А вам подобається бути священиком? Преподобний Пол Форд відразу зреагував на запитання.

— Чи подобається…? Що за химерне запитання? Чому ти питаєш, люба?

— Просто… у вас був такий вигляд… Ви нагадали мені татка. Він теж іноді бував таким.

— Справді? — ввічливо сказав священик, не відриваючи очей від сухого листя.

— Так, і тоді я завжди його запитувала, чи радіє він з того, що він священик.

Пастор попід деревом сумовито всміхнувся.

— І що ж він тобі відповідав?

— Він завжди казав, що, звичайно, радий, і при цьому частенько додавав, що і на мить не лишився б пастором, якби в Біблії не було стільки радісних текстів.

— Яких текстів?! — преподобний Пол Форд нарешті відірвав погляд від листя і втупився у сяюче личко Поліанни. 

— їх татко так назвав, — засміялася вона. — Звичайно, в Біблії вони так не називаються. Але вони всі починаються зі слів “Втішайтеся, Господь з вами”, “Звеселяйтеся”, “Радійте” тощо. Якось таткові було особливо погано, і він полічив усі такі тексти. Вийшло — вісімсот.

— Вісімсот!

— Так, і всі вони закликають радіти й звеселятися. Тому тато й назвав їх “радісними текстами”.

— О! — на обличчі священика з’явився дивний вираз. Його погляд мимоволі зупинився на нотатках, які він тримав у руках… “Біда вам, книжники й фарисеї, облудники”…

— А твій тато любив “радісні тексти”? — буркнув він.

— Атож, — ствердно кивнула Поліанна. — Він казав, що в той день, коли йому спало на думку полічити “радісні тексти”, він одразу відчув полегшення. Він сказав, що коли Бог здав собі клопіт вісімсот разів закликати нас радіти й звеселятися, то, напевне, Він дуже хотів, аби ми це колись робили. І татові стало соромно, що він так мало радів. Згодом ці тексти дуже допомагали татові, коли його спіткали злигоди, тобто коли в Жіночій допомозі почався розбрат… тобто, я хотіла сказати, що вони не могли прийти до згоди… — швиденько виправилася вона. — Тож тато казав, що ці тексти наштовхнули його на думку про гру в радість. Ми почали з ним грати в цю гру, коли мені прислали милиці. Але тато казав, що для нього все почалося із “радісних текстів”.

— А що це за гра така? — поцікавився священик.

— Треба в будь-якій ситуації знайти щось таке, з чого можна порадіти. Я ж кажу, що цю гру придумав мій тато, коли нам надіслали милиці, — і Поліанна розповіла йому свою історію — чоловікові, який дивився і бачив, чув і розумів.

Невдовзі Поліанна і священик, тримаючись за руки, спустилися з пагорба. Дівчина променилася. Вона була балакуха і говорила тепер без угаву. Адже стільки треба переповісти про гру, про тата, про життя в старому будинку, бо все це цікавило пастора.

Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі кожен з них пішов сам.

Увечері в своєму кабінеті преподобний Пол Форд поринув у роздуми. Поруч на столі лежали аркушики з начерками казання. А просто перед ним — чисті аркуші, на яких з’явиться остаточний текст; Пол Форд тримав у руці олівець, але він думав ні про написане, ні про те, що має написати. В уяві він перенісся до західного містечка, де жив бідний, хворий, заклопотаний, самотній місіонер, але водночас знаходив час рахувати в Біблії, скільки разів його Господь і Владар звернувся до нього зі словами “радій і звеселяйся”.

Відтак, глибоко зітхнувши, преподобний Пол Форд повернувся до дійсності й поправив аркуші паперу під рукою.

“Євангеліє за Матвієм, глава 23, вірші 13-14 і 23”, — написав він. Тоді нетерпляче кинув олівець і взяв часопис, який дружина доперва лишила на столі. Він байдуже гортав сторінки, доки цей абзац не привернув його уваги.

“Одного разу батько дізнався, що його син Том відмовився зранку наносити матері дрова в ящик. Він покликав свого сина і сказав йому: 

— Томе, я переконаний, що ти з радістю підеш і принесеш мамі дрова.

І Том, не сказавши ні слова, пішов. Чому? Бо батько дав йому ясно зрозуміти, що чекає від нього належних учинків. Якби ж він сказав: “Томе, я випадково почув, що ти вранці сказав матері, й мені соромно за тебе. Негайно йди та принеси дрова!” Будьте певні, що в цьому випадку ящик і досі був би порожній”.

Пастор перебігав очима текст і виловив ще один абзац:

“Людям потрібне заохочення. їхню природну опірність треба зміцнювати, а не послаблювати… Не треба гудити людей за їхні вади — радше вкажіть їм на їхні чесноти. Спробуйте відволікти їх від поганих звичок. Покажіть їм їхні переваги, справжнє єство, що здатне зважуватись, робити й перемагати! Приваблює людина гарна, ладна допомогти, дати надію, і це може перемінити ціле містечко. Люди випромінюють те, що у них в думках і на серці. Якщо людина добра і обов’язкова, її сусіди незабаром це відчують. Але якщо людина ганить, супиться і критикує, сусіди відплатять тим же, ще й додадуть. Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, — матимете його. Скажіть сину Тому, що ви впевнені, що він з радістю наповнить ящик, і ви побачите, як з’явиться жвавість, готовність і зацікавленість!”

Священик упустив папір і підняв голову. Тоді схопився на рівні ноги і почав ходити по кімнаті туди й назад. Зрештою, глибоко зітхнувши, він сів до столу.

— Боже, допоможи! Я зроблю це, — м’яко вигукнув він. — Я скажу всім своїм Томам, що знаю, що вони будуть раді наповнити оті ящики для дров. Я дам їм роботу і виповню радістю роботи, аби вони не мали часу зазирати до чужих ящиків.

Він узяв старе казання, подер його і кинув на підлогу, і тепер з одного боку стільця лежало “Біда вам”, а з іншого — “книжники і фарисеї, облудники”. А олівець його вже літав по гладенькому чистому аркушу, спочатку перекресливши чорною лінією “Євангеліє за Матвієм, глава 23, вірші 13-14 і 23”.

Наступної неділі проповідь преподобного Пола Форда стала справжньою сурмою, що викликала усе краще в тих, хто її чув, — у чоловіка, жінки й дитини. А починалася вона одним із восьмиста сонячних “радісних текстів”, підказаних Поліанною:

“Радійте в Бозі та звеселяйтесь, праведні, втішайтеся усі правдиві серцем”.

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Якось на прохання місіс Сноу, яка забула назву ліків, що їй виписав лікар, Поліанна завітала до кабінету лікаря Чилтона. Досі Поліанна не була в нього на прийомі.

— Я у вас уперше. Ви тут і живете? — спитала вона, зацікавлено роздивляючись.

Лікар сумно всміхнувся.

— Так… авжеж, — відповів він, пишучи щось у нотатнику. — Це лише бліда подоба домівки, Поліанно. Кілька кімнат та й по всьому.

Поліанна поважно кивнула головою. В її очах світилося розуміння і співчуття.

— Я розумію. Потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка, — промовила вона.

— Що? — різко повернувся до неї лікар.

— Містер Пендлтон сказав мені, — кивнула По-ліанна, — що потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини. А чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце? Може, ви взяли б до себе Джиммі Біна… якщо, звичайно, містер Пендлтон відмовиться?

Лікар Чилтон ніяково засміявся.

— Так це містер Пендлтон сказав, що потрібна жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка? — ухильно перепитав він.

— Так. Інакше це просто кам’яниця та й годі. Ну то як, лікарю Чилтон?

— Як… що? — перепитав лікар, повернувшись до столу.

— Жіночу руку і серце. Ой, я ж зовсім забула, — раптом похопилася Поліанна і густо почервоніла. — Здається, я мушу вам це сказати. Колись давно містер Пендлтон любив не тітку Полі… і тому ми з нею нікуди не переїжджаємо. Розумієте, я вам про це розповіла… але я помилилася. Сподіваюся, ви нікому про це не розповіли? — стурбовано перепитала вона.

— Ні, Поліанно, я нікому про це не розповів, — відповів лікар дивним тоном.

— От і чудово, — полегшено зітхнула Поліанна. — Ви розумієте, я ж тільки вам про це сказала. Містер Пендлтон якось дивно зреагував на те, що я розповіла про все вам.

— Справді? — губи лікаря смикнулися.

— Так. Але, звичайно, він не хотів, щоб про це знало багато людей, бо це неправда. Тож чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце, лікарю?

На мить запала мовчанка. А потім лікар дуже поважно сказав:

— На жаль, не завжди все залежить тільки від нашого бажання.

Поліанна наморщила чоло. 

— Але мені здається, ви могли б це мати, — заперечила дівчинка.

Улесливе “ви” спрацювало бездоганно.

— Дякую, — засміявся лікар, звівши брови. Відтак продовжив серйозно: — На жаль, дехто із твоїх старших знайомих не настільки впевнений у цьому. Принаймні вони виявилися не такі… обов’язкові, — зауважив він.

Поліанна знову наморщила чоло. В її очах відбилося здивування.

— Лікарю Чилтон, ви що, хочете сказати, що намагалися попросити чиюсь руку і серце, як містер Пендлтон, але у вас нічого не вийшло?

Лікар рвучко звівся на ноги.

— Так, так, Поліанно, годі про це. Не мороч собі голови чужими клопотами. А тепер мерщій до місіс Сноу. Ось тут я написав назву ліків і як їх приймати. Ще щось?

Поліанна похитала головою.

— Ні, сер. Дякую, сер, — стримано пробурмотіла вона і повернулася до дверей. Дівчинка озвалася вже з маленького коридору; її обличчя раптом розпромінилося:

— І все ж таки я рада, лікарю Чилтон, що ви марно добивалися руки й серця не моєї мами. До побачення!

Нещастя трапилося в останній день жовтня. Поліанна, поспішаючи зі школи додому, переходила вулицю на, здавалося б, безпечній відстані від автомобіля, який швидко наближався.

Потім ніхто до пуття пригадати не міг подробиць трагедії. Не було свідків, які сказали б, як це сталося і хто винен. У кожному разі, о п’ятій годині непритомну Поліанну занесли до маленької кімнати, 

яку вона так полюбила. Сполотніла міс Полі і заплакана Ненсі обережно роздягли її й поклали в ліжко, а телефоном терміново покликали лікаря Воррена, і він приїхав, як тільки по нього прибув автомобіль.

— Варто лише подивитися на господиню, — ридала Ненсі, розповідаючи Томові про пригоду, коли лікар почав оглядати дівчинку в принишклій кімнаті, — щоб зрозуміти, що вона не просто “виконує обов’язок”. її руки не тряслися, а в очах горів такий вогонь, ніби вона хотіла відігнати самого Янгола Смерті, — хіба так поводяться, коли просто виконують свій обов’язок? Ні, ні за що.

— У неї щось серйозне? — тремтячим голосом запитав дід.

— Вони нічого не кажуть, — хлипала Ненсі. — А міс Поліанна лежить в ліжку така бліда, що можна подумати, що вона мертва. Але міс Полі сказала, що це не так. Міс Полі знає, що казати. Вона промацує пульс і прислухується до дихання.

— І що ж воно… таке скоїлося, — обличчя старого Тома смикалося.

Губи Ненсі трохи розпружилися.

— Ну ви, містере Том, могли б і назвати цю тарадайку так, як вона заслуговує. Хай їй грець! Це ж вона переїхала нашу дівчинку. Я завжди ненавиділа ці смердючі самоходи!

— Що в неї пошкоджено?

— Не знаю, не знаю, — стогнала Ненсі — У неї подряпина на її благословенній голівці, але міс Полі сказала, що це не страшно. Вона боїться за нутряні ушкодження.

Старому Тому в очі потрапила порошинка.

— Ти хотіла сказати — внутрішні? — запитав він сухо. — Та й хоч і нутряні… хай йому погибель, тому автомобілю… хоча міс Полі так не сказала б. 

— Га? Не знаю, не знаю, — стогнала Ненсі, скрушно хитаючи головою. — Не можу дочекатися, коли лікар вийде. На мене ж іще прання чекає… мені ще стільки прати не доводилось, — зойкувала вона, заламуючи руки.

Однак і коли лікар пішов, Ненсі не мала нічого нового, аби переповісти старому Тому. Кістки ніби цілі й подряпина на голові незначна, але лікар Вор-рен був стурбованим, похитував головою і казав, що лише час може дати остаточну відповідь. Коли він пішов, міс Полі ще більш змарніла і зблідла. Поліанна досі не приходила цілком до тями, а збоку здавалось* що вона просто відпочиває. Увечері мала прийти дипломована медсестра. Та й по всьому. І Ненсі, схлипуючи, повернулася на кухню.

Лише наступного дня, проти полудня, Поліанна розплющила очі й збагнула, де вона. 

— Тітонько Полі, що сталося? Уже день? Чому я досі в ліжку? — вигукнула вона. — Ой, тітонько Полі, я не можу встати, — простогнала вона і впала на подушки після безуспішної спроби підвестися.

— Ні, люба, не треба поки що вставати, — відразу почала її ніжно втішати тітка.

— Але що сталося? Чому я не можу встати? Міс Полі у відчаї звела очі на молоду жінку в білому головному уборі, що стояла біля вікна, аби Поліанна її не бачила. Жінка кивнула:

— Скажіть їй, — ворухнулися її губи.

Міс Полі прокашлялася і спробувала проковтнути клубок, що заважав говорити.

— Тебе вчора ввечері збив автомобіль. Але не турбуйся зараз. Тітонька хоче, щоб ти відпочила і знову заснула.

— Збив? О, так, я… бігла, — очі Поліанни знерухоміли. Вона приклала руку до чола. — О так, перев’язано… але боляче!

— Так, люба, не думай про це. Тобі треба відпочити.

— Але, тітонько Полі, я почуваюся якось дивно… кепсько. Мої ноги — я їх зовсім не відчуваю… зовсім!

Міс Полі кинула благальний погляд на медсестру, насилу встала і відвернулася. Медсестра швидко підійшла до ліжка.

— Давайте поговоримо з вами, — підбадьорливо почала вона. — Гадаю, нам давно час познайомитися. Мене звати міс Гант, і я допомагатиму вашій тітці доглядати за вами. І найперше, що я попрошу вас, це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

В очах Поліанни з’явився переляк.

— Але за мною не треба доглядати… це ж не надовго! Я хочу встати. Мені треба до школи. Я ж піду завтра до школи?

Від вікна, де тепер стояла міс Полі, долинув здушений плач.

— Завтра? — приязно всміхнулася медсестра. — Не думаю, що це трапиться настільки швидко, міс Поліанно. А тепер, будь ласка, прийміть ці пігулки, і ми зараз подивимося, як вони на вас подіють.

— Гаразд, — тамуючи вагання, погодилася Поліанна, — але я маю піти до школи післязавтра… адже будуть іспити.

За хвилину вона знову почала говорити. Розповідала про школу, про автомобіль, про те, як їй болить голова. Але поступово під дією маленьких білих пігулок вона змовкла.

ДЖОН ПЕНДЛТОН

Поліанна не пішла до школи ні “завтра”, ні “післязавтра”. Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість, і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.

— Отже, я травмована, але я не хвора, — зітхнула вона одного разу. — Тож мені є з чого радіти.

— Радіти, Поліанно? — спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.

— Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди — ні. 

Про зламані ноги міс Полі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце — звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.

Тим часом Поліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.

— А ще я рада, що у мене не віспа, — мимрила вона задоволено. — Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк… він у мене був, і це жахливо… і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.

— Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, — здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.

Поліанна м’яко засміялась.

— Так. Я думаю про них… їх багато… коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.

— Поліанно!

Поліанна знову м’яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.

— Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас “люба”, скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються “люба”. Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені “люба”, і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько Полі, яка я рада, що ви моя рідна!

Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.

Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.

— Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? — захекалася вона. — Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!

— Тоді не варта справа заходу, — буркнув Том. — Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.

— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?

Старий Том похитав головою.

— Хтозна, — відказав він.

— То я вам скажу. Це — Джон Пендлтон!

— Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?

— Анітрохи… я ж його впустила… авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. Ви можете уявити собі, містере Том, вія приїхав до неїcf0

— Ну то й що? — трохи роздратовано запитав дід.

Ненсі зміряла його зневажливим поглядом.

— Начебто ви не знаєте це краще за мене! — кпила вона.

— Га?

— Ой-йой, тільки не треба удавати невинят-ко, — з удаваним обуренням відрубала Ненсі. — Чи не ви перший мені натабе дали?

— Яке натабе… хочеш сказати — натякнув? Ненсі глипнула з воріт стайні на будинок, а тоді

ступила ближче до діда.

— Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два — чотири. Аж ні… виходить, що п’ять, а не чотири.

Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.

— Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, — дражливо буркнув він. — Я тої рихметики не знаю.

Ненсі засміялася.

— Ну гаразд, — пояснила вона. — Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.

— Джон Пендлтон! — випростався Старий Том.

— Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів… але це вже вам не треба, — похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. — Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.

— Так, пам’ятаю, — кивнув Старий Том. — Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.

— Підбивала клинці… вона! — не стрималася Ненсі.

— Я розумію. Але язиком піну збивали, — ствердив Том. — Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.

— Так, знаю. Вже почула про це, — продовжила Ненсі. — Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.

— А вона що? — старий затамував подих.

— Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: “Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього”. Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.

— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.

Тим часом у вітальні садиби Гаррінґтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довгою незабаром він почув м’які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.

— Я прийшов запитати про… Поліанну, — почав він трохи нетактовно. 

— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.

— І все-таки… Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.

Біль на мить з’явився на обличчі міс Полі.

— На жаль, не можу сказати!

— Тобто… ви не знаєте?

— Так.

— А… лікар?

— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.

— Але які ж саме в неї ушкодження?

— Невелика подряпина на голові, кілька синців та… у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.

Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:

— А Поліанна — як вона все це сприйняла?

— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.

— Але ж хоч щось вона знає?

Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.

— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час… і це мені достоту зав’язує світ.

Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: “О, я не можу залишити тітоньку Полі… тепер”. 

Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м’яко звернувся до міс Полі:

— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?

— Переїхати до Вас? Поліанну?

Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.

— Так. Я хотів удочерити її… офіційно… і зробити своєю спадкоємницею.

Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.

— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п’ять років.

— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку… а тоді спливли в пам’яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: “Я люблю, коли мені кажуть “люба”, але від рідних це чути набагато приємніше”. І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п’ять років… а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.

— Ну і…? — перепитала вона.

Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.

— Вона відмовилася.

— Чому? 

— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.

Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.

— Коли приїде фахівець і я щось знатиму… певніше про стан Поліанни, я обов’язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення… і дякую за візит. Поліанна буде… задоволена.

ГРА В ЧЕКАННЯ

Наступного дня після візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінгтонів міс Полі вирішила особисто приготувати Поліанну до приїзду фахівця.

— Поліанно, люба, — ніжно розпочала вона, — ми хочемо тебе показати ще одному лікареві за порадою лікаря Воррена. Він зможе сказати щось нове про твій стан і допоможе тобі швидше одужати, розумієш?

Радісна усмішка осяяла личко Поліанни.

— Лікар Чилтон? Ой, тітонько Полі, я скучила за ним. Я так хотіла, щоб він прийшов до мене, але боялася, що ви будете проти, бо він побачив вас у солярії, і тому я промовчала. Я справді рада, що ви його запросили.

Обличчя міс Полі то блідло, то червоніло, то знову блідло. І все ж коли вона заговорила знову, то намагалася говорити бадьоро й безтурботно.

— Ні, люба, я не мала на оці лікаря Чилтона. Це інший лікар — дуже відомий фахівець із Нью-Йорка, який добре знається на… таких травмах, як у тебе. 

Поліанна була розчарована.

— Я не думаю, що він і наполовину не знає стільки, скільки лікар Чилтон.

— Ні, знає, люба.

— Тітонько Полі, це ж лікар Чилтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона. І — якщо ви не заперечуєте — я б справді хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон.

Відблиск поразки з’явився на обличчі міс Полі. Якусь мить вона мовчала. А потім озвалася — ніжно, але з давньою рішучістю:

— Я так не думаю, Поліанно. Я дуже багато про це думала. Я ладна зробити майже все, що ти просиш, люба. Вибач, що не кажу тобі причину, але, на жаль, я просто не можу запросити лікаря Чилтона, щоб він обстежив тебе. Але повір мені, він не знає стільки про твою хворобу, скільки знає відомий лікар із Нью-Йорка, який приїде до нас завтра.

Однак її слова не переконали Поліанну.

— Тітонько Полі, якби ви любили лікаря Чилтона…

— Що? Поліанно! — голос міс Полі був різким, щоки палали.

— Я кажу, що якби ви любили лікаря Чилтона і не любили іншого, — зітхнула Поліанна, — ви побачили б, скільки добра він робить. А я люблю лікаря Чилтона.

На цьому до кімнати зайшла медсестра, і міс Полі схопилася на рівні ноги з виразом полегшення на обличчі.

— Мені дуже прикро, Поліанно, — промовила вона трохи сухо, — але, боюся, що цього разу я вирішуватиму, що для тебе краще, а що ні. Тим більше, про все вже домовлено. Лікар із Нью-Йорка приїздить завтра.

Однак, сталося так, що “завтра” лікар із Нью-Йорка не приїхав. В останній момент надійшла телеграма, де повідомлялося, що він раптово захворів і прибути не зможе. Ця звістка окрилила Поліанну, і вона знову почала благати запросити натомість лікаря Чилтона, бо “тепер це дуже просто”.

Однак, як і раніше, міс Полі тільки хитала головою і промовляла: “Ні, люба”. В усьому іншому вона була турботливою й уважною і поривалася виконати будь-яку забаганку небоги. Будь-яку, крім цієї.

День спливав за днем, і справді здавалося, що тітка Полі робить усе (крім цього) на догоду небозі.

— Я не можу в це повірити! І нізащо не повірила б, — якось уранці ділилася Ненсі зі Старим Томом. — Щохвилини міс Полі клопочеться про благословенне ягня. То кицьку дозволила впустити, то Баффі, а вона їх ще тиждень тому ні за що в світі не хотіла прийняти. А тепер, як міс Поліанна хоче, вони вовтузяться у неї на ліжку.

Якщо іншої роботи нема, вона носить по дому ті скляничини і розвішує по вікнах у кімнаті, щоб “веселка танцювала”, як любить називати це благословенне дитя. Вона тричі посилала Тімоті до квіткарні Коба по свіжі букети… і це попри ті китички з нашого саду, що вже є у спальні. Ще я бачила, як міс Полі сиділа біля ліжка, а медсестра робила їй зачіску; Поліанна дивилася на це і керувала з місця, і очі її світилися щастям. Дяка Богові, міс Полі щодня тепер робить зачіску, аби догодити благословенній дитині. Старий Том захихотів.

— Та й ці кучерики навколо чола їй дуже до лиця, — зауважив він.

— Звичайно, — обурилася Ненсі. — Вона схожа на людину. Майже…

— Вважай, Ненсі, — перебив дід з усмішечкою. — Казав же я тобі, що колись вона була кралею.

Ненсі стенула плечима.

— Ну, хоч і не краля, однак вона дуже змінилася — стрічки, мережки, які її змусила носити Поліанна.

— А я казав, — кивнув Том, — що вона ще не стара.

Ненсі засміялася.

— Принаймні до Поліанни вона більше скидалася на бабусю. Скажіть, мівтере Том, хто ж був коханим міс Полі? Я так і не допнула.

— Ге ж ні? — перепитав дід із дивним виразом обличчя. — Ну, я тобі цього теж не скажу.

— Ну чому, містере Том, ну, будь ласка, — підлещувалася дівчина, — до кого ж мені ще в містечку звернутися?

— Може й так. Але одна людина напевно не скаже, — осміхнувся Старий Том. А тоді вогник йому в очах згас. — Скажи, як вона сьогодні, наша крихітка.

Ненсі похитала головою. Обличчя споважніло.

— Все по-старому, містере Том. Не бачу жодних змін, та й інші, здається, теж не бачать. Вона лежить — то спить, то балакає, то намагається всміхатися і знайти щось таке, з чого можна порадіти, наприклад, з того, що сонце сідає чи сходить місяць, — а у тебе серце розривається від болю.

— Чув я про цю гру, хай Бог благословить її ніжне серденько, — кивнув Старий Том, кліпаючи.

— То вона й вам розповіла про свою гру?

— Так, уже давно, — дід завагався, а тоді вів далі — лише губи смикалися: — Якось я тут гибів і нарікав на свою старість, і знаєш, що вона мені сказала?

— Навіть не здогадуюся. У цьому стані, далебі, надто не порадієш.

— Авжеж! Вона сказала, я можу радіти з того, що мені не треба зайвий раз нахилятися, щоб просапувати, бо я, бачте, і так уже зігнутий.

Ненсі задумливо посміхнулася.

— Ну, це й не диво. Вона завжди щось знайде. Ми з нею від самого початку так гралися, бо більше не було з ким… навіть хотіла навчити гратися тітку.

— Міс Полі?!! Ненсі пирснула:

— Ми з вами однакової думки про нашу господиню.

Старий Том споважнів.

— Я лише хотів сказати, що вона була б вражена, — чемно пояснив він.

— Авжеж, була б, — відказала Ненсі. — А як воно зараз — хтозна. Принаймні сьогодні наша господиня вже й сама грається.

— Хіба дівчинка й досі їй нічого не розповіла? Гадаю, вона встигла вже всім розповісти. Відколи вона лежить, я скрізь тільки про це й чую, — сказав Том.

— Ну, міс Полі вона нічого не розповіла, — підтвердила Ненсі. — Давніше міс Поліанна сказала  мені, що не може розповісти про цю гру тітці, бо та заборонила згадувати про татка. А як же тоді було розповісти про гру, якщо її вигадав татко. Ото вона нічого й не казала їй.

— Зрозуміло, — дід повільно похитав головою. — Вона заповзялася на молодого пастора… бо він забрав міс Дженні. І міс Полі — ще зовсім юна тоді — так і не подарувала йому ніколи. Вона надто любила міс Дженні. Просто страх, — зітхнув він і відвернувся.

— Атож, суцільна крутія, — зітхнула Ненсі й повернулася на кухню.

Для всіх дні чекання були непростими. Медсестра намагалася триматися бадьоро, але очі в неї були заклопотані. Лікар не приховував свого нетерпіння і занепокоєння. Міс Полі замкнулася в собі. Навіть м’які хвилі шовковистого волосся, що облямовували лице, і милі мережки на шиї не могли приховати, як вона змарніла і зблідла. Тим часом Поліанна бавилася з песиком, гладила кошеня по лискучій голівці, милувалася квітами, ласувала фруктами та драглями, які їй передавали, а також радо відповідала на численні послання, сповнені любові й турботи, які щодня приходили до неї звідусіль. Але й вона худла та марніла, і хворобливе тремтіння маленьких ручок тільки підкреслювали прикру нерухомість колись таких моторних маленьких ніжок, що тепер безпорадно лежали під ковдрою.

Щодо гри… Поліанна розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли знову піде до школи, відвідає місіс Сноу, зустрінеться з містером Пендлтоном, проїдеться з лікарем Чилтоном… Дівчатко до пуття не усвідомлювало, що всі “радощі” були для неї в майбутньому й не стосувалися сьогодення. Однак Ненсі все розуміла і на самоті вмивалася слізьми.

ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ

Через тиждень після обіцяної дати приїхав очікуваний фахівець лікар Мід. Він був рославий, плечистий, з добрими сірими очима і приязною усмішкою. Поліанні він одразу сподобався, і вона сказала йому про це.

— Ви мені нагадуєте мого лікаря, — довірливо додала вона.

— Твого лікаря? — лікар Мід, не приховуючи здивування, поглянув на лікаря Воррена, що розмовляв про щось із медсестрою. Лікар Воррен був приземкуватий, кароокий, з гострою брунатною борідкою.

— Ні, це не мій лікар, — всміхнулася Поліанна, вгадавши його думку. — Містер Воррен лікує тітоньку Полі. А мене — лікар Чилтон.

— О-о! — дивнувато мовив лікар Мід і поглянув на міс Полі, що спахнула і похапцем відвернулася.

— Так, — Поліанна завагалась і продовжила зі звичною щирістю. — Розумієте, я хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон, але тітонька Полі запросила вас. Вона сказала, що ви знаєте краще, як лікувати зламані ноги, ніж лікар Чилтон. Якщо це справді так, я буду тільки рада. Це правда?

Щось невловиме промайнуло обличчям лікаря Міда; що саме — Поліанна так і не змогла розгадати.

— Час покаже, дитинко, — м’яко промовив він. Однак, коли він повернувся до лікаря Воррена, що підійшов до ліжка, обличчя його було дуже стурбоване.

Потім усі казали, що в усьому винне кошеня. Звичайно, якби Флаффі не штовхнула носом і лапою незамкнуті двері до кімнати Поліанни, вони б на фут нечутно не прочинилися. А якби двері не прочинилися, Поліанна не почула б слова своєї тітки.

У коридорі розмовляли двоє лікарів, медсестра і міс Полі. У кімнаті Поліанни Флаффі саме вистрибнула на ліжко і почала радо муркотіти, коли з-за прочинених дверей почувся розпачливий зойк міс Полі:

— Тільки не це! Лікарю, тільки не це! Ви ж не хочете сказати, що дівчинка ніколи в житті більше не буде ходити!

Що тут зчинилося! Спочатку з відпочивальні пролунав зляканий зойк Поліанни: “Тітонько Полі!

Тітонько Полі!!!”. Міс Полі, побачивши прочинені двері, зрозуміла, що дівчинка почула її слова, застогнала і — вперше у житті — втратила свідомість.

Медсестра задихано вигукнула: “Вона все чула!” — і кинулася до дверей. Обидва лікарі залишилися з міс Полі. Лікар Мід мав залишитися, бо підхопив міс Полі, коли вона падала. Лікар Воррен безпорадно стовбичив поряд. І тільки після того, як Поліанна зойкнула вдруге, медсестра зачинила двері, а чоловіки розпачливо дивилися одне одному в очі, і тільки потім похопилися, що жінку, яку підтримував лікар Мід, треба повернути до сумної реальності.

В кімнаті Поліанни медсестра помітила маленьке сіре кошеня, що своїм муркотінням марно намагалося привернути увагу пополотнілої дівчинки з очима, сповненими жаху.

— Міс Гант, будь ласка, покличте тітоньку Полі! Мені вона негайно потрібна, будь ласка!

Медсестра зачинила двері і хутко підійшла до ліжка. її обличчя було дуже бліде.

— Вона… не може зараз підійти до тебе, люба. Вона… прийде пізніше. Тобі щось треба? Можливо, я тобі чимось зараджу?

Поліанна заперечно похитала головою.

— Але я хочу знати, що вона сказала. Ви теж це чули? Покличте тітоньку Полі… вона щось же сказала. Нехай скаже, що це неправда… неправда!

Медсестра спробувала щось сказати, але не здобулась на слова. Щось в її очах ще дужче перелякало дівчинку.

— Міс Гант, ви ж чули! Це правда! Ні, це ж неправда! Ви хочете сказати мені, що я ніколи більше не зможу ходити?

— Заспокойся, заспокойся, люба… не треба, — здавленим голосом повторювала медсестра, — може, він не все знає. Може, він помилився. Усяке ж буває, розумієш?

— Але ж тітонька Полі казала, що він знає. Вона запевняла мене, що він найбільше знає про те, як лікувати… поламані ноги.

— Так, люба, я знаю. Але лікар теж іноді помиляється. Тому… не думай зараз про це, люба… не треба.

Поліанна відчайдушно махала руками.

— Але я не можу не думати про це, — схлипувала вона. — Я тепер тільки й думаю про це. Ну, міс Гант, як же я піду до школи, провідаю містера Пендлтона і місіс Сноу, і всіх-усіх? — сльози душили її, вона змовкла. Раптом дівчинка завмерла, підвела погляд, в якому відбився жах:

— Але, міс Гант, якщо я ніколи не зможу ходити, з чого ж мені радіти?

Міс Гант не знала про гру, але вона знала, що її пацієнтці слід негайно заспокоїтися. Попри хвилювання та біль у серці, вона простягла Поліанні заспокійливий порошок.

— Гаразд, люба, заспокойся, випий-но ось це, — втішала вона дівчинку. — Нам усім треба відпочити, а тоді подивимося, що можна зробити. Здебільшого не все так погано, як здається, люба.

Поліанна покірно взяла з рук медсестри ліки і запила їх водою.

— Я знаю. Татко теж так казав, — схлипувала Поліанна. — Він казав, що завжди можна знайти щось, що виявиться іще гіршим. Але йому не говорили, що він ніколи не зможе ходити. Хіба є щось гірше за це?

Міс Гант не відповіла. Вона просто не наважувалася говорити. 

ДВА ВІЗИТИ

Ненсі надіслали передати містеру Пендлтону вердикт лікаря Міда. Міс Полі не забула свою обіцянку повідомляти всі новини. Не могло бути й мови, аби вона пішла сама чи написала листа. Тому й спало на думку послати Ненсі.

Колись Ненсі зраділа б такій нагоді побувати в Будинку з таємницею і познайомитися з його господарем. Однак сьогодні було не до того. Чекаючи на містера Пендлтона, вона навіть довкруж не роз-гледілася.

— Я — Ненсі, сер, — ввічливо відрекомендувалася вона у відповідь на запитання в очах господаря. — Мене послала міс Гаррінґтон розповісти вам про міс Поліанну.

-Ну?

Попри таку лаконічність питання, Ненсі чудово зрозуміла всю тривогу, що стояла за цим “ну”.

— Нічого втішного, містере Пендлтон, — запнулася вона.

— Ти ж не хочеш сказати, що… — він урвав, а вона скрушно опустила голову.

— Так, сер. Він сказав… що вона ніколи в житті більше не зможе ходити.

В кімнаті запала мертва тиша. Коли чоловік заговорив, його голос тремтів від хвилювання.

— Бідна дитина. Бідна, нещасна дитина. Ненсі глипнула на нього і відразу опустила очі.

Вона й подумати не могла, що вічно невдоволений, роздратований, злий, черствий Джон Пендлтон може так страждати. Він знову заговорив низьким невпевненим голосом:

— Яка жорстока несправедливість: вона більше ніколи не танцюватиме в промінні сонця! Моя маленька веселкова дівчинка.

Знову запала тиша. Зненацька чоловік запитав:

— Але ж вона, сподіваюся… нічого ще не знає?

— На жаль, знає, сер, — схлипнула Ненсі, — у тому й біда. Вона почула… кадук тій кішці! Ой, вибачте, — перепросила вона. — Це все через те, що кошеня прочинило двері, і міс Поліанна почула все, що там говорили. Отак вона й довідалась.

— Бідолашна дитина, — знову зітхнув чоловік.

— Так, сер, так і є, сер, — запнулася Ненсі. — Я сама бачила її лише двічі, відколи вона про все дізналася, і обидва рази я ледве витримала. Розумієте, це для неї так незвично; вона лише й думає про те, чого не зможе робити. Найбільше її турбує, що вона ніяк не може знайти, з чого їй порадіти, хоча ви, може й не знаєте про цю гру… — урвала Ненсі.

— Гру в радість? — перепитав чоловік. — Авжеж, вона розповідала мені про неї.

— Ще б пак. Мені здається, вона всім встигла розповісти про ту гру. Але, розумієте, їй самій тепер дуже важко гратися в неї, і це її непокоїть. Каже, що не може придумати, чому радіти, якщо вона не ходитиме.

— Та й чого пак! — майже люто крикнув чоловік.

Ненсі ніяково тупцяла.

— І я так гадала… доки не подумала про… справді треба, щоб вона знайшла щось таке. І я спробувала… нагадати їй.

— Нагадати? Але про що? — тон містера Пендлтона був ще сердитий і нетерплячий.

— Ну, як вона радила місіс Сноу й іншим людям… і що казала робити. Але бідне ягнятко тільки плаче, повторюючи, що це зовсім інше. Вона каже, що легше порадити, як радіти людині, яка на все життя прикута до ліжка, ніж казати це собі самому, знаючи, що ти інвалід на все життя. Вона каже, що весь час переконує себе, що має радіти з того, що інші люди не подібні до неї, але, повторюючи це собі, вона однаково думає тільки про те, що ніколи не зможе ходити.

Ненсі урвала, але чоловік мовчав. Він сидів, закривши обличчя рукою.

— Тоді я спробувала їй нагадати, як вона казала, що чим важче завдання, тим цікавіше грати в гру, — безбарвним голосом вела Ненсі. — Але вона сказала, що це теж інша річ… коли тобі стає надто важко. Я вже йтиму, сер, — схопилася вона.

Біля дверей Ненсі зупинилася і, повагавшись, несміливо запитала:

— Чи можу я передати міс Поліанні, що… що ви бачилися із Джиммі Біном?

— Як же ти можеш їй це передати, якщо я не бачився з ним, — різко відповів чоловік. — Чому ти про це питаєш?

— Та ні, просто так, сер… ну, розумієте, її постійно муляє, що вона тепер не може влаштувати вашу зустріч. Вона каже, що вже раз це робила, але хлопець достатньо себе не виявив, і вона боїться, що ви не захочете його взяти, аби у вашому домі з’явилася присутність дитини. Може, ви знаєте, що це означає, бо мені це не тримається купи.

— Так, я знаю, що вона має на оці.

— Гаразд, сер. Я тільки хотіла сказати, що вона мріє привести до вас хлопчика й продемонструвати, що з нього вийде чудова присутність дитини у вашому домі. Але тепер вона… кадук тому автомобілю! Ой, перепрошую, сер. До побачення, — і Ненсі зникла за дверима.

Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз відомого лікаря з Нью-Йорка: Поліан-на Вітьєр більше не ходитиме. Про це гомоніло всеньке містечко. Багато хто бачив пікантне, маленьке личко в ластовинні, яке привітно до всіх усміхалося. Усі знали про її гру. І подумати тільки, що вони більше ніколи не побачать це усміхнене личко на своїх вулицях… що ніколи більше щирий дитячий голосок не сповістить їх про те, що на світі є якась нова радість! Це здавалося неймовірним, несправедливим, жорстоким.

На кухнях, у вітальнях, біля парканів на внутрішніх подвір’ях і біля воріт жінки обговорювали це, не приховуючи сліз. На розі вулиць і в кав’ярнях, у крамницях про новину балакали чоловіки й теж плакали, хоча й не відкрито. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Поліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти.

І тоді друзям Поліанни одночасно спала на думку одна ідея. Незабаром, на превелике здивування господині садиби Гаррінґтонів, хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Полі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них.

Дехто приходив і п’ять-десять хвилин сидів без-рухом. Дехто знічено тупцював на ґанку, перебираючи в руках капелюх чи сумочку — залежно від того, був це чоловік чи жінка. Приносили книжки, квіти, ласощі. Одні щиро плакали. Інші відверталися і оскаженіло сякалися в хустинку. Усі розпитували про маленьку постраждалу дівчинку, і всі просили щось їй переказати. З часом усе це змусило міс Полі діяти.

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу вже без милиць.

— Немає потреби казати, наскільки я вражений, — рішуче почав він. — Але невже нічого не можна зробити?

Міс Полі розпачливо розвела руки.

— Ми, звичайно, не сидимо склавши руки. Лікар Мід призначив процедури та ліки, які мають допомогти, і лікар Воррен ретельно виконує приписи. Але… лікар Мід сказав, що надії майже немає.

Джон Пендлтон рвучко підхопився з місця… хоча він щойно приїхав. Обличчя його пополотніло, а губи стиснулись. Дивлячись на нього, міс Полі розуміла, що гість просто не в змозі більше лишатися тут. Уже біля самих дверей він обернувся:

— Я хочу передати Поліанні кілька слів, — сказав він. — Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика.

На мить міс Полі забула про свою стриманість.

— Ви хочете всиновити Джиммі Біна? — вихопилося в неї.

Чоловік підняв підборіддя.

— Так. Я гадаю, Поліанна мене зрозуміє. Передайте їй, що, на мою думку, тепер їй буде з чого порадіти.

— Так-так, звичайно, — пробелькотіла міс Полі.

— Дякую, — вклонився містер Пендлтон і рушив до виходу.

Міс Полі так і лишилася стояти посеред кімнати, вражено дивлячись на двері, за якими зник містер Пендлтон. Але однаково вона не вірила власним вухам. Джон Пендлтон усиновляє Джиммі  Біна? Джон Пендлтон, багатий, незалежний, замкнений чоловік з репутацією скнари і безнадійного егоїста, всиновлює хлопчика. Ще й якого!

Зі скам’янілим обличчям міс Полі пішла нагору до кімнати Поліанни.

— Поліанно, я маю для тебе повідомлення від містера Джона Пендлтона. Він щойно був тут і просив передати, що збирається взяти до себе Джиммі Біна. Він сказав, що тепер тобі є з чого порадіти.

Стурбоване личко Поліанни раптом розпромінилося щастям.

— Порадіти? Порадіти? Ну, мені є з чого порадіти! Ой, тітонько Полі, якби ви знали, як я хотіла знайти для Джиммі Біна гарну домівку… а там же так гарно. Крім того, я рада за містера Пендлтона. Адже у нього в домі буде чудова присутність дитини.

— Що?

Поліанна болісно почервоніла. Вона забула, що так і не розповіла тітці про бажання містера Пендлтона вдочерити її… і тепер не до речі було розповідати про миттєве її власне вагання… вона не залишить любу тітоньку Полі!

— Присутність дитини, — пробубоніла Поліанна. — Містер Пендлтон колись сказав мені, що тільки жіноча рука і серце або присутність дитини творять домівку. І ось тепер у нього буде присутність дитини.

— О… зрозуміло, — розчулено промовила міс Полі, яка справді збагнула більше, ніж уявляла собі Поліанна. Вона уявила, що довелося пережити Поліанні, який тиск вона витримала, коли Джон Пендлтон запропонував їй “присутність дитини”, щоб перетворити його житло з купи сірого каміння на “справжню домівку”. — Я зрозуміла, — завершила вона, і її очі сповнилися слізьми.

Поліанна, побоюючись, що тітка почне загадувати інші незручні питання, поквапилася перевести мову подалі від дому Пендлтона та його господаря.

— Лікар Чилтон також якось сказав, що йому потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб мати справжній дім, — зауважила вона.

Міс Полі різко повернулась до дівчинки.

— Лікар Чилтон? Звідки тобі це відомо?

— Він сам мені про це говорив. Коли сказав, що живе просто в кімнатах, а не в домівці.

Міс Полі не відповіла. Вона дивилась у вікно.

— Отже, я тоді запитала в нього, чому він н”е зробить так, щоб у його домі з’явилася жіноча рука і серце.

— Поліанно! — міс Полі різко повернулася д^gt; дівчинки. Щоки її пашіли.

— І я спитала. Йому було дуже прикро.

— І що він… відповів? — долаючи внутрішні^ спротив, запитала міс Полі.

— Ну, спочатку нічого. А тоді промовив дуж;е тихо, що не завжди все залежить тільки від нашого бажання.

Запала тиша. Міс Полі знову відвернулася До вікна. її щоки ще пашіли. Поліанна зітхнула.

— Він кохає якусь жінку, і я так хотіла б, щоб у нього все склалося.

— Поліанно, звідки ти все це знаєш?

— Бо іншим разом він сказав ще одну річ. Він ізнов сказав дуже тихо, але я все розібрала. Він сказав, що віддав би все на світі за руку і серце однієї жінки. Тітонько Полі, що з вами? — скрикнула вона, побачивши, як міс Полі схопилася з місця і кинулася до вікна.

— Нічого, люба, я просто хотіла поправити цїо призму, — промовила вона. її обличчя палало вигнем.

ГРА І ГРАВЦІ

Невдовзі після другого візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінгтонів завітала міс Міллі Сноу. Вона була тут уперше і тому неабияк збентежилася, коли міс Полі увійшла до вітальні.

— Я… я прийшла запитати про дівчинку, — запинаючись, мовила Міллі.

— Це дуже люб’язно з вашого боку. У Поліанни усе без змін. А як почувається ваша мама? — стомлено запитала міс Полі.

— Я ж якраз через це до вас і прийшла… переказати щось міс Поліанні, — заквапилася дівчина, плутаючись і збиваючись. — Ми гадаємо, це жахливо, це страшенно несправедливо, що дівчинка ніколи більше не зможе ходити. І це після того, що вона зробила для нас, для моєї мами, яку вона навчила гратись у свою гру. А тепер ми почули, що вона сама не може гратися у свою гру — бідолашна дитина. Я не уявляю, як це можна робити на її місці. Але коли ми пригадали все, що вона нам розповідала, то подумали, що їй приємно було б почути про те, що вона для нас зробила, і що в її випадку це може стати в пригоді, бо вона може радіти… трошки… — Міллі безпорадно закінчила й чекала, що їй відповість міс Полі.

А міс Полі сиділа та ввічливо слухала, однак в очах їй дедалі більше світився подив. Вона зрозуміла лише половину почутого і подумала про те, що завжди вважала Міллі Сноу дивакуватою, але не думала, що вона божевільна. Інакше вона ніяк не могла пояснити цей незв’язний, нелогічний, незрозумілий потік слів. Лише коли та змовкла, міс Полі тихо спитала:

— Я не все зрозуміла, Міллі. Що ж мені переказати Поліанні?

— Саме так. Перекажіть їй, — гарячково підхопила дівчина. — Хай вона зрозуміє, чим ми їй зобов’язані. Вона ж дещо бачила, бо була там, і вона знає, що моя мати вже інша. Але я хочу, аби міс Поліанна знала, наскільки вона змінилася. І я також. Я теж намагалася грати в її гру… помалу.

Міс Полі насупилася. Вона хотіла розпитати Міллі про “гру”, але не було нагоди. Дівчина нервово торочила своє.

— Раніше все було погано… з мамою: вічно не-вдоволена. За таких обставин… вона й невинна. Але тепер вона дозволяє мені піднімати штори, почала цікавитися тим, як вона виглядає, які в неї сорочки, — усім навколо. Навіть почала в’язати всячину: дитячі посторонки і ковдрочки для шпиталів та ярмарків. Вона так цим захопилась!., і радіє, що може це робити. А все завдяки міс Поліанні, бо то вона сказала матері, що треба радіти, коли є здорові руки. І матері відразу захотілося зробити щось корисне. Ото вона й узялася в’язати. А як наша кімната змінилася: скрізь червона, блакитна, жовта чесана вовна, а на вікнах — підвіски, що вона нам їх подарувала. До кімнати ж тепер увійти приємно. А раніше то була страхота: темінь, нудьга, нещасна мати. Ви мене розумієте?

Отож, будь ласка, передайте міс Поліанні, що це все сталося завдяки їй. Прошу, перекажіть їй, що ми дуже раді, що познайомилися з нею. Ми подумали, що коли міс Поліанна про це дізнається, то теж зможе хоч трішки порадіти від того, що знайома з нами. Ото й усе, — зітхнула Міллі, підхоплюючись на ноги. — Так ви їй перекажете?

— Ну, звісно, — пробурмотіла міс Полі, хоча й сумнівалася, чи зможе відтворити цю незвичайну промову.

Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу — то був лише початок, а що вже було тих повідомлень, та ще деколи таких несподіваних, що міс Полі не могла вийти з дива.

Якось прийшла маленька вдова Бентон. Міс Полі знала її добре, однак вони не обмінювалися візитами. У вдови Бентон була репутація сумної жіночки, яка завжди вдягалася в усе чорне. Але сьогодні у неї на шиї був блідо-блакитний бант, на очах бриніли сльози. Вона висловила співчуття з приводу нещасного випадку, а тоді несміливо запитала, чи можна побачити Поліанну.

Міс Полі заперечливо похитала головою.

— Вибачте, але я нікого зараз не пускаю до неї. Може, трошки згодом.

Місіс Бентон витерла очі, підвелася і зібралася йти. Вона вже була біля виходу, коли раптом повернулася назад.

— Міс Гаррінгтон, ласкаво прошу, передайте їй мої слова, — затинаючись, мовила вона.

— Звичайно, місіс Бетон, з величезним задоволенням.

Жіночка повагалась, а тоді промовила:

— Передайте їй, будь ласка, що я… що я тепер ношу ось це, — вона торкнула блакитний бант на шиї. Помітивши в погляді міс Полі неприховане здивування, вона додала: — Ваша дівчинка так довго вмовляла мене вдягнути хоч щось кольорове, і я подумала… їй буде приємно дізнатися, що я теж почала гратися в її гру. Вона мені казала, що Фредді, напевне, було б приємніше бачити мене такою. Ви знаєте, мій Фредді — це все в моєму житті. А решта…, — місіс Бентон кивнула і пішла до виходу. — Тільки ж не забудьте, передайте Поліанні те, що я сказала, — повторила вона і зникла за дверима.

Цього ж дня прийшла іще одна вдова. Принаймні вона теж була в траурі. Міс Полі бачила її вперше. їй цікаво було, звідки Поліанна могла її знати? Леді відрекомендувалася: місіс Тарбел.

— Ми з вами не знайомі, — почала вона, — але я добре знаю вашу небогу, Поліанну. Літо я прожила в готелі й щодня робила оздоровчі прогулянки. Під час однієї з таких прогулянок я і познайомилася з вашою небогою. Вона така мила! Я не зможу пояснити, чим вона стала для мене. Коли я приїхала сюди, мені було дуже гірко на душі. її променисте личко та веселість нагадали мені про мою… донечку, яку я втратила багато років тому. Мене достоту вразила звістка про аварію. А коли я почула, що бідолашна ніколи не зможе ходити і дуже страждає, бо не може радіти, — я вирішила, що просто зобов’язана прийти до вас.

— Ви дуже люб’язні, — пробурмотіла міс Полі.

— Ні, це ви будете дуже люб’язною, — перебила її жінка. — Я хочу, щоб ви передали від мене Поліанні кілька слів. Зможете?

— Звичайно!

— Скажіть їй, що місіс Тарбел тепер радіє. Так, я розумію, це звучить дивно, і ви не зрозумієте. Даруйте, але дозвольте мені нічого не пояснювати, — куточки губ леді сумно опустилися, й усмішка зникла з її очей. — Ваша небога знає, що я маю на увазі. А я відчуваю, що маю їй це сказати. Дякую. Перепрошую, якщо візит здався вам безтактним, — вибачилась вона на прощання.

Остаточно збита з пантелику міс Полі поквапилася нагору до Поліанни.

— Поліанно, ти знайома з місіс Тарбел?

— Так, звичайно. Я дуже люблю місіс Тарбел. Вона хвора і дуже сумує. Вона живе в готелі й гуляє околицями. Ми гуляємо разом. Тобто… ми гуляли, — голос дівчинки затремтів, і дві великі сльози скотилися по щоках.

Міс Полі закашлялася.

— Вона щойно приходила, моя люба, — заспокоївшись, мовила жінка. — Вона просила передати тобі кілька слів, але не пояснила, до чого вони. Вона просила тобі переказати, що вона тепер радіє.

Поліанна тихо заплескала в долоні.

— Вона так і сказала? Ой, яка я рада!

— Але, Поліанно, що вона мала на увазі?

— Це — гра така, і… — Поліанна раптом змовкла і затулила рот руками.

— Яка гра?

— Нічого особливого, тітонько Полі. Тобто, я не можу вам розповісти про неї без того, щоб не згадати ще про щось, про що ви заборонили говорити.

На язиці у міс Полі закрутилося питання, однак на обличчі Поліанни була написана така мука, що всі слова завмерли.

Розв’язка настала невдовзі після візиту місіс Тар-бел, коли прийшла молодиця з вульгарно нафарбованими щоками і штучно виполовшим волоссям; вона мала високі підбори і дешеву біжутерію. її репутація була добре відома міс Полі, а тому приймати таку особу в садибі Гаррінґгон було нездумно.

Міс Полі не подала їй руки, мимоволі задкуючи в кімнату.

Жінка одразу встала. Очі в неї були червоні, ніби від сліз. Вона зухвало запитала, чи може негайно побачити дівчинку Поліанну.

Міс Полі відмовила. Вона почала говорити суворим тоном, але в очах жінки світилося таке благання, що міс Полі стрималася і ввічливо пояснила, що зараз до Поліанни взагалі нікого не пускають.

Жінка завагалась, а тоді почала швидко говорити. Та підборіддя лишалося виклично задерте.

— Мене звати місіс Пейсон — місіс Том Пейсон. Гадаю, ви чули про мене — усі “порядні люди” чули — хоча дещо з того неправда. Але то пусте. Я прийшла до вашої дівчинки. Мені відомо про те, що з нею сталося, і мене це приголомшило. На тому тижні я почула, що вона ніколи більше не зможе ходити. Ви знаєте, я ладна поміняти з нею свої гарні ноги. Вона за годину може зробити стільки добра, скільки я не зроблю і за сто років. Але то пусте. Просто ноги не завжди даються тому, кому вони найбільш потрібні.

Жінка пересапнула і відкашлялася. Однак вона й далі вела хрипким голосом.

— Можливо, ви про це не здогадуєтеся, але я часто бачила дівчинку. Наш дім стоїть біля Пендлтон-ського узвозу; Поліанна часто ходила там і заглядала до нас, гралася з моїми дітьми, розмовляла зі мною, з моїм чоловіком, коли він був удома. Здається, це їй подобалося, і ми їй подобалися теж. Та й нам було приємно. Схоже, вона не знала, що люди її кола не часто спілкуються з такими, як ми. Бо якби вони заходили частіше, міс Гаррінгтон, таких людей, як ми, було б менше, — додала вона з раптовою гіркотою.

Отож вона заходила. Ні, вона собі не зашкодила, а нам це пішло на користь. Вона про це не здогадується і ніколи не здогадається, бо тоді доведеться розповідати і про інші неприємні подробиці, а їй це не обов’язково знати.

Отаке. З багатьох поглядів цей рік видався для нас найважчим. Ми з чоловіком були в безнадії та розпачі й готові… на все. Навіть збиралися розірвати шлюб і віддати кудись дітей… власне, ми не знали, що робити з дітьми. Але стався цей нещасний випадок, і ми почули, що ваша дівчинка ніколи не зможе ходити. І тоді ми згадали, як вона приходила до нас, як сиділа на порозі, бавилася з нашими дітьми, сміялася і — просто раділа. Вона завжди знаходила, з чого можна порадіти. А одного разу вона нам розповіла про свою гру і намагалася вмовити нас погратися в неї.

А тепер ми почули, що вона потерпає, бо більше не може гратися у свою гру, не може знайти, з чого б їй порадіти. І я прийшла, щоб сказати Поліанні — можливо, це їй допоможе порадіти, — що ми з чоловіком вирішили не розлучатися і спробувати погратися в її гру. Я знаю, вона зрадіє, тому що дуже переживала через те, що ми оповідали. Я ще не впевнена, що нам ця гра щось дасть… але сподіваюсь на краще. Принаймні ми спробуємо, бо вона так хотіла. То ви перекажете їй?

— Так, я перекажу їй, — кволо пообіцяла міс Полі. А тоді раптом з дивною рішучістю зробила крок уперед і простягла руку. — Дякую, що ви прийшли, місіс Пейсон, — щиро мовила вона.

Спротив гості щез. Губи затремтіли. Щось булькочучи, місіс Пейсон схопила простягнуту руку, повернулася і вибігла геть.

Не встигли за нею зачинитися двері, як міс Полі рішуче попрямувала на кухню до Ненсі.

— Ненсі!

Міс Полі говорила різко. Візит місіс Пейсон став останньою краплею в низці дивовижних і прикрих візитів за ці кілька днів, і господині урвався терпець. Відколи сталася аварія, Ненсі ще не чула від пані таких уразливих слів.

— Ненсі, ти можеш мені пояснити цю “гру”, про яку торочать усі містяни? І як це стосується моєї небоги? Чому всі, починаючи від Міллі Сноу й до місіс Том Пейсон, просять їй переказати, що вони граються в ту гру? Складається враження, що півміста тільки те й робить, що пов’язує на шиї блакитні банти, припиняє родинні чвари або вчиться любити те, що вони раніше терпіти не могли… і все завдяки Поліанні. Я намагалася сама дізнатися в неї, але вона щось приховує, а я не хочу її турбувати в такому стані. Але, судячи з того, що вона тобі сказала минулого вечора, я підозрюю, що ти теж граєшся в цю гру. То поясни мені, нарешті, що це все означає?

Але міс Полі спіткала несподівана прикрість: Ненсі зайшлася слізьми.

— Це означає лише те, що від червня ця благословенна дитина тільки те й робила, що вчила все місто радіти, і тепер усе місто намагається віддячити їй своєю радістю.

— Якою радістю?

— Просто радістю. Це в неї гра така. Міс Полі тупнула ногою.

— І ти така ж, Ненсі? Що це за гра?

Ненсі гордо підняла голову. Вона дивилася господині просто у вічі.

— Я скажу вам, мем. У цю гру міс Поліанну навчив гратися її батько. Одного разу вона отримала разом із місіонерськими пожертвами милиці, тоді як мріяла про ляльку. Звичайно ж, вона заплакала. Та й яка дитина не заплакала б на її місці. І тоді її батько сказав, що немає в житті такої ситуації, з якої не можна було б порадіти, і що вона може порадіти навіть милицям..

— Порадіти… милицям?!— у міс Полі підкотилися ридання у горлі… вона згадала немічні дитячі ніжки під ковдрою в кімнаті нагорі..

— Так, мем. Я теж сказала, і міс Поліанна теж, але батько пояснив їй, що вона може радіти хоча б з того, що ці милиці їй не потрібні.

— О! — вирвалося з грудей міс Полі.

— А після цього випадку, як вона розповіла, батько навчив її знаходити привід радіти. І вона сказала, що це можна зробити, і що ляльки не треба, коли можна порадіти, що милиці тобі не потрібні. Вони називали це “грою в радість”. Оце так, мем. Відтоді вона з усіма в неї грається.

— Але як… як… — міс Полі ніяк не могла прийти до тями.

— І це напрочуд добре спрацьовує, мем, — переконувала Ненсі з запалом, гідним самої Поліан-ни. — Аби ви знали, як багато ця дівчинка зробила для мене, і для моєї мами, і для всієї нашої родини. Ви ж знаєте, ми двічі з нею там були. Так от, вона навчила мене радіти з усього — і з дрібничок, і з важливих речей. І все стало набагато простіше. Наприклад, я терпіти не могла своє ім’я Ненсі, доки вона не сказала, що я маю радіти, позаяк мене звати не Гіфзіпа. Або от я ненавиділа ранок у понеділок, а вона навчила радіти ранкам у понеділок.

— Радіти? Ранкам у понеділок? Ненсі засміялася.

— Я знаю, це звучить дивно, мем. Але я зараз усе поясню. Це благословенне ягня дізналося, що я ненавиджу понеділки. І знаєте, якось вона мені сказала: “Ненсі, я гадаю, що ви можете радіти і в понеділок, адже до наступного понеділка лишається іще цілий тиждень”. І тепер щоразу, коли я прокидаюся в понеділок, я згадую ці слова і почуваюся щасливою, мем. Я усміхаюся, що б там не було, щоразу, коли думаю про це. І сміх допомагає. Розумієте, це справді так.

— Але чому тоді… вона не розповіла мені про гру? — пробурмотіла спантеличена міс Полі. — Чому вона так крилася, коли я запитала її?

Ненсі завагалася.

— Перепрошую, мем, але ж ви заборонили їй згадувати батька, тому вона й не могла вам нічого розказати. Адже це батькова гра.

Міс Полі прикусила губу.

— Вона хотіла розповісти вам про все з самого початку, — вела далі Ненсі непевно. — їй хотілося гратися з кимсь. Тому я й почала з нею гратися.

— І всі оці люди…? — голос міс Полі затремтів.

— Ой, здається, тепер про це все містечко знає. Принаймні, куди б я не пішла, я скрізь чую про це. Звичайно, багатьом розповіла вона сама, а ті — решті. Знаєте, варто лишень почати. Вона завжди так щиро всміхалася кожному і раділа, що не помітити цього було неможливо. А відколи сталася аварія, всі переживають, особливо коли чують, як вона страждає від того, що не може знайти, з чого порадіти. Ось тому вони щодня приходять сюди і розповідають, як вона навчила їх радіти, сподіваючись, що це допоможе їй самій порадіти. Бо вона дуже хотіла, аби всі гралися разом із нею.

— Що ж, я знаю ще одну людину, яка відтепер гратиметься з нею в цю гру, — захлинулася почуттями міс Полі, повернулася і вибігла з кухні.

Вражена Ненсі не могла вийти з дива.

— Це ж треба таке… — бурмотіла вона собі під ніс. — От і маєш міс Полі… Ну, тепер мене уже справді нічим не здивуєш.

Трохи пізніше медсестра лишила міс Полі з Поліанною наодинці.

— Сьогодні була ще одна відвідувачка, моя люба, — почала міс Полі, намагаючись втамувати тремтіння в голосі. — Ти пам’ятаєш місіс Пейсон?

— Місіс Пейсон? Звичайно! Вона живе біля дороги до містера Пендлтона, у неї чарівне трирічне дівча і п’ятирічний хлопчик. Вона дуже гарна, і чоловік ставний, тільки вони чомусь цього навзаєм не помічають. Іноді вони чубляться… цебто не можуть дійти згоди. Кажуть, що вони бідні, а пожертв не отримують, бо вони ж не місіонери, як… ну, він не місіонер.

На щоках Поліанни проступив рум’янець. Так само зашарілася й міс Полі.

— Але місіс Пейсон пристойно одягається, попри те, що вони бідні, — квапливо додала Поліанна. 

— У неї є чудові персні з діамантами, рубінами й смарагдами. В неї є ще обручка, але вона каже, що це вже занадто, і збирається її викинути та натомість взяти розлучення. Тітонько Полі, а що таке “розлучення”? Гадаю, це щось погане, бо коли вона про це говорила, то мала нещасний вигляд. Вона казала, що коли розлучиться, то більше тут не житиме; містер Пейсон забереться геть, і дітей можна десь подіти. Але мені здається, що обручка до тих перснів не завадить, хоч би їх скільки в неї було. Ге ж? Тітонько Полі, що ж таке розлучення?

— Вони нікуди не поїдуть, моя люба, — уникаючи прямої відповіді, поспіщила запевнити її міс Полі. — Вони вирішили й далі жити разом.

— Ой, я така рада! Тоді я їх іще побачу, коли зможу… О, Боже, — розпачливо вигукнула Поліан-на. — Тітонько Полі, ну чому я ніяк не можу запам’ятати, що мої ноги більше ніколи не ходитимуть і я більше ніколи не зможу прийти в гості до містера Пендлтона?

— Ну-ну, не треба так, — гамувала в собі ридання міс Полі. — Ти ще колись і під’їхати зможеш. Але послухай. Я не сказала тобі головного. Місіс Пейсон просила тобі переказати, що вони з чоловіком вирішили залишитися разом і спробувати погратися у твою гру, як ти цього хотіла.

Поліанна всміхнулася попри заплакані очі.

— Справді? Вона так і сказала? Ой, я така рада!

— Так, і вона сказала, що сподівається, що ти також зможеш із цього порадіти.

Поліанна швидко підвела очі.

— Але, тітонько Полі, ви так говорите, ніби про все знаєте? Ви знаєте про мою гру?

— Так, люба, — міс Полі зібрала всі сили, щоб видаватися невимушено веселою. — Ненсі мені розповіла.

На мою думку, це чудова гра, і я теж хочу навчитися в неї гратися.

— Ви?! Ой, тітонько Полі, яка я рада! Якби ви знали, як я хотіла гратися в неї передусім із вами.

Міс Полі затримала віддих. Цього разу ще важче було подолати тремтіння в голосі, але їй це вдалося.

— Так, люба, тепер в цю гру гратимуться усі. Гадаю, все містечко вже грається в неї… навіть священик. Я тобі не встигла сказати, але вранці, коли ходила до міста, зустріла містера Форда, і він просив переказати тобі, що тільки-но ти зможеш приймати відвідувачів, він перший прийде до тебе. Він хоче сказати, що не перестає радіти відтоді, як ти відкрила для нього вісімсот радісних текстів. Ось бачиш, люба, усе це завдяки тобі. Всеньке місто тепер грається в цю гру і всеньке місто набагато щасливіше — і все це через одну дівчинку, яка подарувала людям нову гру і навчила гратися в радість.

Поліанна заплескала в долоні. 

— Ой, я така рада! — вигукнула вона. Раптом її личко розпромінилося. — А ви знаєте, тітонько Полі, я знайшла, з чого можу порадіти. Я можу порадіти з того, що мої ноги колись ходили, бо інакше я не змогла б навчити їх гратися в цю гру.

КРІЗЬ ВІДЧИНЕНЕ ВІКНО

Один за одним спливали короткі зимові дні. Щоправда, Поліанні вони короткими не здавались, бо були довгими і сповненими болю. Але, сповнена рішучості, дівчина охоче відгукувалася на все, що їй випадало. Адже тепер вона просто мусить гратися в цю гру, коли до неї приохотилася й тітонька Полі! А тітонька Полі знаходила силу-силенну речей, з яких можна було б порадіти. Це вона розповіла історію про двох бідних безпритульних дітей, які в завію знайшли зірвані вітром двері й заховалися під ними, а потім дивувались, що роблять люди, в яких нема такого прихистку! А іншого разу вона принесла почуту десь історію про бабусю, в якої було тільки два зуби, але вона раділа з того, що вони були один навпроти одного!

Поліанна, як і місіс Сноу, взялася в’язати чудові речі з барвистої шерсті, яка різнобарвними пасем-цями звисала з білого укривала; як і місіс Сноу, вона раділа, що має здорові руки.

Вряди-годи вона тепер приймала відвідувачів і залюбки читала підбадьорливі послання тих, які не могли прийти. Це давало їй поживу до роздумів… і цього їй ніколи не було забагато.

Раз до неї завітав Джон Пендлтон і двічі забігав Джиммі Бін. Джон Пендлтон розповів, яким чудовим хлопчиком ставав Джиммі Бін і які він робив поступи. Джиммі розповів їй, яка в нього лепська домівка і який добрий кревняк з містера Пендлто-на. І обоє сказали, що все це завдяки Поліанні.

— Тим більше я радію, що колись мої ноги ходили, — сказала по секрету Поліанна своїй тітоньці, коли гості пішли.

Зима минула, настала весна. Попри призначене лікування, ніхто не бачив помітних змін у здоров’ї Поліанни. Це давало підстави думати, що справджуються найгірші припущення лікаря Міда: Поліанна ніколи більше не зможе ходити.

Увесь Белдінгсвіль напружено стежив за станом Поліанни, але був у містечку один чоловік, який особливо непокоївся цим питанням і гарячково вчитувався у результати обстежень страждалиці, які діставав тільки йому відомими шляхами. Однак дні спливали, і новини не кращали, а гіршали, і щось, крім звичайної стурбованості, почало з’являтися на обличчі чоловіка: відчай змінювався впертою рішучістю. Зрештою, рішучість узяла гору, і от якось уранці в неділю лікар Томас Чилтон несподівано відвідав містера Пендлтона.

— Пендлтоне, — почав лікар руба. — Я прийшов до вас, тому що ви, як ніхто в місті, знаєте про мої стосунки з міс Полі Гаррінгтон.

Джон Пендлтон не одразу зрозумів, до чого тут він. Він справді чув щось про роман між міс Полі Гаррінгтон і Томасом Чилтоном, але понад п’ятнадцять років вони про це не згадували.

— Так, — відповів містер Пендлтон, удаючи стурбованість, схожу на співчуття, і не виявляючи нібито цікавості. Та за мить побачив, що не варто хвилюватися: лікар настільки був зосереджений на своїй справі, що не звертав уваги на те, як його сприймуть. 

— Пендлтоне, я хочу подивитися цю дитину, хочу обстежити її. Я мушу це зробити.

— А що вам заважає?

— Заважає? Містере Пендлтон, ви чудово знаєте, що я п’ятнадцять років не переступав поріг їхнього дому. Ви цього не знаєте, але я вам скажу: господиня дому колись заявила мені, що, якщо іще хоч раз я отримаю запрошення відвідати садибу Гаррінгтонів, це означатиме, що вона мене перепросила і все стане, як раніше, і вона побереться зі мною. І вона затялася, а сам я просто не можу цього зробити.

— А ви можете прийти до неї просто так, без запрошення?

Лікар спохмурнів.

— Це не так просто. Я теж маю свою гордість.

— Але, якщо ви справді занепокоєні…, невже ви не можете переступити через цю гордість і забути про сварку?

— Забути про сварку! — різко урвав лікар. — Я вам не сказав, що це за гордість. Якби це стосувалося тільки мене, я на колінах приповз би до них, прийшов би на голові… аби все було добре. Але йдеться про професійну гордість. Це хвороба, а я лікар. Я не можу вломитися й сказати: “Осьде я, можна, тепер я полікую?”

— Лікарю Чилтон, а через що ви посварилися? — поцікавився Пендлтон.

Лікар відмахнувся і встав.

— Через що ми посварилися? А через що можуть посваритися двоє закоханих? — зло чмихнув він і забігав по кімнаті. — Дурна суперечка з приводу розмірів місяця чи глибини річки… але вона позначилась на подальших роках страждань. Сварка — то пусте! Як на мене, то я ладен пустити її в забуття. Пендлтон, я мушу оглянути дівчинку. Це питання життя і смерті. Адже дев’ять шансів із десяти, що Поліанна Вітьєр знову ходитиме!

Ці слова пролунали чітко й виразно, а мовець стояв побіля відчиненого вікна поруч з фотелем Джо-на Пендлтона. Так сталося, що вони запали у вухо хлопчикові, котрий укляк навколішки під вікном знадвору.

Суботнього ранку Джиммі Бін мав полоти квіткові грядки під вікном. І тепер він сидів, нашорошивши вуха і широко розплющивши очі.

— Ходити! Поліанна! — вигукував Джон Пендлтон _ Ви це хочете сказати?

— Атож. На підставі тієї інформації, яка до мене доходить про хворобу, цей випадок дуже схожий на той, який вилікував мій товариш по коледжу. Він протягом багатьох років вивчав цю недугу. Я з ним підтримував зв’язки і теж до певної міри вивчав її. І з того, що я чув… але мені треба її оглянути. Джон Пендлтон випростався в кріслі.

— Так, чоловіче, ви мусите оглянути її. А якщо… через лікаря Воррена?

— Боюся, що ні. Воррен — дуже порядна людина. Він сам мені казав, що з самого початку пропонував міс Гаррінґтон проконсультуватися зі мною, але отримав таку рішучу відмову, що більше не наважувався заводити про це мову, навіть знаючи про моє бажання оглянути дівчинку. Крім того, кілька його відомих пацієнтів останнім часом перейшли до мене, і це просто зв’язує мені руки. Але, Пендлтоне, я маю оглянути дівчинку! Подумайте тільки, що це може для неї означати!

— Так, але подумайте й ви, що це означатиме, якщо ви не допоможете! — відказав Пендлтон.

— Але ж як це зробити без виклику від її тітки? А цього я не дочекаюсь.

— її слід примусити запросити вас. —Як?

— Не знаю.

— Отож… і ніхто не знає. Вона надто горда і надто сердита, щоб покликати мене. Ви уявляєте, що це означатиме з погляду того, що вона сказала мені колись? Тільки-но я починаю думати про цю дитину, довіку приречену на недугу, і я уявляю, що міг би допомогти, але через якесь безглуздя, котре ми називаємо гордістю і професійною етикою, я… — він не договорив і, засунувши руки глибоко в кишені, знову почав ходити туди й назад.

— А якщо змусити її… зрозуміти? — не вгавав Джон Пендлтон.

— Так, але хто це зробить? — заперечив лікар, різко повернувшись до нього.

— Не знаю, не знаю, — похитав головою Пендлтон.

На цьому слові Джиммі Біна охопило хвилювання. Досі він, затамувавши подих, слухав усю розмову.

— Що ж, я знаю хто, — піднесено прошепотів він. — Це зроблю я!

Відтак він звівся на рівні ноги, прокрався за ріг будинку І чимдуж помчав у долину з Пендлтонського пагорба.

ДЖИММІ БЕРЕ СПРАВУ В СВОЇ РУКИ

— До вас прийшов Джиммі Бін. Йому треба з вами поговорити, — повідомила Ненсі з порога.

— Зі мною? — здивувалася міс Полі. — Ти впевнена, що не міс Поліанна йому потрібна? Якщо хоче, він може зайти до неї на кілька хвилин.

— Так, мем, я йому теж так сказала. Але він запевняє, що йому потрібні ви.

— Гаразд, я зараз спущуся, — міс Полі стомлено підвелася з крісла.

У вітальні на неї збуджено чекав хлопчик з витріщеними від нетерплячки очима. Побачивши міс Полі, він одразу почав говорити:

— Мем, не знаю, може, я вчиняю неправильно, але нема викруту. Це стосується Поліанни, а задля неї я піду по розпеченому вугіллі, розмовлятиму з вами… усе, що завгодно. Гадаю, ви зробили б те саме, якби взнали, що у Поліанни є шанс знову ходити. Ось чому я прибіг сюди, аби сказати вам, що якщо на заваді лише ваша гордість та ети… ети… ну, щось там таке у фахівців… щоб Поліанна почала ходити, то ви мусите запросити лікаря Чилтона, щоб він оглянув…

— Що-о-о?!! — урвала міс Полі. Подив на її обличчі змінився обуренням.

Джиммі розпачливо зітхнув:

— Заспокойтесь, я не хотів вас дратувати. Я кажу, що Поліанна може знову ходити. Я сподівався, що ви почуєте.

— Джиммі, про що ти говориш? Джиммі знову зітхнув.

— Ну, я ж увесь час хочу, щоб ви розчовпали.

— Кажи вже, тільки по порядку і щоб я зрозуміла. Бо ти починаєш казна з чого, і в мене голова іде обертом.

Джиммі зважився і облизькав губи.

— Гаразд, почнімо з початку. Лікар Чилтон прийшов до містера Пендлтона, і вони розмовляли в бібліотеці. Це вам зрозуміло?

— Так, Джиммі, — ледь чутно мовила міс Полі.

— Ну, вікно бібліотеки було відчинене, а я полов бур’ян під вікном і випадково почув усю розмову.

— О, Джиммі, ти підслуховував?!

— Йшлося не про мене, і це не підслуховування, — заперечив Джиммі. — І я радий, що почув усе. І ви зрадієте, коли дослухаєте. Адже Поліанна зможе знову ходити.

— Чекай, Джиммі, що ти маєш на увазі? Поліанна зможе ходити? — міс Полі подалася вперед. 

— Заспокойтеся, я ж оце кажу — задоволено кивнув Джиммі. — Лікар Чилтон знає десь одного лікаря, який може вилікувати Поліанну, поставити на ноги. Але напевне він скаже тільки тоді, коли сам огляне її. Він увесь час поривається оглянути її, але сказав містеру Пендлтону, що ви не дозволите.

Міс Полі почервоніла.

— Але, Джиммі, я справді не можу! Тобто, я ж не знала… — міс Полі безпорадно викручувала собі пальці.

— Отож я й прибіг сюди, щоб ви знали, — палко переконував її Джиммі. — Вони сказали, що з якоїсь причини — я не розчовпав, з якої саме, — ви не можете запросити лікаря Чилтона і сказали про це лікарю Воррену. А без ваших запросин лікар Чилтон сам не може прийти, бо йому заважає гордість і професійна ети… ети…, ну, щось таке на “ети”… Вони хотіли б, аби хтось вас переконав, проте не знають хто. А я нагодився під вікном і сказав собі: “Хай тому грець, це зроблю я”. І одразу прибіг сюди. Тепер вам усе зрозуміло?

— Так, Джиммі, але цей лікар, — гарячково доскіпувалася міс Полі. — Як його звуть? Чим він займається? Вони певні, що він може поставити Поліанну на ноги?

— Я не знаю, як звуть. Вони не сказали. Лікар Чилтон знає його. Він сказав, що той уже вилікував такого хворого, як вона. Принаймні у них з його приводу сумнівів нема. Вони турбувалися через вас, адже це ви не допускали лікаря Чилтона до Поліанни. Але ж тепер ви знаєте все… Ви нарешті дозволите йому прийти?

Міс Полі розпачливо хитала головою. Від хвилювання їй перехоплювало подих. Вона задихалася. Стурбовано дивлячись на неї, Джиммі гадав, що вона розплачеться. Аж ні. Запинаючись, вона насилу промовила:

— Так, я… дозволю… лікареві Чилтону… оглянути Поліанну. А тепер, Джиммі, мерщій біжи додому. Я поговорю з лікарем Ворреном. Він уже прийшов. Я бачила, як кілька хвилин тому він приїхав.

Лікар Воррен був здивований, зустрівши розчер-вонілу і схвильовану міс Полі у коридорі. Але ще більше вразили його задихано вимовлені слова:

— Лікарю Воррен, ви колись просили в мене дозволу проконсультуватися з лікарем Чилтоном. Тоді я відмовила. Наразі я змінила свою думку. Тепер я сама хочу просити вас, щоб ви запросили лікаря Чилтона. Будь ласка, зробіть це негайно. Дякую. 

НОВИЙ ДЯДЕЧКО

Наступного разу лікар Воррен зайшов до кімнати Поліанни не сам. Дівчинка лежала, спостерігаючи за мерехтінням кольорових смужок на стелі. За лікарем ішов високий плечастий чоловік.

— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон, як я рада вас бачити! — вигукнула Поліанна. В її голосі було стільки захвату, що в присутніх на очі набігли сльози. — Але, звичайно, якщо тітонька Полі буде проти…

— Усе гаразд, люба, не турбуйся, — заспокоїла її схвильована міс Полі, виступивши наперед. — Я сама сказала лікареві Чилтону, що я хочу, аби він оглянув тебе сьогодні вранці разом із лікарем Ворреном.

— Ой, то це ви запросили його сюди? — втішено пробурмотіла Поліанна.

— Так, люба, запросила. Це… — але було пізно. В очах лікаря Чилтона засвітилося таке щастя і обожнювання, що про помилку годі було й говорити. Міс Полі це помітила. Вона зашарілася і, повернувшись, кинулася з кімнати.

Біля вікна лікар Воррен поринув у розмову з медсестрою. Лікар Чилтон простяг руки до Поліанни.

— Дитинко, ти навіть не уявляєш, що сьогодні повершила найрадіснішу справу в своєму житті! — сказав він голосом, який тремтів од почуттів. 

Проти вечора до кімнати Поліанни нечутно зайшла безміру щаслива і від того фантастично не схожа на себе міс Полі. Медсестра вечеряла, і вони лишилися наодинці.

— Поліанно, люба, я хочу тобі першій сказати. По-перше, лікар Чилтон незабаром стане твоїм дядьком. І все це — через тебе. Ой, Поліанно, я така рада, я така щаслива, мила моя дівчинко!

Поліанна заплескала в долоні, та раптом завмерла і вражено подивилася на тітку.

— Тітонько Полі, тітонько Полі, то це ви та жінка, що її руки й серця він прагнув стільки років? Це ви… я знаю, це ви! Так ось чому він сказав мені сьогодні, що я зробила найрадіснішу справу в своєму житті. Яка я рада! Ой, тітонько Полі, я ж не знала, але я така рада… навіть попри свої хворі ноги.

Міс Полі проковтнула клубок у горлі.

— Можливо, незабаром, люба… — але тітка Полі не закінчила. Вона не наважилася сказати про ту велику надію, яку заронив сьогодні в її серці лікар Чилтон. Але й того, що вона сказала, було досить для Поліанни:

— Наступного тижня на тебе чекає подорож. На зручному гарному ліжечку тебе повезуть автомобілем та екіпажем до відомого лікаря, який живе за багато миль у великому будинку, спорудженому спеціально для таких же хворих, як ти. Він добрий друг лікаря Чилтона, і ми побачимо, чи він зможе тобі допомогти.

ЛИСТ ВІД ПОЛІАННИ

Любі тітонько Полі і дядечку Том!

Я можу-можу-можу ходити! Сьогодні я сама пройшла від ліжка до вікна! А це шість кроків! Боже, як це чудово — знову стати на ноги!

Усі лікарі стояли довкола і всміхалися, а сестри поруч плакали… Пані з сусідньої палати, яка пішла минулого тижня, теж заглядала в двері. І ще одну пані запросили: вона має стати на ноги за місяць. Вона лежала на ліжку моєї медсестри і плескала в долоні. Навіть Чорна Тіллі, що миє підлогу, зазирала з ґанку і тільки шепотіла “крихітко моя”, бо більше не могла сказати через сльози.

Не знаю, чому вони всі плакали. Мені кортіло співати, кричати, верещати! О-о-о! Подумайте тільки: я можу ходити! Ходити! Ходити! Дарма що на це пішло майже десять місяців, але я не пропустила вашого весілля. Ой, тітонько Полі, яка ви молодець, що приїхали до мене і взяли шлюб біля мого ліжка. Ви завжди дбаєте про найрадісніші речі.

Кажуть, що невдовзі я поїду додому. Шкода, що я не можу дійти туди пішки. їй-їй! Більш ніколи не буду їздити. Найпрекрасніше у світі — просто ходити. Ой, я така рада! Я радію всьому. А найбільше — тому, що деякий час я не могла ходити. Інакше б я ніколи не дізналася, яке це щастя — мати здорові ноги. Завтра я пройду вісім кроків.

Поцілуйте усіх за мене. Поліанна.