«Хатина дядька Тома» Розділ V
ДЕ ПОКАЗАНО, ЯК ПОЧУВАЄ СЕБЕ ЖИВА ВЛАСНІСТЬ, ПЕРЕХОДЯЧИ З РУК У РУКИ
Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:
– До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?
– Його звуть Гейлі,– відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.
– Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?
– Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза,– пояснив містер Шелбі.
– І невже цього досить, щоб він з’являвся сюди обідати, наче до себе додому?
– Але ж я сам його” запросив, бо мав з ним деякі розрахунки,– сказав Шелбі.
– Він работорговець? – спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.
– Та ну, люба” з чого це ти взяла? – мовив Шелбі, зводячи на неї очі.
– Ет, з нічого… Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..
– Еліза, кажеш?..– промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.
Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.
“Так чи так, а все однаково викриється,– подумав він.– Як не тепер, то в четвер…”
– А я сказала Елізі,– провадила місіс Шелбі, розчісуючи собі коси,– що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому– отому бурмилу!..
– Атож, Емілі,– озвався Шелбі,– я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.
– Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.
– На жаль, ні,– відказав Шелбі.– Я погодився продати Тома.
– Що? Нашого Тома? Цього “доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю – і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи,– скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.
– Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох – і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.
– Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? – запитала місіс Шелбі.– Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?
– А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке –більш до душі? – відказав містер Шелбі.
– Який негідник! – гнівно вигукнула місіс Шелбі.
– Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.
– Любий,– мовила місіс Шелбі, опановуючи себе,– пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване… Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.
– Я знаю… воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.
– Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов’язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. То як же я тепер покажусь їм на очі, коли ми задля якоїсь там дріб’язкової вигоди продамо такого чесного, доброго й відданого чоловіка, як сердешний Том, і в одну мить одірвемо його від усіх тих речей, що їх ми самі привчили його шанувати? Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов’язків – то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь які принципи, будь які обов’язки, будь які святі почуття? Я навчала Елізу бути доброю матір’ю своєму хлопчикові, пильнувати його, виховувати, доводити до розуму – то що я скажу їй тепер, коли ти забираєш його від неї і продаєш грубому, бездушному ділкові, аби тільки не зазнати збитку? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі,– то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загибель!
– Мені дуже прикро, Емілі, що ти береш усе так близько до серця,– мовив містер Шелбі.– Я поважаю твої почуття, хоч і не цілком поділяю їх. Але повір мені: всі ці розмови марні, і я не можу нічого зарадити. Я не хотів тобі казати, але річ у тім, що, коли не
продати цих двох, ми неминуче втратимо все. Отже, або їх, або все. Гейлі прибрав до рук заставного листа і, якщо я негайно не викуплю його, він одсудить усе наше майно. Я вже нашкрябав дещо, напозичав де тільки міг, мало не з торбою ходив, але покрити весь борг не вистачає якраз стільки, скільки він дає мені за цих двох. Отож довелось поступитися ними. Гейлі уподобав хлопчика, і то була його обов’язкова умова. А я цілком залежав од нього і мусив погодитись. Коли вже ти так побиваєшся за Томом і Гаррі, то що було б, якби довелося продати всіх?
Місіс Шелбі стояла мов громом уражена. Нарешті, відвернувшись до дзеркала, вона затулила обличчя руками й тихо застогнала.
– Ну, не плач, моя люба,– сказав містер Шелбі.– Сподіваюся, тепер ти розумієш, що не було в мене іншого виходу, і з двох лих я вибрав менше.
– Атож, атож,– відказала місіс Шелбі, квапливо й неуважно перебираючи ланцюжок свого золотого годинника.– Я не маю великих коштовностей,– замислено промовила вона,– та, може, хоч цей годинник стане в пригоді? Колись за нього заплачено чималі гроші. Якби я могла врятувати хоч Елізиного хлопчика, я б охоче віддала все, що маю.
– Мені страшенно жаль, Емілі,– сказав містер Шелбі,– що ця історія не дає тобі спокою, але нічого тут не вдієш. Вороття нема, Емілі. Купчі вже підписано, і вони в руках у Гейлі. Подякуй долі, що все так минулося, бо могло бути й гірше. Цей чоловік мав змогу зовсім занапастити нас, а тепер ми щасливо позбулись його. Коли б ти знала його так, як я, то зрозуміла б, що ми мало не загинули.
– Невже він такий жорстокий?
– Та ні, не те щоб жорстокий, але він грубий ділок, людина, що живе лиш торгівлею! зиском. Він холодний, незворушний і невблаганний, мов сама смерть. Якби трапився вигідний покупець, він продав би й рідну матір, хоч у душі не бажав би їй найменшого лиха.
– І отакий негідник став господарем нашого доброго вірного Тома й Елізиного хлопчика?
– Повір, люба, мені це теж дуже прикро… А ще гірше те, що Гейлі поспішає і хоче завтра ж їх забрати. То я думаю рано вранці сісти на коня й податися геть,
бо несила мені бачити бідолашного Тома. І тобі я радив би десь поїхати, разом з Елізою. Нехай усе те станеться без неї.
– Ні, ні, –заперечила місіс Шелбі,– я не хочу бути помічницею в цьому чорному ділі. Я піду й навідаю сердешного Тома в його біді. Нехай вони хоч побачать, що їхня господиня не зреклася їх і тужить разом з НИМИ. Що ж до Елізи, то про це мені страшно навіть подумати. Боже мій! За що нам таке тяжке випробування?
Містер і місіс Шелбі й не підозрювали, що їхню розмову чує ще одна людина.
До панської спальні примикала чимала комірчина, двері якої виходили в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу, в гарячково збудженій свідомості молодої жінки майнула думка про ту комірчину. Вона сховалася там і, притулившись вухом до щілини в дверях, почула розмову господарів до останнього слова.
Коли голоси замовкли, Еліза підвелась і крадькома вийшла з комірчини. Вся тремтячи й побліднувши на обличчі, з нахмуреним чолом і міцно стуленими устами, вона втратила будь яку подібність до тієї лагідної і соромливої жінки, якою була досі. Вона тихо скрадалася коридором, на хвильку зупинилась перед дверима господині й звела руки до неба в німому благанні, тоді обернулась і прослизнула в свою кімнатку.
То був затишний і чепурний куточок неподалік покою місіс Шелбі. Гарне світле віконце, біля якого Еліза так часто сиділа з шитвом, стиха щось наспівуючи; невелика полиця з книжками та вишикуваними рядком дрібничками – подарунками на Різдво; шафа й комод, де вона зберігала свою нехитру одіж,– одне слово, її
рідна домівка, донедавна така щаслива. Але онде на ліжку спить її хлопчик; його довгі кучері вільно спадають на безхмарне чоло, рожеві уста трохи розтулені, пухкі рученята випростані поверх ковдри, а на личку, мов промінь сонця, грає усмішка.
– Синочку мій бідолашний! Сердешна моя дитино! – пошепки промовила Еліза.– Вони продали тебе! Але твоя матуся врятує тебе з біди!
Жодної сльозинки не впало на подушку. В такому горі на очах не буває сліз – вони в серці, ті криваві безмовні сльози…
Еліза взяла аркуш паперу та олівець і квапливо написала:
“Люба моя пані! Не вважайте мене невдячною, не думайте про мене погано! Я чула все, про що ви розмовляли з хазяїном сьогодні ввечері. Я спробую врятувати свого хлопчика, не судіть мене за це. Хай віддячить вам небо за вашу добрість!”
Поспіхом згорнувши й надписавши листа, вона перейшла до комода, зібрала в клуночок деяку одіж для хлопчика й міцно прив’язала хустинкою собі до пояса. І така вже дбайлива материнська любов, що навіть у цю страшну годину Еліза не забула вкласти до того клуночка синові улюблені іграшки, лишивши напохваті строкато розмальованого папугу, щоб забавити хлопчика, коли він прокинеться.
Збудити малого сплюха було не так легко, та ось нарешті він прокинувсь од сну, сів на ліжку й почав гратися зі своїм папугою. Тим часом Еліза напнула на голову капор і загорнулася в шаль.
– Куди ти, матусю? – спитав хлопчик, коли вона обернулася до ліжка з його пальтечком і шапкою в руках.
Еліза підступила до нього й так промовисто зазирнула йому в вічі, що він ураз відчув якусь біду.
– Цить, Гаррі,– сказала вона.– Не можна говорити голосно, бо нас почують. Прийшов лихий дядько, він хоче забрати маленького Гаррі від матусі й повезти ген ген у темні хащі. Але матуся не віддасть свого хлопчика. Ось зараз вона одягне його в пальтечко, надіне йому шапочку і вони разом утечуть від того страховища.
Отак примовляючи, вона зав’язувала й застібала на хлопчикові одіж. Потім узяла його на руки, пошепки
звеліла мовчати і, відчинивши двері, що виходили на веранду, тихо вислизнула з кімнати.
Була холодна зоряна ніч. Еліза щільніше загорнула хлопчика в шаль, а він, зовсім принишклий від невиразного страху, міцно вчепився рученятами за її шию.
Старий Бруно, великий ньюфаундлендський собака, що спав укінці веранди, зачувши її ходу, схопився й глухо загарчав. Та Еліза тихенько гукнула його на ім’я, і пес, давній її приятель і товариш дитячих забав, миттю завиляв хвостом і рушив за нею, хоча, напевне, не міг збагнути своїм простацьким собачим розумом, що мала означати ця незвичайна нічна прогулянка. Скидалось на те, що його дуже бентежать сумніви щодо Ії потреби й доречності, бо він раз у раз спинявся і запитливо позирав то на Елізу, що неухильно простувала вперед, то на будинок, а тоді, немовби розваживши, що все гаразд, підтюпцем біг далі. Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.
Того вечора молитовні збори в Томовій хатині затяглись допізна, і, хоч було вже десь за північ, ні він сам, ні його вірна подруга життя ще не спали.
– Ой, хто це там? – вигукнула тітонька Хлоя, скорчивши з, ліжка й квапливо відсуваючи завіску.– Гай гай, та це ж наша Ліззі! Ану, старий, хутенько вдягайся! А онде й Бруно коло неї тупцює… І з чого б то раптом?.. Зараз я їм відчиню.
Вона швидко відчинила двері, Том похапцем засвітив лоєву свічку, і обоє побачили змарніле обличчя й безтямні чорні очі втікачки.
– Ох лишенько! Та на тебе ж глянути страшно, Ліззі! Що з тобою таке? Може, занедужала?
– Дядечку Томе, тітонько Хлоє, я іду звідси й забираю свого хлопчика. Наш пан продав його!
– Продав? – луною озвались обоє, з жахом зводячи руки до неба.
– Атож, продав! – рішуче підтвердила Еліза.– Сьогодні ввечері я сховалась у комірчині біля покою пані й чула, як пан казав їй, що продав мого Гаррі і вас, дядечку Томе, обох продав торговцеві, і завтра той приїде вас забрати, а сам пан ще зранку десь подасться верхи.
Том слухав її, мов сновида, не спускаючи зведених догори рук і широко розплющивши очі. І лиш тоді, коли зміст Елізиних слів нарешті дійшов до його свідомості, він не те щоб сів, а майже звалився на старий стілець і важко зронив голову на коліна.
– Ой леле! – вигукнула тітонька Хлоя.– Та невже ж це правда? Чим він завинив, що хазяїн надумав його продати?
– Нічим він не завинив, не в тому річ. Хазяїн не хотів продавати, і пані теж… вона така добра… Я сама чула, як вона просила за нас. Та пан сказав, що нічого вже не можна вдіяти, що він заборгував тому чоловікові гроші і той має над ним владу… Мовляв, коли він не сплатить усього боргу, доведеться продати і маєток, і всіх людей і виїхати звідси. Він сам сказав, я чула, що коли не продати вас двох, то треба буде спродати все,– так притиснув їх той торговець! А ще він казав, що йому дуже прикро, а пані… о, ви б тільки послухали її!.. От уже хто справжнісінький ангел! Я знаю, що дуже погано мені отак її покинути, але інакше вчинити я не можу. Вона ж сама казала, що людська душа дорожча над усе, а мій хлопчик теж має душу, і хто знає, що спіткає малого, коли я дам забрати його від себе. Тож, мабуть, я чиню справедливо, а якщо й ні, то нехай мені простять, бо інакше я не можу!..
– А що, старий,– мовила тітонька Хлоя,– чом би й тобі не податися геть? Невже ти дожидатимеш, поки тебе завезуть на пониззя, де негри конають з голоду й тяжкої праці? Та я б краще хоч зараз померла, аніж втрапити до того пекла! Час іще є, отож і йди разом з Ліззі – ти ж маєш дозвіл ходити вільно. Не гайся, ось я зараз позбираю твої речі.
Том поволі підвів голову, сумовито, але спокійно озирнувся довкола і сказав:
– Ні, я нікуди не піду. Нехай Еліза тікає–вона має на те право, і я не буду її відмовляти. їй таки інакше не можна. Але ж ти чула, що вона сказала! Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей і щоб усе тут пішло прахом, то нехай краще продадуть самого мене. Я можу знести своє лихо не гірше від інших,– докинув він, і з його міцних, широких грудей вихопився глухий звук – чи то стогін, чи тяжке зітхання.– Хазяїн завжди знаходив мене на місці, і так буде до кінця. Я ніколи не обманював його довіри, не користався своїми пільгами всупереч слову своєму й ніколи цього не зроблю. Краще поступитися мною одним, аніж пустити за вітром маєток і спродати всіх. Не треба нарікати на хазяїна, Хлоє, він подбає про тебе й про наших бідолашних…
Том обернувся до грубого ліжка з кучерявими дитячими голівками, і голос його раптом урвався. Він похилився на спинку стільця і затулив обличчя своїми великими руками. Хрипкі й тяжкі ридання струшували його тіло, і буйні сльози капали з поміж пальців на підлогу – такі самі сльози, шановний пане, які ви проливаєте над труною свого первістка, такі самі сльози, шановна пані, які течуть у вас із очей, коли ви чуєте передсмертний крик вашого дитинчати. Бо він людина, панове, і ви теж такі самі люди. Та й ви, шановна пані, хоч як пишно вберіться, проте й ви всього на всього жінка, і в тяжких життєвих злигоднях, у гіркому горі вас охоплює однакова туга!
– Слухайте,–мовила Еліза вже від порога,– я бачилася з чоловіком сьогодні перед вечором і ще не знала, що станеться таке лихо. Його довели до останньої межі, і він казав мені, що збирається тікати. То ви вже постарайтесь, якщо зможете, сповістити його про мене. Розкажіть рому, як я втекла і чому втекла. Скажіть, що я спробую дістатися до Канади. А ще передайте йому прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимося.– Вона рвучко відвернулася і якусь хвилю стояла спиною до них. Тоді додала: – Гукніть Бруно до хати й зачиніть двері. Йому, бідоласі, зі мною не можна.
Ще кілька прощальних слів, нехитрі напутні побажання, сльози – і ось уже Еліза, пригорнувши до себе здивованого й переляканого хлопчика, нечутно вислизнула в темряву.
«Хатина дядька Тома» Розділ VI
ВИКРИТТЯ
Наступного ранку містер і місіс Шелбі прокинулись пізніше, ніж звичайно, бо ввечері довго не могли заснути після тієї тривалої розмови.
– Дивно, куди це запропастилась Еліза,–сказала місіс Шелбі після кількох марних спроб викликати покоївку дзвінком.
Містер Шелбі стояв перед дзеркалом і гострив бритву. Саме в цю мить двері відчинились, і чорношкірий служка приніс йому гарячу воду голитися.
– Енді,– звеліла господиня,– постукай но до Елізи й скажи, що я їй уже тричі дзвонила… Бідолашна! –тихо мовила вона сама до себе й зітхнула.
Енді хутко повернувся, витріщивши з подиву очі.
– Ой пані! Всі шухляди в Ліззі повисовувані, речі розкидані. Здається мені, чи не подалася вона геть!
Містер Шелбі і його дружина в одну мить збагнули, в чім річ.
– Вона здогадалась про все і втекла! – вигукнув містер Шелбі.
– Дяка богові! – озвалася його дружина.– Я дуже рада, якщо воно так.
– Жінко, не кажи дурниць! Адже коли це правда, я матиму неабиякі неприємності. Гейлі бачив, що я не хотів продавати хлопчика, отож він подумає, ніби я сам допоміг їм сховатись. А це вже зачіпав мою честь! – І містер Шелбі квапливо вийшов з кімнати.
Із чверть години в будинку чинилася страшенна метушня: лунали схвильовані вигуки, тупотіння ніг, грюкали двері, мигтіли білі, чорні й смагляві обличчя. Лиш одна людина, що могла навести світло на цю справу, не озивалась ні словом. То була головна куховарка, тітонька Хлоя. її обличчя, завжди таке веселе, неначе запнула темна хмара, і вона мовчки смажила грінки до сніданку, ніби не чула й не бачила того, що діється навколо.
Трохи згодом з десяток малолітніх бісенят обліпили, мов та галич, бильця веранди, і кожному не терпілося першим повідомити заїжджого пана про його невдачу.
– Ото сказиться, щоб я так жив! – вигукнув Енді.
– А лаятись як буде!–докинув малий Джейк.
– Еге ж, лаятись він мастак,– обізвалася кучерява Менді.– Вчора я сама чула, коли вони обідали. Я сиділа в коморі, де пані держить великі глеки, і чула кожне слівце.
І Менді, яка тямила в тому, що їй траплялось почути, не більше від чорного кошеняти, прибрала дуже обізнаного вигляду й гордо походжала по веранді, забувши, що хоч вона й була тоді в коморі, проте міцно спала, скулившись між глеками.
Коли ж нарешті з’явився Гейлі, взутий у чоботи з острогами, всі кинулись до нього і, хапаючись одне перед одним, почали викладати прикру новину. Малі бісенята не помилились у своїх сподіваннях, бо він і справді вибухнув такою несамовитою та вигадливою лайкою, що вони аж за боки хапались від захвату й гасали коло нього, спритно уникаючи його гарапника. А потім, зикнувши всі в один голос, з реготом повалилися на рудий дерник перед верандою і почали перекидатися й вищати з тієї великої радості.
– Доступитися б мені до цих клятих пащенят! –просичав Гейлі крізь зуби.
Та вам до них не доступитися!–переможно гукнув Енді навздогін обмороченому торговцеві й скривив у нього за спиною кілька таких гримас, що їх неможливо описати.
– слухайте, Шелбі, це ж чортзна що! – промовив Гейлі, вскочивши до вітальні.– Кажуть, та дівка чкурнула геть зі своїм малим…
– Містере Гейлі, тут моя дружина,– перепинив його містер Шелбі.
– Даруйте, пані,– недбало вклоняючись, кинув Гейлі так само похмуро.– І все ж я мушу сказати те саме: це ні на що не схоже! Невже це правда, сер?
ч – Містере Гейлі,– відказав господар,– коли ви хочете розмовляти зі мною, будьте ласкаві поводитись пристойно. Енді, візьми в пана капелюх і гарапник. Сідайте, містере Гейлі… Так, шановний, хоч як мені прикро, але та жінка, чи то підслухавши нашу розмову, чи, може, дізнавшись про неї від когось іншого, забрала вночі свою дитину й пішла з дому.
– Мушу сказати, я сподівався чесного торгу,– буркнув Гейлі.
– Як звелите вас розуміти, шановний? – рвучко обернувся до нього містер Шелбі.– Для того, хто ставить під сумнів мою чесність, я маю лиш одну відповідь.
Торговець знітився і пробурмотів:
– Та я кажу тільки, що страх як гірко впіймати облизня, коли ведеш діло по справедливості.
– Містере Гейлі,– мовив господар,– коли б я не вважав, що ваша досада певною мірою виправдана, я нізащо не попустив би тієї безцеремонності, з якою ви вдерлися щойно до мого дому. Одначе мушу вам сказати, що, хоч як би все воно виглядало збоку, я не дозволю ніяких натяків на мою нібито причетність до найменшого обману в цій справі. Скажу навіть більше: я вважаю за свій обов’язок подати вам всіляку допомогу– кіньми, слугами тощо,– щоб ви могли віднайти свою власність. А тим часом, Гейлі,– додав він, раптом змінивши офіційно холодний тон, на звичайну свою щиру привітність,– найкраще, що ви можете зробити,–це погамувати гнів і поснідати з нами, а тоді ми поміркуємо, що діяти далі.
Місіс Шелбі підвелась і сказала, що має деякі справи, а тому не зможе бути присутня за столом. Отож, доручивши одній поважній мулатці прислужувати панам при сніданні, вона вийшла з кімнати.
– Здається, ваша стара не дуже полюбляє мене, грішного,– озвався Гейлі, незграбно силкуючись держати себе запанібрата.
– Я не звик, щоб про мою дружину висловлювались так вільно,– сухо мовив містер Шелбі.
– Даруйте, то я просто пожартував,– відказав Гейлі, силувано засміявшись.
– Жарти не завжди доречні,– зауважив містер Шелбі.
“Хай йому чорт, ач як він заговорив, коли я підписав ті папери! – пробурмотів Гейлі сам до себе.– Страх як запишався відучора!”
Напевне, звістка про падіння найвищого міністра двору не викликала б такого збурення, яке охопило Томових одноплемінців, коли вони дізналися про його сумну долю. По всьому маєтку тільки про це й говорили. Ні в домі, ні в полі ніхто не працював – усі лиш те й робили, що обговорювали новину та її гадані наслідки. А втеча Елізи – теж небувала в маєтку подія – ще дужче розпалювала загальні пристрасті.
Чорний Сем – так прозивали його всі, бо він був чи не втричі чорніший від будь кого із своїх темношкірих товаришів,– зважував ту подію і сяк і так, прикидав її на всі боки, і то з такими далекосяжними замірами щодо власного звеличення, які зробили б честь першому ліпшому білому патріотові у Вашингтоні.
– Поганий той вітер, що нікуди не дме, це вже як є,– повчально промовив Сем, підсмикуючи на собі штани й дотепно припасовуючи до шлейки чималий цвях замість одірваного ґудзика, дуже потішений цим своїм винаходом.– Атож, поганий вітер…– повторив він.– Ось Томові й урвалося. Ну то звісно, тепер є нагода для якогось, іншого негра. А чом би й не для Сема, га? Том роз’їжджав собі по околиці в наваксованих чоботях і з перепусткою в кишені, мов хтозна яка цяця. Та хіба він один на світі? Чому б Семові так не їздити? Ось, що я хочу знати!..
– Гей, Семе!.. Семе! Хазяїн каже, щоб ти привів Білла й Джеррі!–гукнув Енді, перепиняючи Семів монолог.
– Овва!якого б то дива, синку?
– Та хіба ж ти не знаєш, що Ліззі накивала п’ятами разом зі своїм малим?
– Розкажи своїй бабусі! – з невимовною зневагою відрубав Сем.– А я знав про це ще раніше від тебе. Сем має голову на в’язах, будь певен!
– Ну то хазяїн звелів мерщій сідлати Білла й Джеррі, і ми з, тобою поїдемо з містером Гейлі її шукати.
– Оце діло! – мовив Сем.– Настав таки час, що без Сема не обійтися. От тобі й Сем! Я не я буду, коли не зловлю її. Нехай хазяїн побачить, який путящий негр цей Сем!
– Слухай, Семе,– сказав Енді,– ти б поміркував, як воно все є. Хазяйка ж не хоче, щоб Ліззі зловили, то гляди, не перепало б тобі від неї!
– Отакої! – вигукнув Сем, витріщивши очі.– А ти ж звідки знаєш?
– Та я сам чув, як вона казала, оце щойно вранці, коли приніс хазяїнові воду голитися. Вона послала мене. щоб я подивився, чому це Ліззі не йде одягати її. А коли я сказав, що Ліззі ніде нема, то вона як підскочить і каже: “Дяка богові!” А хазяїн, мов навісний, до неї: “Жінко, ану не ляпай дурниць!” Але ж її однаково зверху буде! Хто хто, а я таки знаю. Кажу ж тобі, стоятимеш за хазяйкою, то ніколи не прогадаєш”
Чорний Сем почухай свою кучеряву чуприну, під якою, може, й не було надто великої мудрості, одначе не бракувало тієї кмітливості, яка так потрібна політикам усіх мастей і всіх країв, щоб знати, як то кажуть, звідки вітер дме: отож він спинився в тяжкій задумі й знову підсмикнув штани – то був у нього перевірений спосіб збудити свої розумові здібності.
– Ет, хіба добереш, що воно й до чого на цьому світі,– врешті озвався він.
Сем промовив це, як справжній філософ, із притиском на “цьому”,– так, наче він бачив хтозна скільки різних світів і дійшов такого висновку після належних роздумів.
– А я, бач, був певен, що хазяйка ладна весь світ обшукати, аби тільки знайти нашу Ліззі,– замислено додав він.
– Воно то так,– сказав Енді.– Та невже ти не бачиш нічого далі свого носа, чорний ти недотепо? Хазяйка ж не хоче, щоб той містер Гейлі забрав у Ліззі її хлопчиська,– ось у чому штука!
– Овва! – вигукнув Сем тим особливим тоном, що його може уявити собі лише той, хто чув, як розмовляють негри.
– Слухай но, що я тобі ще скажу,– знову заговорив Енді.– Ішов би ти вже по коні, та хутчій, бо я оце чув, як хазяйка про тебе питалася. А ти стовбичиш тут і розпатякуєш.
Сема враз наче вітром з місця змело, і незабаром він тріумфально в’їхав на подвір’я, щодуху поганяючи Вілла й Джеррі. Підлетівши чвалом до конов’язі, він на всьому скаку плигонув на землю і рвучко спинив коней, так що аж курява знялася. Прив’язаний там таки кінь Гейлі, молодий гарячий жеребчик, злякано стенувся і напнув повід.
– Еге, то ти полохливий? – мовив Сем, і на його чорному обличчі з’явилася чудна, недобра усмішка.– Ну стривай, ось я тебе погамую.
Над конов’яззю широко розкинув свої віти величезний бук,земля довкола була всіяна його колючими трикутними горішками. Взявши один такий горішок, Сем підступив до жеребчика й почав заспокійливо гладити його та плескати по шиї. Вдаючи, ніби поправляє сідло, він непомітно підсунув під нього колючий горішок, і тепер досить було злегенька натиснути на сідло, щоб завдати болю чутливій тварині, не лишивши, проте, жодного помітного сліду чи подряпини.
– Отак! – сказав він, зводячи очі вгору і самовдоволено посміхаючись.– Тепер усе гаразд!
В ту ж мить на балконі з’явилася місіс Шелбі й знаком поманила його до себе. Сем рушив до неї з добре обміркованим наміром бути чемним та догідливим – точнісінько мов якийсь претендент на вільну посаду при королівському дворі чи в Білому домі К
– Де це ти так довго барився, Семе? Я ж посилала Енді поквапити тебе.
– Та що ви, пані! – озвався Сем.–Хіба ж їх отак враз і зловиш, ті коні! Вони ж забігли чортзна куди, аж на нижнє пасовисько.
– Семе, скільки разів я тобі казала не згадувати за кожним словом чорта! Це недобре!
– От лихо! Геть чисто забув. Більше не згадуватиму, хай йому чорт!
– Та ось же ти знову сказав “чорт”!
– Хіба? чорт… Цебто я ж зовсім не хотів.,,
– Треба бути уважнішим, Семе.
– Ось нехай я трохи віддихаюсь, пані, то вже говоритиму все як слід. Буду страх який поважний.
– А тепер, Семе, ти поїдеш з містером Гейлі, покажеш йому дорогу і щось там допоможеш. Бережи коней, Семе. Ти ж знаєш, Джеррі трохи накульгує ще від минулого тижня. То не дуже їх натужуй. Останні слова місіс Шелбі проказала, стишивши голос і дуже промовисто.
– За мене будьте певні! – вигукнув Сем, значливо зводячи очі вгору.– Та хай мене чорти… Ой! Я незумисне!..– раптом схаменувся він з таким кумедним виразом обличчя, що господиня мимохіть засміялася.– Я кажу, пані, за коней можете не турбуватись.
– Слухай, Енді,– мовив Сем, повернувшись до конов’язі під крислатим буком,– я нітрохи не здивувався б, якби коник отого пана зненацька почав вихати, тільки но пан сяде в сідло. Ти ж знаєш, кінь – худобина норовлива! – І Сем лукаво тицьнув Енді в бік.
– Атож! – озвався Енді, вмить усе збагнувши.
1 Резиденція і канцелярія президента США у Вашингтоні.
– Бачиш Енді, хазяйка хоче вигадати на часі, це й дурневі видно. Ну, то я їй трохи допоможу. Щоб ти знав: якби всі оці коні ненароком забігли аж ген до отого гайка” то пан, мабуть, вирушив би не так уже й скоро.
Енді гмукнув.
– Бачиш, Енді,– провадив далі Сем,– а коли й справді вийде так, що кінь того пана Гейлі раптом заноровиться, нам з тобою треба йому помогти. То ми вже йому поможемо, будь певен!
І Сем з Енді позакидали голови і зайшлися нестримним сміхом, приляскуючи пальцями й дриґаючи ногами в буйному захваті.
В цей час на веранді з’явився Гейлі. Випивши кілька чашок доброї кави, він трохи заспокоївся, навіть полагіднів і тепер був усміхнений та балакучий. Сем і Енді схопили в’язки пальмового листя, що правили їм за брилі, і гайнули до коней, “помагати панові”.
Пальмове листя в Сема на голові геть розшарпалось по краях і втратило будь яку подібність до крисів бриля. Гострі кінці його зухвало стриміли на всі боки, і це надавало Семові незалежного та войовничого вигляду, як ото в тубільних вождів на островах Фіджі1. Зате на брилі Енді ніяких крис зовсім не було, отож він хвацько наплюснув на себе куцого наголовка і дуже вдоволено озирнувся навколо, ніби хотів сказати: “А що, хіба поганий бриль?”
– Ану ворушіться, хлопці! – гукнув Гейлі.– Нам не можна гаяти час.
– Ваша правда, пане! – озвався Сем, віддаючи Гейлі повід його коня й піддержуючи стремено, тим часом як Енді відв’язував двох інших коней.
Тільки но Гейлі торкнувся сідла, як норовлива тварина раптом вихонула задом і скинула свого хазяїна, та так, що він перелетів через її голову і простягнувся на м’якому висхлому моріжку. Сем пронизливо закричав і метнувся до повода, але спромігся лише черкнути коневі по очах колючими кінцями вищезгаданого пальмового листя, що аж ніяк не сприяло заспокоєнню його нервів. Щосили рвонувшися геть, кінь повалив Сема додолу, кілька разів обурено форкнув, став дибки, а тоді поскакав аж на протилежний край галявини. Слідом за ним подалися й Білл та Джеррі, яких Енді, пам’ятаючи Семову настанову, не забарився пустити з припони і тепер підганяв моторошними вигуками.
1 Фіджі – група островів у південній частині Тихого океану.
Зчинилася неймовірна колотнеча. Сем і Енді бігали й репетували, з усіх боків валували собаки, а Майк, Моз, Менді, Фенні та інша дворова дрібнота обох статей ганяли наввипередки, плескали в долоні, несамовито зикали й верещали, прагнучи й собі чимось прислужитися.
Білому коникові Гейлі, прудкому й жвавому, як видно, дуже припала до душі вся та розвага, і він чимало потішався, раз у раз підпускаючи своїх переслідувачів зовсім близько; та коли його вже от от мали схопити, він форкав, зривався з місця й підступно тікав ген між дерева, що росли по краях тієї великої, завширшки десь на півмилі , галяви. Одначе Сем і на думці не мав ловити жодного з коней, доки сам не визнає того за потрібне, хоч збоку здавалося, ніби він докладає до цього просто таки надлюдських зусиль. Так само як меч Ричарда Левиного Серця2 завжди зблискував у самій гущі бою, Семів бриль з пальмового листя миготів усюди, де виникала хоч найменша небезпека, що котрогось коня буде зловлено,– Сем стрімголов летів туди, щодуху волаючи: “Ану хапай його, хапай!” – і кінь у ту ж мить лускався навтіки.
1 Англійська миля дорівнює метрів
2 Річард Левине Серце – англійський король Ричард І, відомий своєю войовничістю й хоробрістю.
Гейлі бігав сюди й туди, страшенно лаявся й тупотів ногами. Містер Шелбі, стоячи на балконі, марно вигукував якісь настанови, а місіс Шелбі сміялася, спостерігаючи весь той шарварок з вікна свого покою, і напевне догадувалась, звідки воно все пішло.
Нарешті десь перед полуднем Сем з виглядом переможця приїхав верхи на Джеррі, ведучи за повід коня Гейлі, боки якого лисніли від поту, але очі палали й ніздрі роздималися: як видно, той волелюбний порив і досі не давав йому спокою.
– Зловив! – радісно сповістив Сем.– Коли б не я, вони б усі духу пустились, а я зловив!
– Де ж пак! – похмуро буркнув Гейлі.– Коли б не ти, нічого цього й не було б.
– Гріх вам таке казати, “пане! – скрушно мовив Сем.– Та я ж так за ним ганявся, що аж піт очі заливає!
– Ну годі!–сказав Гейлі.– Через твою кляту дурість я згайнував майже три години. Тепер їдьмо, і щоб більше жодних штук!
– Та що ви, ласкавий пане! – докірливо заперечив Сем.– Мабуть, ви хочете всім нам віку вкоротити: і людям, і коням. Ми й так ледве на ногах стоїмо, і коні геть змилені. Ніні, пане, годі й думати про те, щоб вибратися до обіду. Та й коника вашого треба почистити – ви тільки гляньте, як він забрьохався. А тут іще Джеррі зовсім підупав на ноги. Наша пані нізащо не схоче отак нас пустити, це вже як є. Ось перепочинемо часинку, а тоді вже поїдемо ловити Ліззі. Вона не дуже прудконога, далеко не втече.
Місіс Шелбі, що стояла на веранді й на превелику свою втіху слухала ту розмову, вирішила й собі докинути слівце. Вона підійшла до Гейлі і, ґречно поспівчувавши йому з приводу тієї лихої пригоди, стала умовляти його пообідати, запевняючи, що стіл буде накрито зараз же.
Отож, зважаючи на всі обставини, Гейлі знехотя погодився і почвалав до вітальні, а Сем, скрививши йому
вслід таку гримасу, що її важко описати, повагом рушив з кіньми до стайні.
– Ти бачив його, Енді? Бачив? – спитав він, припинаючи коней.– Ото було подивитись, як він аж гопки скаче й лає нас на всі заставки! Чи я його не чув?! “Лайся, лайся, голубе,– думаю собі–Хочеш мати свого коня, то пожди, доки я його зловлю!”
І Сем з Енді, прихилившись до стіни, вдоволено зареготали.
– А побачив би ти, як він казився, коли я привів йому того коня! Та він би залюбки вбив мене, коли б міг, щоб я так жив! А я собі стою перед ним, мов те невинне ягнятко.
– Еге ж, я бачив,– сказав Енді.– Ти стріляний горобець, Семе, це правда!
– Та це вже як є,– погодився Сем.– А бачив ти нашу хазяйку, як вона стояла біля вікна й сміялася?
– Де там! Я так гасав за кіньми, що й світу білого не бачив,– відказав Енді.
– Слухай, Енді,– мовив Сем, неквапливо беручись чистити коника Гейлі,– я оце надбав собі таку, знаєш, звичку до постереження. Це дуже корисна звичка, Енді, і я раджу й тобі її набувати, поки ще молодий… Підніми но йому задню ногу, Енді… Бачиш, Енді, отим то й різняться між собою негри: один здатен постерігати, а другий – ні. Чи не я вгадав, чого хоче хазяйка? А вона ж не давала того взнаки. Вся річ у п о стереженні, Енді. А це, мабуть, такий уже в людини хист. Не в кожного він однаковий, та коли старанно вправлятися, можна чимало досягти.
– Якби я вранці не допоміг твоєму постереженню, то хтозна, чи був би ти тепер такий розумний,– озвався Енді.
– Енді,– сказав Сем,– ти ще молодий, але з тебе будуть люди, я певен. Я дуже ціную тебе, Енді, і не соромлюся часом перебрати від тебе якусь думку. Не можна нікого нехтувати, Енді, бо хоч який ти моторний, а все ж можеш десь та спіткнутись. А тепер, Енді, ходім до великого дому. Побий мене грім, коли хазяйка не звелить нагодувати нас як на свято.
«Хатина дядька Тома» Розділ VII
БОРОТЬБА МАТЕРІ
Важко уявити собі людську істоту, самотнішу й нещаснішу за Елізу, коли вона зачинила за собою двері хатини дядька Тома.
Страх перед небезпекою, що спіткала її знедоленого чоловіка та малу дитину, змішувався в її свідомості з невиразним і болісним відчуттям риску, на який вона пустилася, покинувши єдину домівку, що її Знала за все своє життя, і втративши дружбу й опіку господині, яку вона так любила й шанувала. Адже вона розлучалася з усім, що було рідне їй від самого дитинства: з оселею, де вона виросла, з деревами, під якими гралася змалечку, з гаєм, де за кращих часів так часто гуляла вечорами зі своїм молодим чоловіком,– і тепер усе те, осяяне ясним холодним світлом зір, немовби дорікало їй і питало, куди ж це вона йде від такої домівки.
Та всі інші почуття переважала материнська любов, доведена мало не до безумства страшною небезпекою. Хлопчик був уже досить великий, щоб вільно йти самотужки, і за інших обставин Еліза тільки тримала б його за руку; але тепер вона здригалася від самої думки, що може випустити своє дитя з обіймів, і, квапливо простуючи далі, конвульсивно притискала його до грудей.
Стужавіла земля порипувала під ногами, і Еліза щоразу аж тремтіла від того звуку; кожен зірваний вітром листочок, кожна тремтлива тінь змушували її серце стискатись, і вона йшла дедалі швидше. Вона сама дивувалася, звідки в неї береться та сила: хлопчик видавався їй легким, мов пір’їнка, і за кожним спалахом страху вона відчувала новий приплив надприродної снаги, що несла її вперед.
О матері, коли б ото вашого Гаррі чи вашого Біллі мали завтра вранці забрати од вас і віддати нелюдові торговцеві, коли б ви бачили того торговця на власні очі й знали, що купчу вже підписано і що вам залишаються лічені години від півночі до світанку, щоб урятуватися,– як тоді бігли б ви? Скільки миль пронесли б вас ноги за ті короткі нічні години, з любим вашим дитинчам на руках, яке прихилило сонну голівку вам до плеча й довірливо обняло вас за шию ніжними рученятами?
А хлопчик і справді спав. Спершу незвичне оточення і тривога не давали йому заснути, але мати так хапливо цитькала на нього за кожним звуком чи порухом, так умовляла сидіти тихо, щоб вона могла його врятувати, що зрештою він слухняно обняв її за шию і, вже поринаючи в сон, спитав:
– Мамуню, а поспати мені можна?
– Авжеж, моє серденько, спи собі, коли хочеш.
– А як я спатиму, мамуню, ти не віддаси мене тому дядькові?
– Ні! Нізащо в світі! – відказала мати, ще дужче побліднувши, і її великі темні очі спалахнули.
– Правда, не віддаси, мамуню?
– Правда, любий, правда! – мовила Еліза і сама злякалася свого голосу – таким він видався їй неприродним і чужим.
Хлопчик зронив обважнілу голівку їй на плече і незабаром заснув. Дотикання тих теплих рученят, легкий віддих, який Еліза відчувала на своїй шиї, немовби наснажували її ходу. їй здавалося, що від кожного дотику та поруху довірливо заснулої дитини в неї вливаються нові струмені сили. Така то вже незборима влада духу над тілом, що за лихої години він здатен зробити м’язи й нерви сталевими, обертаючи і слабку людину на справжнього велета.
Околиці ферми, гай, чагарі – усе те, мов уві сні, промайнуло повз Елізу й лишилося позаду, а вона простувала собі далі, минаючи одне по одному знайомі місця, не відчуваючи втоми, не спиняючись перепочити, аж поки рожевий світанок застав її за багато миль від тих місць, на великій дорозі.
Еліза не раз супроводила свою господиню, коли та вирушала навідати якихось родичів у невеликому містечку Т., на березі річки Огайо, тому вона добре знала ту дорогу. Дістатись туди і якось перебратися через річку – то було перше, що вона похапцем визначила собі за мету, коли надумала тікати. А там – нехай буде, що буде.
Коли на дорозі почахли з’являтися запряжені кіньми візки, Еліза, чуття якої були загострені небезпекою, збагнула, що її кваплива хода й нестямний вигляд можуть викликати підозру. Тому вона спустила хлопчика на землю, поправила на собі одяг і пішла хоча й швидко, проте не настільки, щоб це привертало до неї увагу, У клуночку в неї були коржики та яблука, і тепер вони стали їй у пригоді, щоб змушувати малого швидше йти. Еліза котила яблуко перед собою, хлопчик пускався бігти за ним, і з допомогою цієї вигадки вони здолали ще одну милю.
Невдовзі вони підійшли до густого гайка, де дзюркотів прозорий струмочок. Хлопчик давно вже просив їсти й пити, тож Еліза перелізла разом з ним через огорожу і, примостившись за великою кам’яною брилою, щоб не видно було з дороги, дістала з клуночка йому поснідати. Хлопчик був здивований і засмучений тим, що вона сама нічого не їсть, та коли він обняв її за шию і спробував упхнути їй у рота коржик, вона відчула, як до горла їй підступає давлючий клубок.
– Ніні, Гаррі, любчику мій, матуся не може їстоньки, доки не сховає тебе від біди! Нам треба йти далі… ще далі, аж поки дійдемо до річки.
І вона знову швидко вийшла на дорогу і знову рушила вперед, стримуючи себе, щоб її хода видавалась розміреною та неквапливою.
Тепер Еліза була за багато миль від тих місць, де її знали в обличчя. Та коли б і трапився дорогою хтось знайомий, вона подумала, що добре ім’я її господарів надто відоме, тож навряд щоб у ній запідозрили втікачку. До того ж і сама жінка, і її хлопчик мали досить світлу шкіру, і з першого погляду ніхто й не подумав би, що вони належать до кольорової раси,–ось чому вона сподівалася пройти непоміченою.
Отак собі міркуючи, Еліза десь над полудень спинилася біля чепурного фермерського будиночка, щоб перепочити й купити якоїсь їжі для себе та дитини. Тепер, коли небезпека віддалилась, її надлюдське нервове напруження трохи послабло, і вона відчула втому й голод.
Господиня, добродушна й балакуча жінка, була рада, що нагодилася жива душа, з якою можна поговорити; тож її цілком задовольнило Елізине пояснення, ніби вона вирушила погостювати тиждень у знайомих, які живуть неподалік. О, як би вона хотіла, щоб це справді було так!..
За годину перед заходом сонця Еліза підійшла до містечка Т.– зовсім зморена, із збитими ногами, одначе не занепала духом. Передусім вона поглянула на річку– адже там, на тому березі, була воля!1
Стояла провесна, і річка кипіла й вирувала. Величезні крижини, важко перехиляючись, сунули за водою. Берег з боку Кентуккі химерно випинався далеко в річку, і крижані брили громадилися тут одна на одну й застрягали у вузькому закруті, перепиняючи дорогу кризі з верхів’я, і та крига стала на всю широчінь річки, утворивши щось ніби величезний хиткий пліт, який майже сягав кентуккійського берега.
Еліза на хвильку спинилась, оглядаючи цю невеселу картину: вона одразу збагнула, що на пором тут нема чого й сподіватися, а тому рушила до невеличкого заїзду на березі, щоб розпитатися про перевіз.
Господиня поралась коло плити, заклопотана готуванням вечері. Почувши позад себе лагідний та сумний Елізин голос, вона обернулася з виделкою в руці.
– Вам чогось треба?–запитала вона.
– Чи нема тут якогось човна, щоб переправитись на той бік у Б.? – озвалась Еліза.
– Де там! – відказала жінка.– Човном тепер не переїхати.
Страх і розпач, що відбились на Елізиному обличчі, вразили господиню, і вона запитала:
– Вам так треба на той берег? Хтось занедужав? Я бачу, ви дуже стривожені.
– Моїй дитині загрожує велика небезпека,– сказала Еліза.– Я дізналася про це тільки вчора ввечері і пройшла чималу дорогу, щоб потрапити на пором.
– От біда! – мовила жінка, враз пройнявшись материнським співчуттям.– Так мені вас жаль… Соломоне! – гукнула вона у вікно до невеликої хатини на задвірку.
У дверях з’явився чоловік у шкіряному фартусі, з бруднющими руками.
– Слухай, Соломоне,– мовила до нього жінка,– той чоловік повезе сьогодні вантаж через річку?
1 Річка Огайо, ліва притока Міссісіпі, правила за кордон між рабовласницьким штатом Кентуккі та “вільним” штатом Огайо.
– Він казав, спробує, якщо можна буде переїхати, відповів Соломон.
– Тут є один, що має сьогодні ввечері переправити дещо на той бік, як не злякається,– пояснила господиня.– Він прийде сюди вечеряти. То ви посидьте, почекайте його… Ач який гарненький хлопчик! – додала вона, простягаючи малому коржика.
Та хлопчина, зовсім знеможений, аж плакав з утоми.
– Бідолаха! Він не звик так багато ходити, а я його весь час підганяла,– мовила Еліза.
– Ну, то покладіть його отут,– сказала господиня, відчиняючи двері до маленької спальні, де стояло зручне ліжко.
Еліза поклала змореного хлопчика на ліжко і тримала його рученята в своїх, доки він заснув. Та для неї спочинку не було. її вогнем пекла думка про переслідувачів, і вона втупила тужливий погляд на збурену, неспокійну річку, що пролягла між нею та жаданою волею.
Тут ми її на час і залишимо, щоб побачити, що роблять її переслідувачі.
Хоч місіс Шелбі обіцяла, що обід буде подано зараз же, проте скоро з’ясувалося – і то вже вкотре,– що слово куди прудкіше від діла. Отож, незважаючи на наказ господині, вголос даний у присутності містера Гейлі і переказаний тітоньці Хлої принаймні півдесятком юних посланців, та високоповажна особа лише сердито пирхнула, покрутила головою і знову взялася до роботи з надзвичайною статечністю й неквапливістю.
Не знати чому, але вся челядь була переконана, що зайве зволікання не завдасть господині великої прикрості. Аж подив бере, скільки враз нагодилося всяких причин, щоб затягти справу. Один безталанний невдаха примудрився перекинути підливу, і довелось готувати її наново, з усією належною увагою та ретельністю. Тітонька Хлоя прискіпувалась до найменших дрібниць і на всі запити коротко відказувала: вона, мовляв, не подасть на стіл сиру підливу з тієї причини, що комусь там треба когось ловити. Ще один грішник перекинув відро з водою і мусив знову тюпати до криниці, а інший, в свою чергу, упустив на підлогу масло. Час від часу в кухні з’являвся якийсь вісник і хихочучи повідомляв, що містер Гейлі “такий сердитий, аж на стільці ніяк не всидить, і тільки те й робить, що бігає то до вікна, то до дверей”.
– Хай побігає! – обурено мовила тітонька Хлоя.– Ще не те йому буде, коли не схаменеться. Ось прийде його остання година, то побачимо, якої він тоді заспіває.
– Не минути йому пекла, щоб я так жив,– сказав малий Джейк.
– Та й по заслузі! – похмуро докинула тітонька Хлоя.– Він же стільки душ людських занапастив, що й не злічити! – І вона високо піднесла руку з виделкою.
Усі в кухні дуже шанували тітоньку Хлою і пильно дослухалися до кожного її слова. Отож і тепер, коли обід нарешті понесли до їдальні, кухонна челядь мала хвилину дозвілля погомоніти з нею і послухати, що вона скаже.
– Він горітиме в пеклі цілу вічність, правда ж? – спитав Енді.
– Ото б мені подивитись на нього! – докинув малий Джейк.
– Діти!..– раптом пролунав голос, і всі здригнулися.
То був дядько Том. Він тихо зайшов до кухні й стояв у дверях, слухаючи їхню балачку.
– Діти,– сказав він.– Ви самі не тямите, що кажете. Вічність – то страшне слово, жах навіть подумати. Не можна бажати вічної муки ні одній живій істоті.
– А ми й не бажаємо нікому, крім торговців людьми,– озвався Енді.– їм же всі цього бажають, тим проклятим лиходіям.
– Чи не волає проти них сама природа!–вигукнула тітонька Хлоя.– Хто ж, як не вони, одривають немовлят від материнських грудей! Хто, як не вони, забирають і продають малих діточок, що заходяться плачем і чіпляються за материну спідницю! Хто, як не вони, розлучають жінок з чоловіками, дарма що така розлука страшніша від смерті! – промовляла вона крізь сльози.– Та чи мучить їх хоч трішечки совість? Де там! Вони п’ють собі, смалять сигари, а до всього іншого їм байдужісінько! Та коли вже їх чорти не вхоплять, то на що ті чорти й годні?! – І тітонька Хлоя, затуливши обличчя подолом картатого фартуха, гірко заплакала…
– Я радий, що хазяїн не поїхав сьогодні зранку, як намірявся,–сказав Том.–Від цього мені було б куди важче на серці, ніж від того, що він мене продав. Йому воно, може, й нічого, а мені б таки добре краялось серце. Я ж знаю хазяїна змалечку. Та оце бачив його, і тепер мені легше змиритися із своєю недолею. Хазяїн не мав іншої ради, він вирішив правильно. От боюся тільки, що без мене все тут піде шкереберть. Хазяїн не вгледить за всім, як я, не дійде до кожної дрібниці. А слуги в нас хоч і добрі, проте страшенно безтурботні. Ось що мене непокоїть.
У цей час задзеленчав дзвоник, і Тома покликали до вітальні.
– Томе,– лагідно сказав йому господар,– я хочу, щоб ти знав: я поручився за тебе перед цим паном, і якщо тебе не буде на місці, коли ти йому знадобишся, мені доведеться заплатити йому тисячу доларів. Сьогодні він їде у своїх справах, і ти маєш цілий день вільний. Можеш піти собі куди хочеш, друже.
– Дякую, хазяїне,– мовив Том.
– Але добре затям собі це попередження,– докинув торговець,– і не здумай підвести свого пана. Від вас, чорношкірих, тільки того й сподівайся. Якщо ти десь подінешся, я йому й цента не подарую. Коли б він послухав моєї ради, то не довіряв би жодному з вас, бо всі ви ладні вислизнути з рук, мов ті вугрі.
– Хазяїне,– мовив Том, випростуючись,– мені було якраз вісім років, коли стара господиня поклала вас мені на руки, а вам тоді ще й року не минуло. “Оце, Томе,– каже вона до мене,– буде твій молодий хазяїн. Пильно бережи його”. То я вас питаю, хазяїне: чи підводив я вас коли небудь, чи не послухався хоч раз вашого слова!
Містер Шелбі був щиро зворушений, і на очі йому навернулися сльози.
– Мій вірний друже,– відказав він,– усе це правда, і коли б моя воля, я не продав би тебе нізащо в світі.
– І даю тобі моє слово,– докинула місіс Шелбі,– що як тільки буде змога, ми одразу ж викупимо тебе. Дуже прошу вас, шановний,– обернулась вона до Гейлі,– запам’ятайте кому ви його продасте, і повідомте мене, хто його новий хазяїн.
– За мене будьте певні,– відповів торговець.– Може, десь за рік я й сам привезу його сюди цілого та здорового і продам вам назад.
– Тоді я сама вестиму торг, і ви не прогадаєте,– сказала місіс Шелбі.
– Та звісно,– мовив торговець.– Мені ж однаково, чи то збувати їх за водою, чи проти води,– тільки б мати з того зиск. Сякий такий прожиток – оце і все, що мені треба, пані, та, мабуть, і кожен цього хоче.
Містерові й місіс Шелбі аж з душі вернуло від його панібратського тону, проте обоє добре розуміли, що треба стримувати свої почуття. Чим нахабніший і брутальніший ставав торговець, тим дужче боялася місіс Шелбі за Елізу та її хлопчика, вона жахалася від самої думки, що вони можуть потрапити до рук торговця, і, певна річ, тим охочіш вдавалася до всіляких жіночих хитрощів, щоб відвернути його від погоні. Отож вона приязно усміхалася, підтакувала йому, невимушено щебетала і старалася як могла, щоб непомітно затримати його якнайдовше.
О другій годині Сем і Енді привели у двір коней, відпочилих після вранішньої пробіжки.
Ситий обід надихнув Сема на нові подвиги, і тепер його аж роздимало з ревності та догідливого завзяття. Тільки но вгледівши Гейлі, що вийшов надвір, він став велемовно вихвалятися перед Енді: мовляв, тепер, коли він сам узявся до цієї справи, їм напевне поталанить.
– А собак у вашого пана нема? – спитав Гейлі, збираючись сісти на коня.
– Ого, ціла зграя! – радісно вигукнув Сем.– Онде Бруно – це ж такий гавкун! Та й ще хтозна скільки всіляких собак, чи не в кожного негра.
– Тьху! – сказав Гейлі і згадав тих собак таким словом, що Сем тільки пробурмотів:
– Та чого ж би їх отак лаяти…
– Я питаю, чи не держить ваш пан таких собак, щоб ловити негрів. Та де ж би то – звісно, що не держить.
Сем чудово розумів, про що йдеться, але й далі вдавав із себе простодушного.
– Наші собаки всі мають гострий нюх. Як на мене, таких вам і треба, от хіба тільки незвичні вони до ловів.
А так собаки добрячі й до всього здібні, коли їх навчити. Гей, Бруно! – гукнув він і свиснув до величезного ньюфаундленда, що важким вистрибом подався до них.
– А нехай тобі чорт! – вилаявся Гейлі, скочивши в сідло.– Ану хутчій залазь на коня!
Сідаючи на коня, Сем примудрився мимохідь лоскотнути Енді, і той залився сміхом. Гейлі розлючено замахнувся на нього гарапником.
– Дивуюсь я з тебе, Енді,– дуже серйозно промовив Сем.– Тут така поважна справа, Енді, а тобі все смішки. Хіба ж так треба помагати панові?
– Поїдемо навпростець до річки,– рішуче сказав Гейлі, коли вони виїхали з маєтку.– Знаю я їхні звичаї: мерщій на той берег!
– Атож,– озвався Сем,– це вже як є. Пан Гейлі наче у воду дивиться. Та до річки дві дороги – є пряма, а є бічна. То котрою пан зволить їхати?
Енді здивовано зиркнув на Сема, дуже вражений цим новим географічним відкриттям, одначе й собі любісінько заходився розводитись про ті дві дороги.
– Звісно, як на мене,– сказав Сем,– то Ліззі мала б піти бічною дорогою, бо там менше ходить людей.
Гейлі був стріляний горобець і вважав, що його так просто не обдуриш, проте й він схилявся до такої думки.
– Вам тільки повір, брехуни ви бісові! – замислено мовив він по хвилі роздуму.
Серйозний і заклопотаний тон, яким були сказані ці слова, так насмішив Енді, що він, трохи відставши, аж затрусився з реготу і мало не падав з коня, тим часом як Семове обличчя зберігало вираз цілковитої серйозності.
– Авжеж,– докинув він,– як пан скаже, так і буде. Коли панові воля, можна поїхати й прямою дорогою, нам воно байдуже. Та я й сам оце подумав, що пряма дорога напевне краща.
– Ну звісно ж, вона подалась безлюдною дорогою,– промовив Гейлі, міркуючи вголос і пускаючи повз вуха Семові слова.
– Ой, не кажіть,– озвався Сем.– Від тих жінок ніколи не знаєш, чого сподіватися. Ти собі міркуєш, що вони вчинять так, а вони здебільшого чинять якраз навпаки. Така вже їхня вдача. Отож, коли гадаєш, що вони пішли одною дорогою, сам іди другою, і там їх неодмінно заскочиш. І як я собі гадаю, що Ліззі гайнула путівцем, то нам таки доконче треба податися великою дорогою.
Це глибокодумне зауваження щодо природи жіноцтва, як видно, не дуже переконало Гейлі на користь великої дороги, і він рішуче заявив, що поїде путівцем, а тоді спитав Сема, коли вони туди дістануться.
– Та тут недалечко,– відказав Сем, крадькома підморгуючи до Енді, а тоді поважно додав: – От тільки я подумав добре і тепер зовсім уже певен, що нам не слід туди їхати. Я ж ніколи й не був на тій дорозі. Вона там така безлюдна, що ми ще, гляди, заблукаємо і заїдемо хтозна куди.
– І все ж,– сказав Гейлі,– я поїду цією дорогою.
– А ще, пригадую, колись я чув, що десь біля струмка путівець увесь перегороджений. Правда ж, Енді?
Енді не знав напевне; він, мовляв, лише чув від інших про ту дорогу, а сам ніколи нею не їздив. Одне слово, нічого сказати він не може.
Гейлі, який звик до брехні і з двох певних вигадок завжди обирав імовірнішу, розважив, що все говорить на користь того путівця. Він гадав, що спершу Сем прохопився про нього ненароком, а тепер схаменувся і відчайдушно бреше, щоб відвернути небезпеку від Елізи.
Отож, коли Сем нарешті показав йому ту дорогу, він швидко поскакав уперед. Сем і Енді подалися за ним. ч То була справді дорога, що колись давно вела до річки, але вже багато років, відтоді як проклали новий шлях, нею ніхто не їздив. Десь із годину там можна було вільно їхати верхи, а далі шлях перетинали фермерські будівлі та паркани. Сем добре знав про це; що ж до Енді, то він і не чув про ту дорогу – так давно була вона занедбана. Отож він їхав собі покірливо й сумирно, лише вряди годи голосно нарікаючи на те, що дорога “достобіса нерівна”, як на хвору ногу його Джеррі.
– Ану годі вже! – обізвався Гейлі.– Знаю я ваші штуки. Хоч би що ви базікали, а я з цієї дороги не зверну. То ви мені замовкніть!
– Панові краще знати, якою дорогою їхати,– слухняно мовив Сем і водночас так значливо підморгнув до Енді, що той насилу стримав регіт.
Сем був у чудовому гуморі. Вдаючи, ніби пильно вдивляється перед себе, він раз по раз щось вигукував: то йому ввижалася десь на далекому пагорбі “жіноча
головам, то він обертався до Енді, питаючись, “чи то не Ліззі отам в уголовинці”,– і щоразу це траплялося в таких незручних місцях дороги, де ніяк не випадало поганяти швидше, тож Гейлі весь час аж нетямився з люті.
Проїхавши близько години тією дорогою, вершники спустилися з узгірка і на всьому скаку вперлися просто в садибу якогось заможного фермера. Навколо не видно було ані душі живої – всі працювали в полі,– та досить було одного погляду на велику стодолу, яка перетинала дорогу, щоб збагнути: далі їхати нема куди.
– А що я казав панові! – вигукнув Сем, вдаючи невинно ображеного.– Де ж би то приїжджій людині знати місцевість краще від хлопця, що тут таки народився й виріс!
– Ах ти ж бісова душа! – вилаявся Гейлі.– То ти все знав наперед!
– Хіба ж я не казав вам, що знаю? Та ви мені не повірили. Я ж казав, що все тут перегороджено і що нам не проїхати. Осьде й Енді чув.
Істина була надто очевидна, і торговець, не маючи чим заперечити, мусив прикусити язика. Всі троє повернули назад і поїхали шукати пряму дорогу.
Через усі ті затримки вершники дісталися до прибережного містечка аж тоді, коли Елізин хлопчик уже чи не з годину спав у тамтешньому заїзді. Еліза стояла біля вікна й дивилася в інший бік, та Семові гострі очі помітили її ще здаля. Гейлі й Енді їхали трохи позаду. Одначе і в цю критичну мить Сем не розгубився: удавши, ніби в нього з голови здуло бриль, він голосно зойкнув, і Еліза злякано відсахнулась. Вершники чвалом промчали повз вікно і спинилися біля передніх дверей.
Елізі здалося, що за одну ту хвилю вона прожила тисячу життів. Кімнатка, в якій вона була, мала ще одні двері, що виходили до річки. Еліза схопила дитину і чимдуж збігла з ганку. Торговець побачив її лише тоді, коли вона вже зникала за прибережним схилом. Він зіскочив з коня і, голосно гукнувши до Сема й Енді, кинувся за нею, мов хорт за оленицею. Не тямлячи себе з жаху, Еліза мчала вперед, ледь торкаючись ногами землі, і за мить була вже біля самої води. Погоня наступала їй на п’яти. Вся напружившись у відчайдушному пориванні, вона дико вереснула і за одним стрибком перелетіла через каламутний потік, що вирував між берегом і кригою. То був шалений стрибок, можливий лише в нападі безумства чи розпачу. Гейлі, Сем і Енді аж скрикнули і мимоволі затулили обличчя руками.
Величезна зеленкувата крижина, на яку скочила Еліза, нахилилась і затріщала, та вона не затрималась на ній ані миті. З відчайдушним криком, гнана страхом і розпачем, вона перестрибувала з крижини на крижину,– спотикалася, мало не падала, ковзалась і знову зводилася на рівні ноги!.. Черевики злетіли в неї з ніг, від панчіх зосталися самі клапті, за кожним скоком на кризі лишалися криваві сліди, та вона нічого того не бачила, нічого не відчувала, аж доки перед її очима невиразно, мов уві сні, забовванів протилежний берег, і якийсь чоловік допоміг їй вийти на суходіл.
– Ну й хоробра ж ти, дівчино, хоч я й не знаю, хто ти! – захоплено мовив він.
Еліза впізнала його: той чоловік мав ферму в сусідстві з її колишньою домівкою.
– Ой містере Сімс! Рятуйте мене, благаю вас, рятуйте! Сховайте мене десь! – вигукнула вона.
– Овва, що я бачу! – здивувався чоловік.– Та це ж дівчина з маєтку Шелбі!
– Моя дитина… оцей хлопчик… Пан продав його!.. Онде його новий хазяїн,– промовила Еліза, показуючи на кентуккійський берег.– О містере Сімс, ви теж маєте синочка…
– Еге ж, маю,– відказав чоловік, грубувато лагідно тягнучи її на крутий берег.– До того ж ти справді хоробра дівчина. А мені такі до душі. ,
Коли вони вибрались нагору, чоловік спинився.
– Я б залюбки допоміг тобі,– сказав він,– та не маю де тебе прихистити. Найбільше, що я можу, це порадити тобі піти отуди…– І він показав на великий білий будинок, що стояв окремо від інших на головній вулиці містечка.– Іди туди, там живуть добрі люди. Нічого не бійся, вони тобі допоможуть – їм це не первина.
– Не знаю, як вам і дякувати,– зворушено мовила Еліза.
– Та пусте, нема за що,– відказав чоловік.– Нічого я такого не зробив.
– І дуже вас прошу, пане, не кажіть про мене нікому!
– Як тобі не сором, дівчино! За кого ти мене маєш? Певно, що не скажу,– відповів чоловік.– А тепер іди собі. Ти славна, розумна дівчина. Так, ти заслужила свою волю, отож матимеш її.
Еліза притиснула до грудей дитину і швидкою впевненою ходою рушила вперед. Чоловік стояв і дивився їй услід.
– Певно, Шелбі сказав би, що сусідові так чинити негоже, але що я мав діяти? – мовив він сам до себе.–Ну, то нехай і він одплатить мені тим самим, як застукає десь котру з моїх негритянок. Не можу я бачити, як тих нещасних переслідують з хортами, а вже щоб цькувати їх самому, то нізащо в світі. Та й з якої б то речі я мав ловити чужих невільників?..
Отак міркував собі той небагатий і простосердий кентуккієць, що не дуже знався на законах своєї країни і через те вчинив так, як підказало йому сумління. Коли б він був багатший та освіченіший, то, мабуть, вчинив би інакше.
Тим часом Гейлі, зовсім ошелешений, спостерігав сю ту сцену, аж поки Еліза зникла з очей на високому протилежному березі. Тоді він обернувся і запитливо подивився на Сема й Енді.
– Оце тобі маєш! – мовив Сем.
– Не дівка, а справжній гаспид,–сказав Гейлі.– Стрибала, мов та дика кішка!
– Та вже ж,– пробурмотів Сем, чухаючи потилицю.– Надіюсь, пан не загадає і нам пуститися тою дорогою. Бо, як правду казати, мені воно не світить, аж ніяк! – І Сем голосно пирхнув.
– То ти ще й смієшся! – гримнув на нього торговець.
– Нехай пан мені дарує, бо несила вже терпіти,– озвався Сем, даючи нарешті волю довго тамованому захвату.– Вона ж так кумедно стрибала по тих крижинах– плиг!… скік!.. А крига – хрясь! А вона знову– плиг!.. льоп!.. Ото була чудасія!
І Сем з Енді зареготали так, що їм аж сльози з очей покотилися.
– Ось ви мені зараз на кутні засмієтеся! – люто вигукнув торговець, заміряючись на них гарапником.
Та вони спритно ухилилися, з криком збігли нагору і, перш ніж Гейлі кинувся за ними, скочили на коней.
– Бувайте здорові, ласкавий пане! – дуже поважно промовив Сем.– Мабуть, хазяйка вже хтозна як тривожиться за Джеррі. А панові Гейлі ми однаково більше не потрібні. Хазяйка не подарувала б нам, коли б ми погнали наших коней на отой місток, яким подалася Ліззі!
Він жартівливо тицьнув Енді в бік, І обидва швидко поскакали геть; лиш перекоти їхнього сміху долинули здаля за вітром.
