«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» читати повністю онлайн українською мовою роман Оскара Уайльда, який був написаний у 1890 році. Переклад – Гнатюк Олег.

«Портрет Доріана Грея» читати повністю

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

ПЕРЕДМОВА

Митець є творцем прекрасних речей. Виявляти мистецтво й приховувати митця — ось мета мистецтва.

Критик — це той, хто здатен передати своє враження від прекрасного в іншій формі або за допомогою іншого матеріалу.

Найвища, як і найнижча, форма критики є різновидом автобіографії.

Ті, хто знаходить потворний зміст у прекрасних речах, — зіпсовані люди, позбавлені чарівності.

Це вада.

Ті ж, хто знаходить прекрасний зміст у прекрасних речах, — люди освічені й витончені. Для них є надія.

Вони — обрані, для яких прекрасні речі означають лише Красу.

Не існує моральних або аморальних книжок. Книжки бувають або добре написані, або погано написані. І тільки.

Неприязнь дев’ятнадцятого століття до реалізму — це лють Калібана, який побачив у дзеркалі власне обличчя.

Неприязнь дев’ятнадцятого століття до романтизму — це лють Калібана, який не побачив у дзеркалі власного обличчя.

Моральне життя людини є частиною тематики митця, проте моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалого засобу вираження. Жоден митець не прагне щось доводити.

Навіть істинні речі можна довести.

Жоден митець не має етичних уподобань. Етична упередженість у митця є непростимою манірністю стилю.

Жоден митець не буває хворобливо-збоченим. Митець здатен виразити все.

Думка і мова для митця є знаряддями мистецтва.

Порок і чеснота для митця є матеріалом мистецтва.

З погляду форми взірцем усіх мистецтв є мистецтво музиканта. З погляду почуття взірцем є майстерність актора.

Усяке мистецтво водночас є поверхнею і символом. Ті, хто намагається проникнути під поверхню, роблять це на власний ризик.

Ті, хто читає символ, також роблять це на власний ризик.

Насправді мистецтво відображає не життя, а глядача. Розмаїття думок про твір мистецтва свідчить про те, що цей твір новий, складний і сповнений життя.

Коли критики не погоджуються між собою, митець перебуває в злагоді із самим собою.

Ми можемо пробачити людині створення корисної речі, якщо тільки вона не захоплюється нею. Єдине виправдання для створення непотрібної речі полягає в тому, що нею захоплюються безмежно.

Усяке мистецтво є цілком непрактичним.

ОСКАР ВАЙЛЬД.

«Портрет Доріана Грея» Розділ 1

Майстерня була наповнена густим ароматом троянд, а коли легкий літній вітерець ворушив крони дерев у саду, крізь відчинені двері долинав насичений запах бузку або ніжні пахощі рожевоквітного глоду.

Із кутка дивана, вкритого перськими сідельними подушками, на якому, за своєю звичкою, лежав і курив незліченні цигарки Лорд Генрі Воттон, можна було розгледіти золотавий блиск солодких, мов мед, квітів бобівника. Його тремтливі гілки здавалися майже нездатними витримати тягар такої полум’яної краси. Час від часу химерні тіні птахів, що пролітали повз, ковзали по довгих шторах із тусорового шовку, натягнутих перед величезним вікном, створюючи миттєвий японський ефект і нагадуючи йому про тих блідих художників Токіо з обличчями кольору нефриту, які засобами мистецтва, приреченого на нерухомість, прагнуть передати відчуття швидкості та руху. Похмуре дзижчання бджіл, що прокладали собі шлях крізь високу нескошену траву або з монотонною наполегливістю кружляли навколо припорошених пилом позолочених вусиків розлогої жимолості, робило тишу ще гнітючішою. Приглушений гул Лондона нагадував протяжну басову ноту далекого органа.

У центрі кімнати, закріплений на вертикальному мольберті, стояв портрет на повний зріст надзвичайно вродливого юнака, а трохи далі перед ним сидів сам художник — Безіл Голворд, чиє раптове зникнення кілька років тому викликало свого часу такий суспільний резонанс і породило стільки дивних здогадів.

Коли живописець дивився на шляхетну й прекрасну постать, яку так майстерно відтворив у своєму мистецтві, його обличчям пробігла усмішка задоволення і, здавалося, ось-ось мала затриматися надовго. Але він раптом здригнувся, підвівся й, заплющивши очі, притиснув пальці до повік, ніби намагався замкнути у своїй свідомості якийсь дивний сон, від якого боявся прокинутися.

— Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраще з усього, що ти коли-небудь створив, — ліниво промовив Лорд Генрі. — Ти неодмінно мусиш наступного року виставити її в Ґровенорській галереї. Академія надто велика й надто вульгарна. Щоразу, коли я там бував, або людей було стільки, що я не міг роздивитися картини, а це жахливо, або картин було стільки, що я не міг роздивитися людей, а це ще гірше. Ґровенор — єдине місце, яке справді варте уваги.

— Не думаю, що надсилатиму його будь-куди, — відповів художник, відкидаючи голову назад тим дивакуватим рухом, який колись так смішив його друзів в Оксфорді. — Ні, нікуди не надсилатиму.

Лорд Генрі здивовано підняв брови й подивився на нього крізь тонкі блакитні кільця диму, що вибагливими завитками здіймалися від його важкої цигарки, просоченої опіумним ароматом.

— Не надсилатимеш нікуди? Любий друже, але чому? Невже маєш якусь причину? Які ж ви дивні люди, художники! Ви готові на все заради слави. А щойно здобудете її, одразу прагнете позбутися. Це нерозумно, бо в світі є лише одна річ гірша за те, коли про тебе говорять, — це коли про тебе не говорять зовсім. Такий портрет підніс би тебе далеко над усіма молодими митцями Англії й змусив би старших згоряти від заздрощів, якщо старі люди взагалі ще здатні на якісь почуття.

— Я знаю, що ти сміятимешся з мене, — відповів художник, — але я справді не можу його виставляти. Я вклав у нього надто багато самого себе.

Лорд Генрі розлігся на дивані й розсміявся.

— Так, я знав, що ти сміятимешся. Але це чиста правда.

— Надто багато самого себе? Слово честі, Безіле, я й не підозрював, що ти такий марнославний. І, щиро кажучи, не бачу жодної схожості між тобою — з твоїм суворим, мужнім обличчям і вугільно-чорним волоссям — та цим юним Адонісом, який виглядає так, ніби його створено зі слонової кістки та пелюсток троянд. Та годі, любий Безіле, він — справжній Нарцис, а ти… ну, звісно, маєш розумний вираз обличчя і все таке. Але краса, справжня краса, закінчується там, де починається інтелектуальний вираз. Інтелект сам по собі є різновидом перебільшення і руйнує гармонію будь-якого обличчя. Варто людині сісти й замислитися — і вона перетворюється на самий ніс, або самий лоб, або ще на щось жахливе. Подивися на успішних людей у будь-якій ученій професії. Які ж вони бездоганно потворні! За винятком, звісно, духовенства. Але в Церкві не думають. Єпископ і вісімдесятирічним повторює те, що йому сказали говорити у вісімнадцять років, і тому, цілком природно, завжди має напрочуд приємний вигляд.

Твій загадковий молодий приятель, імені якого ти мені ніколи не називав, але чий портрет мене справді зачаровує, ніколи не думає. Я в цьому абсолютно певен. Це якесь прекрасне бездумне створіння, яке мало б завжди бути тут узимку, коли нам бракує квітів для милування, і завжди бути тут улітку, коли нам потрібно щось, здатне охолодити наш інтелект. Не тіш себе ілюзіями, Безіле: ти анітрохи на нього не схожий.

— Ти мене не розумієш, Гаррі, — відповів художник. — Звичайно, я не схожий на нього. Я це чудово знаю. Власне, мені було б прикро бути на нього схожим. Ти знизуєш плечима? Але я кажу правду. У будь-якій фізичній чи розумовій винятковості є певна фатальність — та сама фатальність, яка, здається, переслідує в історії невпевнені кроки королів. Краще не відрізнятися від інших людей. Потворним і дурним у цьому світі живеться найкраще. Вони можуть спокійно сидіти й витріщатися на виставу життя. Якщо вони не знають радості перемоги, то принаймні позбавлені знання поразки. Вони живуть так, як усім нам слід було б жити: безтурботно, байдуже й без тривог. Вони не приносять загибелі іншим і самі не зазнають її від чужих рук. Твоє становище і багатство, Гаррі; мій розум, якщо він чогось вартий; моє мистецтво, хай би якою була його цінність; врода Доріана Грея — усі ми заплатимо за дари, які дали нам боги, заплатимо страшною ціною.

— Доріан Грей? Це його ім’я? — запитав Лорд Генрі, переходячи майстерню в напрямку Безіла Голворда.

— Так, його звуть Доріан Грей. Я не збирався називати тобі його ім’я.

— Але чому?

— О, я не можу цього пояснити. Коли людина мені надзвичайно подобається, я нікому не називаю її імені. Це все одно що віддати частинку її самої. Я полюбив таємниці. Мабуть, це єдине, що ще здатне зробити сучасне життя загадковим і чарівним. Найзвичайніша річ стає принадною, якщо лише її приховати. Тепер, коли я їду з міста, ніколи не кажу своїм близьким, куди вирушаю. Якби сказав, то втратив би все задоволення. Напевно, це безглузда звичка, але чомусь вона додає моєму життю чимало романтики. Гадаю, ти вважаєш мене через це страшенним дурнем?

— Аж ніяк, — відповів Лорд Генрі. — Аж ніяк, любий Безіле. Здається, ти забуваєш, що я одружений, а вся принадність шлюбу полягає в тому, що він робить життя, побудоване на взаємному ошуканстві, абсолютно необхідним для обох сторін. Я ніколи не знаю, де перебуває моя дружина, а моя дружина ніколи не знає, чим займаюся я. Коли ми зустрічаємося — а ми все ж іноді зустрічаємося, коли вечеряємо десь разом або їдемо до герцога, — ми з найсерйознішими обличчями розповідаємо одне одному найдурніші вигадки. Моя дружина робить це чудово — значно краще за мене. Вона ніколи не плутається в датах, а я плутаюся завжди. Але коли вона все ж викриває мене, то зовсім не влаштовує сцен. Іноді мені навіть хочеться, щоб влаштувала, але вона лише сміється з мене.

— Мені не подобається, як ти говориш про своє подружнє життя, Гаррі, — сказав Безіл Голворд, повільно прямуючи до дверей, що вели до саду. — Я переконаний, що насправді ти дуже добрий чоловік, але тобі неймовірно соромно за власні чесноти. Ти надзвичайна людина. Ти ніколи не кажеш нічого морального, але й ніколи не робиш нічого поганого. Твій цинізм — лише поза.

— Бути природним — це теж лише поза, і до того ж найдратівливіша з усіх, які я знаю, — вигукнув Лорд Генрі зі сміхом.

І обоє молодих чоловіків разом вийшли до саду й умостилися на довгій бамбуковій лаві, що стояла в затінку високого лаврового куща. Сонячне світло ковзало по блискучому листю. У траві тремтіли білі ромашки.

Після недовгої паузи Лорд Генрі витягнув годинник.

— Боюся, мені вже час іти, Безіле, — промовив він, — але перш ніж піду, наполягаю, щоб ти відповів на запитання, яке я поставив тобі деякий час тому.

— Яке саме? — запитав художник, не зводячи очей із землі.

— Ти чудово знаєш.

— Не знаю, Гаррі.

— Гаразд, тоді скажу. Я хочу, щоб ти пояснив мені, чому не бажаєш виставляти портрет Доріана Грея. Я хочу почути справжню причину.

— Я вже сказав тобі справжню причину.

— Ні, не сказав. Ти заявив, що вклав у нього надто багато самого себе. Це по-дитячому.

— Гаррі, — сказав Безіл Голворд, дивлячись йому просто в очі, — кожен портрет, написаний із почуттям, є портретом художника, а не того, хто позує. Натурник — лише випадок, лише привід. Художник відкриває не його; навпаки, саме себе він відкриває на розфарбованому полотні. Причина, з якої я не хочу виставляти цей портрет, полягає в тому, що я боюся: в ньому я показав таємницю власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

— І що ж це за таємниця? — запитав він.

— Я тобі розповім, — відповів Голворд.

Та раптом на його обличчі з’явився вираз розгубленості.

— Я весь увага, Безіле, — вів далі його співрозмовник, пильно поглядаючи на нього.

— О, тут насправді майже нічого розповідати, Гаррі, — відповів художник. — І я боюся, що ти навряд чи мене зрозумієш. Можливо, навіть не повіриш.

Лорд Генрі всміхнувся, нахилився, зірвав із трави ромашку з рожевуватими пелюстками й уважно роздивився її.

— Я цілком певен, що зрозумію, — відповів він, вдивляючись у маленький золотавий диск, оточений білими пелюстками. — А щодо віри, то я здатен повірити в будь-що, якщо тільки це досить неймовірне.

Вітер струсив із дерев кілька квіток, і важкі грона бузку, схожі на скупчення зірок, ліниво коливалися в м’якому повітрі. Біля стіни зацвіркотів коник, а повз пропливла довга тонка бабка, немов синя нитка на коричневих прозорих крилах.

Лорд Генрі відчував, ніби чує биття серця Безіла Голворда, і з цікавістю чекав, що буде далі.

— Уся історія дуже проста, — сказав художник після певної мовчанки. — Два місяці тому я був на одному велелюдному прийомі у Леді Брендон. Ти ж знаєш: нам, бідним митцям, час від часу доводиться з’являтися в товаристві, аби нагадувати публіці, що ми не дикуни. Як ти колись сказав, у фраку та білій краватці будь-хто, навіть біржовий маклер, може здобути репутацію цивілізованої людини. Так от, коли я пробув у салоні хвилин десять, розмовляючи з огрядними, надмірно вбраними вдовами та нестерпно нудними академіками, я раптом відчув, що хтось на мене дивиться. Я напівобернувся й уперше побачив Доріана Грея.

Коли наші погляди зустрілися, я відчув, що блідну. Мене охопило дивне почуття страху. Я зрозумів, що опинився віч-на-віч із людиною, чия особистість була настільки чарівною, що, якби я дозволив їй впливати на мене, вона поглинула б усю мою натуру, усю мою душу, навіть саме моє мистецтво. Я не хотів жодного зовнішнього впливу у своєму житті. Ти сам знаєш, Гаррі, який я незалежний за вдачею. Я завжди був господарем самому собі; принаймні був ним до зустрічі з Доріаном Греєм. А потім… але я не знаю, як це пояснити тобі.

Щось ніби підказувало мені, що я стою на порозі страшної життєвої кризи. У мене було дивне відчуття, ніби Доля приготувала для мене і вишукані радощі, і вишукані страждання. Мені стало страшно, і я повернувся, щоб покинути салон. Зробити це мене спонукало не сумління, а радше певне боягузтво. Я зовсім не ставлю собі в заслугу цю спробу втечі.

— Совість і боягузтво — насправді одне й те саме, Безіле. Совість — це лише комерційна назва фірми. Ось і все.

— Я в це не вірю, Гаррі, і не думаю, що ти сам у це віриш. Хай там яким був мій мотив — а можливо, це була гордість, бо тоді я був дуже гордою людиною, — я таки попрямував до дверей. І саме там, звичайно ж, наштовхнувся на Леді Брендон.

«Ви ж не збираєтеся так швидко втекти, містере Голворде?» — верескнула вона.

Ти ж знаєш її дивовижно пронизливий голос?

— Так. У ній є все від павича, окрім краси, — відповів Лорд Генрі, розриваючи ромашку на шматочки своїми довгими нервовими пальцями.

— Я ніяк не міг її позбутися. Вона почала знайомити мене з особами королівської крові, людьми, увінчаними орденами та стрічками, і літніми дамами у велетенських тіарах та з носами, схожими на дзьоби папуг. Вона називала мене своїм найдорожчим другом. До того я бачив її лише раз, але їй раптом спало на думку зробити з мене знаменитість. Здається, якась моя картина тоді мала великий успіх або принаймні про неї багато теревенили в дешевих газетках, що й становить у дев’ятнадцятому столітті мірило безсмертя.

І раптом я опинився віч-на-віч із тим молодим чоловіком, чия особистість так дивно мене схвилювала. Ми стояли зовсім близько, майже торкалися одне одного. Наші погляди знову зустрілися. Це було необачно з мого боку, але я попросив Леді Брендон представити мене йому. Втім, можливо, це було не так уже й необачно. Насправді це було неминуче. Ми заговорили б одне з одним навіть без жодного представлення. Я в цьому певен. Пізніше Доріан сам сказав мені про це. Він також відчув, що нам судилося познайомитися.

— І як же Леді Брендон представила тобі цього дивовижного юнака? — запитав його співрозмовник.

— Ти ж знаєш її звичку давати блискавичні характеристики всім своїм гостям. Пам’ятаю, як вона підвела мене до одного войовничого червонощокого старого джентльмена, обвішаного орденами та стрічками, і почала шипіти мені на вухо трагічним шепотом, який, без сумніву, було чудово чути всім присутнім у кімнаті, якісь найдивовижніші подробиці про нього. Я просто втік. Мені подобається самому відкривати для себе людей. Але Леді Брендон поводиться зі своїми гостями точнісінько так, як аукціоніст поводиться зі своїм товаром. Вона або пояснює їх до останньої дрібниці, або розповідає все, крім того, що справді хотілося б знати.

— Бідолашна Леді Брендон! Ти занадто суворий до неї, Гаррі, — байдуже мовив Голворд.

— Любий друже, вона намагалася створити літературно-мистецький салон, а спромоглася лише відкрити ресторан. Як же я можу нею захоплюватися? Але скажи мені, що вона сказала про містера Доріана Грея?

— О, щось на кшталт: «Чарівний хлопець. Його бідна матуся і я були просто нерозлучні. Геть забула, чим він займається… Боюся, що він… нічим не займається… А, ні, пригадала — грає на фортепіано. Чи, може, на скрипці, любий містере Грей?»

Ми обоє не змогли стримати сміху і відразу стали друзями.

— Сміх — зовсім непоганий початок дружби і, безперечно, найкраще її завершення, — сказав молодий лорд, зриваючи ще одну ромашку.

Голворд похитав головою.

— Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, — тихо промовив він, — як, зрештою, і що таке ворожнеча. Тобі подобаються всі люди; тобто, якщо висловитися точніше, ти до всіх однаково байдужий.

— Яка жахлива несправедливість з твого боку! — вигукнув Лорд Генрі, відкинувши капелюха назад і дивлячись угору на маленькі хмаринки, що, мов розпущені пасма блискучого білого шовку, пливли по заглибленій бірюзі літнього неба. — Так, неймовірна несправедливість. Я роблю величезну різницю між людьми. Друзів я обираю за красу, знайомих — за доброчесність, а ворогів — за розум. Людина не може бути надто обережною у виборі своїх ворогів. Серед моїх немає жодного дурня. Усі вони люди неабиякого інтелекту, і саме тому всі мене цінують. Чи не занадто це марнославно з мого боку? Гадаю, що таки трохи марнославно.

— Думаю, що так, Гаррі. Але за твоєю класифікацією я, виходить, лише знайомий.

— Любий мій Безіле, ти набагато більше, ніж просто знайомий.

— І значно менше, ніж друг. Щось на кшталт брата, мабуть?

— О, брати! Я не люблю братів. Мій старший брат ніяк не хоче помирати, а молодші, здається, не роблять нічого іншого.

— Гаррі! — вигукнув Голворд, насупившись.

— Любий друже, я не зовсім серйозний. Але нічого не можу вдіяти зі своєю неприязню до родичів. Гадаю, це походить від того, що ніхто з нас не може стерпіти, коли інші люди мають ті самі вади, що й ми самі. Я цілком розумію обурення англійської демократії тим, що вона називає пороками вищих класів. Народні маси вважають, що пияцтво, дурість і аморальність мають бути їхньою виключною власністю, і якщо хтось із нас поводиться як дурень, то ніби браконьєрствує на їхній території. Коли бідолашний Саутворк опинився в суді у справах про розлучення, їхнє обурення було просто величним. І все ж я не думаю, що бодай десята частина пролетаріату живе бездоганно.

— Я не погоджуюся ані з єдиним словом із того, що ти сказав. І більше того, Гаррі, я певен, що й ти сам не погоджуєшся.

Лорд Генрі погладив свою загострену каштанову борідку й постукав носком лакованого черевика по землі, тримаючи в руках ебенову тростину з китицею.

— Який же ти англієць, Безіле! Це вже вдруге ти робиш мені таке зауваження. Коли висловлюєш якусь думку справжньому англійцеві — а це завжди ризикована справа, — він ніколи не замислюється над тим, правильна вона чи хибна. Єдине, що для нього має значення, — чи вірить у неї сам той, хто її висловлює. Насправді ж цінність ідеї не має жодного стосунку до щирості людини, яка її висловлює. Ба більше, найімовірніше, що чим менш щира людина, тим чистіше інтелектуальною буде її думка, адже тоді вона не буде забарвлена ані її потребами, ані бажаннями, ані упередженнями.

Втім, я не маю наміру обговорювати з тобою політику, соціологію чи метафізику. Люди мені подобаються більше, ніж принципи, а люди без принципів подобаються мені понад усе на світі. Розкажи мені ще про містера Доріана Грея. Як часто ти його бачиш?

— Щодня. Я не зміг би бути щасливим, якби не бачив його щодня. Він абсолютно необхідний мені.

— Як дивно! Я завжди думав, що тобі ніколи не буде дороге нічого, окрім мистецтва.

— Тепер він і є для мене всім моїм мистецтвом, — серйозно відповів художник. — Іноді мені здається, Гаррі, що в історії світу існують лише дві епохи, які справді мають значення. Перша — поява нового засобу для мистецтва, друга — поява нової особистості для мистецтва. Тим, чим винайдення олійного живопису стало для венеційців, чим обличчя Антиноя стало для пізньої грецької скульптури, тим колись для мене стане обличчя Доріана Грея.

Справа не лише в тому, що я пишу з нього картини, роблю з нього малюнки чи ескізи. Звісно, я робив усе це. Але він означає для мене набагато більше, ніж модель чи натурник. Я не скажу, що незадоволений тим, що створив завдяки йому, або що його краса така, яку мистецтво не здатне виразити. Немає нічого, чого мистецтво не могло б виразити. І я знаю, що роботи, які я створив після зустрічі з Доріаном Греєм, — добрі роботи, найкращі в моєму житті.

Але якимось дивним чином — цікаво, чи зрозумієш ти мене? — його особистість підказала мені цілком нову манеру в мистецтві, цілком новий стиль. Я бачу речі інакше, думаю про них інакше. Тепер я можу відтворювати життя так, як раніше було приховано від мене. «Мрія про форму в дні думки» — хто це сказав? Не пам’ятаю. Але саме цим став для мене Доріан Грей.

Сама лише видима присутність цього юнака — а він здається мені не більше ніж хлопцем, хоча насправді йому вже за двадцять, — сама лише його присутність… Ах, чи можеш ти уявити, що це означає? Несвідомо він окреслює для мене обриси нової художньої школи — школи, у якій поєднаються вся пристрасть романтичного духу й уся досконалість духу еллінського. Гармонія душі й тіла — як багато це означає! У своєму безумстві ми розділили їх і винайшли реалізм, який став вульгарним, та ідеалізм, який став порожнім.

Гаррі! Якби ти тільки знав, ким є для мене Доріан Грей! Пам’ятаєш той мій пейзаж, за який Еґню пропонував мені величезні гроші, але з яким я не захотів розлучитися? Це одна з найкращих речей, які я будь-коли створив. І знаєш чому? Тому що, поки я його писав, Доріан Грей сидів поруч зі мною. Від нього до мене перейшов якийсь тонкий вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісі те диво, якого завжди шукав і завжди не міг знайти.

— Безіле, це неймовірно! Я мушу побачити Доріана Грея.

Голворд підвівся з лави й почав ходити садом. Через деякий час він повернувся.

— Гаррі, — сказав він, — Доріан Грей для мене лише художній мотив. Ти можеш не побачити в ньому нічого особливого. Я ж бачу в ньому все. Він ніколи не буває настільки присутнім у моїх роботах, як тоді, коли його образу в них немає. Як я вже казав, він є натяком на нову манеру. Я знаходжу його в вигинах певних ліній, у красі та тонкощах окремих барв. Ось і все.

— Тоді чому ти не хочеш виставляти його портрет? — запитав Лорд Генрі.

— Тому що, сам того не бажаючи, я вклав у нього вираз усього цього дивного художнього поклоніння, про яке, зрозуміло, ніколи не говорив самому Доріанові. Він нічого про це не знає. І ніколи не дізнається. Але світ може здогадатися. А я не збираюся оголювати свою душу перед їхніми поверховими й допитливими очима. Моє серце ніколи не опиниться під їхнім мікроскопом. У цій роботі занадто багато мене самого, Гаррі, занадто багато мене самого!

— Поети не такі прискіпливі, як ти. Вони чудово знають, наскільки корисною для публікації буває пристрасть. У наші дні розбите серце здатне витримати чимало перевидань.

— Саме за це я їх і ненавиджу! — вигукнув Голворд. — Митець повинен створювати прекрасні речі, але не вкладати в них нічого зі свого особистого життя. Ми живемо в епоху, коли люди ставляться до мистецтва так, ніби воно є різновидом автобіографії. Ми втратили абстрактне відчуття краси. Одного дня я покажу світові, що це таке. І саме тому світ ніколи не побачить мого портрета Доріана Грея.

— Думаю, ти помиляєшся, Безіле, але сперечатися не буду. Сперечаються лише ті, хто інтелектуально заблукав. Скажи мені, Доріан Грей дуже до тебе прив’язаний?

Художник на кілька митей замислився.

— Він мене любить, — відповів він після паузи. — Я знаю, що любить. Звичайно, я жахливо йому лестю. Дивна річ, але мені приносить задоволення говорити йому те, про що я наперед знаю, що потім шкодуватиму. Зазвичай він надзвичайно милий зі мною, і ми сидимо в майстерні, розмовляючи про тисячі речей. Але іноді він буває страшенно бездумним і, здається, отримує справжню насолоду від того, що завдає мені болю. Тоді, Гаррі, я відчуваю, що віддав усю свою душу людині, яка ставиться до неї як до квітки в петлиці, як до прикраси для власного марнославства, як до оздоби літнього дня.

— Літні дні, Безіле, мають звичку затримуватися надовго, — пробурмотів Лорд Генрі. — Можливо, ти втомишся раніше за нього. Сумно про це думати, але немає сумніву, що Геній живе довше за Красу. Саме тому ми так старанно переобтяжуємо себе освітою. У дикій боротьбі за існування нам хочеться володіти чимось тривким, і тому ми наповнюємо свій розум фактами та всіляким мотлохом у безглуздій надії зберегти своє місце у світі. Людина, яка знає все, — ось сучасний ідеал. А розум такої людини — річ жахлива. Він нагадує крамницю старого краму: суцільні потвори й пилюка, причому на всьому висить ціна, вища за справжню вартість.

І все ж я думаю, що першим втомишся саме ти. Одного дня ти подивишся на свого друга, і він здасться тобі трохи неправильно намальованим, або тобі не сподобається відтінок його кольорів, або ще щось. У глибині душі ти почнеш гірко дорікати йому й серйозно вважатимеш, що він дуже погано з тобою повівся. Наступного разу, коли він прийде, ти будеш із ним цілком холодний і байдужий. Це буде велика втрата, бо змінить тебе самого.

Те, що ти мені розповів, — справжній роман. Його можна було б назвати романом мистецтва. І найгірше в будь-якому романі те, що він робить людину такою неромантичною.

— Гаррі, не говори так. Поки я житиму, особистість Доріана Грея пануватиме наді мною. Ти не можеш відчути того, що відчуваю я. Ти надто часто змінюєшся.

— Ах, любий Безіле, саме тому я й можу це відчути. Вірні люди знають лише буденний бік кохання; лише невірні пізнають його трагедії.

І Лорд Генрі клацнув витонченим срібним портсигаром та закурив цигарку з таким самовдоволеним і впевненим виглядом, ніби щойно вмістив увесь світ в одну фразу.

У зеленому лакованому листі плюща шаруділи й цвірінькали горобці, а сині тіні хмар ковзали по траві, наздоганяючи одна одну, мов ластівки. Як приємно було в саду! І якими захопливими здавалися почуття інших людей — набагато захопливішими за їхні думки. Власна душа та пристрасті друзів — ось що було по-справжньому цікаве в житті.

Він із мовчазною усмішкою уявив собі нудний обід, який пропустив, затримавшись у Безіла Голворда. Якби він поїхав до своєї тітки, то неодмінно зустрів би там Лорда Ґудбоді, і вся розмова точилася б навколо годування бідних та необхідності зразкового житла для нужденних. Кожен суспільний клас проповідував би важливість тих чеснот, яких зовсім не потребував у власному житті. Багаті говорили б про ощадливість, а ледарі красномовно вихваляли б гідність праці. Як чудово було уникнути всього цього!

Коли він подумав про свою тітку, йому раптом спала на думку одна річ. Він повернувся до Голворда і сказав:

— Любий друже, я щойно дещо згадав.

— Що саме, Гаррі?

— Згадав, де я вже чув ім’я Доріана Грея.

— Де ж? — запитав Голворд, ледь насупившись.

— Не дивися так сердито, Безіле. У моєї тітки, Леді Агати. Вона розповідала мені, що відкрила для себе дивовижного молодого чоловіка, який збирається допомагати їй у Іст-Енді, і що його звуть Доріан Грей. Мушу зауважити, що вона жодного разу не сказала, що він гарний. Жінки зовсім не цінують чоловічої вроди. Принаймні хороші жінки не цінують. Вона говорила, що він дуже серйозний і має прекрасну душу. Я відразу уявив собі створіння в окулярах, із прилизаним волоссям, усе в ластовинні та на величезних ногах, яке ходить пішки по нетрях. Шкода, що я не знав тоді, що це твій друг.

— Я дуже радий, що не знав, Гаррі.

— Чому?

— Тому що я не хочу, щоб ти з ним знайомився.

— Не хочеш, щоб я з ним знайомився?

— Ні.

— Містер Доріан Грей у майстерні, сер, — сказав дворецький, виходячи до саду.

— Тепер ти просто мусиш мене йому представити! — вигукнув Лорд Генрі зі сміхом.

Художник повернувся до свого слуги, який стояв, примружившись від сонячного світла.

— Попросіть містера Грея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.

Слуга вклонився й пішов алеєю до будинку.

Тоді Безіл подивився на Лорда Генрі.

— Доріан Грей — мій найдорожчий друг, — сказав він. — У нього проста й прекрасна душа. Твоя тітка була цілком права, коли говорила про нього. Не зіпсуй його. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив буде згубним. Світ великий, і в ньому багато дивовижних людей. Не забирай у мене єдину людину, якій моє мистецтво завдячує всією своєю чарівністю. Моє життя як митця залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я довіряю тобі.

Він говорив дуже повільно, і здавалося, що слова виривалися з нього майже всупереч його волі.

— Які дурниці ти говориш! — усміхнувся Лорд Генрі й, узявши Голворда під руку, майже силоміць повів його до будинку.

«Портрет Доріана Грея» Розділ 2

Коли вони увійшли, то побачили Доріана Грея. Він сидів за фортепіано спиною до них і перегортав сторінки тому «Лісових сцен» Шумана.

— Ти мусиш позичити мені це, Безіле, — вигукнув він. — Я хочу вивчити ці п’єси. Вони просто чарівні.

— Це цілком залежить від того, як ти сьогодні позуватимеш, Доріане.

— Ох, мені вже набридло сидіти нерухомо, і я зовсім не хочу мати свій портрет у натуральну величину, — відповів юнак, різко обертаючись на музичному стільці з примхливою й трохи дитячою досадою.

Помітивши Лорда Генрі, він на мить ледь зашарівся і швидко підвівся.

— Перепрошую, Безіле, я не знав, що в тебе гість.

— Це Лорд Генрі Воттон, Доріане, мій давній оксфордський друг. Я щойно розповідав йому, який ти чудовий натурник, а тепер ти все зіпсував.

— Ви зовсім не зіпсували мені радості від нашого знайомства, містере Грей, — сказав Лорд Генрі, крокуючи вперед і простягаючи руку. — Моя тітка часто говорила мені про вас. Ви один із її улюбленців і, боюся, одна з її жертв також.

— Зараз я перебуваю в немилості у Леді Агати, — відповів Доріан із кумедно-покаянним виразом обличчя. — Я пообіцяв минулого вівторка поїхати з нею до одного клубу у Вайтчепелі, але зовсім про це забув. Ми мали грати дует — здається, навіть три дуети. Не знаю, що вона мені скаже. Я надто боюся навіть навідатися до неї.

— О, я вас помирю з моєю тіткою. Вона вас просто обожнює. І, гадаю, ваша відсутність не мала великого значення. Публіка, мабуть, вирішила, що це й був дует. Коли тітонька Агата сідає за фортепіано, вона здіймає достатньо шуму за двох.

— Це дуже жорстоко щодо неї і не надто люб’язно щодо мене, — відповів Доріан зі сміхом.

Лорд Генрі уважно подивився на нього.

Так, він був справді напрочуд вродливий: тонко окреслені червоні вуста, відверті блакитні очі, густе золотаве волосся, що вилося природними хвилями. У його обличчі було щось таке, що одразу викликало довіру. У ньому поєднувалися вся щирість юності та вся її палка чистота. Здавалося, що світ ще не залишив на ньому жодної плями.

Не дивно, що Безіл Голворд майже поклонявся йому.

— Ви надто чарівні, щоб займатися благодійністю, містере Грей, — надто чарівні.

І Лорд Генрі недбало опустився на канапу та відкрив свій портсигар.

Тим часом художник уже змішував фарби й готував пензлі. Він мав стурбований вигляд, і, почувши останні слова Лорда Генрі, глянув на нього, на мить завагався, а потім сказав:

— Гаррі, я хочу закінчити цей портрет сьогодні. Ти не вважатимеш мене страшенно неввічливим, якщо я попрошу тебе піти?

Лорд Генрі усміхнувся і подивився на Доріана Грея.

— То мені слід піти, містере Грей? — запитав він.

— О, будь ласка, не йдіть, Лорде Генрі. Я бачу, що Безіл сьогодні в одному зі своїх похмурих настроїв, а я не можу його терпіти, коли він дується. До того ж я хочу, щоб ви пояснили мені, чому мені не варто займатися благодійністю.

— Не знаю, чи стану це пояснювати, містере Грей. Тема настільки нудна, що про неї довелося б говорити серйозно. Але я, безумовно, не втечу тепер, коли ви попросили мене залишитися. Ви ж не заперечуєте, Безіле? Ти сам не раз казав, що любиш, коли твоїм натурникам є з ким поговорити.

Голворд прикусив губу.

— Якщо Доріан цього хоче, то, звичайно, ти мусиш залишитися. Примхи Доріана — закон для всіх, окрім нього самого.

Лорд Генрі взяв капелюха та рукавички.

— Ти дуже наполягаєш, Безіле, але боюся, мені таки треба йти. Я домовився про зустріч з одним чоловіком в «Орлеані». Прощавайте, містере Грей. Якось завітайте до мене на Керзон-стріт. Близько п’ятої години я майже завжди вдома. Напишіть мені перед візитом. Мені було б прикро вас не застати.

— Безіле! — вигукнув Доріан Грей. — Якщо Лорд Генрі Воттон піде, я теж піду. Ти ніколи не розмовляєш, коли працюєш, а стояти на помості й намагатися виглядати приємно — страшенно нудно. Попроси його залишитися. Я наполягаю.

— Залишайся, Гаррі, заради Доріана і заради мене, — сказав Голворд, уважно вдивляючись у свій портрет. — Це чиста правда: коли я працюю, то ніколи не розмовляю й навіть не слухаю. Для моїх бідних натурників це, мабуть, нестерпно нудно. Дуже прошу, залишайся.

— А як же моя зустріч в «Орлеані»?

Художник засміявся.

— Не думаю, що з цим виникнуть труднощі. Сідай знову, Гаррі. А тепер, Доріане, стань на поміст і не рухайся надто багато. І, головне, не звертай уваги на те, що говорить Лорд Генрі. Він має надзвичайно поганий вплив на всіх своїх друзів — за єдиним винятком, тобто мене.

Доріан Грей піднявся на підвищення з виглядом юного грецького мученика й кинув на Лорда Генрі легку невдоволену гримасу. Він уже встиг відчути до нього певну симпатію. Лорд Генрі був таким несхожим на Безіла. Вони становили чудовий контраст. До того ж у нього був такий гарний голос.

За кілька хвилин Доріан запитав:

— Невже ви справді маєте такий поганий вплив, Лорде Генрі? Такий поганий, як каже Безіл?

— Не існує такого поняття, як добрий вплив, містере Грей. Будь-який вплив є аморальним — принаймні з наукового погляду.

— Чому?

— Бо впливати на людину — означає віддати їй власну душу. Вона вже не думає своїми природними думками й не палає своїми природними пристрастями. Її чесноти перестають бути для неї справжніми. Її гріхи, якщо взагалі існує таке поняття, як гріх, — запозичені. Вона стає відлунням чужої музики, виконавцем ролі, яка була написана не для неї. Мета життя — саморозвиток. Повністю здійснити власну природу — ось для чого кожен із нас приходить у цей світ. У наш час люди бояться самих себе. Вони забули про найвищий обов’язок — обов’язок перед собою. Звісно, вони милосердні. Вони годують голодних і вдягають жебраків. Але їхні власні душі голодують і лишаються нагими. Мужність покинула наш рід. Можливо, ми ніколи по-справжньому її й не мали. Страх перед суспільством, що лежить в основі моралі, і страх перед Богом, що становить таємницю релігії, — ось дві сили, які нами керують. І все ж таки…

— Трохи поверни голову праворуч, Доріане, будь чемним хлопцем, — мовив художник, цілком заглиблений у свою роботу й помічаючи лише те, що на обличчі юнака з’явився вираз, якого він ніколи раніше не бачив.

— І все ж таки, — продовжив Лорд Генрі Воттон своїм тихим, мелодійним голосом, супроводжуючи слова тим витонченим помахом руки, що завжди був для нього таким характерним і який він мав ще за часів навчання в Ітоні, — я вірю, що якби бодай одна людина прожила своє життя повно й до кінця, надала форму кожному почуттю, висловила кожну думку, втілила в реальність кожну мрію, — я вірю, що світ отримав би такий свіжий поштовх радості, що ми забули б усі недуги середньовічного духу й повернулися б до еллінського ідеалу — а можливо, й до чогось ще вишуканішого та багатшого за сам еллінський ідеал. Але найсміливіший із нас боїться самого себе. Каліцтво дикуна знаходить своє трагічне продовження в тому самозреченні, яке спотворює наше життя. Ми несемо кару за все, від чого відмовляємося. Кожен потяг, який ми намагаємося задушити, залишається в нашому розумі й отруює нас. Тіло грішить один раз — і покінчено з його гріхом, бо дія є способом очищення. Після неї залишається лише спогад про насолоду або розкіш жалю. Єдиний спосіб позбутися спокуси — піддатися їй. Опирайтеся їй — і ваша душа занедужає від туги за тим, що сама собі заборонила, від бажання того, що її потворні закони оголосили потворним і незаконним. Кажуть, що великі події світу відбуваються в мозку. Так само саме в мозку — і тільки в мозку — народжуються й великі гріхи світу. Ви, містере Грей, ви самі, зі своєю трояндово-червоною юністю і трояндово-білим хлоп’яцтвом, уже знали пристрасті, що змушували вас тремтіти від страху, думки, які наповнювали вас жахом, марення наяву й сни, сам спогад про які міг би залити ваші щоки сором’язливим рум’янцем…

— Досить! — ледве вимовив Доріан Грей. — Досить! Ви збиваєте мене з пантелику. Я не знаю, що відповісти. Напевно, відповідь існує, але я не можу її знайти. Не говоріть більше. Дайте мені подумати. Або, краще сказати, спробувати не думати.

Майже десять хвилин він стояв нерухомо, з напіврозтуленими вустами й неприродно сяючими очима. Він невиразно відчував, що всередині нього діють цілком нові сили. І все ж йому здавалося, ніби вони походять від нього самого. Ті кілька слів, які сказав йому друг Безіла Голворда, — слів, вимовлених, без сумніву, випадково й водночас навмисне парадоксальних, — торкнулися якоїсь таємної струни, до якої ніхто ще не торкався, але яка тепер бриніла й тремтіла дивними відгуками.

Так на нього впливала музика. Музика не раз його хвилювала. Але музика не могла говорити. Вона створювала в нас не новий світ, а радше новий хаос. Слова! Самі лише слова! Якими жахливими вони були! Якими ясними, живими й жорстокими! Від них неможливо було втекти. І водночас яка тонка магія в них прихована! Здавалося, вони здатні надавати відчутної форми безформному й мають власну музику, не менш солодку, ніж звучання віоли чи лютні. Самі лише слова! Чи є у світі щось настільки реальне, як слова?

Так; у його дитинстві були речі, яких він тоді не розумів. Тепер він їх розумів. Життя раптом спалахнуло перед ним яскравими барвами. Йому здавалося, ніби весь цей час він ішов крізь вогонь. Чому ж він не знав цього раніше?

Лорд Генрі Воттон спостерігав за ним зі своєю тонкою усмішкою. Він чудово знав ту психологічну мить, коли найкраще — мовчати. Йому було надзвичайно цікаво. Він дивувався тому раптовому враженню, яке справили його слова, і, згадавши книгу, прочитану ним у шістнадцять років, книгу, що відкрила йому багато такого, чого він доти не знав, замислився, чи не переживає зараз Доріан Грей подібний досвід. Він лише пустив стрілу в повітря. Чи влучила вона в ціль? Яким же захопливим був цей юнак!

Безіл Голворд продовжував писати портрет своїми дивовижно сміливими мазками, у яких поєднувалися справжня вишуканість і бездоганна делікатність — ті якості, що в мистецтві, принаймні, народжуються лише із сили. Він не помічав мовчання, що запанувало навколо.

— Безіле, я втомився стояти, — раптом вигукнув Доріан Грей. — Мені треба вийти й посидіти в саду. Тут просто нічим дихати.

— Любий друже, мені дуже шкода. Коли я працюю, я не здатний думати ні про що інше. Але сьогодні ти позував як ніколи добре. Ти був абсолютно нерухомий. І я схопив саме той ефект, якого прагнув: напіврозтулені вуста й цей ясний блиск в очах. Не знаю, що тобі наговорив Гаррі, але він безперечно викликав у тебе напрочуд виразний погляд. Гадаю, він засипав тебе компліментами. Тільки не вір жодному його слову.

— Він точно не робив мені компліментів. Можливо, саме тому я не вірю всьому, що він говорив.

— Ти чудово знаєш, що віриш кожному його слову, — сказав Лорд Генрі Воттон, дивлячись на нього своїми мрійливими, ліниво-задумливими очима. — Я вийду до саду разом із тобою. У майстерні просто нестерпна спека. Безіле, давай замовимо щось холодне, щось із полуницею.

— Звісно, Гаррі. Просто подзвони у дзвоник, і коли прийде Паркер, я скажу йому, що подати. Мені ще треба допрацювати тло, тож я приєднаюся до вас трохи пізніше. Не затримуй Доріана надто довго. Сьогодні я в найкращій формі для роботи, ніж будь-коли. Це буде мій шедевр. Та ні — він уже є моїм шедевром таким, яким стоїть зараз.

Лорд Генрі Воттон вийшов до саду й застав Доріана Грея за тим, що той схилив обличчя до великих прохолодних китяць бузку й жадібно вдихав їхній аромат, немов пив вино. Він підійшов ближче й поклав руку йому на плече.

— Ви чините цілком правильно, — тихо промовив він. — Ніщо не може зцілити душу, крім чуттів, так само як ніщо не може зцілити чуття, крім душі.

Юнак здригнувся й відступив убік. Він був без капелюха, і листя розтріпало його неслухняні кучері, заплутавши їхні золотаві пасма. В його очах промайнув переляк — такий, який буває в людей, коли їх раптово будять зі сну. Його тонко окреслені ніздрі тремтіли, а якийсь прихований нерв змусив здригнутися яскравий рум’янець його вуст і залишив їх тремтливими.

— Так, — продовжив Лорд Генрі Воттон, — це одна з великих таємниць життя: зцілювати душу через чуття, а чуття — через душу. Ви дивовижне створіння. Ви знаєте більше, ніж вам здається, що знаєте, так само як знаєте менше, ніж хотіли б знати.

Доріан Грей насупився й відвернув голову. Він не міг не відчувати симпатії до цього високого, граційного молодого чоловіка, що стояв поруч. Його романтичне обличчя з оливковим відтінком шкіри та трохи втомлений вираз викликали в нього цікавість. У його тихому, неквапному голосі було щось неймовірно чарівне. Навіть його прохолодні білі руки, схожі на квіти, мали дивну привабливість. Коли він говорив, вони рухалися, немов музика, і здавалися наділеними власною мовою.

Та водночас Доріан боявся його й соромився свого страху. Чому саме чужинець відкрив йому його самого? Він знав Безіла Голворда вже багато місяців, але їхня дружба ніколи не змінювала його. І раптом у його житті з’явилася людина, яка, здавалося, розкрила перед ним таємницю самого життя. І все ж чого тут було боятися? Він не був ні школярем, ні дівчиною. Боятися було просто безглуздо.

— Ходімо сядемо в затінку, — сказав Лорд Генрі Воттон. — Паркер уже виніс напої, а якщо ви пробудете під цим палючим сонцем ще трохи, то зовсім зіпсуєтеся, і Безіл більше ніколи не писатиме ваш портрет. Вам справді не слід дозволяти собі засмагати. Це вам не личитиме.

— І яке це має значення? — вигукнув Доріан Грей зі сміхом, сідаючи на лаву в кінці саду.

— Для вас це має значення більше, ніж будь-що інше, містере Грей.

— Чому?

— Тому що ви маєте найдивовижнішу молодість, а молодість — це єдине, чим варто володіти.

— Я цього не відчуваю, Лорде Генрі.

— Ні, зараз не відчуваєте. Але колись, коли станете старим, зморшкуватим і непривабливим, коли думки випалять на вашому чолі свої борозни, а пристрасті випечуть на ваших устах свої потворні тавра, — тоді відчуєте. І відчуєте це страшенно гостро. Тепер, куди б ви не прийшли, ви зачаровуєте світ. Чи буде так завжди?.. У вас напрочуд прекрасне обличчя, містере Грей. Не хмуртеся. Так, саме прекрасне. А Краса — це одна з форм Генія; більше того, вона вища за Геній, бо не потребує жодних пояснень. Вона належить до великих фактів світу — таких, як сонячне світло, весна або відбиття у темній воді тієї срібної кулі, яку ми називаємо місяцем. Її неможливо поставити під сумнів.

— Вона має своє божественне право на владу. Вона робить князями тих, хто нею наділений. Ви усміхаєтеся? О, коли втратите її, вже не усміхатиметеся… Іноді люди кажуть, що Краса — лише поверхове явище. Можливо, це й так. Але принаймні вона не така поверхова, як Думка. Для мене Краса — це диво з-поміж усіх див. Лише поверхові люди не судять за зовнішністю. Справжня таємниця світу — це видиме, а не невидиме… Так, містере Грей, боги були до вас прихильні. Але те, що боги дарують, вони швидко забирають назад.

У вас є лише кілька років, щоб жити по-справжньому, досконало й повно. Коли піде ваша молодість, піде й ваша краса, і тоді ви раптом зрозумієте, що для вас більше не залишилося перемог, або ж будете змушені втішатися тими жалюгідними перемогами, які спогади про минуле зроблять гіршими за поразки. Кожен місяць, згасаючи, наближає вас до чогось жахливого. Час ревнує вас і веде війну проти ваших лілей і троянд. Ви станете блідим, із запалими щоками та тьмяним поглядом. Ви страждатимете страшенно…

О, усвідомте цінність своєї молодості, поки вона у вас є! Не марнуйте золото своїх днів, слухаючи нудних людей, намагаючись виправити безнадійні невдачі або віддаючи своє життя неукам, посередностям і вульгарним натурам. Це хворобливі цілі й фальшиві ідеали нашої доби. Живіть! Живіть тим дивовижним життям, яке приховане у вас! Нехай ніщо не мине вас безслідно. Завжди шукайте нових відчуттів. Не бійтеся нічого…

Новий гедонізм — ось чого потребує наше століття. Ви могли б стати його живим символом. Із вашою особистістю немає нічого неможливого. Світ належить вам — принаймні на певний час…

У ту мить, коли я вас зустрів, я зрозумів, що ви зовсім не усвідомлюєте, ким є насправді і ким могли б стати. У вас було стільки чарівного, що я відчув потребу розповісти вам дещо про вас самих. Я подумав, якою трагедією було б, якби ви змарнували себе. Адже молодість триває так недовго — так неймовірно недовго.

Звичайні польові квіти в’януть, але потім розквітають знову. Наступного червня золотий дощ буде таким самим жовтим, як і тепер. За місяць клематис укриється пурпуровими зорями своїх квітів, і рік за роком зелена ніч його листя нестиме ці пурпурові зорі. Але ми ніколи не повертаємо свою молодість.

Пульс радості, який б’ється в нас у двадцять років, з часом уповільнюється. Наші сили згасають, наші чуття занепадають. Ми перетворюємося на потворних маріонеток, переслідуваних спогадами про пристрасті, яких надто боялися, і про вишукані спокуси, яким не вистачило сміливості піддатися. Молодість! Молодість! У світі немає нічого, крім молодості!

Доріан Грей слухав, широко розплющивши очі й не перестаючи дивуватися. Гілочка бузку вислизнула з його руки й упала на гравій. До неї підлетів пухнастий джміль і якийсь час дзижчав над квітами. Потім він почав повзати по овальній зоряній кулі дрібних суцвіть.

Доріан спостерігав за ним із тим дивним зацікавленням до дрібниць, яке ми намагаємося в собі розвинути, коли великі й важливі речі лякають нас; коли нами оволодіває нове почуття, для якого ми не можемо знайти слів; або коли якась думка, що наводить жах, раптом бере в облогу наш розум і вимагає покори.

Згодом джміль відлетів. Доріан побачив, як той заповзає в забарвлену пурпуром трубчасту квітку берізки. Квітка ніби здригнулася, а потім повільно й лагідно захиталася з боку в бік.

Раптом у дверях майстерні з’явився Безіл Голворд і кількома короткими, уривчастими жестами покликав їх усередину. Вони глянули один на одного й усміхнулися.

— Я чекаю! — гукнув він. — Заходьте ж. Світло зараз просто ідеальне, а напої можете взяти із собою.

Вони підвелися й неквапливо рушили алеєю разом. Повз них промайнули два зеленувато-білі метелики, а на груші в кутку саду защебетав дрізд.

— Ви раді, що познайомилися зі мною, містере Грей? — запитав Лорд Генрі Воттон, дивлячись на нього.

— Так, зараз я радий. Цікаво, чи буду радий завжди?

— Завжди! Яке жахливе слово. Мене проймає дрож, коли я його чую. Жінки так люблять ним користуватися. Вони псують кожен роман, намагаючись зробити його вічним. До того ж це зовсім безглузде слово. Уся різниця між примхою і пристрастю на все життя полягає лише в тому, що примха триває трохи довше.

Коли вони увійшли до майстерні, Доріан Грей поклав руку на лікоть Лорда Генрі Воттона.

— Тоді нехай і наша дружба буде примхою, — тихо промовив він, зашарівшись від власної сміливості.

Після цього він піднявся на поміст і знову прийняв позу.

Лорд Генрі Воттон розвалився у великому плетеному кріслі й став спостерігати за ним. Єдиним звуком, що порушував тишу, був стрімкий і впевнений рух пензля по полотну, якщо не рахувати тих моментів, коли Безіл Голворд відступав на кілька кроків, щоб подивитися на свою роботу здалеку. У косих променях світла, що лилися крізь відчинені двері, танцював золотавий пил. Важкий аромат троянд ніби огортав собою все довкола.

Приблизно через чверть години Безіл Голворд перестав писати, довго дивився на Доріана Грея, а потім так само довго — на портрет, покусуючи кінець одного зі своїх великих пензлів і хмурячись.

— Готово, — нарешті вигукнув він.

Нахилившись, він написав своє ім’я довгими літерами кіноварного кольору в лівому нижньому куті полотна.

Лорд Генрі Воттон підійшов і уважно розглянув картину. Це й справді був дивовижний витвір мистецтва, до того ж разюче схожий на модель.

— Любий друже, прийміть мої найщиріші вітання, — сказав він. — Це найкращий портрет нашого часу. Містере Грей, підійдіть і подивіться на себе.

Юнак здригнувся, ніби прокинувшись від сну.

— Невже вже закінчено? — пробурмотів він, сходячи з помосту.

— Цілком закінчено, — відповів художник. — І сьогодні ви позували просто чудово. Я надзвичайно вам вдячний.

— Це цілком моя заслуга, — втрутився Лорд Генрі Воттон. — Чи не так, містере Грей?

Доріан нічого не відповів. Байдуже пройшовши повз портрет, він повернувся до нього обличчям.

Побачивши картину, він мимоволі відступив назад, а його щоки на мить спалахнули від задоволення. В очах засяяла радість, ніби він уперше в житті побачив самого себе. Він стояв нерухомо, вражений і зачарований, невиразно усвідомлюючи, що Безіл Голворд щось говорить до нього, але не розуміючи змісту слів.

Усвідомлення власної краси прийшло до нього як одкровення.

Ніколи раніше він цього не відчував. Компліменти Безіла Голворда здавалися йому лише милими перебільшеннями дружби. Він слухав їх, сміявся з них і забував про них. Вони не впливали на його душу.

Потім з’явився Лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком молодості та своїм страшним застереженням про її швидкоплинність. Тоді його слова схвилювали Доріана, а тепер, коли він стояв і вдивлявся в тінь власної вроди, весь їхній зміст раптом постав перед ним із жахливою ясністю.

Так, настане день, коли його обличчя вкриється зморшками й зів’яне, коли очі потьмяніють і втратять свій колір, коли грація його постаті буде зламана й спотворена. Зникне червінь його вуст, а золото покине волосся. Життя, яке сформує його душу, понівечить його тіло.

Він стане жахливим, потворним і незграбним.

Коли він подумав про це, гострий біль пронизав його, мов удар ножа, і змусив тремтіти кожну тонку струну його єства. Його очі набули глибокого аметистового відтінку, а на них набігла сльозова імла. Йому здалося, ніби крижана рука лягла на серце.

— Невже тобі не подобається? — нарешті вигукнув Безіл Голворд, трохи вражений мовчанням юнака й не розуміючи його причини.

— Звісно, подобається, — сказав Лорд Генрі Воттон. — Кому б він не сподобався? Це одна з найвидатніших робіт сучасного мистецтва. Я дам тобі за нього все, що тільки забажаєш. Я мушу його отримати.

— Він не належить мені, Гаррі.

— А кому ж він належить?

— Доріанові, звичайно, — відповів художник.

— Щасливчик.

— Як це сумно! — прошепотів Доріан Грей, не відводячи погляду від свого портрета. — Як це сумно! Я постарію, стану потворним і страшним. А цей портрет назавжди залишиться молодим. Він ніколи не буде старшим, ніж у цей червневий день… Якби ж усе було навпаки! Якби це я міг залишатися вічно молодим, а старів портрет!

За це… за це я віддав би все! Так, немає нічого у світі, чого б я не віддав! Я віддав би за це навіть свою душу!

— Навряд чи тобі сподобалася б така угода, Безіле, — вигукнув Лорд Генрі Воттон зі сміхом. — Для твоєї роботи це були б доволі суворі умови.

— Я б рішуче заперечував проти такого, Гаррі, — сказав Безіл Голворд.

Доріан Грей повернувся до нього.

— Гадаю, що так і було б, Безіле. Ти любиш своє мистецтво більше, ніж друзів. Для тебе я не більше ніж зелена бронзова статуетка. Хоча, мабуть, навіть менше.

Художник здивовано втупився в нього. Такі слова були зовсім не схожі на Доріана. Що сталося? Юнак здавався по-справжньому розгніваним. Його обличчя палало, а щоки горіли рум’янцем.

— Так, — продовжив він, — я для тебе менш важливий, ніж твій Гермес зі слонової кістки чи твій срібний Фавн. Їх ти любитимеш завжди. А як довго любитимеш мене? Поки в мене не з’явиться перша зморшка, мабуть.

Тепер я знаю: коли людина втрачає свою вроду — якою б вона не була — вона втрачає все. Твій портрет навчив мене цього. Лорд Генрі Воттон абсолютно має рацію. Молодість — єдине, що варто мати. Коли я помічу, що старію, я накладу на себе руки.

Безіл Голворд зблід і схопив його за руку.

— Доріане! Доріане! — вигукнув він. — Не кажи так. У мене ніколи не було такого друга, як ти, і ніколи більше не буде. Ти ж не ревнуєш до речей, правда? Ти, який кращий за будь-яку з них!

— Я ревную до всього, чия краса не вмирає. Я ревную до портрета, який ти написав. Чому він має зберегти те, що я мушу втратити? Кожна мить, що минає, щось забирає в мене і щось додає йому. О, якби ж усе було навпаки! Якби змінювався портрет, а я міг назавжди залишитися таким, як зараз! Навіщо ти його написав? Колись він буде насміхатися з мене — жорстоко насміхатися!

Гарячі сльози наповнили його очі. Він вирвав руку й, кинувшись на канапу, сховав обличчя в подушках, ніби молився.

— Це твоя робота, Гаррі, — гірко сказав художник.

Лорд Генрі Воттон лише знизав плечима.

— Це справжній Доріан Грей. Ось і все.

— Ні, це не так.

— Якщо не так, то яке я маю до цього відношення?

— Ти мав піти, коли я тебе просив, — пробурмотів Безіл Голворд.

— А я залишився, коли ти мене попросив, — відповів Лорд Генрі Воттон.

— Гаррі, я не можу одночасно сваритися зі своїми двома найкращими друзями. Але ви вдвох змусили мене зненавидіти найкращу річ, яку я будь-коли створив, і я її знищу. Що це таке зрештою? Лише полотно і фарби. Я не дозволю, щоб вона стала між нами трьома і зіпсувала наші життя.

Доріан Грей підвів свою золотоволосу голову з подушки й блідим обличчям, по якому ще текли сльози, стежив за художником, коли той підійшов до простого дерев’яного столу для фарб, що стояв під високим завішеним вікном.

Що він там робить?

Його пальці перебирали безлад жерстяних тюбиків і сухих пензлів, шукаючи щось. Так, він шукав довгий мастихін із тонким гнучким сталевим лезом. Нарешті знайшов.

Він збирався розрізати полотно.

Задихнувшись від приглушеного ридання, юнак скочив із канапи й кинувся до Безіла Голворда. Вирвавши ніж із його руки, він жбурнув його в дальній кінець майстерні.

— Не треба, Безіле, не треба! — вигукнув він. — Це було б убивство!

— Я радий, що ти нарешті оцінив мою роботу, Доріане, — холодно сказав художник, оговтавшись від подиву. — Ніколи не думав, що це станеться.

— Оцінив? Та я закоханий у неї, Безіле. Вона стала частиною мене самого. Я це відчуваю.

— Що ж, щойно фарби висохнуть, її вкриють лаком, вставлять у раму й відправлять до тебе додому. А тоді можеш робити із собою все, що заманеться.

Він перейшов через кімнату й подзвонив у дзвоник, наказуючи подати чай.

— Ти ж питимеш чай, Доріане? І ти теж, Гаррі? Чи, може, заперечуєш проти таких простих задоволень?

— Я обожнюю прості задоволення, — відповів Лорд Генрі Воттон. — Вони — останній прихисток складних натур. Але я не люблю сцен, хіба що на театральній сцені. Які ж ви обоє кумедні! Цікаво, хто це визначив людину як розумну істоту? Це було найпередчасніше визначення з усіх можливих. Людина — багато що, але аж ніяк не розумна. І, зрештою, я навіть радий цьому. Хоча хотілося б, щоб ви не сварилися через картину. Краще вже віддай її мені, Безіле. Цьому безглуздому хлопцеві вона насправді не потрібна, а мені — дуже навіть.

— Якщо ти віддаси її комусь іншому, а не мені, Безіле, я ніколи тобі цього не пробачу! — вигукнув Доріан Грей. — І я не дозволяю називати мене безглуздим хлопцем.

— Ти ж знаєш, що портрет належить тобі, Доріане. Я подарував його тобі ще до того, як він був написаний.

— А ви знаєте, містере Грей, що поводилися трохи нерозсудливо і що насправді не заперечуєте, коли вам нагадують, який ви надзвичайно молодий.

— Сьогодні вранці я б дуже заперечував, Лорде Генрі.

— А, сьогодні вранці! Відтоді ви вже встигли прожити ціле життя.

У двері постукали, і до кімнати ввійшов дворецький із заставленим тацею для чаю. Він поставив її на маленький японський столик. Задзвеніли чашки й блюдця, засичала ребриста георгіанська урна. Слідом паж приніс дві круглі порцелянові вазочки.

Доріан Грей підійшов і почав розливати чай. Двоє чоловіків ліниво наблизилися до столу й зазирнули під кришки.

— Ходімо сьогодні ввечері до театру, — сказав Лорд Генрі Воттон. — Десь неодмінно знайдеться щось варте уваги. Я обіцяв вечеряти у «Вайтс», але це лише зі старим приятелем, тож можу надіслати телеграму, що захворів або що не можу прийти через інше запрошення. Гадаю, це буде доволі вишукана відмовка — у ній буде вся несподіваність відвертості.

— Як же мені набридло вдягати вечірній фрак, — пробурмотів Безіл Голворд. — А коли вже вдягнеш його, то почуваєшся просто жахливо.

— Так, — задумливо відповів Лорд Генрі Воттон, — чоловічий костюм дев’ятнадцятого століття огидний. Такий похмурий, такий пригнічуючий. Гріх — єдиний справжній кольоровий елемент, що ще залишився в сучасному житті.

— Гаррі, тобі справді не слід говорити таких речей при Доріані.

— При якому саме Доріані? При тому, що розливає нам чай, чи при тому, що на портреті?

— При будь-якому з них.

— Я б дуже хотів піти до театру з вами, Лорде Генрі, — сказав юнак.

— Тоді підемо. І ти теж підеш, Безіле, правда?

— Ні, не можу. Та й, відверто кажучи, не хочу. У мене багато роботи.

— Що ж, тоді підемо удвох, містере Грей.

— Мені це надзвичайно подобається.

Художник прикусив губу й, тримаючи чашку в руці, підійшов до портрета.

— А я залишуся зі справжнім Доріаном, — сумно промовив він.

— А це справді справжній Доріан? — вигукнув оригінал портрета, підходячи до нього. — Невже я й справді такий?

— Так. Саме такий.

— Як дивовижно, Безіле!

— Принаймні зовні ти такий самий. Але він ніколи не зміниться, — зітхнув Голворд. — І це вже дещо.

— Який галас люди здіймають навколо вірності! — вигукнув Лорд Генрі Воттон. — Навіть у коханні це лише питання фізіології. До нашої волі воно не має жодного стосунку. Молоді чоловіки хочуть бути вірними — і не бувають. Старі хочуть бути невірними — і не можуть. Ось і все, що можна сказати.

— Не йди сьогодні до театру, Доріане, — сказав Безіл Голворд. — Залишся й повечеряй зі мною.

— Не можу, Безіле.

— Чому?

— Бо я пообіцяв Лорду Генрі Воттону піти з ним.

— Він не любитиме тебе більше лише тому, що ти дотримуєшся своїх обіцянок. Сам він їх постійно порушує. Дуже прошу тебе, не йди.

Доріан Грей засміявся й похитав головою.

— Благаю тебе.

Юнак завагався й подивився на Лорда Генрі Воттона, який спостерігав за ними від чайного столика з усмішкою розваги.

— Я мушу піти, Безіле, — відповів він.

— Гаразд, — сказав Голворд.

Він підійшов до столика й поставив чашку на тацю.

— Уже досить пізно, а вам ще треба перевдягатися, тож не варто гаяти часу. Прощавай, Гаррі. Прощавай, Доріане. Заходь до мене незабаром. Приходь завтра.

— Обов’язково.

— Не забудеш?

— Ні, звісно, ні, — вигукнув Доріан.

— І… Гаррі!

— Так, Безіле?

— Пам’ятай про те, про що я просив тебе сьогодні вранці в саду.

— Я вже забув.

— Я довіряю тобі.

— Хотів би я довіряти самому собі, — засміявся Лорд Генрі Воттон. — Ходімо, містере Грей. Мій екіпаж чекає біля будинку, і я підвезу вас додому. Прощавай, Безіле. Це був надзвичайно цікавий день.

Коли двері зачинилися за ними, художник важко опустився на диван, і на його обличчі з’явився вираз болю.