«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» читати повністю онлайн українською мовою роман Оскара Уайльда, який був написаний у 1890 році.

«Портрет Доріана Грея» читати повністю

Передмова

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.

Критик — це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного.

Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке., — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне,— люди культурні. У них є надія.

Яле справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу.

Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе.

Ненависть XIX сторіччя до Реалізму — це лють Калібана, що побачив свою подобу в дзеркалі.

Ненависть XIX сторіччя до Романтизму — це лють Калібана, що не побачив своєї подоби в дзеркалі.

Моральне, життя людини — для митця лише частина об’єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва.

З погляду форми за взірець усіх мистецтв править мистецтво музuки. З погляду почуття — вмілість актора.

У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначність, ризикують.

Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво.

Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.

Коли критики розходяться в думках — значить митець вірний собі.

Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, — доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ,— його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

«Портрет Доріана Грея» Розділ I

Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’янкий запах бузкового цвіту, то погідніший аромат рожевих квіток шипшини.

З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтливе віття, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про блідолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагалися передати відчуття швидкості й руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок.

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам’яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитись.

— Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, — мляво сказав лорд Генрі. — Ти конче повинен надіслати її наступного року на виставку в “Ґровнер”. Тільки не до академії — зали академії занадто великі й вульгарні. Там вічно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гірше. Ні, Ґровнер — це єдине відповідне місце.

— Я взагалі не збираюсь її виставляти, — відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову — характерний рух, з якого кпили його приятелі ще в Оксфорді. — Ні, я не виставлятиму її ніде.

Лорд Генрі здивовано звів брови і поглянув на нього крізь примхливі кільця голубого диму від заправленої опієм цигарки.

— Ніде не виставлятимеш? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? Що за дивацький народ ці художники! Із шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить, — здається, прагнуть позбутись її. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет підніс би твоє ім’я, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.

— Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цього портрета, — повторив художник. — Занадто багато самого себе я вклав у нього.

Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.

— Ну от, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.

— Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що в тобі стільки марнославства. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, — і цей юний Адоніс, наче зроблений із слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис, мій любий, а ти… Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше… Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект — уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує лице. Візьми першого-ліпшого з цих визначних учених мужів і подивись, до чого вони всі відразливі! Ясна річ, за винятком церковників. Але в церкві їм не доводиться голів сушити. Вісімдесятирічний єпископ у проповіді повторює те, що йому казали, коли він був вісімнадцятирічним хлопцем, — тож, природно, його вигляд усе так само по-молодечому принадний. Судячи з портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже, він ніколи не думає. Я таки цілком певен того. Він — прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами завжди: і взимку, коли ми не маємо квіток, щоб милуватись ними, і влітку, коли ми потребуємо чогось, що остудило б мозок. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

— Ти не розумієш мене, Гаррі, — відказав митець. — Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю це дуже добре. Як на правду, то я б навіть жалкував, якби став на нього схожим. Ти знизуєш плечима? Я щиро кажу. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум, — той самий, що спрямовував непевну ходу монархів протягом усієї історії. Краще не виділятись над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Нехай їм нічого не відомо про радість перемоги, але ж зате вони обходяться й без гіркоти поразки. Вони живуть так, як ми всі мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руїни іншим і не зазнають її самі від чужих рук. Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Ґрея — за все це, чим боги нас наділили, ми відпокутуємо, тяжко відпокутуємо…

— Доріан Ґрей? Це його ім’я? — спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голворда.

— Так. Я не збирався називати його тобі.

— Але чому?

— Просто сам не знаю… Якщо хтось мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його імені. Бо це немовби значить поступитись часткою дорогої тобі людини. Я справді закохався у таємничість. Здається, лише завдяки їй сучасне життя і може бути чудесне чи заманливе для нас. Звичайнісінька річ стає чарівною, якщо ми криємося з нею. Виїжджаючи з Лондона, я ніколи не кажу своїм, куди їду. Бо якби я сказав — пропала б уся насолода. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тої гадки, що все це страшенні дурниці?

— Анітрохи, — відповів лорд Генрі, — анітрохи, любий Безіле. Ти, здається, забуваєш, що я одружений; а єдине, чим шлюб зачаровує, — це приховування правди, без чого не обходяться ані чоловік, ані жінка. Я ніколи не знаю, де моя дружина, і вона ніколи не знає, що я роблю. Випадково здибавшись, — а це буває, коли ми потрапляємо разом десь на обід чи гостюємо у герцога, — ми з найсерйознішими мінами торочимо одне одному найбезглуздіші історії. Моїй жінці це вдається куди краще, ніж мені, — вона ніколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, — вона зовсім не зчинює сварки. Часом мені навіть хочеться вивести її з рівноваги, а вона тільки сміється, та й годі.

— І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! — зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. — Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім’янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм — це тільки поза.

— Як на мене, поза, та ще й найдратливіша — це коли поводишся природньо! — скрикнув, сміючись, лорд Генрі.

Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, в траві легенько погойдувались білі стокротки.

Якусь хвилину обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув годинника.

— На жаль, мені вже час іти, Безіле, — тихо промовив він. — Але мені б хотілося, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання.

— На яке саме? — запитав художник, не підводячи погляду.

— Ти добре знаєш, на яке.

— Не знаю, Гаррі.

— Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Ґрея. Я хочу знати справжні підстави.

— Я сказав тобі їх.

— Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!

— Ти розумієш, Гаррі, — Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, — кожен портрет, намальований з натхненням, — це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник — то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета — я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

— Ну й що ж то за таїна?

— Добре, я розповім тобі… — збентежено озвавсь Голворд.

— А я, Безіле, охоче вислухаю, — з поривом у голосі мовив його товариш, підвівши погляд на художника.

— Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюсь, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому…

Лорд Генрі посміхнувся, а тоді нахилився й зірвав у траві рожеву стокротку.

— Я цілком певен, що зрозумію, — відповів він, приглядаючись до золотистого кружална квітки, обмереженого білими пір’їнами пелюсток. — А щодо віри, то я можу повірити у будь-що цілком неймовірне.

Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев, і важкі зоряні ґрона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетіла бабка… Лорд Генрі немовби відчув биття Безілевого серця, і йому кортіло знати, що він почує далі.

— Ось уся ця історія, — перегодом почав художник. — Два місяці тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже ми, бідні митці, мусимо вряди-часи показуватись у товаристві, нагадуючи публіці, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й білій краватці навіть біржовик може зажити репутації цивілізованої істоти. Отож пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув — переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам. Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном Ґреєм… Але не знаю, як і пояснити це… Немов чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся з наміром вийти з вітальні. Не те, щоб сумління мене підганяло, ні, це, певніше, було боягузтво. Звісно, спроба накивати п’ятами не додає мені честі…

— Сумління і боягузтво — власне, одне й те саме, Безіле. Сумління — це лише фасад боягузтва, та й годі.

— Не вірю я цьому, Гаррі, і певен, що й ти не віриш. Проте, хоч би що там спонукало мене, — між іншим, це могла бути й гордість, бо я таки дуже гордий, — я все ж протискувався до дверей. І тут, ясна річ, я натикаюся на леді Брендон. “Чи не збираєтесь ви втікати так рано, містере Голворд?” — вигукнула вона, Ти ж знаєш, який у неї на диво пронизливий голос!

— Ще б пак, вона — чистісінький павич в усьому, крім краси, — докинув лорд Генрі, обриваючи стокротку довгими нервовими пальцями.

— Я ніяк не міг спекатись її. Вона підводила мене до високого рангу аристократів, до кавалерів зірок та ордену Підв’язки, до підстаркуватих дам у величезних діадемах і з папуговими носами і всім рекомендувала мене, як свого найближчого друга, хоч доти ми лиш один раз бачились. Вона втовкмачила собі в голову, що я знаменитість. Може, це тому, що саме тоді якась моя картина мала бучний успіх, — тобто про неї плескали в дешевих газетках, цьому мірилі безсмертя нашого часу… І ось раптом я опинився лице в лице з юнаком, що його зовнішність так дивно вразила мене. Ми стояли зовсім близько — мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілися. Хай це було нерозважливо, проте я попросив леді Брендон познайомити нас. Зрештою воно, мабуть, було не так нерозважливо, як просто неминуче. Ми й без знайомства однак завели б між собою розмову — я був певний цього. Доріан згодом казав мені, що у нього в ту мить теж промайнула така думка. Він також відчув, що нам суджено зійтися.

— І як же леді Брендон відрекомендувала цього чарівного юнака? — запитав співрозмовник. — Адже вона так любить давати побіжні характеристики своїм гостям! Пригадую собі — одного разу, підводячи мене до старого червонолицого добродія, усього в орденах і стрічках, вона просичала мені у вухо найдивовижніші подробиці з його біографії. І це таким трагічним шепотом, який було чути, певно, кожному у вітальні! Я мусив просто втекти — мені більш до смаку самому розгадувати, хто є хто. А леді Брендон рекламує гостей точнісінько, як аукціонер товари. Вона або розкладе їх тобі до кісточок, або розповість про них усе, крім того, що хочеться знати.

— Бідна леді Брендон! Ти безжальний до неї, Гаррі, — байдуже мовив Голворд.

— Мій любий, вона намагалася створити салон, а пощастило їй відкрити ресторан. Тож як я можу захоплюватись нею? Гаразд, але як же вона висловилася про Доріана Ґрея?

— Та десь приблизно так: “Чарівний хлопчик… Ми з його бідною матір’ю були абсолютно нерозлучні. Забула, що він робить… боюся, що він… не робить нічого… ах, ні, він грає на роялі… чи той, на скрипці, любий містере Ґрей?” Ми обидва не змогли стриматись від сміху і відразу стали друзями.

— Сміх зовсім не поганий початок, як на дружбу, але далеко кращий, як кінець для неї, — сказав молодий лорд, зриваючи іншу стокротку.

Голворд похитав головою.

— Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, — пробурмотів він, — або що таке ворожнеча, коли хочеш. Ти любиш усіх — і тим-то байдужий до кожного.

— Ти страшенно помиляєшся! — заперечив лорд Генрі. Зсунувши капелюха на потилицю, він подивився на маленькі хмарки, що, наче сколошкані сувої лискучого білого шовку, пливли через туркусову глибінь літнього неба. — Так, ти страшенно помиляєшся. Я дуже дбайливо розрізняю людей. Друзів собі я добираю лише вродливих, приятелів — лише лагідних, ворогів — лише розумних. Особливо не завадить обережність, коли добираєш собі ворогів. Серед моїх супротивників немає жодного недоумка. Всі вони люди розвиненого інтелекту і тому вміють належно цінувати мене. Я розумію, це, мабуть, марнославство в мені говорить, еге ж?

— Та так, Гаррі… Але виходить, згідно з твоїми приписами, я лише приятель?

— Мій дорогий Безіле, ти для мене далеко більше ніж приятель!

— І далеко менше ніж друг. Мабуть, щось ніби брат?

— Ет, брати! Мене вони не обходять анітрохи. Старший мій брат не збирається вмирати, а молодші, здається, тільки це й роблять.

— Гаррі! — вигукнув Голворд, спохмурнівши.

— Я не зовсім усерйоз це кажу, любий мій, але все-таки я не можу приховати зневаги до своїх родичів. Гадаю, це тому, що ми взагалі не ладні терпіти людей з тими ж вадами, які є у нас самих. Я глибоко співчуваю люті англійського плебейства на те, що вони називають “розбещеністю вищих класів”. Маси інстинктивно розуміють, що пиятика, глупота, неморальність мають бути саме їм властиві, і якщо хто-небудь із нас шиється в дурні, він зазіхає на їхній привілей. Коли суд розглядав справу про розлучення бідолахи Саутворка, їхнє обурення було воістину величне. І однак я не думаю, щоб хоча б десять відсотків пролетаріату жило морально.

— Я не йму віри жодному твоєму слову, Гаррі! Та й ти сам — я певний — не віриш у це.

Лорд Генрі погладив гостру каштанову борідку і постукав ебеновою тростиною з китичкою по носаку лакованого черевика.

— Ну, ти достоту англієць, Безіле! Уже вдруге ти зауважуєш те саме. Висувати якусь думку перед щирим англійцем — завжди нерозважна річ. Бо він ніколи не завдасть собі клопоту поміркувати, чи слушна ця думка. Єдине, що йому видається важливим, — це чи ти сам віриш у неї. Але ж вартість ідеї не має нічого спільного з щирістю людини, котра її висловила! Ба навіть чим менш людина щира, тим істинність її думки імовірніша, — адже в такому разі цю думку не забарвлено суб’єктивними бажаннями й упередженнями! Та облишмо це, я не збираюсь дискутувати з тобою про політику, соціологію чи метафізику. Мені люди подобаються більше, ніж принципи, а люди без принципів — більше, ніж будь-що інше у світі. Краще розкажи мені ще про Доріана Ґрея. Ви часто зустрічаєтесь?

— Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став для мене живлющим, як повітря.

— Це вельми дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чим іншим, крім свого мистецтва.

— Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі, що у світовій історії є лише два важливих етапи. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу у мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Ґрея стане колись для мене. Це не тільки тому, що я роблю з нього ескізи й начерки, що я малюю його портрети. Ясна річ, це все так. Але він для мене далеко важливіше, ніж модель чи натурник. Я б не сказав, що я незадоволений тими своїми роботами або що Доріанова врода не підвладна мистецтву. У світі нема нічого такого, щоб мистецтво не могло його передати. І я знаю — те, що я створив після знайомства з Доріаном Ґреєм, непогано виконане, то найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином — хто зна, як би це тобі пояснити? — врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене. “Мрія про форму, плекана в дні панування думки…” Забув, чиї ці слова… От саме цим став для мене Доріан Ґрей. Сама лише присутність цього хлопця — мені він здається ледь більшим за хлопця, хоч насправді йому вже минуло двадцять, — сама лише присутність… А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це значить? Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи — школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла — які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз’єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, що його марно шукав раніше.

— Безіле, це таки справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Ґрея.

Голворд підвівся і пройшовся по садку, потім повернувся до лави.

— Розумієш, Гаррі, Доріан Ґрей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому все. Адже ж якраз найбільше він присутній у моїх творах тоді, коли не його я зображую на полотні. Яж казав тобі — Доріанів образ наче відкриває переді мною нову манеру малювання. Його я знаходжу у вигинах певних ліній, у чарівності й ніжності певних кольорів. Оце й усе.

— Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрета? — спитав лорд Генрі.

— Та того, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє… ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає і не знатиме — я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Ось так, Гаррі, — занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато…

— Поети не такі дразливі, як ти. Вони знають корисність пристрастей для друку. У наш час розбите серце витримує багато видань.

— Я їх зневажаю за це! — вигукнув Голворд. — Митець повинен творити прекрасне, але не повинен у нього нічого вкладати із свого власного життя. У нашу добу люди тлумачать мистецтво, як різновид автобіографії. Ми втратили абстрактне почуття краси. Колись я покажу світові, в чому воно полягає, і хоча б задля цього світ ніколи не побачить мого портрета Доріана Ґрея.

— Гадаю, що ти помиляєшся, Безіле, але не хочу сперечатись. Суперечки — лише для недолугих умів… Скажи-но, а Доріан Ґрей дуже любить тебе?

Художник задумався.

— Я йому подобаюсь, — відповів він після паузи. — Так, я йому подобаюсь. Звичайно, я його безбожно улещую. Мені це чомусь приємно — навіть коли я кажу йому такі речі, за які пізніше шкодуватиму. І він здебільшого дуже лагідний зі мною — ми сидимо вдвох цілі години у мене в студії, розмовляємо про тисячі речей. Однак часом він буває страшенно бездумний і, здається, навіть з радістю завдає мені болю. В такі моменти я відчуваю, що моя душа для нього — це наче квітка в петельці, наче маленька оздоба, що тішить його марнославність один лише літній день…

— Дні влітку довгі, — упівголоса промовив лорд Генрі. — Мабуть, він тобі набридне раніше, ніж ти йому. Хоч як жаль, але це так: Геній живе довше від Краси. Ось чому ми всі ладні на будь-які жертви, аби збагатити свій розум. В шаленій боротьбі за існування ми прагнемо бодай щось мати тривке й постійне і тому хапаємось натовкувати собі голови мотлохом різних фактів у марній надії втримати своє місце в житті. Високоосвічена людина — ось сучасний ідеал. А голова такої всебічно освіченої людини — це якийсь жах. Це наче крамниця лахмітника, ущерть напхана допотопним дрантям і порохом, де все оцінюється понад свою істинну вартість… Справді, Безіле, я думаю, що він тобі обридне раніше, ніж ти йому. Одного чудового дня ти глянеш на свого друга — і він здасться тобі трохи негармонійним, або ти не вподобаєш відтінку його шкіри, або ще чогось. В душі ти гірко дорікатимеш йому, і на повному серйозі подумаєш, що він повівся зле з тобою. В наступні його відвідини ти будеш уже зовсім холодний і байдужий. Дуже шкода, що все це станеться, бо воно змінить тебе. Те, що ти розповів мені, — чистісінький роман, мистецький роман, так би мовити. А найгірше в усякому романі — що після нього людина стає зовсім неромантичною.

— Не кажи так, Гаррі. Доки мого життя, образ Доріана Ґрея пануватиме наді мною. Ти не можеш відчути того, що я відчуваю, — ти занадто мінливий.

— Е, любий Безіле, якраз через це я й можу тебе зрозуміти! Ті, що зберігають вірність у любові, знають тільки тривіальний її бік; невірні — ось хто пізнає любовні трагедії.

Черкнувши сірником по витонченій срібній коробці, лорд Генрі запалив цигарку. Вигляд при цьому він мав такий, ніби в його фразі вмістилася мало не вся життєва мудрість.

Між зеленим, наче лакованим листям плюща з цвірінькотом шерхотіли горобці. Сірі тіні від хмар, мов ластівки, одна за одною пропливали по траві… Як гарно було в садку! І які захопливі були почуття інших людей! Куди більше захопливі, ніж їхні думки, здавалося лордові Генрі. Він малював собі з потайною втіхою той нудний полуденок, що пропустив, залишаючись у Безіла Голворда. Там, у своєї тітки, він неодмінно здибав би лорда Ґудбоді і всі розмови точилися б навколо потреби дешевих їдалень та зразкових нічліжних будинків… Кожен клас полюбляє проповідувати важливість чеснот, непотрібних йому самому. Багаті охоче розводяться про значення ощадності, а нероби красномовно обстоюють гідність праці. Як чудово, що він уник цієї бридоти!

Коли він подумав про тітку, щось ніби спливло йому в пам’яті. Він обернувся до Голворда:

— Любий мій, я оце пригадав…

— Що пригадав, Гаррі?

— Де я чув ім’я Доріана Ґрея.

— Де саме? — спитав художник, злегка спохмурнівши.

— Ну, не дивись так сердито, Безіле. Це було у моєї тітоньки, леді Аґати. Вона розповідала мені, що знайшла пречудового юнака, котрий обіцявся допомагати їй у благодійництві в Іст-Енді, і що звуть його — Доріан Ґрей. Щоправда, вона ані півсловом не натякнула на його вроду. Жінки, в усякому разі, жінки лагідної вдачі, не вміють оцінити привабливої зовнішності. Вона сказала, що він дуже серйозний, що в нього прегарна душа. Я зразу уявив собі такого добродія в окулярах, з прилизаним волоссям і таранкуватою парсуною, як він важко ступає дебелими ногами… Шкода, що я тоді не знав про вашу дружбу.

— А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррі.

— Чому ж?

— Я не хочу, щоб ти зустрівся з ним.

— Не хочеш, щоб я зустрівся з ним?

— Ні, не хочу.

— Містер Доріан Ґрей у робітні, сер, — доповів служник, з’являючись у садку.

— Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, — засміявся лорд Генрі.

Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись від сонця.

— Попросіть містера Ґрея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.

Служник уклонивсь і пішов.

Тоді художник подивився на лорда Генрі.

— Доріан Ґрей — мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію — душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє, як митця, залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.

Він говорив дуже повільно, слова пробивались немовби проти його волі.

— Що за дурниці ти торочиш! — з усміхом перепинив Голворда лорд Генрі і, взявши його під руку, трохи не силою повів до будинку.