«Червоне і чорне» читати. Стендаль

«Червоне і чорне», розділ X. КОРОЛБВА МАРГАРИТА

Кохання! В яких безумствах навчаєш

ти нас знаходити насолоду!

Листи португальської Черниці

Жюльєн перечитав свої листи. Почувши дзвінок на обід, він подумав: «Яким смішним я, мабуть, здаюся цій паризькій ляльці! Яке. божевілля — щиро висловлювати перед нею свою думку! А втім, може, це вже не так і безглуздо; в даному разі викласти правду було гідним мене. Нащо їй треба знати мої найпотаємніші думки? Вона безцеремонна. Так робити непристойно. Мої міркування про Дантона зовсім не входять до тих службових обов’язків, за які мені платить її батько».

Коли Жюльєн зайшов до їдальні й побачив мадемуазель де Ла-Моль в глибокому траурі, він забув про своє незадоволення. Це здалося йому тим більш дивним, Що ніхто з членів сім’ї, крім неї, не був у чорному.

Після обіду він цілком отямився від того несамовитого збудження, в якому перебував цілий день. На його щастя, на обіді був той самий академік, який знав латинь. «Ось хто, мабуть, не буде з мене глузувати, подумав Жюльєн,— коли, як мені здається, мов запитання про траур мадемуазель де Ла-Моль виявиться безтактністю».

Матильда дивилась на нього з якимось особливим виразом. Ось воно, кокетство паризьких жінок точнісінько таке, як його мені змальовувала пані де Реналь,— подумав Жюльєн.— Сьогодні вранці я був з нею не дуже люб’язний, не виконав її примхи й не став з нею розмовляти. I від цього я піднявся в її очах. Звичайно, чорт ще себе покаже. Згодом її гордовита зневага знайде причину помститись на мені. Я тільки розпалюю її пиху. Яка різниця, коли порівняти з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка щирість! Я знав усі її думки перш, ніж вона їх висловлювала, я бачив їх зародження; в її серці у мене був тільки один супротивник — її страх за життя дітей; але це почуття розумне й природне, воно було мені навіть приємне, хоч я від цього й страждав. Ото дурний був! Мрії про Париж, якими я тоді тільки й жив, заважали мені оцінити по-справжньому цю божественну жінку.

Яка різниця, боже праведний! I що ж я бачу тут? Суху, зневажливу пиху, всі відтінки самолюбства, та й більш нічого».

Всі вже встали з-за столу. «Треба не прогавити мого академіка»,— вирішив Жюльєн. Коли всі виходили в сад, Жюльєн підійшов до нього і лагідно, смиренно сказав, що цілком поділяє його обурення з приводу успіху «Ернані».

— Ах, якби ми жили в епоху таємних королівських наказів про арешти…— сказав він.

»— Тоді б він не наважився! — скрикнув академік з жестом у стилі Тальма.

3 приводу якоїсь квітки Жюльєн процитував кілька рядків з «Георгік» Вергілія і заявив, що ніщо не «може зрівнятися з поезіями абата Даліля. Коротше кажучи, він намагався догодити академікові всілякими способами і нарешті сказав зовсім байдужим тоном:

— Треба гадати, мадемуазель де Ла-Моль дістала спадщину від якогось родича і тому в траурі?

— Як! Ви — своя людина в домі,— сказав академік, спиняючись, наче прикипів до місця,— і не знаєте про цю її манію? Справді диво, що мати дозволяє їй таке; але, між нами кажучи, ніхто в цій сім’ї не може похвалитись твердою вдачею. У мадемуазель Матильди характеру вистачить на всіх, і вона командує тут усіма. Сьогодні ж тридцяте квітня,— і академік замовк, хитро дивлячись на Жюльєна. Жюльєн усміхнувся так багатозначно, як тільки міг.

«Що спільного поміж владною вдачею, трауром і тридцятим квітня? —думав Жюльєн.— Я, мабуть, осоромився ще більше, ніж гадав».

— Признаюся…— сказав він академікові, запитливо дивлячись на нього.

— Пройдімось по саду,— сказав академік, радіючи нагоді пуститись у довге й барвисте оповідання.— Як! хіба ви не знаєте, що трапилось тридцятого квітня тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року?

— Де? — здивовано спитав Жюльєн.

— На Гревській площі.

Жюльєн був такий вражений, що навіть ця назва нічого йому не пояснила. Природжена допитливість і нагода почути щось трагічне, що його так захоплювало, викликали в його очах той особливий блиск, який оповідачеві так приємно бачити в слухача. Академік, радий з того, що знайшов такі нашорошені вуха, докладно розповів Жюльєнові, як тридцятого квітня тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року найвродливішому юнакові свого часу Боніфацію де Ла-Молю і його другові Аннібалу де Коконассо, п’ємонтському дворянинові, відтяли голови на Гревській площі.

— Ла-Моль був коханцем королеви Маргарити Наваррської, і зверніть увагу,— додав академік,— що мадемуазель де Ла-Моль зветься Матильдою-Маргаритою. В той же час Ла-Моль був фаворитом герцога д’Алансона і близьким другом короля Наваррського — згодом Генріха IV, чоловіка його коханої. В останній день масниці тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року двір перебував у Сен-Жермені разом з бідолашним королем Карлом IX, що був уже при смерті. Ла-Моль задумав визволити своїх друзів принців, що їх королева Катерина Медичі тримала при дворі як бранців. Він під’їхав до стін Сен-Жермена з двома сотнями вершників. Герцог д’Алансон злякався, і Ла-Моль віддалив руки ката.

Але найбільше зворушує мадемуазель Матильду в усій цій історії те, про що вона сама мені розповіла сім чи вісім років тому, коли їй було всього дванадцять років,— бо це така голова, така голова! — I академік звів очі догори.— Та найбільше вразило її в цій політичній трагедії те, що королева Маргарита Наваррська, сховавшись в одному з будинків на Гревській площі, наважилась послати до ката по голову свого коханця. I коли настала північ, вона взяла цю голову, повезла її в кареті в каплицю біля підніжжя Монмартрського горба і там сама поховала її.

— Та невже це правда? — зворушено вигукнув Жюльєн.

— Мадемуазель де Ла-Моль зневажає свого брата за те, що він, як ви бачите, зовсім не зважає на цю давню історію і не надягає трауру тридцятого квітня. Після цієї події, на спогад про близьку приязнь між де Ла-Молем і італійцем Коконассо, якого звали Аннібалом,— всі чоловіки в сім’ї Ла-Моль носять це ім’я.— I, кажуть,— додав академік тихіше,— що цей Коконассо був, за словами самого Карла IX, одним з найжорстокіших убивць двадцять четвертого серпня тисяча п’ятсот сімдесят другого року. Та як це могло трапитись, любий Сорель, щоб ви, своя людина в домі, не знали цієї історії?

— Ось чому мадемуазель де Ла-Моль двічі за обідом назвала свого брата Аннібалом. Я думав, що це мені почулося.

— Це був докір. Дивно, що маркіз дозволяв всі ці примхи… Майбутній чоловік цієї красуні таки матиме з нею клопіт

Ці слова супроводились двома трьома глузливими фразами. Жюльєна неприємно вразило злорадство, що спалахнуло в очах академіка. «Ми схожі на двох слуг, що обмінюються плітками про своїх господарів,— подумав він.— Та від цього пана академіка можна всього чекати».

Якось Жюльєн застав його на колінах перед маркізою де Ла-Моль: він випрошував у неї посаду податного інспектора по тютюнових виробах для свого племінника з провінції.

Увечері молоденька покоївка мадемуазель де Ла-Моль, що кокетувала з Жюльєном, як колись Еліза, розповіла йому дещо про свою хазяйку, і він зрозумів, що Матильда одягала траурне для того, щоб привертати до себе загальну увагу, ця примха була, очевидно, глибоко пов’язана з її вдачею. Вона справді любила того Ла-Моля, обожуваного коханця королеви; найдотепнішої жінки свого часу, юнака, який загинув через та, що спробував визволити своїх друзів. Та й яких друзів! – першого принца крові і Генріха IV. Звикнувши до чарівної природності поводження пані де Реналь, Жюльєн бачив у всіх паризьких жінках саму лише манірність і, коли він був у сумному настрої, просто не знав, про що з ними розмовляти. Мадемуазель де Ла-Моль становила відтепер виняток.

Він уже не вважав душевною сухістю цю своєрідну красу, що поєднується з благородством манер. Він подовгу розмовляв з мадемуазель де Ла-Моль, прогулюючись з нею в саду під відчиненими вікнами вітальні. Вона якось сказала йому, що читає історію д’Обіньє і Брантома. «Дивне захоплення,— подумав Жюльєн,— а маркіза не дозволяє їй читати навіть романи Вальтера Скотта»

Одного разу з тим радісним блиском в очах, що доводить щире захоплення, вона розповіла йому про вчинок одної молодої жінки часів Генріха III, про який вона тільки що прочитала в «Мемуарах» Етуаля: довідавшись про зраду чоловіка, вона заколола його кинджалом.

Самолюбство Жюльєна тішилося. Особа, оточена таким поклонінням і яка, за висловом академіка, командувала всіма у домі, майже дружньо розмовляла з ним.

«Я помилився,— тут же подумав Жюльєн,— це не приязнь, а просто потреба висловитись, і я граю роль повірника з трагедії. В цьому домі мене вважають за вченого. Треба й мені почитати Брантома, д’Обіньє, Етуаля. Тоді я зможу посперечатись з приводу деяких історій, про які згадує мадемуазель де Ла-Моль. Я більш не хочу грати роль пасивного повірника».

Помалу його розмови з цією дівчиною, що трималася з такою гідністю і водночас так невимушено, ставали дедалі цікавішими. Він забув свою сумну роль повсталого плебея. Матильда здавалась йому освіченою і навіть розумною. Думки, які вона висловлювала в саду, дуже відрізнялися від тих, що вона вимовляла в салоні. Іноді в розмовах з ним вона виявляла щирий ентузіазм, що становив разючий контраст з її звичайною погордливою і холодною манерою.

— Війни Ліги — ось героїчні часи історії Франції,— сказала вона йому одного разу, і її очі блиснули натхненням і захопленням.— Тоді кожен бився, щоб досягти певної мети, якої він прагнув заради перемоги своєї партії, а не заради ницого бажання заслужити орден, як при вашому імператорі. Погодьтесь, що егоїзму і дріб’язковості тоді було менше. Мені подобається та епоха.

— А Боніфацій де Ла-Моль — її герой,— сказав він.

— Принаймні його любили так, як, мабуть, приємно бути любленим. Яка з сучасних жінок наважилася б торкнутись відтятої голови свого коханця.

Пані де Ла-Моль покликала дочку.

Лицемірство, щоб бути корисним, повинно критись, а Жюльєн, як ми бачили, наполовину признався мадемуазель де Ла-Моль у своїй прихильності до Наполеона.

«Ось у чому полягає їхня величезна перевага над нами,— сказав собі Жюльєн, залишившись сам у саду.— Історія їхніх предків підносить їх високо над ницими почуттями, і їм не треба постійно думати про засоби до існування. А я, нікчема,— гірко додав він,— я навіть не гідний міркувати про ці високі матерії. Моє життя — це суцільне лицемірство,— і все це тільки тому, що в мене нема й тисячі франків ренти на прожиття».

— Про що це ви замріялись, пане? — спитала Матильда, бігцем повертаючись у сад.

Жюльєн стомився зневажати самого себе. 3 гордощів він щиро признався їй, про що думав. Він дуже почервонів, бо говорив про свою бідність такій багатій особі. Він постарався дати зрозуміти їй своїм гордовитим тоном, що нічого не просить. Ніколи ще він не здавався Матильді таким гарним, вона помітила у виразі його обличчя чутливість і щирість, якої йому часто бракувало.

Минуло близько місяця. Одного разу Жюльєн задумливо походжав по саду палацу де Ла-Моль; але тепер на його обличчі вже не було того виразу суворості й філософської непримиренності, якого йому надавало постійне почуття власної приниженості. Він тільки що провів до дверей вітальні мадемуазель де Ла-Моль, яка скаржилася, що забила ногу, бігаючи з братом.

«Вона якось дивно спиралась на мою руку,— казав собі подумки Жюльєн.— Або я фат, або й справді їй подобаюсь. Вона слухає мене з таким лагідним виразом, навіть коли я кажу їй про свої вражені гордощі. I це вона, така зарозуміла до всіх! Там, у вітальні, дуже здивувалися б, якби побачили її з таким виразом. Не може бути сумніву, такою доброю й лагідною вона не буває ні з ким».

Жюльєн намагався не перебільшувати цієї дивної дружби. Він сам порівнював її зі збройним перемир’ям. Щодня при зустрічі з нею, перше ніж заговорити, як напередодні, по-приятельському, вони немов запитували себе: будемо ми сьогодні друзями чи ворогами? У перших фразах, якими вони обмінювались, суть розмови не мала ніякого значення. Увага обох зосереджувалась лише на формі звертання. Жюльєн розумів, що коли він хоч раз мовчки стерпить образу від цієї зарозумілої дівчини, він згубить все. «Якщо доведеться сваритися з нею, то чи не краще вже зразу, захищаючи своє законне право на гордощі, ніж потім оборонятись від виявів зневаги, які неодмінно посиплються на мене, якщо я хоч трохи поступлюся своєю гідністю?»

В ті дні, коли Матильда бувала в поганому настрої, вона пробувала поводиться з ним, як світська дама,— і яку майстерність вкладала вона в ці спроби! — але Жульєн їх суворо припиняв.

Одного разу він різко її урвав: «Якщо мадемуазель де Ла-Моль бажає щось наказати секретареві її батька,11-сказав він їй,— його обов’язок — з повагою слухати й виконувати її накази, бо, зрештою, він не повинен їй нічого заперечувати. Йому не платять за те, щоб він ділився з нею своїми думками».

Ці взаємини і деякі дивні підозріння, що виникли в Жюльєна, розвіяли нудьгу, яку він До цього часу почував у цьому розкішному салоні, де боялись усього і де вважалось непристойним жартувати з будь-кого приводу.

«От чудово було б, якби вона закохалася в мене! — думав він.— Та кохає вона мене чи ні, а в мене встановилися щирі дружні відносини з розумною дівчиною, перед якою тремтять усі, і найбільше маркіз де Круазнуа,— такий лагідний, такий чемний, такий сміливий юнак,— а в нього ж є всі переваги: і походження, і багатство! Коли б я мав хоч одну з цих переваг, я був би щасливий. Він безтямно закоханий в неї і має з нею одружитися. Скільки листів примусив мене написати пан де Ла-Моль обом нотарям, які влаштовують шлюбний контракт! I ось я, простий підлеглий, що дві години тому з пером у руці виконував таку невдячну роль, – тут, у саду, торжествую над цим чарівним юнаком; бо, зрештою, перемога неприхована, очевидна. Можливо й те, що вона ненавидить в ньому саме майбутнього чоловіка. їй вистачить на це гордовитості. А тоді, значить, до мене вона ставиться ласкаво, як до повірника-слуги.

Та ні, або я збожеволів, або вона упадає коло мене; що холодніше й шанобливіше я з нею поводжусь, то більше вона домагається моєї дружби. Можна було б припустити, що це гра, прикидання, але ж ні,— я бачу, як її очі загоряються, коли я несподівано з’являюсь. Невже ці парижанки уміють так прикидатись? Та що мені до того! Видимість — на мою користь, ну, то й будемо втішатись видимістю. Боже, яка ж вона гарна! Як мені подобаються її великі блакитні очі, коли бачиш їх зовсім близько і вони дивляться просто на тебе, так, як тепер вони часто дивляться.. Яка різниця між цією й минулою весною, коли я почував себе таким нещасним і тримався тільки силою волі серед трьохсот злих і підлих лицемірів. I сам я був майже такий злющий, як і вони».

В дні, коли Жюльєна опановувала недовіра, він казав собі: «Ця дівчина глузує з мене. Вона, мабуть, змовилася з братом, і вони дурять мене. Та ні, вона зневажає брата за слабохарактерність! «Він хоробрий, тільки й усього»,— говорила вона мені. Та й хоробрість його полягав лише в тім, що він не боїться іспанської шпаги, а в Парижі він боїться усього, кроку не ступить, завжди тремтить, щоб не потрапити в смішне становище. В нього немає жодної думки, яка б хоч трохи різнилася від загальноприйнятого. Мені навіть завжди доводиться заступатись за нього. Дівчині дев’ятнадцять років! Невже у ці роки можна так прикидатися» ні на мить не зрадити себе?

Але, з другого боку, коли мадемуазель де Ла-Моль спиняє на мені погляд своїх великих блакитних очей з якимсь дивним виразом, граф Норбер завжди залишає нас. В цьому є щось підозріле: хіба він не повинен обурюватись, що його сестра так відзначте слугу? Адже я сам чув, як герцог де Шон так мене назвав».

При цьому спогаді гнів заглушав усі інші почуття. «Може, це тільки прихильність до старовинної моди в цього титулованого маніяка?

Ну що ж, вона красуня! — і далі думав Жюльєн, блискаючи очима, як тигр,— я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі»

Ця думка цілком захопила Жюльєна, він не міг більше ні про що думати, як тільки про це. Дні тепер минали для нього, як години.

Він намагався зайнятись серйозними справами, але думки його линули далеко, він поринав у мрії і через чверть години немов прокидався з туманом у голові, з трепетом у серці, запитуючи себе: «Чи любить вона мене?»

«Червоне і чорне», розділ XI. ВЛАДА ЮНОІ ДІВЧИНИ

Я милуюсь її красою, але боюся її розуму.

Меріме

Якби Жульєн, замість того щоб віддаватись надмірному захопленню вродою Матильди чи обурюватись фамільною гордовитістю, про яку вона деколи забувала задля нього, уважніше придивлявся до того, що відбувалося у вітальні, він зрозумів би, в чому полягала її влада над усім оточенням. Якщо хто-небудь не подобався мадемуазель де Ла-Моль, вона вміла покарати його такою влучною, такою дотепною, такою пристойною на вигляд насмішкою, що при згадці про неї рана дедалі сильніше роз’ятрювалась і ставала просто нестерпною для враженого самолюбства. Тому що Матильда не надавала ваги багатьом з тих «речей, які були предметом серйозних прагнень для інших членів її сім’ї, вона завжди здавалась надзвичайно байдужою. Аристократичні салони приємні тим, що, відвідавши їх, множна потім, при нагоді, згадати про них у розмові — оце й усе. Цілковита відсутність думки, настільки заяложені фрази, що перевершують будь-яке святенництво,— все це кінець кінцем виводить з рівноваги своєю нудотною солодкуватістю. Сама по собі ввічливість щось важить тільки при першому знайомстві. Жюльєн відчував це: після першого захоплення — перше здивування. «Ввічливість,— казав він собі,— тільки вміння стримувати роздратування, яке викликають погані манери». Матильда часто нудьгувала, вона, мабуть, нудьгувала б так само і в будь-кому іншому місці. Г ось тут придумати якесь дошкульне слівце — було для неї справжньою розвагою і насолодою.

Можливо, що тільки для того, щоб мати жертви, трохи цікавіші, ніж її батьки й родичі, ніж академік і п’ять шість підлесників, які до неї підлабузнювались, вона подавала надії маркізу де Круазнуа, графу де Кейлюсу і ще кільком знатним молодикам. Вони були для неї новими об’єктами її жартів.

Ми з сумом повинні признатися,— бо ми любимо Матильду,— що вона одержувала листи від багатьох із них й іноді відповідала сама. Поспішаємо додати, що ця дійова особа нашого роману становить виняток серед своїх сучасниць. Взагалі, якщо можна за що-небудь докоряти вихованкам благородного монастиря Сакре-Кер, то, в усякому разі, не за необачність.

Одного разу маркіз де Круазнуа повернув, Матильді досить компрометуючий її лист, якого вона йому написала напередодні. Він гадав, що цей вияв надзвичайної обережності дуже посприяє його справі. Але Матильді подобалась у цьому листуванні саме його безрозсудність. їй подобалося ризикувати собою. Півтора місяця після цього вона з ним не розмовляла.

Листи цих юнаків її розважали, але вона запевняла, що всі вони однакові. Це завжди були вияви тієї самої пристрасті — найглибшої, найсоковитішої,

— Всі вони — на один лад, рицарі без страху і докору, ладні хоч зараз вирушити в Палестину, казала вона своїй кузині.— Чи е щось нудніше на світи? I такі листи я одержуватиму все своє життя! Адже стиль таких листів, мабуть, змінюється не частіше, ніж раз на двадцять років, відповідно до роду занять, на які мода теж міняється. В часи Імперії вони, певне, були не такі безбарвні. Тоді всі ці великосвітські молодики або спостерігали, або самі вершили такі діла, в яких було щось справді велике. Мій дядько, герцог N був у бою під Ваграмом.

— А чи багато розуму потрібно, щоб рубонути шаблею? Ну, а коли вже комусь із них довелося битись, вони тільки про це й говорять,— відказала мадемуазель де Сент-Ередіте, кузина Матильди.

— Ну що ж, ці розповіді мене цікавлять. Брати участь у справжньому бою, в наполеонівській битві, коли бували десятки тисяч убитих,— це доказ хоробрості. Ризикувати своїм життям — це підносить дух і врятовує від нудьги, в яку, здається, поринули всі мої бідолашні поклонники. А нудьга — заразлива. Кому з них спаде на думку зробити щось незвичайне? Вони добиваються моєї руки — і що з того! Адже я багата, а мій батько забезпечить видатне становище своєму зятю. Ах, як;би він знайшов мені когось хоч трохи цікавішого.

Як бачимо, різка, жвава, образна уява Матильди шкодила її мові. Часто її дотепні слівця здавались недоречними її лагідним приятелям. Якби Матильда не користалась таким успіхом, вони, мабуть, визнали б, що в мові її трапляються надто барвисті вирази, не сумісні з жіночою делікатністю.

3 свого боку, вона була несправедлива до гарних кавалерів, що катаються верхи в Булонському лісі. На майбутнє вона дивилась без страху — це було б надто сильне почуття,— а з огидою: явище, дуже рідке в її віці.

Чого вона могла бажати? Все в неї було: багатство, шляхетне походження, розум, краса,— як запевняли її всі навколо, і вона цьому вірила,— всім щедро наділила її воля випадку.

Такі були думки найзнатнішої нареченої Сен-Жерменського передмістя, коли вона почала знаходити втіху в прогулянках з Жюльєном. її вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина. «Він зуміє добитись єпископського сану, як абат Морі»,— казала вона собі.

Незабаром ця щира і зовсім не вдавана упертість, 8 якою наш герой заперечував деякі її думки, зацікавила її. Вона думала про це, розповідала своїй подрузі найменші деталі їхніх розмов, але бачила, що їй ніколи не вдасться передати всю їхню своєрідність.

Раптом її осяяла думка: «Мені випало щастя покохати,— сказала вона собі з невимовною радістю.— Я кохаю, так, це ясно! В чому може знайти справжнє щастя гарна, молода, дотепна дівчина як не в коханні? Хоч би як я старалася, я ніколи не зможу покохати цього Круазнуа, Кейлюса і інших». Вони бездоганні, мабуть, занадто бездоганні; зрештою, мені з ними нудно».

Вона почала пригадувати всі описи кохання, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» тощо. її цікавила, звичайно, тільки сильна пристрасть, легке любовне захоплення було не гідне такої юної і благородної дівчини. Вона називала коханням тільки те героїчне почуття, яке зустрічалось у Франції 8а часів Генріха III і Бассомп’єра. Таке кохання зовсім не лякалося перешкод, але навпаки, воно надихало на великі звершення.

«Яке це нещастя, що тепер нема справжнього королівського двору, як за часів Катерини Медичі або Людовика XIII. Я відчуваю, що здатна на все найсміливіше, на найбільш високе. Чого б я не зробила, аби тільки такий доблесний король, як Людовік XIII був біля моїх ніг! Я б повела його у Вандею, як любить говорити старий барон де Толлі, і він відвоював би своє королівство; і тоді — геть хартію… I Жюльєн допомагав би нам. Чого йому бракує? Тільки імені й багатства. Він створив би собі ім’я, здобув би багатство. У маркіза Круазнуа є все, але він все своє життя буде напів-роялістом, напів-лібералом, завжди буде нерішучим, далеким від крайностей, а тому завжди буде на другому місці.

Чи може бути якесь велике діяння, що не було б крайністю в ту хвилину, коли його вершать? Тільки тоді, коли воно вже зроблене, звичайні люди починають вважати його можливим. Так, де любов запанувала в моєму серці, любов з усіма її чудесами; я вже чую її животворний вогонь. Небо повинно було подарувати мені цю ласку, адже не марно воно поєднало в одній істоті всі переваги. Щастя моє буде гідне мене. Тепер кожен день мого життя не буде тільки бездушним повторенням вчорашнього дня. Є щось велике і сміливе в тому, щоб наважитись кохати людину, таку далеку від мене своїм становищем у суспільстві. Подивимось, чи він і далі буде гідний мене. Як тільки я побачу в ньому якусь слабість, я одразу ж покину його. Дівчина мого роду і з таким рицарським характером, який приписують мені (це був вислів її батька) не повинна поводитись по-дурному.

А саме на цю роль я була б приречена, якби покохала маркіза де Круазнуа. Це було б друге видання сімейного щастя моїх кузин, саме те, що я так глибоко зневажаю. Я наперед знаю все, що казатиме мені цей бідолаха маркіз, і все, що я повинна буду йому відповідати. Що це« за кохання, від якого хочеться позіхати? Краще вже стати святенницею. Мій шлюбний контракт був би підписаний так само, як у моєї молодшої кузини; мої родичі розчулились би до сліз, якщо їх не засмутить якась нова умова, введена напередодні в договір нотарем супротивної сторони».

«Червоне і чорне», розділ XII. НЕВЖЕ ВШ ДАНТОН?

Жадоба тривожних почуттів — така була вдача прекрасної Маргарити де Валуа, моєї тітки, яка незабаром одружилась а королем Наваррським, що тепер царює у Франції під іменем Генріха IV.

Потреба вести ризиковану гру — ось у чому полягає секрет вдачі цієї чарівної принцеси; звідси її сварки й примирення з братами, починаючи з шістнадцяти років. Але чим може ризикувати молода дівчина? Тим, що вона має найдорогоціннішого: своєю репутацією, доброю славою на все життя.

Мемуари герцога Ангулемського, позашлюбного сина Карла IX

«Між Жюльєном і мною не буде шлюбного контракту, не буде нотаря; тут усе героїчне, все — справа випадку. Якщо не зважати на те, що він не благородного роду, мов кохання — це кохання Маргарити де Валуа до молодого Ла-Моля, найчарівнішого юнака свого часу. Хіба моя провина, що придворні юнаки схиляються перед пристойністю і бліднуть на саму думку про найменшу незвичайну пригоду? Маленька подорож до Греції або Африки —це для них межа дерзання, та й вирушають вони туди не інакше, як гуртом. Як тільки вона залишаються на самоті, їх проймає страх — н« перед списом бедуїна, а перед тим, щоб не опинитись у смішному становищі, і вони просто божеволіють від цього страху.

А мій любий Жюльєн, навпаки, любить діяти тільки сам. Ніколи цій незвичайній істоті не спаде на думку шукати чиєїсь підтримки чи допомоги. Він зневажає усіх інших; через це я не зневажаю його.

Якби хоч і бідний, а був Жюльєн дворянином, моє кохання було б просто найпошлішою дурістю, банальним мезальянсом; такого кохання мені не треба; в ньому не було б того, що властиве справжнім глибоким пристрастям: непереможних труднощів, темної непевності майбутнього».

Мадемуазель де Ла-Моль так пройнялася цими прекрасними міркуваннями, що непомітно для себе почала вихваляти Жюльєна в розмові з маркізом де Круазнуа і з своїм братом. Красномовство її зайшло так далеко, що образило їх обох.

Стережіться цього юнака з його енергійною вдачею — вигукнув її брат. Якщо знову почнеться революція, він усіх нас пошле на гільйотину.

Вона утрималась від відповіді і стала висміювати брата і маркіза де Круазнуа, глузуючи з їхнього страху перед рішучістю інших. Це ж, по суті, просто страх зіткнутись несподіваним, розгубитись перед ним.

— Завжди, завжди, панове, у вас та сама боязнь смішного, цього страхіття, яке, на горе, зникло ще тисяча вісімсот шістнадцятого року.

Смішного вже не може бути в цій країні, де є дві партії,— казав пан де Ла-Моль. Його дочка зрозуміла цю думку.

— Отже, панове,— казала вона ворогам Жюльєна,— ви будете боятись усе своє життя, а потім вам скажуть: Це зовсім був не вовк, а лише тінь його.

Матильда скоро покинула їх. Слова брата її дуже налякали, вона довго не могла заспокоїтись; але на другий день вона вже бачила в них найкращу похвалу.

«В наш час, коли ніде нема рішучості, його рішучість лякає їх. Я перекажу йому слова мого брата і подивлюсь, що він на це відповість. Але для цього треба вибрати хвилину, коли його очі загоряться. Тоді він не вміє брехати».

— А що, як це Дантон! — вимовила вона, опам’ятавшись після довгого роздуму.– Ну що ж! Припустімо, що революція повторилася б. Яку роль відіграли б тоді Круазнуа з моїм братом? Це можна вгадати наперед: велична покора долі! Це будуть героїчні барани, що дадуть перерізати собі горло без найменшого опору. Вмираючи, вони все ще боятимуться погрішити проти доброго тону. А мій Жульєн пустить кулю в лоб кожному якобінцю, що з’явиться його заарештувати, якщо тільки в нього буде найменша надія на порятунок. Він не побоїться поганого тону, ні!

Останні слова примусили її замислитись; вони викликали прикрі спогади, і все її завзяття відразу згасло. Вона згадала жарти панів де Кейлюса, де Круазнуа, де Люз за та її брата — вони одностайно закидали Жюльєну що у нього вигляд святенника: смиренний і лицемірний.

— Але ж,— вигукнула вона раптом, і очі її радісно спалахнули, – ці постійні гіркі жарти саме й доводять

всупереч її бажанням, що він і е найцікавішою людиною, яку ми бачили за цей сезон!

«Яке значення мають його хиби, смішні риси? В ньому є щось величне, і це їх неприємно вражає, незважаючи на їхню доброту й великодушність. Зрозуміла річ — він бідний і вчився, щоб стати священиком. А вони — командують ескадронами, їм не треба вчитись. Це куди зручніше.

I все ж, незважаючи на його вічний чорний костюм і святенницьку міну, яку довелось прибрати цьому бідному юнакові, щоб не вмерти з голоду,— його перевага лякає їх, це цілком ясно. А ця попівська міна зникає, як тільки ми залишаємось з ним наодинці. I коли ці пани кажуть щось, на їх думку, дотепне й несподіване, вони завжди поглядають насамперед на Жюльєна, це я прекрасно помітила. А проте вони добре знають, що сам він з ними ніколи не заговорить, поки його не спитають. Він звертається тільки до мене. Він вірить, що в мене висока душа. На їхні заперечення він відповідає тільки з чемності і одразу ж знов шанобливо замовкав. Зі мною він сперечається цілими годинами і тільки тоді стає певним у своїх переконаннях, коли в мене не лишається й найменшого заперечення проти них. Зрештою, протягом цієї зими між нами не було серйозної сварки, ми лише часто говорили одне одному різкості, щоб привернути увагу. Та що там казати, навіть мій батько, людина видатна, що уславить наш рід, і той поважає Жюльєна. Всі інші його ненавидять, але ніхто не ставиться до нього зневажливо, хіба що оті святенниці, приятельки матері».

Граф де Кейлюс старався набути слави палкого аматора коней; він проводив життя в стайні і часто навіть снідав там. Ця палка пристрасть в поєднанні зі звичкою ніколи не сміятись завоювала йому велику повагу його друзів — він був справжнім орлом у цьому маленькому гуртку.

Наступного дня, коли всі сиділи навколо крісла пані де Ла-Моль,— Жюльєна на цей раз не було,— пан де Кейсу, підтриманий Круазнуа і Норбером, почав ревно оспорювати добру думку Матильди про Жюльєна, причому без будь-кого приводу і відразу, як тільки побачив мадемуазель де Ла-Моль. Вона негайно зрозуміла цей маневр.

«Ось вони всі, як один, повстали проти одної обдарованої людини, у якої нема й десяти луїдорів ренти і яка не може їм нічого відповісти, поки до неї не звернуться.

Жюльєн викликав в них страх навіть у своєму чорному костюмі. Що ж було б, якби він носив еполети?»

Ніколи ще вона так блискуче не говорила. З перших же слів вона закидала їдкими дотепами де Кейлюса і його союзників. Коли вогонь жартів цих блискучих офіцерів був припинений, вона сказала панові де Кейлюсу:

— Хай завтра який-небудь дворянин з гір Франш-Конте визнає, що Жюльєн його незаконний син і дасть йому Ім’я та кілька тисяч франків,— він через шість тижнів носитиме такі самі вуса, як і ви, панове. Через півроку він буде гусарським офіцером, як і ви, панове. I тоді велич його вдачі вже не буде смішна. Я бачу, що вам, пане майбутній герцог, лишається тільки це давнє заперечення: нібито придворна аристократія має перевагу над провінціальною. Але що ви зможете заперечити, коли я припру вас до стіни й дам у батьки Жюльєнові іспанського герцога, що був у полоні в Безансоні під час наполеонівських воєн? Уявіть собі, що сумління примусило його визнати Жюльєна своїм сином на смертному одрі.

Всі ці розмови про незаконне народження здалися панам де Кейлюсу і де Круазнуа виявом дуже поганого тону,— нічого іншого вони не побачили в міркуваннях Матильди.

і Хоч як звик Норбер коритися сестрі, але ці слова її були надто вже ясні, і тому він прибрав поважного виразу, що, треба визнати, зовсім не личив його усміхненому добродушному обличчю, і насмілився зробити їй з цього приводу зауваження.

— Ви часом не хворі, мій любий? — відповіла Матильда з удаваною серйозністю.— Ви, певно, дуже погано себе почуваєте, коли у відповідь на жарти читаєте мораль. Ви — і мораль! Чи не збираєтесь ви стати префектом?

Матильда скоро забула і ображений тон графа де Кейлюса, і невдоволення Норбера, і мовчазний розпач пана де Круазнуа. Їй треба було розв’язати один фатальний сумнів, який щойно закрався в її душу.

«Жюльєн дуже щирий зі мною,— думала вона.— Такому бідному юнаку, нещасному через надмірне честолюбство, напевне, дуже бракує друга. Можливо, що я для нього — цей друг, але, здається, він не кохає меле. Він такий сміливий, що, певне, не побоявся б сказати мені про свою любов».

Ця непевність, ці суперечки з самою собою, що відтепер сповнювали кожну хвилину життя Матильди, бо до

сить їй було поговорити з Жюльєном, як у неї з’являлись все нові й нові аргументи «за» і «проти»,— зовсім розвія#9 нудьгу, яка так часто мучила її до цього часу.

Як дочка видатного чоловіка, що міг стати міністром I повернути церкві її угіддя, мадемуазель де Ла-Моль буде завжди оточена в монастирі Сакре-Кер надмірними лестощами. Це лихо завжди лишається непоправним. її переконували, що через переваги свого багатства, знатності тощо вона повинна бути щасливішою, ніж будь-хто. Саме це й становить джерело нудьги всіх королів світу і їхніх нескінченних дивацтв.

Матильда не уникла прикрого впливу цих повчань. Хоч яка була б розумна десятирічна дівчинка, вона не могла встояти перед лестощами цілого монастиря, до того, видно, добре обґрунтованими.

З тієї хвилини, як вона вирішила, що кохав Жюльєна, вона перестала нудьгувати. Кожен день вона раділа, що зважилась на таку палку пристрасть. «Це дуже небезпечна розвага,— думала вона,— тим краще! Тисячу разів — тим краще Без цього кохання я нудьгувала протягом найкращих років життя — з шістнадцяти до двадцяти. Я й так уже пропустила свої найкращі роки, я не мала інших розваг, як слухати безглузді міркування приятельок моєї матері, хоч кажуть, що в тисяча сімсот вісімдесят другому році у Кобленці вони не відзначались такою суворістю, як теперішні їхні проповіді».

В ці хвилини великих сумнівів, що охоплювали Матильду, Жюльєн часто помічав на собі її довгі погляди і не розумів їх значення. Він почував, що граф Норбер став до його ще холоднішим, а пани де Кейлюс, де Люз і де Круазнуа ще гордливішими. Та він до цього звик. Таке лихо іноді траплялося з ним і раніше після якого-небудь вечора, коли він відзначався більше, ніж годиться в його становищі. Якби не та особлива увага, яку виявляла до нього Матильда, і не його власна цікавість, яка спонукала його дізнатись, що тут криється, він би рішуче ухилявся від післяобідніх прогулянок в саду в компанії між блискучих юнаків з вусиками, що оточували мадемуазель де Ла-Моль.

«Так не можна далі заперечувати цього,— казав собі Жюльєн — мадемуазель де Ла-Моль поглядає на мене якось дивно. Але навіть коли вона дивиться на мене своїми прекрасними блакитними очима наче в самозабутті, я й тоді читаю в їх глибині холодну цікавість і злість.

Невже це I е кохання? Які не схожі вони на очі пані де Реналь!»

Якось після обіду Жюльєн, провівши пана де Ла-Моля у його кабінет, поспішно вернувся в сад. Кали він підходів до компанії, що оточувала Матильду, він почув кілька голосно промовлених слів. Матильда дражнила брата. Жюльєн виразно почув своє ім’я, назване двічі. Як тільки він підійшов, враз запанувала глибока мовчанка і вони марно намагались її якось порушити. Мадемуазель де Ла-Моль і її брат були надто схвильовані, щоб говорити про щось інше. Пани де Кейлюс, де Круазнуа, де Люз і ще один їхній друг зустріли Жюльєна з крижаною холодністю. Він пішов геть.

«Червоне і чорне», розділ XIII. ЗМОВА

Уривки розмов, випадкові зустрічі перетворюються в найочевидніші докази в очах людини,

обдарованої уявою, якщо в серці її е хоч іскра вогню.

Міллер

Наступного дня він знову почув, що Норбер говорив про нього з сестрою, і при його появі знову запанувала мовчанка, як і напередодні. Тепер його підозріння не мали меж. «Очевидно, ця чарівна молодь змовилася знущатися з мене. Треба визнати, що це далеко ймовірніше, далеко природніше, ніж гадана пристрасть мадемуазель де Ла-Моль до бідолахи секретаря. Та й чи здатні ці люди до пристрасних почуттів. Робити каверзи — це вони вміють! Вони заздрять мені за мої скромні переваги в розмові. Заздрість — це одне з їхніх дошкульних місць. Тепер усе ясно. Мадемуазель де Ла-Моль хоче мене переконати, що не байдужа до мене, тільки для того, щоб зробити з мене посміховисько в очах свого нареченого».

Це жахливе підозріння змінило моральний стан Жюльєна і легко знищило в його серці зародок кохання. Адже це кохання було породжене тільки винятковою вродою Матильди, або, вірніше, її шляхетною поставою й чарівними туалетами. Жюльєн все ж таки був щодо цього вискочнем. Недарма кажуть, що великосвітська красуня найбільш вражає простолюдина, який пробився своїм розумом до вершин суспільства. Адя ж не про душевні переваги Матильди мріяв Жюльєн всі ці дні. У нього вистачало здорового глузду, і він розумів, що зовсім не знав її душі. Все те, що він бачив, могло виявитись облудою.

Наприклад, Матильда ні за що в світі не згодилася б пропустити обідню в неділю і супроводила свою матір до церкви майже щодня. Коли траплялось, що в вітальні палацу де Ла-Моль якийсь необачний гість забувався й дозволяв собі хоч найменший натяк на жарт, що зачіпав справжні чи гадані інтереси трону або церкви, Матильда тієї ж миті прибирала холодної серйозності. її грайливий погляд раптом набував безстрасної гордовитості старовинного фамільного портрета.

Проте Жюльєн добре знав, що в її кімнаті завжди лежать один-два томи найбільш філософічних творів Вольтера. Він і сам подеколи крадькома брав для себе по кілька томів цього прекрасного видання в розкішній оправі. Щоб приховати їх відсутність на полиці, він трохи розсував ті, що залишались. Але незабаром він помітив, що не тільки він читає Вольтера. Він удався до семінарських хитрощів і зв’язав волосинками ті томи, що, на його думку, могли цікавити мадемуазель де Ла-Моль. I справді, вони зникали на цілі тижні.

Пан де Ла-Моль, якого вивів з терпіння книгар, що надсилав йому тільки фальшиві мемуари, доручив Жюльєнові купувати всі більш-менш цікаві новинки. Але щоб отрута не поширювалась на домашніх, секретар одержав розпорядження ставити ці книги в окрему шафу в спальні маркізи. Незабаром Жюльєн переконався, що, як тільки серед цих новинок з’являлись книги, хоч трохи ворожі інтересам трону й церкви, вони негайно зникали. Зрозуміла річ, їх читав не Норбер.

Жюльєн перебільшував значення цього відкриття і приписував мадемуазель де Ла-Моль ледве не макіавеллівську двоєдушність. Це гадане лукавство в його очах було чарівним і становило мало не єдину моральну її перевагу — так набридли йому лицемірство і доброчесні розмови.

Він більше розпалював свою уяву, ніж віддавався чарам кохання.

Коли він, поринаючи в мрії, уявляв собі чарівну постать мадемуазель де Ла-Моль, її вишукані вбрання, білосніжну ручку, незрівнянну красу плечей і невимушеність усіх її рухів — лише тоді він почував себе закоханим у неї. I для довершення чарів він уявляв її собі Катериною Медичі. Він приписував її вдачі неймовірну глибину й підступність. Це був ідеал Малонів, де Філерів і Кастанедів, якими він захоплювався в юнацтві,— одне слово, для нього це був ідеал Парижа.

Та чи є щось дивніше в світі, ніж припустити глибину й підступність вдачі парижанки?

«Невже це тріо знущається з мене?» — думав Жюльєн. Хто хоч трохи знає вдачу Жюльєна, може собі уявити, яким холодним і похмурим ставав його зір, зустрічаючись із поглядом Матильди. 3 гіркою іронією відхиляв він вислови приязні, з якими вражена мадемуазель де Ла-Моль наважувалася звернутись до нього двічі чи тричі.

Ображене цією несподіваною зміною серце молодої дівчини, що звичайно було холодне, байдуже, чутливе тільки до розуму, пройнялося пристрасним почуттям, на яке тільки було здатне. Але у вдачі Матильди було разом з тим надто багато гордощів, і тому зародження почуття, яке ставило її щастя в залежність від іншого, завдало їй глибокого смутку.

Жульєн вже дечого навчився з того часу, як приїхав у Париж, і добре бачив, що це не була одноманітна байдужа нудьга. Замість того, щоб жадібно шукати всіляких розваг, роз’їжджати по театрах і вечорах, як це було раніше, Матильда тепер уникала всього цього.

Матильда терпіти не могла французького співу, він нагонив на неї страшенну нудоту, а проте Жульєн, який вважав своїм обов’язком бути присутнім на роз’їзді в опері, помітив, що вона стала часто бувати там. Йому здавалося, що вона втратила частину того бездоганного самовладання, яким так блискуче відзначалася її поведінка. Інколи вона відповідала своїм приятелям образливими, занадто дошкульними жартами. Особливо переслідувала вона маркіза де Круазнуа. «Мабуть, він занадто любить гроші, коли не кидає цієї дівчини, разом з її багатством»,— думав Жульєн. Обурений тим, що вона так ображає чоловічу гідність, він поводився з нею ще холодніше, іноді дозволяючи собі навіть не зовсім чемно відповідати їй.

Та хоч як твердо він вирішив не зважати на знаки уваги, які робила йому Матильда, однак вони часом були такі очевидні і здивованого Жюльєна так чарувала краса Матильди, що іноді його охоплювало неабияке збентеження.

«Спритність і впертість цієї великосвітської молоді кінець кінцем переможуть мою недосвідченість,— казав він сам собі подумки. Треба мені виїхати і покласти край усьому цьому». Маркіз тільки що доручив йому управління кількома невеликими маєтками й будинками в Нижньому Лангедоку. Треба було туди поїхати; пан де Ла-Моль неохоче дав свою згоду на це: Жюльєн зробився для нього другим «я» в усіх справах, за винятком тих, що стосувалися його високих політичних мрій.

«Зрештою, їм не вдалося мене перехитрити,— казав собі Жульєн, готуючись до від’їзду.— Чи справді глузувала мадемуазель де Ла-Моль з цих юнаків, чи ці жарти призначались тільки для того, щоб викликати мою довіру,— однак вони мене розважили.

Якщо в них не було змови проти сина тесляра, то поведінка мадемуазель де Ла-Моль просто незбагненна; і в такій же мірі щодо мене, як і щодо маркіза де Круазнуа. Вчора, наприклад, вона щиро розсердилась, і я мав приємність чути, як через мене, бідного плебея, добре перепало цьому знатному і багатому юнакові. Оце справжня моя перемога! Як приємно буде згадувати про це в поштовій кареті серед рівнин Лангедока!»

Він нікому не говорив про свій від’їзд, але Матильда краще за нього знала, що він покидає Париж завтра, л покидає надовго. Вона послалась на великий головний біль, що нібито ставав ще дужчий від духоти у вітальні, і довго прогулювалась по саду; вона до того допекла своїми насмішками Норберу, маркізу де Круазнуа, де Кейлюсу, де Люзу і ще кільком юнакам, які в цей день обідали в палаці де Ла-Моль, що вони змушені були піти. Матильда якось дивно поглядала на Жюльєна.

«Ці погляди, можливо, одна комедія,— подумав Жюльєн,— але її уривчасте дихання, її схвильованість! Е! — сказав він собі.— Де вже мені судити про такі речі! Це ж те, що е найвищого й найвитонченішого серед жінок цілого Парижа. Може, вона навчалась цьому уривчастому диханню, яке мене трохи не зворушило, у своєї улюбленої Леонтини Фай».

Вони залишились удвох; розмова не клеїлася. «Ні! Жюльєн нічого не почуває до мене»,— з гіркотою казала собі Матильда.

Коли він прощався з нею, вона сильно стиснула йому руку біля ліктя;

— Сьогодні ввечері ви одержите від мене листа,— сказала вона, і голос її так змінився, що його не можна було впізнати, Жюльєн одразу розчулився, помітивши це.

— Батько надзвичайно цінить ті послуги, які ви йому робите,— промовила вона. — Не треба завтра їхати, знайдіть який-небудь привід,— I вона втекла.

Постать її була чарівна, неможливо й уявити красивішу ніжку» і бігла вона з такою грацією, що Жюльєн був зовсім зачарований, але чи вгадає читач, про що він подумав, як тільки вона зникла? Його обурив владний тон, яким вона промовила не треба. Кажуть, що Людовік XV, вмираючи, теж дуже образився, коли його лейб-медик необережно вжив слово не треба; а проте Людовік XV не був вискочнем.

Через годину лакей передав Жюльєну лист: це було справжнє освідчення в коханні.

«Стиль не дуже афектований»,— сказав собі Жюльєн, намагаючись цим літературним зауваженням стримати радість, яка зводила його щоки, змушуючи мимоволі широко посміхатись.

— Нарешті! — скрикнув він раптом, неспроможний стримати захопленого хвилювання.— Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався любовного признання від знатної дами! Треба визнати, що я тримався непогано,— додав він, роблячи зусилля, щоб стримати свою буйну радість.— Я зумів зберегти гідність, ніколи не говорив їй, що люблю її.

1 він почав розглядати кожну літеру, кожне слово. В мадемуазель де Ла-Моль був красивий, дрібний англійський почерк. Йому треба було чимось зайняти свою увагу, щоб хоч трохи вгамувати радість, від якої у нього паморочилося в голові.

«Ваш від’їзд змушує мене висловитись… Не бачити вас довго — це понад мої сили…»

Рантом одна думка вразила Жюльєна, як відкриття; пройнявшись ще більшою радістю, він перестав розглядати лист.

— Отже, я переміг маркіза де Круазнуа,— скрикнув він,— і це я, що говорю лише про серйозні речі! А він же такий красень, в нього вусики й розкішний мундир, він завжди вміє сказати влучне й дотепне слово.

Жюльєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості.

Трохи згодом він піднявся у свій службовий кабінет і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жюльєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов’язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.

– Я дуже радий, що ви не їдете,— сказав маркіз, коли вони закінчили справи,— мені приємно вас бачити.

Жюльєн вийшов. Ці слова збентежили його.

«А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане табурет».

В Жюльєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на лист Матильди і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.

«Чи не надто я добрий,— казав він собі,— чого це мені, плебеєві , жаліти таку знатну сім’ю! Адже герцог де Шон кличе мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба,— так, буквально без шматка хліба,— невже я відмовлюсь від щастя, що випало мені на долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустині посередності, якою мені так важко йти! Чорт забери, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».

I він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Ла-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.

Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності.

— Якби я хотів побачити його гнів — вигукнув Жульєн.— 3 якою певністю я прошив би його тепер шпагою «— I він зробив блискавичний рух випаду.— До цього часу я був у його очах просто хам, що розхрабрувався понад міру. Після цього листа я йому рівня. Так,— казав він з якоюсь безмежною насолодою, смакуючи кожне слово,— наші достоїнства – мої і маркіза — були зважені. Прекрасно — скрикнув він,— отак я й підпишусь під своїм листом. Не думайте, мадемуазель де Ла-Моль, що я забуваю про своє становище. Я вам дам зрозуміти й відчути, що це заради сина тесляра ви зреклися нащадка знаменитого Гі де Круазнуа, який супроводив у хрестовому поході Людовіка Святого.

Жульєн не міг більше стримати своєї радості. Його потягло в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісною, він задихався.

«Я, бідний селянин з Юри,— повторював він раз у раз,— приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир як вони! Тоді такий чоловік, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського.

— Ну що ж! — сказав він з якоюсь мефістофельською усмішкою,— виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі.— I він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану— А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я» добились влади! Ось хоча б мій співвітчизник Гранвел.

Потроху збудження Жюльєна вгамувалось,— обережність перемогла. Він сказав собі, як його вчитель Тартюф, роль якого він знав напам’ять:

Я можу думати, що це слова лукаві,

Я до сих слів тоді довіру покажу,

Як ласки вашої, якої так жадаю,

Не тільки на словах, а в дійсності дізнаю…!

(«Тартюф», дія IV, сцена V)

Тартюфа теж погубила жінка, а він був не гірший за будь-кого іншого… Мою відповідь зможуть потім показати кому-небудь, та ми знайдемо засіб проти цього,— додав він повільно, стримуючи лють,— ми з того й почнемо відповідь, що повторимо найпалкіші фрази з листа чарівної Матильди.

Так, але що як четверо лакеїв пана де Круазнуа кинуться на мене і вихоплять у мене оригінал?

Ні, це неможливо, я добре озброєний і маю, як відомо, звичку стріляти в лакеїв.

Хай так! I все ж один з них – хоробрий хлопець, він кидається на мене. Йому, припустімо, обіцяли сто наполеондорів. Я вбиваю або пораню його; та цього ж тільки їм і треба! Мене, як годиться по закону, кидають у в’язницю. Я перед судом виправної поліції, мене за всіма правилами правосуддя везуть у Пуассі в компанію панів Фонтана і Магалона. Там я буду валятися в камері покотом з чотирма сотнями бродяг! I я ще хотів жаліти цих людей! — скрикнув він, схоплюючись.— А вони хіба жаліють коли-небудь людей з третього стану, що потрапляють їм до рук?

Ці слова були передсмертним зітханням тієї вдячності до пана де Ла-Моля, яка досі його мимоволі тривожила.

«Не поспішайте, вельможні панове, я прекрасно розумію цю макіавеллівську махінацію; вона гідна абата Мас-лона або пана Кастанеда з семінарії. Ви відберете в мене цей провокаційний лист, і я стану другим полковником Кароном у Кальмарі.

Одну хвилиночку, панове. Я зараз відішлю цей фатальний лист в добре запечатаному конверті панові Пірару на схованку. Це найчесніший чоловік, янсеніст і, отже, непідкупний. Так, але він розпечатує всі листи… Ні, краще пошлю цей лист Фуке».

Треба зізнатись, погляд Жюльєна був жахливий, обличчя його стало огидним, від нього тхнуло справжньою злочинністю. Це був нещасливець, що вступив в єдиноборство з цілим суспільством.

— «До зброї!» — скрикнув Жюльєн і одним стрибком скочив з ганку палацу де Ла-Моль. Він увірвався в будку вуличного переписувача на розі вулиці, злякавши його своїм виглядом.

— Перепишіть оце,— сказав він йому, подаючи лист мадемуазель де Ла-Моль. _

Поки переписувач працював, він сам написав листа Фуке, прохаючи його зберегти для нього дорогоцінну річ. «Та ні,— раптом схаменувся він,— фіскальний кабінет на пошті розпечатає мій лист і віддасть вам те, що ви шукаєте… Ні, панове».

Він вийшов і купив у книгаря-протестанта величезну біблію, дуже майстерно сховав у палітурці лист Матильди, потім наказав запакувати книгу і все відправив поштою з диліжансом на ім’я одного з робітників Фуке, про якого в Парижі ніхто й гадки не мав.

Зробивши це, він, веселий і радісний, повернувся додому.

Ну, а тепер до роботи! — вигукнув він, замкнувшись на ключ у своїй кімнаті і скидаючи сюртук.

«Як, мадемуазель,— писав він Матильді,— дочка маркіза де Ла-Моля передає через Арсена, лакея свого батька, також звабливого листа, бідному тесляреві з Юри,— безперечно, тільки для того, щоб поглузувати з його простоти…» I він переписав тут же найвідвертіші вислови з її листа.

Його відповідь зробила б честь дипломатичній обережності самого шевальє де Бовуазі. Була тільки десята година, Жюльєн, сп’янілий від щастя й почуття своєї могутності, такої незвичайної для бідолахи, пішов в італійську оперу. Сьогодні співав його друг Джеронімо. Ніколи ще музика його так не захоплювала. Він почував себе богом.

«Червоне і чорне», розділ XIV. ДУМКИ МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ

Скільки сумнівів! Скільки безсонних ночей! Боже праведний! Невже я дійду до такого приниження! Він сам зневажатиме мене. Та він від’їжджає, він покидає мене. Не без боротьби з собою написала Матильда свого листа. Хоч би які були джерела її прихильності до Жюльєна, ця прихильність незабаром перемогла її гордощі, що неподільно панували в її серці з того часу, як вона себе пам’ятала. Вперше в житті ця горда й холодна душа пройнялася пристрасним коханням. Але навіть перемігши гордість, це почуття ще зберігало всі її звички. Два місяці боротьби й нових, ніколи не зазнаних відчуттів змінили, так би мовити, весь її душевний лад. Матильді здавалось, що перед нею відкрилося нове життя. Цьому видінню, що всевладно панує над людьми з відважною душею і високим розумом, довелося довго боротись з почуттям власної гідності й прописними поняттями обов’язку. Одного разу о сьомій годині ранку вона ввійшла в спальню своєї матері і попросила в неї дозволу виїхати в Віллек’е. Маркіза навіть не удостоїла відповісти їй на це і порадила лягти знов у ліжко. Це було останнє зусилля звичайної розважності й поваги до прищеплених їй поглядів.

Її дуже мало лякала думка вчинити погано й порушити правила, священні в очах таких людей, як де Кейлюс, де Люз, де Круазнуа. їй здавалося, що люди цієї породи ніколи її не зрозуміють. Вона звернулася б до них за порадою, якби йшлося про купівлю екіпажа або маєтку. Страшилася вона тільки одного: щоб її не засудив Жюльєн.

«А може, він тільки здається незвичайною людиною?» — думала вона.

Вона почувала огиду до безхарактерності, і саме це відштовхувало її від гарних юнаків, що упадали коло неї. Що більше й дотепніше вони висміювали все, що віддаляється від моди, або те, що невдало наслідує моду, то нижче падали в її очах.

«Вони хоробрі та й усе. I що то за хоробрість? — казала вона собі.— Битись на дуелі? Але дуель тепер не більше як церемонія. Все там відоме наперед, навіть те, що треба сказати, падаючи. Впавши на траву і притиснувши руку до серця, треба великодушно простити супротивникові й переказати кілька слів коханій, часто уявній або такій, що в день вашої смерті поїде на бал, щоб не збуджувати підозріння.

Не важко мчати назустріч небезпеці на чолі ескадрону, з блискучими шаблями наголо, але хто зумів зустріти небезпеку на самоті, несподівану, ,непередбачену, справді жорстоку небезпеку!

«Ні,— сказала собі Матильда,— тільки при дворі Генріха III можна було зустріти людей шляхетного серця й походження. Ах, якби Жюльєн брав участь у боях при Жарнаку або Монконтурі, я б не вагалась. в ті часи могутності й сили французи не були ляльками. День бою був для них днем, коли їм менш за все доводилось вагатись.

Життя їх не було, як та єгипетська мумія, оповите покровом, для всіх однаковим і незмінним. Так, « думала вона далі,— тоді потрібно було більше справжньої відваги, щоб вийти самому об одинадцятій годині ночі з палацу Суассон, де жила Катерина Медичі, ніж тепер для того, щоб поїхати в Алжир. Життя мужчини було сповнене випадковостей. Тепер цивілізація знищила все випадкове й несподіване. Якщо несподіване виявиться в думках, нема для нього досить дошкульних епіграм, якщо воно проявиться в дії, нема такої підлоти, на яку б не штовхнув нас страх. Ми виправдуємо всяку дурість, вчинену зі страху. Вік виродження й нудьги! Що сказав би Боніфацій де Ла-Моль, якби, підвівши з могили свою відтяту голову, він побачив у тисяча сімсот дев’яносто третьому році сімнадцять своїх нащадків, що, мов барани, дозволили себе схопити і через два дні поклали голову на плаху? Вони певні були, що загинуть, але захищатись, убити одного чи двох якобінців — вважали поганим тоном! В героїчну епоху Франції, у вік Боніфація де Ла-Моля, Жюльєн був би командиром ескадрону, а мій брат — юним добре вихованим священиком з доброчесністю в очах і повчанням на устах».

Кілька місяців тому Матильда вже втратила надію зустріти людину хоч трохи відмінну від загального шаблону. Вона знаходила якусь втіху в тому, що дозволила собі листуватись з кількома світськими юнаками. Цей сміливий вчинок» такий негожий, такий необачний для дівчини, міг збезчестити її в очах пана де Круазнуа та його батька герцога де Шона і всієї цієї сім’ї, яка, довідавшись про те, що шлюб розладнався, могла б спитати про причину цього. Траплялось, що Матильда навіть не могла заснути вночі після того, як написала комусь листа, а проте тоді це були тільки відповіді.

Тепер вона наважилась сама сказати, що кохає. Вона писала першою (яке жахливе слово!) людині, яка стояла на найнижчих щаблях суспільства.

Якби це стало відомим, її чекала б довічна ганьба. Хто з жінок, що відвідують її матір, наважився б її захищати? Якими фразами вона могла б пом’якшити удар жахливої зневаги в світських салонах?

Адже навіть вимовити таке признання було б жахливо, але написати! «Є речі, про які не пишуть» — вигукнув Наполеон, почувши про капітуляцію під Байленом. Саме Жюльєн розповів їй про це, немов наперед даючи їй урок.

А втім, це було ніщо для Матильди: її тривожило інше. Забуваючи, яке де справить жахливе враження у вищому світі, яка незмивна ганьба й зневага загрожує їй, бо вона ображала свою касту, Матильда писала людині, зовсім не схожій на отих Круазнуа, де Люзів, де Калюсів.

Глибина, незбагненність вдачі Жюльєна могли б злякати навіть жінку, яка перебувала б із ним у звичайних стосунках, а вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо,— своїм володарем!

«Невідомо, які домагання з’являться в нього, якщо коли-небудь він матиме наді мною владу? Ну що ж, я скажу тоді, як Медея: «I що ж серед жахів таких мені лишилось? Я, я сама!»

Жульєн зовсім не поважає благородства крові,— думала вона.— Більше того, він, мабуть, не кохає мене!»

Нарешті ці жахливі вагання збудили її жіночу гордість. «Все повинно бути надзвичайним в долі такої дівчини, як я!» — скрикнула розгнівана Матильда. Гордість, вихована у ній з колиски, стала на захист доброчесності. Але саме тоді від’їзд Жюльєна прискорив хід подій.

(На щастя, такі характери трапляються дуже рідко).

Ввечері, дуже пізно, Жюльєнові спало на думку вдатись до хитрощів: він наказав віднести в швейцарську свою дорожню важку валізу і доручив це зробити лакеєві, що залицявся до покоївки мадемуазель де Ла-Моль. «Може, цей маневр нічого не дасть,— подумав він,— але, якщо він вдасться, Матильда подумає, що я виїхав». Він заснув, дуже радий з цієї вигадки. Матильда не склепила очей цілу ніч.

Наступного дня рано-вранці Жульєн вийшов з дому, не помічений ніким, але повернувся до восьмої години.

Як тільки він зайшов у бібліотеку, мадемуазель де Ла-Моль з’явилась у дверях. Він передав їй свою відповідь. Він подумав, що треба їй щось сказати, принаймні важко було вибрати зручнішу нагоду, але вона не захотіла слухати його і зникла. Жульєн був дуже радий цьому, бо не знав, що їй казати.

«Якщо все це не гра, наперед погоджена з графом Норбером, ясно, що мої сповнені холодності очі запалили примхливе кохання в цій знатній панночці. Я був би надто дурним, якби дозволив собі коли-небудь захопитися цією довготелесою білявою лялькою». Це міркування зробило його холоднішим і розсудливішим, ніж будь-коли.

«В цьому бою, що зараз готується,— додав він,— її дворянська гордість буде своєрідним пагорбом — військовою позицією між нею і мною. Ось тут і треба маневрувати. Я зробив дурницю, залишившись у Парижі; відкладаючи від’їзд, я принижую себе і наражаюсь на небезпеку, якщо все це гра. А чим би я ризикував, якби виїхав? Я б насміявся з них, якщо вони сміються з мене. А коли її почуття до мене щире, воно б зросло в стократ».

Лист мадемуазель де Ла-Моль так потішив марнославство Жюльєна, що хоч він і посміювався з того, що з ним трапилось, та все ж у захваті забув серйозно обміркувати, яким доречним був би його від’їзд.

На своє нещастя, він був надзвичайно чутливий до власних помилок. На цей раз він так засмутився, що вже майже не думав про надзвичайну перемогу, яка передувала цій маленькій невдачі, коли раптом десь о дев’ятій годині мадемуазель де Ла-Моль знову з’явилась у дверях бібліотеки, кинула йому лист і зникла.

«Це, здається, буде роман у листах,— сказав він, підіймаючи її записку,— Противник зробив фальшивий хід, я повинен виявити холодність і доброчесність».

Від нього вимагали рішучої відповіді з такою погордою, що він тільки засміявся. Він дозволив собі приємність пустотливо розводитися на двох сторінках про тих осіб, що, на його думку, хотіли з нього поглузувати, і закінчив лист, повідомляючи в жартівливих виразах, що виїжджає завтра вранці.

Закінчивши лист, він подумав: «Передам його їй у саду». Він вийшов у сад і глянув на вікно спальні мадемуазель де Ла-Моль.

Вона була на другому поверсі, поруч з апартаментами маркіза, але над ними були великі антресолі.

Другий поверх був такий високий, що Жюльєна, коли він походжав з листом у руці по липовій алеї, не можна було помітити з вікна мадемуазель де Ла-Моль, бо його ховали густі підстрижені крони лип. «Та що це я! —з досадою подумав Жюльєн.— Знов необережність! Якщо все це задумано, щоб з мене поглузувати, то ходити тут з листом в руці — це тішити ворогів!»

Кімната Норбера була саме над кімнатою його сестри; отже, якби Жульєн вийшов з-під склепіння, утвореного підстриженим гіллям лип, граф і його друзі могли б стежити за кожним його рухом.

Мадемуазель де Ла-Моль з’явилась біля вікна. Він показав їй ріжок листа; вона кивнула головою. Жюльєн негайно побіг до себе і раптом на головних сходах зіткнувся з прекрасною Матильдою, яка спокійнісінько вихопила з рук лист і глянула на нього усміхненим поглядом.

«Скільки почуття було в очах сердешної моєї пані де Реналь,— подумав Жюльєн,—- коли вона наважувалась взяти від мене лист навіть після того, як ми півроку були близькі! Здається, ніколи в житті не дивилась вона на мене такими усміхненими очима».

Він не пробував довести свою думку до кінця і знайти їй пояснення; може, він засоромився дріб’язковості своїх міркувань. «А проте яка відмінність,— мимоволі думав він,— у вишуканості ранкового вбрання, у витонченості манер. Людина з гарним смаком, побачивши мадемуазель де Ла-Моль на відстані тридцяти кроків, одразу вгадає, яке становище вона посідає у вищому світі. Ось що можна назвати безперечною гідністю».

Жартуючи таким чином, Жюльєн, проте, не наважувався признатись сам собі у такій думці: пані де Реналь не довелось жертвувати заради нього маркізом де Круазнуа. Єдиним його суперником там був тільки отой підлий супрефект пан Шарко який називав себе де Можіроном, бо нікого з справжніх Можіронів вже не лишалося в живих.

О п’ятій годині Жюльєн одержав третього листа, його йому кинули з порога бібліотеки, і мадемуазель де Ла-Моль знову зникла. «Що за манія листування! — сказав він собі, сміючись,— адже так просто можна було б поговорити усно! Ворог хоче мати мої листи, це ясно, і якнайбільше! — Він не поспішав розпечатувати одержаного листа.— Знов якісь красиві фрази»,-у думав він. Але, прочитавши, він зблід. Лист містив усього кілька рядків:

«Мені треба поговорити з вами; я мушу з вами говорити сьогодні ж увечері; коли проб’є першу годину після півночі, виходьте в сад. Візьміть велику драбину садівника біля колодязя; підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже».

«Червоне і чорне», розділ XV. ЧИ ЦЕ НЕ ЗМОВА?

Ах, як нестерпно тягнеться час між великим задумом і його здійсненням! Скільки марних страхів! Скільки вагань! Поставлене на карту життя! I навіть незмірно більше — честь!

Шіллер

«Справа стає серйозною,— подумав Жюльєн,— і щось уже занадто ясною,— додав він, поміркувавши.— Як! Ця красуня може розмовляти зі мною в бібліотеці, слава тобі господи, зовсім вільно; маркіз ніколи сюди не заходить, боячись, щоб я йому не підсунув якихось рахунків. До того ж пан де Ла-Моль і граф Норбер — єдині особи, що сюди заходять, але їх майже цілий день не буває дома, і можна легко простежити момент, коли вони повертаються додому. А прекрасна Матильда, гідна бути дружиною най благороднішого можновладного князя, хоче, щоб я зробив таку жахливу необачність!

Ясно, мене хочуть погубити або принаймні зробити з мене посміховисько. Спочатку хотіли зробити це з допомогою моїх листів, але вони написані обережно. Тепер противник добивається від мене такого вчинку, що видав би мене з головою. Ці панове вважають мене за надто вже дурного чи за якогось фертика. Чорт забери! Щоб ясної місячної ночі лізти на другий поверх, на висоту в двадцять п’ять футів! Мене ж побачать навіть із сусідніх будинків. Гарний я буду на драбині» Жюльєн пішов у свою кімнату й почав, насвистуючи, “укладати свою дорожню валізу. Він вирішив їхати, нічого не відповівши Матильді.

Однак це мудре рішення не принесло спокою йому.

«А що, як Матильда щира! — сказав він раптом, замкнувши валізу.— Тоді я видайся їй жалюгідним боягузом. Я — людина безрідна, мені треба мати великі достоїнства, незаперечні, не такі, що тільки поблажливо приписуються мені, а доведені вчинками, що промовляють за себе.

Він продовжував обмірковувати становище. Минуло ще чверть години. «Чого там довго думати? — сказав він нарешті сам до себе.— Я буду боягузом в її очах. Я не тільки втрачу найкращу жінку з вищого товариства,— адже так називали її всі на балі в герцога де Ретца,— а й надзвичайну насолоду бачити, як мені приносять в жертву маркіза де Круазнуа, сина герцога й майбутнього герцога, чарівного юнака, що має всі переваги, яких мені бракує: дотепність, знатність, багатство…

Я докорятиму собі все життя, не за неї,— красунь можна знайти скільки завгодно…

Та честь у нас одна-єдина! — як каже старий дон Дієго,— а я тут, ясна річ, відступаю перед першою небезпекою, яка мені загрожує, бо дуель з паном де Бовуазі — це був просто жарт, Тепер справа інша. Мене може пристрелити перший-ліпший слуга, та це ще не найгірша небезпека; мене можуть знеславити.

«Красунь багато е, та честь у нас одна-єдина», Так, справа стає серйозною, хлопче,— додав він весело, з гасконським акцентом.— Йдеться про твою честь. Для бідолахи, кинутого долею так низько, як я, ніколи вже не повториться така нагода. Може, й будуть удачі, але вже не такі!..»

Він довго міркував, походжаючи швидко туди й сюди і час від часу раптом спиняючись. В його кімнаті стояв чудовий бюст кардинала Ришельє, що мимоволі притягав його зір. Йому здавалось, що Ришельє суворо дивиться на нього, немов дорікаючи йому за відсутність відваги, властивої натурі справжнього француза. «Невже б я вагався у твої часи, великий кардинале!» — подумав він.

«Припустімо найгірше,— сказав собі нарешті Жюльєн,— хай це пастка, але тоді вона дуже гидка й може скомпрометувати молоду дівчину. Вони знають, що я не з тих, хто мовчатиме. Отже, треба буде мене вбити. Це було добре в 1574 році за часів Боніфація де Ла-Моля, але теперішні де Ла-Моф на це не наважаться. Люди змінилися. Мадемуазель де Ла-Моль усі так заздрять! В чотирьох сотнях салонів завтра ж роздзвонять про її ганьбу, з якою насолодою

Слуги вже й зараз базікають про те, що я користуюсь її особливою увагою, я це знаю, я чув, як вони чешуть язики…

3 другого боку — її листи!.. Вони, мабуть, думають, що я ношу їх при собі. Мене схоплять в її кімнаті і відберуть їх. Я матиму справу з двома, трьома, чотирма чоловіками, хіба я знаю? А втім, де вони візьмуть таких людей? Хіба в Парижі знайдеш слуг, на яких можна покластись? Вони бояться суду… Але, чорт забери, може, це будуть вони самі — де Кейлюс, де Круазнуа, д Люз — власними персонами. Яка спокуса для них — помилуватися цим видовищем, коли я буду стояти перед ними, як дурень. Стережіться тоді Абеляра, пане секретар!

Е, ні, до біса, панове! I ви матимете знаки моїх ударів, я битиму в обличчя, як солдати Цезаря при Форсалі… А листи я можу сховати в надійному місці!»

Жюльєн переписав два останні листи, сховав копії в одному з томів розкішного видання Вольтера з бібліотеки і сам відніс оригінали на пошту. Повернувшись, він з подивом і жахом сказав сам собі «Що я роблю, це ж якесь божевілля!» За останню чверть години він ні разу ,де подумав про те, що має відбутися цієї ночі.

«Але якщо я відмовлюся, я сам себе зневажатиму потім. Все життя мене терзатимуть сумніви, сумнів для мене — найстрашніша мука. Хіба я не зазнав. таких мук через коханця Аманди? Я, мабуть, скоріше простив би собі справжній злочин; раз признавшись у ньому, я далі вже не думав би про це.

Як, невже я» кому поталанило стати щасливим суперником маркіза, що носить одне з найславніших імен Франції, сам з легким серцем визнаю себе нижчим за нього Та це ж просто боягузтво — не піти. Це все вирішує»— вигукнув Жульєн, схоплюючись,— до того ж вона така красуня!

Якщо це не змова, то на яке безрозсудство вона наважується заради мене! Якщо ж це містифікація — к чорту! Панове, від мене залежить зробити цей жарт серйозним, і так я й зроблю!

А що, як вони зв’яжуть мені руки в ту мить, коли я з’явлюсь у кімнаті? Може, вони приладнали там якийсь хитрий пристрій?»

— Це як на дуелі,— сказав він, раптом розсміявшись,— кожен удар можна парирувати,— каже мій учитель фехтування,—- але Господь бог, бажаючи покласти край поєдинкові, робить так, що хтось із двох противників не встигає парирувати удар. Зрештою, ось чим ми їм відповімо! — Він витяг свої пістолети з кишені і, хоч вони були недавно заряджені, перезарядив їх.

Залишилось чекати ще кілька годин; щоб зайнятись чим-небудь, Жюльєн сів писати листа Фуке:

«Любий друже, вкладений в оцей конверт лист розпечатай лише тоді, коли дізнаєшся, що зі мною сталося щось незвичайне. Тоді повитирай власні імена в рукопису, доданому до цього, замов вісім копій з нього і пошли їх у газети в Марсель, Бордо, Ліон, Брюссель тощо. Через десять днів дай надрукувати рукопис, пошли перший примірник панові маркізу де Ла-Молю, а через два тижні розкидай вночі решту примірників по вулицях Вер’єра».

У цьому невеличкому виправдувальному документі в формі розповіді, що його Фуке повинен був розпечатати тільки в разі катастрофи, Жюльєн постарався якомога менше скомпрометувати мадемуазель де Ла-Моль, але, зрештою, він досить точно змалював своє становище.

Жюльєн кінчив запечатувати свій пакет, коли подзвонили на обід. Серце його забилось. Його уява, збуджена тим, що він тільки що писав, сповнилась трагічних перед чуттів. Він уже уявляв, як його хапають слуги, зв’язують і, заткнувши йому рот кляпом, тягнуть у льох. Там його день і ніч стереже слуга, а коли честь благородної сім’ї вимагатиме, щоб подія скінчилась трагічно, то легко можна буде покінчити з ним за допомогою якоїсь отрути, що не лишає слідів, і тоді, перенісши його, мертвого, в його кімнату, скажуть, що він помер від якоїсь хвороби.

Подібно до автора драми, схвильованого витвором власної уяви, Жульєн відчував справжній страх, входячи в їдальню. Він придивлявся до слуг у парадних лівреях, вивчав їхні обличчя. «Кого з них вибрали для сьогоднішньої нічної пригоди? — думав він.— В цій сім’ї дуже живучі перекази про двір Генріха III, про них так часто згадують, що ці люди, вважаючи себе ображеними, діятимуть більш рішуче, ніж будь-хто з їхнього кола». Він глянув на мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись прочитати в її очах наміри її сім’ї. Вона була бліда, і обличчя її було, як на середньовічному портреті. Ніколи він не бачив у неї такого високого благородства, вона була справді прекрасна і велична. Він мало не закохався в неї. « Блідість її свідчить про її великі задуми »,— сказав він сам собі.

Даремно він після обіду довго прогулювався в саду, мадемуазель де Ла-Моль не вийшла. Який тягар спав би з його душі, якби він міг поговорити з нею!

Чому не сказати відверто — йому було страшно. Прийнявши тверде рішення діяти, він, уже не соромлячись, віддавався цьому почуттю. Аби тільки в момент дії в мене вистачило мужності,— говорив він собі,— а зараз — хіба не однаково, що я почуваю?» Він пішов подивитись заздалегідь, де стоїть драбина, попробував, чи дуже вона важка.

«Мабуть, мені судилося користатися цим знаряддям,— сказав він сам собі, посміхаючись.— Тут так само, як колись у Вер’єрі. Але яка різниця! Тоді,— додав він, зітхаючи,— мені не доводилось не довіряти особі, заради якої я наражав себе на небезпеку. Та й риск був зовсім не такий! Якби мене навіть і вбили в саду пана де Реналя, в цьому для мене не було б ганьби! Там моїй смерті легко надали б характеру якоїсь незбагненної випадковості. А тут які огидні історії почнуть плести в салонах де Шона, де Кейлюса, де Ретца і так далі, та, зрештою, скрізь. Мене зроблять страхіттям навіки.

На два-три роки, не більше,— всміхнувся він, глузуючи з самого себе. Але ця думка гнітила його.— А хто ж мене зможе виправдати? Навіть якщо Фуке надрукує мій посмертний памфлет, це буде зайвою підлотою. Як! Мене прийняли в дім, і в подяку за гостинність, за все добро, зроблене мені, я друкую памфлет про те, що відбувається в цьому домі! Я плямую честь жінки! О! Тисячу разів краще вже бути обдуреним!»

Це був жахливий вечір.