«Червоне і чорне», розділ XVI. ПЕРША ГОДИНА НОЧІ
Сад цей був дуже великий, розпланований з великим смаком кілька років тому.
Але дерева росли тут з часу вікопомного Прео-Клера, що так уславився за Генріха III.
Їм було більше ста років. Якимсь сільським привіллям віяло від них.
Мессінджер
Він уже хотів написати Фуке іншого листа й відмінити попереднє розпорядження, коли пробило одинадцяту годину. Він голосно стукнув засувкою на дверях своєї кімнати, немов замикаючись на ніч. Потім, крадучись, пішов подивитись, що робиться в домі, особливо на четвертому поверсі, де жили слуги. Ніде не було нічого незвичайного. В одної з покоївок пані де Ла-Моль була вечірка, і слуги весело розпивали пунш. «Ті, що там регочуть, певне, нічого не знають про нічну засаду, інакше були б у серйознішому настрої.
Нарешті він пробрався в найтемніший куток саду.
«Якщо вони вирішили обійтися без тутешніх слуг, то люди, яким доручено схопити мене, з’являться, очевидно, через огорожу саду.
Якщо пан де Круазнуа все це розважно обміркував, то він розуміє, що для репутації молодої особи, з якою він має намір одружитись, буде безпечніше, коли мене схоплять перш ніж я увійду в її кімнату».
Він зробив справжню, дуже ретельну військову рекогносцировку по всьому саду. «Йдеться про мою честь,— думав він.— I якщо я щось проґавлю, даремно нарікатиму потім: «Ах, я про це й не подумав». Ніколи я собі тоді не прощу».
Ніч була така ясна, що можна було впасти в розпач. 06 одинадцятій годині зійшов місяць о пів на першу він залив яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад.
«Вона збожеволіла»,— казав собі Жульєн.
Пробило першу годину; але у вікнах графа Норбера ще світилось. Ніколи в житті Жюльєн не відчував такого страху; він бачив самі тільки небезпеки в усій цій справі, втративши геть усю мужність.
Він пішов, приніс величезну драбину, почекав п’ять хвилин, щоб дати час Матильді змінити своє рішення, і о першій годині п’ять хвилин приставив драбину до вікна. Він піднімався тихенько з пістолетом у руці, дивуючись, що ніхто досі не нападає на нього. Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відчинилось.
— А ось і ви, пане, я стежу за вами вже цілу годину,— сказала Матильда, явно хвилюючись.
Жюльєн був збентежений, він зовсім не знав, як йому поводитись, і не почував ніякого кохання.
3 ніяковості він вирішив, що треба бути сміливим, і спробував обняти Матильду.
— Облиште! — сказала вона, відштовхнувши його. Дуже задоволений тим, що йому дали відсіч, він поспішив роздивитись навколо себе. Місяць світив так яскраво, що тіні в кімнаті мадемуазель де Ла-Моль були дуже виразні. «Можливо, тут десь ховаються люди, а я їх не бачу»,— подумав він.
— Що це у вас в боковій кишені? — спитала Матильда, радіючи, що знайшла предмет для розмови. Вона нестерпно страждала. Скромність, соромливість, такі природні в порядної дівчини, тепер знову заговорили в ній, завдаючи їй страшної муки.
— В мене тут різна зброя, пістолети,—- відповів Жюльєн, теж дуже задоволений, що 6 про що говорити.
— Треба прибрати драбину,— сказала Матильда.
— Вона дуже велика і можна побити шибки у вікнах вітальні внизу або в антресолях.
— Шибок розбивати не слід,— сказала Матильда, марно намагаючись говорити невимушено.— Мені здається, ви могли б опустити драбину на мотузці, прив’язавши її до першого щабля. – В мене тут завжди є запас мотузок.
«Оце так закохана дівчина! — подумав Жюльєн.— Як вона насмілюється казати, що кохає! Ця розміркованість, всі ці заходи обачності досить ясно доводять, що я не переможець пана де Круазнуа, як я по-дурному гадав, а просто його наступник. Та, по суті, хіба не все одно? Хіба я кохаю її? Моя перемога над маркізом у тому, що йому було б дуже неприємно мати наступника, тим більше — в моїй особі. Як зарозуміло дивився він на мене вчора в кафе Тортоні, удаючи, ніби не бачить мене, і з яким злим виразом кивнув мені нарешті, коли вже було незручно прикидатись!»
Жюльєн тим часом прив’язав мотузку до першого щабля драбини і став потихеньку спускати її, перехилившись назовні через балкон і стараючись, щоб вона не зачепила вікон. «Ось добра нагода вбити мене,— подумав він,— якщо хто-небудь сховався в кімнаті Матильди». Але навколо панувала глибока тиша.
Драбина торкнулась землі. Жюльєнові вдалося покласти її на клумбу екзотичних квітів, що росли вздовж стіни.
— Що скаже мама, коли побачить, як подушені її чудові квіти? — сказала Матильда.— Викиньте мотузку,— додала вона спокійно.— Бо важко буде щось заперечити, коли помітять, що вона висить з вікна.
— А як моя вийти? — жартівливим тоном спитав Жюльєна, наслідуючи ламану мову креолів (одна з покоївок у будинку була родом із Сан-Домінго).
— Ваша вийти через двері,— відповіла Матильда, в захопленні від цієї вигадки.
«Ах, цей юнак справді гідний мого кохання!» — подумала вона.
Тільки Жюльєн викинув у сад мотузку, як Матильда стиснула його за лікоть. Він подумав, що його схопив ворог, і вмить обернувся й вихопив кинджал. їй почулося, що десь відчинили вікно. Якусь мить вони стояли нерухомо, затамувавши подих. Місяць яскраво світив. Шум не повторився, тривога минула.
I тоді знову настало збентеження — однаково сильне в обох. Жюльєн пересвідчився, що двері були зачинені на всі засуви; йому дуже хотілося зазирнути під ліжко, але він не наважувався; там могли сховатись один чи й два слуги. Нарешті, боячись, що пізніше буде докоряти собі за необачність, він все ж зазирнув.
Матильда знов пройнялась болісним почуттям соромливості. Становище здавалося їй жахливим.
— Що ви зробили з моїми листами? — спитала вона.
«Яка чудова нагода розчарувати цих панів, якщо вони десь підслуховують, I уникнути бою! – подумав Жюльєн.
— Перший лист я сховав у величезній протестантській біблії і відіслав учора з вечірнім диліжансом далеко звідси.
Він навмисне з підкресленою чіткістю розказував усі подробиці, щоб його чули особи, які, можливо, ховалися у двох великих шафах червоного дерева, що їх він не зважився оглянути.
— Інші два на пошті, вони підуть туди ж, куди й перший.
— Боже праведний Навіщо ж така обережність? — спитала здивована Матильда.
«Навіщо мені брехати?» — подумав Жульєн і признався їй в усіх своїх підозріннях.
— Так ось чим пояснюється холодність твоїх листів! — вигукнула Матильда, і в голосі її прозвучала скоріше якась несамовитість, ніж кохання.
Жюльєн не помітив цього відтінку. Почувши це «ти», він розгубився, і всі підозріння його вмить розвіялись. Він наважився обійняти цю красуню, яка викликала в ньому таку глибоку повагу. Його відштовхнули, але не дуже рішуче.
Тоді він, так само як колись у Безансоні з Амандою Біне, вдався до своєї пам’яті й процитував кілька пишномовних фраз із «Нової Елоїзи».
— У тебе мужнє серце,— відповіла Матильда, не дуже прислухаючись до його слів.— Я, коли щиро признатися, хотіла випробувати твою сміливість. Твої підозріння і твоя рішучість свідчать про те, що ти ще безстрашніший, ніж я гадала.
Матильда робила зусилля, щоб казати йому «ти», і цей незвичний спосіб звертання захоплював її увагу значно більше, ніж зміст того, що вона казала. Але це «ти», сказане байдужим тоном, вже не викликало в Жюльєнові ніякої радості, і він сам дивувався, що не почував себе щасливим. Тоді, щоб збудити в собі це почуття, він вдався до свого розуму: адже ж він зумів добитись того, що його поважає ця горда дівчина, така скупа на похвали іншим. Від цих міркувань він сповнився задоволеним самолюбством.
Щоправда, це було зовсім не те душевне страждання, яке він колись зазнавав із пані де Реналь. Ніякої ніжності не, було в його серці зараз, у ці хвилини. Це було гостре почуття задоволеного честолюбства, а Жюльєн був насамперед честолюбцем. Він знов заговорив про свої підозріння I про свої заходи обачності; розповідаючи, він подумки обмірковував, як скористатися зі своєї перемоги.
Матильда, все ще збентежена і немов пригнічена своїм вчинком, здавалось, надзвичайно зраділа цій темі. Вони заговорили про те, як їм бачитися в майбутньому. I Жюльєн виявив у цій розмові і розум, і відвагу. Хоч вони мали справу з дуже проникливим противником (пан Тамбо, безперечно, був шпигуном), але й вони з Матильдою були досить кмітливі.
— Чи не найлегше зустрічатися в бібліотеці, де й умовлятись про дальші побачення?
— Я можу з’являтись, не викликаючи підозріння, скрізь у вашому будинку, мало не в покоях пані де Ла-Моль,— додав Жульєн.
Щоб потрапити в кімнату Матильди, треба було пройти через спальню її матері. Але якщо Матильда забажає, щоб він завжди з’являвся по драбині, він з невимовною насолодою піде на цю невелику небезпеку.
Слухаючи його, Матильда, була неприємно вражена його переможним тоном. «Отже, він уже мій володар?» — думала вона, і її мучило каяття. 3 жахом думала вона про тільки-но вчинене нечуване безумство. Якби вона могла, то убила б і себе, і Жюльєна. Коли їй вдавалось зусиллям волі на хвилину заглушити докори сумління, почуття соромливості і ображеної цнотливості завдавали їй нестерпної муки. Ніколи не уявляла вона собі, що це буде для неї так жахливо.
«I все-таки треба розмовляти з ним,— подумала вона нарешті.— Так заведено: з коханцем розмовляють». I, виконуючи цей обов’язок, вона з почуттям, яке, правда, виявлялось лише в словах, а не в голосі, стала розповідати йому про те, які суперечливі рішення щодо нього вона приймала й віддала в ці останні дні.
Кінець-кінцем вона вирішила, що коли в нього вистачить сміливості з’явитись до неї, як йому було сказано, за допомогою драбини садівника,— вона стане його коханкою. Але ніколи, мабуть, такі інтимні речі не вимовлялися таким холодним і чемним тоном. До цього часу їхнє побачення було таке холодне, що можна було зненавидіти саме кохання. Який урок моралі для молодої необережної дівчини! Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?
Після довгих вагань, які на стороннього спостерігача могли справити враження справжньої ненависті,— так важко корилась жіноча скромність навіть такій сильній волі,— Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою.
Треба, однак, сказати, що ці любовні пориви були трохи силувані. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям.
Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що виконує обов’язок щодо себе і свого коханця. «Бідолашний юнак,— казала вона собі,— виявив справді бездоганну відвагу, за що його треба ощасливити, бо інакше це буде малодушність з мого боку». Але вона готова була б приректи себе на вічні муки, аби тільки уникнути цієї жахливої необхідності, яку сама собі нав’язала.
Проте, незважаючи на болісні зусилля, які вона робила, вона зовні цілком володіла собою.
Ні докори, ні каяття не псували цієї ночі, що здавалась Жюльєнові скоріше незвичайною, ніж щасливою. Боже праведний! Яка різниця з останнім його перебуванням у Вер’єрі! «Ці прекрасні паризькі правила хорошого тону зіпсували все, навіть кохання»,— казав він собі, хоч це й було зовсім несправедливо.
Так міркував він, стоячи в одній з великих шаф червоного дерева, де йому довелося сховатись, коли в кімнаті пані де Ла-Моль почулося тупотіння. Матильда пішла з матір’ю до церкви, покоївки теж вийшли, і Жюльєну пощастило непомітно прослизнути, поки вони вернулись, щоб прибрати в кімнатах.
Він сів на коня й поїхав шукати самотності в одному з лісів, що оточують Париж. Він почував себе скоріше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного підпоручика, що йому за якийсь незвичайний подвиг головнокомандуючий присвоїв чин полковника. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора підносилося над ним, тепер було поруч а~ ним або навіть нижче. В міру того, як щастя Жюльєна віддалялося, воно виростало в його очах.
Якщо в душі Матильди не з’явилось ніякої ніжності, то це тому, що, як це не дивно, в усій своїй поведінці з ним вона корилася тільки обов’язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому» Щ0 охопили її, хоч у романах в таких випадках описується безмежне раювання.
«Невже я помилилась, невже я не кохаю його?» — питала вона себе подумки.
«Червоне і чорне», розділ XVII. СТАРОВИННА ШПАГА
Серйозним буду я, бо нині сміх Осуджується. Жарти над пороком, I ті у нас трактовано за гріх.
Байрон. «Дон-Жуан» г п. XIII, стор. 1
Вона не вийшла до обіду. Увечері з’явилась на хвилинку в вітальні» але на Жюльєна навіть не глянула. Ця поведінка здалася йому дуже дивною. «А втім, я т не знаю їхніх звичаїв,— подумав він,— Мабуть, вона потім пояснить мені все це». Але цікавість його була збуджена, і він уважно придивлявся до виразу обличчя Матильди; він не міг не помітити, що воно було сухе і зле. Це, безперечно, була вже не та жінка, яка минулої ночі почувала або удавала, що почуває любовне раювання, надто надмірне, щоб бути щирим.
Другого й третього дня — така ж незмінна холодність з її боку. Вона не дивилась на нього, немов не помічала Його. Жюльєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев’ять земель від торжества, яке він відчував першого дня. «Невже вона повернулась на шлях чесноти?» — думав він. Але це слово було занадто міщанське для гордої Матильди.
«В умовах звичайного життя вона зовсім не визнає релігії,— думав Жюльєн,— просто вона вважає її за річ дуже корисну для її касти.
А може, просто з жіночої соромливості вона зараз гірко розкається, що зробила такий непоправний вчинок». Жюльєн вірив, що був першим її коханцем.
«Однак,— казав він собі через кілька хвилин,— треба визнати, що в її поведінці немає ні простоти, ні щирості, ні ніжності. Ніколи я не бачив її більш погордливою. Невже вона зневажає мене? На неї це схоже: вона здатна, згадавши про моє низьке походження, докоряти собі за те, що зробила».
В той час, як Жульєн, засліплений всілякими химерними уявленнями, запозиченими з книжок і з своїх вер’єрських спогадів, мріяв про ніжну коханку, що забуває саму себе, ощаслививши свого коханого, обурена пиха Матильди повставала проти нього.
Вона вже два місяці не знала нудьги, а тому й не боялась її, і таким чином Жюльєн, зовсім не підозріваючи про це, втратив найбільшу свою перевагу.
«Отже, у мене з’явився тепер цей володар,— казала сама собі мадемуазель де Ла-Моль, охоплена найпохмурішим сумом. Хай навіть він і сповнений благородства, але якщо я чимось ображу його гонор, він помститься мені, він розкаже всім про наші стосунки».
Таке вже лихо нашого віку: навіть найвідчайдушніші безумства не виліковують від нудьги. Жульєн був першою любов’ю Матильди, але тоді, як подібна життєва подія надає ніжних ілюзій навіть найсухішим серцям, вона поринула в найгіркіші міркування.
«Він має наді мною безмежну владу, бо тримає мене в руках страхом і може мене жорстоко покарати, якщо я виведу його з терпіння». Саме ця думка могла штовхнути Матильду на те, щоб образити Жюльєна, бо сміливість була головною рисою її вдачі. Ніщо не могло так оживити її і вилікувати від постійних приступів нудьги, як думка про те, що вона ставить на карту усе своє життя.
На третій день, бачачи, що мадемуазель де Ла-Моль не хоче дивитись на нього, Жюльєн наважився, явно всупереч її бажанню, піти за нею після обіду в більярдну.
– Ви, очевидно, гадаєте, пане, що набули безмежних прав на мене,— вимовила вона, ледве стримуючись від люті,— бо хочете говорити зі мною всупереч моїй дуже ясно виявленій волі. Чи знаєте ви, що ніхто в світі не зважувався ще на таке зухвальство?
Не можна собі уявити нічого смішнішого, ніж діалог цих двох коханців; самі не усвідомлюючи цього, вони пройнялися найпалкішою зненавистю одне до одного. Обоє не відзначались терплячістю, в той же час обоє звикли поводитись ввічливо; а тому через кілька хвилин вони заявили одне одному, що все між ними скінчено.
— Клянуся вам зберегти вічну тайну,— сказав Жюльєн,— я б ще додав, що ніколи не сказав би вам ані
слова, якби ця раптова зміїна не пошкодила вашій репутації.— Він шанобливо вклонився і вийшов.
Досі Жюльєн без особливих зусиль робив те, що вважав за свій обов’язок. Йому ж на думку не спадало, що він серйозно закохався в мадемуазель де Ла-Моль. Безперечно» він не кохав її три дні тому, коли його сховали в шафі червоного дерева. Але все раптом змінилося в його душі, відколи він побачив, що вони навіки посварились.
Безжалісна пам’ять почала малювати йому найдрібніші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним.
Через день після їхньої розмови і розриву Жюльєн вночі мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль.
Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені.
Через два дні, замість того щоб гордо не помічати пана де Круазнуа, він готовий був кинутись йому на груди й розридатись.
Звикнувши до свого нещастя, він знайшов у собі силі виявити трохи здорового глузду й вирішив поїхати у Лангедок, запакував свою дорожню валізу й пішов на пошту.
Він мало не знепритомнів, коли почув у поштовій конторі, що в кареті, яка завтра вирушає в Тулузу, випадково є вільне місце. Залишивши його за собою, він повернувся в палац де Ла-Моль, щоб повідомити маркіза и свій від’їзд.
Пана де Ла-Моля не було вдома. Ні живий ні мертвий Жюльєн пішов у бібліотеку, щоб почекати його. Що з ним зробилось, коли він побачив там мадемуазель де Ла-Моль
Коли він увійшов, на її обличчі відбилась така злість, що в нього вже не лишилось ніяких сумнівів.
Розгубившись від несподіванки, Жюльєн в пориві розпачу не стримався і сказав їй найніжнішим голосом, який ішов з глибини душі:
— Так, значить, ви не любите мене більше?
« Я не можу схаменутись, що віддалася першому зустрічному,— сказала Матильда і залилася слізьми від злості на саму себе.
— Першому зустрічному? — вигукнув Жульєн і кинувся до старовинної середньовічної шпаги, що зберігалася в бібліотеці як рідкість.
Коли він заговорив з мадемуазель де Ла-Моль, йому здавалось, що мука його дійшла до краю, але його страждання посилились у сто разів, коли він побачив, що вона плаче з сорому. Він був би найщасливішим з людей, якби зміг її зараз убити.
В ту хвилину, коли він з деяким зусиллям витяг шпагу з старовинних піхов, Матильда, зрадівши цілком новому відчуттю, гордо наблизилась до нього; сльози її вмить висохли.
В цю мить Жульєн подумав про маркіза де Ла-Моля, свого благодійника. «Я мало не вбив його дочки! — сказав він собі.— Який жах!» I він уже хотів жбурнути шпагу. «Звичайно, вона захлинатиметься зі сміху, побачивши цей мелодраматичний жест». Ця думка повернула йому спокій. Він уважно подивився на лезо старовинної шпаги, немов шукаючи на ньому іржавої плями, потім вклав її 8нов у піхви й спокійнісінько почепив на золочений бронзовий цвяшок, на якому вона висіла.
Всі його рухи, під кінець дуже сповільнені, тривали не менше хвилини; мадемуазель де Ла-Моль дивилася на нього з подивом. «Отже, мій коханець мало не вбив мене»,— не могла вона отямитись.
Ця думка перенесла її в далекі часи Карла IX і Генріха III.
Вона стояла нерухомо перед Жюльєном, який тільки що повісив на місце шпагу, і в очах її вже не було зненависті. Треба визнати, що в цю хвилину вона була чарівна. Напевне, жодна жінка не була менше схожа на паризьку ляльку (цей вираз в устах Жюльєна означав те, що найбільше відштовхувало його від парижанок).
«Коли б мені не піддатися йому знову,— подумала Матильда.— На цей раз він уже обов’язково вважатиме себе за мого володаря і папа, досить тільки поступитися йому, та ще відразу після того, як я так різко з ним повелася». I вона втекла.
«Боже, яка ж вона гарна! — думав Жульєн, дивлячись їй вслід.—-1 це та самісінька жінка, що в такому захваті кидалася мені в обійми ще тиждень тому!.. I ці хвилини ніколи більше не повторяться! I я сам винний у цьому! А в самий момент такої незвичайної, такої значної для мене події — я лишався холодним!.. Треба визнати, що я народився з дуже вбогою і дуже нещасливою вдачею».
Увійшов маркіз; Жульєн поспішив повідомити його про свій від’їзд.
— Куди? — спитав пан де Ла-Моль.
— В Лангедок.
— Е, ні, пробачте, будь ласка, ви призначаєтесь для більш високих справ, і якщо й поїдете куди, то на північ… Висловлюючись по-військовому, я триматиму вас під домашнім арештом. Будьте ласкаві не виходити з дому більш як на дві три години в день, ви можете бути потрібні мені щохвилини.
Жульєн уклонився і, нічого не відповівши, вийшов з кімнати, дуже здивувавши цим маркіза. Жюльєн не міг ні з ким розмовляти; він замкнувся в своїй кімнаті і поринув у розпачливі міркування про свою жорстоку долю.
«Виходить, думав він,— я навіть виїхати не можу. Невідомо, скільки днів маркіз триматиме мене в Парижі. Боже мій Що зі мною буде? Я не маю в світі друга, з яким я міг би порадитись. Абат Пірар обірве мене на першій фразі, граф Альтаміра запропонує взяти участь у якій-небудь змові. А я ж божеволію, я почуваю це, я божеволію Хто зможе порадити мені, що робити? Що зі мною буде?»
«Червоне і чорне», розділ XVIII. ЖОРСТОКІ ХВИЛИНИ
I вона признається мені в цьому! Розповідає найдрібніші деталі! В її прекрасних очах, що дивляться на мене, відбивається кохання, яке вона відчула до іншого!
Шіллер
Мадемуазель де Ла-Моль в захопленні думала тільки про ту чудову хвилину, коли її мало не вбили. Вона доходила до того, що казала собі: «Він гідний бути моїм володарем, бо готовий був мене вбити. Скільки в вродливих світських юнаків довелося б сплавити докупи, щоб добитися такого вибуху пристрасті!
Треба визнати, він був дуже гарний тієї миті, коли став на стілець, щоб повісити на місце шпагу, в такому ж мальовничому положенні, якого їй надав декоратор. Зрештою, я зовсім не така вже божевільна, що закохалась у нього».
Якби в цю мить знайшовся якийсь пристойний привід, щоб поновити їх стосунки, вона радо б його використала. Жюльєн, замкнувшись у своїй кімнаті, поринув у якнайбільший розпач. У своєму безумстві він уже думав піти й кинутись їй до ніг. Якби, замість того щоб ховатись у себе, він пішов поблукати в саду чи по кімнатах палацу, можливо, трапилась би така нагода і за одну мить його найглибший розпач змінило б найвище щастя.
Але та сама завбачливість, за відсутність якої ми докоряємо йому, унеможливила б той чудовий жест, коли він схопив шпагу, а це ж і зробило його таким принадним в очах мадемуазель де Ла-Моль. Ця сприятлива для Жюльєна примха Матильди тривала цілий день,— вона в найчарівніших фарбах уявляла собі короткі хвилини їхнього кохання й шкодувала за ними.
«Справді,— думала вона,— моя пристрасть до цього бідолашного юнака тривала, як могло йому здатися, тільки від першої години ночі, коли він з’явився по драбині з повною кишенею пістолетів, і до восьмої години ранку. Вже через чверть години, коли ми слухали месу в церкві Сент-Валер, я почала думати, що він спробує страхом тримати мене в руках».
Після обіду мадемуазель де Ла-Моль не тільки не уникала Жюльєна, а сама повела з ним розмову і дала йому зрозуміти, що вона не має нічого проти того, щоб він пішов за нею в сад. Він скорився. Тільки цього випробування йому й бракувало! Матильда несвідомо піддавалась почуттю кохання, що вабило її до нього. Вона почувала надзвичайну насолоду, ідучи поруч з ним, і зацікавлено придивлялась до його рук, які сьогодні вранці схопили шпагу, щоб убити її.
Однак після цієї події, після всього, що сталося між ними, вони вже не могли розмовляти, як раніше.
Поволі Матильда почала довірливо розповідати йому про свої любовні переживання. Ця розмова давала їй якусь дивну насолоду, і вона дійшла до того, що розповіла йому про своє короткочасне захоплення паном де Круазнуа, паном де Кейлюсом.
— Як? I паном де Кейлюсом теж? — вигукнув Жюльєн, і в цих словах виявились усі гіркі ревнощі покинутого кохання. Матильда так і зрозуміла це і зовсім не образилась.
Вона й далі мучила Жюльєна детально розповідаючи йому про свої колишні почуття, і це виходило в неї цілком щиро й правдиво. Він з болем бачив, що вона змальовує те, що справді постає перед нею в уяві. Розповідаючи все це, вона ніби робить несподівані відкриття у власному серці, він зазнав найстрашніших мук ревнощів. Підозрівати, що вашого суперника люблять, це дуже тяжко, але чути, як кохана вами жінка докладно розповідає про свою любов до іншого,— це справді нестерпні муки.
0, як жорстоко була тепер покарана гордість Жюльєна, що ставив себе вище від усіх Кейлюсів і Круазнуа. 3 яким глибоким душевним болем перебільшував він тепер їх найменші переваги! Як палко, від щирого серця зневажав він самого себе!
Матильда здавалась жому чарівною, ніякими словами не можна передати його захвату. Ідучи поруч з нею, він крадькома давився на її руки, плечі й постать королеви і був готовий кинутись їй до ніг у любовному розпачі й крикнути: «Зглянься!»
«I ця чарівна жінка, що так високо стоїть,— любила мене один день, а тепер любитиме пана де Кейлюса».
Жюльєн не міг не вірити щирості мадемуазель де Ла-Моль; все, що вона говорила, звучало так переконливо й правдиво! На довершення його страждань, Матильда, поринувши уявою в свої минулі почуття до пана де Кейлюса, іноді розповідала про них так, ніби й досі кохав його. Жюльєн ясно відчував у її голосі кохання.
Якби в груди його влили розтоплений свинець, він страждав би менше. Та ж як міг бідолашний хлопець, що втратив з горя розум, догадатись, що мадемуазель де Ла-Моль з такою насолодою розповідала про свої скороминущі захоплення паном де Кейлюсом чи паном де Круазнуа тільки тому, що вона ділилася цими спогадами саме з ним.
Нема слів, щоб описати муки Жюльєна. Він слухав докладні зізнання в коханні до інших у тій самій липовій алеї, де кілька днів тому чекав першої години, щоб проникнути в її кімнату. Страждання його сягали найвищої міри людських сил.
Цілий тиждень тривала ця безжалісна одвертість. Матильда не уникала, ба навіть сама шукала нагоди поговорити з ним; тема їх розмов, до якої вони завжди поверталися з якоюсь болісною насолодою, була та сама — її колишні ніжні почуття до інших. Вона переповідала йому листи, які колись писала, пригадувала слово в слово, цитувала цілі фрази. Останніми днями вона, здавалось, поглядала на Жюльєна з якоюсь лукавою радістю. Його муки давали їй явну насолоду. Вона бачила в них слабість свого тирана, отже, могла дозволити собі кохати його.
Жюльєн, як видно кожному, був зовсім позбавлений життєвого досвіду, він навіть не читав романів. Якби він був .не такий несміливий і спокійно сказав цій дівчині, яку так палко кохав і яка робила йому такі дивні зізнання: «Згодьтесь, що хоч я й не вартий всіх цих панів, проте любите ви мене, а не їх»,— то вона, мабуть, була б щаслива, що її розгадали; принаймні успіх залежав би від того, наскільки вдало Жюльєн висловив би цю думку і наскільки слушний момент вибрав би для цього.
Принаймні він виплутався б не без користі для себе з цього становища, яке вже почало набридати Матильді своєю одноманітністю.
— Ви вже зовсім не любите мене? А я — обожнюю вас! — сказав їй якось Жюльєн, не тямлячи себе від кохання й горя. Більшої дурості, мабуть, не можна було й придумати.
Ці слова вмить розвіяли втіху, яку знаходила Матильда, розповідаючи йому про свої сердечні справи. Вона вже дивувалась, що після всього, що було між ними, він не ображався на її оповіді, і якраз перед тим, як він сказав цю нерозумну фразу, вона вже починала побоюватись, чи не розлюбив він її. «Гордість, мабуть, загасила в ньому кохання,— казала вона собі. — Він не такий, щоб дозволити безкарно пожертвувати ним заради таких істот як де Кейлюс, де Люз і Круазнуа, хоч він і запевняє, що вони далеко вищі за нього. Ні, я вже не побачу його біля своїх ніг!»
Незадовго перед тим Жюльєн, у простосердому розпачі часто щиро вихваляв блискучі якості цих юнаків, навіть перебільшуючи їх. Матильда помітила це перебільшення, і воно здивувало її, але вона не розуміла справжньої його причини. Насправді палка душа Жюльєна, коли він вихваляв щасливого суперника, немов поділяла з ним його щастя.
Щирі, але такі необдумані слова Жюльєна все змінили за одну мить. Упевнившись, що він кохає її, Матильда відчула до нього найглибшу зневагу.
Вони прогулювались у саду, коли він вимовив цю злополучну фразу. В ту ж мить вона пішла від нього, і її останній погляд був сповнений нищівної зневаги. У вітальні за цілий вечір вона ні разу не глянула на нього. Наступного дня серце її вщерть сповнилося зневаги, в ньому вже не було й тіні прихильності, яка останніми днями змушувала її поводитись з Жюльєном як з близьким другом. їж було неприємно навіть бачити ,його, і це дійшло до того, що скоро вона відчула до нього огиду. Не можна й описати, яка зневага охоплювала її, коли вона бачила його перед собою.
Жюльєн нічого не зрозумів з того, що сталося в серці Матильди за останній тиждень, але цю зневагу він гостро відчув. Йому вистачило здорового глузду, щоб якомога рідше з’являтись перед нею, і він зовсім перестав на неї дивитись.
Та це була для нього смертна мука — зовсім позбавити себе її товариства. Він відчував, що йому стало ще важче переносити своє тяжке горе. «Є межа й для людської мужності,— думав він,— цього не можна знести». Він цілі дні просиджував біля маленького віконця в мансарді палацу; жалюзі були опущені, і крізь їх щілини він міг хоч зрідка побачити мадемуазель де Ла-Моль, коли вона виходила в сад.
Що з ним робилось, коли він бачив, як після обіду вона прогулюється з паном де Кейлюсом, де Люзом або ще з ким-небудь із юнаків, яких вона називала йому, розповідаючи про свої колишні захоплення!
Жюльєн ніколи й не уявляв собі, що може бути таке нестерпне страждання. Він ледве стримував крик; ця стійка душа була змучена до крайніх меж.
Будь-яка думка, що не стосувалась мадемуазель де Ла-Моль, стала йому осоружна. Він не міг написати найпростішого листа.
— Та ви збожеволіли! — сказав йому маркіз.
Жульєн, боячись, що той розгадає правду, послався на недугу. Маркіз повірив йому. На щастя для Жюльєна, маркіз пожартував за обідом з приводу його майбутньої подорожі. Матильда зрозуміла, що він може виїхати надовго. Жюльєн уникав її вже кілька днів, а блискучі юнаки, які мали все, чого не вистачало цьому блідому й похмурому створінню, якого вона колись любила, не могли розважити її.
«Звичайна дівчина,— думала вона,— шукала б собі обранця серед цих юнаків, що притягають загальну увагу в салонах; але людина з високою душею не повинна йти второваною стежкою, протоптаною посередністю.
Ставши подругою такого чоловіка, як Жюльєн, якому не вистачає тільки багатства,— а воно є в мене,— я завжди притягатиму увагу, я не пройду крізь життя непомітно. Замість того, щоб завжди боятися революції, як мої кузини, що з страху перед народом не наважуються вилаяти кучера, коли він їх погано везе,— я буду, напевно, відігравати роль, і значну роль, бо в чоловіка, обраного мною, сильний характер і безмежне честолюбство. Чого йому бракує? Друзів? Грошей? Я дам йому те й те». Але, міркуючи так, вона все ще уявляла собі Жюльєна як якусь нижчу істоту, що її можна на своє бажання примусити любити чи не любити.
«Червоне і чорне», розділ XIX. ІТАЛІЙСЬКА ОПЕРА
О, як нагадує весна любові Квітневий день мінливий.
Любо сяє із височіні сонечко привітне,
А тут вже хмара небо закриває.
Шекспір. „Два веронці”
Поринувши в думки про майбутнє і про ту визначну роль, яку вона сподівалась відіграти, Матильда скоро почала не без жалю згадувати про суперечки, що виникали в них з Жюльєном на сухі метафізичні теми. А часом, стомившись від високих думок, вона з сумом пригадувала хвилини щастя, пережиті з ним. Ці спогади викликали в неї почуття каяття, і воно іноді жорстоко мучило її.
«Якщо вже піддаватись слабкості,— казала вона собі,— то така дівчина, як я, може забути свій обов’язок тільки заради справді достойної людини; адже ніхто не може сказати, що мене звабили гарні вуса або вміння їздити верхи; навпаки, я захопилась його глибокими міркуваннями про майбутнє Франції, його думками про те, які схожі можуть бути події, що, мабуть, скоро вибухнуть у нас, на англійську революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Так, я була зваблена,— відповідала вона на свої докори сумління,— я — слабка жінка, але принаймні я не попалась на принаду зовнішніх якостей, мов яка-небудь лялька.
Якщо буде революція, чому б Жюльєнові не зіграти роль Ролана, а мені — пані Ролан? Мені більше подобається її роль, ніж роль мадам де Сталь: аморальна поведінка в нашу епоху була б великою перешкодою. Звичайно, нікому не доведеться дорікати мені вдруге за слабість: я б згоріла від сорому».
Треба визнати, що мрії Матильди не завжди були такі серйозні, як тільки що наведені.
Іноді, поглядаючи крадькома на Жюльєна, вона знаходила чарівну грацію в кожному його русі.
«Тепер, без сумніву, в нього не лишилось найменшої думки, ніби він має наді мною якісь права. Той вираз страждання й глибокої любові, з яким він сказав мені ці слова кохання тиждень тому, доводить це. Треба визнати, що з мого боку було досить безглуздо розсердитись на слова» в яких почувалася така повага, така пристрасть. Хіба я не його дружина? Це ж було цілком природно, що він так сказав, і, щиро кажучи, він був дуже милий. Жюльєн все ще кохає мене навіть після цих безконечних розмов» коли я безжально розповідала йому про свої навіяні нудьгою любовні почуття до отих світських юнаків, що викликають його ревнощі. Ах, коли б він знав, як мало вони для мене важать Якими безбарвними й схожими один на одного здаються вони мені порівняно з ним!»
Міркуючи так і роблячи вигляд, ніби вона зосереджено працює,— щоб не розмовляти з матір’ю, яка не зводила з неї очей,— Матильда креслила олівцем на аркушику свого альбому. 3 подивом і захопленням помітила вона, що один з накреслених профілів був дуже схожий на Жюльєна. «Це голос провидіння! Ось одне з чудес кохання,— скрикнула вона в захваті,—- зовсім не думаючи про це, я намалювала його портрет».
Вона побігла до себе в кімнату, замкнулась і з надзвичайною старанністю почала всерйоз малювати портрет Жюльєна, але їй не щастило: випадково накреслений профіль все ж був більше схожий. Матильда була щаслива, вона бачила в цьому незаперечний доказ глибокого кохання.
Вона залишила альбом тільки увечері, коли маркіза покликала її, щоб їхати в Італійську оперу. Матильда думала тільки про те, як би побачити Жюльєна і умовити матір, щоб вона запросила його в ложу.
Він не з’являвся. В ложі зібрались тільки нудні, звичайні особи. Протягом першої дії Матильда мріяла про свого коханого з найпалкішою пристрастю. Але в другій дії одна любовна арія,— мелодія ця справді була гідна Чімарози,— вразила її в саме серце. Героїня опери співала: «Треба покарати мене за надмірне кохання до нього, я занадто його люблю».
I з тієї хвилини, коли Матильда почула цю божественну арію, для неї все зникло. 3 нею розмовляли, вона не відповідала; мати робила їй зауваження, але вона ледве могла змусити себе глянути на неї. Вона була в якомусь екстазі, всі почуття її були до такої міри збуджені, що це можна було порівняти тільки з несамовитими спалахами пристрасті, які опановували Жюльєном в останні дні. їй здавалося, що слова героїні стосуються саме її, і дивна, божественна мелодія сповнювала собою всі ті хвилини, коли вона не думала про самого Жюльєна. Завдяки своїй любові до музики, вона цього вечора стала такою, якою завжди бувала пані де Реналь, коли думала про Жюльєна. Безстрасна любов, безперечно, розумніша, ніж справжнє кохання, але в неї бувають лише рідкі хвилини самозабуття. Вона занадто розсудлива, невпинно розбирається в собі і не тільки не дає думкам блукати, а й сама виникає не інакше, як з думок.
Повернувшись додому, Матильда, не слухаючи умовлянь матері, заявила, що вона нездужає, і до пізньої ночі просиділа в себе біля рояля, награючи цю мелодію. Вона раз у раз наспівувала славетну арію, що так зачарувала її:
Я мушу себе покарати, я мушу себе покарати Я надто кохаю тебе, і т, ін.
Після цієї шаленої ночі їй здалося, що вона перемогла своє кохання.
Ця сторінка може дуже пошкодити нещасному авторові. Люди з холодною душею звинуватять його в непристойності. Але він зовсім не хоче образити блискучих молодих панночок, прикрасу паризьких салонів, і не допускає думки, ніби хоч одна з них здатна на подібні безумства, що принижують Матильду. Ця героїня роману є цілковитим витвором фантазії і виходить за рамки соціальних звичаїв, які, безумовно, забезпечать цивілізації XIX століття таке почесне місце.
Ніяк не можна сказати, щоб дівчатам, які становлять окрасу балів зимового сезону цього року, бракувало обережності!
Не думаю також, щоб їм можна було закинути надмірну зневагу до багатства, до виїздів, гарних маєтків і до всього, що забезпечує приємне становище в світі. Ці переваги не тільки не наганяють на них нудьгу, а, навпаки,— становлять предмет постійних прагнень, і якщо в їх серцях є якась пристрасть, то тільки до цих благ.
I зовсім не любов бере під свою опіку й веде до успіху таких обдарованих юнаків, як Жюльєн. Вони звичайно мертвою хваткою чіпляються до якоїсь кліки, і, коли цій кліці пощастить, на них сиплються всі суспільні блага. Горе тій освіченій людині, що не належить ні до якої кліки. Кожен її найменший, ледве помітний успіх, викликатиме нападки, і висока доброчесність тріумфуватиме, обкрадаючи її. Ох, пане, роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Воно відбиває то небесну блакить, то багно й калюжі. Іде людина з дзеркалом, а ви звинувачуєте її в аморальності! В дзеркалі відбивається бруд» а ви винуватите дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях, з його брудними калюжами або, ще краще, дорожнього наглядача, який допускає, щоб вода застоювалась і утворювалось болото.
Тепер, коли ми твердо встановили, що вдача Матильди неможлива в наш вік, такий же розважливий як і доброчесний, я вже не так боятимусь роздратувати читача, продовжуючи свою розповідь про безумства цієї чарівної дівчини.
Протягом усього наступного дня вона шукала нагоди пересвідчитись, що справді перемогла своє шалене кохання. Головна мета її була в тому, щоб усе робити наперекір Жюльєнові, але при цьому вона стежила за кожним його рухом.
Жюльєн був надто засмучений і надто схвильований, щоб розгадати такий складний любовний маневр; ще менше міг він помітити в ньому щось для себе сприятливе. Він став просто жертвою; ніколи ще він не доходив до такого розпачу. Його вчинки так мало керувалися розумом, що він не зрозумів би, коли б якийсь сумний філософ сказав йому: «Поспішайте скористатися з сприятливих для вас обставин; у такому безстрашному коханні, яке трапляється в Парижі, один і той же настрій не триває більше двох днів». Але, хоч у якій нестямі він перебував, Жюльєн не втрачав почуття честі: воно зобов’язувало його мовчати, це він розумів. Порадитись з ким-небудь, розповісти про свої страждання першому ліпшому було б для нього великим щастям, подібним до того, що переживає нещасний мандрівник у розпеченій пустелі, коли небо посилає йому краплю холодної води. Він розумів цю небезпеку, боявся, що, коли хтось звернеться до нього з нескромними запитаннями, він може розридатися, а тому замкнувся у своїй кімнаті.
Він бачив, що Матильда довго прогулювалась у саду; коли вона нарешті пішла, він спустився вниз і підійшов до трояндового куща, з якого вона зірвала квітку.
Ніч була темна, він міг віддаватись своєму горю, не боячись, що його побачать. Не було сумніву, що мадемуазель де Ла-Моль кохає одного з цих молодих офіцерів, з якими вона недавно так весело розмовляла. В свій час вона кохала і його, Жюльєна, але побачила, як мало він вартий її уваги.
«Справді, я нічого не вартий! — казав собі Жюльєн 8 глибоким переконанням.— По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе». Йому страшенно набридли всі його прекрасні якості й усе те, що він раніше так палко любив. I в цьому стані, коли уява його немов перекинулась з ніг на голову, він брався судити своє життя, виходячи з своєї ж уяви. Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна.
Вже кілька разів його спокушала думка покінчити життя самогубством. Смерть здавалась йому сповненою глибокого зачарування,— це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги і спеки.
«Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — вигукнув він.— Яку пам’ять я залишу по собі!»
В цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок — мужність. Жюльєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: «Треба ризикнути». Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.
Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: «Піднімуся по драбині!»
Його наче осяяло натхнення; переконливо докази негайно з’явились цілою юрбою. «Нещаснішим я вже не можу бути!» — казав він собі. Він кинувся до драбини,— садівник замкнув її на ланцюг. Курком одного з своїх пістолетів, розламавши його при цьому, Жюльєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до вікна Матильди.
«Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і вб’ю себе. Перед смертю мої губи торкнуться її щоки».
Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відтягнути віконницю, але драбина заважає; Жюльєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватись, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.
Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.
— Це ти — каже вона, кидаючись йому в обійми.
Хто зміг би змалювати щастя Жюльєна? Матильда була Щаслива, мабуть, не менш за нього. Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.
— Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючі його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах.— Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.— Так» ти мій володар,— повторювала вона у сп’янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню» коли вона здумає бунтувати.
Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жюльєн насилу втримує її від цього.
— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, докажи мені це волосся і скажи: «Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова».
А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.
Однак благородство Жюльєна було не менше, ніж його щастя.
— Я мушу вийти по драбині,— сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом.— Жертва, на яку я йду, гідна вас, д позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою як у цю мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.
При цих словах Матильда голосно засміялась. Її мати й одна з покоївок прокинулись. 3 нею заговорили крізь двері, Жульєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не зволила нічого відповісти матері.
— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жюльєн.
Він ще раз стиснув її в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить— і він стояв на землі.
Через дві три секунди драбина вже лежала під липами,, і честь Матильди була врятована. Жульєн, отямившись, побачив, що він весь у крові і майже голий; необережно спускаючись, він подряпав собі шкіру.
Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло йому всю його рішучість і енергію; якби в цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, він би з радістю кинувся б у бій один проти всіх. На щастя, йому не довелося на цей раз випробувати свою воїнську доблесть: він поклав драбину на звичайне місце, прикріпив її ланцюгом і не забув знищити сліди драбини на клумбі екзотичних квітів під вікном Матильди.
Коли він у темряві мацав рукою м’яку землю, щоб упевнитись, що ніяких ямок від драбини не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо волосся Матильди; вона все-таки відрізала його й кинула йому.
Вона стояла біля вікна.
— Ось що тобі посилав твоя служниця,— сказала вона йому досить голосно,— це знак вічної покори. Я відмовляюсь коритись своєму розумові, будь моїм володарем.
Жульєн, не тямлячи себе, мало не кинувся знов по драбину, щоб повернутись до неї. Але кінець кінцем розсудливість перемогла.
Проникнути з саду в будинок було не так просто. Жюльєнові вдалося зламати двері, що вели в льох. Діставшись до своєї кімнати, він, стараючись не робити шуму, зламав замок і в своїх дверях, бо, поспішаючи, він залишив у кімнаті, яку недавно покинув, навіть ключ, що був у кишені його костюма. «Хоч би вона догадалась сховати ці тлінні останки»,— подумав він.
Нарешті втома перемогла його буйне щастя, і на світанку він поринув у глибокий сон.
Дзвінок на сніданок ледве збудив його; він спустився в їдальню. Незабаром увійшла Матильда. Гордість Жюльєна зазнала хвилину великого щастя, коли він побачив, як сяяли коханням очі цієї красуні, оточеної таким поклонінням; але незабаром її необережність злякала його.
Під тим приводом, ніби вона не встигла зробити як слід зачіску, Матильда зашпилила своє волосся так, що Жюльєн міг з першого погляду переконатись, яку велику жертву вона принесла йому, відрізавши вночі велике пасмо. Якби що-небудь взагалі могло спотворити таку красуню, Матильда домоглася б цього: на правій половині голови чудове попелясто-біляве волосся було відрізане на пів дюйма від шкіри.
За сніданком уся поведінка Матильди відповідала цій її необережній витівці. Можна було подумати, що вона вирішила перед усім світом виявити своє шалене кохання до Жюльєна. На щастя, в цей день пан де Ла-Моль з маркізою були дуже заклопотані майбутнім нагородженням блакитною стрічкою, при якому був обійдений пан де Шон. В кінці сніданку Матильда, говорячи з Жюльєном, назвала його «мій володар». Він спалахнув по саме волосся.
Було це випадково, чи про це подбала пані де Ла-Моль, але Матильда цілий день ні на хвилину не залишалась сама.
Увечері, проходячи з їдальні у вітальню, вона все-таки вибрала хвилину, щоб сказати Жюльєнові:
— Всі мої плани порушуються. Не думайте, що це відмова з мого боку: мама щойно вирішила, що в моїй кімнаті буде пати одна з її покоївок.
День минув з блискавичною швидкістю. Жюльєн не тямив себе від щастя. На другий день о сьомій годині ранку він був уже в бібліотеці, сподіваючись, що мадемуазель де Ла-Моль зайде туди; він написав їй довжелезного листа.
Побачив він її тільки через кілька годин, за сніданком. Цього разу вона зачесалася дуже старанно; з надзвичайною майстерністю сховане було підстрижене місце. Раз чи два глянула вона на Жюльєна, але погляд її був ввічливий і спокійний, і на думку не могло спасти, що вона здатна назвати його «мій володарю».
Жюльєнові дух перехопило від подиву… Матильда вже починала каятись у тому, що зробила для нього.
Добре поміркувавши, вона вирішила, що цей юнак, якщо й не зовсім звичайний, то в усякому разі й не досить видатний для того, щоб заради нього чинити всі ці безумства. Загалом, вона вже не думала про кохання. їй сьогодні набридло кохати.
Щодо Жюльєна, то серце його трепетало, як у шістнадцятирічного хлопчика. Жахливі сумніви, подив, розпач охоплювали його протягом сніданку, що здався йому нескінченним.
Як тільки з’явилась можливість, не порушуючи пристойності, вийти з-за столу, він кинувся в стайню, сам осідлав коня й поскакав галопом; він боявся зганьбити себе, виявивши слабкодухість. «Треба вбити серце фізичною втомою,— казав він собі, скачучи Медонським лісом.— Що я зробив, що сказав, щоб заслужити таку неласку?
Сьогодні — нічого не робити, нічого не говорити,— думав він, повертаючись додому,— бути точно таким мерцем фізично, яким я почуваю себе в душі. Жюльєн неживий, це тільки труп його ще здригається».