«Червоне і чорне» читати. Стендаль

«Червоне і чорне», розділ XIX. МИСЛИТИ—ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ

– Суєтна метушня щоденних подій заслоняє справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав

Розставляючи на місце меблі в кімнаті, де гостював пан де Ла-Моль, Жюльєн знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першій сторінці він прочитав:

«Його ясновельможності маркізові де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів і т. ін., і т. ін.».

Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.

«Пане маркіз!

Я все своє життя дотримуюсь релігійних принципів.. Я був у Ліоні під ядрами гармат під час облоги дев’яносто третього року, хай буде проклята його пам’ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав святої паски, навіть у дев’яносто третьому, хай він буде проклятий. Моя кухарка,— до революції в мене було багато челяді,— моя кухарка у п’ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер’єрі загальною повагою, насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята несу велику свічку, куплену на мої власні гроші. Про що посвідки в Парижі в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені завідування вер’єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його тепер посідав, дуже хвора і до того ж голосує на виборах не так як слід і т. ін.

На полях прохання була зроблена рекомендаційна приписка за підписом де Муаро, що починалась таким рядком:

«Я мав честь згадувати вчора про благонадійного суб’єкта, який звертається з” цим проханням» і т. ін.

«Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба йти»,— подумав Жюльєн.

Минув тиждень з того часу, як король побував у Вер’єрі, і від нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об’єктами яких по черзі були сам король, єпископ агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння,— від усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою «пропхнули» в лави почесної варти отого Жюльєна Сореля, сина тесляра. Варто було послухати, як обурювались багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав’ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Ця погордлива жінка, пані де Реналь,— ось хто придумав таке неподобство. Але чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того, як сім’я мера повернулась до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав Ксав , захворів: пані де Реналь раптом пройнялася докорами сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за кохання послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшенний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про те, який тяжкий її злочин перед богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона безтямно любила бога; тепер вона так само несамовито його боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що її страх нітрохи не корився розуму. Жульєн побачив, що розумні міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська мова. Але Жюльєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед богом і людьми в своєму злочині.

— Благаю вас,— казав їй Жюльєн, як тільки вони залишилися самі,— не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви ще кохаєте мене, не кажіть нічого: ваші признання, не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного бога вона повинна або зненавидіти Жюльєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

— Залиште мене,— сказала вона якось Жюльєнові,— заради бога, покиньте цей дім: ваша присутність убивав мого сина. Бог карає мене, додала вона , він справедливий; я схиляють перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не думала каятися. А це перший знак того, що бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана вдвоє.

Одної ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала на коліна перед своїм чоловіком. Жюльєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя,

— Прощай! Прощай! — кинув він і пішов до дверей.

— Ні, вислухай мене,— скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його.— Те повинен знати всю правду! Це я вбила сина. Я дала йому життя, я і відбираю його. Небо карає мене, я зогрішила перед богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

— Романтична маячня — скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня Жульєн, пошлить по лікаря, як тільки розвидниться.— I він пішов до себе спати. Пані де Реналь вдала на коліна напівпритомна, але судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на д допомогу.

Жюльєн був приголомшений.

«Так ось що таке гріх перелюбства,— подумав він. Хіба можливо, щоб оті шахраї попи мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно.

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, казав він собі.

— Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї? Покинути її? Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її йолопа чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. I хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він вчинить скандал. Вона може все розказати — боже милосердний! — оті наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з свого дому,— звичайно, неспроста, Від горя, від страху перед богом вона забула, що це за людина,— вія для неї тепер тільки священик».

— Іди звідси — сказала раптом пан де Регаль, розплющуючи очі.

— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, відповів Жюльєн

.— Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говоримо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер’єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись…

— Цього я й хочу,— скрикнула вона, підводячись,— Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх — може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву,— я готова на все.

— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя

може змилостивити твого бога… Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.

— Ах, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки.— 0, мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді це було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж твого сина.

-— Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів всевишнього.

— А я,— скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жюльєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі.— А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі — любити тебе, як брата?

Жюльєн розридався.

— Я все зроблю,— скрикнув він, падаючи їй до ніг,— я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе — ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся — ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуймо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся 8 тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Брело. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже

не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жюльєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

— Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір’ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця,— життя її було раєм і пеклом воднораз:

пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

— В мене нема ніяких ілюзій,— казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню,— я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати з початку. Аби тільки бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях — така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій Жюльєне,— скрикувала вона іноді,— чи ти щасливий? Чи бачиш ти, як я тебе кохаю?

Недовірливість і болісні гордощі Жюльєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я син простого ремісника, вона кохав мене… Ні, я для неї не лакей, що виконував обов’язки коханця». Позбувшись цих побоювань, Жульєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

— Любий! — скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її коханні.-=» Хай я дам тобі справжнє щастя хоч в ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава.

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жюльєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, гордістю володіння.

їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум’я, що зогріло їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів кохання, коли пані, де Реналь боялась тільки одного,— що Жульєн її недосидь сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

— Боже великий Ось воно, пекло — і судомно стискала Жюльєнову руну,— Які жахливі муки Але я їх заслужила! — і вона стискала його в обіймах, припадала до

НЬОГО, МОВ ПЛЮЩ ДО СТІНИ.

Марно вимагався Жюльєн заспокоїти її змучену душу, Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов пораяла в похмурі роздуми.

— Пекло,— казала вона,— було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, э ним… Але пекло на цьому світі смерть моїх дітей!.. А проте може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх. О, боже ! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти не в чому не винні перед тобою! Я тільки я винна: я кохаю того, хто не е моїм мужем.

Трапились хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась Вона намагалась опанувати себе, не отруюючи життя того, кого так кохала»

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття. Якогось дня мадемуазель» Еліза пішла у Вер’ер — у неї там була якась справа в суді . Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жюльєна Покоївка тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з паном Вально.

— Ви мене погубите, якщо я вам скажу всю правду,— сказала вона панові Вально.— Адже пани завжди одні одних захищають коли доходить до чогось важливого.» А слугам, коли вони щось скажуть, ніколи не прощають.

Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже образливі для свого самолюбства.

Ця жінка, найблискучіша на цілу округу жінка, якій він протягом шести років виявляв стільки поваги, і — собі на горе — так що всі це бачили й знали, ця гордячка, що часто примушувала його червоніти своїм зневажливим поводженням, взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера. На довершення образи, завданої панові директору притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього юнака. «Сказати правду,— додала покоївка, зітхнувши,— пан Жюльєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий, як і до інших».

Еліза вперше помітила любовний зв’язок пані з гувернером тільки в маєтку, але вона переконана, що ця історія тягнеться вже давно.

— Через неї він, звичайно, й відмовився одружитись зі мною,— додала вона гірко.— А я ж бо дурна, ходила до пані питати поради, просила її побалакати 8 гувернером.

Того ж вечора пан де Реналь одержав а міста разом з газетою довгого анонімного листа, в якому його найдокладніше сповіщали про те, що відбувається в його домі. Жульєн побачив, як він зблід, читаючи цього листа, написаного на синюватому папері, і з люттю поглядав на гувернера. Цілий вечір пан мер був чимось збентежений, і Жюльєн марно підлещувався до нього, розпитуючи про родовід найзнатніших родин Бургундії.

«Червоне і чорне», розділ ХХ. АНОНІМНІ ЛИСТИ

Коли вони опівночі виходили а вітальні, Жюльєн знайшов хвилинку й сказав своїй подрузі:

— Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підозрює; я готовий заприсягтися що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.

На щастя, Жюльєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з’явилась нестямна думка, що побоювання Жюльєна — тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім втратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі, Жюльєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчинити двері. Хто це був? Сама пані де Реналь чи її ревнивий чоловік?

На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жюльєна, принесла йому книгу; на

обкладинці її італійською мовою було написано: „Дивиться 130 сторінку”.

Жюльєн здригнувся від такої необережності; він поспішив розгорнути книгу на сто тридцятій сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю орфографічних помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил правопису, ї ця дрібниця так його розчулила, що він навіть і забув про жахливу необережність своєї коханки.

«Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля божа. Я скоро помру. Але ти —невже ти будеш таким жорстоким! Отже, ти не любиш… Тобі набридли мої безумства, мої вічні докори сумління? Безбожник! Ти хочеш мене згубити? Ось найпростіший спосіб. Покажи цей лист усім у Вер’єрі або краще покажи його тільки панові Вально. Скажи йому, що я тебе люблю,— ні, борони тебе боже від такого блюзнірства, ти скажи йому, що я тебе обожнюю, що життя почалося для мене тільки з того дня, коли я тебе побачила, що навіть в найрозумніших мріях її юності я не уявляла собі такого щастя, яке ти мені дав. Ти знаєш, що я пожертвую для тебе навіть значно більшим.

Та хіба спроможний він уявити, що таке жертва? Скажи, на зло йому скажи про мою зневагу до всіх злорік, про те, що найстрашніше горе, яке могло б мене спіткати, це бачити збайдужіння до мене єдиної людини, котра прив’язує мене ще до життя. Я була б така щаслива покинути його, принести його в жертву й більше не боятися за своїх дітей!

Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді, чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств.

Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я обміркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не змогла зважувати все так тверезо, як на самоті.

Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких-небудь цікавих книжок.

Жертва принесена; і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також скажу своєму чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід і, щедро заплативши, відправити тебе до батьків.

Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два, а то й на цілий місяць! Але, я знаю, ти страждатимеш так само, як і я. Та, врешті-решт, лиш таким чином можна згладити прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене. Ох! Як я колись із них сміялася!

Моя мета переконати чоловіка, що листа відправив лан Вально; я не сумніваюся, що то його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов’язково влаштуйся у Вер’єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися.

У Вер’єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер’єрські дами шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім. Гляди не посварися з паном Вально і не здумай відрізати йому вуха, як ти колись погрожував: навпаки, будь 8 ним якнайлюб’язніший.

Основне, щоб у Вер’єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погодиться, хай буде так! Принаймні ти житимеш у Вер’єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов’язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп’ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум… Зрештою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, увічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб’єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.

Анонімного листа змайструєш мені ти: озбройся для цього терпінням і ножицями. Повирізуй з книги слова, які я тобі напишу, далі, наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус, і спали повирізувані сторінки книги. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння скласти їх сам по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротенького анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі оцей мій лист!»

Анонімний лист

«Пані! Ваші пригоди відомі а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись дружнім почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати с отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам зволю».

Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора) виходь у сад,— я тебе зустріну.

Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа. Так от я, з засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист, вручений мені нібито якімсь незнайомим. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.

З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я пориплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.

Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? Що б не трапилось, будь, певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой! Яка я погана мати! Та нащо я пищу ці пусті слова, любий Жюльєне! Я зовсім не почуваю цього; я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і нависала я їх тільки для того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коди я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба це багато — заплатити життям за блаженні дві, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшна розплата».

«Червоне і чорне», розділ ХХІ ДІАЛОГ З ВЛАДАРЕМ

Цьому причиною не ми, а наша слабість,

Та ми так створені, що нас вже не змінить.

Шекспір. «Дванадцята ніч», дія VI, ява II

Цілу годину Жульєн підбирав і зліплював листа, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців з матір’ю; вона так просто і рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.

— А клей зовсім висох? — спитала вона.

«Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? — подумав він.— Що вона збирається робити?» Гордість не дозволяла йому запитати її, але, мабуть, ніколи вона йому так не подобалась.

— Якщо все кінчиться погано,— додала вона так само стримано,— в мене відберуть усе. Закопайте цю скриньку десь там, на горі. Можливо, настане день, коли це буде все, що в мене лишиться.

I вона передала йому червоний сап’яновий футляр 8 кришталевою кришкою, наповнений золотом і брильянтами.

— Тепер ідіть,— сказала вона йому.

Пані де Реналь поцілувала дітей, молодшого сина навіть двічі. Жюльєн стояв нерухомо. Вона пішла швидко, навіть не глянувши на нього.

Життя пана де Реналя з тієї хвилини, як він розгорнув анонімний лист, було справді нестерпне. Ніколи ще він не зазнавав такого потрясіння, за винятком того єдиного дня, коли в тисяча вісімсот шістнадцятому році мав битись на дуелі і, треба віддати йому належне, навіть перспектива дістати кулю в лоб робила його далеко не таким нещасним. Він обмірковував лист в усіх деталях.

«Почерк неначе жіночий, думав він.— В такому разі, хто з жінок міг його написати? — Він перебрав усіх знайомих жінок у Вер’єрі, але не міг спинитись ні на кому.— А може, чоловік диктував цей лист? Хто ж цей чоловік? — I знову він не знав, що й думати. Заздрісників у нього багато, і більшість знайомих ненавидять його.— Треба порадитися з жінкою!» — сказав він собі за звичкою, підводячись з крісла.

Але тільки-но він підвівся, як ляснув себе по лобі: «Ах, боже мій! Адже саме їй я зараз не можу довіряти; вона тепер мій ворог!» I гіркі сльози зросили йому очі.

Справедливо пожинаючи плоди своєї сердечної черствості, що становить собою всю життєву мудрість у провінції, пан де Реналь тепер найбільше боявся тих двох людей, які досі були його найближчими друзями. – «Крім них, в мене, мабуть, набереться ще з десяток друзів».— I він перебирав їх у пам’яті усі один по одному, намагаючись уявити собі, на яку міру співчуття він міг би розраховувати від кожного.

— Е, всі, всі вони,— скрикнув він несамовито,— радітимуть з ганебної пригоди, що трапилась зі мною!

На щастя, він не безпідставно вважав, що йому всі заздрять. Крім свого розкішного міського будинку, вшанованого навіки тим, що король переночував у ньому,— пан де Реналь прекрасно оздобив і замок у Вержі. Фасад його був заново побілений, вікна прикрашені чудовими зеленими віконницями. На довгу мить згадка про пишність замку втішила його. I справді, його замок було видно на відстані трьох-чотирьох льє, на велику шкоду всім сусіднім заміським будинкам, чи так званим замкам, що так і стояли, посірілі від часу,

Пан де Реналь міг розраховувати на співчуття та вболівання лише одного друга — парафіяльного церковного старости; але церковний староста був тонкосльозий йолоп, і його сльози мало важили. Він був єдиний, на кого міг покластися пан де Реналь.

— Яке нещастя може зрівнятися з моїм? — скрикнув він з люттю.— Така самотність!

«Та невже це можливо,— запитував себе цей жалюгідний чоловік,— невже в мене справді немає Жодного друга, до якого я міг би в такому горі звернутися за порадою? Мені здається, що я з глузду з’їду».

— Ах, Фалько, ах, Дюкро! — скрикнув він гірко. Це були його друзі дитинства, яких він відштовхнув своєю пихатістю в тисяча вісімсот чотирнадцятому році. Вони були не з дворян, пан де Реналь вирішив був покласти край тому тону рівності, який встановився між ними з дитячих років.

Один з них, Фалько, людина щиросерда й розумна, торговець папером з Вер’єра, купив друкарню в головному місті департаменту і став видавати там газету. Конгрегація вирішила його розорити: газету заборонили, патент за друкарню відібрали. За тих прикрих обставин він вирішив — вперше за десять років — написати панові де Реналю. Вер’ерський мер вважав за обов’язок відповісти в тоні стародавнього римлянина: «Якби міністр зробив мені честь спитати мою думку, я сказав би йому: безжально руйнуйте всіх провінційних друкарів і запровадьте монополію на друкарську справу так само, як на тютюн». З жахом згадував тепер пан де Реналь цей лист до близького друга, лист, яким захоплювався колись весь Вер’єр. «Хто міг подумати, що з моїм становищем, багатством, із моїми орденами я колись пожалкую про це!»

Так лютуючи то проти самого себе, то проти всього, що оточувало його, провів пан де Реналь цю жахливу ніч. На щастя, йому не спало на думку стежити за дружиною.

«Я звик до Луїзи,— казав він собі,— вона знає всі мої справи. Якби я мав можливість завтра знов одружитись, я не знайшов би жінки, яка могла б замінити її». I він став утішати себе думкою, що дружина його невинна; таке ставлення до справи не вимагало від нього рішучих вчинків і було найзручнішим. Зрештою, хіба мало на світі жінок, що стали жертвою наклепу?

— Та ні, що ж це таке! — раптом скрикнув він і несамовито забігав по кімнаті,— невже я терпітиму, немов якийсь нікчема, жебрак, щоб вона знущалася з мене зі своїм коханцем? Невже я дійду до того, що весь Вер’ер потішатиметься над моєю м’якосердістю! Чого тільки не казали про Шарм’е (це був відомий на весь край рогоносець). Досить назвати його ім’я, як у всіх на устах з’являться посмішка. Він тямущий адвокат, але чи хто-небудь згадував про його ораторські здібності? «А! Шарм’е — кажуть усі.— Це Берларів Шарм’е!» — його так і кличуть ім’ям чоловіка, що зганьбив його.

«Хвалити бога,— сказав собі пан де Реналь за кілька хвилин,— в мене нема дочки, і хоч би як я покарав матір, це не пошкодить моїм дітям. Я можу застукати цього селюка а моєю дружиною і вбити їх обох; тоді це вже буде трагедія, і ніхто не сміятиметься 8 мене».

Ця думка сподобалась йому. Він став обмірковувати її в усіх подробицях. «Карний Кодекс ва мене, I хоч би що трапилось, наша конгрегація і мої друзі присяжні врятують мене».

Вір витяг свій мисливський ніж, оглянув його — ніж був дуже гострий; але думка про кров злякала його.

Я можу побити нахабного гувернера й вигнати геть. Але це ж буде скандал на весь Вер’єр навіть на весь департамент Після заборони газети Фалькоса, коли головний редактор вийшов з тюрми, саме я домігся, щоб його позбавили посади, де він заробляв шістсот франків. Кажуть, що той писака тепер знову з’явився в Безансоні, і тепер він, напевно, не мине нагоди знеславити мене і зробить це так спритно, що і до суду його не притягнеш. Притягти його до суду. Чого тільки той нахаба не вигадає на суді, щоб переконати всіх, що сказав правду. Людина шляхетного роду, яка так уміє підтримати свій престиж, як я, викликає ненависть усіх плебеїв. Я побачу своє ім’я у паскудних паризьких газетах; боже, який жахи бачити старовинне ім’я де Реналів втоптав у багно насмішниками… Якщо мені треба буде кудись виїхати, доведеться змінити прізвище. Як! Зректися імені, що становить мою гордість і силу? Чи може бути щось гірше?

А якщо я не вб’ю своєї дружини, а просто вижену її з ганьбою,— Її безансонська тітка передасть їм із рук у руки все своє майно. Моя дружина переїде в Париж і житиме там з Жюльєном. У Вер’єрі всі про це дізнаються, і я знов-таки пошиюсь у дурні».

Тут нещасний чоловік помітив, що світло лампи тьмяніє: вже розвиднялося. Він вийшов у сад подихати свіжим повітрям. У цю мить він майже вирішив не зчиняти колотнечі, міркуючи, що це тільки потішило б його добрих друзів у Вер’єрі.

Прогулянка по саду трохи заспокоїла його.

— Ні,— скрикнув він,— я не зречуся своєї дружини, вона мені занадто необхідна!

Пан де Реналь з жахом уявив собі, чим був його дім без неї; з усієї рідні в нього лишилась тільки маркіза де Р…, стара, недоумкувата й злюща жінка.

То було справді розумне вирішення, але щоб його здійснити, потрібна була далеко більша воля, ніж та, яку мав цей бідолаха. «Якщо я не вижену дружину,—- думав він,— я ж знаю себе; коли-небудь вона мене роздратує і я не втримаюсь від докорів. Вона гонориста, ми посваримось, і до того ж раніше, ніж вона дістане тітчину спадщину. Як тоді глузуватимуть з мене! Моя дружина любить дітей, і кінець кінцем все залишиться їм, а я стану справжнім посміховиськом у Вер’єрі. «Ось який він,— казатимуть про мене,— не може навіть дати ради власній дружині!» Чи не краще мені лишитися при своїх підозрах і не дошукуватись правди? Але тоді я зв’яжу собі руки і ніколи не зможу нічим їй дорікнути».

Проте через хвилину пан де Реналь, знову піддавшись почуттю враженого самолюбства, старанно пригадував всілякі способи викриття, про які розповідають за більярдом у казино або в Благородному зібранні Вер’єра, коли який-небудь джигуя переривав партію, щоб потіпати приятелів, кепкуючи з обдуреного чоловіка. Якими жорстокими здавались йому тепер оті жарти

«Боже! Чому моя дружина не вмерла? Тоді вже ніхто не зміг би з мене сміятись. Чому я не вдівець! Я б поїхав у Париж, провів би там півроку в найкращому товаристві». Але після хвилинного щастя, навіяного мрією про вдівство, уява його змов почала шукати способу дізнатись правди. Чи не посипати йому опівночі, коли всі ляжуть спати, трохи висівок перед дверима Жюльєна; удосвіта можна буде побачити сліди.

— Ні, цей спосіб нічого не вартий! — скрикнув він раптом оскаженіло.— Ця шельма Еліза помітить, і всі в домі знатимуть, що я ревную.

У якійсь історії, яку розповідали в казино, чоловік переконався в своєму нещасті, прикріпивши воском волосинки на зачинених дверях дружини і її коханця.

Після кількох годин вагань і сумнівів пан де Реналь вирішив нарешті, що цей спосіб найкращий, і вже почав обмірковувати, як саме він усе влаштує, коли раптом на повороті алеї зустрів ту саму жінку, яку щойно жадав бачити мертвою.

Вона поверталася з села, відстоявши обідню в церкві Вержі, За переказом, який в очах байдужого філософа не викликав довір’я, але якому вона все-таки вірила, маленька церква, що тепер стала парафіяльною, була колись каплицею в замку сеньйора Вержі. Пані де Реналь чомусь невідступно думала про це під час молитви в церкві. Вона безнастанно уявляла собі, як її чоловік на полюванні убиває Жюльєна, нібито випадково, а ввечері примушує її з’їсти його серце.

«Доля моя,— говорила вона собі,— залежить тепер від того, що він подумає, вислухавши мене. Ці фатальні чверть години вирішать усе, а пізніше я, можливо, не матиму нагоди з ним поговорити. Він не належить до людей розважливих і розумних. Я своїм малим розумом зможу передбачити його слова і вчинки. Від його рішення залежить наша доля, вона в його руках. Але наша доля залежить також і від моєї спритності, від мого вміння скерувати в той чи інший бік думки цього самодура, адже лють засліпив його, він нічого не бачить, не розуміє. Боже мій! Скільки треба винахідливості, скільки холоднокровності, а де їх узяти?»

Але як тільки вона зайшла в сад і побачила здалеку свого чоловіка, вона, немов якимсь чудом, одразу заспокоїлась. З його розпатланого волосся й зім’ятого костюма видно було, що він навіть і не лягав спати.

Вона подала йому лист, розпечатаний, але знову вкладений в конверт. Він, не розгортаючи його, дивився на неї, як божевільний.

— Оцю мерзоту,— сказала пані де Реналь, мені передав, коли я проходила поза садом нотаря, якийсь підозрілий суб’єкт, він сказав, ніби знає вас і навіть вдячний вам за щось. Я вимагаю одного: негайно відішліть Жюльєна до його батька.

Пані де Реналь поквапливо вимовила цю фразу, може, навіть трохи раніше, ніж слід було, аби тільки швидше позбутися жахливої необхідності вимовити її.

Вона вся затремтіла з радості, побачивши, як вплинули її слова на чоловіка. З того, як пильно глянув він на неї, вона зрозуміла, що Жульєн угадав правду. I, замість того щоб засмутитися цим очевидним нещастям, вона подумала: «Яка проникливість, яке дивовижне чуття! I це в юнака, ще зовсім недосвідченого. Як далеко піде він у майбутньому. На жаль, тоді Жюльєн мене забуде».

Це захоплення коханим допомогло їй цілком оволодіти собою.

Вона похвалила себе за винахідливість. «Я була гідною Жюльєна»,— сказала собі пані де Реналь з таємною й солодкою радістю.

Не кажучи ні слова, щоб не зв’язувати себе, пан де Реналь почав розглядати другий анонімний лист, складений, якщо пригадує читач, з друкованих слів, наліплених на синюватий папір. «Кінця немає цим знущанням! — подумав він, зовсім знесилений.— Знов образи, над якими треба сушити собі голову, і все це з ласки моєї жінки!»

Брутальна лайка готова була зірватись у нього з язика, але пан де Реналь згадав про безансонську спадщину і на превелику силу стримався. Не знаючи, на чому зігнати свою лють, він зібгав другий анонімний лист і широкими кроками пішов геть. Йому треба було хоч на мить залишитися на самоті. Через кілька хвилин він повернувся, трохи заспокоєний.

— Треба негайно вирішити й відіслати Жюльєна,— сказала пані де Реналь чоловікові, як тільки він наблизився до неї.— Зрештою, він лише син простого тесляра. Ви дасте йому кілька зайвих екю, він людина освічена і легко знайде собі посаду, хоч би в пана Вально або в супрефекта де Можірона, в яких в діти. Отже, ви його не скривдите…

— Верзете нісенітниці, як справжня дурепа! — несамовито закричав пан де Реналь. – Та хіба можна чекати від жінки здорового глузду? Вам ніколи і на думку не спаде щось серйозне, як ви зможете з розумом у чомусь розібратись. Ви легкодухі й ліниві, здатні тільки ганятися за метеликами .Жалюгідні створіння, від вас усе лихо в сім’ї. Пані де Реналь не перебивала його, і він говорив довго, виливав свою лють як кажуть в тутешніх краях.

— Пане,— відповіла вона йому нарешті,— я говорю з вами як жінка, в якої вражено її честь, тобто найдорогоцінніше, що в неї є.

Пані де Реналь зберігала непорушний спокій протягом усієї прикрої розмови, від якої залежала можливість жити під одним дахом з Жюльєном. Вона говорила тільки те, що могло, як їй здавалося, заспокоїти сліпу лють чоловіка, спрямувати її у потрібне русло. Вона залишалась нечутливою до всіх його образливих зауважень, навіть не слухала їх; вона думала в цей час про Жюльєна. «Чи буде він задоволений мною?»

— Цей селянський син, з яким ви так панькались, якому робиш стільки подарунків, можливо, й не винен не в чому,— сказала вона нарешті,— та все же через нього мені вперше в житті завдано такої образи… Пане! Коли я прочитала той огидний папірець, я покаялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з нашого дому.

— Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер’єрі.

— Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім’ї і цілого міста… Ну, тоді я скажу Жюльєну, щоб віл попросив у вас відпустку і місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.

— Ні в якому разі не робіть цього,— відповів пан де Реналь трохи спокійніше.— Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним — він же знаєте, який вразливий цей добродій.

— В нього зовсім нема такту,— сказала лані де Реналь,— може, він і освічений, це вам краще знати, але по суті він простий селюк. Я принаймні зовсім розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою; адже він став би тоді забезпеченою людиною. I тільки тому, що вона іноді потай бігав до пана Вально.

— Аа! ,— сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову.— I Жюльєн вам це сказав?

— Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців — мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знав про потайні прогулянки Елізи.

— А мені, мені нічого невідомо — вигукнув розлючений знову пан де Реналь, відрубуючи з притиском слова. – Я не знаю, що коїться в моєму домі… Як? Між Елізою і Вально щось є?

— Е! це давня історія, любий друже,— мовила пані де Реналь, сміючись.— А може, між ними нічого й не було Це почалося тоді, коли ваш добрий друг Вально був не від того, щоб у Вер’єрі думали, ніби муж ним і мною існує щось подібне до платонічного роману.

— Я й сам так колись думав! — скрикнув пан де Реналь несамовито, ляснувши себе по лобі. Йому доводилось робити одне відкриття за другім I ви мені ні слова не сказали!

— Чи варто було сварити між собою друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хиба в хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів?

— Він писав і вам?

— Він пише багато.

— Покажіть меш ці листи негайно, я вам наказую! І пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.

— Тільки не тепер,— відповіла вона лагідно навіть майже безтурботно.— Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.

— В цю ж мить, хай йому чорті — скрикнув пан де Реналь, сп’янілий від люті, і водночас з таким полегшенням, якого він не відчував жодного разу за минулі півдоби.

— Обіцяйте мені,— сказала дуже поважно пані де Реналь,— що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?

— Сварка чи не сварка а я можу в нього відібрати підкидьків,—провадив він розлючено.—Але я вимагаю подати мені негайно ці листи. Де вони?

— В шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.

— А я зламаю його,— скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.

I він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, який він сам часто старанно обтирав полого сюртука, коли помічав на ньому якусь плямку.

Пані де Реналь кинулась на голубник і бігцем збігла сто двадцять східців. Вона прив’язала за краєчок білу хустку до залізних грат на віконці. Вона відчувала себе найщасливішою з жінок. Крізь сльози дивилась вона в лісову гущавину на горі. під одним з отих густоверхих буків,— сказала вона собі,— певно, стоїть Жюльєн, чекаючи цього щасливого сигналу». Вона довго прислухалась, проклинаючи монотонне сюрчання коників і пташиний щебет. Якби не той нестерпний шум, вона б, можливо, почула радісний вигук, що пролунав у скелях. Жадібним зором пильно придивлялась вона до величезної, темної і рівної, як луг, зеленої поверхні, яку утворюють вершині дерев. «Як це він не здогадається, казала вона собі зворушено,— придумати якийсь знак, щоб сповістити мене, що він так само щасливий, як і я». Вона зійшла вниз з голубника, тільки коли спохватилась, що чоловік може прийти сюди, шукаючи її.

Пані де Реналь застала його в страшному гніві. Він перебігав очима банальні фрази пана Вально, які навряд чи будь-коли читались з таким хвилюванням.

Вона вибрала хвильку, коли вигуки чоловіка дали їй змогу вставити кілька слів, і сказала:

— Я знов-таки повторюю: краще буде, щоб Жульєн на якийсь час виїхав. Хоч би які були його таланти в латинській мові, але, зрештою, він мужик, часто буває грубий і безтактний. Щодня, гадаючи, мабуть, що цього вимагає чемність, він звертається до мене з неймовірними компліментами поганого тону, які, мабуть, вивчає напам’ять з якихось романів.

— Ніколи він не читає романів! — вигукнув пан де Реналь.— Я в цьому переконався. Ви думаєте, що я зовсім сліпий і не знаю, що робиться в моєму домі?

— А якщо він ніде не вичитав ці незграбні компліменти, значить, він сам їх вигадує, а це ще гірше. Мабуть, він у такому самому тоні говорить про мене і в Вер’єрі… Та навіщо ходити далеко? — сказала пані де Реналь з таким виглядом, наче це їй тільки що спало на думку.— Досить того, що він так говорив про мене при Елізі,— це майже те саме, що при панові Вально.

— Аа! — крикнув пан де Реналь і так стукнув кулаком по столі, що все в кімнаті затрусилося.— Таж цей друкований анонімний лист і листи Вально написані на одному папері!

«Нарешті!..» — подумала пані де Реналь. Удаючи, що вона приголомшена цим відкриттям, і почуваючи, що не може більше вимовити й слова, вона пішла в глибину кімнати і сіла на диван.

З цієї хвилини битву можна було вважати виграною. Але їй довелося докласти немало зусиль, щоб не дати панові де Реналю негайно піти до гаданого автора анонімного листа.

— Невже ви не розумієте, що влаштувати зараз сцену панові Вально без достатніх доказів,— це було б надзвичайно безглуздо. Вам заздрять, пане, а хто ж у цьому винен? Ваші таланти, ваше мудре управління, тонкий смак, з яким споруджені ваші будинки, посаг, принесений мною, I особливо значна спадщина, якої ми можемо сподіватись від моєї милої тітоньки,— про цю спадщину поширюються дуже перебільшені чутки,— все це робить вас першою особою у Вер’єрі.

— Ви забуваєте про моє походження,— сказав пан де Реналь, усміхаючись.

— Ви один з найзнатніших дворян в окрузі,— поквапливо підхопила пані де Реналь.— Якби король мав волю на те, щоб віддавати належне людям благородного походження, ви, безперечно, були б у палаті перів і таке інше. I в такому блискучому становищі ви хочете дати заздрісникам привід для пересудів! Почати розмову з паном Вально про його анонімний лист — значить, оголосити на весь Вер’єр,— та що я кажу,— на весь Безансон, на всю провінцію, що цей міщанин, якого один із Реналів необачно наблизив до себе, зумів його образити. Та якби навіть ці листи, які потрапили вам до рук, доводили, що я відповідала на кохання пана Вально, вам слід було б мене вбити,— я б заслужила цього стократ,— але ні в якому разі не виявляти перед ним свого гніву. Не забудьте, що всі ваші сусіди чекають тільки приводу, щоб помститись за вашу вищість; згадайте, що в тисяча вісімсот шістнадцятому році ви сприяли деяким арештам. Той утікач, що ховався на горищі свого дому…

— Я бачу, що ви не маєте ні поваги, ні приязні до мене! — вигукнув пан де Реналь з гіркотою, яку збудив у ньому цей спогад.— I я не став пером

— Мені здається, друже мій,— провадила далі пані де Реналь, усміхаючись,— що я колись буду багатша за вас, що я ваша дружина вже дванадцять років і саме тому я повинна мати голос у домі, особливо в цій сьогоднішній історії. Якщо ви віддаєте перевагу переді мною якомусь Жюльєнові,—додала вона з неприхованою образою,— я готова поїхати на зиму до тітки.

Ця фраза була сказана дуже до речі. В ній відчувалася твердість, ледве прикрита чемністю. Це змусило пана де Реналя зважитись. Але, за звичкою всіх провінціалів, він ще довго не вгавав, знов і знов повторюючи різні аргументи. Жінка не перепиняла його,— в його тоні ще проривалася лють. Кінець кінцем двогодинна пустопорожня балаканина цілком знесилила її чоловіка, що цілу ніч шаленів від люті. Пан де Реналь твердо визначив лінію поведінки, якої збирався додержуватись щодо пана Вально, Жюльєна і навіть Елізи.

Кілька разів під час тої пекучої сцени пані де Реналь надто не пройнялася співчуттям до справді щирого горя цього чоловіка, що протягом дванадцяти років був II другом. Але справжня пристрасть егоїстична. Крім того, вона щохвилини чекала, що він розповість про вчорашній анонімний лист, але він так нічого й не сказав. Пані де Реналь не могла почувати себе в безпеці, бо не знала, яки думки навіяв той лист людині від якої залежала її доля. Адже в провінції чоловіки — владарі громадської думки. Нарікаючи на свою дружину, чоловік накликав на себе глум, але цього дедалі менше бояться у Франції, а дружина, коли чоловік не дав їй грошей, опускається до становища жебрачки, що заробляє якісь п’ятнадцять су денно; та ще й не всяка порядна людина скористається з її послуг.

Як би гаряча одаліска в сералі не кохала свого султана, він всевладний, вона не має надії звільнитись від його влади, до яких би хитрощів вона не вдавалась. Помста її владаря жахлива, кривава, але войовнича і великодушна: удар кинджала розв’язує все. Але в XIX сторіччі чоловік убивав жінку громадською зневагою, закриваючи перед нею двері всіх віталень.

Повернувшись до себе, пані де Реналь знову відчула всю небезпечність свого становища; її приголомшив розгром, вчинений в кімнаті. Замки всіх її гарненьких скриньок були позламувати, кілька планок паркету було зірвано. «Він був би безжальний до мене,— сказала вона собі.— Як він попсував мозаїчний паркет, яким так дорожив: тільки хтось із дітей ступить, було, на нього вогкими черевиками, він червонів від лоті. А тепер паркет попсований вкрай. Видовище такого шаленства вмить знищило всі докори сумління, які збудила в ній надто швидка перемога.

За кілька хвилин до обіду повернувся Жюльєн з дітьми. За десертом, коли слуги вийшли, пані де Реналь сказала йому дуже сухо:

— Ви висловлювали бажання перебути тижнів зо два у Вер’єрі, пан де Реналь згоден дати вам відпустку. Можете їхати, коли захочете. Проте, щоб діти не втрачали даремно часу, вам щодня посилатимуть їхні письмові роботи, і ви їх виправлятимете.

— Але, звичайно,— додав пан де Реналь дуже уїдливим тоном я відпускаю вас не більше як на тиждень.

Жюльєн помітив неспокій на його обличчі; видно було, що він глибоко стурбований.

— Він, мабуть, іще нічого остаточно так і не вирішив,— сказав Жюльєн своїй подрузі, коли вони на хвилинку залишились самі у вітальні.

Пані де Реналь розповіла йому все, що сталося до обіду.

— Подробиці — вночі! — додала вона, сміючись.

„ Ось воно – жіночу лукавство – подумав Жульєн. Що за втіха для них обдурювати нас який інстинкт штовхає їх на це ? „

—Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розсудливо боятись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про цю пекучу ненависть Елізи до мене.

— Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.

— Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він а першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?

— Он як! Навіть сміливості не вистачає! — мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.

— Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість,— холодно відповів Жюльєн,— це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви,— додав він, взявши її ва руку, ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатись з вами перед нашою жорстокою розлукою.

«Червоне і чорне», розділ ХХІІ. Так діяли в 1830 році

Слово дане людині для того, щоб ховати свої думки.

Преподобний отець Малагріда

Як тільки Жюльєн опинився у Вер’єрі, він почав докоряти собі за свою несправедливість до пані де Реналь. «Я зневажав би її як найнікчемнішу жінку, якби вона не витримала до кінця сцени з паном де Реналем Вона провела її з майстерністю дипломата, а я співчуваю переможеному, хоч він мій ворог. В цьому е щось низьке, міщанське: мій гонор вражений, бо пан де Реналь — мужчина. Славна й велика корпорація, до якої маю честь належати і я! Я просто дурень».

Пан Шелан відмовився від усіх квартир, що їх навперебій пропонували йому найповажніші місцеві ліберали, коли після звільнення він змушений був покинути парафіяльний дім. Дві кімнати, які він тепер наймав, були завалені книжками. Жюльєн, бажаючи показати Вер’еру приклад, гідний священика, пішов до батька, взяв у нього з десяток ялинових дощок і проніс їх на своїй спині крізь усю Велику вулицю. Він позичив потрібні інструменти в колишнього товариша і зробив полиці, на яких розмістив бібліотеку пана Шелана.

— А я вже думав, що тебе зовсім зіпсувала світська марнота,— казав йому старий, вмиваючись радісними слізьми,— ну, ось тепер ти спокутував оту дитячу вихватку — цей парад у мундирі почесної варти, яким ти набув собі стільки ворогів.

Пан де Реналь наказав Жюльєнові жити в його домі. Ніхто в місті і гадки не мав про те, що сталося. На третій день після приїзду Жюльєн, сидячи в своїй кімнаті, був удостоєний візиту самого пана супрефекта де Можірона. Цілих дві години слухав Жюльєн безглузду балаканину і пишномовні нарікання на людську злобу, на нечесність людей, яким довірено управління громадськими коштами, на небезпеки, що загрожують через це бідній Франції, і т. ін., і т. ін.,—- поки нарешті почав догадуватись про мету цього візиту. Вони вже вийшли на площадку сходів, і бідолашний напіврозрахований гувернер з належною пошаною проводив майбутнього префекта якогось щасливого департаменту, коли цей останній зволив виявити інтерес до справ Жюльєна і став вихваляти його скромність у грошових справах тощо. Нарешті пан де Можірон. стискаючи його в обіймах, зі справді батьківською ніжністю запропонував йому покинути дім пана де Реналя і перейти до одного урядовця, що мав дітей, яких треба виховувати; подібно до короля Філіпа, цей урядовець дякував богу не за те, що той дав йому дітей, а за те, що вони народились у сусідстві з паном Жюльєном. їх вихователь одержуватиме там вісімсот франків, та не щомісячно — бо хіба ж це годиться, говорив пан де Можірон,— а по кварталах і завжди наперед.

Тут настала нарешті черга Жюльєна, який уже півтори години чекав з нетерпінням, коли йому можна буде вставити слово. Відповідь його була бездоганна, а головне, довга, як пастирське послання. В ній було сказано дуже багато, але нічого певного. Була в ній і повага до пана де Реналя, і благоговійна пошана до вер’єрського товариства, і вдячність до славнозвісного супрефекта. Супрефект, вражений тим, що натрапив на більшого єзуїта, ніж він сам, марно добивався від нього чогось певнішого. Жюльєн у захопленні від нагоди повправлятись у красномовстві, продовжував відповідати в тому самому дусі, тільки іншими словами. Ніколи ще жодному міністрові-балакунові, що бажає використати кінець засідання, коли в палаті ось-ось розгоряться пристрасті, не вдавалося наговорити так багато, сказавши при цьому так мало. Як тільки пан де Можірон вийшов, Жюльєн розреготався мов навіжений. Щоб марно не пропав його єзуїтський запал, він написав панові де Реналю листа на дев’ятьох сторінках, сповіщаючи його про все, що йому запропонували, і смиренно питаючи поради. «Однак цей негідник не назвав імені особи, що робить мені цю пропозицію. Це, мабуть, пан Вально, який розглядає моє заслання у Вер’єр як наслідок свого анонімного листа».

Відіславши своє послання, задоволений як той мисливець, що о шостій годині ранку погожого осіннього дня натрапив на галявину, повну дичини, Жюльєн вийшов із дому з наміром спитати поради в пана Шелана, Проте не встиг він дійти до дому доброго священика, як небо, щедре цього дня на ласку, послало йому назустріч пана Вально. Жюльєн признався йому, що серце його розривається: ось він, бідний хлопець, так палко прагне цілком віддатись покликанню, до якого відчуває себе призначеним, але виявляється, покликання — іще не все на цьому світі. Щоб чесно трудитися у господньому винограднику і не бути недостойним своїх учених собратів, потрібна освіта; треба навчатися два роки в безансонській семінарії, а це дуже дорого коштує; отже, необхідно робити заощадження, а це значно легше, коли одержуєш вісімсот франків, сплачуваних по кварталах, ніж шістсот, які витрачаються кожного місяця. А з другого боку, якщо провидіння подбало влаштувати його до дітей пана де Реналя і, головне, вклало йому в серце ніжну приязнь до них, хіба воно не вказує йому тим самим, що не годиться кидати цих дітей і переходити на інше місце?..

Жюльєн досяг такої досконалості в подібному красномовстві, яке прийшло на зміну рішучим діям часів імперії, що йому кінець кінцем самому стало нудно від , тієї балаканини,

Коли він повернувся додому, його вже чекав ліврейний лакей пана Вально, що шукав його по всьому місту, щоб передати йому запрошення на сьогоднішній обід.

Жюльєн ніколи не бував у домі цього пана: всього кілька днів тому він тільки й думав про те, як би його відлупцювати й при цьому не потрапити до рук виправної поліції. Хоч обід був призначений на першу годину, Жульєн вважав, що буде шанобливіше з’явитись о пів на першу до кабінету пана директора притулку. Він застав цю значну особу перед купою тек із справами. Густі чорні баки, велика шевелюра, феска набакир на самій маківці, величезна люлька, гаптовані черевики, масивні золоті ланцюжки, що в усіх напрямках перехрещувались на грудях, весь цей арсенал провінційного грошового туза, що має себе за серцеїда, не викликав поваги в Жюльєна, навпаки, ще більше спонукував віддубасити його палицею.

Він попросив зробити йому честь і відрекомендувати пані Вально, але та була заклопотана своїм туалетом і ще не могла його прийняти. Зате Жюльєн мав приємність бути присутнім при туалеті самого пана директора. Після цього вони перейшли до пані Вально, яка з слізьми на очах показала йому своїх діточок. У цієї дами, однієї з найповажніших у Вер’єрі, було грубе мужоподібне обличчя, яке вона з нагоди урочистого випадку густо нарум’янила. Вона не шкодувала слів, вихваляючи своїх дітей.

Жюльєн згадував про пані де Реналь. Його недовіра заважала йому віддаватись спогадам, за винятком тих випадків, коли вони виникали мимоволі, як порівняння. Але тепер вони його розчулили невимовно. Цей настрій ще більше посилило те, що він побачив у директорському будинку, який його повели оглянути. Все тут було розкішне й нове, і йому щоразу називали ціну кожної речі. Але Жюльєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми. Здавалося, всі в домі, навіть слуги, намагалися хоч як-небудь уникнути загальної зневаги.

Збирач податків, акцизний інспектор, жандармський офіцер і ще двоє чи троє урядовців приїхали з дружина

ми. За ними слідом з’явилося кілька. багатих: лібералів. Запросили до столу.

Поганий настрій Жюльєна ще погіршав, коли йому спало на думку, що поруч з їдальнею за стіною сидять нещасні мешканці притулку і що вся ця позбавлена смаку пишнота, якою його хотіли приголомшити була, непевно придбана за гроші від махінацій з їхнім м’ясним раціоном.

«Мабуть, вони голодні зараз»,— подумав він, і йому стиснуло горло; він на мав сил їсти і ледве міг говорити. Але за чверть гадини йому стало ще гірше. Здалеку час від часу долинала вулична пісенька — слід сказати, дещо непристойна — її співав хтось із отих бідняків. Пан Вально глянув на одного з своїх слуг у пишній лівреї,— той зник, і невдовзі спів урвався. Саме цієї хвилини лакей наливав Жюльєнові рейнвейн у зелений келих, і пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує до дев’ять франків за пляшку, без доставки. Жюльєн, тримаючи в руці зелений келех, сказав панові Вальне:

– От і не чути тієї вульгарної пісні.

— Ще 6 пак, хай йому чорт? — відповів директор з переможним виглядом.— Я наказав, щоб їм заткнули пельку.

Це вже було занадто для Жюльєна: він засвоїв манери, але ще не пройнявся почуттям цього товариства.

На щастя, ніхто не помітив його ганебного розчулення. Збирач податків почав роялістську пісню. Потім всі хором підхопили приспів, сумління стало нашіптувати Жюльєну: „Ось він, той брудний добробут, якого й ти можеш досягти й тішиться їм, але тільки на таких умовах і в такому товаристві. Можливо ти матимеш посаду з платнею в двадцять тисяч франків але, об’їдаючись м’ясивом, ти не даватимеш співати біднякові Ти влаштовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш э його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаднішим! О Наполеон! Які прекрасні були часи твого володарювання, коли люди завойовували щастя в небезпеках битв; але йти шляхом підлоти, збільшуючи страждання знедолених…

Признаюся, що через слабкодухість, виявлену Жюльєном у цьому монолозі, я дуже невисокої думки про нього. Він був би гідним побратимом тих змовників у жовтих рукавичках, що хочуть змінити весь життєвий лад великої країни, але не бажають мати на своєму сумлінні найменшої плямочки.

Раптом Жюльєн був змушений знов повернутись до своєї ролі. Адже його запросили пообідати в такому вишуканому товаристві не для того, щоб він мріяв і мовчав.

Колишній власник фабрики вибивних тканин, нині член-кореспондент Безансонської і Юзеської академій, звернувся до нього з другого кінця столу з запитанням, чи правда те, що розказують про його дивовижні успіхи у вивченні Нового завіту.

Враз запанувала мертва тиша; немов якимись чарами в руках ученого члена двох академій опинився Новий завіт латинською мовою. Тільки-но Жюльєн встиг відповісти йому, як той прочитав початок якоїсь латинської фрази. Жюльєн продовжував її напам’ять, пам’ять не зрадила його, і це диво викликало загальне захоплення, що виявилось із тією галасливою запальністю, яка виникає в кінці обіду. Жульєн глянув на зашарілі лиця дам; деякі з них були непогані з себе. Він звернув увагу на жінку збирача податків, голосистого заспівувача.

— Мені, справді, незручно так довго говорити латинською мовою в присутності дам,— сказав він, дивлячись на жінку збирача.— Якби пан Рюбіньйо,— так звали члена двох академій,— був ласкавий прочитати яку-небудь латинську фразу, я б спробував, замість того щоб продовжувати, відразу перекласти її.

Цей другий іспит довершив його успіх.

Серед гостей було кілька багатих лібералів — однак ці щасливі батьки сімейств розраховували на стипендію для своїх дітей і тому раптом перекинулись до роялістів, Але незважаючи на цей тонкий політичний хід, пан де Реналь не приймав їх у себе. Ці добродії, що знали Жюльєна тільки з чуток і бачили його лише один раз, коли він хизувався на коні в день зустрічі короля, тепер виявились його найпалкішими прихильниками. «Коли ж нарешті цим йолопам набридне слухати біблійну мову, в якій вони нічогісінько не розуміють?» – думав він. Але насправді ця мова здавалася їм цікавою через свою незвичність: вони сміялися. Жюльєн нарешті стомився.

Коли пробило шосту годину, він поважно підвівся й сказав, що має вивчити цілий розділ з нової теології Лігуорі, який він повинен завтра відповісти панові Шелану.

— Бо моє ремесло,— додав він, приємно усміхнувшись,— полягає в тому, щоб примушувати інших відповідати мені уроки і самому відповідати уроки.

Ці слова дуже сподобались усім і викликали багато сміху: саме такі дотепи пасують для Вер’єра. Жульєн уже підвівся, за ним, всупереч усім правилам світської пристойності, повставали й усі, така сила справжнього таланту. Пані Вально затримала його ще на чверть години: він неодмінно повинен був послухати, як її діти відповідають напам’ять катехізис. Вони робили дуже смішні помилки, але цього не помітив ніхто, крім нього. «Які неуки! Не знають найперших основ закону божого!» — подумав він. Нарешті Жульєн відкланявся і вже сподівався, що може йти, але довелося ще вислухати байку Лафонтена.

— Це надзвичайно аморальний автор,— сказав Жульєн пані Вально.— В одній байці, про мессіра Жана Шуара, він дозволяв собі висміювати все, що е найбільш гідним поваги. Найкращі коментатори його рішуче засуджують.

Перше ніж піти, Жюльєн дістав чотири чи п’ять запрошень на обід.

— Та цей юнак робить честь нашому департаменту! — хором вигукували гості, що були вже добре-таки напідпитку. Договорились навіть до того, щоб виділити для нього стипендію з громадських коштів, аби він міг продовжувати навчання в Парижі.

Поки ця необережна ідея обговорювалась у їдальні, Жюльєн уже встиг вийти за ворота.

— Ну й сволота! ну й сволота! — тихенько повторив він кілька разів, з насолодою вдихаючи свіже повітря.

В цю хвилину він почував себе справжнім аристократом; і це він, хто так довго не міг звикнути до зневажливих посмішок і погордливої зарозумілості, що ховалася за всіма чемними фразами, з якими звертались до нього в домі пані де Реналь. Він не міг не відчути величезної різниці між цими домами. «Забудьмо навіть,— казав він, ідучи додому,— про гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати. Але чи могло б спасти на думку панові де Реналю говорити своїм гостям про ціну кожної пляшки вина, яким він їх частує? А цей пан Вально раз у раз перелічує своє багатство, і коли тут присутня його дружина, він неодмінно вважає своїм обов’язком сказати: «твій дім», «твій маєток».

Ця дама, очевидно, так втішається почуттям власності, що під час обіду не посоромилася влаштувати огидну сцену лакеєві за те, що той розбив келих і «розрізнив одну з її дюжин», а лакей відповідав їй з неймовірною зухвалістю.

«Ну й компанія — думав Жюльєн.— Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б із ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу».

Проте, виконуючи наказ пані де Реналь, Жюльєн мусив ще кілька разів ходити на такі обіди. Він став модним; йому простили його мундир почесної варти, або, певніше, ця необережність саме й була справжньою причиною його успіху. Незабаром у Вер’єрі тільки й мови було про те, хто ж нарешті переможе й перетягне до себе цього освіченого юнака — пан де Реналь чи директор притулку. Ці панове разом з паном Маслоном утворювали тріумвірат, що вже не один рік тиранив усе місто. Мерові заздрили, ліберали мали підстави нарікати на нього; але, зрештою, він усе-таки був дворянин, народжений, щоб панувати, тим часом як пан Вально дістав від батька не більше шестисот ліврів ренти. I не так-то легко було йому, що колись викликав жаль своїм поганеньким світло-зеленим сюртучком, домогтися, щоб йому заздрили з приводу його нормандських коней, золотих ланцюжків, паризьких фраків і всього його нинішнього добробуту.

Серед гурту нових знайомих Жюльєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім’я Гро, якого мали за якобінця. Жюльєн, що поклявся сам собі висловлювати тільки те, що йому самому здавалось неправдивим, повинен був з паном Гро поводитись обережно.

З Вержі йому присилали товсті пакети з дитячими письмовими роботами. Йому радили частіше відвідувати батька, і він корився дій сумній необхідності. Одне слово, він прекрасно виправляв свою репутацію. Та ось одного ранку він прокинувся, відчувши дотик двох рук, що закрили йому очі.

Це була пані де Реналь; вона приїхала до міста, і поки її діти бавились улюбленим кроликом, якого вони привезли з собою, вона щодуху збігла нагору й опинилася в Жюльєновій кімнаті на хвильку раніше, ніж вони. Це була безмежно щаслива, хоч і надто коротка мить: пані де Реналь зникла, як тільки ввійшли діти з кроликом, якого вони хотіли показати своєму другові. Жюльєн радо зустрів усіх, навіть кролика. Йому здавалося, що він повернувся в рідну сім’ю; він відчув, що любить цих дітей, що йому приємно з ними розмовляти. Його дивувала ніжність їхніх голосів, простота й благородство в усій їхній поведінці; він відчував потребу очистити свою уяву від вульгарних манер, гидких вчинків і думок, серед яких змушений був існувати у Вер’єрі. Там завжди й у всьому відчувався страх схибити, якесь безперервне змагання між розкошами й злиднями. Люди, в домі яких йому доводилося обідати, вдавалися до таких відвертих зізнань з приводу печені, що ставало соромно за господарів і гидко тим, хто їх слухав.

— Ні, ви, дворяни, маєте право пишатися,— казав він пані де Реналь, розповідаючи їй про всі обіди, які йому довелося витерпіти.

– Так ви, значить у моді — і вона сміялась від щирого серця, уявляючи собі пані Вально під густим шаром рум’ян, які вона вважала своїм обов’язком накладати щоразу, коли чекала Жюльєна.— Напевне, вона зазіхає на ваше серце,— додала вона.

За сніданком панував чудовий настрій. Присутність дітей, яка начебто повинна була заважати їм, насправді лише збільшувала загальні веселощі. Бідолашки не знали, як і виявити свою радість, що знову бачать Жюльєна. Слуги встигли, звичайно, розказати їм, що Жюльєнові пропонують на двісті франків більше, аби тільки він погодився виховувати дітей Вально.

Під час сніданку Станіслав-Ксав’є, ще блідий після своєї тяжкої хвороби, раптом спитав у матері, скільки коштує його срібний столовий прибор і кухлик, з якого він пив.

— Навіщо це тобі?

— Я продам його й дам гроші панові Жюльєну, щоб він не пошився в дурні, залишившись у нас.

Жюльєн розцілував його з слізьми на очах. Мати розплакалась, а Жюльєн, взявши Станіслава собі на коліна, почав пояснювати йому, що не годиться так казати — «пошився в дурні», так говорять тільки лакеї. Побачивши, що це розважає пані де Реналь, він почав ілюструвати вираз « пошився в дурні» яскравими прикладами, щоб зацікавити дітей.

— Я розумію,— сказав Станіслав,— це як ворона пошилася в дурні,— вона сир випустила, а лисиця підлесниця його й схопила.

Пані де Реналь, не тямлячи себе з радощів, кидалась раз у раз цілувати дітей, а для цього їй треба було трошки спиратись на Жюльєна.

Раптом двері. розчинились; увійшов пан де Реналь. Його суворе й незадоволене обличчя становило дивний контраст з тією теплою радістю, яка завмерла з його появою. Пані де Реналь зблідла; вона не відчувала зараз в собі сили будь-що заперечувати. Жюльєн заволодів розмовою і дуже голосно почав розповідати панові меру, як Станіслав хотів продати срібний кухлик. Він був певен, що ця історія дуже сподобається панові де Реналю. I справді, мер спочатку насупився лише за звичкою, почувши слово срібло. «Згадка про цей метал є завжди передмовою до того, щоб витягти щось із мого гаманця».

Але тут ішлося не тільки про гроші, його підозріння зростали. Радісний і веселий настрій його сім’ї у його відсутності аж ніяк не міг викликати задоволення в людини з таким хворобливим самолюбством. Коли дружина почала розповідати йому, які цікаві й дотепні приклади вигадує Жюльєн, пояснюючи дітям незнайомі поняття, від думав:

«Так, так, я знаю, він відштовхнув від мене моїх дітей, йому дуже легко стати у сто разів милішим для них, ніж я, бо я господар дому. Все йде в наш час до того, щоб представити законну владу в поганому світлі. Нещасна Франція!»

Пані де Реналь не мала охоти розбиратись у відтінках настрою свого чоловіка. В неї майнула надія — провести з Жюльєном цілий день. їй треба було багато чого купити в місті, і вона заявила, що неодмінно хоче пообідати в кабаре; як не заперечував, як не сердився чоловік, вона не відступалася від свого наміру. Діти були в захопленні вже від самого слова «кабаре», що його з такою насолодою вимовляють сучасні скромники.

Пан де Реналь покинув свою дружину в першій же галантерейній крамниці, в яку вона зайшла: йому треба французькою мовою «срібло» і «гроші» називаються тим самим словом «агде», (Прим. перекл.)

було відвідати декого. Повернувся він у ще похмурішому настрої, бо переконався, що все місто цікавиться ним і Жюльєном. Насправді ж йому ніхто навіть не натякнув на образливі для нього подробиці міських пліток. Те, що передавали панові меру, стосувалося тільки одного питання: чи залишиться Жульєн в його домі за шістсот франків, чи перейде на вісімсот — до пана директора притулку.

А директор, зустрівшись з паном де Реналем, повівся з ним дуже холодно. Це був досить спритний прийом: у провінції так рідко трапляються необачні вчинки, що з ними розправляються жорстоко.

Пан Вально був, як кажуть за сто льє від Парижа, «ферт», себто суб’єкт зухвалий і грубий. Його великі успіхи після тисяча вісімсот п’ятнадцятого року дали йому змогу розвинути свої природні здібності. Він, так би мовити, царював у Вер’єрі під владою пана де Реналя, але був активніший, далеко енергійніший, ніж той, і, нічим не гребуючи, у все втручався, невпинно до когось ходив, комусь писав, з кимсь говорив, не звертав уваги ні на які образи і, ні на що особисто не претендуючи, кінець кінцем похитнув авторитет свого мера в очах церковної влади. Пан Вально діяв так, немов сказав місцевим бакалійникам: виберіть двох найдурніших з вашого середовища; судовикам: вкажіть мені найбільших невігласів; лікарям: подайте двох найгірших дурисвітів. Вибравши таким чином найбезсоромніших від кожного фаху, він сказав їм: “Будемо Царювати разом “

Вчинки цього збіговиська вражали пана де Реналя. Груба натура Вально зносила всі образи, навіть постійні прилюдні викриття з боку абатика Маслона.

Але серед усього цього благоденства панові Вально все ж таки час від часу доводилося обороняти себе дрібними випадами проти тих суворих звинувачень, які — він це добре знав — кожен мав право йому кинути в обличчя. Побоювання, викликані приїздом пана Аппера, ще по силили його активність. Пан Вально тричі їздив у Безансон, відсилав з кожним кур’єром цілу купу листів, посилав інші з якимись невідомими суб’єктами, що з’являлися до нього присмерком. Він, мабуть, схибив, домігшись звільнення старого кюре Шелана, бо ця мстива вихватка призвела до того, що чимало побожних дам із вищої знаті стали вважати його лихою людиною. Крім того, ця послуга, зроблена пану Вально, поставила його в цілковиту залежність від старшого вікарія Філера, і той давав йому тепер досить дивні доручення. Ось як ішли справи, коли пан Вально не встояв перед спокусою написати анонімного листа. На довершення всього дружина його заявила, що неодмінно хоче взяти до дітей Жюльєна,— і його гонор звабився цим задумом.

За такого стану справ пан Вально передбачав, що йому не уникнути рішучої розмови з своїм колишнім соратником, паном де Реналем. Звичайно, той наговорить йому всяких прикрих речей. Це його мало турбувало, але пан де Реналь міг написати в Безансон і навіть у Париж. Може трапитися, що у Вер’єр несподівано наскочить якийсь родич міністра і відбере в нього притулок для жебраків. Па Вально став подумувати про те, щоб зблизитися з лібералами: ось чому деякі з них були запрошені на обід, на якому був присутній Жюльєн. Вони могли добре підтримати пана Вально проти мера. Але якщо відбудуться вибори, то він уже, очевидно, не зможе зберегти в своїх руках притулок, коли голосуватиме не за того, за кого слід. Пані де Реналь добре розумілась на цій хитрій політиці і розповіла про все це Жюльєнові, поки вони ходили з ним під руку з крамниці до крамниці. Захопившись розмовою, вони непомітно опинились на Алеї Вірності і пробули там кілька годин, майже таких безтурботних, як у Вержі.

Тим часом пан Вально, щоб якось відтягти вирішальну розмову з колишнім патроном, при зустрічі 8 ним сам прибрав зухвалого вигляду. Маневр удався, але ще посилив похмурий настрій пана мера.

Неймовірно, щоб марнославство, змагаючись із дріб’язковою скупістю і пожадливістю до грошей, могло призвести людину до того жалюгідного стану, в якому був пан де Реналь, коли він входив у кабаре. I навпаки, діти його ніколи не були такі радісні й веселі. Цей контраст остаточно розлютив його.

— Я, мабуть, зайвий у своїй сім’ї,— сказав він тоном, якому намагався надати значимості.

Замість відповіді, жінка відвела його набік і знов заговорила про те, що треба відіслати Жюльєна. Щасливі години, тільки що проведені з ним, повернули їй впевненість і спокій, потрібні для здійснення плану, який вона обмірковувала вже два тижні. Бідолашного вер’єрського мера бентежила ще одна обставина: він добре знав, що всі в місті прилюдно глузують з його любові до «дзвінкої

монети». Пан Вально, щедрий, як усі злодії, поводився блискуче під час п’яти чи шести останніх зборів пожертв на користь братства св. Йосифа, на користь конгрегації св. Діви, конгрегації св. Причастя тощо.

А ім’я пана де Реналя у списках дворян Вер’єра та його околиць, спритно складених братами збирачами, за розмірами внесків вже не раз стояло на останньому місці. Даремно він виправдувався тим, що «не має прибутків». Духовенство такими речами не жартує.

«Червоне і чорне», розділ XXIII. ПРИКРОЩІ ЧИНОВНИКА

За насолоду ходити весь рік з високо піднесеною головою дорого заплачено якоюсь чвертю години,

що про неї краще мовчати«

Касті .

Але облишмо цього чоловічка та його дріб’язкові побоювання. Навіщо пан мер взяв до себе в дім мужню людину з благородним серцем, коли йому була потрібна лакейська душа? Чому він не вміє вибирати собі слуг? Так уже повелося в XIX столітті, що, коли особа знатна й могутня стикається з мужньою людиною, вона або вбиває її, або засилає, ув’язнює чи принижує так, що нещасна жертва не знаходить нічого розумнішого, як умерти в муках. Лише випадково сталося так, що на Цей раз страждання припали не на долю благородної людини. Велике нещастя маленьких міст Франції і виборних урядів, як, наприклад, у Нью-Йорку, полягає в тому, що тут не можна забути, що на світі існують такі особи, як пан де Реналь. У містах з двадцятитисячним населенням саме вони створюють громадську думку, а громадська думка в країні, якій дано хартію,— це страшна річ. Людина щиросерда й великодушна, яка могла б бути вашим другом, але живе за сотні льє від вас, оцінює вас на підставі громадської думки вашого рідного міста, а ця думка створюється дурнями, яким припало щастя народитися знатними, багатими й поміркованими.

Горе тому, хто від них відрізняється!

Одразу після обіду вся сім’я виїхала у Вержі, але через день Жюльєн знов побачив їх усіх у Вер’єрі.

Не минуло й години після їхнього приїзду, як він з великим подивом помітив, що пані де Реналь щось від нього приховує. Вона уривала розмову з чоловіком, як тільки Жюльєн входив у кімнату, і їй неначе хотілося, щоб він швидше вийшов. Жюльєн подбав, щоб це не повторювалось. Він зробився холодним і стриманим. Пані де Реналь бачила це, але не стала шукати причини. «Чи не збирається вона мене замінити іншим коханцем? — подумав Жюльєн.— Ще позавчора вона була ніжна зі мною! А втім, кажуть, що ці знатні дами саме так і поводяться. Точнісінько, як королі: ніколи вони не бувають такі милостиві до міністра, як у той день, коли він, повернувшись додому, знаходить у себе наказ про відставку».

Жюльєн помітив, що в розмовах подружжя, які раптом уривались при його появі, часто згадувалось про великий будинок, що стояв саме проти церкви, в центрі торговельної частини міста. «Що ж може бути спільного між цим домом і новим коханцем?» — запитував себе Жюльєн. В своєму горі він повторював собі чарівну пісеньку Франциска I, що для нього була новою, бо не минуло ще й місяця, як він почув її від пані де Реналь. Якими клятвами, якими пестощами спростовувався тоді кожен рядок цієї пісеньки:

Жінки мінливі у житті своїм, Безумний той, хто вірить їм.

Пан де Реналь виїхав поштовими кіньми в Безансон. Поїздка ця була вирішена за якихось дві години; мер здавався дуже стурбованим. Повернувшись, він кинув на стіл якийсь товстий пакунок у сірій паперовій обгортці.

—- Ось вона, ця дурна штука,— сказав він своїй дружині.

Через годину Жюльєн побачив, як прийшов розклеювач оголошень і забрав пакунок; він кинувся за ним слідом. «Тепер я розгадаю цю таємницю на першому ж розі!» — подумав він.

Він стояв за спиною розклеювача й нетерпляче чекав, поки той намазував великим квачем зворотний бік оголошення. Як тільки його було наліплено, Жюльєн, палаючи з цікавості, побачив докладне оголошення про здачу в найми з прилюдних торгів того самого великого старого будинку, про який так часто згадував пан де Реналь у розмовах з жінкою. Торги були призначені на другу годину наступного дня в залі міської ратуші. Присуд оголошувався дійсним з того моменту, як згасне третя свічка. Жюльєн був дуже розчарований. Але йому здавалося дивним, що оголошення вивішують напередодні торгів: як же встигнуть дізнатися про торги всі ті, хто хоче взяти в них участь? А втім, оголошення, що було датоване числом двотижневої давності, нічого йому не пояснило, хоч Жюльєн прочитав його у трьох різних місцях.

Він пішов глянути на дім, що віддавався в найми. Воротар, не помітивши його, з таємничим виглядом пояснював одному з сусідів:

— Е, чого там, марна праця Пан Маслон пообіцяв йому, що той матиме дім за триста франків, а коли мер почав упиратися, його викликали негайно в єпископат до старшого вікарія Філера. ,

Поява Жюльєна, очевидно, дуже збентежила двох дру8Ів, і вони більше й слова не вимовили.

Жюльєн пішов на торги. В погано освітленій залі товпилась юрба, але всі якось дивно приглядались одне до одного. Всі погляди були прикуті до стола, де Жульєн помітив на олов’яному блюді три засвічених недогарки. Судовий пристав вигукнув:

— Триста франків, панове

— Триста франків! Це вже занадто,— сказав тихенько якийсь чоловік своєму сусідові. Жюльєн стояв між ними.— Ціна йому більше восьмисот. А що, як я додам?

— Це однаково, що плювати в повітря. Що ти виграєш, коли посваришся з паном Маслоном, паном Вально, єпископом, його грізним старшим вікарієм Філером і з усією зграєю?

— Триста двадцять! – вигукнув перший.

— От дурень! — вилаявся його сусід.— Та ось тут і шпигун мера,— додав він, кивнувши на Жюльєна.

Жюльєн хутко обернувся, щоб покарати кривдника; але обидва приятелі з Франш-Конте вже не звертали на нього ніякої уваги. їхня холоднокровність передалась і йому. В цю хвилину останній недогарок згас, і судовий пристав протяжним голосом сповістив, що будинок передається на дев’ять років панові де Сен-Жіро, начальнику канцелярії префектури, 8а триста тридцять франків.

Як тільки мер вийшов з зали, почалися пересуди.

— От і заробила міська казна тридцять франків через необачність Грожо! — сказав хтось.— А пан де Сен-Жіро

помститься цьому Грожо, він ще пригадає йому ці тридцять франків.

— Яка підлота! — вказав якийсь товстун ліворуч від Жюльєна.— Та за такий будинок я дав би вісімсот франків, пристосував би його під фабрику та ще й зиск мав би.

— ЕІ відповів йому молодий фабрикант з лібералів.— Хіба пан де Сен-Жіро не член конгрегації? Хіба його четверо дітей не мають стипендії? Бідолаха! Ось і довелося вер’єрський громаді збільшити йому утримання ще на п’ятсот франків, от і все.

— I подумати тільки — сам мер не міг тут нічого вдіяти! — зауважив третій.— Бо хоч він і ультра-рояліст,— бог з ним,— та все-таки не злодій.

— Він не злодій? — підхопив ще один.— А хто ж, сорока — злодійка? Що там казати — в них спільна калитка, а в кінці року вони діляться. Та тут цей Сорелів син, ходімо краще звідси.

Жульєн повернувся додому в похмурому настрої. Пані де Реналь сиділа дуже засмучена.

— Ви з торгів? — спитала вона.

— Так, пані, і мене нагородили почесним ім’ям шпигуна пана мера.

— Ах, якби він послухав мене і на цей час кудись виїхав!

В цю хвилину ввійшов пан де Реналь, дуже похмурий. За обідом ніхто не вимовив жодного слова. Пан де Реналь наказав Жюльєнові їхати з дітьми у Вержі. Подорож була сумна. Пані де Реналь намагалася втішити чоловіка.

— Час уже вам звикнути до цього, друже мій. Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна; тишу порушувало тільки потріскування палаючого букового дерева. Такі сумні хвилини трапляються в найдружніших сім’ях. Раптом один з хлопчиків радісно скрикнув:

Дзвонять! Дзвонять!

Хай йому чорт! Якщо це пан де Сен-Жіро збирається набридати мені виразом своєї вдячності,— скрикнув мер,— то я вже скажу йому все, що думаю про нього. Це справді занадто! По суті, він усім завдячує Вально, а я тільки скомпрометований. А що, як оті прокляті якобінські газети підхоплять цей випадок і зроблять з мене посміховище?

В цю хвилину слуга розчинив двері і слідом за ним у кімнату увійшов дуже гарний пан з шикарними чорними баками.

— Пане мер, я — сеньйор Джеронімо. Кавалер де Бовезі, аташе при неаполітанському посольстві, доручив мені передати вам оцей лист. Він дав його мені, коли я виїздив з Неаполя, лише дев’ять днів тому,— весело мовив сеньйор Джеронімо, поглядаючи на пані де Реналь.— Сеньйор де Бовезі, ваш кузен, а мій щирий друг, пані, казав мені, що ви знаєте італійську мову.

Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жюльєна, примусити його забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Сеньйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідями. Коли о першій годині ночі Жюльєн наказав дітям іти спати, вони почали благати:

— Ми послухаємо ще цю історію! — вигукнув старший.

— Це історія про мене, синьйорино,— сказав сеньйор Джеронімо.— Вісім років тому я був таким, як ви, юним учнем консерваторії в Неаполі, тобто я хочу сказати, я був вашого віку, але не мав честі бути сином уславленого мера чарівного містечка Вер’єра.

Почувши ці слова, пан де Реналь глибоко зітхнув і глянув на дружину.

— Сеньйор Цінгареллі,— провадив далі молодий співак, навмисно утрируючи свій акцент, від якого діти заходились сміхом, сеньйор Цінгареллі був надзвичайно суворим учителем. Його не любили в консерваторії; але він хотів, щоб до нього всі ставились так, немовби його обожнюють. Я часто вхитрявся тікати нишком: бував у маленькому театрику СанКарліно, слухав там божественну музику. Але, боже мій! як роздобути вісім су на вхідний квиток? Сума величезна! — сказав він, дивлячись на дітей, а діти зайшлися сміхом.— Якось сеньйор Джіованноне, директор театру СанКарліно, почув, як я співаю. Мені тоді було шістнадцять років. «Цей хлопчик — просто скарб»,— сказав він.

«Хочеш, друже мій, я тебе візьму до себе в театр?» — спитав він мене,

«А скільки ви мені дасте?»

«Сорок дукатів на місяць».

Панове, це ж сто шістдесят франків! Від щастя я був на сьомому небі.

«Але як домогтися,— спитав я в Джіованноне,— щоб суворий сеньйор Цінгареллі відпустив мене?»

«Lascia fare a me»,

Покладіться на мене,— переклав старший хлопчик.

— Саме так, юний мій сеньйоре. Отже, сеньйор Джіованноне каже мені: «Саго \ перш за все підпиши цей контракт». Я підписую, він мені дає три дукати. Ніколи до того часу я не бачив стільки грошей. Потім він пояснює мені, що я повинен робити.

На другий день я прошу аудієнції у грізного сеньйора Цінгареллі. Його старий камердинер мене впускає.

«Чого тобі треба, шибенику?» — питає Цінгареллі.

«Маестро,— кажу я йому,— я каюсь у своїх помилках; я більше не тікатиму з консерваторії, перелазячи залізну огорожу. Я вчитимусь тепер вдвоє старанніше, ніж досі».

«Якби я не боявся зіпсувати найкращий бас, який я будь-коли чув, я б тебе посадив у карцер, на хліб і на воду, ти б посидів так тижнів зо два, негіднику».

«Маестро,— знов починаю я,— я тепер буду зразковим учнем у всій школі, credete a me. Але я прошу вас, будьте такі ласкаві, якщо хто-небудь проситиме, щоб ви мене відпустили співати в місті, відмовте йому. Благаю вас, скажіть, що ви не можете».

«Та якому дурню спаде на думку просити за такого шибеника, як ти? Невже я дозволю тобі покинути консерваторію? Ти що, глузуєш з мене? Ану, забирайся геть,— сказав він, намагаючись дати мені ногою в зад,— геть, а то — начувайся — потрапиш ти в мене у карцер на хліб воду!»

Через годину до директора з’являється сеньйор Джіованноне.

«Я прийшов просити вас, від вас залежить мов щастя,— каже він.— Віддайте мені Джеронімо. Хай він поспіває в моєму театрі, і цієї ж зими я зможу видати заміж дочку».

«Навіщо тобі цей гультяй? — питав його Цінгареллі.— Ні, я не згоден, не віддам його нізащо; та, зрештою, коли б я навіть погодився, він ніколи в світі не захоче кинути консерваторію. Він тільки що заприсягнув мені в цьому».

«Ну, якщо така справа,— поважно каже Джіованноне, витягаючи з кишені мій контракт,— саrіа саrіа!,— ось його підпис».

Тут Цінгареллі, не тямлячи себе від люті, щосили смикає дзвоник:

«Вигнати Джеронімо з консерваторії!» — кричить він несамовито.

Ось так мене й вигнали, а я реготався на все горло. Того самого вечора я співав арію Moltiplico. Полішинель збирається одружитись і перелічує на пальцях речі, потрібні йому, щоб завести господарство, весь час збиваючись з рахунку.

— Ах, пане, зробіть ласку, заспівайте нам цю арію,— сказала пані де Реналь.

Джеронімо заспівав, і всі сміялись до сліз. Сеньйор Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім’ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.

На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.

«Отже, скрізь панує фальш,— думав Жюльєн.— Тепер сеньйор Джеронімо поїде в Лондон на шістдесятитисячну платню. А без спритності директора СанКарліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять… Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього не мав таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше».

Одна річ дуже дивувала Жюльєна: тижні, які він провів на самоті у Вер’єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. Його сліпучі мрії не порушувалися щохвилини жорстокою потребою вгадувати порухи ницої душі, та ще й обманювати її лицемірними вчинками і словами.

«Може, щастя ось тут, зовсім близько?.. Адже на таке життя не треба багато грошей. Я можу або одружитись з мадемуазель Елізою, або стати компаньйоном Фуке… Проте хоч подорожній, піднявшись на круту гору, з насолодою сідає відпочити на її вершині, чи був би він щасливий, коли б його примусили відпочивати вічно?»

Пані де Реналь мучили страшні думки. Всупереч своїм попереднім намірам, вона розповіла Жюльєнові всю історію з торгами. «Здається, я для нього ладна порушити всі свої клятви!» — думала вона.

Не вагаючись, вона пожертвувала б своїм життям, щоб урятувати свого чоловіка, якби життя його було в небезпеці. Це була саме така великодушна і романтична натура, для якої бачити можливість доброго вчинку і не зробити його є джерелом таких тяжких докорів сумління, наче злочин уже вчинений. I все-таки траплялись такі жахливі дні, коли вона не могла позбутись думки про те, яке б це було щастя, якби вона раптом овдовіла й могла одружитися з Жюльєном. Він любив її синів далеко більше, ніж їхній батько;

і вони, незважаючи на всю його суворість, ніжно любили його. Вона добре розуміла, що, якби вона одружилась з Жюльєном, їй довелося б покинути Вержі з його милими К для неї тінистими садами. Вона уявляла собі, як жила б у Парижі, продовжуючи виховувати своїх дітей так, що всі захоплювалися б ними. Діти, вона сама, Жюльєн — всі були б такі щасливі!

Дивний наслідок шлюбу, яким його зробило XIX сторіччя! Нудьга подружнього життя знищує кохання, коли воно й було перед весіллям. I разом з тим, як сказав один філософ, шлюб скоро викликає в чоловіків,— досить багатих, щоб не працювати,— глибоку байдужість до мирних сімейних радощів. А серед жінок — тільки дуже сухі серцем не починають мріяти про кохання.

Це філософське міркування примушує мене простити пані де Реналь, але у Вер’єрі не прощали; хоч вона не знала цього, в місті тільки й бул9 розмов, що про скандальну історію її любовного зв’язку. Завдяки цій видатній події осінній сезон був не таким нудним, як звичайно.

Осінь 1 частина зими минули дуже швидко. Довелося покинути %ліси Вержі. Порядне товариство Вер’єра вже починало обурюватись, що його лихослів’я так мало зачіпало пана де Реналя. Не минуло й тижня, як деякі поважні особи, що, бажаючи винагородити себе за свою звичайну серйозність, з радістю беруть на себе такі місії, подбали збудити в ньому найжахливіші підозріння, хоч і робили це дуже обережно.

Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п’ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти в цю сім’ю на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім цій дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жюльєна.

На другий день після того, як Жульєн приїхав у Вер’єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

— Не питаю у вас нічого,— сказав він,— прошу вас, а в разі потреби й наказую вам — нічого не говорити мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до Безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, все влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер’єр принаймні цілий рік.

Жюльєн не відповідав, він обмірковував, чи не повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан,— адже той, зрештою, йому не батько.

— Завтра в цей самий час я матиму честь з’явитись до вас іще раз,— сказав він нарешті священикові.

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати цього юнака, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жюльєн стояв, не кажучи й слова

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що говорив з нею досить відверто. Його нерішуча вдача і надії на безансонську спадщину примусили його вважати, що дружина не винна. Він щойно зізнався їй, що громадська думка у Вер’єрі якось дивно настроєна. Люди, звичайно, помиляються, їх збили з пантелику заздрісники; але що ж, зрештою, робити?

Пані де Реналь спробувала втішити себе думкою, що Жюльєн міг би пристати на пропозицію пана Вально і залишитись у Вер’єрі. Але тепер це вже була не та простосерда й боязка жінка, якою вона була минулого року; її фатальна пристрасть і муки каяття просвітили її. Слухаючи чоловіка, вона з болем переконувалась, що розлука,

хоч би тимчасова, тепер неминуча. «Далеко від мене Жюльєн знов порине в свої честолюбні мрії, і це так природно для людини., яка не має ні гроша. А я! Боже великий! Я така багата — і це багатство нічим не може допомогти моєму щастю! Він забуде мене. Він чарівний, його кохатимуть, полюбить і він. 0, я нещасна!.. Та на що ж мені нарікати? Бог справедливий: адже я нічого не зробила, щоб перестати грішити,— ї, караючи мене, він відібрав у мене розум. Я могла підкупити Елізу, прихилити її на свій бік. Це було так легко зробити! А я й не подумала про це, я весь час віддавалась своїм безумним любовним фантазіям. А тепер все пропало».

Жюльєна вразило одне: коли він приніс пані де Реналь жахливу звістку про свій від’їзд, він не почув від неї ніяких егоїстичних заперечень, хоч видно було, що вона ледве стримувала сльози.

— Нам потрібна твердість, друже мій.— Вона відрізала для нього на пам’ять пасмо свого волосся.— Не знаю, що я робитиму, але, якщо я помру, обіцяй мені, що ти ніколи не покинеш моїх дітей. Далеко ти будеш від них чи близько, постарайся зробити з них чесних людей. Якщо знову буде революція, всю знать переріжуть, а їхньому батькові доведеться, мабуть, емігрувати через того селянина, якого тоді вбили на даху. Подбай про моїх дітей… Дай мені твою руку. Прощай, друже мій. Це наші останні хвилини. Коли ця страшна жертва буде принесена, я сподіваюся, що на людях в мене вистачить мужності подбати про своє добре ім’я.

Жюльєн чекав вибуху одчаю. Ці прості прощальні слова глибоко зворушили його.

— Ні, я не хочу так з вами прощатись! Я поїду — вони всі цього хочуть, та й ви самі хочете! Але через три дні я повернуся до вас вночі.

Все раптом змінилося для пані де Реналь. Значить, Жюльєн справді кохає її, коли йому самому спало на думку побачити її ще раз! Всі її жахливі страждання розвіялись, і її охопила така буйна радість, яку вона рідко відчувала в житті. Все тепер стало легким для неї. Певність, що вона ще раз побачить свого коханого, робила ці останні хвилини не такими болісними. З тієї миті обличчя й поводження пані де Реналь сповнились якогось особливого благородства, твердості й надзвичайної гідності.

Скоро повернувся пан де Реналь. Він був у нестямі. I тут він нарешті заговорив з жінкою про анонімний лист, одержаний два місяці тому.

— Я понесу цей лист у казино, покажу всім, хай всі побачать, що його написав цей негідник Вально. Я його витяг із злиднів і зробив одним з найбагатших людей у Вер’єрі. Я присоромлю його прилюдно, а потім битимуся з ним. Ні, це вже занадто.

«I я можу овдовіти, боже великий!» — подумала пані де Реналь. Але в ту саму мить вона сказала собі: «Якщо я не перешкоджу цій дуелі,— а я це, звичайно, можу зробити,— я буду вбивцею свого чоловіка».

Ніколи вона так уміло не лестила його чванливості. Не минуло й двох годин, як вона зуміла переконати його,— за допомогою його ж власних доказів,— що треба зараз виявляти до Вально особливу приязнь і навіть знов узяти до себе в дім Елізу. Пані де Реналь треба було багато мужності, щоб наважитись знов бачити цю дівчину, причину всіх її нещасть – Але таку думку подав їй Жюльєн.

Нарешті, після того як його кілька разів наводили на правильну путь, пан де Реналь сам прийшов до думки; дуже неприємної з матеріального погляду, що найгірше для нього буде, коли Жюльєн саме тепер, у розпалі зловорожих пліток і пересудів у Вер’єрі залишиться в місті й стане гувернером дітей пана Вально. Цілком очевидно, що в інтересах Жюльєна — прийняти пропозицію директора притулку для жебраків. Навпаки, для торжества пана де Реналя багато важить, щоб Жюльєн покинув Вер’єр і вступив до безансонської або до діжонської семінарії. Але як його умовити виїхати, і потім — на які кошти він там житиме?

Передбачаючи неминучість грошової жертви, пан де Реналь побивався більше, ніж його дружина. Вона після цієї розмови з чоловіком була в такому стані, як мужня людина, що вирішила вкоротити собі віку й прийняла смертельну дозу страмонію: вона ще живе, але, так би мовити, лише по інерції, і ніщо в світі її вже не цікавить. Так Людовік XIV, умираючи, сказав: «Коли я був королем…» Чудові слова!

На другий день рано-вранці пан де Реналь одержав анонімного листа. На цей раз лист був написаний у найобразливіших виразах. У кожному рядку найгрубішими словами говорилося про його становище. То був витвір якогось дрібного заздрісника. Цей лист знову збудив в нього бажання битись із паном Вально. Пан де Реналь так розійшовся, що вирішив негайно здійснити свій намір. Він вийшов з дому сам, зайшов до зброяра, вибрав пістолети й наказав їх зарядити.

«Справді,— казав він сам до себе,— якби навіть повернулось знов суворе управління імператора Наполеона, мені нема чого закинути, я не вчинив найменшого шахрайства. Єдине, що я дозволяв собі,— це закривати очі; але в моєму столі знайдуться солідні документи, які мене виправдають.

Пані де Реналь злякалась, побачивши холодну лють чоловіка, що знову викликала в ній фатальну думку про вдівство, яку їй так важко було відігнати від себе. Вона замкнулася віч-на-віч з чоловіком. Марно умовляла вона його протягом кількох годин — новий анонімний лист зміцнив його рішення. Кінець кінцем вона все-таки добилась того, що його мужній намір — дати ляпаса панові Вально — перейшов у не менш мужнє вирішення — запропонувати Жюльєнові шістсот франків, щоб сплатити за рік навчання в семінарії. Пан де Реналь, тисячу разів проклинаючи той день, коли йому спало на думку взяти гувернера, забув про анонімний лист.

Його трохи втішала думка, яку він приховав від жінки: спритно використовуючи романтичні ідеї юнака, він сподівався умовити його відхилити пропозицію Вально і за меншу суму.

Значно важче було пані де Реналь довести Жюльєнові, що, жертвуючи заради інтересів її чоловіка місцем у вісімсот франків, яке йому прилюдно пропонував директор притулку, він, не соромлячись, може прийняти ці гроші.

— Та я ж ні на хвилину не мав на думці прийняти ту пропозицію,— повторював Жюльєн.— Ви мене привчили до справжнього порядного життя, я не міг би знести грубості тих людей.

Але жорстока необхідність .залізною рукою зломила волю Жюльєна. Він втішав свої гордощі тим, що приймає ці гроші від вер’єрського мера тільки в борг і навіть дасть розписку з зобов’язанням сплатити всю суму з процентами протягом п’яти років.

В пані де Реналь і досі було заховано кілька тисяч франків у печері в горах.

Вона запропонувала їх йому, з трепетом чекаючи, що він відмовиться і тільки розгнівається на неї.

— Невже ви хочете,— сказав Жюльєн,— щоб спогади про наше кохання зробились для мене огидними?

Нарешті Жюльєн покинув Вер’єр. Пан де Реналь був безмежно щасливий, бо в ту фатальну хвилину, коли він запропонував гроші Жюльєнові, той не знайшов у собі сили прийняти таку жертву і категорично відмовився. Пан де Реналь кинувся йому на шию з слізьми на очах. Жюльєн попросив у нього рекомендаційного листа, і мер від надміру почуттів не міг знайти досить пишних виразів, щоб звеличити всі його чесноти. В нашого героя було заощаджено п’ять луїдорів, і він збирався позичити стільки ж у Фуке.

Він був глибоко схвильований. Але, відійшовши на льє від Вер’єра, де він залишив стільки кохання, він уже ні про що більше не думав і тільки уявляв собі, яке це щастя побачити таке велике місто, справжню фортецю, як Безансон.

Протягом цієї короткої триденної розлуки пані де Реналь була жертвою одної з найжорстокіших ілюзій кохання. Життя її було майже стерпним, бо між її теперішнім станом і страшним горем, що чекало її попереду, було ще це останнє побачення з Жюльєном. Вона лічила години й хвилини, які ще залишились до цього побачення. Нарешті на третю ніч вона почула здалеку умовний сигнал. Подолавши тисячу небезпек, Жюльєн прийшов до неї.

З цієї хвилини вона могла думати тільки про одне: «Я бачу його востаннє». Вона не відповідала на пестощі свого друга і була мов напівтруп, у якому ледве жевріє життя. Коли вона силувала себе сказати йому, що кохає його, це звучало так вимушено, що можна було подумати протилежне. Ніщо не могло відігнати від неї страшної думки про вічну розлуку. Жюльєн, 8 його недовірливістю, подумав був, що його вже забули. Але коли він висловив свою образу з цього приводу, вона не відповіла ні слова, тільки по щоках її покотились великі сльози, і рука її конвульсивно стиснула його руку.

— Та, боже мій, як же ви хочете, щоб я вам вірив,— казав Жюльєн у відповідь на скупі запевнення своєї коханої,— ви, мабуть, виявили б у сто разів більше щирої приязні до пані Дервіль чи просто до якоїсь знайомої.

Закам’яніла пані де Реналь не знала, що відповісти.

– Горе моє нестерпне… Одна надія — смерть… Я почуваю, як серце моє холоне…

Такі були найдовші відповіді, яких він міг добитись.

Коли почало розвиднятись і йому час було йти, сльози пані де Реналь зовсім висохли. Вона мовчки дивилась, як він прив’язує до вікна вірьовку з вузлами, і не відповідала на поцілунки Жюльєна. Марно казав він їй:

— Ось ми й дійшли того стану, якого ви бажали. Тепер ви житимете з спокійним сумлінням. Вам уже не ввижатиметься близька смерть дітей при найменшому їхньому захворюванні.

— Дуже шкода, що ви не можете поцілувати Станіслава,— сказала вона холодно.

Кінець кінцем Жюльєн так і пішов, глибоко вражений мертвотними обіймами цього живого трупа, і на протязі кількох льє не міг думати ні про що інше. Серце його краялось, і до перевалу, доки видно було дзвіницю вер’єрської церкви, він часто оглядався на ходу.