«Хатина дядька Тома» Розділ XXXIV
ІСТОРІЯ КВАРТЕРОНКИ
Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров’ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.
Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз’ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.
– О боже! Зглянься на мене, дай мені сили все здолати! – у відчаї шепотів він.
Раптом почулася чиясь хода, і в очі йому сяйнуло світло ліхтаря.
– Хто там? Ой, бога ради, дайте хоч ковток води! То була жінка, яку звали Кассі. Вона поставила на
підлогу ліхтар, налила з бутля води і, підвівши Томові голову, дала йому пити. Він пив спрагло, гарячково, спорожняючи кухоль за кухлем.
– Пити – оце все, що тобі треба,– мовила жінка.– Мені не первина носити ночами воду таким бідолахам, як ти.
– Дякую, пані,– обізвався Том, угамувавши спрагу.
– Не називай мене пані! Я така сама жалюгідна невільниця, як і ти. Та де – ще й нікчемніша за тебе! –гірко сказала жінка.– А тепер,– додала вона, притягнувши від дверей невеликий солом’яник і постеливши на ньому змочену холодною водою тонку ряднину,– спробуй, сердего, пересунутись сюди.
Весь у ранах та синцях, Том на превелику силу зрушив з місця. Та коли нарешті ліг на солом’яник, йому одразу полегшало від холоднуватої вологи, що діткнулась його зраненого тіла
Тим часом жінка, що віддавна звикла допомагати жертвам таких от звірячих розправ і знала чимало засобів полегшувати їхні страждання, заходилася прикладати щось до Томових ран, і незабаром біль трохи вщух.–Ну от,– сказала вона, підмощуючи йому під голову замість подушки оберемок бракованої бавовни,– це й усе, що я можу для тебе зробити,
Том подякував їй. Жінка сіла на підлогу і, обхопивши руками коліна, втупила перед себе тужний, похмурий погляд. Чіпець її зсунувся назад, і з під нього облямувавши загадкове скорботне обличчя, вибилися хвилясті й довгі чорні коси.
– Усе даремно, мій бідний друже, нарешті обізвалась вона. – Всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все це ні до чого. Отож і не думай боротись. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.
Споритися! Чи не те саме нашіптували йому щойно людська слабість і пекучий біль? Том здригнувся. Ця похмура жінка з нестямними очима й сумовитим голосом раптом здалась йому втіленням спокуси, якій він так запекло опирався.
– О боже, боже! простогнав він.– Як я мозку скоритися.
– Марно волати до бога – він нічого не чує– спокійно мовила жінка.– Здається мені, що його ї немає, того бога, а коли навіть є, то він проти нас. Усе проти нас – і небо, й земля.
Почувши її лихі безбожницькі слова, Том заплющив очі й аж здригнувся з жаху.
– Ти ж іще нічого тут не знаєш,– сказала жінка,– а я знаю. Цілих п’ять років прожила я під владою цього чоловіка і ненавиджу його, як самого диявола! Щоб ти знав, це глуха, далека плантація, і на десять миль навколо нема жодної іншої–лиш самі мочарі. Тут нема ні жадної білої людини, що посвідчила б у суді, якщо тебе спалять живцем чи кинуть в окріп, покремсаються на шматки, чи віддадуть на поталу собакам, повісять чи засічуть до смерті. Тут нема ні бога, ні закону, нема нікого, хто зробив би тобі чи будь кому з нас хоч крихту добра. А цей чоловік! Немає в світі такої мерзоти, якої він не здатен вчинити! Коли б я розповіла, що я тут бачила і що знаю, то, мабуть, у багатьох би волосся дибом стало і жижки затрусились. І опиратися марно! Чи ж я сама хотіла жити з ним? Адже я була добропристойна і делікатна. А він?.. О небо, хто він такий? І все ж я прожила з ним п’ять років і проклинала кожну мить цього життя, день і ніч проклинала! А тепер він привіз собі нову, молоденьку – п’ятнадцятилітню дівчину. Вона каже, що Д виховували побожною та благочестивою. Добра господиня навчила її читати біблію” і вона привезла цю біблію сюди… Ет, нехай їй абищо!
І жінка засміялася гірким нестямним сміхом, що моторошною луною розлігся по старій, напівзруйнованій коморі.
Том згорнув руки. Кругом була пітьма й страхіття.
Жінка суворо провадила далі:
– А оті жалюгідні низькі тварі, з якими ти працюєш,– чи варті вони того, щоб ти страждав за них? Та кожен з них зречеться тебе при першій же нагоді! Вони всі підлі й жорстокі один до одного, і ні до чого тобі терпіти муки, щоб урятувати їх від побою.
– Нещасні створіння! – сказав Том.– А що зробило їх жорстокими? І якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе – жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Усе втратив я на цьому світі… І все ж я не можу стати лихим та бездушним!
– Ой” годі вже,– мовила Кассі.– Не від тебе першого таке чую. А одначе всіх, хто це казав, кінець кінцем зломили й потоптали. Онде й Емелін намагається опиратись, і ти теж… А що це дасть? Ти мусиш скоритися, а ні – то тебе поволі замордують.
– Ну що ж, тоді краще померти! – сказав Том.– Хоч би як повільно вони мене вбивали, а колись я однаково помру, і тоді вже вони нічого мені не заподіють. То нехай буде так!..
Жінка сиділа мовчки, втупивши свої чорні очі в підлогу.
– А може, його правда,– прошепотіла вона сама до себе.– Адже тим, що скорилися, не залишається жодної надії, жоднісінької! Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! Тоді ми жадаємо смерті, але нам бракує духу вкоротити собі віку. І надії нема. нема, нема!.. А ота дівчина… їй стільки ж років, як було мені… Ось ти бачиш мене тепер,– швидко заговорила вона до Тома,– бачиш, якою я стала. А я ж виросла в розкошах. Найперші мої спогади – як я зовсім маленькою дівчинкою бавилась у пишній вітальні. Мене завжди одягали, як лялечку, і всі, хто мене бачив, аж умлівали наді мною. Вікна вітальні виходили в сад, і в тому саду під апельсиновими деревами я гралася в хованки зі своїми братами й сестрами. Потім мене віддали до монастирської школи, там я вчилася музики, французької мови, рукоділля і ще багато чого А в чотирнадцять років я поїхала на похорон батька Він помер раптово, і коли взялися до його справ, то побачили всього, що він мав, навряд чи вистачить на сплату боргів. Кредитори переписали майно і залічили, туди й мене, бо мати моя була рабиня. Батько все збирався виправити на мене визвільний лист, але так і не встиг, отож мене й оцінили. Я змалечку знала, хто я така, одначе ніколи про це не замислювалась. Та й де було подумати, що цей здоровий і дужий чоловік отак раптом помре! Ще за чотири години до смерті батько почував себе зовсім добре – він став однією з перших жертв холери, що спалахнула тоді в Новому Орлеані.
Наступного дня після похорону його дружина забрала своїх дітей і повернулася до батьків. Я відчувала, що зі мною повелися якось недобре, але до пуття нічого не розуміла. Там був один молодий адвокат, якого лишили залагоджувати справи. Він щодня бував у домі й розмовляв зі мною дуже чемно. Одного разу він привів із собою незнайомого молодика – такого красеня я ще зроду не бачила. Ніколи не забуду того вечора. Ми з ним гуляли в саду. Я почувала себе самотньою і нещасною, а він був такий добрий, такий лагідний до мене! Казав, що бачив мене ще перед тим, як А поїхала до школи, що давно мене кохає і хоче бути моїм другом і захисником. Одне слово, хоч він і не сказав тоді, що заплатив за мене дві тисячі доларів і що я вже належу йому, я радо звірилася на нього,” бо покохала його. Покохала! .– повторила вона й на мить спинилася.– О, як я кохала його! І тепер кохаю, і кохатиму довіку! Він був такий вродливий, такий великодушний і благородний! Він оселив мене в прекрасному будинку, я мала слуг, коней, карети, меблі, вбрання. Він купував мені все, що можна купити за гроші, але мені було до того байдуже– мені потрібен був тільки він. Я любила його над усе на світі і, навіть якби хотіла,, ні в чому не могла б йому суперечити.
Лиш одного я бажала – щоб він одружився зі мною. Я думала, що коли він справді кохає мене так,
як каже, і має за дружину, то й сам захоче взяти зі мною шлюб і дати мені волю. Та він переконав мене, що це неможливо, що коли ми будемо вірні одне одному, то воно вже наче шлюб перед богом. І справді – хіба не була я дружиною цьому чоловікові? Хіба не була я йому вірна? Цілих сім років я ловила кожен його погляд і порух, тільки на те й жила, щоб давати йому втіху. А коли він хворів на жовту пропасницю, я три тижні не відходила від нього ні вдень ні вночі – давала ліки, робила все, що було треба. Потім він називав мене своїм добрим ангелом і казав, що я врятувала йому життя.
Ми мали двоє гарних діточок. Перший народився хлопчик, і ми назвали” його Генрі. Він був викапаний батько – такі самі прекрасні очі, високе чоло, буйні кучері,– та й вдачу мав батькову, і розум його. А маленька Еліза, казав батько, була схожа на мене. Він часто називав мене найпершою красунею в Луїзіані й дуже пишався мною та дітьми. Він любив, щоб я чепурила дітей, а тоді катався з нами по місту у відкритій колясці й дуже тішився, коли бачив захоплені погляди перехожих. Та й мені вуха протуркав, переказуючи всі ті похвальні слова, які чув про нас від інших.
Які то були щасливі дні! Мені здавалося, немає в світі людини, щасливішої за мене. Але потім прийшла біда. До Нового Орлеана приїхав його двоюрідний брат, якого він вважав за найпершого друга й ставив над усе. А я, тільки но його побачила, сама не знаю чому вжахнулася. Як наперед угадала, що він принесе нам горе. Тепер вечора миенрі йшов із дому разом з ним і часто вертався десь аж серед ночі. Я не сміла сказати ані слова, бо Генрі був дуже гарячкуватий, і я його боялася. Той брат водив його по картярнях, а Генрі з його вдачею як один раз туди потрапив, то вороття вже не було. Потім той познайомив його з якоюсь іншою жінкою, і я скоро відчула, що він мене розлюбив. Він нічого не казав, але я все бачила, все розуміла – що далі, то більше. Серце моє краялося мукою, але дорікнути йому хоч словом я не могла. І тоді той негідник запропонував Генрі продати йому мене з дітьми, щоб сплатити картярські борги, які стояли на заваді його одруженню. І він продав нас.
Одного дня він сказав мені, що має поїхати в справах тижнів на два чи три. Говорив він лагідніше, ніж звичайно, обіцяв повернутися, та мене було важко обдурити– я знала, що настала страшна година. Я вся неначе скам’яніла, не могла ані слова мовити, ані сльози зронити. Він поцілував мене, пообціловував дітей і вийшов. Я бачила, як він сів на коня, й проводжала його поглядом, аж поки він зник з очей, а тоді впала непритомна.
А потім прийшов той, триклятий негідник! Прийшов забрати свою власність. Він сказав, що купив мене та дітей, і показав папери. Я прокляла його й відповіла, що краще помру, ніж житиму з ним.
“Воля твоя,– сказав він,– але якщо ти не прийдеш до розуму, я продам обох дітей, і ти їх ніколи більше не побачиш”.
Він розповів, що давно вже надумав здобути мене, від першого ж дня, як мене побачив, і навмисне заплутав Генрі в боргах, щоб той погодився мене продати. І з іншою жінкою звів його навмисне, отож, мовляв, тепер свого він не зречеться, хоч би як я опиралась і плакала.
” І я скорилася, бо руки в мене були зв’язані. Він мав владу над моїми дітьми, і щоразу, коли я пробувала йому хоч у чомусь суперечити, він погрожував, що продасть їх. Тож я й мусила догоджати йому як тільки він хотів.
О, що то було за життя! Жити з розбитим серцем, день у день терпіти гірку муку, на яку обернулося твоє потоптане кохання, коритися ненависній людині й тілом і душею. Колись я залюбки читала вголос для Генрі, грала з ним, танцювала вальс, співала йому. А все, що я мусила робити для цього чоловіка, було важким тягарем, проте відмовити йому хоч у чім небудь я боялася.
З дітьми моїми він поводився владно й суворо. Еліза була тиха, боязка дівчинка, але Генрі мав сміливу і запальну батькову вдачу й ні перед ким не схиляв голови. Господар щоразу вишукував якийсь привід, щоб насваритися на нього, і я не знала ні хвилини спокою. Я умовляла хлопчика бути шанобливим, намагалася тримати його далі від господаревих очей, бо діти важили для мене більше за життя. Та все надаремне. Він продав обох дітей. Одного разу він узяв мене в поїздку, а коли я повернулася, дітей ніде не було! Він признався мені, Що продав їх і показав уторговані за них гроші.
Тут я зовсім знавісніла з горя. Я зчинила страшенний лемент, проклинала бога й людей, так що він навіть злякався. Але від свого не відступивсь. Він сказав, що тепер, коли дітей продано, тільки від нього залежить, чи побачу я їх знов, і якщо я не схаменуся, їм від того буде лиш гірше. Гай гай, з жінкою можна вчинити що завгодно – досить тільки забрати владу над її дітьми! Він змусив мене скоритися, приборкав мене, ще й потішив надією, що, може, викупить їх назад. Отак це тяглося тиждень чи два. Якось я пішла прогулятися й дорогою минала в’язницю. Біля воріт я помітила юрбу людей і почула дитячий голос… І раптом бачу: мій хлопчик, випручавшись із рук якихось чоловіків, з криком біжить до мене й хапається за мою сукню Ті кидаються слідом за ним, жахливо лаються, і один з них – я ніколи не забуду його обличчя!–вигукує: “Ось я покажу тобі, як тікати! Ану ходімо до катівні! Там тебе так провчать, що повік не забудеш!”
Я молила їх, благала, та вони лише сміялися. Нещасний хлопчик, голосно плачучи, вчепився за мене, зазирав мені у вічі, аж поки вони відірвали його разом з подолом моєї сукні. Вони потягли його геть, а він усе кричав: “Мамо! Мамо! Мамо!..”
Там стояв один чоловік, якому начебто було жаль мене. Я попросила його втрутитися, обіцяла віддати йому всі гроші, які мала при собі. Та він похитав головою і відповів, що хлопчик, як каже його хазяїн, дуже зухвалий і неслухняний, отож його треба вгамувати раз і назавжди.
Я повернулася й побігла геть, і всю дорогу мені вчувався крик мого хлопчика. Засапана, примчала додому й побачила там Батлера. Я розказала йому все, як було, і стала благати, щоб він пішов та вирятував мого сина. Але він тільки засміявся у відповідь, а тоді сказав, що хлопчисько дістане по заслузі, бо з нього давно треба вибити гонор, і що цього й слід було сподіватися.
Тут у мене враз наче розум потьмарився. Я нічого не тямила з люті. Пам’ятаю тільки, як побачила на столі гострий мисливський ніж, пам’ятаю, як схопила його й кинулася на того негідника!.. А потім усе кругом огорнула темрява, і я не знаю, що було далі… що було зі мною багато днів…
Отямилась я в гарній чепурній кімнаті, але не в своїй. Мене доглядала якась стара негритянка, приходив лікар, і всі дуже піклувалися мною. Трохи згодом я дізналася, що Батлер десь поїхав, а мене залишив у цьому домі на продаж,– тим то коло мене так і упадали.
Я не хотіла одужувати й сподівалася, що помру, але всупереч моїй волі гарячка минула, я помалу одужала й зрештою звелася на ноги. Тепер мені щодня загадували пишно вбиратися, і в дім раз у раз приходили покупці. Вони стояли з сигарами в зубах, розглядали мене, про щось питали, обговорювали ціну.
Та я була така мовчазна й похмура, що ніхто не хотів мене купувати. Мої доглядачі навіть пристрашили мене побоєм, якщо я не перестану супитись і не постараюся бути люб’язніша.
Нарешті одного дня прийшов чоловік, на ім’я Стюарт. Він начебто відчув до мене жаль, бо зрозумів, що серце мені крає якесь страшне горе, потім став учащати в той дім, балакав зі мною на самоті й помалу умовив розповісти йому про все. Кінець кінцем він купив мене й пообіцяв зробити все можливе, щоб знайти і викупити моїх дітей. Він пішов до готелю, де служив мій Генрі, але там йому сказали, що хлопчика продано якомусь плантаторові з Перлової річки, і то була останнє, що я почула про свого сина. Потім Стюарт розшукав мою доньку: вона жила в якоїсь старої жінки. Він пропонував за неї великі гроші, але господиня не схотіла її продати. А Батлер, дізнавшись, що дівчинку хочуть купити для мене, звелів переказати мені, що я ніколи більше її не побачу.
Капітан Стюарт був дуже добрий до мене. Він мав багату плантацію і забрав мене з собою туди. Через рік я народила хлопчика. Ой, моя крихітка! Як я його любила! Він так нагадував мені мого нещасного малого Генрі! Але я вирішила,– так, твердо вирішила,– що більш ніколи не зрощу жодної дитини! Отож, коли маляті минуло два тижні, я взяла його на руки, поцілувала, поплакала над ним, а тоді дала йому опійної настоянки і пригорнула до грудей, аж поки воно заснуло навіки. Як я тужила та плакала за ним! І хто міг подумати, що я дала йому опію навмисне, а не випадково. Та це один з небагатьох моїх вчинків, якими я можу тепер утішатися. І я не шкодую про нього й досі, бо хоч цій моїй дитині не довелося страждати. То що кращого, крім смерті, могла я дати їй, бідолашній?..
А потім спалахнула пошесть холери, і капітан Стюарт помер. Ті, хто хотів жити, помирали, а я… я була на порозі смерті – і вижила! Мене знову продали, і так я переходила з рук до рук, аж доки стала в’янути, братися зморшками, тоді захворіла на пропасницю, а потім мене купив цей негідник і привіз сюди… І от я туті
Жінка замовкла. Вона розповідала свою історію квапливо, гаряче, то звертаючись до Тома, до ніби розмовляючи сама із собою. І така була палка й несамовита її мова, що Том часом навіть забував про свої болісні рани. Звівшись на лікті, він дивився, як вона збуджено походжає по коморі і як стріпуються за кожним кроком її довгі чорні коси.
– Ось ти кажеш,– обізвалася вона знову,– що є бог і що він усе бачить. Хтозна, може, й так. Сестри в монастирі теж казали, що настане день страшного суду, коли все випливе на світ. Ото було б відомщення нашим кривдникам! Вони ж мають за ніщо і наші муки, і муки наших дітей! Для них воно все дрібниця. А я ходила вулицями, і душу мені пік такий страшний біль, що його, мабуть, вистачило б, щоб спопелити ціле місто! Я бажала, щоб на мене падали стіни будинків, щоб ті вулиці провалювалися в мене під ногами. Так, так! І в день страшного суду я стану перед богом і свідчитиму проти тих, що занапастили мене й моїх дітей, понівечили наші душі й тіла!
Замолоду я вважала себе побожною і ревно молилася. А тепер душа моя пропаща, нею заволоділи демони зла. Вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі, підбурюють на лихе діло… І я таки вчиню його, скоро вже, скоро! – мовила вона, стиснувши кулаки, і її похмурі чорні очі спалахнули безумним огнем.– Я спроваджу цього негідника туди, де на нього давно вже чекають, у самісіньке пекло! І скоро, в одну з найближчих ночей!
У занедбаній коморі пролунав її довгий безтямний сміх. Та одразу ж після того вона повалилася додолу, і все її тіло струснули конвульсивні ридання.
Однак за якусь хвилю цей істеричний напад минув. Вона поволі підвелась.
– Чим я можу, ще допомогти тобі, бідолахо? – уже спокійно запитала вона, підступивши до Тома.– Води дати?
У голосі її бриніли лагідні, співчутливі нотки, особливо дивні після того недавнього дикого спалаху. Том попив води й жалісливо зазирнув їй у вічі.
– О пані, якби ви звернулися до того, хто здатен відживити вашу душу!
– До кого ж це? Де він і хто він?
– Бог.
– Дівчинкою я бачила його образ над вівтарем,–промовила Кассі, замислено втупивши перед себе похмурі очі.– Але тут його нема! Тут нема нічого, крім зла та безмірного, нескінченного розпачу! Ой леле!..
Вона приклала руку до грудей і болісно зітхнула, неначе завдаючи собі на плечі важкий тягар.
Том звів на неї очі й хотів сказати щось іще, та вона рішучим жестом спинила його.
– Не треба, бідолахо, помовч. Спробуй заснути, якщо зможеш.
І, присунувши до нього бутель з водою та поправивши йому постіль, Кассі пішла з комори.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXXV
ПРИКМЕТИ
Вітальнею в домі Легрі була простора довгаста кімната з великим каміном. Колись вона була виклеєна гарними дорогими шпалерами, та з часом вони вицвіли, пошарпались і тепер безформними клаптями звисали з вогких стін. У кімнаті стояв той нудотний, нездоровий дух вогкості, бруду й занепаду, який часто можна почути в старих замкнених будинках. На шпалерах видніли плями від пива та вина, а подекуди їх прикрашали якісь записи крейдою і довгі колонки цифр, неначе хтось розв’язував там арифметичні приклади. У каміні стояла жаровня, повна палахкотливого жару: хоч загалом погода була досить тепла, проте в цій. великій кімнаті вечорами завжди відчувалася вогкість і холод; до того ж Легрі потребував огню розкурювати сигари й гріти воду на пунш. Багряний відсвіт жару осявав непривабну картину безладдя: по всій кімнаті були розкидані сідла, вуздечки, всіляка збруя, гарапники, пальта й інша одіж, а серед того розгардіяшу отаборилися собаки, про яких ми вже згадували,– котрому де до вподоби.
Легрі готував собі пунш. Наливаючи в склянку гарячу воду із щербатого чайника з відбитим носком, він бурчав
– Щоб йому добра не було, тому Сембо! Це ж він нацькував мене на нових невільників. А тепер той негр цілий тиждень не зможе вийти в поле, і якраз коли сама робота!
– Атож, отак у тебе все,– обізвався чийсь голос за його кріслом.То була Кассі, що нечутно зайшла до кімнати.
– Ха! Це ти, відьмо! То ти вернулася?
– Еге ж,– холодно мовила вона,– вернулася, щоб поставити на своєму.
– Брешеш, бісова шкапо! Я свого слова не поламаю. Або шануйся, або забирайся до селища й живи та роби, як усі.
– Та я б рада жити в найбруднішій халупі, ніж бути в тебе під п’ятою! – сказала жінка.
– Хоч так, хоч так, а ти однаково в мене під п’ятою,– промовив Легрі, дико вискалившись на неї.– Отож утішся, люба, сідай но мені на коліна та послухай розумної поради,– додав він, поклавши руку їй на стан.
– Гляди, Саймоне Легрі! – вигукнула жінка, дико зблиснувши очима, і в погляді її майнув страхітливий безтямний вогонь.– Ага, злякався, Саймоне! – зловтішно докинула вона.– І недаремної Начувайся, бо в мені сидить сам сатана!
Останні слова вона просичала йому в самісіньке вухо.
– Іди геть! Ти таки справді сатана, щоб я пропав! – сказав Легрі, відпихаючи її від себе й стривожено дивлячись на неї.– А зрештою, Кассі,– заговорив він знову,– чому б нам з тобою не бути друзями, як колись?
– Як колись!..– гірко проказала вона й замовкла. В душі її збурився цілий вир почуттів і давлючим клубком підступив до горла, заважаючи говорити.
Як і більшість сильних, палких жінок, що можуть дати собі раду з найгрубішим чоловіком, Кассі завжди мала деякий вплив на Легрі. Та останнім часом, доведена до розпачу принизливим становищем невільниці, вона ставала дедалі неспокійніша й дражливіша. Іноді її дражливість оберталася шаленими вибухами люті, і це дуже страхало Легрі, бо він, як і всі грубі й темні натури, відчував сліпий жах перед божевільними. Коли Легрі привіз у дім Емелін, в зболілому серці Кассі знову спалахнули пригаслі жарини жіночої ніжності, і вона заступилася за дівчину. Між нею і Легрі зчинилася запекла сварка. Розлючений Легрі заприсягся, що, коли вона не вгамується, він пошле її працювати в поле, Кассі з погордою заявила, що вона сама піде в поле, і, як ми вже знаємо, цілий день працювала разом з невільниками, щоб показати свою зневагу до його погроз.
Весь той день душу Легрі точив таємний неспокій, бо він і досі підкорявся впливові цієї жінки й не мав сили його позбутись. Коли Кассі поставила на вагу свій кіш, він подумав, що тепер вона буде поступливіша, і заговорив до неї хоча й глузливо, але водночас примирливо. Та вона відповіла йому з гнівним презирством.
Нелюдська розправа над бідолашним Томом ще дужче збурила її душу, і вона пішла до Легрі в дім з єдиною метою – вичитати йому за жорстокість.
– Я хочу, Кассі,– мовив Легрі, щоб ти поводилася пристойно.
– Це т и говориш про пристойність! А сам ти що робиш? Зовсім утратив глузд – покалічив такого робітника, та ще й найгарячішої пори! І все через свою гаспидську вдачу!
– Твоя правда, я вчинив дурницю, що допустив до сутички,– визнав Легрі.– Але ж він затявся на своєму, і треба було його приборкати.
– Коли хочеш знати, його ти не приборкаєш!
– Не приборкаю? – аж підскочив Легрі.– Ну, це ми побачимо! Не було ще такого негра, який не скорився б мені! Та я йому всі кістки потрощу, але він таки поступиться!
В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшов Сембо. Шанобливо вклоняючись, він наблизився до Легрі й простягнув йому якусь річ, загорнуту в папір,
– Що це таке, собако? – спитав Легрі.
– Відьомські чари, пане!
– Що?
– Щось таке заворожене… Неграм дають його відьми. Хто має таку штуку, той ніколи не чує болю. Воно висіло в Тома на шиї, на чорному шнурку.
Легрі, як більшість безбожних і жорстоких людей, був забобонний. Він з острахом узяв у руки пакуночок і розгорнув його.
Звідти випав срібний долар, а за ним довгий золотистий кучерик, що, мов живий, обвинувся Легрі круг пальців.
– Прокляття І – крикнув Легрі, несамовито тупаючи ногами й скидаючи з пальців волосся, неначе воно пекло його.– Де ти його взяв? Забери! Спали!.. Спали!..– репетував він і, схопивши кучерик, кинув його в жаровню.– Нащо ти мені його приніс?
Сембо стояв, вражено роззявивши свого величезного рота. Кассі, що вже намірялася вийти з кімнати, спинилась і здивовано поглянула на Легрі.
– Щоб ти не смів мені більше приносити всякої чортівні! – крикнув він і замахнувся кулаком на Сембо.
Той квапливо відступив до дверей. Легрі підняв з підлоги срібний долар і люто пожбурив його в темряву за вікно.
Сембо радий був забратися геть без лиха. Коли він пішов, Легрі нібито засоромився свого переляку. Він похмуро сів у крісло і, взявши склянку з пуншем, почав сьорбати з неї.
Кассі непомітно вислизнула за двері й пішла допомогти бідолашному Томові, як ми вже щойно розповіли про те читачам.
Що ж таке скоїлося з Легрі? Чому звичайне пасемко волосся так жахнуло цього бездушного чоловіка, що звик давати волю своїм найжорстокішим пориванням? Щоб відповісти на це, нам доведеться разом з читачем звернутися до його минулого життя.
Хоч який лихий і бездушний був тепер цей чоловік, а проте свого часу і він мав рідну матір, що колисала його біля грудей, молилася над ним і змалечку навертала на добру путь. Далеко в Новій Англії та золотокоса жінка ніжно й дбайливо виховувала свого єдиного сина. Та Легрі пішов слідами грубого й безсердечного батька, якому та лагідна жінка марно віддала стільки зневаженої любові. Зухвалий, розбещений і свавільний він знехтував усі материні поради й не хотів слухати її докорів. Ледве досягши повноліття, він покинув її і Подався шукати щастя в морі. Лиш один раз потім вернувся він у рідний дім. Нещасна мати, чиє серце так жадало когось любити, звернулася до нього з палкими благаннями, прагнучи відрадити його від безпутного життя й напровадити на розум.
То був знаменний день у житті Легрі. Його серце відгукнулося на поклик добра, і він уже ладен був піддатися. В зворушеній душі його точилася боротьба, але зло взяло гору, і він з усією силою своєї непогамовної вдачі приглушив голос сумління. Він пиячив і лаявся, став ще несамовитіший і бездушніший, ніж звичайно. І одного вечора, коли мати в останньому пориві розпачу впала на коліна біля його ніг, він грубо відштовхнув ії від себе, так що вона впала на підлогу непритомна, і з брутальною лайкою подався на свій корабель..
Відтоді Легрі й не згадував про матір, аж поки одного разу, коли він пиячив у буйній компанії, йому подали листа. Він розпечатав конверт, і звідти вислизнуло довге пасемко кучерявого волосся й враз обвинулося в нього круг пальців. У листі сповіщалося, що його мати померла і перед смертю простила й благословила його.
Така вже темна сила зла, що воно, мов лихими чарами обертає все найкраще, найсвятіше для людини на жахливі, моторошні привиддя. Блідий образ люблячої матері, що посилала йому своє передсмертне благословення, викликав у запеклій душі Легрі лише страхітливе передчуття гнівного осуду та кари. Він кинув у вогонь і лист, і волосся і, побачивши, як його із шкварчанням пожирає полум’я, аж здригнувся від думки про майбутні пекельні муки. Намагаючись відігнати від себе спогади про матір” він ще дужче пиячив,, ще лютіше буяв і лаявся, і все ж не раз серед урочистої нічної тиші, коли його лиха душа залишалася наодинці сама із собою, він бачив біля свого узголів’я невиразний материн образ і неначе знову відчував, як оте її волосся м’яко обвивається в нього круг пальців. Тоді його проймав холодний піт, і він з жахом схоплювався з ліжка.
– А нехай йому лиха година! – мовив Легрі сам до себе, помалу сьорбаючи пунш.– І де він узяв те волосся? Якби ж то хоч не точнісінько таке саме!.. Уух!..А я вже думав, що все пішло в непам’ять. Ет, щоб я пропав, коли на цьому світі можна щось забути! Де там!.. Як же мені набридла проклята ця самотина! Треба покликати Ем. Вона ненавидить мене, бісова мавпа! Ну й начхати!.. Не схоче йти – силою приведу!
Легрі вийшов у великий передпокій, де починалися сходи нагору. Колись то були пишні кручені сходи, але нині все тут мало похмурий і неохайний вигляд – скрізь копичилися якісь порожні ящики та інший непотріб, а голі к брудні східці вели” в морок, не знати й куди. Крізь розбите віконце над дверима пробивалося бліда місячне світло. Повітря було вогке й затхле, наче в склепі,
Легрі спинився перед сходами й раптом почув, як хтось співає. Дивно й примарно лунав той спів у похмурому старому будинку, а нерви Легрі й без того були до краю напружені.
– А чорт! Що воно таке?..
Нестямний, проникливий голос виводив поширений серед невільників гімн:
Ой як плакатимуть, плакатимуть люди!
Ой як плакатимуть в день страшного суду!
– Кляте дівчисько! – сказав Легрі,– Я задушу її… Ем! Емі – сердито погукав він, та почув у відповідь лиш глузливу луну.
голос співав далі:
Розлучаться діти з батьками! Розлучаться діти з батьками!
І ніколи не стрінуться знов!
У безлюдному будинку гучно й виразно лунав приспів:
Ой як плакатимуть, плакатимуть люди! Ой як плакатимуть в день страшного суду!
Лепрі наче прикипів до місця. Соромно було сказати, але чоло йому зросили великі краплини поту, а серце важко гупало з ляку. Йому навіть здалося, ніби там, нагорі, забовваніло щось біле, і його аж морозом обсипало на думку, що зараз він побачить перед собою покійну матір.
– Одне я знаю добре,– промовив він сам до себе, йдучи назад у вітальню і знову сідаючи в своє крісло,–тепер я того негра пальцем не зачеплю! ї на біса було мені брати в руки його клятий папір! Тепер я, напевне, зачаклований. Авжеж, так і є! Весь час мене трусить і піт проймає. Але де він узяв те волосся? Ні, не може воно бути те саме, аж ніяк! Те волосся я спалив, я ж це добре знаю! Ото була б штука, якби волосся могло воскресати!.. Чуєте, ви! – гукнув тп і, тупнувши ногою, свиснув до собак.–Ану прокиньтеся та розважте мене!
Та собаки лиш сонно блимнули на нього й знову заплющили очі. _
– Покличу но я Сембо та Кнімбо. Нехай заспівають мені, утнуть якогось свого бісівського танцю, щоб я позбувся цього страхіття,– сказав Легрі.
Надягши капелюха, він вийшов на веранду й задудів у ріг, яким завжди прикликав до себе своїх чорних посіпак. Перебуваючи в доброму гуморі, він частенько приводив до вітальні тих двох підпанків і, збадьоривши їх горілшю, розважався тим, що загадував м співати, танцювати чи битися–коли як іому було до вподоби.
Десь о другій годині ночі, навертаючись із старої комори, де вона допомагала нещасному Томові, Кассі почула дикий галас, тупотіння і співи, що долинали з вітальні. Час від часу до цього гармидеру долучався гавкіт собак.
Вона піднялася на веранду й зазирнула у вікно. Легрі та обидва його посіпаки, геть п’яні, співали, реготали, перекидали стільці й на всі лади гримасували й вискалялись один до одного.
Кассі поклала свою маленьку, тендітну руку на віконницю і пильно дивилася на них. її чорні очі були сповнені гніву, презирства й гіркого смутку.
– Невже то гріх – звільнити світ від такого нелюда? – промовила жінка сама до себе.
Вона рвучко відвернулась од вікна, пішла до задніх дверей і, легко збігши сходами, постукала до Емелін.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXXVI
ЕМЕЛІН І КАССІ
Кассі зайшла до кімнати й побачила, що Емелін сидить, забившись у найдальший куток, бліда з переляку. Коли вона відчинила двері, дівчина сполохано підхопилася з місця, та, побачивши, хто прийшов, кинулась до неї і схопила її за руку.
– Ой Кассі, це ТИ? Я така рада, що ти прийшла! А я злякалась, думала, це… Ой, ти собі не уявляєш, який там ґвалт унизу цілий вечір!
– Добре уявляю,– похмуро мовила Кассі.– Не раз його чула!
– Скажи мені, Кассі, чи не могли б ми якось утекти звідси? Про мене хоч куди – нехай і в болото д гадюк, байдуже! Невже не можна вирватися звідси куди небудь?
– Хіба що в домовину,– відказала Кассі.
– А ти ніколи не пробувала втекти?
– Я бачила, як пробували інші і чим це кінчалося,– сказала Кассі.
– Я б краще жила серед боліт і гризла кору з дерев. А гадюк я не боюся! Краще вже ?кити з гадюками, ніж з ним! – палко промовила Емелін.
– Багато хто й до тебе так міркував,– сказала Кассі.–Але нд мочарах довго не пробудеш – тебе вислідять із собаками, притягнуть назад, а тоді… тоді…
– Що він тоді зробить? – спитала дівчина, аж ду затамувавши з нетерплячки.
– Ти спитай краще, чого він н є зробить,– відповіла Кассі.– Він багато чого навчився серед морських розбійників у Вест Індії, Ти заснути не зможеш, коли
розкажу тобі про те, що бачила й що чула від нього самого. Він часом розповідає про такі речі – для забави. Я чула тут такий крик, що він мені потім місяцями з пам’яті не йшов. А отам, за невільницьким селищем, є голе обгоріле дерево, а під ним чорний попіл. Поспитай но кого хочеш, що там робилося, то побачиш, чи зважиться хтось тобі розповісти.
– Ой, а що ж воно таке?
– Не хочу я тобі казати. Мені й думати про це страшно. І хто знає, що ми побачимо завтра, коли той бідолаха й далі стоятиме на своєму!
– Який жах! – вигукнула Емелін, уся пополотнівши.– Ой Кассі, скажи мені, що я маю робити? . – Те саме, що й я. Будь слухняна, роби все, що тобі велять, і втішайся ненавистю ти прокльонами.
– Він хоче, щоб я пила з ним ту мерзенну горілку,– мовила Емелін.– А я духу її боюся…
– Краще буде, як питимеш,– сказала Кассі.– Я теж її духу боялася, а тепер жити без неї не можу. Потрібна хоч якась розрада, а коди вип’єш, усе наче не таке жахливе.
– Мама казала мені, щоб я ніколи до рота її не брала,– промовила Емелін.
– Мама тобі казала! – з гірким притиском промовила за нею Кассі.– А яка користь з отих материнських напучень! Вас купують, платять за вас гроші, і ви належите своїм господарям, хоч би хто вони були. Такий уже звичай. Отож кажу тобі – пий. Пий скільки можеш, і тобі полегшає на душі.
– Ой Кассі, пожалій мене! –Пожаліти? А хіба я тебе не жалію? Хіба я сама не маю дочки? Хтозна, де вона тепер і кому належить! . Мабуть, їй судилася така сама доля, як і її матері, та й дітям її теж! Нема кінця краю цьому прокляттю!
– О, краще б мені й світу не бачити! – вигукнула Емелін, заломлюючи руки.
– Цього і я не раз бажала,– сказала Кассі.– Я б уже давно наклала на себе руки, та ніяк зважитись не можу,– додала вона і втупила очі в темряву за вікном. На обличчі її, як завжди в хвилини спокою, застигвираз безнадійної розпуки.
– Заподіяти собі смерть –то велике зло,–сказала Емелін:.
– Чому ж? Певно, не більше, ніж те, серед якого ми живемо…
Емелін відвернулась і затулила руками обличчя.
Тим часом, як у кімнаті нагорі точилася ця розмова, внизу, у вітальні, п’яного Легрі зморив сон.
Легрі не був гірким п’яницею. Здоровий і дужий, він міг пити до такої міри, за якої хтось слабкіший напевне сконав би чи збожеволів. Та якась підсвідома обачність утримувала його від надуживання хмільним, і він рідко напивався до непам’яті. Однак того вечора, гарячково силкуючись погамувати гризоти сумління, що прокинулись у його душі, він дозволив собі перебрати міру. Отож, відіславши геть/ своїх чорних поплічників, він повалився на лаву й заснув непробудним сном…
Легрі спав. У важкому, нездоровому сні йому привиділося, що поруч нього стоїть якась жінка, запнута покривалом. Ось вона поклала йому на чоло холодну м’яку руку… І хоч обличчя жінки не було видно, він упізнав її і сіпнувся з жаху. Потім він відчув, як те волосся обвивається в нього круг пальців, тоді ковзає до шиї, бере її в зашморг і душить – усе дужче, дужче, аж йому вже несила дихнути. І раптом він почув ш є п і т, почув – і весь похолов… А тоді побачив себе перед страхітливою безоднею; переборюючи смертельний жах, він силкувався вдержатись на її краю, а звідусіль до нього тяглися чорні руки й штовхали його вниз, і Кассі теж була там, вона сміялась і собі підштовхувала його в те провалля. Потім перед ним знову з’явилася та сама велична, запнута покривалом постать. Жінка відкрила обличчя – то була його мати. Вона одвернулася від нього, і він полетів у безодню. Він летів і летів, а довкола розлягався стогін, зойк та дикий бісівський регіт… І Легрі прокинувся.
До кімнати вже пробивалися тихі рожеві промені світанку. Урочиста вранішня зоря стояла високо в просвітлілому небі й мов ясне око дивилася вниз, на того запеклого лиходія. Серед якої осяйної величі та краси народжується кожен новий день! Усе наче промовляє до темних душ: “Дивіться! Ще не пізно! Зверніться до світла, до добра!” Той голос лунає скрізь, усіма мовами та говірками, проте Легрі не чув його. Він прокинувся з лайкою та прокльонами на устах. Що було
йому до багряно золотого чуда світанку? Що було йому до ясної непорочної зорі? Схожий на дикого звіра, він дивився на все те й нічого не бачив. Насилу підвівшись, він налив собі склянку горілки й за одним духом вихилив половину.
– Ото була пекельна ніч, хай їй чорт! – мовив він до Кассі, що тільки но зайшла в кімнату.
– У тебе попереду ще не одна така ніч,– сухо озвалася вона.
– Що ти хочеш цим сказати, паскудо?
– Постривай, побачиш,– відповіла Кассі тим самим тоном.– Слухай, Саймоне, я хочу дати тобі одну пораду.
– До біса твої поради!
– Я раджу тобі,– незворушно провадила Кассі, беручись прибирати в кімнаті,– щоб ти дав спокій Томові.
– А тобі що до того?
– Що? Та й сама не знаю. Коли ти платиш за невільника тисячу двісті доларів і в таку гарячу пору не знаходиш йому кращого вжитку, ніж зганяти на ньому свою лють, то мені до цього справді байдуже. Я тільки допомогла йому по змозі.
– Он як? А хто просив тебе стромляти свого носа в мої справи?
– Звісно, що ніхто. Я вберегла тобі не одну тисячу, щоразу доглядаючи твоїх невільників, і оце таку маю дяку! А чи не ти програєш свій заклад, якщо збереш гірший від інших урожай? Чи не тобі утре носа Томкінс і чи не твої грошики заплачуть, га? Я вже наперед уявляю собі, як ти труситимеш гаманом.
У Легрі, як і в багатьох інших плантаторів, честолюбство мало лиш один вихід – зібрати найбільший в окрузі врожай, і він, як звичайно, побився об заклад з кількома фермерами в сусідньому містечку на цьогорічний збір. Отож Кассі із суто жіночою проникливістю, зачепила чи не єдине його вразливе місце.
– Ну гаразд, досить з нього того, що він дістав,–мовив Легрі.– Тільки нехай він мене перепросить і дасть слово виправитись.
– Він не буде перепрошувати,– сказала Кассі.
– Не буде, он як?
– Еге ж, не буде,– повторила Кассі.
– А дозвольте вас спитати чому, шановна пані? –глумливо мовив Легрі.
– Бо він правий, і він добре це знає, І ніколи не скаже, що був неправий.
– Кого це, в біса, обходить, що він знає? Цей клятий негр скаже те, що я йому звелю, або…
– Або він не зможе вийти в поле, а ти збереш менше бавовни й програєш заклад.
– І все ж він поступиться, неодмінно поступиться! Чи я не знаю негрів? Сьогодні ж буде плазувати переді мною, Як собака.
– Не буде, Саймоне. Ти не знаєш таких людей. Можеш роздерти його на шматки, але ні слова каяття ти з нього не вирвеш.
– Побачимо.?. Де він зараз? – спитав Легрі уже від дверей.
– У старій коморі,– відказала Кассі.
Хоч як рішуче розмовляв Легрі з Кассі, проте, коли він вийшов з дому, душу йому точила незвична тривога. Моторошні привиддя минулої ночі укупі з розважливими осторогами Кассі змусили його замислитись. Він визнав за краще поговорити з Томом віч на віч і, коли не вдасться упокорити його погрозами, відкласти розправу до слушнішого часу.
– Ну що, друзяко? – спитав він, зневажлива пхнувши Тома носаком.– Як ти тут? Чи не казав я, що можу тебе дечого навчити? То як тобі моя наука, га? Чи до душі прийшлася? Ти вже не такий гордий, як звечора? Не будеш читати проповіді бідному грішникові?
Том мовчав.
– Ану встань, бидло! – гримнув Легрі й знову штурхонув його ногою.
То було нелегко для побитої, ледве притомної людини, і, спостерігаючи, як Том силкується звестись на ноги, Легрі зловтішно реготав.
– Ну й моторний же ти сьогодні, Томе! Чи, бува, не застудився вчора ввечері?
Нарешті Том підвівся і з незворушним обличчям став перед господарем.
– То ти, бісова душа, ще й стояти можеш! – сказав Легрі, оглядаючи його з голови до ніг.– Здається, мало тобі всипали. Ну, от що, Томе, падай на коліна і проси пробачення за вчорашні гріхи.
Том не ворухнувся.
– На коліна, собако! – крикнув Легрі й оперіщив його гарапником.
– Містере Легрі, пане,–промовив Том,– я не можу просити пробачення. Я вчинив так, як вважав за справедливе, і чинитиму так завжди. Хай буде, що буде, а на лиходійство я не здатен.
– Так то воно так, але ж ти не уявляєш собі, що може бути, містере Томе. Певно, гадаєш, що вчора звідав усе. Та щоб ти знав, це ще далеко не все… і взагалі дріб’язок. А от як тобі сподобається, коли тебе прив’яжуть до дерева й палитимуть на малому вогні? Приємна буде штука, га, Томе?
– Пане,– відказав Том,– я знаю, в” здатні на страшні діла, одначе…– Він випростався і згорнув руки на грудях.– Одначе, пане, я анітрохи не боюся вмерти. Ви можете сікти мене, морити голодом, огнем палити – це тільки наблизить жадану смерть.
– Але перед тим я тебе в баранячий ріг скручу! – гукнув розлючений Легрі.
– Не скрутите, пане,– сказав Том.– Я матиму допомогу.
– Який же це біс тобі допоможе? – глумливо запитав Легрі.
– Всемогутній Господь! – відповів Том.
– .Ах ти ж кляте поріддя! – гримнув Легрі й ударом кулака збив його з ніг.
В ту ж мить Легрі відчув дотик холоднуватої м’якої руки. Він обернувся й побачив Кассі. Але той холодний м’який дотик нагадав йому нічні” кошмари, перед очима враз, наче осяяні ясним спалахом, постали”” моторошні привиддя, і його знов охопив жах.
– Невже ти вчиниш таку дурницю? – мовила Кассі по французькому.– Дай йому спокій. Полиш його на мене, і він швидко вернеться в поле. А що, хіба не по моєму вийшло?
Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв є своє вразливе місце – марновірний страх
_ Легрі відвернувся. Він подумав, що встигне ще поставити на своєму.
– Ну гаразд, хай буде так,– буркнув він до Кассі.– А ти мені гляди! – погрозив Томові.– Поки що я
тебе не займатиму, бо врожай не жде і мені потрібен кожний робітник. Але я не забуду! Все залічу тобі на карб, і ти мені заплатиш своєю чорною шкурою, так і знай!
Легрі повернувся і вийшов.
– Іди, іди,– мовила Кассі, похмуро зиркнувши йому вслід.– Настане й для тебе день розплати!.. Ну, як ти тут, мій бідний друже?
– Господь бог послав мені ангела, і він затулив пащу левові,– одказав Том.
– Цього разу – так,– сказала Кассі.– Але тепер він на тебе лютим чортом дихатиме. Він не дасть тобі спокою ні на мить, мов той собака пильнуватиме, як би вчепитися в горлянку! Всю кров із тебе виточить по краплі! Я ж його добре знаю!
