«Хатина дядька Тома» Розділ XXXVII
ВОЛЯ
Залишмо на час бідолашного Тома в руках його напасника і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.
Там таки лишився й Том Локер, що стогнав і шарпався у незаймано білому ліжку під материнським доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, таким самим неспокійним пацієнтом як, приміром, хворий буйвіл.
Уявіть собі високу на зріст, поважну сірооку жінку в охайному квакерському чепці, що прикриває хвилясті сиві коси; розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно біла шийна хустка, кінці якої рівненько з’єднані на грудях, та коричнева шовкова сукня, що шелестить, коли вона ходить по кімнаті.
– От чорті – обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.
– Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів,– мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.
– Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу,– відказав Том.– Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!
Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:
– Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.
– Якого біса я маю думати про такі дурниці? – обурився Том.– Що що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!
І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.
– А той молодик із жінкою ще тут? – трохи помовчавши, запитав він.
– Еге, – відказала Доркас.
– Нехай рушають до озера,– сказав Том,– і чим скоріше, тим краще.
– Певно, так вони й зроблять,– озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.
– Щоб ти знала,– вів далі Том,– у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!
– Томасе! – мовила Доркас.
– Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка,– сказав Том.– І ще про оту жінку… Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.
– Щось та придумаємо,– сказала Доркас так само незворушно.
А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.
– Хороші люди,– не раз казав він.– Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!
Довідавшись від Тома Локера, що в Санласк! на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір’ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.
І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря–зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте не слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів?
Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації” то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний огонь,– для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона – право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.
Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і спостерігав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання,– вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше їхати через озеро.
– А тепер кучері,– мовила Еліза, стоячи перед дзеркалом і розпускаючи свої пишні шовковисті коси.– Трохи навіть жаль, правда, Джордже? – додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою.– Шкода відрізати, еге ж?
Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів.
Еліза повернулася до дзеркала. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.
1 Ідеться про війну за незалежність (– рр.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців,
– Ну, от і все,– сказала вона, беручи в руки головну щітку.– Тепер лише трохи причепурити… Подивись, який гарненький хлопчина! – зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя її трохи зашарілось.
– Ти завжди гарненька, хоч як уберися,– відказав Джордж.
– Чого ти такий невеселий? – спитала Еліза, ставши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку.– Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Всього один день і одна ніч переїзду озером, а тоді… О, тоді!..
– Ах, Елізо! – озвався Джордж, пригортаючи її до себе.– Отож то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету – і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!
– Не бійся,– з надією в голосі мовила вона.– Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.
– Ти просто чудо, Елізо! – вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її.– Та скажи мені… О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?
– Я певна, що так, Джордже,– відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії.– Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.
– Я вірю тобі, Елізо,– мовив Джордж, швидко підводячись.– Ходімо, час вирушати… А справді,– додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї,– з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так… трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька… Але от от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?
Двері відчинились, і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перевдягненого в дівчинку.
– Ач яке гарненьке дівча! – мовила Еліза, повертаючи його на всі боки.– Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?
Хлопчик стояв, похмуро дивлячись з під темних кучерів на дивно одягнену матір, і не озивавсь ані словом – лише подеколи тяжко зітхав.
– Гаррі впізнає свою мамуню? – запитала Еліза, протягаючи до нього руки.
Малий боязко вчепився за жінку, що привела його.
– Годі, Елізо, не треба ластитись до нього. Ти ж знаєш, що його повезуть окремо від нас,– сказав Джордж.
– Твоя правда, це нерозумно,– погодилась Еліза.– І все ж мені прикро, що він од мене відвертається… Ну, ходім. Де мій плащ? Ага, осьде. Як його надягають, Джордже?
– Отак,– сказав чоловік, накинувши плащ їй на плечі.
– Ага, так,– мовила Еліза, наслідуючи його рух.– Крім того, я маю тупати ногами, широко ступати й удавати хвацького парубка.
– Не треба занадто старатися,– сказав Джордж.– Трапляються часом і скромні юнаки. Мабуть, краще тобі такого й удавати.
– А рукавички! Горе, та й годі! – сказала Еліза.– Мої руки зовсім у них потонули!
– Добре пильнуй, щоб вони весь час були на тобі,– застеріг її Джордж.– Твої малі лапоньки можуть виказати нас усіх А ви, місіс Сміт, не забувайте, що тепер ви наша тітонька і їдете під нашою опікою.
– Я чула,– обізвалася місіс Сміт,– що якісь люди на пристані попереджають усіх капітанів щодо чоловіка з жінкою та маленьким хлопчиком.
– Он як! – мовив Джордж.– Ну що ж, коли ми таких побачимо, то дамо їм знати.
До будинку вже під’їхав найманий фургон, і гостинна родина, що прихистила у себе втікачів, обступила їх, щоб попрощатися.
Як і радив Том Локер, утікачі прибрали невпізнанного вигляду. На їхнє щастя, місіс Сміт, поважна жителька того самого канадського містечка, до якого вони вирушали, теж чекала пароплава через озеро й погодилася зіграти роль тітоньки малого Гаррі. Щоб привчити хлопчика до неї, його на ті два дні цілковито доручили її турботам і з допомогою лагідного поводження, підкріпленого маківниками та цукерками, вона здобула неабияку прихильність того юного джентльмена.
Фургон спинився біля пристані. Обидва молодики, як вони тепер виглядали, зійшли сходнями на пароплав. Еліза галантно вела під руку місіс Сміт, а Джордж клопотався речами. Коли Джордж стояв у дверях капітанської конторки, купуючи квитки, він почув голоси двох чоловіків, що розмовляли осторонь.
– Я обдивився кожного, хто сходив на борт, казав один. – На нашому пароплаві їх немає, я певен.
– Сандаскі, плекаючи надію вистежити тут свою здобич.
– Жінку важко відрізнити від білої,– сказав Меркс.– Та й чоловік її дуже світлий мулат. На руців нього тавро.
Джорджева рука, що саме простяглася по квитки та решту, ледь помітно здригнулась, але він спокійно повернувся, зміряв Меркса байдужим поглядом і неквапливо пішов на другий кінець палуби, де його дожидала Еліза.
Місіс Сміт з малим Гаррі залишили їх і влаштувалися в жіночій каюті, де смаглява врода гаданої дівчинки викликала чимало похвальних зауважень.
Востаннє загув дзвін, і Джордж мав приємність бачити, як Меркс поспішає з пароплава на берег. А коли пароплав відчалив і віддаль між ними стала непоборна, з грудей у нього вихопилось протяжне полегшене зітхання.
Була чудова днина. Сині води озера Ері мінились і яскріли в променях сонця. З берега повівав свіжий вітерець, і гордий корабель, розтинаючи хвилі, неухильно простував уперед.
Яка то незбагненна річ – людське серце! Дивлячись на Джорджа, що спокійно походжав по палубі із своїм
соромливим супутником, ніхто б і подумати не міг, яка буря почуттів вирує в його грудях. Заповітна мета, до якої він дедалі наближався, здавалась надто прекрасною та високою, і він аж не вірив собі. Його ні на мить не залишав чіпкий страх: а що, коли виникне якась негадана перепона й не дасть йому досягти мети?
Проте пароплав ішов усе вперед, минали години, і ось уже виразно постав удалині благословенний берег Канади – берег, наділений могутньою чарівною силою, що здатна вмить розвіяти всі закляття рабства, будь якою мовою проголошені та будь якою владою стверджені.
Джордж і його дружина стояли, взявшись за руки, а тим часом пароплав підходив до невеличкого канадського містечка Амгерстберга. У Джорджа уривався віддих, очі застилав туман. Він мовчки потиснув тендітну ручку, що злегка тремтіла в його руці. Загув дзвін, і пароплав спинився. Немов уві сні, Джордж узяв свої речі, зібрав супутників, і весь невеличкий гурток зійшов на берег. Води стояли на пристані, доки пароплав відчалив, а тоді зі слізьми на очах кинулись в обійми одне одному…
Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі.
Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь якого з решти п’яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов’ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі,, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXXVIII
ПЕРЕМОГА
Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, ніж жити далі?
Коли подвижника приречено хоч на які страшні тортури, йому додає чимало сили та снаги вже сама жорстокість присуду. Граничне збудження, запал, надпорив– ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим здобути собі вічну славу.
Та житидень у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, пригнічені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров’ю,– таке нескінченне виснажливе страдництво є чи не найвищим, щонайсправжнішим випробуванням для людини.
Поки Том стояв вічнавіч із своїм напасником, слухав його погрози й думкою готувався до смерті, серце його билося сміливо, і він був певен, що знесе й тортури, й вогонь, знесе будь що. Та коли Легрі пішов і те збудження вляглося, він знову відчув біль у побитому, знеможеному тілі, до нього повернулася свідомість його жалюгідного, вкрай гіркого й безнадійного становища, і цілий день він лежав з тим важким тягарем на серці.
Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої виснажливої праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч це й куди легше за наших обставин, напевне, знають, як він розладнує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Та він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем тій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився виганяти всіх своїх робітників у поле навіть і в неділю. Та й чого було соромитись?
Адже це давало йому змогу зібрати більше бавовни, а отже” й виграти заклад. А коли б декілька невільників і сконали від перевтоми, він купив би нових, здоровіших та дужчих.
Спершу Том ще вигадував якусь часинку, щоб почитати ввечері біля вогнища, та після вчиненої над ним жорстокої розправи він повертався з поля такий знесилений” що в голові у нього паморочилось, очі не бачили світу, і він одразу валився на долівку поряд з іншими змученими невільниками.
Минав час, і віра та впевненість, що завжди додавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути однієї страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда – а бог мовчав. Довгі тижні й місяці в зболілій душі Тома точилася глуха боротьба. Він думав про лист, який міс Офелія написала його друзям у Кентуккі, і ревно молився, благаючи порятунку. День за днем він чекав, що от от приїде хто небудь і викупить його; та ніхто не приїздив, і його знов обсідали гіркі сумніви: даремно волати до бога, бог не чує його. Час від часу він зустрічав Кассі, а іноді, коли його кликали до панського будинку, мигцем бачив змарнілу Емелін; проте розмовляти з ними йому майже не випадало, та й не мав він тепер часу на розмови.
Одного вечора він сидів у знемозі та відчаї біля пригаслого вогнища, дожидаючи, поки спечеться його грубий корж. Підкинувши на жар хмизу й роздмухавши вогонь, він витяг з кишені свою пошарпану біблію і розгорнув її. Там були позначені місця, що віддавна хвилювали й надихали його. Але чи слова ті втратили свою силу, чи стомлені очі й зболіла душа не знаходили тепер у них розради? І Том, тяжко зітхнувши, поклав книжку ндзад до кишені. Із задуми його вивів хриплий регіт. Він звів очі й побачив Легрі, що стояв проти нього.
– Ну що, приятелю,– мовив Легрі,– я бачу, твоя віра не дуже тебе рятує? Я так і знав, що кінець кінцем утовкмачу це в твою дурну голову!
Цей грубий посміх дошкулив Томові дужче, ніж голод” холод і злидні. Та він промовчав.
– Ти йолоп! – вів далі Легрі.– Я купив тебе з добрими намірами. Ти міг би жити куди краще від Сембо чи Квімбо, не гнути горба, а замість того, щоб день через день бути битим, був би сам собі пан і бив інших, А вряди годи ще й зігрівався б доброю чарчиною. Тож подумай, чи не краще тобі схаменутися? Кидай но в огонь отой свій мотлох і приставай до моєї віри!
– Боронь мене боже! – палко озвався Том.
– Ти ж бачиш, твій бог і не думає тобі допомагати. Якби він був, то не віддав би тебе на поталу мені! Вся твоя релігія – паскудна брехня. Хто хто, а я це знаю. Отож держися краще мене, бо я щось таки важу й маю якусь владу!
– Ні” пане,– відказав Том.– Я держатимуся своєї віри. Хоч помагає мені бог, хоч ні, а я її нізащо не зречуся!
– Ну й дурень! – крикнув Легрі й презирливо плюнув на Тома, а тоді вдарив його ногою.– Постривай, я ще не так тебе скручу, а все одно приборкаю, ось побачиш!
І Легрі пішов геть.
Коли людині вже незмога терпіти страшний тягар, що гнітить її душу, вона останнім несамовитим зусиллям усього свого єства скидає з себе той тягар, і тоді безмірний розпач поступається місцем припливу радості та відваги. Так сталось і з Томом…
Зміна була така очевидна, що її помітили всі. До Тома враз повернулася колишня жвавість та бадьорість, і душу його огорнув тихий спокій, якого не могли похитнути знущання й приниження.
– Який це біс зайшов у Тома? – спитав Легрі у Сембо.– То був наче дохлий, а тепер он який жвавий став!
– Не знаю, пане. Може, збирається чкурнути?
– Хотів би я подивитися! – мовив Легрі, хижо вискаливши зуби.– А ти, Сембо?
– Аякже! Го го! – догідливо засміявся той чорний лакиза.– Ото була б сміхота! Побачити б, як він буде грузнути в болоті й дертися крізь хащі! А собаки за ним!.. Пригадую, я мало не луснув зо сміху, коли ми ловили Моллі. Думав уже, не встигну й відігнати собак, як вони її геть пошматують. На ній іще й .досі рубці видно!
– Та, мабуть, і до гробу залишаться,– мовив Легрі.– Але гляди мені, Сембо, добре пильнуй! Якщо цей клятий негр спробує тікати, хапай його за ноги!
– Хай пан за мене не турбується! – відказав Сембо.– Від мене далеко не втече! Го го го!…
Однієї ночі, коли всі в Томовій халупі вже поснули, він раптом прокинувся і побачив у прорізі між колодами, що правив за вікно, обличчя Кассі. Вона мовчки дала йому знак вийти надвір.
Том вийшов. Була друга година ночі. Тиху околицю осявав місяць. Його бліді промені впали на обличчя” Кассі, і Том помітив, що очі її дико блищать і в них немає звичайного застиглого розпачу.
– Іди сюди, Томе,– мовила вона, кладучи йому на зап’ясток свою маленьку руку й тягнучи його за собою з такою силою, наче та рука була сталева.– Іди сюди, я маю щось тобі сказати.
– Що таке, міс Кассі? – занепокоєно спитав Том.
– Томе, ти хочеш бути вільний?
– Дасть бог, колись я стану вільний, пані,– відказав Том.
– Та ні, ти можеш стати вільний сьогодні! – з несподіваним запалом мовила Кассі.– Ходім!
Том вагався.
– Ходім! – мовила вона знову.– Іди зі мною! Він спить… міцно спить. Я підсипала йому в горілку снотворного зілля. Шкода, що не мала більше, бо тоді обійшлася б без тебе. Ходімо ж! Задні двері незамкнені, там є сокира, я поклала… Його кімната теж відчинена, я покажу тобі дорогу. Я б і сама все зробила, та в мене руки надто слабкі… Ходімо ж!
– Нізащо в світі, пані! – рішуче відказав Том, спиняючись і намагаючись удержати її, хоч вона й поривалася вперед.
– Але ж подумай про всіх цих нещасних! – сказала Кассі.– Ми могли б визволити їх, податися десь на мочарі, знайти там сухе місце й жити собі. Я чула, що таке вже не раз було. Хоч би як жити, а все ж краще, ніж тут.
– Ні! – твердо сказав Том.– Ні! Зло ніколи не породить добра. Та я краще відрубаю собі руку!
– Тоді я с а м а,– шарпнулася Кассі.
– О міс Кассі! – вигукнув Том, швидко заступаючи їй дорогу.– Бога ради, не занапащайте своєї душі! Нічого, крім лиха, з цього не буде. Ми повинні терпіти й чекати свого часу.
– Чекати! – мовила Кассі.– А хіба я не чекала? Чекала; аж поки в мене геть зболіло серце й скаламутився розум! Скільки горя він мені заподіяв! А чи не точить він кров з тебе самого?.. Ні, всі ті загублені душі волають про помсту! Настала його черга, і я таки випущу з нього кров!
– Ні, ні, ні! – вигукнув Том, хапаючи її за руки, аж посудомлені з люті.– Ні, бідна заблудла душе, ти не вчиниш цього! Молися богові, щоб він дав тобі силу перемогти себе!..
– Чи не казала я тобі, що мене переслідують демони зла? Не можу я молитися, Томе! Хотіла б, та не можу. Відтоді як продали моїх дітей, я ніколи більше не молилася. Я не можу молитися, можу тільки ненавидіти й проклинати!..
Кассі замовкла. З її понурених очей падали великі, важкі сльози.
Том якусь хвилю мовчки дивився на неї, тоді нерішуче сказав:
– Міс Кассі… Якби вам утекти звідси… якби таке можливе… то я радив би вам з Емелін спробувати…Тільки, звісно, так, щоб не пролити крові.
– А ти не підеш з нами, Томе?
– Ні,– відказав Том.– Був час, коли і я пішов би, але тепер залишуся серед цих нещасних і нестиму свій хрест до кінця. Ви – інша річ, вам усе це над силу, тож тікайте, якщо є змога.
– Я не знаю, куди звідси можна втекти, крім домовини,– сказала Кассі.– Кожна тварина, кожен птах знаходить собі якийсь притулок, навіть змії та крокодили грають свої лігва, тільки для нас ніде нема місця. І в найтемніших болотяних хащах нас винюхають і знайдуть їхні собаки. Всі і все проти нас, навіть тварини. То куди ж нам тікати?
Том мовчав.
Кассі не раз уже годинами обмірковувала всілякі плани втечі й один по одному відкидала їх як безнадійні чи нездійсненні. Та в цю мить у голові її сяйнув новий задум, такий простий і певний, що в ній ураз прокинулась надія.
– Томе, я спробую! – раптом мовила вона.
– Помагай вам боже! – сказав Том.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXXIX
ХИТРОМУДРА ВИГАДКА
Горище в домі Легрі, як і більшість горищ по всіх домах, являло собою велику пустку, вкриту порохом, запнуту павутинням і завалену всіляким непотребом. Багата родина, що жила в цьому домі за кращих його днів, свого часу придбала чимало розкішних меблів; частину їх вона забрала з собою, деякі й дотепер стояли занедбані в спустілих покоях, а решту позносили на горище. Там таки лишилися й два величезні ящики, в яких привезли ті меблі. Крізь мутні, запорошені шибки маленького віконця ледь пробивалося тьмяне світло й лягало на стільці з високими спинками та припалі порохом столи, що знали колись іншу долю. Одне слово, то було темне, похмуре місце, що мимоволі навіювало думки про нечисту силу та привиди, а перекази, які ходили серед забобонних негрів, тільки додавали йому моторошної слави.
Років зо два тому там було замкнено на кілька тижнів одну негритянку, яка чимось не догодила Легрі. Що з нею сталося, сказати ми не можемо, та й самі негри про це лише догадувались, але відомо, що одного дня мертве тіло нещасної винесли з горища й поховали. Відтоді й пішли поголоски, що на старому горищі ніч у ніч лунають страшні прокльони, якесь гупання, тяжкий стогін і зойк. Ті балачки випадково почув Легрі й, посатанівши з люті, заприсягся, що перший ліпший, хто й далі патякатиме про горище, матиме добру нагоду побачити все те сам, бо він, Легрі, закує його в кайдани й посадить туди на цілий тиждень. Такої погрози було досить, щоб розмови припинилися, хоч віра у правдивість тієї історії, звісно, анітрохи не похитнулась.
З часом усі в домі стали уникати і східців, що вели на горище, і навіть того місця, звідки вони починалися. А оскільки кожен і досі боявся хоч словом прохопитися про горище, то вся та історія помалу відходила в непам’ять. І раптом Кассі спало на думку скористатися з марновірного перестраху Легрі, щоб визволитися самій і визволити свою товаришку по недолі.
Кімната Кассі містилася біля самих сходів на горище. І от одного дня, не спитавши Легрі, вона покликала кількох невільників і звеліла їм попереносити звідти меблі та всі її речі до іншої кімнати у протилежному кінці будинку. Коли Легрі повернувся з поїздки, носії з великим запалом бігали й метушилися, зчинивши в домі страшенний шум.
– Гей, Кассі! – гукнув Легрі.– Що це тут діється?
– Нічого. Просто я надумала переселитися в іншу кімнату,– похмуро озвалася Кассі.
– А це ж навіщо? – спитав Легрі.
– Так мені хочеться,– відказала Кассі.
– Хай тобі чорт! Навіщо?
– Щоб хоч іноді спокійно поспати.
– Поспати? А хто ж тобі не дає?
– Я б сказала, коли маєш охоту слухати,– сухо мовила Кассі.
– Кажи, паскудо! – звелів Легрі.
– Та пусте. Тобі воно, мабуть, не вадило б! Ото й тільки, що від півночі до ранку на горищі чути стогін і якісь люди там наче б’ються чи качаються долі.
– Люди на горищі? – спитав Легрі, силувано сміючись.– Хто ж вони такі, Кассі?
Кассі звела свої гострі чорні очі і втупила їх у Легрі з таким виразом, що його аж до самих кісток дійняло.
– Атож, Саймоне, хто вони такі? Я думала, т и мені скажеш. Чи, може, не знаєш?
Легрі вилаявся й заміривсь на неї гарапником, але вона ухилилася, шаснула в двері й, визирнувши звідти, сказала:
– Ось заночуй у тій кімнаті, то сам усе знатимеш. Спробуй! – І, хряпнувши дверима, замкнулася на ключ.
Легрі казився й лаявся, погрожував висадити двері, але, як видно, передумав і з неспокійною душею подався до вітальні. Кассі зрозуміла, що її стріла влучила в ціль, і відтоді вже не припиняла розпочатого натиску.
Вона знайшла в стіні горища кругле вічко й застромила в нього шийку від старої пляшки, так що від най: меншого подуву вітру звідти линули протяжні сумовиті звуки, схожі на тихе квиління, а коли вітер дужчав, те квиління переходило в справжній лемент, і марновірному вуху неважко було дочути в ньому жах та розпач.
Час від часу ті звуки чув хтось із невільників, і всі враз пригадали давній переказ про отой привид на горищі. Чіпкий забобонний жах охопив усіх в маєтку, і хоч ніхто не зважувався й натякнути на це при Легрі, але він теж несамохіть дихав тим жахом, яким просякло навіть навколишнє повітря.
Той вплив, який мала на нього Кассі, був досить ” дивний і незвичайний. Легрі був її повновладний господар, утисник та мучитель і добре знав, що вона проти нього цілком безпорадна. Однак і найзапекліший негідник, живучи поруч сильної вдачею жінки, мимоволі під
падає під її вплив. Коли Легрі купив її, вона була, як казала сама, добропристойна і делікатна, а він безжально розтоптав її душу своїм грубим чоботищем. Але з часом, коли повсякденне приниження та гіркий розпач загартували її лагідну жіночу душу й роздмухали в ній полум’я лютої ненависті, вона й сама забрала над ним якусь владу, так що Легрі, повсякчас утискаючи її, почував перед нею дедалі більший острах.
Особливо посилився цей вплив відтоді, як Кассі неначе потьмарило розум і в мові її частенько стало прохоплюватися щось таємниче, лиховісне й незбагненне.
Днів через два Легрі сидів у старій вітальні біля вогню, що кидав довкола мерехтливі зблиски. Був один з тих непогожих вітряних вечорів, коли старі занедбані будинки виповнюються безліччю химерних звуків. Деренчали шибки, хляпали віконниці, вітер бурхав, гоготів і стугонів у димарі, щоразу дмухаючи з каміна куривом та попелом, неначе там гарцювало хтозна яке збіговисько чортів. З годину чи дві Легрі перевіряв рахунки, тоді читав газети, а тим часом Кассі сиділа в кутку, похмуро дивлячись на вогонь. Нарешті Легрі відклав газету і, побачивши на столі пошарпану книжку, яку перед тим читала Кассі, взяв її до рук і почав гортати сторінки. То був дешевенький, грубо розмальований збірник оповідок про криваві злочини, про духів, привиди та інші надприродні явища, і все ж історії ті якимось чином захоплювали кожного, хто починав їх читати.
Легрі форкав, тьхукав, а проте читав далі, перегортаючи сторінку за сторінкою. Нарешті він вилаявся й пожбурив книжку на підлогу.
– Ти ж не віриш у привиди, правда, Кассі? – промовив він, ворушачи дрова в каміні.– Я думав, у тебе досить глузду, щоб не боятися якогось там гуку.
– То байдуже, чи я вірю, чи ні,– буркнула у відповідь Кассі.
– Колись, бувало, на морі мене теж пробували страхати такими брехнями,– сказав Легрі.– Та мене не обдуриш. Я не з тих, що дослухаються до всіляких нісенітниць, дзуськи!
Кассі пильно дивилася на нього із свого затемненого кутка. В очах її світився загадковий вогонь, що завжди сповнював душу Легрі тривогою.
– Увесь той гук зчиняють пацюки і вітер,– провадив Легрі.– Пацюки часом зіб’ють тобі такий шарварок, що ой ой ой! Я не раз чув, що вони виробляли в корабельному трюмі. А вітер… Та коли бурхає вітер, можна почути все, що хочеш, це вже як є!
Кассі знала, що Легрі боїться її незворушного погляду, отож і далі мовчала, втупившись у нього з тим самим дивним виразом.
– Ну ж бо, жінко, кажи! Чи ти не згодна зі мною? – вигукнув Легрі. ‘
– А що, хіба пацюки можуть спуститися сходами, перейти коридор і відчинити замкнені на ключ та ще й стільцем підперті двері? – сказала Кассі.– А тоді підступити до ліжка $ покласти на тебе руку? Отак…
Говорячи, Кассі пронизувала Легрі своїм палючим поглядом, а він дивився на неї, як заворожений. А коли вона торкнулась його своєю холодною, мов крижаною, рукою, він аж сахнувся і люто вилаявсь.
– Брешеш, паскудо! Не було такого!
– Атож, звісно, що не було. Хіба я казала, що було? – зневажливо посміхнулася Кассі.
– Але… ти… ти справді бачила? Ну що там, Кассі?.. Кажи!
– А ти сам піди й заночуй там, коли хочеш знати,– відказала Кассі.
– Він спускається з горища?
– Він? Хто? – запитала Кассі.
– Ну… те, про що ти казала.
– Я нічого тобі не казала,– похмуро відрубала Кассі. Легрі стривожено ходив по кімнаті.
– Ось я сам усе це з’ясую, сьогодні ж таки вночі. Візьму з собою пістолі…
– З’ясовуй,– мовила Кассі.– Переночуй у тій кімнаті. Хотіла б я на тебе подивитися! Стріляй із своїх пістолів, стріляй!
Легрі тупнув ногою і люто вилаявся.
– Не лайся,– сказала Кассі.– Може статися, що хтось тебе слухає. Стривай! Що це?
– Де? – аж здригнувся Легрі.
Старовинний годинник у кутку поволі вибив північ.
Легрі мовчки прикипів до місця, охоплений сліпим жахом. Кассі стояла, глузливо дивлячись на нього, і лічила удари.
– Дванадцять… Ну, тепер побачимо,– сказала вона і, відчинивши двері в передпокій, стала прислухатися.– Ану!.. Що там таке? – мовила раптом, піднявши палець.
– Та всього на всього вітер,– озвався Легрі.– Хіба не чуєш, як бурхає?
– Іди но сюди, Саймоне! – пошепки сказала Кассі, беручи його за руку й тягнучи до сходів.– А ти знаєш, що о т о таке? Слухай!
Повітря розітнув дикий зойк. Він долинув з горища. Ноги Легрі підітнулися, обличчя сполотніло з жаху.
– Чи не взяти тобі твої пістолі? – запитала Кассіз посміхом, від якого Легрі аж морозом пройняло.– Саме час усе з’ясувати, атож. Іди нагору –вони там.
– Не піду! – відказав Легрі й вилаявся.
– Чому ні? Ти ж знаєш, що ніяких привидів нема! Ходім!..– І Кассі легко побігла нагору крученими сходами” тоді, сміючись, озирнулася на нього.–Ходім, кажу!
– Ти таки справді нечиста сила! – сказав Легрі.– Вернися” відьмо!.. Чуєш, Кассі! Не ходи!
Але Кассі дико засміялась і побігла далі. Легрі почув, як вона відчиняє двері на горище. В ту ж мить сильний порив вітру” війнувши донизу, загасив свічку в його руці, і в темряві розлігся моторошний, нелюдський крик. Легрі здалося, що кричать йому просто у вухо.
Не тямлячи себе, він стрімголов кинувся до вітальні. За якусь хвилю туди вернулась і Кассі, бліда, спокійна й холодна” мов дух помсти. В очах її палав той самий страхітливий вогонь.
– Сподіваюся, тепер ти задоволений? – мовила вона.
– Будь ти проклята, Кассі! – вигукнув Легрі.
– За що?–спитала Кассі.– Адже я тільки піднялася нагору й зачинила двері. Як, по твоєму, Саймоне, що там діється на горищі?
– Це тебе не обходить! – гримнув Легрі.
– Он як? Ну що ж,– мовила Кассі,– так чи інакше, а я рада, що мені тепер не. треба ночувати “коло тих сходів.
Передбачаючи, що того вечора буде вітер, Кассі заздалегідь піднялася на горище й відчинила віконце. Тож не дивно, що, коли вона розчинила двері, війнув протяг і загасив свічку.
То була одна з хитрощів, якими Кассі й далі морочила Легрі, аж поки довела його до такого стану, що він краще встромив би голову в лев’ячу пащу, аніж поткнувся на горище. Тим часом ночами, коли всі в домі спали, вона потихеньку зносила туди харчі, а зібравши достатній запас, помалу перемістила на горище майже весь одяг, свій і Емелін. Нарешті все було готове, і вони чекали тільки слушної нагоди, щоб здійснити свій задум.
Підлестившись до Легрі й вибравши хвилину, коли той був у доброму гуморі, Кассі умовила його, щоб він узяв її з собою до сусіднього містечка, яке лежало на самому березі Червоної річки. Майже надлюдським зусиллям пам’яті вона закарбувала в голові кожний поворот дороги й у думці визначила час, потрібний на те, щоб пройти її пішки.
А тепер, коли настала година діяти, нашим читачам, напевне, буде цікаво заглянути за лаштунки й побачити все на власні очі.
Наближався вечір. Легрі вдома не було: він поїхав на сусідню ферму. Вже чимало днів Кассі, як ніколи, запобігала перед Легрі, не перечила йому ані словом, і, здавалося, вони чудово ладнали між собою. І ось ми бачимо її в “кімнаті Емелін, де вони обидві збирають речі й зв’язують їх у два невеличкі клунки.
– Гаразд, цього буде досить,– мовила Кассі.– А те пер надягай капор і ходім. Саме час.
– Ще видно, нас можуть побачити,– заперечила Емелін.
– А я того й хочу,– спокійно відказала Кассі.– Треба, щоб вони пустилися за нами в погоню, хіба ти не розумієш? Ось як усе має бути. Ми крадькома вислизнемо з задніх дверей і побіжимо повз селище. Сембо чи Квімбо напевне нас помітять. Вони кинуться за нами, а ми гайнем на мочарі. Тоді вони повернуться, бо їм треба буде зняти тривогу, зібрати людей, відв’язати собак і все таке. А поки БОНИ метушитимуться й заважатимуть один одному, як це завжди буває, ми з тобою перебіжимо до струмка, що тече за будинком, і вийдемо бродом аж проти задніх дверей. Це зіб’є собак зі сліду, бо у воді духу не залишається, ми собі шмигнем у задні двері та мерщій на горище. Я приготувала гарну постіль в одному з великих ящиків, бонам доведеться перебути там деякий час. Адже він усе переверне, аби тільки нас знайти, ось згадаєш моє слово! Позбирає наглядачів з інших плантацій і влаштує таку погоню, що аж небо зажевріє! Вони винюхають кожен куточок у тих мочарах, Він же любить вихвалятися, що від нього ще ніхто ніколи не втік. Отож нехай собі полює на здоров’я.
– Ой, як гарно ти все розміркувала, Кассі, – сказала Емелін.– Чи міг би хто ще таке придумати!
В очах Кассі не було ні вдоволення, ні захвату – тільки відчайдушна рішучість.
– Ходім! – мовила вона, беручи Емелін за руку.
Утікачки нечутно вислизнули з будинку і, скрадаючись у вечірньому присмерку, пішли повз селище. На небі сяяв сріблястий серпик місяця, не даючи нічній темряві зовсім оповити землю. Як і передбачала Кассі, щойно вони дісталися краю навколишніх мочарів, як почули голос, що гукав їм спинитись. Але то був не Сембо, а Легрі. Несамовито лаючись, він гнався за ними. Впізнавши голос, слабкіша духом Емелін враз затремтіла з жаху. Вона вчепилася Кассі за руку й пробелькотіла:
– Ой Кассі, я зараз зомлію!
– Якщо ти зомлієш, я уб’ю тебе! – промовила Кассі і, витягши невеличкий кинджал, блиснула ним перед очима дівчини.
Ця погроза справила належне враження. Емелін не зомліла, а разом з Кассі поринула в болотні хащі, такі буйні і темні, що Легрі не було чого й думати переслідувати їх там без допомоги.
– Ну що ж, гаразд! – люто вискалився він.– Вони самі залізли в пастку, ці бісові дурепи! Звідти нікуди не втечуть. Вони мені дорого за це заплатять!
Легрі попростував до селища. Невільники саме поверталися з поля.
– Гей, ви! Сембо! Квімбо! Гей, усі! – заволав він.–Дві жінки втекли на мочарі! Хто їх спіймає, матиме від мене п’ять доларів. Спустіть собак!.. Тигра, Відьму, всіх спустіть.
Ця звістка враз сполошила всю громаду. Чимало невільників вихопилось наперед, готові до послуг,– хто І сподіваючись на винагороду, а хто й просто з низької І догідливості, що є одним з найбільш згубних наслідків рабства. Зчинилася метушня та біганина. Одні хапали соснові гілляки й підпалювали їх як смолоскипи, інші відв’язували собак, чиє люте хрипке валування долучалося до загального шуму.
– Пане, а застрелити їх можна, якщо не зловимо? – спитав Сембо, якому Легрі наділив рушницю.
– Кассі можеш застрелити, коли хочеш. їй давно вже час забратися до свого родича сатани. А дівку не чіпай, – відказав Легрі.– Ну, хлопці покажіть, які ви молодці. І п’ять доларів тому, хто їх злапає, і по склянці горілки кожному Ь
Уся та ватага людей і собак, освітлена полум’ям смолоскипів, з диким галасом та гоготом посунула до мочарів. За ними, тримаючись трохи віддалік, слідкувала й хатня прислуга. Отож, коли Кассі з Емелін прослизнули назад до будинку, там не було й душі живої. У повітрі й досі лунали вигуки переслідувачів. З вікна вітальні Кассі й Екелін побачили ту юрбу із смолоскипами, що саме почала розходитися по краю мочарів.
– Дивись! – мовила Емелін, показуючи на неї Кассі.– Лови почалися! Поглянь, як мерехтять вогні! А собаки як валують! Чуєш? Коли б оце ми були там… жах навіть подумати!.. Ой, бога ради, сховаймося мерщій!
– Нема чого квапитись,– спокійно відказала Кассі.– Вони всі гайнули туди. То буде їм розвага на цілий вечір! Нагору ми ще встигнемо. А тим часом,– мовила вона, неквапливо витягаючи ключ із кишені куртки, яку Легрі поспіхом жбурнув додолу,– тим часом я візьму дещо нам на дорогу.
Вона відімкнула шухлядку, дістала звідти жмуток грошей і швидко полічила їх.
– Ой, не треба! – мовила Емелін.
– Не треба? – перепитала Кассі.– А це чому ж? Як, по твоєму, що краще – сконати з голоду на мочарах чи поїхати за ці гроші до вільних штатів? З грішми, дівчино, ніде не пропадеш.– І вона сховала увесь жмуток за пазуху.
– Але ж це крадіжка!–в розпачі прошепотіла Емелін.
– Крадіжка? – зневажливо засміялася Кассі.– Нехай спробує це сказати той, хто обкрадає людські душі й тіла! Та кожен папірець у цьому жмутку вкрадено! Вкрадено у нещасних голодних людей, які гнуть горба й конають з надсади, щоб він мав свій зиск! Нехай же він щось скаже про крадіжку. Ну, ходімо вже на горище. Я там запасла свічок і книжки взяла, щоб час гаяти. Можеш бути певна, туди нас шукати не полізуть. А якщо й полізуть, я вдам для них привида.
Піднявшись на горище, Емелін побачила, що величезний ящик, в якому колись привезли меблі, стоїть на боці, звернений отвором до стіни чи, точніш, до укосу покрівлі. Кассі засвітила маленьку лампу, і, пролізши
під укосом” вони опинилися в ящику. Там лежали два . невеликі матраци й кілька подушок. Поруч стояв менший ящик, напакований свічками, харчами та всіляким потрібним у дорозі одягом, що його Кассі позгортала у два навдивовижу малих клуночки.
– Ну от,– мовила Кассі, чіпляючи лампу на гачок, який забила в ящику ще заздалегідь,– оце й буде поки що наша домівка. Як тобі тут?
– А ти певна, що вони не шукатимуть на горищі?
– Хотіла б я побачити, як Саймон Легрі сюди полізе! – відказала Кассі.– Ні, він обминатиме горище десятою дорогою. А щодо слуг, то вони краще дадуть себе застрелити, ніж поткнуть сюди носа.
Трохи заспокоєна, Емелін відхилилася на подушку.
– А навіщо ти, Кассі, сказала, що уб’єш мене? – простодушно спитала вона.
– Щоб ти не зомліла,– відповіла Кассі.– І я таки домоглася свого. Затям собі, Емелін, щоб ти ніколи більш не збиралася зомліти! Нам це зовсім ні до чого. Якби я тебе не відвернула, ти була б тепер у руках того лиходія.
Емелін здригнулася.
Деякий час обидві мовчали. Кассі взялася читати якусь французьку книжку; Емелін, знеможена втомою, задрімала. Збудили її голосні вигуки, тупотіння кінських копит і гавкіт собак. Вона підхопилась і злякано скрикнула. І
– То ловці вернулися,– спокійно мовила Кассі.– Не бійся. Виглянь но в оце вічко. Бачиш, онде вони внизу. На сьогодні з Саймона досить. Поглянь, як забрьохався в болоті його кінь. Та й собаки ледве дихають. Атож, пане господарю, ви ще не раз отак попоганяєтесь! А дичина ваша зовсім не там!
– Ой, цить! – мовила Емелін.– А що, як вони тебе почують?
– Якщо й почують, то це їх ще дужче настрахає,– відказала Кассі.– Нам нема чого боятися. Хоч яку бучу ми зчинимо, це буде тільки нам на користь.
Нарешті будинок огорнула тиша. Проклинаючи свій лихий талан і присягаючись жорстоко помститися втікачкам, Легрі подався спати.
