Глава третя ПЕРЛИНА ВАРТІСТЮ В ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ
Настала ніч. Я ліг спати. Спав я кепсько. Акули увесь час мелькали у моїх сновидіннях, і я вважав дуже правильним і в той же час моторошним граматичне правило, що пояснює походження слова акула — requin від слова requiem — панахида.
Наступного дня о четвертій ранку мене розбудив матрос, приставлений до мене для послуг капітаном Немо. Я швидко встав, одягся і вийшов у салон.
Капітан Немо чекав мене там.
— Пане Аропаксе, — сказав він, — ви готові?
— Я готовий.
— Тож прошу йти за мною.
— А мої супутники, капітане?
— Вони вже попереджені і чекають нас.
— Ми одягнемо скафандри?
— Поки що ні. Я не хочу, щоб “Наутилус” підходив занадто близько до тутешніх берегів, адже ми ще досить далеко від Манарського мілководдя; але я наказав спорядити шлюпку, у якій ми і підпливемо до самої обмілини, а це значно скоротить нашу переправу. Водолазне спорядження вже перенесено в шлюпку, і ми одягнемо його перед самим зануренням у воду.
Капітан Немо підвів мене до центрального трапа, що вів на палубу. Нед і Коисель, обрадувані майбутньою “веселою прогулянкою”, вже очікували нас там. П’ять матросів з команди “Наути-луса” з веслами напоготові чекали в шлюпці, спущеній на воду.
Ще не розвидніло. Поодинокі зірки мерехтіли в просвітах густих хмар, що затягли небо. Я шукав очима землю, але міг розрізнити лише неясну смужку на обрії від південного заходу до північного заходу. “Наутилус”, що проминув за ніч західне узбережжя Цейлону, знаходився тепер біля входу в бухту, або, вірніше, у затоку, утворену берегами Цейлону й острова Мапар. Там, під темними водами, таїлися рифи — невичерпні перлові поля, що розстелялися майже на двадцять миль довкруж.
Капітан Немо, Копсель, Нед Ленд і я зайняли місця на кормі шлюпки. Один із матросів став до керма; четверо його товаришів узялися за весла; і ми відчалили.
Шлюпка тримала шлях на південь. Веслярі гребли неквапно. Я помітив, що помахи весел чергувалися з проміжками в десять секунд, як це практикується у військово-морському флоті. І в той час коли шлюпка йшла за інерцією, чутно було, як водяні бризки падали з весел на темпі води, утворюючи піну ніби з розплавленого свинцю. Легкі брижі з відкритого моря ледве погойдували шлюпку, і гребінці хвиль із плескотом розбивалися об її ніс.
Ми мовчали. Про що думав капітан Немо? Чи не те, що земля, до якої ми прагнули, була вже надто близька, хоча, на думку канадця, ми перебували занадто далеко від неї. Що стосується Конселя, то він був присутній тут просто з цікавості.
О пів на шосту, з першими проблисками зорі, позначилася більш чітко лінія гір на обрії. Низинний східний берег переходив поступово в гористі південні береги. Ми знаходилися тепер за п’ять миль від острова, і його узбережжя ще зливалося з лінією свинцевого моря. Море було пустельне. Ні шлюпки, ні водолазів. Тиша пустелі панувала в цих краях шукачів перлів. Капітан Немо був правий — ми прибули сюди завчасно.
О шостій ранку, раптово, як це буває у тропічних країнах, що не відають ні ранкової зорі, ні вечірніх присмерків, настав ясний день. Сонячні промені раптом прорвалися крізь завісу хмар, що купчилися на обрії, і денне світило залляло небокрай.
Тепер я чітко бачив землю і подекуди дерева на березі.
Шлюпка наближалася до острова Манар, берегова смуга якого заокруглювалася з південного боку. Капітан Немо піднявся з лави і став вдивлятися в морську далечінь.
За його знаком шлюпка стала на якір, але довелося спустити не більше одного метра якірного ланцюга, бо в цьому місці перлова обмілина лежала неглибоко під водою. Але в цей момент відплив підхопив шлюпку і відніс її у відкрите море, наскільки дозволяв якірний ланцюг.
— От ми і приїхали, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Ви бачите цю закриту бухту? Тут через місяць збереться безліч промислових суден, і тисячі відважних водолазів зануряться в ці води. Чудова бухта для такого промислу! Вона захищена горами від найсильніших вітрів, а море тут не буває занадто бурхливим — обставини, надзвичайно сприятливі для водолазів. Ну, а тепер давайте споряджатися в скафандри і гайда па прогулянку!
Я нічого не сказав у відповідь і, не зводячи очей з цих підступних вод, став за допомогою одного з матросів надягати важке водолазне спорядження. Капітан Немо й обоє моїх товаришів теж одягалися. Ніхто з команди “Наутилуса” не повинен був супроводжувати пас у цій незвичайній екскурсії.
Незабаром ми були запаковані по самісіньку шию в гумовий одяг, і на спину нам почепили резервуари зі стисненим повітрям. Що ж до апаратів Румкорфа, то їх не було. Перш ніж надягти па голову водолазний шолом, я нагадав про них капітану.
— Ці апарати нам пе потрібні, — відповів капітан. — Ми не станемо опускатися на велику глибину, а мілководдя достатньо освітлюється сонцем. На додачу було б нерозсудливо запалювати електричні ліхтарі в цих водах. Світло ліхтаря може привернути увагу небезпечних хижаків, що живуть у тутешніх морях.
У той час як капітан Немо вимовляв ці слова, я обернувся у бік Конселя і Неда Лепда. Але друзі уже встигли начепити на голову металеві шоломи і нічого не могли чути.
Мені залишалося лише задати капітану Немо останнє питання.
— А наша зброя? Наші рушниці?
— Рушниці? Навіщо вони нам? Адже ходять горці на ведмедя з кинджалом у руках! А хіба сталь не надійніша за свинець? От чудовий клинок, заткнете його за пояс — і в похід!
Я подивився на товаришів. Вони були озброєні, як і ми з капітаном, а Нед Ленд на додачу розмахував величезним остенем, Що його захопив із собою з борту “Наутилуса”. Мені залишалося тільки всунути голову у важку мідну кулю, і відразу наші резервуари зі стисненим повітрям були приведені в дію.
Хвилину потому матроси висадили нас одного за одним у воду, і вже на глибині не більше як півтора меТри ми намацали ногами піщане дно. Капітан Немо зробив знак рукою. Ми пішли за ним пологим спуском. Незабаром ми занурилися на чималу глибину.
Думки, що гнітили мене, раптом розсіялися. Я відчув дивний спокій. Легкість рухів додала мені впевненості, а небачене видовище полонило мою уяву.
Сонячні промені, проникаючи крізь прозорі води, досить яскраво висвітлювали дію. Видно було навіть пайдрібніші мушлі. Ще десять хвилин, і ми вже були на глибині п’яти метрів; дно ставало усе рівнішим.
З-під наших ніг, немов бекаси на болоті, спурхнула зграйка забавних риб з роду одноперих, що не мають іншого плавця, окрім хвостового. Я упізнав справжню яванську змію завдовжки дев’яносто сантиметрів, з черевцем білувато-сірого кольору, що її легко можна було б прийняти за морського вугра, якби не золотаві смужки по боках. З роду строматид, з їх характерним дуже сплющеним тілом, я примітив риб-парів яскравого забарвлення, зі спинним плавцем у виді серпа; риби ці їстівні й у висушеному й у маринованому вигляді є чудовим делікатесом, відомим під назвою kara-vade. І, нарешті, я побачив морських карасів — транкебарів, тіла яких покриті лускатим панциром з восьми поздовжніх смуг.
Тим часом сонце, що сходило, усе яскравіше і яскравіше висвітлювало морське дно. Характер ґрунту потроху змінювався. М’який піщаний ґрунт поступився місцем ніби подобі шосейної дороги з уламкових порід, покритої килимом з молюсків і зоофі-тів. З-поміж них я помітив устрицеподібиі мушлі, тонкостінні з ніжними замковими зубцями з пліоцену Червоного моря й Індійського океану, кулясті мушлі жовтогарячих луциік шилівок, перських багрянок, іцо постачали “Наутилус” чудовою фарбою, рогатих камеиок довжиною в п’ятнадцять сантиметрів, витягнутих нагору, наче руки, готові вас схопити, рогоподібних кубаревиків, поспіль покритих шипами, двостулкових скойок-ліигул, вуткоро-док, їстівних скойок, експортованих на ринки Індостану, поліпів, пелагій-панопір, злегка фосфоресціюючих, і, нарешті, чарівних віялоподібних очківниць — цих чудових опахал, що становлять одне із найрозкішніших створінь океанської фауни.
Серед цих “тварин-квітів”, під покровом гідроїдів, кишіли легіони членистоногих істот, переважно ракоподібних, із трикутним, злегка заокругленим панциром: “пальмові злодії” — особливість тутешніх узбереж, жахливі партепопи огидні з виду. Мені довелось кілька разів зустріти інше, не менш мерзенне створіння — це був гігантський краб, описаний Дарвіном. Природа наділила пальмового злодія інстинктом і такою властивістю, що він може харчуватися кокосовими горіхами; видершись па прибережні дерева, краби обривають кокоси; горіхи при падінні лускаються, і тварини розчавлюють їх своїми могутніми клішнями. Тут, у цих прозорих водах, краби пересувалися з дивовижною швидкістю, тим часом як морські черепахи, з тих, що водяться коло малабарських берегів, повільно плазували між скель.
Близько сьомої ранку ми, нарешті, дісталися перлової обмілини, де розмножуються мільйонами перлівниці. Ці дорогоцінні молюски прикріплюються до підводної скелі і буквально присмоктуються до неї за допомогою м’яза-бісуса коричневого кольору, втрачаючи тим самим можливість пересуватися. У цьому відношенні перлівниці поступаються звичайним устрицям, яким у дорослому віці природа не відмовила у здатності вільно рухатися.
Перлівниця мелеагрина, перламутрова устриця, становить скойку округлої форми, щільні стулки якої майже однакової величини, а зовнішня поверхня цілковито ребриста. Спіральні ребра деяких мушель посмуговані зеленуватими скупченнями водоростей, що розташовані променеподібно. Мушлі ці належать молодим устрицям. Скойки віком десять років і більше, зовнішня поверхня яких завдяки потовщеним стулкам покривається більш грубими концентричними краями майже чорного кольору, досягають у ширину п’ятнадцяти сантиметрів.
Капітан Немо показав мені це дивовижне скупчення скойок, і я зрозумів, що це джерело воістину невичерпне, адже творча сила природи все-таки перевищує руйнівні інстинкти людини. Нед Лепд, вірний своєму нахилу до руйнування, поспішив наповнити найкращими молюсками сітку, що висіла коло його пояса.
Але подовгу зупинятися ми не могли. Потрібно було йти слідом за капітаном, що, очевидно, вів нас знайомою йому дорогою. Дно помітно підвищувалося, і часом моя піднята рука виступала над поверхнею моря. І відразу під ногами зненацька виникла западина. Часто нам доводилося обходити високі пірамідальні стрімчаки. У мороці їхніх ущелин гніздилися величезні ракоподібні. Піднявшись па високих ланах, вони впивалися в нас поглядом своїх круглих очей, нагадуючи гармати з наведеними дулами, а під нашими ногами копошилися нереїди, гліцери, ариції та інші створіння, що витягували свої довгі вусики і щупальця.
Але ось перед нами виник великий грот, що утворився в мальовничій групі скель, покритих строкатим килимом підводної флори. Спочатку мені здалося, що в цій підводній печері панує глибокий морок. Сонячні промені немовби згасали коло самого входу до грота. То було примарне світло поглинутих водою сонячних променів.
Капітан Немо ввійшов у грот. Ми пішли за ним. Я незабаром освоївся з відносною темрявою печери. Я розрізнив купол склепіння, дуже вигадливо окресленого, що спирався на природні пілястри із широкою гранітною основою, які нагадували важкі колони тосканської архітектури. Навіщо знадобилося нашому незбагненному вожакові тягти нас за собою всередину цієї підземної печери невдовзі я зрозумів.
Спустившись досить крутим схилом, ми опинилися на дні якоїсь подоби круглого колодязя. Тут капітан Немо зупинився і вказав нам на предмет, якого я відразу не помітив.
Це була мушля незвичайної величини, гігантська тридакна діаметром у два метри і, отже, більша за ту, котра прикрашала салон “Наутилуса”. Чаша, що вмістила б у себе ціле озеро святої води!
Я підійшов ближче до цього чудесного молюска. Він прикріпився своїм бісусом до гранітної товщі і ріс пасамоті в спокійних водах грота. На мою думку, ця тридакна важила кілограмів триста. У такій устриці було, очевидно, не менше п’ятнадцяти кілограмів м’якоті. Потрібно мати шлунок Гаргантюа, щоб переварити дюжину подібних устриць!
Капітан Немо, вочевидь, знав про існування цієї двостулкової мушлі. Мабуть, він не вперше приходив у цей грот! І я уявив, що він привів нас сюди заради того лише, щоб показати нам цей курйоз природи. Але я помилився. У капітана Немо були для цього свої причини: він цікавився станом тридакни.
Обидві стулки молюска були відкриті. Капітан Немо, підійшовши до мушлі, уклав кинджал між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потім він підняв рукою бахромчастий край мантії.
Там, між листоподібними складками мантії, вільно спочивала перлина величиною з кокосовий горіх. Перлина бездоганної сферичної форми, найчистішої води, незрівнянного блиску! Коштовність надзвичайної вартості! У пориві недоречної цікавості я простягнув руку, щоб схопити цю перлину, сприйняти дотиком її, зважити! Але капітан, знаком зупинивши мене, швидким рухом вийняв кинджал з раковини, і стулки її миттєво зімкнулися.
І тут я зрозумів намір капітана Немо. Залишаючи перлину під мантією тридакни, він давав їй можливість поступово рости. З кожним роком виділення молюска додавали до неї нові концентричні шари. Один тільки капітан Немо знав грот, де “зріє” цей. чарівний плід; один він, так би мовити вирощував його, щоб, згодом перенести у свій чудовий музей. Могло бути і так, що, за прикладом китайців або індусів, він сам викликав розвиток цієї перлини шляхом внесення в мантію молюска стороннього твердого тіла — у вигляді намистинки або металевої кульки, — яке завдяки відкладенням перламутру поступово обростало перламутровим покривом. Як би то не було, але, порівнюючи цю перлину з тими, котрі мені доводилося бачити колись, і з тими, що зберігалися в колекції капітана Немо, я подумки оцінив її принаймні в десять мільйонів франків. Це був перл, вінець творіння природи, а не предмет розкоші! Та й яке жіноче вухо могло б витримати вагу такої перлини?
Огляд чудової тридакни було закінчено. Капітан Немо вийшов із грота, і наш похід у цих спокійних водах, ще не спінених шукачами перлів, відновився. Шлях до перлової обмілини пролягав угору.
Ми йшли нарізно, паче справдешні фланери; кожен із пас затримувався на місці або ухилявся вбік за бажанням. Я вже не страшився більше небезпек, так кумедно перебільшених грою моєї уяви. Підводна скеля помітно вела пас до поверхні моря. І, нарешті, на глибині одного метра під рівнем океану моя голова виступила з води. Коисель наздогнав мене і, наблизивши скло свого шолома до мого, передав мені очима дружній привіт. Але плоскогір’я простягалося усього лише на кілька метрів.
Незабаром ми знову занурилися у свою стихію. Невже я не вправі тепер називати водне середовище своєю стихією?
Через кілька хвилин капітан Немо раптом зупинився. Я думав, що він хоче повернутися назад. Але ні! Рухом руки він наказав нам сховатися в ущелині скелі. Потім він показав на якусь крапку У воді. Я став уважно вдивлятися.
У п’ятьох метрах від мене майнула і пірнула на дно якась тінь. Тривожна думка про акул пронеслася в моєму мозку. Але я помилився: цього разу ми мали справу не з морськими чудовиськами.
Це була людина, жива людина, індус, ловець перлів, бідолаха, Що з’явився, безсумнівно, збирати колосся раніше жнив. Я помітив дію його човна, що стояло на прив’язі в кількох футах над його головою. Він поринав і спливав безупинно. Опускаючись у воду, він тримав між ногами камінь, обточений у вигляді цукрової голови і прив’язаний мотузкою до корми човна, що допомагало йому швидше опускатися на дно. З цього складалося все його водолазне спорядження. На глибині приблизно п’яти метрів він випускав камінь, кидався на коліна і квапливо заповнював сітку, прив’язану до пояса, першими скойками, що трапляли під руку. Потім він спливав на поверхню, спорожняв сітку, знову брав камінь і знову починав ту ж операцію, що тривала секунд тридцять.
Водолаз не бачив нас. Ми сховалися за виступом скелі. Та й як міг цей бідолаха індус припустити, що люди, істоти, подібні до нього, знаходяться поруч із ним, під водою, спостерігаючи за кожним його рухом, не упускаючи жодного моменту його лову?
Багато разів він спливав і знову занурювався у воду. І кожного разу він приносив не більше десятка раковин, адже їх треба було відривати від ґрунту, до якого вони прикріпилися своїми міцними м’язовими нитями. А скільки скойок, заради яких він ризикував життям, були порожніми!
Я уважно стежив за ним. Він поринав і спливав на поверхню через певні проміжки часу, і протягом півгодини ніяка небезпека не загрожувала ловцю.
У мене почав уже пропадати інтерес до цієї його роботи, як раптом індус, що стояв на колінах, шарахнувся убік, підхопився на ноги і зробив спробу спливти на поверхню води.
Я зрозумів причину його переляку. Гігантська тінь пронеслася над нещасним водолазом. Це була величезна акула, вона наближалася до нього навперейми з палаючими очима, з роззявленою пащею!
Я завмер від жаху, не міг зробити ні найменшого руху.
Сильним ударом плавців зажерлива тварина ринулася до індуса; індус відскочив убік і уник зубів акули, але він не встиг ухилитися від удару її хвоста; удар прийшовся на груди і збив його з ніг.
Усе це сталося водномить. Акула спершу трохи зупинилася, а потім, перевернувшись на спину, знову ринулася на індуса, збираючись перегризти його навпіл; але тут я побачив, що капітан Немо, котрий стояв біля мене, вихопив з-за пояса кинджал і кинувся назустріч чудовиську, готуючись вступити з ним у єдиноборство.
Але в той момент, коли страшна тварина вже готова була вчепитися зубами в нещасного ловця, увагу її привернув повий супротивник. Перевернувшись на черево, хижак кинувся убік капітана Немо.
Я наче зараз бачу його. Відкинувшись трохи назад, він із дивовижною холоднокровністю очікував наближення страшної акули; і як тільки та накинулася на нього, капітан із ігеабиякою спритністю відскочив убік, ухилився від удару і відразу по самісіньке руків’я всадив їй у черево кинджал. Але не все ще було скінчено. Зав’язалася запекла боротьба.
Акула, образно кажучи, оскаженіла. Кров потоком лилася з її рани. Море забарвилося червінню, і крізь закривавлені води я вже не міг хоч що-небудь бачити.
Не міг хоч щось бачити до тієї хвилини, аж поки криваві хвилі не спливли і простір навколо нас не очистився.
Отут я побачив, що відважний капітан, вчепившись у плавець акули, запекло бореться з хижаком, наносячи йому в черево рану за раною. Але він був позбавлений можливості завдати рішучого удару, поцілити в самісіньке серце! Розтерзана акула вигиналася і збурювала хвостом воду навколо себе з такою силою, що я ледь тримався на ногах.
Я хотів було кинутися на допомогу капітану. Але, скований жахом, не міг зробити й кроку.
Я був абсолютно розгублений. Я бачив, що становище увесь час змінюється. Капітан упав, перекинутий вагою величезної туші. Пащека акули розчахнулася. І усе було б скінчене для капітана, якби Нед Ленд, швидкий, як блискавка, не підскочив до акули і не вразив чудовисько своєю страшною зброєю.
Води знову зачервонилися кров’ю акули. Забурунили хвилі під ударами хвоста розлюченої тварини. Нед Ленд не промахнувся. То була агонія чудовиська. Акула билася в передсмертних судомах, описуючи хвостом кола серед спінених вод. І сила хвилі була така, що збила Конселя з ніг.
Тим часом Нед Ленд допоміг капітану вивільнитися з-під тварини. Капітан не був поранений. Він устав, кинувся до індуса, перерізав мотузку, що зв’язувала його з каменем, і, обхопивши нещасного рукою, відштовхнувся від дна і сплив па поверхню океану. Ми спливли за ним услід і через кілька секунд опинилися біля човна ловця перлів.
Насамперед капітан Немо постарався привести бідолаху до тями. Я не був упевнений, чи удасться йому врятувати індуса. Правда, під водою він пробув короткий час. Але ударом хвоста акула могла його убити! На щастя, завдяки енергійним заходам капітана і Конселя, свідомість поступово поверталася до індуса. Він розплющив очі. Можна уявити собі, який був його подив, навіть переляк, коли він побачив чотири мідні голови, що схилилися над ним!
Але про що він міг подумати, коли капітан Немо, витягши з кишені мішечок з перлинами, поклав його йому в долоню. Бідолашний індус тремтячою рукою прийняв чудовий дар мешканця глибин… Переляканий погляд свідчив, що він не здогадувався, яким невідомим істотам зобов’язаний він і життям, і багатством.
За знаком капітана ми пішли назад до перлової обмілини і після півгодини ходьби знайомою дорогою опинилися біля шлюпки “Наутилуса”, що стояла на якорі.
Ми сіли в шлюпку і за допомогою матросів звільнилися від своїх важких металевих шоломів.
Перше слово капітана Немо було звернене до канадця.
— Дякую вам, містере Ленд! — сказав він.
— Не варто подяки, капітане, — відповідав Нед Лепд. — Я був у вас у боргу.
Легка посмішка з’явилася на вустах капітана, і цим усе скінчилося.
— До “Наутилуса”! — наказав він.
Шлюпка помчала хвилями. Кілька хвилин перегодом нам зустрівся труп акули, що сплив на поверхню.
По чорній облямівці плавців я упізнав страшну акулу-людоже-ра Індійського океану. Риба була більше двадцяти п’яти футів завдовжки; величезна паща займала одну третину тіла. Це була доросла акула, судячи із шести рядів її зубів, розташованих у верхній щелепі, у формі рівнобедреного трикутника.
Консель розглядав здохлу акулу з чисто науковим інтересом; і я упевнений, що він відніс її, і не без підстави, до підкласу елазмобранхітів, загону селахієвих або широкоротих.
У той час як я розглядав цю безживну тушу, близько дюжини ненажерливих акул такого ж виду спливло навколо шлюпки. Не звертаючи на нас ніякої уваги, вони накинулися на труп, вириваючи одна в одної шматки м’яса.
О пів на дев’яту ми зійшли на борт “Наутилуса”.
Думки мої поступово поверталися до нашої екскурсії на Ма-нарську обмілину. Я віддавав данину незрівнянній відвазі капітана Немо, у чому я мав нагоду пересвідчитися. І потім я зрозумів, що ця людина здатна пожертвувати собою заради порятунку представника людського суспільства, від якого він тікав у морські глибини! Що б не говорив про себе цей загадковий чоловік, усе-таки йому не вдалося убити в собі почуття жалю.
Я висловив йому це. Він відповів мені, помітно схвильований: — Але ж це був індус, пане професоре, представник пригнобленого народу, а я до останнього подиху буду захисником пригноблених!
Глава четверта ЧЕРВОНЕ МОРЕ
Удень 29 січня острів Цейлон сховався за обрієм. “Наутилус” зі швидкістю двадцяти миль па годину лавірував у лабіринті проток між Мальдівськими і Лаккадівськими островами. Ми обігнули острів Кит-тап, коралового походження, відкритий Васко да Гама в 1499 році, один з основних дев’ятнадцяти островів Лакка-дівського архіпелагу, що лежить між 10° і 14°30′ північної широти і 69° і 50°72′ східної довготи.
Ми пройшли, отже, з моменту виходу з Японського моря шістнадцять тисяч двісті двадцять миль, або сім тисяч п’ятсот льє.
Наступного дня, 30 січня, коли “Наутилус” сплив на поверхню океану, островів уже не було видно. Він тримав курс на північио-иівпічпо-захід, у напрямку Оманської затоки, що лежить між Аравією й Індійським півостровом і слугує входом до Перської затоки.
Очевидно, це була закрита затока, що не мала виходу в море. Куди ж вів нас капітан Немо? Я не міг цього сказати. Така відповідь не задовольнила канадця, що саме в цей день запитував мене, куди ж ми прямуємо.
— Ми прямуємо туди, містере Ленд, куди веде нас фантазія капітана.
-г— Фантазія капітана не може завести нас далеко, — відповів канадець. — Перська затока не має іншого виходу, і, якщо ми ввійдемо в нього, нам доведеться повертатися назад тим же шляхом.
— Ну, що ж! Значить, повернемося, містере Ленд. Якщо після Перської затоки “Наутилус” побажає відвідати Червоне море, то Баб-ель-Мандебська затока завжди до його послуг.
— Дозвольте, пане професоре, — заперечив Нед Ленд, — але Червоне море, як і Перська затока, не має іншого виходу! Суець-кий перешийок ще не проритий. Та й будь вій проритий, невже таке законспіроване судію, як наше, наважилося б увійти до каналу, перекритого шлюзами? Отже, Червоне море — не той шлях, що приведе пас у Європу.
— Але я й не говорив, що ми йдемо до Європи.
— То які ж ваші припущення?
— Я думаю, що, відвідавши води, які омивають береги Аравії і Єгипту, “Наутилуо повернеться в Індійський океан або через Мозамбікську протоку, або мимо Маскаренських островів і досягне мису Доброї Надії.
— Ну, а коли ми досягнемо мису Доброї Надії? — з особливою наполегливістю запитав канадець.
— Обігнувши мис Доброї Надії, ми вийдемо в Атлантичний океан. У цих водах ми ще не бували. Послухайте, друже Нед, невже вам набридло підводне плавання? Я ж буду докраю засмучений, якщо наша захоплююча подорож несподівано закінчиться. Не усякому випаде па долю така удача!
— Але не забувайте, пане Аропакс, — відповідав канадець, — що от уже три місяці ми живемо бранцями на борту “Наутилуса”!
— Я цього не відчуваю, Нед! Не хочу згадувати! На борту “Наутилуса” я не помічаю ні годин, ці днів!
— Але чим усе це скінчиться?
— Скінчиться коли треба буде! До речі, ми неспроможні прискорити кінець, і суперечки на цю тему марні. Якби ви, Неде, сказали мені: “Випала пагода втекти!” — я обговорив би з вами шанси щодо втечі. Але такої нагоди не випадає, і, кажучи відверто, я не думаю, щоб капітан Немо коли-небудь ризикнув увійти в європейські моря.
Що стосується Неда Ленда, він закінчив розмову у формі монологу: “Усе це добре і пречудово! Але, на мою думку, у неволі ніщо не радує серце!”
Протягом чотирьох днів, до 3 лютого, “Наутилус” плавав в Омаиській затоці з різною швидкістю і на різних глибина” Здавалося, він йшов навмання, ніби вагаючись у виборі шляху; але жодного разу за цей час ми не перетнули тропік Рака.
Виходячи з Оманської затоки, ми якийсь час спостерігали Маскат, головне місто протекторату Оман. Я був зачарований мальовничим розташуванням міста серед чорних скель, на тлі яких різко виділялися білі стіни будинків і фортець. Чітко вимальовувалися круглі куполи мечетей, витончені шпилі мінаретів, радувала око свіжа зелень набережних, що спускалися терасами до самого моря. Але це було лише скороминуще видіння, і незабаром “Наутилус” занурився в глибини цих похмурих вод.
Потім ми пройшли на відстані шести миль від аравійських берегів, мимо Хадрамауту, уздовж хвилястої низки прибережних гір з руїнами давніх храмів. Нарешті 5 лютого ми ввійшли в Аденську затоку, справжню воронку, вставлену в горлянку Баб-ель-Мапдебської протоки, через яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.
Шостого лютого “Наутилус” йшов поблизу міста Адена, розташованого на скелі, що далеко виступає в море, і з’єднаної з континентом вузьким перешийком, справжнім аравійським Гібралтаром. Захоплений англійцями в 1839 році, він перетворився в неприступну фортецю. Промайнули удалині восьмигранні мінарети цього міста, що, за свідченням історика Едрізі, був колись найжвавішим і найбагатшим торговельним пунктом на всьому узбережжі.
Я був упевнений, що капітан Немо, дійшовши до цих місць, поверне назад. Але, на мій подив, я помилився.
Наступного дня, 7 лютого, ми ввійшли в Баб-ель-Мандебську протоку, що по-арабськи означає: “Врата сліз”. При двадцятьох милях ширини ця протока в довжину має всього п’ятдесят два кілометри, і “Наутилус”, давши повний хід, за одну годину подолав цей простір. І мені не вдалося побачити навіть берегів острова Перим, захопленого англійцями з метою установити панування Адена над морем. Занадто багато англійських і французьких пароплавів, що з’єднують Суец із Бомбеєм, Калькутту з Мельбурном, острів Бурбон з островом Св. Маврикія, борознило води цієї вузької протоки, щоб “Наутилус” спробував спливти на поверхню. Тому ми розсудливо трималися під водою.
Нарешті, опівдні ми ввійшли у води Червоного моря. Червоне море! Уславлене озеро біблійних переказів! Ніколи не проливаються зливи над його водами! Жодна багатоводна ріка не поповнює його водойму! Щорічно випаровування його вод знижує на півтора метра рівень його поверхні! Дивна затока! Замкнута з усіх боків, подібно до озера, вона, може, зовсім би висохла. У цьому відношенні вона перебувала в гіршому становищі, ніж Каспійське і Мертве моря, рівень яких знижувався тільки доти, доки їхнє випаровування не врівноважиться масою води, що вливається в них.
Червоне море простягається на дві тисячі шістсот кілометрів у довжину при середній ширині в двісті сорок кілометрів. В часи Птолемеїв і римських імператорів воно було головною артерією світової торгівлі. Відкриття Суецького каналу поверне йому колишнє значення, що уже почасти відновлене з побудовою залізниць. Я не бажав дошукуватись причин, що спонукали капітана Немо ввійти в цю затоку. Але я прийняв без застережень можливість побувати в тутешніх водах. Ми йшли середнім ходом, то тримаючись на поверхні, то занурюючись у глибини, щоб уникнути зустрічі з яким-пебудь судном. І я міг спостерігати це цікаве море і на поверхні й у глибинах.
Восьмого лютого на світанку ми угледіли Мокку, місто, що становило купу руїн, які обрушуються при одному звукові гарматного пострілу. Серед руїн тут і там зеленіли фінікові пальми. Колись місто було великим торговим центром; там було шість ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортів, що оточували його кільцем у три кілометри.
“Наутилус” наблизився до африканських берегів, де є глибокі западини. Там, у глибинах кришталево чистих вод, ми милувалися крізь стекла вікон чарівними кущистими колоніями яскраво-червоних коралів, підводними скелями, вистеленими чудовим зеленим килимом водоростей. Незабутнє видовище! Які чарівні пейзажі становлять ці підводні рифи й острови вулканічного походження, що примикають до Лівійського узбережжя! Але у всій своїй красі підводна флора і фауна постала коло східних берегів, до яких “Наутилус” незабаром наблизився. То було коло берегів Тйхама, де ці зоофіти щедро й пишно розпускалися не тільки в морських глибинах, але і підіймалися у вигадливому сплетінні на десять сажнів поверх води. Надводні були більш мальовничими, але менш барвистими, аніж перші, свіжість яких підтримувалася живлющою вологою вод.
Скільки чудесних годин провів я, сидячи коло вікна в салоні! Скільки нових зразків підводної флори і фауни побачив я при світлі нашого прожектора! Тут були грибоподібні корали, актинії аспидного кольору, тубіпориді — восьмипромінпі корали, схожі на флейти, що очікували, здавалося, лише подуву Пана, незліченні глибоководні організми, характерні для тутешніх вод: мадрепо-рові корали — основні компоненти коралових рифів, що дають своєю пористою, ніздрюватою масою притулок найбагатшій фауні. Нарешті, тисячі різновидів звичайної морської губки, що не зустрічалася мені.
Клас губок, перший із групи поліпів, одержав свою назву від цікавого продукту, корисність якого безперечна. Губка аж ніяк не рослина, як думають ще деякі натуралісти, а найнижчий тип багатоклітинних тварин, що стоять на більш низькій сходинці розвитку, аніж навіть корали. Належність губок до тваринного світу не підлягає сумніву, і тому не можна погодитися з давніми, котрі вважали губку проміжною формою між тваринами і рослинами. Але я повинен зауважити, що натуралісти й дотепер не дійшли згоди щодо будови губок. На думку деяких, це ціла колонія мікроскопічних організмів. Інші ж, як-от Мільн Едвардс, вважають, що кожна губка — самостійна тварина.
Клас губок включає кілька сот видів, що водяться тільки в морях, за винятком сімейства прісноводних, або бодяг. Але найчастіше губки зустрічаються у водах Середземного моря, Грецького архіпелагу, коло берегів Сирії й у Червоному морі. Там переважно водяться найтонші туалетні губки, ціпа яких доходить до ста п’ятдесяти франків за штуку: золотава сирійська губка, тверда берберійська і т.д. Але оскільки я не міг вивчати цих зоофітів у межах Леванту, від якого нас відокремлював Суецький перешийок, доводилося обмежитися спогляданням їх у водах Червоного моря. Я покликав Конселя, і ми обоє дивилися у вікно, у той час як “Наутилус” повільно йшов на глибині восьми-дев’яти метрів під рівнем моря, повз мальовничі підводні стрімчаки східного берега. Тут росли губки усіх видів: губки гіллясті, листкуваті, кулясті, лапчасті. Воістину своєю формою вони виправдовували назви — кошички, чашечки, прядки, лосиний ріг, левина лапа, павичевий хвіст, рукавичка Нептуна, — якими обдарували їх ловці губок, більш поетично настроєні, аніж учені. Волокниста тканина губок, насичена студепистою речовиною, завдяки рухливим жгутикам клітин, що вистилають внутрішню порожнину, постійно омивається водою, що надходить через пори, і виходить назовні через вивідний отвір, так зване “устя”. Речовина губки розкладається після відмирання і, розкладаючись, виділяє аміак. Коли процес розпаду студенистої речовини завершується і всі живі тканини вигнивають і вимиваються водою, від тварини залишається тільки роговий кістяк, що поступово набуває золотаво-солом’яного кольору і м’якості, якою відзначається звичайна туалетна губка. Залежно від своєї пружності, водопроникності або міцності, губка застосовується для різних потреб.
Губки ліпилися по скелях, прикріплювалися до стулок молюсків, навіть до стебел гідроїдів. Вони гніздилися в ущелинах скель, стелилися унизу, повзли нагору, звисали, наче коралові поліпи. Я пояснив Конселю, що губки збирають двояким способом: драгами і вручну. Ручний спосіб вважається кращим, бо губки щільно приростають до твердого ґрунту і живуть на невеликих глибинах, доступних нирцю, що відриває їх обережно, без пошкодження тканини, що неминуче при збиранні драгою. Губка, добута вручну, високо цінується.
Серед зоофітів, які кишіли навколо заростей губок, більше всього було медуз надзвичайно витонченої форми; молюски були представлені різновидами кальмарів, які, за даними Д’орбіньї, ej типовими мешканцями Червоного моря; із плазунів тут водилися морські, так звані супові черепахи, що вважаються неабияким делікатесом.
Що стосується риб, вони щедро населяли тутешні води. Я назву риб, що найчастіше потрапляли в наші сіті: скати, зокрема лімми овальної форми і цегляного кольору, поцятковані нерівними блакитнуватими плямами, з подвійним голкоподібним шипом — хвостокол-арнак зі сріблястою спиною, шипуватий скат з колючим хвостом і інші величезні скати, широкі мантії яких завдовжки два метри маяли серед хвиль, аодони, зовсім позбавлені зубів, із хрящових риб, близькі до акул; кузовки-дромадери, у яких горб закінчується загнутим шипом довжиною в півтора фута, ошибиі, сравжні мурени зі сріблястим хвостовим плавцем, блакитнуватою спиною і коричневими грудними плавцями, облямованими сірим каитиком; фіатоли, види строматеїв, покреслені вузькими золотавими смужками і прикрашені трьома кольорами Франції; гораміси довжиною в сорок сантиметрів, чудові товстоголовки, примітні сьома поперечними смужками чудового чорного кольору, з плавцями блакитного і жовтого кольорів, із золотою і срібною лускою, цептроподи, султанки з жовтими плавцями і чубчиком, зелепочеревці, губані, спинороги, колбні і тисячі інших риб, що вже зустрічалися нам під час плавання.
Дев’ятого лютого “Наутилус” йшов найширшою частиною Червоного моря, між Суакіпом на західному березі і Кунфуда на східному, що знаходяться на відстані ста дев’яноста миль одне від одного.
Опівдні того ж дня після встановлення координатів капітан вийшов на палубу, де в той час був і я. Я вирішив скористатися з нагоди і вивідати в капітана Немо, хоча б приблизно, які його подальші наміри. Побачивши мене, він відразу ж підійшов до мене, люб’язно запропонував сигару і сказав:
— Ну, пане професоре, як вам сподобалося Червоне море? Чи вдалося вам спостерігати чудеса, сховані в його водах? Риб, зоо-. фітів, квітники з губок і коралові ліси?
— Ну, звичайно, капітане Немо! — відповів я. — І “Наутилус” чудово пристосований для подібних спостережень. Яке розумне судно!
— Так, пане, розумне судно! Відважне і невразливе! Воно не страшиться ні бур, що лютують у Червоному морі, ні його течій, ні його підводних рифів.
— Справді, — сказав я, — Червоне море вважається одним із найбільш небезпечних, і, якщо не помиляюся, у давні часи воно зажило поганої слави.
— Авжеж, пане Аронакс! Грецькі і латинські історики відгукуються про нього досить нешанобливо. Страбоп твердить, що під час пасатних вітрів і в період дощів воно особливо неприємне. Арабський історик Едрізі, описуючи Кользумську затоку, має на увазі під цією вигаданою назвою Червоне море. За його словами, безліч кораблів гинуло на його піщаних обмілинах і жоден капітан не наважувався плавати ним уночі. Він писав, що на Червоному морі бушують страшні урагани, воно поцятковане негостинними островами і “не представляє собою нічого гарного”. Ні на поверхні, ні в глибинах. Такої ж думки про Червоне море Арріап, Агатархіт і Артемідор, історики давньої Греції.
— Одразу видно, що ці історики не плавали на борту “Наути-луса”! — гаряче відгукнувся я.
— Само собою! — посміхаючись, сказав капітан. — Утім, в області суднобудування наші сучасники пішли недалеко від давніх. Кілька століть знадобилося, щоб відкрити механічну силу пари! Хто знає, чи з’явиться навіть через сто років другий “Наутилус”! Прогрес рухається надто повільно, пане Аронакс!
— Цілком правильно, — відповів я, — ваше судно випереджає свою епоху на ціле століття, якщо не на кілька століть! Як шкода, що таке відкриття помре разом з винахідником!
Капітан Немо нічого не відповів. Після кількох хвилин мовчанки він сказав:
— Ми говорили, здається, про те, якої невтішної думки були історики давнього світу про Червоне море?
— А ви вважаєте, що їхні побоювання були перебільшені? — запитав я.
— І так і ні, пане Аронакс, — відповів мені капітан, очевидно досконало вивчивши “своє Червоне море”. — Те, що не становить небезпеки для сучасного судна, добре оснащеного, солідно побудованого, вільного обирати той чи інший шлях завдяки паровим двигунам, було насичене усілякими небезпеками для суден давніх мореплавців. Треба уявити собі цих перших мореходців, що пускалися в плавання на вутлих дощаних барках, скріплених пальмовими вірьовками, проконопачених деревною смолою і змазаних жиром дельфіна! У них не було ніяких приладів для визначення курсу корабля, вони плавали з волі вітрів і течій малодо-сліджепих морських просторів! У цих умовах аварії корабля були, і не могли не бути звичайним явищем. Але в паші дні пароплави, що курсують між Суецьким перешийком і морями Південної півкулі, не мають причини побоюватися гнівливості Червоного моря, незважаючи па прикрі мусони. Капітани і пасажири не приносять уже перед відплиттям покутних жертв і після повернення, теж не обвішують себе гірляндами квітів, із золотими пов’язками на голові, щоб поспішити у храми дякувати богам за благополучне закінчення подорожі!
— Справді, — сказав я. — І мені здається, що паровий двигун убив почуття подяки в серцях моряків. Ви, очевидно, ґрунтовно вивчили це море, капітан! Чи не скажете ви, чому його називають Червоним?
— З цього приводу, пане Аронакс, існує багато різних тлумачень. Чи не хочете знати думку одного літописця чотирнадцятого століття?
— Прошу вас!
— Старий фантазер запевняє, що назву “Червоне” було дано морю після переходу ізраїльтян, що коли переслідувач-фараон загинув у його водах, що зімкнулися за пророкування Мойсея.
На знак, що чудо спричинилось,
В багрець все море забарвилось,
І нині чудо поминають,
Й Червоним море називають.
— Тлумачення поета! — відповів я. — Але в даному разі, капітане Немо, на слова поетів я не покладаюся.
— Бачите, пане Аронакс, на мою думку, назва “Червоне море” є перекладом єврейського слова “Edom”. І давні дали таке найменування цьому морю завдяки особливій барві його вод.
— Одначе я не бачу якої-небудь особливої барви, — сказав я. — Води, як і у всіх морях, прозорі і не мають червонуватого відтінку.
— Цілком правильно! Але, ввійшовши в глибину затоки, ви помітите одне дивне явище. Якось мені випало бачити в бухті Тор, як вода стала такою червоною, наче переді мною було озеро крові.
— Чим же пояснюється таке явище? Присутністю мікроскопічних барвних водоростей?
— Саме так! Це результат виділень мікроскопічних рослин, відомих під назвою триходесмій. Щоб заповнити простір в один квадратний міліметр, потрібно буде сорок тисяч таких організмів. Вам теж, можливо, випаде нагода спостерігати це явище, коли ми ввійдемо в бухту Тор.
— Отже, капітане Немо, ви не вперше плаваєте Червоним морем на борту “Наутилуса”?
— Не вперше, пане!
— Ви згадали про перехід ізраїльтян через Червоне море і про катастрофу, що спостигла єгиптян. Дозвольте вас запитати, капітане, ви не поцікавилися дослідити під водами місце цієї видатної історичної події?
— Ні, пане професоре, і з цілком зрозумілої причини.
— А саме?
— Те місце, де Мойсей буцімто пройшов зі своїм народом, так обміліло, що верблюди проходять по ньому, ледь замочивши ноги. Ви розумієте, що для мого “Наутилуса” тут занадто мілководно.
— А де це місце? — запитав я.
— Воно знаходиться трохи вище Суеца, у рукаві, що у ті часи, коли Червоне море простягалося до Гірких Озер, було просто глибоким лиманом. Була то легенда чи дійсна подія, але, за переказом, саме тут пройшли ізраїльтяни, прямуючи в Обітовану землю, і військо фараона загинуло на цьому самому місці. Я думаю, що при археологічних розкопках знайшлося б безліч єгипетської зброї та іншого спорядження.
— Сподіваюся, що археологи рано чи пізно почнуть такі розкопки. Дайте тільки відкрити Суецький канал, і ви побачите, скільки тут понабудовують міст! Ну, а для такого судна, як “Наутилус”, такий канал зовсім непотрібний!
— Безумовно! — сказав капітан Немо. — Але канал корисний для усього світу. Давні добре розуміли, як важливо для торговельних зносин установити сполучення між Червоним і Середземним морями. Але вони не здогадалися прорити Суецький перешийок, а обрали більш довгий шлях, з’єднавши Ніл із Червоним морем. Досить імовірно, що роботи з прориття каналу почалися, якщо вірити переказам, при фараоні Сезострісі. Але точно відомо, що вже в шістсот п’ятнадцятому році до нашої ери фараон Нехо (Necos) почав роботи із спорудження каналу, який мав нести води Нілу в Червоне море через ту частину єгипетської низовини, що звернена до Аравії. При спорудженні каналу виходили з того розрахунку, що судна могли б пройти від Нілу до Червоного моря за чотири дні, а ширина його була б така, що дві триреми могли б поруч плисти по ньому. Будівництво каналу продовжувалося при Дарії, синові Гістаспа, і закінчилося, треба думати, при Птолемеї Другому. Страбон бачив судна, що проходили каналом; але недостатня глибина каналу, починаючи від Бубаста і аж до самого Червоного моря, обмежувала термін навігації весняними місяцями, пов’язаними із розлиттям Нілу. Канал слугував торговельною артерією до століття Антонінів. Потім канал занепав, обмілів і став несудохідним. За велінням халіфа Омара він був поновлений; і, нарешті, у сімсот шістдесят першому або в сімсот шістдесят другому році був остаточно засипаний халіфом Аль-Манзором з метою зашкодити підвозу продовольства для військ повсталого проти нього Мохаммеда-бен-Абдуллаха. Генерал Бонапарт під час свого єгипетського походу натрапив на сліди цього каналу в пустелі біля Суеца і, захоплений припливом, ледь не загинув тут, у кількох годинах шляху до Гаджерота! І на тому ж самому місці, де Мойсей розкинувся табором три тисячі триста років тому!
— Ну, що ж, капітане! Те, що не вдалося зробити давнім, а саме: з’єднати між собою два моря і тим самим скоротити на дев’ять тисяч кілометрів шлях з Кадіксу в Індію, зробить Лессепс. Може, він оберне африканський материк на величезний острів!
— Так, пане Аронаксе, ви маєте право пишатися своїм співвітчизником! Ця людина робить честь нації, і навіть більшою мірою, аніж найуславлеиіші капітани! Він почав, як і багато хто, із турбот і невдач, але усе-таки восторжествував, бо у нього геніальна воля! Сумно думати, що витвір, який міг бути міжнародним надбанням і гордістю цілої держави, створено енергією однієї людини! Честь і слава Лессепсу!
— Честь і слава великому громадянину! — сказав я, здивований пишномовністю тону капітана Немо.
— На жаль, — продовжував капітан, — я не можу показати вам Суецький канал, але післязавтра, коли ми ввійдемо в Середземне море, ви побачите довгу лінію дамб коло Порт-Саїда.
— У Середземне море? — закричав я.
— Так, пане професоре! Вас це дивує?
— Мене дивує, що ми через день будемо там!
— Ах, он воно що!
— Так, капітане, я здивований! Хоча, плаваючи на борту “На-утилуса”, час би вже й перестати дивуватися чому б то не було!
— Але все-таки, що саме вас так здивувало?
— Яку ж швидкість повинен розвинути “Наутилус”, щоб за один день перенести нас у Середземне море, обійшовши африканський материк і обігнувши мис Доброї Надії!
— Хто вам сказав, пане професоре, що ми обійдемо Африку і станемо огинати мис Доброї Надії?
— Стривайте, якщо “Наутилус” ие просуватиметься сушею і не полетить у повітрі над Суецьким перешийком…
— Або під ним, пане Аронаксе!
— Під перешийком?
— Атож, — спокійно відповів капітан Немо. — Природа давно вже спорудила під цією смужкою землі те, що люди споруджують тепер на її поверхні.
— Як! Невже є підземний перехід?
— Так, підземний перехід, названий мною Аравійським тунелем. Він починається під Суецом і доходить по Пелузіума.
— Але ж Суецький перешийок утворився з наносних пісків?
— До певної міри! Але на глибині п’ятдесятьох метрів уже починається непорушний гранітний пласт.
— І ви випадково знайшли підземний перехід? — запитав я, усе більше і більше дивуючись.
— І випадково й обдумано, пане професоре! І допоміг тут не стільки випадок, скільки допитливість розуму.
— Слухаю вас, капітане, і не вірю своїм вухам.
— Ах, пане! Aures habent et non audient(1) — це характерно для всіх часів. Підземний перехід не тільки існує, але і слугує водним шляхом! Неодноразово я користувався ним. Інакше я не наважився б оце ввійти в замкнуте Червоне море.
(1) Мають вуха — і не чують (лат.).
— Може, я буду нескромний, запитавши вас, як ви знайшли цей тунель?
— Пане, — відповів капітан Немо, — які таємниці можуть бути між людьми, пов’язаними назавжди!
Я зробив вигляд, що не зрозумів натяку, і очікував, що скаже капітан Немо.
— Пане професоре, — почав він, — допитливість натураліста навела мене на думку, що під Суецьким перешийком має існувати прохід, нікому не відомий. Я помітив, що в Червоному морі й у Середземному зустрічаються зовсім однакові види риб, як-от: ошибень, губань райдужний, довгопер. Установивши цей факт, я —задав собі питання, чи немає сполучення між цими морями? Коли
б воно існувало, то через більш високий рівень води в Червоному морі підземна течія неодмінно повинна була брати свої витоки звідти, а не із Середземного моря. Щоб перевірити себе, я виловив у великій кількості різних риб у водах поблизу Суеца. Я начепив кожній рибці по мідному кільцю па хвіст і пустив їх у воду. Через кілька місяців коло берегів Сирії в сіті потрапили риби з моїми пізнавальними кільцями. Підземне сполучення між двома морями було підтверджено. Я пустився па пошуки проходу, відшукав його, ризикнув ввести туди своє судію. І через короткий час ви, пане професоре, переправитеся через мій Аравійський тунель(1)!
(1) Існування підземного проходу між Середземним і Червоним морями — фантастичний вимисел. (Прим, ред.)
Глава п’ята АРАВІЙСЬКИЙ ТУНЕЛЬ
У той же день я передав Коиселю і Неду Ленду ту частину нашої бесіди з капітаном Немо, що повинна була їх цікавити. Коли я сказав, що через два дні ми будемо у водах Середземного моря, Консель заляскав у долоні, а канадець знизав плечима.
— Підводний тунель! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Чи чувано це?
— Друже Нед, — відповідав Консель, — а ви коли-небудь чули про “Наутилус”? Ні! Одначе він існує. Отже, не знизуйте плечима і не відкидайте існування речей під приводом, що ви про них не чули.
— Поживемо-побачимо! — заперечив Нед Ленд, похитавши головою. — Утім, якщо прохід, про який тлумачить капітан, і справді існує то хвала небу, якщо капітану вдасться переправити пас у Середземне море!
У той же вечір, під 21’30’ північної широти, “Наутилус”, спливши на поверхню моря, йшов повз аравійські береги. Удалині вид-нілося місто Джидда, важливий торговельний пункт таких країн, як Єгипет, Сирія, Туреччина й Індія. Я досить чітко вирізняв обриси будинків, кораблі, пришвартовані уздовж набережних, і ті, котрі через свою водотоннажність змушені були кинути якір на рейді. Сонце, що хилилося до заходу, кидало останні промені на міські будинки, що сліпили своєю білизною. За містом виднілися дерев’яні або очеретяні хатинки бедуїнів, що ведуть осілий спосіб життя. Незабаром вечірні тіні огорнули місто, і “Наутилус” швидко став занурюватися в злегка фосфоресціюючі води.
Наступного дня, 10 лютого, показалися зустрічні судна. “Наутилус” знову пішов під воду. Але опівдні, до моменту визначення координат, море було пустельне, і судно знову спливло на рівень своєї ватерлінії.
Я вийшов на палубу разом з Недом і Конселем. На сході, в імлистому тумані, ледь вимальовувалася лінія берега.
Обіпершись об дно шлюпки, ми розмовляли на різні теми, аж раптом Нед Леид, указуючи рукою на якусь крапку в морі, сказав:
— Ви нічого не бачите, пане професоре?
— Нічогісіиьки, Неде! — відповів я. — Але ви ж знаєте, я не визначаюся пильністю очей.
— Дивіться гарненько он туди, — сказав Нед. — Он там, перед нами, по штирборту, майже урівень із прожектором! Невже не бачите?
— Справді, — сказав я, пильно вдивившись, — на воді начебто рухається якесь темпе довге тіло.
— Другий “Наутилус”! — сказав Консель.
— Ну, ні! — заперечив канадець. — Якщо не помиляюся, це якась морська тварина.
— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.
— Так, друже мій, — відповідав я. — Кити тут зрідка трапляються.
— Тільки це не кит, — помітив Нед Ленд, що не зводив очей з темної маси. — Кити — мої старі знайомі, я упізнаю їх оддалік!
— Запасемося терпінням, — сказав Коисель. — “Наутилус” йде в той бік, і ми незабаром довідаємося, що це за штука!
Дійсно, ми незабаром були на відстані однієї милі від предмета, що заінтригував нас. Темна брила нагадувала вершину підводної скелі, що виступила з вод у відкритому морі! Але все-таки що це таке? Я не міг ще цього визначити.
— Ба! Та воно пливе! Поринає! — вигукнув Нед Ленд. — Тисяча чортів! Що це за тварина? Хвіст у нього не роздвоєний, як у китів або кашалотів, а плавці схожі на обрубки кінцівок.
— Але в такому разі… — почав було я.
— Тьху ти! — заволав канадець. — Воно перевертається на спину. Ба! Та у нього соски на грудях!
— Е-е! Так це ж сирена! — кричить Консель. — Справжня сирена! Щоб не образити пана професора…
“Сирена”! Слово це навело мене на правильний шлях. Я зрозумів, що ми зустріли тварину з загону сиренових, котрих легенда перетворила на фантастичну морську істоту — напівжінку, напіврибу.
— Ні, — сказав я Конселю, — це не сирена, а інша цікава тварина, що ще зрідка потрапляється в Червоному морі. Це дюгонь.
— Із загону сиренових, класу ссавців, вищого класу хребетних тварин, — відрапортував Консель.
Пояснення Конселя не викликало заперечень. Одначе Нед Ленд був напоготові. У нього очі розгорілися, побачивши тварину. Рука канадця готувалася метнути гарпун. Коротше кажучи, наш гарпунер вичікував моменту кинутися в море й позмагатися з твариною в його рідній стихії!
— О, — сказав він голосом, що тремтів від хвилювання, — мені ще не доводилося бити “таких”!
Уся людина позначилася в цьому слові.
У цю хвилину капітан Немо показався на палубі. Він відразу ж помітив дюгоня, зрозумів хвилювання канадця і звернувся прямо до нього:
— Коли б при вас був гарпун, він пік би вам руку, чи не так?
— Справді, пане!
— І ви не відмовилися б повернутися на якийсь час до своєї професії китолова і внести це китоподібне в перелік ваших трофеїв?
— Не відмовився б!
— Ну, що ж, спробуйте щастя!
— Дякую вам, пане! — відповів Нед Ленд, блиснувши очима.
— Тільки дивіться, — продовжував капітан, — не промахніться! Це у ваших інтересах.
— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — запитав я, не звертаючи уваги на канадця, що виразно знизав плечима.
— У деяких випадках, — відповідав капітан. — Буває, що тварина кидається на китоловів і перекидає їхнє суденце. Але хіба містер Леид боятиметься дюгоня? У нього пильне око і тверда рука. Я особливо рекомендував би йому не упускати дюгоня, бо його м’ясо вважається тонким наїдком, а містер Леид не проти поласувати.
— А-а! — сказав канадець, — так воно ще дозволяє собі розкіш мати смачне м’ясо?
— Так, містере Ленд! М’ясо дюгоня не відрізниш від яловичого, і воно надзвичайно цінується. У Меланезії його подають тільки до столу правителів. Але за цією чудовою твариною полюють так по-хижацькому, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається усе рідше і рідше.
— А що коли раптом цей дюгонь останній — у своєму роді? — серйозно запитав Консель. — Чи не слід його поберегти в інтересах науки?
— Усе може бути, — відповідав канадець, — але в інтересах кулінарії випливає його вполювати.
— Отже, за справу, містере Ленде! — сказав капітан Немо. Тим часом сім чоловік із команди “Наутилуса”, як завжди
безмовних і незворушних, зійшли па палубу. Один з них тримав у руці гарпун, прив’язаний до мотузки, схожий на ті, якими користуються китобої. Шлюпку вийняли з гнізда, спустили на воду. Шестеро веслярів сіли за весла, сьомий став за кермо. Нед, Консель і я помістилися на кормі.
— А ви, капітане? — запитав я.
— Я не поїду, пане. Бажаю щасливого полювання! Шлюпка відчалила. Веслярі дружно взялися за весла, і ми
помчали назустріч дюгоню, що плавав за дві милі від “Наутилуса”.
Наблизившись до дюгоня на кілька кабельтових, шлюпка пішла повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Лепд із гарпуном у руці став на носі. Як відомо, до китобійного гарпуна прив’язуються довжезні вірьовки, що легко розмотуються, коли поранена тварина пірне у воду. Але тут мотузка була не довше десяти махових сажнів, і другий кінець її був прив’язаний до порожнього барила, що мав указувати, у якому місці під водою знаходиться дюгонь.
Я підвівся й уважно розглядав супротивника нашого канадця. Дюгонь, або, як його називають, індійський морж, має велику подібність із ламантином. Його довгасте тіло закінчується довгим хвостом, а бічні плавці справжніми пальцями. Уся відмінність від ламантина полягала в тому, що його верхня щелепа мала двоє довгих і гострих зубів, що стирчали по обидва боки іклами.
Дюгонь, за яким Нед Ленд полював, був колосальних розмірів — не менше семи метрів у довжину. Тварина не рухалася з місця. Здавалося, дюгонь заснув на поверхні води.
Шлюпка безшумно підійшла сажнів на три до тварини. Я підхопився на ноги. Нед Ленд, відкинувшись трохи назад і занісши руку, метнув гарпун.
Почувся свист, і дюгонь зник під водою. Очевидно, удар гарпуна, пущеного з великою силою, прийшовся по воді.
— Тисяча чортів! — закричав розлючено канадець. — Я промахнувся!
— Стривайте, — сказав я, — тварина поранена, он сліди крові на воді! Але вона потягнула із собою і ваше знаряддя.
— Гарпун! Мій гарпун! — волав Нед Ленд.
Матроси знову змахнули веслами, і кермовий повів шлюпку в напрямку барила, що мирно погойдувалося на хвилях. Виловивши гарпун, ми стали вистежувати тварину.
Дюгонь спливав час від часу на поверхню моря, щоб подихати. Поранення, очевидно, не знесилило тварину, бо пливла вона з дивовижною швидкістю. Шлюпка, при змахах весел у сильних руках, мчала слідами тварини. Подеколи ми майже наганяли його, і канадець уже заносив свій гарпун, але дюгонь кожного разу ішов під воду — недосяжний для гарпунника.
Можна собі уявити, як скаженів і бушував нетерплячий Нед Ленд! Він проклинав нещасну тварину найдобірнішою лайкою, яка тільки існує в англійській мові. А я був розізлений, що дюгонь руйнує всі наші хитромудрі плани.
Ми вистежували дюгоня вже упродовж години, і я починав схилятися до думки, що тварина невловна, аж раптом бідолаха надумав помститися своїм переслідувачам. Тварина обернулася в наш бік і ринулася прямо на шлюпку.
Маневр тварини не вислизнув від уваги канадця.
— Увага! — гукнув він.
Кермовий вимовив кілька слів на своєму загадковому наріччі, очевидно наказуючи матросам бути насторожі.
Дюгонь, підпливши футів на двадцять від шлюпки, утяг повітря своїми широкими ніздрями, що знаходилися не в нижній, а у верхній частині рила. Передихнувши, він знову кинувся до шлюпки.
Ми не встигли вивернутися від удару, шлюпка нахилилася і зачерпнула чимало води, аж її довелося вичерпувати. Але завдяки спритності кермового удар припав навскоси, а не в лоб, і ми не перекинулися. Нед Ленд, піднявшись на форштевень, добивав ударами гарпуна гігантську тварину, що, встромивши ікла в планшир(1), піднімала шлюпку над водою, як лев піднімає в повітря ягня.
(1) Планшир — захисний обвід із дерев’яних або сталевих полиць на краях палуби судна.
Ми падали один на одного. Не знаю, чим скінчилась би ця затія, якби розлютований канадець не завдав, нарешті, тварині удару в самісіньке серце.
Почувся скрегіт зубів об залізну обшивку шлюпки, і дюгонь сховався під водою, прихопивши за собою наш гарпун! Але незабаром барило спливло на поверхню води, а через короткий час показалася туша тварини, перекинута голічерева. Ми зачепили багром тушу дюгоня, узяли її на буксир і попрямували до” “Наутилуса”.
Довелося пустити в хід найміциіші талі, щоб підняти дюгоня па палубу судна. Туша тварини важила п’ять тисяч кілограмів. Обробка туші провадилася під неухильним спостереженням канадця, що вникав в усі подробиці цієї операції. У той же день стюард подав мені до столу страву, майстерно приготовлену з м’якоті дюгоня судновим кухарем. М’ясо дюгоня видалося мені смачнішим за телятину і, мабуть, не поступалося яловичому.
Наступного дня, 11 лютого, комора “Наутилуса” збагатилася ще однією чудовою дичиною. Зграя морських ластівок опустилася на палубу “Наутилуса”.
Це були нільські крячки, або чеграва, вид sterna nilotca. Вони водяться тільки в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі цяточки навколо очей, спинка, крильця і хвіст сіруваті, черевце і горло білі, лапки червоні. Ми ще піймали кілька дюжин нільських качок. Нільські крячки — надзвичайно смачний птах. Шия в них і верхня частина голови біла з чорними цятками.
“Наутилус” йшов середнім ходом. Він, так би мовити, прогулювався! Я помітив, що в міру наближення до Суеца вода в Червоному морі ставала менш солоною.
Близько п’ятої вечора ми угледіли на півночі мис Рас-Мухам-мед. Мис цей утворює край Кам’янистої Аравії, що лежить між затокою Суеца і затокою Акаби.
“Наутилус” через протоку Губаль ввійшов у Суецьку затоку. Я добре бачив високу вершину мису Рас-Мухаммед, що панує над двома затоками. То була гора Ореб, біблійний Сипай, на вершині якого Мойсей зустрівся віч-на-віч із Богом.
О шостій годині “Наутилус”, то занурюючись, то спливаючи на поверхню, пройшов коло міста Тор, що лежить у глибині бухти, води якої, як уже спостерігав капітан Немо, мали червонуватий відтінок. Настала ніч. Глибока тиша порушувалася лише лементом пелікана або якогось іншого нічного птаха, шумом прибою, що розбивався об прибережні скелі, або віддаленими гудками пароплавів, котрі тривожили води затоки невгамовним ляскотом лопатей свого гвинта.
Від восьмої до дев’ятої години “Наутилус” йшов у кількох метрах під водою. За моїми розрахунками, ми знаходилися неподалік Суецького перешийка. Крізь вікна салону я бачив підґрунтя прибережних скель, яскраво освітлених пашим прожектором. Мені здавалося, що протока поступово звужується.
О чверть на десяту судію спливло на поверхню. Я поспішив па палубу. Я згоряв від нетерпіння ввійти скоріше в тунель капітана Немо. Мені не сиділося на місці, і я жадібно вдихав свіже нічне повітря.
Незабаром на відстані милі від нас блиснув вогник, ослаблений нічним туманом.
— Плавучий маяк, — сказав хтось за мною. Обернувшись, я побачив капітана.
— Суецький плавучий маяк, — продовжував він. — Ми незабаром підійдемо до входу в тунель.
— Мабуть, не так просто ввійти до нього? — запитав я.
— Авжеж, пане. Тому я поставив собі за правило знаходитися в рубці штурмана й особисто керувати судном. А тепер, пане Аронаксе, чи не бажаєте спуститися вниз. “Наутилус” зануриться під воду і спливе на поверхню лише після того, як ми проминемо Аравійський тунель.
Я пішов за капітаном Немо. Ставні засунулися, резервуари наповнилися водою, і судно пірнуло на десять метрів від рівня моря. Я хотів було ввійти у свою каюту, але капітан зупинив мене.
— Пане професоре, — сказав він, — чи не хочете побути зі мною в штурвальній рубці?
— Я пе смів вас попрохати про це, — відповів я.
— Тож ходімо! Ви побачите звідти усе, що можна побачити під час підводного і разом з тим підземного плавання.
Капітан Немо підвів мене до середнього трапа. Піднявшись па кілька сходинок, він відчинив бічні двері, і ми виявилися у верхньому коридорі, у кінці якого містилася рубка, що знаходилася, як було сказано, па носі судна.
Рубка на “Наутилусі” становила квадрат, сторони якого дорівнювали шести футам, і трохи нагадувала рубки на пароплавах, що ходили по Міссісіпі і Гудзону. Посередині містився штурвал, з’єднаний з кермом штуртросами(1), що проходили до самої корми судна. Чотири ілюмінатори з черепицеподібними стеклами дозволяли кермовому спостерігати у всіх напрямках.
(1) Штуртрос — ланцюг або трос на судні, призначнсий для повороту стерна.
У рубці були темно; але незабаром очі освоїлися з темрявою, і я розрізнив постать штурмана, що тримав обидві руки на штурвалі.
Море яскраво освітлювалося прожектором, який був за рубкою, в іншому кінці палуби.
— Ну, а тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо вхід до тунелю.
Електричні проводи з’єднували рубку з машинним відділенням, і капітан міг одночасно керувати напрямком і швидкістю ходу “Наутилуса”. Він натиснув металеву кнопку, і в ту ж хвилину гвинт зменшив кількість обертів.
Я мовчки дивився па стрімку гранітну стіну — непохитне підніжжя піщаного берегового масиву. Ми йшли протягом години уздовж цієї стіни, що тяглася кілька метрів. Капітан Немо не зводив очей з компаса, що висів на двох концентричних кругах. За знаком капітана кермовий повертав штурвал, щохвилини змінюючи напрямок судна.
Я влаштувався біля ілюмінатора бакборту і милувався чудовим нагромадженням коралів, зоофітів, водоростей і ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з усіх розпадин у скелях.
Чверть на одинадцяту капітан Немо став біля керма. Широка галерея, темна і глибока, зяяла перед нами. “Наутилус” сміливо ввійшов під її похмурі склепіння. Незвичний шум почувся по той бік борту. То вирували води Червоного моря, що мчали схилом тунелю в Середземне море. Судно, захоплене потоком, мчало як стріла, незважаючи па всі зусилля суднової машини загальмувати швидкість ходу, падаючи гвинту зворотних обертів.
Вогненні полиски, борозни, зигзаги — світлові ефекти електричного прожектора — покреслили стіни вузького проходу, уздовж якого ми летіли зі скаженою швидкістю. Серце ледве пе вискакувало з грудей, і я мимоволі приклав туди руку.
О десятій годині і тридцять п’ять хвилин капітан Немо передав штурвал керманичу і, звертаючись до мене, сказав:
— Середземне море!
“Наутилус”, захоплений течією, пройшов під Суецьким перешийком менше аніж за двадцять хвилин.
