«20 000 льє під водою» читати. Жуль Верн

Глава двадцять третя НЕПОЯСНЕННА СОНЛИВІСТЬ

Наступного дня, 10 січня, «Наутілус» вийшов у відкрите море. Він рухався зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину. Гвинт обертався так стрімко, що я не міг навіть приблизно підрахувати кількість його обертів за хвилину.

Моє захоплення цим дивовижним судном лише зростало. Варто було подумати, що електрика — ця чудесна сила — не тільки приводить його в рух, обігріває та освітлює, а й захищає від будь-якого нападу ззовні, перетворюючи його на своєрідний стародавній ковчег, недосяжний для непосвячених.

І мимоволі мої думки зверталися до людини, яка створила це диво.

Ми тримали курс просто на захід і 11 січня обігнули мис Вессел, розташований під 135° східної довготи та 10° південної широти, який утворює східний край затоки Карпентарія.

Коралові рифи траплялися часто, але були розкидані на значній відстані один від одного й до того ж дуже точно нанесені на карти. «Наутілус» безпечно обминув буруни Моне та рифи Вікторія, розташовані поблизу 130° східної довготи на десятій паралелі, якої ми неухильно дотримувалися.

13 січня ми увійшли у води Тиморського моря, неподалік від острова Тимор, що лежить поблизу 122° східної довготи.

Цим островом, площа якого становить приблизно тисячу шістсот двадцять п’ять квадратних льє (льє — старовинна французька міра довжини; квадратне льє дорівнює площі квадрата зі стороною в одне льє), правлять раджі (раджа — титул правителя в багатьох країнах Південної та Південно-Східної Азії).

Раджі називають себе синами крокодила, тобто вважають, що походять від істот вищої природи, ніж звичайні люди.

Їхні предки-плазуни у великій кількості живуть у місцевих річках і користуються особливим шануванням. Їх оберігають, доглядають, годують, а подекуди навіть приносять їм у жертву молодих дівчат. І горе чужинцеві, який насмілиться підняти руку на священну тварину!

Втім, «Наутілусу» не довелося зустрітися з цими хижаками.

Острів Тимор ми побачили лише мимохідь опівдні, коли помічник капітана проводив свої звичні астрономічні спостереження. Так само побіжно я розгледів і острів Роті, що належить до тієї самої групи островів. Кажуть, місцеві жінки славляться своєю красою на всіх малайських ринках.

Після цього «Наутілус» звернув на південний захід, залишивши широту, якої ми дотримувалися раніше, і взяв курс до Індійського океану.

Куди ж веде нас фантазія капітана Немо?

Чи повернеться він до берегів Азії? Чи наблизиться до Європи?

Навряд.

Навіщо людині, яка тікає від населених континентів, прямувати туди?

Чи попрямує він на південь? Чи обігне мис Доброї Надії, а потім мис Горн? Чи наважиться взяти курс до Південного полюса?

А може, поверне назад до безкраїх просторів Тихого океану, де для підводного корабля відкриваються майже безмежні можливості?

Відповідь могло дати лише майбутнє.

Проминувши рифи Картьє, Гібернія, Серінгапатам і Скотт — ці останні зусилля суходолу протистояти океану, — 14 січня ми вже не бачили жодних ознак землі.

«Наутілус» зменшив швидкість до середньої і, слухняний волі капітана, то занурювався в морські глибини, то знову спливав на поверхню.

Саме під час цього плавання капітан Немо провів низку надзвичайно цікавих досліджень температури океанської води на різних глибинах.

За звичайних умов для таких вимірювань використовують доволі складні прилади, показання яких не завжди можна вважати бездоганно точними. Особливо це стосується термометричних зондів, скло яких часто не витримує тиску в глибоких шарах води, а також апаратів, робота яких ґрунтується на різній електропровідності металів.

До того ж перевірити отримані результати незалежним способом надзвичайно складно.

Капітан Немо перебував у значно вигіднішому становищі.

Занурюючись у морські безодні, він безпосередньо вимірював температуру води на різних рівнях океану, а його термометри давали точні й незаперечні показання.

Поперемінно використовуючи баластні резервуари та похилі рулі глибини, він міг поступово досліджувати температуру води від поверхні до найглибших шарів, занурюючись на три, чотири, п’ять, сім, дев’ять і навіть десять тисяч метрів нижче рівня моря.

Унаслідок цих спостережень він дійшов висновку, що в межах широкого поясу земних широт температура води на глибині приблизно тисячі метрів знижується до чотирьох із половиною градусів.

(Це твердження справедливе лише для широкого екваторіального поясу між 50° північної та 50° південної широти. На вищих широтах температура води на глибині 1000 метрів значно нижча.)

Я стежив за цими дослідженнями з великим інтересом.

Капітан Немо ставився до науки з такою щирою пристрастю, що мимоволі викликав захоплення.

Я часто запитував себе: навіщо він проводить усі ці дослідження?

Заради людства?

Навряд чи.

Адже рано чи пізно всі його праці можуть загинути разом із ним у якомусь невідомому морі, не позначеному на жодній карті.

Чи, можливо, він готував мене до ролі хранителя своїх відкриттів?

Чи не задумав він урешті покласти край моїй підводній подорожі?

Та поки що її завершення навіть не проглядалося.

Хай там як, капітан Немо ознайомив мене з числовими даними, отриманими під час його досліджень щільності води в найважливіших морях світу.

Із цих наукових спостережень я зробив висновок зовсім не наукового характеру — принаймні для себе особисто.

Сталося це вранці 15 січня.

Під час нашої прогулянки палубою капітан Немо запитав, чи відомі мені дані щодо щільності морської води на різних глибинах. Я відповів, що ні, оскільки наука ще не має достатньо перевірених відомостей із цього питання.

— Я провів такі дослідження, — сказав він, — і можу ручатися за їхню точність.

— Чудово, — відповів я. — Але на борту «Наутілуса» існує окремий світ, і ці відкриття ніколи не стануть надбанням людства.

— Це правда, пане професоре, — відповів він після короткої паузи. — Тут справді окремий світ. Він так само відокремлений від Землі, як планети, що разом із нею обертаються навколо Сонця. Наші дослідження ніколи не потраплять до людей, так само як ніколи не стануть відомими праці вчених із Сатурна чи Юпітера. Але оскільки доля звела нас на борту «Наутілуса», я можу поділитися з вами результатами своїх досліджень.

— Я уважно слухаю, капітане.

— Вам, пане професоре, безперечно відомо, що морська вода щільніша за прісну. Але її щільність неоднакова в різних морях. Якщо прийняти щільність прісної води за одиницю, то щільність вод Атлантичного океану становить 1,028; Тихого океану — 1,026; а Середземного моря — 1,030…

«Ага! — подумав я. — Отже, він буває і в Середземному морі!»

— …для Іонічного моря цей показник дорівнює 1,018, а для Адріатичного — 1,029.

Отже, «Наутілус» не уникав навіть найжвавіших морських шляхів Європи.

Із цього я зробив висновок, що рано чи пізно — а можливо, навіть незабаром — ми наблизимося до берегів цивілізованого світу.

Я подумав і про Неда Ленда. Для нього така перспектива, без сумніву, була б надзвичайно радісною.

Упродовж кількох днів ми з капітаном майже весь час присвячували науковим дослідженням: визначали солоність морської води на різних глибинах, вивчали проникнення світла крізь водну товщу. І щоразу капітан Немо вражав мене своєю винахідливістю, не меншою за його уважне ставлення до мене.

Потім він знову зник, і я, як і раніше, почувався самотнім на борту підводного корабля.

16 січня «Наутілус», здавалося, завмер у дрімоті за кілька метрів під поверхнею моря.

Електричні машини було зупинено. Гвинт не працював, і судно віддалося на волю течії.

Я вирішив, що екіпаж проводить технічне обслуговування механізмів після тривалого руху на великих швидкостях.

Того дня ми з товаришами стали свідками надзвичайно цікавого явища.

Стулки вікон салону розсунулися.

Електричний прожектор не працював. Небо, затягнуте грозовими хмарами, пропускало лише тьмяне світло, яке проникало у верхні шари океану.

Навколо панував напівморок.

Я спостерігав за водною стихією в цьому сутінковому освітленні. Великі риби пропливали повз нас, мов тіні на китайському театрі.

І раптом ми опинилися в смузі яскравого сяйва.

Спершу я подумав, що ввімкнули прожектор і його промінь освітив темні води.

Та я помилився.

Придивившись уважніше, я зрозумів свою помилку.

Течія занесла «Наутілус» у світні шари води, які сяяли серед морської темряви сліпучим блиском.

Це було світіння міріадів мікроскопічних морських організмів.

Його яскравість ще більше посилювалася віддзеркаленням від металевого корпусу судна.

Світна водна маса то нагадувала доменну піч, що викидає потоки розпеченого вогню й розсипає тисячі іскор, то перетворювалася на безмежну ріку розплавленого металу.

Все довкола цього сяйного простору губилося в темряві.

Втім, слово «темрява» тут було не зовсім доречним.

Ні, це було не холодне світло прожектора.

У ньому відчувалася сама присутність життя.

Це було живе світло.

Справді, у цих водах зібралися величезні скупчення ночесвіток (Noctiluca miliaris — мікроскопічні морські організми, здатні до біолюмінесценції), драглистих кульок із ниткоподібними джгутиками, які утворюють цілі колонії. У тридцяти кубічних сантиметрах води їх може міститися до двадцяти п’яти тисяч.

Їхнє сяйво підсилювалося мерехтінням медуз, світінням фолад (фолади — морські двостулкові молюски, здатні випромінювати світло) та безлічі інших фосфоресцентних організмів, що виділяють світну речовину.

Упродовж багатьох годин «Наутілус» плив крізь ці світні води.

Нашому захопленню не було меж, коли ми побачили великих морських тварин, які стрімко й граційно рухалися в цьому сяйві, мов саламандри в полум’ї.

У живому світлі миготіли спритні дельфіни — невтомні блазні океану, а також меч-риба (меч-риба — велика хижа риба з довгим кістковим виростом на верхній щелепі), яку моряки вважають провісницею штормів. Завдовжки до трьох метрів, вона часом торкалася своїм грізним «мечем» товстого скла ілюмінаторів.

Згодом з’явилися й дрібніші риби: спинороги, летючі макрелі, щетинозуби (щетинозуби — родина тропічних рифових риб, відомих також як риби-метелики), хірурги-носачі та сотні інших мешканців моря, що розтинали сяйну водну стихію.

Було щось дивовижне в сліпучому сяйві моря. Можливо, атмосферні умови посилювали це явище? Чи, може, над океаном вирувала гроза? Та на глибині кількох метрів під поверхнею моря не відчувалося жодних ознак стихії, і «Наутилус» спокійно погойдувався серед тихих вод.

Ми пливли далі, і перед нашими здивованими очима відкривалися дедалі нові дива.

Консель невтомно класифікував своїх зоофітів (застаріла назва примітивних морських організмів, переважно кишковопорожнинних), членистоногих, молюсків і риб. Дні минали один за одним, і я вже втратив їм лік. Нед, як завжди, намагався урізноманітнити наше меню. Ми, немов равлики, жили у своїй мушлі. І можу засвідчити: перетворитися на равлика зовсім неважко!

Життя на підводному кораблі почало здаватися нам цілком природним і навіть приємним, і ми вже майже забули про існування іншого світу — там, на поверхні Землі. Та одна подія несподівано повернула нас до реальності.

Вісімнадцятого січня «Наутилус» проходив під 105° довготи і 15° широти. Над морем згущувалися грозові хмари, насувався шторм. Здійнявся сильний норд-остовий (північно-східний) вітер. Барометр, стрілка якого останніми днями невпинно падала, провіщав бурю.

Я вийшов на палубу саме тоді, коли помічник капітана оглядав обрій. Я сподівався почути його звичну фразу. Але цього разу він промовив інші слова — такі ж незрозумілі. Одразу ж на палубі з’явився капітан Немо з підзорною трубою в руці й почав уважно вдивлятися в далечінь.

Кілька хвилин він, не відводячи ока від труби, пильно розглядав якусь точку на обрії. Потім різко обернувся й перекинувся зі своїм помічником кількома словами незнайомою мовою. Той, здавалося, був сильно схвильований, хоча й намагався зберігати самовладання. Капітан Немо володів собою значно краще й не втрачав звичної холоднокровності. Вочевидь, він висловлював якісь припущення, які помічник заперечував. Принаймні саме так я зрозумів їхню розмову з інтонацій і жестів.

Я теж уважно вдивлявся в туманну далечінь, але нічого не помітив. Ледь окреслений обрій залишався безлюдним.

Капітан Немо ходив палубою туди й сюди, не звертаючи на мене жодної уваги; можливо, він мене навіть не помічав. Його кроки були впевненими, хоча, здається, вже не такими розміреними, як зазвичай. Час від часу він зупинявся, схрещував руки на грудях і вдивлявся в море. Що він шукав у цій безмежній водній пустелі? Адже «Наутилус» перебував за сотні миль від найближчого берега.

Помічник капітана тим часом знову підніс до очей підзорну трубу й напружено вдивлявся вдалину. Він явно нервував: нетерпляче переступав з ноги на ногу, метушився палубою — словом, був цілковитою протилежністю своєму начальникові.

Втім, загадка невдовзі почала прояснюватися, бо за наказом капітана машини запрацювали на повній швидкості.

Помічник знову вказав капітанові на якусь точку на обрії. Немо зупинився й навів трубу в зазначеному напрямку. Він довго не відривав її від очей. А я, надзвичайно заінтригований тим, що відбувалося, спустився до салону, взяв чудову підзорну трубу, якою зазвичай користувався, і повернувся на палубу. Спершись на виступ штурвальної рубки, я приготувався оглядати обрій.

Та не встиг піднести трубу до очей, як її вихопили в мене з рук.

Я обернувся. Переді мною стояв капітан Немо. Я ледве впізнав його. Обличчя було спотворене. Очі палали похмурим вогнем, брови насупилися. Напіввідкритий рот оголював зуби. Уся його постать — напружена поза, стиснуті кулаки, втягнута в плечі голова — дихала лютою ненавистю. Він стояв нерухомо. Труба впала на палубу. Що викликало цей спалах гніву? Невже він подумав, що я відкрив якусь таємницю, яку полоненому «Наутилуса» знати не належало?

Та ні! Його гнів був спрямований не на мене. Він навіть не подивився в мій бік. Його погляд був прикутий до обрію. Нарешті капітан Немо опанував себе. Обличчя знову набуло звичного холодного виразу. Він звернувся до свого помічника незнайомою мовою. Сказавши йому кілька слів, капітан заговорив до мене.

— Пане Аронаксе, — промовив він владним тоном, — ви повинні виконати умову, яка пов’язує вас зі мною.

— У чому справа, капітане?

— Ви і ваші супутники повинні залишатися під замком, доки я не вирішу, що можу вас звільнити.

— Тут ви господар, — відповів я, пильно дивлячись на нього. — Але дозвольте поставити вам одне запитання.

— Жодних запитань, пане!

Сперечатися було марно. Доводилося підкоритися.

Я зайшов до каюти, відведеної Неду Ленду й Конселю, та повідомив їм волю капітана. Неважко уявити, яке враження цей наказ справив на канадця! Втім, часу на роздуми не було. Біля дверей уже чекали четверо матросів. Нас відвели до тієї самої каюти, де ми перебували під вартою в перший день на борту «Наутилуса».

Нед Ленд спробував протестувати, але у відповідь двері лише зачинилися.

— Чи не буде ласкавий пан професор пояснити, що все це означає? — запитав Консель.

Я розповів про все, що сталося. Вони були не менш здивовані, ніж я, і так само губилися в здогадах. Розгніване обличчя капітана не виходило в мене з голови. Думки плуталися, і я висував одне неймовірніше припущення за інше. Із роздумів мене вивів вигук Неда Ленда:

— О! Та тут сніданок на столі!

І справді, стіл був заставлений стравами. Очевидно, про це подбали ще тоді, коли капітан наказав дати повний хід.

— Чи не побажає пан професор вислухати одну невелику пораду? — запитав Консель.

— Звичайно, друже мій, — відповів я.

— Здоровий глузд підказує, що панові професору варто поснідати. Адже невідомо, що на нас чекає далі.

— Ти маєш рацію, Конселю.

— Шкода тільки, — зауважив Нед Ленд, — що нам подали самі рибні страви!

— Друже Нед, — заперечив Консель, — а що б ви сказали, якби нам узагалі не подали сніданку?

Цей аргумент змусив гарпунера замовкнути.

Ми сіли до столу. Снідали мовчки. Я їв небагато. Консель примушував себе їсти з тих самих міркувань розсудливості, тоді як Нед Ленд не гаяв часу даремно.

Після сніданку ми трохи задрімали.

Та раптом матова півкуля на стелі згасла, і ми опинилися в цілковитій темряві. Нед Ленд одразу заснув. Але мене здивувало інше: заснув і Консель! Що могло спричинити таку раптову сонливість? Втім, і мене самого почало непереборно хилити до сну. Я намагався боротися, але марно. Повіки важчали й самі собою злипалися. Перед очима попливли химерні видіння. Без сумніву, у страви підмішали снодійне! Невже капітанові Немо було замало замкнути нас у каюті, і він вирішив ще й приспати нас?

Я з останніх сил намагався подолати сонливість. Але все було марно. Дихати ставало дедалі важче. Крижаний холод сковував моє тіло, ніби паралізуючи кінцівки. Повіки, важкі, мов налиті свинцем, остаточно зімкнулися. Я вже не міг розплющити очей. Мене поглинув важкий сон. Мучили кошмари. Та раптом усі видіння зникли.

Я знепритомнів.

Глава двадцять четверта КОРАЛОВЕ ЦАРСТВО

Я прокинувся вранці зі свіжою головою. На свій великий подив, я лежав у ліжку, у власній каюті. Без сумніву, моїх супутників теж перенесли до їхніх кают. Отже, вони знали про події минулої ночі не більше за мене. Залишалося лише сподіватися, що колись якась випадковість допоможе розкрити цю загадкову історію.

Мені захотілося подихати свіжим повітрям. Але чи зможу я вийти? Чи не замкнена каюта? Я штовхнув двері. Вони відчинилися. Вузьким коридором я пройшов до трапа. Люк, який напередодні був замкнений, тепер стояв відчинений. Я піднявся на палубу.

Нед Ленд і Консель уже чекали на мене.

Я запитав, як минула їхня ніч. Та вони нічого не пам’ятали. Після важкого сну, в який обоє поринули напередодні, друзі прийшли до тями лише цього ранку і, на власний подив, виявили себе у своїх каютах.

«Наутилус» залишався таким самим безгомінним і загадковим, як і раніше. Ми йшли відкритим морем на помірній швидкості. На борту ніщо не свідчило про будь-які зміни.

Нед Ленд марно вдивлявся в обрій. Океан був безлюдний. Канадець не побачив ані вітрила, ані навіть вузької смужки суходолу. Дув сильний західний вітер. «Наутилус» похитувався на хвилях.

Поповнивши запас повітря, «Наутилус» знову занурився на глибину близько п’ятнадцяти метрів. За потреби судно могло легко спливти на поверхню. До речі, того дня, дев’ятнадцятого січня, цей маневр, усупереч звичному порядку, повторювався кілька разів. І щоразу помічник капітана виходив на палубу та промовляв свою традиційну фразу.

Сам капітан Немо не з’являвся. Із членів команди я бачив того дня лише незворушного стюарда, який, як завжди, мовчки й уважно прислуговував за столом.

Близько другої години по полудні до салону, де я впорядковував свої записи, увійшов капітан Немо. Я вклонився йому. Він мовчки кивнув у відповідь. Я знову взявся до роботи, потай сподіваючись, що капітан сам заговорить про події минулої ночі. Але він мовчав.

Я поглянув на нього уважніше. Капітан мав виснажений вигляд. Почервонілі очі свідчили про безсонну ніч. Глибокий смуток, справжнє горе залишили свій слід на цій сильній людині. Він безупинно ходив салоном, сідав на диван і відразу підводився, брав до рук першу-ліпшу книгу й одразу відкладав її, підходив до приладів, але, всупереч звичці, не робив жодних записів. Здавалося, він не знаходив собі місця.

Нарешті він звернувся до мене.

— Ви лікар, пане Аронаксе? — запитав він.

Питання капітана застало мене зненацька. Я здивовано впився в нього поглядом і змовчав.

— Ви лікар? — повторив він. — Чимало ваших колег мали медичну освіту: Граcіоле, Моке-Тандон та інші.

— Так, — відповів я. — Колись я практикував медицину. Перш ніж стати музейним співробітником, я був ординатором клініки й багато років займався лікарською практикою.

— Чудово, пане!

Моя відповідь, схоже, цілком задовольнила капітана. Однак я не розумів, куди він хилить, тож вирішив чекати на подальші запитання — і відповідати залежно від обставин.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — один із моїх матросів потребує лікарської допомоги. Чи не могли б ви його оглянути?

— На борту є хворий?

— Так.

— Я до ваших послуг.

— Ходімо.

Зізнаюся: серце моє забилося частіше. Підсвідомо я пов’язав хворобу матроса з подіями минулої ночі. І ця загадкова історія цікавила мене не менше, ніж стан самого хворого.

Капітан Немо провів мене на корму «Наутилуса» і відчинив двері каюти, що була поруч із матроським кубриком.

На ліжку лежав чоловік років сорока — з вольовим обличчям, типово англосакської зовнішності.

Я підійшов до нього. Це був не просто хворий — це був поранений. Його голова, обмотана закривавленими бинтами, спочивала на подушках. Я зняв пов’язку. Поранений дивився на мене широко відкритими очима і, поки я розбинтовував рану, не видав жодного стогону.

Рана була жахлива. У черепі, проламаному якимось тупим предметом, зяяв отвір, крізь який виднілася частина мозку. Згустки запеченої крові внаслідок численних крововиливів перетворили розтрощену мозкову тканину на червонясту кашу.

Тут водночас спостерігалися ознаки контузії й струсу мозку. Дихання хворого було утрудненим, обличчя часто посмикувалося від судом. Це був класичний випадок запалення мозку, ускладненого паралічем рухових центрів.

Я промацав пульс. Серце билося нерівно, подекуди завмираючи. Кінцівки вже починали холонути — людина вмирала, і зупинити це не було жодної змоги. Я наклав свіжу пов’язку, поправив узголів’я. Потім обернувся до капітана Немо:

— Яким знаряддям завдано рану?

— Яка різниця? — ухильно відповів капітан. — Від сильного поштовху зламався важіль машини й ударив цю людину по голові. То яка ваша думка про хворого?

Я вагався.

— Говоріть вільно, — сказав капітан. — Ця людина не знає французької.

Я ще раз поглянув на пораненого й сказав:

— Ця людина помре за дві години.

— І нічого не можна вдіяти?

— Нічого.

Рука капітана Немо стиснулася в кулак. На очах виступили сльози. Я не думав, що він здатен плакати.

Кілька хвилин я лишався біля пораненого. Електричне світло, що заливало холодним блиском смертне ложе, ще більше підкреслювало блідість обличчя вмираючого. Я вдивлявся в ці виразні риси, поорані передчасними зморшками — слідами поневірянь і, можливо, тяжких втрат. Я сподівався, що таємниця його життя відкриється в останніх словах, які зірвуться з холонучих вуст.

— Ви вільні, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо.

Я залишив капітана на самоті біля ліжка вмираючого й повернувся до себе — надзвичайно схвильований побаченим. Похмурі передчуття не відпускали мене цілий день. Ніч видалася неспокійною. Я прокидався знову й знову. Мені ввижалися чиїсь важкі зітхання, чувся похоронний спів. Мабуть, хтось читав молитви над небіжчиком якоюсь невідомою мені мовою.

На світанку я вийшов на палубу. Капітан Немо вже був там. Помітивши мене, він підійшов.

— Пане професоре, — сказав він, — чи не хотіли б ви сьогодні взяти участь у підводній прогулянці?

— Разом із товаришами?

— Якщо вони побажають.

— Ми до ваших послуг, капітане.

— У такому разі прошу одягнути скафандр.

Про померлого — жодного слова. Знайшовши Неда Ленда й Конселя, я передав їм запрошення капітана Немо. Консель зрадів майбутній прогулянці, і цього разу канадець охоче погодився приєднатися до нас.

Була восьма ранку. О пів на дев’яту, одягнені в скафандри, ми взяли резервуари Рукейроля (автономні дихальні апарати з балонами стисненого повітря) й електричні ліхтарі та вирушили в дорогу. Подвійні двері розчинилися, і ми — з капітаном Немо на чолі, під супроводом дванадцяти матросів — ступили на кам’янисте дно, де на глибині десяти метрів спочивав «Наутилус».

Пологий спочатку схил дна переходив у западину глибиною до п’ятнадцяти сажнів (близько 27 метрів). Ґрунт під водами Індійського океану разюче відрізнявся від того, що я бачив у Тихому під час своєї першої підводної прогулянки. Тут не було ні м’якого піску, ні підводних луків, ні заростей водоростей. Я одразу впізнав цю чарівну місцину. Переді мною було коралове царство.

Серед кишковопорожнинних (тип безхребетних тварин), класу коралових поліпів, підкласу восьмипроменевих, особливо помітні представники ряду горгонієвих — так звані рогові корали: горгонії, білий корал і благородний корал. Коралові поліпи — напрочуд цікаві істоти, яких по черзі зараховували то до мінералів, то до рослин, то до тваринного світу. Вони слугували ліками в давнину й коштовними прикрасами в наш час — і лише 1694 року марсельський учений Пейсоннель остаточно довів їхню належність до тваринного світу.

Корали — це колонії дрібних організмів, з’єднаних у поліпняк крихким кам’янистим скелетом. Колонію закладає одна особина, прикріпившись до якогось предмета, а далі вона розростається брунькуванням. Кожна нова особина включається до спільного життя колонії. Своєрідна природна комуна.

Мені були відомі найновіші праці, присвячені цим дивовижним істотам, що утворюють деревоподібні кам’янисті колонії, — це підтверджено ретельними дослідженнями натуралістів. І ніщо не могло захопити мене більше, ніж відвідати один із таких скам’янілих коралових лісів, що їх природа виростила в океанських глибинах.

Прилади Румкорфа (електроіндукційні котушки, що живили електричні ліхтарі) були ввімкнуті, і ми рушили вздовж кораловго рифу, що перебував на початковій стадії формування й обіцяв колись утворити бар’єрний риф у цій частині Індійського океану. Дорогою траплялися дивовижні зарості з химерно переплетених гілок, усіяних білими шестипроменевими зірочками. На відміну від земних рослин, коралові деревця росли згори донизу, прикріпившись основою до скель.

Світло наших ліхтарів, граючи на яскраво-червоних гілках коралових дерев, творило неймовірні світлові ефекти. Часом мені здавалося, що всі ці сплюснуті й циліндричні трубочки колишуться від руху води. Мене так і підмивало зірвати їхні ніжні віночки з щупальцями, що щойно розпустилися або ледь починали розкриватися. Повз нас, торкаючись їх плавцями, мов птахи крилами, мчали легкі рибки. Але варто було моїй руці доторкнутися до цих дивних квіток — цих чутливих істот, — як уся колонія оживала. Білі віночки втягувалися у свої червоні футляри, квіти в’янули просто на очах, а зарості перетворювалися на купу пористих скам’янілостей.

Мені випала нагода побачити найрідкісніші зразки тварин-квіток. Шляхетний корал цих місць міг суперничати з коралами, що їх добувають у Середземному морі біля французьких, італійських та африканських берегів. Поетичні назви «червона квітка» і «червона піна», якими ювеліри охрестили найкращі екземпляри, цілком виправдані яскравим забарвленням шляхетного корала. Вартість такого корала сягає п’ятисот франків за кілограм, а здешні води приховували скарби, здатні збагатити цілу ватагу шукачів. Ця коштовна речовина, зростаючись з іншими поліпами, утворює міцне і нерозривне ціле — так звані масивні колонії «маскола», — і тут мені пощастило побачити чудовий зразок рожевого корала.

Зарості ставали дедалі густішими, коралові хащі — буйнішими. Аж нарешті перед нами постали справжні скам’янілі ліси і довгі галереї неймовірно химерної будови. Капітан Немо ступив під їхні похмурі склепіння. Шлях увесь час вів під ухил, і поступово ми опустилися на глибину ста метрів.

Коли світло наших ліхтарів торкалося яскраво-червоної шорсткої поверхні цих коралових аркад, навислі склепіння, що нагадували люстри, спалахували червоними вогниками — і від цього виникало чарівне враження. Між коралевими кущами траплялися інші, не менш цікаві утворення: меліти, іриди з членистими розгалуженнями, пучки коралін, зелені й червоні, справжні водорості з перисто-розгалуженим, рясно вкрапленим вапном слоєм. Після тривалих суперечок натуралісти врешті зарахували їх до рослинного світу. Як зауважив один мислитель: «Може, це і є та межа, де життя несміливо пробуджується від скам’янілого сну, але ще не має сил вийти із заціпеніння».

Нарешті, десь через дві години ми досягли позначки триста метрів — тієї межі, де завершується послідовне зростання кораловго рифу і коралові вапняки з їхньою розгалуженою структурою набувають форм деревоподібних скам’янілостей. То вже були не скромні кущики, що нагадували невеликі гаї поліпняків. То були дрімучі ліси, велетенські вапнякові зарості, гігантські скам’янілі дерева, переплетені гірляндами витончених плюмарій (пір’ясті морські організми) — морських ліан усіх барв і відтінків. Ми вільно йшли під їхніми гіллястими склепіннями, що губилися в темряві вод, а біля наших ніг тубіпориди, астреї, меандрини, фунгії, каріофіллеї розстелялися строкатим килимом, осипаним блискучим пилом.

Яке незбагненне видовище! Як шкода, що ми не могли ділитися враженнями! Чому ми були в цих непроникних масках із металу й скла! Чому наш голос не міг вирватися на волю! Чому ми не можемо жити у водній стихії, як риби — або, ще краще, як амфібії, що живуть подвійним життям, однаково вільно почуваючись і на суші, і у воді!

Капітан Немо раптом зупинився. Зупинилися й ми. Озирнувшись, я побачив, що матроси вишикувалися півколом за своїм командиром. Придивившись, я розгледів якийсь довгастий предмет на плечах у чотирьох матросів.

Ми стояли посеред просторої галявини, оточеної підводним лісом, ніби вирізьбленим у камені. У невірному світлі ліхтарів на ґрунт лягали велетенські тіні. Довкола панував непроглядний морок. І лише подекуди, потрапляючи у смугу світла, спалахували червоні іскри на гранях коралів.

Нед Ленд і Консель стояли поруч зі мною. Ми чекали. І раптом мені спало на думку, що нам судилося бути свідками незвичайної сцени. Озирнувшись, я помітив: там і там видніються невисокі горбки, вкриті вапняним шаром і розташовані у певному порядку — сліди людської руки.

Посеред галявини, на узвишші з уламків скель, стояв кораловий хрест, що простягав свої довгі, ніби закривавлені, скам’янілі руки.

За знаком капітана Немо один із матросів вийшов уперед і, вийнявши кирку з-за пояса, почав рубати яму за кілька футів від хреста.

Я все зрозумів. Тут було кладовище, яма — могила, а довгастий предмет — тіло людини, що померла вночі. Капітан Немо і його матроси ховали свого товариша на цьому братському цвинтарі в глибинах океану.

Ніколи раніше я не був так потрясений. Ніколи не відчував такого сум’яття в душі. Я не хотів вірити власним очам.

Могилу рили повільно. Сполохані риби кинулися врізнобіч. Я чув глухі удари заліза об вапняний ґрунт і бачив, як злітають іскри, коли кирка б’є по кременю в глибинних водах. Яма ставала дедалі довшою і ширшою — і незабаром стала достатньо глибокою, щоб прийняти небіжчика.

Тоді підійшли носії. Тіло, загорнуте в білу тканину з віссону (тонке лляне полотно), обережно опустили у могилу під вагою води. Капітан Немо і його товариші, схрестивши руки на грудях, опустилися на коліна. Ми троє теж схилили голови.

Могилу засипали уламками вирубаного ґрунту, і над нею виріс невисокий горбок.

Коли все було скінчено, капітан і його товариші, ставши на одне коліно, підняли руки на знак останнього прощання.

Потім похоронна процесія рушила у зворотній шлях. Ми знову пройшли під аркадами підводного лісу, повз коралові гаї й зарості; стежка невпинно вела вгору. Удалині блимнув вогник. Ми йшли на це світло-дороговказ і за годину були на борту «Наутилуса».

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу й сів біля прожектора — весь у полоні пережитого.

Незабаром підійшов капітан Немо. Я підвівся.

— Як я й припускав, — сказав я, — ця людина померла вночі?

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо.

— І тепер він спочиває на кораловому цвинтарі поруч зі своїми товаришами?

— Так, забутий усіма — але не нами. Ми вирили могилу, а поліпи замурують наших небіжчиків у вічну гробницю.

І капітан Немо, закривши лице руками, марно намагався стримати ридання. Оволодівши собою, він промовив:

— Там, на глибині кількох сотень футів під водою, наш тихий цвинтар.

— Ваші мертві сплять там спокійно, капітане. Вони недосяжні для акул.

— Так, пане, — сказав капітан Немо. — І для акул, і для людей.

Переклад Олег Гнатюк