Глава двадцять перша ГЕКАТОМБА
Ця несподівана сцена, ця манера оповіді, ця коротка історія про корабель-патріот, розпочата холодним і стриманим тоном, а потім те хвилювання, з яким ця незвичайна людина вимовила останні слова, і, нарешті, сама назва — «Месник», промовлена з таким особливим, цілком зрозумілим для мене змістом, — усе це глибоко вразило мене. Я не зводив очей із капітана. Простягнувши руки до моря, він невідривно дивився на уславлені останки загиблого корабля. Можливо, мені так ніколи й не судилося дізнатися, хто він, звідки прийшов і куди прямує, але я дедалі ясніше бачив, як крізь образ ученого проступає жива людська душа. Ні, не дріб’язкова відраза до людства змусила капітана Немо та його товаришів сховатися в залізному корпусі «Наутилуса», а ненависть — могутня, висока й невгасима, яку навіть час не зміг послабити.
Та чи залишалася ця ненависть лише почуттям, чи прагнула вона помсти й шукала нагоди для дії? Відповідь на це майбутнє дало мені дуже скоро.
Тим часом «Наутилус» повільно почав підійматися до поверхні моря, і химерні обриси «Месника» дедалі більше танули в мене перед очима. Нарешті легке погойдування корпусу дало зрозуміти, що ми вже вийшли на поверхню.
У цю мить долинув приглушений гуркіт гарматного пострілу. Я подивився на капітана. Він навіть не ворухнувся.
— Капітане?.. — звернувся я до нього.
Та відповіді не було. Я швидко піднявся на палубу. Канадець і Консель уже були там.
— Звідки цей постріл? — запитав я.
Поглянувши в бік поміченого нами судна, я побачив, що воно наблизилося й помітно збільшило швидкість. Нас відділяло близько шести миль.
— Із гармати, — відповів мені канадець.
— Що це за корабель, Неде?
— Судячи з оснастки й невисоких щогл, готовий закластися, що це військове судно, — відповів Нед Ленд. — От би воно підійшло до нас і, якщо треба, пустило цей клятий «Наутилус» на дно.
— Любий Неде, — мовив Консель, — а що воно здатне зробити «Наутилусу»? Хіба може атакувати його під водою? Чи обстріляти його на морському дні?
— Скажіть, Неде, — звернувся я до канадця, — чи можете ви визначити, якій державі належить цей корабель?
Нед насупив брови, примружився й кілька хвилин уважно вдивлявся в далеку темну постать судна.
— Ні, пане професоре, не можу. Прапор ще не піднято. Можу тільки напевно сказати, що це військовий корабель, бо на верхівці грот-щогли (головна, центральна щогла судна) майорить довгий вимпел.
Ми вже з чверть години спостерігали за судном, що прямувало просто на нас. Я не міг повірити, що на такій відстані воно здатне помітити «Наутилус», а тим більше — зрозуміти, з якою дивовижною морською машиною має справу.
Невдовзі канадець повідомив, що це броньований військовий корабель із тараном і двома захищеними палубами. Густий чорний дим клубочився з двох його труб. Згорнуті вітрила майже зливалися з лініями рей. На гафелі (похилому рангоутному дереві для підняття прапора на кормі) прапора не було, а відстань ще не дозволяла розгледіти колір вимпела, що тягнувся в повітрі тонкою стрічкою.
Корабель швидко наближався. Якщо капітан Немо дозволить йому підійти зовсім близько, для нас може з’явитися шанс урятуватися.
— Пане професоре, — сказав Нед Ленд, — якщо це судно підійде на відстань однієї милі, я стрибну в море. І вам раджу зробити те саме.
Я нічого не відповів на пропозицію канадця й далі вдивлявся в корабель, який буквально зростав у нас на очах. Якщо це англійське, французьке, американське чи російське судно, то, без сумніву, воно підбере нас, якщо ми зможемо доплисти до його борту.
— Пане професоре, дозвольте нагадати, — мовив канадець, — що в морських пригодах ми вже дещо тямимо. Якщо ви вирішите піти за своїм другом Недом, то можете сміливо довірити мені роль вашого буксира.
Я вже хотів відповісти, коли з носової частини корабля вихопилася біла хмарка диму. За кілька секунд вода, скаламучена падінням важкого снаряда, хвилею накрила корму «Наутилуса». Майже відразу потому до мене долинув гуркіт пострілу.
— Як?! Вони стріляють у нас! — вигукнув я.
— І правильно роблять! — пробурмотів канадець.
— Отже, вони не вважають нас потерпілими від аварії, які тримаються за уламок судна!
— Не гнівайтеся, пане професоре, але все дуже просто! — буркнув Нед, струшуючи з себе бризки, що долетіли від другого снаряда. — Вони впізнали вашого нарвала й тепер луплять саме по ньому.
— Але ж вони повинні бачити, що перед ними люди! — вигукнув я.
— Може, саме тому й стріляють! — відповів Нед Ленд, глянувши на мене.
І тут мене раптом осяяло. Тепер вони, безперечно, вже знали, що насправді являє собою це нібито морське чудовисько. Ще під час тієї сутички, коли канадець влучив у «нарвала» гарпуном, капітан Фаррагут, мабуть, зрозумів, що перед ним не загадкова тварина, а підводний човен — куди небезпечніший за будь-якого гігантського мешканця океану.
Очевидно, так воно і було. І тепер, без сумніву, цією страшною машиною полювали по всіх морях світу.
Так, це була грізна зброя, якщо капітан Немо й справді використовував «Наутилус» для здійснення своєї помсти. Хіба не він тієї ночі в Індійському океані, коли замкнув нас у темній каюті, атакував якесь судно? А той чоловік, похований на кораловому кладовищі, чи не став жертвою удару, завданого «Наутилусом»? Так, тепер я майже не сумнівався в цьому. Ще одна завіса над таємничим життям капітана Немо трохи привідкрилася. І хоча я досі не знав, ким він є насправді, тепер було очевидно: народи світу полювали вже не за фантастичним морським звіром, а за людиною, яка оголосила їм непримиренну війну.
Усе це похмуре минуле знову постало переді мною. Замість друзів на військовому кораблі, що стрімко наближався, ми, можливо, зустрінемо лише безжальних ворогів.
Тим часом ядра дедалі частіше падали навколо нас. Деякі, вдарившись об воду, рикошетили й відлітали далеко вбік. Проте жоден снаряд поки що не зачепив «Наутилус».
Броненосець був уже не далі ніж за три милі від нас. Попри безперервний обстріл, капітан Немо так і не з’являвся на палубі. А між тим варто було одному важкому конічному снарядові влучити просто в корпус «Наутилуса», і наслідки могли стати фатальними.
У цей момент канадець звернувся до мене:
— Пане професоре, треба зробити все можливе, щоб вибратися з цієї халепи. Треба подати сигнал! Хай йому грець! Може, там зрозуміють, що ми тут ні до чого і що ми — порядні люди!
І Нед Ленд уже дістав носову хустку, щоб розмахувати нею над головою. Та щойно він устиг її розгорнути, як потужна залізна рука збила його з ніг. Попри всю свою велетенську силу, канадець важко впав на палубний місток.
— Негіднику! — загримів капітан. — Ти хочеш, щоб я всадив у тебе таран «Наутилуса» раніше, ніж він проб’є борт цього корабля?!
Страшними були слова капітана Немо, але ще страшнішим був його вигляд. Обличчя його смертельно зблідло, ніби від раптового болю, що на мить зупинив биття серця. Зіниці неприродно розширилися. Він уже не говорив — він майже рикав. Схилившись над канадцем, капітан схопив його за плечі й почав несамовито трусити.
Потім він відпустив Неда, різко повернувся до корабля, що обсипав «Наутилус» ядрами, і могутнім голосом вигукнув:
— Ага! Корабель проклятої влади! Ти знаєш, хто я! Мені не потрібні кольори твого прапора, щоб упізнати тебе! Дивись же — я покажу тобі свій!
І капітан Немо розгорнув чорний прапор — той самий, який колись підняв на Південному полюсі. У цю мить одне ядро ковзнуло по дотичній уздовж корпусу «Наутилуса», не завдавши йому шкоди, рикошетом пролетіло повз самого капітана й зникло в морській глибині. Але Немо лише зневажливо знизав плечима. Потім він уривчасто звернувся до мене:
— Спускайтеся вниз. Ви і ваші товариші.
— Капітане, — вигукнув я, — невже ви збираєтеся атакувати цей корабель?
— Я його потоплю.
— Ви цього не зробите!
— Зроблю, — холодно відповів капітан Немо. — І не вам мене судити. Доля дозволила вам побачити те, чого ви ніколи не мали б побачити. На мене напали — і відповідь буде жахливою. Спускайтеся вниз!
— Чий це корабель?
— Ви справді не знаєте? Тим краще. Принаймні його прапор так і залишиться для вас таємницею. Спускайтеся!
Мені, канадцеві й Конселю не залишалося нічого іншого, як підкоритися. П’ятнадцять моряків «Наутилуса» оточили свого капітана й із виразом невгасимої ненависті дивилися на корабель, який дедалі ближче підходив до них. Відчувалося, що всі вони жили одним почуттям — жагою помсти.
Я вже спускався трапом, коли ще одне ядро ковзнуло по корпусу «Наутилуса», і до мене долинув голос капітана:
— Стріляй, шалений кораблю! Марнуй свої ядра! Від тарана «Наутилуса» тобі все одно не втекти! Але загинеш ти не тут. Я не дозволю, щоб твої уламки змішалися з останками героїчного «Месника»!
Я повернувся до своєї каюти. Капітан Немо та його помічник залишилися на палубі. Запрацював гвинт, і «Наутилус» стрімко вийшов за межі досяжності гарматних пострілів. Військовий корабель не припиняв переслідування, але капітан Немо, здавалося, поки що задовольнився тим, що тримався від нього на певній відстані.
Близько четвертої години вечора, не знаходячи собі місця від тривоги й нетерпіння, я попрямував до центральних сходів. Люк був відчинений, і я наважився вийти на палубу. Капітан Немо швидко крокував туди-сюди, не зводячи погляду з корабля, що тримався під вітром за п’ять-шість миль від нас. Він кружляв навколо двопалубного судна, мов хижий звір навколо своєї здобичі, навмисно виманюючи його на переслідування й поволі відходячи на схід. Але сам не атакував. Здавалося, він іще вагався.
Я хотів востаннє спробувати вплинути на нього. Та щойно я звернувся до капітана Немо, як він різко мене перебив.
— Я сам собі і суддя, і закон! — промовив він. — Я — пригноблений, а там — мій гнобитель! Він забрав у мене все, що я любив, чим дорожив і що обожнював: батьківщину, дружину, дітей, батька й матір! Усе, що я ненавиджу, — там! Тож мовчіть!
Я ще раз подивився на корабель, який дедалі збільшував хід, а потім спустився до салону, де на мене чекали канадець і Консель.
— Треба тікати! — вигукнув я.
— Чудово! — відповів Нед. — Але чий це корабель?
— Не знаю. Та хоч би під яким прапором він ішов, до ночі його, мабуть, потоплять. І все ж краще загинути разом із ним, ніж стати співучасниками помсти, справедливість якої нам невідома.
— Я теж так думаю, — сказав Нед Ленд. — Почекаймо ночі.
Настала ніч. На «Наутилусі» панувала цілковита тиша. Компас показував, що курс не змінився. Я чув лише рівномірну роботу гвинта, який швидкими ритмічними обертами розрізав воду. Підводний корабель ішов поверхнею моря, ледь погойдуючись на хвилях.
Ми з товаришами вирішили тікати, щойно військовий корабель наблизиться настільки, щоб із нього можна було почути наші крики або помітити нас. На щастя, місяць, якому до повні залишалося три дні, яскраво освітлював море. Якщо нам удасться дістатися до військового корабля, ми, можливо, й не зможемо відвернути удар, що йому загрожує, але принаймні зробимо все, що буде в наших силах.
Кілька разів мені здавалося, що «Наутилус» ось-ось перейде в атаку. Але ні — він лише дозволяв своєму супротивникові наблизитися, а потім знову відривався від нього. Так минула значна частина ночі, і нічого не сталося. Ми чекали слушної миті для втечі. Нед Ленд уже хотів негайно стрибнути у воду, але я вмовив його зачекати. Мені здавалося, що капітан Немо має намір атакувати двопалубний корабель на поверхні моря, і тоді наша втеча стане не лише можливою, а й доволі легкою.
О третій годині ночі я, охоплений тривогою, знову піднявся на палубу. Капітан Немо весь цей час не залишав свого поста. Не відводячи очей від переслідувача, він стояв біля чорного прапора, який легкий вітер розгортав над його головою. Здавалося, що самою силою свого напруженого погляду він утримує цей корабель, веде його за собою й керує ним точніше за будь-який буксир.
Місяць саме перетинав небесний меридіан. На сході вже сяяв Юпітер. У величному спокої природи небо й океан ніби змагалися між собою безмежною тишею. Дзеркально гладка поверхня моря відбивала нічні зорі, перетворюючись на найпрекрасніше дзеркало, у якому будь-коли віддзеркалювалося їхнє холодне й чисте світло.
І коли я порівнював цей величний спокій стихій із тією лютою ненавистю, що приховувалася в надрах невловимого «Наутилуса», усе моє єство здригалося.
Військовий корабель був уже за дві милі від нас. Він невпинно наближався, тримаючи курс на фосфоричне сяйво, яке видавало місцезнаходження «Наутилуса». Я добре бачив його сигнальні вогні — червоний і зелений, а також білий ліхтар, піднятий на великому штазі бізань-щогли (тросі, закріпленому біля задньої щогли судна). Тьмяне відблискування світла дозволяло розгледіти обриси корабля й зрозуміти, що вогонь у його топках розпалений до межі. З обох труб виривалися снопи іскор та розпечені грудки шлаку, які, розлітаючись у темряві, скидалися на зоряний дощ.
Я залишався на палубі до шостої години ранку, але капітан Немо ніби зовсім не помічав моєї присутності. Корабель був уже за півтори милі від нас і з першими проблисками світанку знову відкрив вогонь. Наближалася мить, коли «Наутилус» мав атакувати свого супротивника, а ми з товаришами назавжди розлучимося з цією людиною, яку я, попри все, не наважувався остаточно засудити.
Я вже хотів спуститися вниз, щоб попередити своїх друзів, коли на палубі з’явився помічник капітана в супроводі кількох матросів. Капітан Немо або не бачив їх, або вдавав, що не бачить. Тим часом вони почали виконувати необхідні приготування, які цілком можна було назвати підготовкою до бою. Усе відбувалося швидко й без зайвих рухів. Металеву огорожу навколо палуби опустили всередину корпусу. Так само сховалися рубка керманича й кабіна прожектора. Тепер на гладенькій поверхні довгої сталевої сигари не залишилося жодного виступу, який міг би завадити її стрімкому маневру.
Я повернувся до салону. «Наутилус» і далі тримався на поверхні. Перші промені світанкового сонця вже проникали у верхні шари води. Коли хвилі злегка гойдали корабель, у вікнах салону спалахували й згасали червонуваті відблиски ранкового світла.
Наставав страшний день — друге червня. Близько п’ятої години лаг (прилад для визначення швидкості судна) показав, що «Наутилус» зменшив хід. Я відразу зрозумів, що капітан навмисно підпускає супротивника ближче. Гуркіт гармат лунав дедалі виразніше. Снаряди падали навколо «Наутилуса» і з різким шипінням врізалися у воду.
— Друзі, — сказав я, — подаймо один одному руки. Хай Бог береже нас!
Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель залишався незворушним, а я ледве стримував нервове тремтіння. Ми перейшли до бібліотеки. Але щойно я відчинив двері, що вели до центрального трапа, як почув, що кришка люка з гуркотом зачинилася.
Канадець кинувся до сходів, та я його зупинив. Знайоме шипіння підказало нам, що вода почала надходити до баластних резервуарів. За кілька хвилин «Наутилус» опустився на кілька метрів нижче поверхні. І тоді я зрозумів задум капітана. Тепер діяти було вже запізно. «Наутилус» відмовився від наміру вдарити двопалубний корабель у його неприступний броньований борт. Він збирався атакувати нижче ватерлінії (лінії, по яку судно занурюється у воду), там, де обшивка не була захищена металевою бронею.
Знову ми стали бранцями й мимовільними свідками страшної драми, що ось-ось мала розігратися. Втім, на роздуми вже не лишалося часу. Ми зачинилися в моїй каюті й лише мовчки дивилися один на одного. Мій розум ніби завмер. Думки перестали складатися докупи. Я перебував у тому тяжкому стані, коли людина знає, що ось-ось станеться щось жахливе, і може лише чекати. Я чекав, прислухався — і весь перетворився на слух.
Тим часом швидкість «Наутилуса» помітно зросла. Він набирав розгін. Увесь його корпус здригався від напруження. І раптом я скрикнув. Удар відбувся, хоча й не такий потужний, як можна було очікувати. Я відчув, як сталевий таран пронизав перешкоду. До мене долинули пронизливий скрегіт і брязкіт металу. Завдяки страшній силі свого руху вперед «Наутилус» пройшов крізь корпус корабля так само легко, як голка вітрильника (майстра, що шиє та лагодить вітрила) проходить крізь парусину.
Я вже не міг стримуватися. Наче божевільний, я вискочив із каюти й кинувся до салону. Там стояв капітан Немо. Мовчазний, похмурий, невблаганний, він дивився крізь кришталеве вікно правого борту. Перед його очима величезний корабель повільно тонув у морській безодні, а «Наутилус» занурювався разом із ним, не випускаючи з поля зору жодної миті цієї страшної агонії.
За якихось десять метрів від нас я побачив розтрощену корму, куди з оглушливим ревом вривалася вода. Потім переді мною промайнули гармати, внутрішні перегородки корабля. На верхній палубі метушилися натовпи людей, що здавалися темними примарами. Вода невпинно піднімалася. Нещасні дерлися на ванти (мотузяні снасті, що підтримують щогли), чіплялися за щогли, борсалися серед хвиль. Це нагадувало велетенський людський мурашник, який раптово затопила вода.
Я стояв, немов скам’янілий. Жах і відчай скували мене. Волосся стало дибки, очі, здавалося, ось-ось вискочать з орбіт, подих урвався, я не міг ані закричати, ані відвести погляд. І все ж я дивився. Якась нездоланна сила притягувала мене до цього страшного видовища.
Величезний корабель повільно занурювався в глибину. «Наутилус» супроводжував його, стежачи за кожним його рухом. Раптом пролунав потужний вибух. Стиснене повітря розірвало внутрішні палуби, ніби хтось підірвав порохові льохи. Удар води був таким сильним, що відкинув і сам «Наутилус». Після цього приречене судно почало стрімко йти на дно. Востаннє над поверхнею показалися марси (майданчики на щоглах для роботи матросів), обліплені людьми, потім реї, що згиналися під вагою тих, хто на них видерся, і, нарешті, верхівка головної щогли. За мить темна громада корабля разом із усім своїм екіпажем назавжди зникла під водою, затягнута в жахливий вир.
Я обернувся й поглянув на капітана Немо. Цей суворий вершитель долі, цей справжній архангел помсти, не відривав очей від загибелі корабля. Коли все скінчилося, він мовчки попрямував до своєї каюти, відчинив двері й увійшов.
Я проводжав його поглядом. На стіні навпроти дверей, поруч із портретами героїв, я побачив зображення ще молодої жінки та двох маленьких дітей. Капітан Немо кілька секунд стояв перед ними, простягнувши руки, а потім повільно впав на коліна і гірко, невтішно заплакав.
Глава двадцять друга ОСТАННІ СЛОВА КАПІТАНА НЕМО
Моторошне видовище закінчилося, віконниці зачинилися, але світло в салоні так і не засвітилося. Усередині підводного корабля запанували темрява й мертва тиша. «Наутилус» на глибині близько ста метрів стрімко віддалявся від місця трагедії. Куди він прямував? На північ чи на південь? Куди втікав цей чоловік після того, як здійснив свою страшну помсту?
Я повернувся до своєї каюти, де мовчки сиділи Консель і Нед Ленд. Мене переповнювала відраза до капітана Немо. Хай би якими тяжкими були його страждання й кривди, завдані людьми, він не мав права карати їх із такою жорстокістю. Він зробив мене якщо не співучасником, то принаймні свідком своєї кривавої відплати. А це було вже понад мої сили.
Об одинадцятій годині в салоні знову засвітилося. Я зайшов туди — він був порожній. Поглянувши на прилади, я побачив, що «Наутилус» мчить на північ зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину, то виходячи на поверхню, то опускаючись приблизно на тридцять футів у глибину. За позначками на карті я зрозумів, що ми вже минули Ла-Манш і з неймовірною швидкістю прямуємо до північних морів. Я лише встигав вихоплювати поглядом довгоносих акул, що проминали за вікнами, риб-молотів, морських вовків (європейських зубаток), звичних мешканців цих вод, великих морських орлів (великих скатів), хмари морських коників, схожих на шахові фігури, вугрів, що звивалися, мов вогняні стрічки феєрверку, цілі полчища крабів, які пливли навскоси, схрестивши клешні на панцирах, і, нарешті, зграї косаток, що змагалися з «Наутилусом» у швидкості. Але, зрозуміло, ні про які спостереження, дослідження чи класифікацію вже не могло бути й мови.
До вечора ми пройшли Атлантичним океаном майже двісті миль. Сутеніло, і до сходу місяця море поринуло в суцільну темряву. Та жахлива картина загибелі корабля безупинно поставала в моїй пам’яті.
Відтоді хто міг сказати, куди занесе нас «Наутилус» безкраїми просторами Північної Атлантики? Він летів уперед із незбагненною швидкістю. Летів крізь нескінченні сутінки. Чи дістанеться він берегів Шпіцбергена, скелястих узбереж Нової Землі? Чи, може, прокладе шлях невідомими північними морями — Білим, Карським, Обською губою (затокою в гирлі річки Об), повз острови архіпелагу Ляхова й уздовж малодосліджених берегів Азії? Ніхто не міг цього сказати.
Я вже не пам’ятаю, скільки часу минуло. Здавалося, сам час завмер на корабельному годиннику. День і ніч більше не змінювалися звичним порядком, а переходили один в одного так, як це буває в полярних широтах. Я почувався полоненим якогось фантастичного світу, де так легко й вільно ширяє тривожна уява Едгара По. Щохвилини мені здавалося, що я ось-ось побачу легендарного Гордона Піма (героя роману Едгара Аллана По «Оповідь Артура Гордона Піма з Нантакета»), ту «примарну людську постать, незрівнянно більшу за будь-якого мешканця Землі, що простяглася впоперек водоспаду, який перегороджує шлях до полюса».
Гадаю, хоча, можливо, й помиляюся, цей шалений біг «Наутилуса» тривав п’ятнадцять чи навіть двадцять днів. І невідомо, скільки ще він міг би тривати, якби не подія, що раптово обірвала нашу дивну подорож.
Про капітана Немо не було ані слуху ані звістки. Помічник капітана також ніде не з’являвся. Жоден із членів екіпажу не показувався нам на очі бодай на хвилину. Майже весь цей час «Наутилус» ішов під водою. Коли ж він підіймався на поверхню, щоб поповнити запаси повітря, люки відкривалися й зачинялися автоматично. На карті більше не з’являлося жодних позначок. Я зовсім утратив уявлення про те, де ми перебуваємо.
Додам ще, що канадець, виснажений і фізично, і душевно, майже не виходив зі своєї каюти. Конселю не вдавалося вимовити з нього й кількох слів. Він навіть боявся, що в хвилину відчаю або через нестерпну тугу за батьківщиною Нед Ленд може накласти на себе руки. Тому він не залишав товариша самого ні на мить і постійно стежив за ним.
Неважко зрозуміти, що за таких обставин наше становище ставало справді нестерпним.
Одного ранку — якого саме дня, сказати важко — близько першої години пополудні я заснув. Сон був важкий, тривожний і хворобливий. Прокинувшись, я побачив Неда, який схилився наді мною й тихо прошепотів:
— Тікаємо!
Я миттю підвівся.
— Коли? — запитав я.
— Сьогодні вночі. Схоже, що «Наутилус» залишився без належного нагляду. Можна сказати, що весь екіпаж ніби заціпенів. Ви готові?
— Так. А де ми зараз?
— Неподалік від берега. Сьогодні я помітив землю крізь туман — приблизно за двадцять миль на схід.
— Що це за земля?
— Не знаю. Але хай там що, саме там ми знайдемо прихисток.
— Так, Неде! Так, цієї ночі ми втечемо, навіть якщо нам доведеться загинути в морі.
— Море бурхливе, вітер сильний, але двадцять миль на легкому човні з «Наутилуса» мене зовсім не лякають. Я непомітно перенесу до шлюпки трохи харчів і кілька пляшок води.
— Я з вами, Неде.
— Якщо мене викриють, — додав Нед, — я боротимуся, поки мене не вб’ють.
— Ми помремо разом, Неде.
Я був готовий на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де ледве тримався на ногах через сильне хвилювання моря. Небо не обіцяло нічого доброго, але раз уже крізь густий туман було видно землю, треба було діяти. Ми не могли втрачати ані дня, ані години.
Я повернувся до салону, водночас боячись і прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи й не бажаючи його бачити. Що я сказав би йому? Чи зміг би приховати той мимовільний страх, який він у мене викликав? Ні! Краще не зустрічатися з ним віч-на-віч! Краще забути про нього! І все ж…
Яким довгим видався цей день — останній день, який я мав провести на «Наутилусі»! Я залишався сам. Нед Ленд і Консель уникали розмов зі мною, щоб нічим себе не виказати.
О шостій годині я сів вечеряти, хоча зовсім не відчував голоду. Проте, попри відразу до їжі, я змушував себе їсти, щоб не знесиліти. Близько пів на сьому Нед зайшов до моєї каюти й сказав:
— До самого відплиття ми більше не побачимося. О десятій годині місяць ще не зійде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте до шлюпки. Консель і я чекатимемо на вас.
Канадець одразу вийшов, не давши мені навіть відповісти.
Я захотів перевірити курс «Наутилуса» й спустився до салону. Ми прямували на північний північний схід із неймовірною швидкістю на глибині п’ятдесяти метрів.
Востаннє я оглянув ці дива природи, ці чудові витвори мистецтва, зібрані в цьому музеї, ці безцінні колекції, яким судилося колись загинути на морському дні разом із тим, хто їх створив. Мені хотілося назавжди закарбувати їх у пам’яті. Майже годину я блукав залами, залитими світлом, що лилося зі стелі, й милувався скарбами, які сяяли у своїх вітринах.
Потім я повернувся до каюти. Там я вдягнув непромокальний морський костюм. Зібрав свої записи й сховав їх при собі. Серце шалено калатало. Я не міг угамувати його биття. Моя тривога й хвилювання, безперечно, не вислизнули б від пильного погляду капітана Немо.
Що робив він у цю мить?
Я підійшов до дверей його каюти. Звідти долинали кроки. Немо був у себе. Він не спав. Щоразу, почувши його рухи, я боявся, що він ось-ось з’явиться переді мною і запитає:
— Чому ви хочете втекти?
Я здригався від найменшого звуку. Уява лише підсилювала мої страхи. Цей болісний стан настільки загострився, що я не раз запитував себе: чи не краще увійти до капітана, стати перед ним і сміливо подивитися йому просто в очі?
Божевільна думка!
На щастя, я стримався. Повернувшись до своєї каюти, я ліг на ліжко, сподіваючись заспокоїти нервове збудження. Тіло поступово розслабилося, але розпалений мозок продовжував працювати. Переді мною стрімко проносилися спогади про життя на борту «Наутилуса». Усе, що сталося після мого зникнення з «Авраама Лінкольна», знову поставало перед внутрішнім зором: підводні полювання, Торресова протока, береги Папуасії, мілина, коралова усипальниця, Суецький канал, острів Санторіні, критський пірнальник, бухта Віго, Атлантида, крижаний затор, Південний полюс, льодова в’язниця, бій зі спрутами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахлива картина корабля, потопленого разом з усім екіпажем.
Усі ці події змінювали одна одну перед моїми очима, немов декорації на театральній сцені. І серед цього дивного тла постать капітана Немо виростала до неймовірних розмірів. Його особистість дедалі більше вирізнялася, набуваючи майже надлюдських рис. Він уже не здавався звичайною людиною — переді мною поставав володар океанів, могутній геній морських глибин.
Було пів на десяту. Я заплющив очі й обхопив голову руками, ніби боявся, що вона розірветься від напруги. Я більше не хотів думати.
Ще пів години чекання.
Ще пів години цього кошмару, від якого можна збожеволіти.
І саме тоді я почув приглушені звуки органа — сумну гармонію, схожу на тужливу пісню, на щирий плач душі, що готується назавжди порвати земні зв’язки. Я слухав усім єством, майже не дихаючи, цілком занурений у той музичний екстаз, який колись і капітана Немо переносив у якийсь неземний світ.
Але раптом мене охопив жах від однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Він був у салоні, а щоб утекти, мені треба було пройти саме через салон. Там я неминуче зустрінуся з ним востаннє: він мене побачить, а можливо, навіть заговорить. Одним жестом він міг би мене зупинити, одним словом — приректи на полон!
Зараз мала пробити десята година. Настав час виходити з каюти й приєднатися до моїх товаришів. Вагатися більше не можна було, навіть якби капітан Немо стояв просто переді мною.
Я дуже обережно відчинив двері, але мені все одно здалося, що вони зарипіли на весь корабель. Можливо, цей звук існував лише в моїй уяві.
Я почав навшпиньки просуватися темними коридорами «Наутилуса», щомиті зупиняючись, щоб опанувати шалене серцебиття. Нарешті дістався дверей салону й ледь прочинив їх.
У салоні панувала темрява. Лише тихо линули звуки органа.
Капітан Немо сидів біля інструмента. Він мене не бачив. Мені здавалося, що навіть при яскравому світлі він не помітив би моєї присутності — настільки був занурений у свої думки й переживання.
Я обережно рушив уперед по м’якому килиму, намагаючись ні до чого не торкнутися. Найменший звук міг мене видати. Мені знадобилося хвилин п’ять, щоб дістатися головних дверей, які вели до бібліотеки.
Я вже простягнув руку, щоб їх відчинити, коли раптом глибоке зітхання капітана Немо змусило мене завмерти на місці.
Я зрозумів, що він підвівся.
Завдяки тонкому променю світла, який падав із освітленої бібліотеки до салону, мені вдалося розгледіти його силует.
Капітан повільно рухався в моєму напрямку. Він ішов мовчки, схрестивши руки на грудях, і не стільки крокував, скільки ковзав у напівтемряві, наче привид. Його груди здригалися від стримуваних ридань.
І тоді до мене долинули слова — останні слова, які мені судилося почути від нього:
— Боже всемогутній! Досить! Досить!
Що означали ці слова? Докір сумління? Відчайдушний крик цієї змученої душі?
У повному сум’ятті я прослизнув до бібліотеки, піднявся центральним трапом, а потім через верхній прохід дістався човна. Я заліз усередину через люк, де на мене вже чекали мої товариші.
— Відчалюймо! Швидше! — вигукнув я.
— Зараз! — відповів канадець.
Насамперед ми закрили люк у сталевій обшивці «Наутилуса» й міцно закріпили його гайками за допомогою гайкового ключа, який завчасно приготував Нед Ленд. Так само ми закрили й люк самого човна. Після цього канадець почав відкручувати гайки, що ще з’єднували нас із «Наутилусом».
Раптом зсередини долинув якийсь шум. Чулися голоси, що швидко й уривчасто перегукувалися між собою.
Що сталося? Невже нашу втечу викрито?
Я відчув, як Нед Ленд вклав мені в руку кинджал.
— Так, — прошепотів я. — Ми зуміємо померти гідно!
Канадець припинив роботу.
Саме тоді до мене долинуло слово, яке повторювали знову й знову — разів двадцять поспіль. Одне-єдине слово, страшне саме по собі, і завдяки йому мені одразу стала зрозумілою причина тривоги, що охопила весь «Наутилус». Його екіпажеві було не до нас.
— Мальстрім (гігантський морський вир біля узбережжя Норвегії)! Мальстрім! — вигукнув я.
Мальстрім!
Чи могло в нашому й без того жахливому становищі пролунати страшніше слово?
Отже, ми опинилися в найнебезпечніших водах норвезького узбережжя. Невже «Наутилус» затягло до цієї безодні саме тієї миті, коли наш човен уже був готовий відокремитися від його сталевих бортів?
Відомо, що в цьому місці морські води, затиснуті під час припливу між Лофотенськими островами й Фарерськими островами, утворюють вир неймовірної сили. Там виникає водоверть, з якої ще жодному кораблю не вдавалося вирватися. З усіх боків сюди збігаються величезні хвилі, що й створюють цю безодню, недаремно названу «пупом Атлантичного океану». Її сила така велика, що вона затягує все, що опиняється в радіусі п’ятнадцяти кілометрів. Вир поглинав не лише кораблі, а й китів та білих ведмедів північних морів.
Саме в цю безодню потрапив «Наутилус» — випадково чи, можливо, за волею самого капітана Немо.
«Наутилус» кружляв по спіралі, радіус якої невпинно зменшувався. Звісно, і наш човен, ще ледь прикріплений до підводного корабля, мчав із неймовірною швидкістю.
Я відчував це так само болісно, як людина відчуває наслідки довгого обертання на одному місці. Нас охопив панічний жах. Здавалося, кров застигла в жилах, нерви перестали реагувати, а все тіло вкрилося холодним потом, як перед смертю.
І який же гуркіт стояв навколо нашого крихкого човна!
Яке ревіння, багаторазово підхоплене луною на багато миль довкола!
Який страшний грім хвиль, що розбивалися об гострі вершини підводних скель — там, де руйнуються найміцніші предмети, де деревина розлітається на тріски й перетворюється на потерть!
Боже, що це було!
Нас кидало з боку в бік.
«Наутилус» боровся, немов жива істота. Його сталевий корпус стогнав і тріщав. Час від часу він злітав угору, і разом із ним здіймалися й ми.
— Треба триматися й затягнути гайки! — вигукнув Нед. — Поки ми ще прикріплені до «Наутилуса», у нас залишається шанс урятуватися!..
Він не встиг договорити.
Пролунав різкий тріск.
Гайки зірвало.
Човен вирвало з його ніші й жбурнуло в безодню, мов камінь із пращі.
Моя голова з такою силою вдарилася об залізний каркас човна, що я миттєво знепритомнів.
Глава двадцять третя ВИСНОВОК
Ось і завершилася моя подорож.
Що сталося тієї ночі після того, як наш човен вирвався зі страшного виру? Як Нед Ленд, Консель і я врятувалися з цієї безодні? Я не можу сказати.
Коли до мене повернулася свідомість, я вже лежав у хатині рибалки на Лофотенських островах. Обидва мої товариші — живі й неушкоджені — сиділи поруч і стискали мені руки. Ми щиро обіймалися й раділи нашому спасінню.
Тоді ми ще не могли думати про повернення до Франції. Пасажирське сполучення між північною та південною Норвегією було рідкісним. Доводилося чекати пароплава, що раз на два місяці заходив до Нордкапа (Північного мису).
Тож, залишившись серед гостинних людей, які дали нам притулок, я переглядаю свою розповідь про пережиті пригоди. Вона правдива: у ній не пропущено жодного факту й не перебільшено жодної подробиці. Це достовірна історія неймовірної експедиції в глибини океану, які людство ще не освоїло, але які колись, без сумніву, стануть відкритими шляхами для всіх завдяки поступу науки й цивілізації.
Чи повірять мені люди?
Зрештою, це не так уже й важливо.
Я можу твердо сказати лише одне: тепер я маю право розповідати про ті морські глибини, де менш ніж за десять місяців проплив двадцять тисяч льє (старовинна міра довжини) і здійснив навколосвітню подорож, яка відкрила мені незліченні дива Індійського та Тихого океанів, Червоного й Середземного морів, Атлантики, а також південних і північних морів.
Але що ж сталося з «Наутилусом»?
Чи витримав він могутню хватку Мальстріму?
Чи живий капітан Немо?
Чи й досі він мандрує океанськими глибинами, звершуючи свої суворі й невблаганні вироки? Чи, можливо, його шлях урвався під час останньої жертви, принесеної його помсті?
Чи винесуть колись хвилі на берег рукопис, у якому викладено історію його життя?
Чи дізнаюся я нарешті його справжнє ім’я?
Чи відкриє зниклий корабель своєю належністю походження самого капітана Немо?
Я сподіваюся.
І сподіваюся також, що його могутній корабель переміг море навіть у найстрашнішій його безодні, що «Наутилус» уцілів там, де загинуло стільки суден.
Якщо це так, якщо капітан Немо й досі живе серед океанських просторів, які сам обрав своєю батьківщиною, то нехай ненависть згасне в цьому стражденному серці.
Нехай споглядання безмежних чудес природи погасить полум’я помсти.
Нехай грізний суддя поступиться місцем мирному вченому, який продовжить дослідження морських глибин.
Якщо його доля незвичайна, то водночас і велична.
Хіба я не зрозумів його?
Хіба не прожив разом із ним десять місяців того надзвичайного життя?
Ще три тисячі років тому Екклезіаст (традиційно — автор однієї з книг Старого Завіту) поставив запитання:
«Хто може виміряти глибини безодні?»
Із усіх людей дати відповідь на це запитання мають право лише двоє:
капітан Немо і я.
Переклад Олег Гнатюк
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
