Глава третя ЯК БУДЕ ЗАВГОДНО ПАНУ ПРОФЕСОРУ
Коли я отримав листа від пана Гобсона, то думав про полювання на єдинорога не більше, ніж про спробу прокласти шлях крізь крижані поля Північно-Західного проходу(морський шлях між Атлантичним і Тихим океанами через Арктику). Та варто було мені прочитати послання морського міністра, як я раптом відчув: моє справжнє покликання, мета всього мого життя — вирушити на пошуки цієї небезпечної істоти, знищити її й позбавити людство від загрози.
Я щойно повернувся з виснажливої подорожі, був украй стомлений і конче потребував відпочинку. Я мріяв повернутися на батьківщину, побачити друзів, знову оселитися у своїй квартирі при Ботанічному саду, зайнятися своїми дорогими серцю колекціями. Але ніщо вже не могло втримати мене від участі в експедиції. Утома, друзі, колекції — усе миттю відійшло на другий план. Не вагаючись ані хвилини, я прийняв запрошення американського уряду.
«Зрештою, — міркував я, — усі дороги ведуть до Європи! А цей люб’язний єдиноріг, без сумніву, зрештою приведе мене до берегів Франції. Така поважна тварина навряд чи відмовить мені в задоволенні привезти до Паризького музею природознавства хоча б півметра своєї кістяної алебарди(старовинна холодна зброя на довгому держаку з наконечником у вигляді списа й сокири) як музейний експонат».
Але до того часу загадкового нарвала ще треба було відшукати в північній частині Тихого океану, а це означало — вирушити зовсім у протилежний від Франції бік.
— Конселю! — нетерпляче гукнув я.
Консель був моїм слугою й незмінним супутником у всіх моїх подорожах. Я щиро любив його, і він відповідав мені такою самою відданістю. Від природи незворушний, за переконаннями добропорядний, за звичкою слухняний, він по-філософському сприймав усі несподівані повороти долі. Майстер на всі руки, завжди готовий допомогти, він, усупереч своєму імені(Conseil французькою означає «порада» або «рада»), ніколи не давав порад — навіть тоді, коли його про це просили.
Постійно спілкуючись із нашими вченими колегами при Ботанічному саду, Консель і сам чимало від них перейняв. Особливо добре він знав природничу класифікацію. Зі спритністю акробата він міг без запинки пройти всі її щаблі: типи, групи, класи, підкласи, ряди, родини, роди, підроди, види та підвиди. Але на цьому його знання й закінчувалися. Класифікування було його справжньою стихією, та далі сухої систематики він не заходив. Блискуче знаючи теорію класифікації, у практичних питаннях він був не надто сильний. Я навіть сумніваюся, чи зміг би він безпомилково відрізнити кашалота від вусатого кита(велика група китів, що не мають зубів і використовують китовий вус для живлення). І все ж це був чудовий хлопець!
Ось уже десять років Консель супроводжував мене в усіх наукових експедиціях. І я жодного разу не чув від нього жодної скарги, хоч би як затягувалася подорож і хоч би які труднощі нам доводилося долати. Він був готовий будь-якої миті вирушити зі мною хоч до Китаю, хоч до Конго, хоч на край світу, якою б далекою не була дорога. Без вагань він ішов за мною всюди. До того ж він мав винятково міцне здоров’я, якому, здавалося, були не страшні жодні хвороби, сильні м’язи й майже цілковиту відсутність нервовості.
Йому було тридцять років, і співвідношення його віку до віку господаря становило п’ятнадцять до двадцяти. Нехай мені вибачать цей дещо химерний спосіб висловитися: я просто хотів сказати, що мені було сорок років.
Проте Консель мав одну невелику ваду. Будучи невиправним формалістом, він звертався до мене виключно в третій особі — звичка, яка часом неабияк мене дратувала.
— Конселю! — вдруге покликав я, уже гарячково збираючись у дорогу.
У відданості Конселя я не сумнівався. Зазвичай я навіть не запитував, чи готовий він супроводжувати мене в черговій мандрівці. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла затягнутися на невизначений термін, про небезпечне підприємство, про полювання на істоту, здатну одним ударом відправити на дно цілий фрегат, немов шкаралупу волоського горіха. Тут було над чим замислитися навіть людині з найбільш незворушною вдачею.
— Конселю! — гукнув я втретє.
Консель одразу ж з’явився.
— Пан професор бажав мене бачити? — спитав він, заходячи до кімнати.
— Так, друже мій. Пакуй мої речі й збирайся сам. Ми вирушаємо за дві години.
— Як буде завгодно панові професору, — спокійно відповів Консель.
— Не можна гаяти ані хвилини. Поклади до валізи все моє дорожнє спорядження, костюми, сорочки, шкарпетки — словом, усе необхідне, та ще й якнайшвидше!
— А колекції пана професора? — поцікавився Консель.
— Ними займемося пізніше.
— А як же археотерії(вимерлі парнокопитні ссавці), гіракотерії(давні предки сучасних коней), ореодони(вимерлі травоїдні ссавці Північної Америки), херопотамуси(вимерлий рід стародавніх ссавців) та інші викопні рештки?..
— Вони залишаться на зберіганні в готелі.
— А бабіруса(рідкісний дикий кабан із островів Індонезії)?
— Її годуватимуть, доки нас не буде. До того ж я дам розпорядження відправити все наше господарство до Франції.
— То ми їдемо до Парижа? — запитав Консель.
— Так… звичайно… тільки, можливо, доведеться зробити невеликий гак…
— Як буде завгодно панові професору. Якщо гак — то гак!
— Та зовсім невеличкий! Ми лише трохи відхилимося від прямого маршруту, і тільки. Ми відпливаємо на фрегаті «Авраам Лінкольн».
— Як буде завгодно панові професору, — незворушно відповів Консель.
— Розумієш, друже, йдеться про те саме чудовисько… про знаменитого нарвала. Ми повинні очистити від нього моря! Автор книжки «Таємниці морських глибин», виданої у двох томах формату in-quarto(старовинний книжковий формат великого розміру, коли друкарський аркуш складається вчетверо), просто не має права відмовитися супроводжувати капітана Фарагута в такій експедиції. Це почесна місія, хоча… і небезпечна. Нам доведеться діяти майже навмання. Цей звір може виявитися дуже примхливим! Але хай там як — наш капітан свого не проґавить!..
— Куди пан професор, туди й я, — відповів Консель.
— Добре подумай! Я не хочу нічого від тебе приховувати. З таких експедицій не завжди повертаються.
— Як буде завгодно панові професору.
За чверть години валізи були вже складені. Консель упорався зі зборами напрочуд швидко, і можна було не сумніватися, що він нічого не забув, адже сорочки й предмети гардероба він умів класифікувати не гірше, ніж птахів чи ссавців.
Готельний служник переніс наш багаж до вестибюля. Я стрімголов збіг сходами на нижній поверх, перестрибуючи через кілька сходинок. Біля контори, де, як завжди, юрмилися постояльці, я розрахувався за проживання. Потім залишив розпорядження відправити до Франції, у Париж, усі ящики з препарованими тваринами та гербаріями(колекціями висушених рослин). Для утримання моєї бабіруси я відкрив достатній грошовий кредит, після чого ми з Конселем разом застрибнули до карети.
Екіпаж, найнятий за двадцять франків, повіз нас Бродвеєм до Юніон-скверу, звідти звернув на Четверту авеню, проїхав нею до перехрестя з Боуері-стріт, а тоді повернув на Кетрін-стріт і зупинився біля Тридцять четвертого пірса(причалу для стоянки й обслуговування суден). Звідси поромом, що курсував від Кетрін-стріт, нас разом із кіньми та каретою переправили до Брукліна — найбільшого передмістя Нью-Йорка, розташованого на лівому березі Іст-Ріверу. За кілька хвилин наша карета вже стояла біля причалу, де на нас чекав «Авраам Лінкольн», із двох труб якого густими клубами валував дим.
Наш багаж негайно перенесли на борт. Я швидко піднявся трапом і запитав, де можна знайти капітана Фарагута. Один із матросів провів мене на ют(кормову, підвищену частину палуби корабля). Там мене зустрів офіцер із бездоганною військовою виправкою.
Простягнувши мені руку, він запитав:
— Пан П’єр Аронакс?
— Так, це я, — відповів я. — Чи маю честь бачити капітана Фарагута?
— Саме так! — відказав він. — Ласкаво просимо, пане професоре! Ваша каюта вже готова й чекає на вас.
Я чемно вклонився і, не бажаючи відволікати капітана від останніх приготувань до відплиття, попросив лише показати мені відведену каюту.
«Авраам Лінкольн» був якнайкраще пристосований до своєї незвичайної місії. Це був швидкохідний фрегат, оснащений найсучаснішими паровими машинами, що працювали під тиском до семи атмосфер. За таких умов корабель розвивав середню швидкість вісімнадцять і три десятих милі(морські милі; близько 34 кілометрів за годину) на годину — показник дуже високий, хоча, на жаль, усе ж недостатній для переслідування гігантського китоподібного.
Внутрішнє облаштування фрегата цілком відповідало його відмінним морехідним якостям. Я залишився дуже задоволений своєю каютою, розташованою в кормовій частині судна і безпосередньо з’єднаною з кают-компанією(загальним приміщенням для відпочинку й обіду офіцерів та пасажирів).
— Нам тут буде дуже зручно, — сказав я Конселю.
— Так само зручно, як ракові-самітнику в мушлі молюска-сурмача(великий морський молюск зі спіральною мушлею), якщо пан професор дозволить мені так висловитися, — незворушно відповів Консель.
Я доручив йому розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб подивитися на останні приготування до відплиття.
Саме в цю мить капітан Фарагут наказав віддати швартови, які утримували «Авраама Лінкольна» біля бруклінського причалу. Якби я запізнився хоча б на чверть години, а то й менше, фрегат уже відчалив би без мене, і я не став би учасником цієї дивовижної, майже неймовірної експедиції, настільки незвичайної, що навіть її цілком правдивий опис дехто міг би сприйняти як чистісіньку вигадку.
Капітан Фарагут не бажав гаяти ні дня, ні навіть години. Він прагнув якнайшвидше дістатися тих морів, де востаннє бачили загадкову тварину.
Він покликав старшого механіка.
— Тиск достатній? — запитав капітан.
— Так точно, капітане, — відповів механік.
— Go ahead!(«Повний уперед!» (англ.)) — скомандував капітан Фарагут.
Наказ негайно передали до машинного відділення за допомогою апарата, що працював на стисненому повітрі. Механіки повернули пусковий важіль. Пара зі свистом ринула до золотникових механізмів(пристроїв, що регулюють подачу пари до циліндрів парової машини). Поршні привели в рух гребний вал, а лопаті гвинта закрутилися дедалі швидше. І ось «Авраам Лінкольн» велично рушив у путь, супроводжуваний цілою флотилією катерів і буксирів, переповнених людьми, які влаштували йому урочисті проводи.
Набережні Брукліна й уся частина Нью-Йорка вздовж Іст-Ріверу були заповнені народом. Триразове «ура!», що вихопилося з півмільйона грудей, могутньою хвилею прокотилося над водою. Тисячі хусток замайоріли над головами густого натовпу, який вітав «Авраама Лінкольна», доки той не вийшов у води Гудзону біля краю півострова, на якому розкинувся Нью-Йорк.
Фрегат ішов уздовж мальовничого правого берега Нью-Джерсі, суцільно забудованого віллами, і проходив повз форти, які вітали його залпами з найпотужніших гармат. У відповідь «Авраам Лінкольн» тричі спускав і знову здіймав американський прапор із тридцятьма дев’ятьма зірками, що майорів на гафелі(похилому рангоутному брусі для підняття прапора на кормі судна). Потім, змінивши курс і входячи у фарватер(безпечний судноплавний прохід, позначений навігаційними знаками), окреслений бакенами(плавучими навігаційними знаками), який огинав внутрішню бухту біля піщаної коси Санді-Гук, корабель знову зустрів привітання багатотисячного натовпу.
Катери й буксири супроводжували фрегат аж до двох плавучих маяків, вогні яких вказують мореплавцям шлях до входу в Нью-Йоркський порт.
Була третя година пополудні. Лоцман(фахівець, який проводить судна складними ділянками водного шляху) залишив свій пост, спустився до шлюпки, яка доправила його на шхуну, що чекала під вітром. На кораблі збільшили подачу пари, лопаті гвинта ще швидше почали розтинати воду, і фрегат помчав уздовж низького піщаного узбережжя Лонг-Айленда. Близько восьмої години вечора, коли далеко на північному сході остаточно зникли вогні Файр-Айленда, він на повній швидкості вийшов у темні води Атлантичного океану.
Глава четверта НЕД ЛЕНД
Капітан Фарагут був досвідченим моряком, справді гідним корабля, яким командував. Він ніби становив із власним судном єдине ціле, був його душею і волею. Для нього існування загадкового китоподібного не викликало жодного сумніву, і він не терпів на борту жодних суперечок із цього приводу. Він вірив у чудовисько так само, як деякі старенькі вірять у біблійного Левіафана(міфічне морське чудовисько, згадане в Біблії) — не завдяки логіці, а всім серцем. Морський звір існував, і капітан Фарагут мав звільнити від нього океани — у цьому він поклявся.
Це був справжній лицар на кшталт Дьєдоне де Гозона(за середньовічною легендою — лицар, який переміг дракона на острові Родос), що вступив у двобій із чудовиськом, яке спустошувало його землю. Або капітан Фарагут уб’є нарвала, або нарвал уб’є капітана Фарагута. Третього не дано.
Увесь екіпаж поділяв переконання свого командира. Варто було лише послухати, як моряки міркували, сперечалися, обговорювали й оцінювали шанси на швидку зустріч із таємничою твариною! З якою напруженою увагою вони вдивлялися в безкраї простори океану! Навіть ті офіцери, які зазвичай вважали вахту найважчим обов’язком, тепер охоче виходили на додаткові чергування. Поки сонце здійснювало свій щоденний шлях небосхилом, матроси видиралися на рангоут(сукупність щогл, рей та інших конструкцій судна, призначених для встановлення вітрил), адже розпечені дошки палуби обпікали ноги й не давали довго стояти на місці.
Проте «Авраам Лінкольн» ще навіть не розсікав своїм форштевнем(передньою, загостреною частиною корпусу судна) підозрілих вод Тихого океану. Але екіпаж уже жив лише одним бажанням — зустріти морського єдинорога, загарпунити його, витягти на палубу й розрубати на шматки. За морем стежили з неймовірною пильністю. Треба додати, що капітан Фарагут пообіцяв премію в дві тисячі доларів тому, хто першим помітить чудовисько, — чи то буде юнга, простий матрос, боцман або навіть офіцер. Неважко уявити, з якою ретельністю екіпаж «Авраама Лінкольна» вдивлявся в морську далечінь.
Я теж не відставав від інших і проводив цілі дні на палубі. Наш фрегат цілком міг би називатися «Аргусом»(у давньогрецькій міфології велетень із багатьма очима, символ невсипущої пильності). Лише Консель зберігав цілковиту байдужість до питання, яке так хвилювало всіх нас, і зовсім не поділяв загального піднесення, що панувало на борту.
Я вже згадував, що капітан Фарагут подбав про те, щоб його корабель був оснащений усім необхідним для полювання на найбільших китів. Жодне китобійне судно не могло б похвалитися кращим спорядженням. У нашому розпорядженні були всі найсучасніші китобійні засоби — від звичайних ручних гарпунів до мушкетонів(короткоствольна великокаліберна рушниця), що стріляли зазубреними стрілами, і довгих рушниць із розривними кулями. На баці(носовій частині верхньої палуби судна) було встановлено вдосконалену гармату, яка заряджалася з казенної частини, мала надзвичайно товсті стінки та вузький ствол. Її модель демонстрували на Всесвітній виставці 1867 року. Це чудове американське знаряддя викидало чотирикілограмові конічні снаряди на відстань до шістнадцяти кілометрів.
Отже, «Авраам Лінкольн» був забезпечений усіма можливими засобами для знищення ворога. Але й це ще не все. На борту перебував Нед Ленд — справжній король гарпунерів.
Нед Ленд, уродженець Канади, був китобоєм найвищого ґатунку й не мав собі рівних у цьому небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, відвага й кмітливість поєднувалися в ньому напрочуд гармонійно. Потрібно було б бути справді надзвичайно хитрим і обережним кашалотом, щоб уникнути удару його гарпуна.
Недові Ленду було близько сорока років. Це був високий чоловік — понад шість англійських футів(приблизно 183 сантиметри) на зріст, кремезної статури, із суворими рисами обличчя. Він не відзначався товариськістю, мав запальний характер і легко спалахував через найменшу незгоду. Його зовнішність мимоволі привертала увагу, а найбільше вражав твердий, рішучий погляд, який надавав його обличчю особливої сили та виразності.
Я переконаний, що капітан Фарагут виявив неабияку мудрість, запросивши цю людину до експедиції, адже лише своєю твердою рукою й гострим зором Нед Ленд був вартий цілого екіпажу. Його можна було порівняти з потужним телескопом, який водночас був і гарматою, завжди готовою вистрілити.
Канадець — майже той самий француз, і мушу зізнатися, що Нед Ленд, попри свою небагатослівну й трохи відлюдькувату вдачу, від самого початку поставився до мене з певною симпатією. Мабуть, свою роль тут відіграла наша мовна спорідненість. Він мав нагоду розмовляти зі мною французькою, а я із задоволенням слухав ту старовинну французьку говірку, якою колись писав Рабле і яка й досі збереглася в окремих куточках Канади. Нед походив зі старовинної квебекської родини, серед його предків було чимало відважних рибалок ще за тих часів, коли ця земля належала Франції.
Поступово Нед став відвертішим, і я з великою цікавістю слухав його розповіді про пригоди та випробування, пережиті ним у полярних морях. Його оповіді про китобійний промисел і двобої з морськими велетнями були сповнені якоїсь простої, невимушеної поезії. Він розповідав у справді епічній манері, і часом мені здавалося, що я слухаю якогось канадського Гомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських(тобто північних, за античними уявленнями — далеких країн за межами відомого світу) земель.
Я описую цього мужнього чоловіка таким, яким знаю його тепер. Ми стали справжніми друзями. Нас пов’язали ті міцні узи, що народжуються й гартуються лише в тяжких життєвих випробуваннях. Чудовий був чоловік, цей Нед! І я зовсім не заперечував би прожити ще сотню років бодай для того, щоб довше зберігати пам’ять про нього.
Але якої ж думки дотримувався Нед Ленд щодо загадкового морського чудовиська? Треба чесно сказати: він анітрохи не вірив у існування фантастичного єдинорога і був єдиною людиною на борту, яка не піддалася загальному захопленню. Він навіть уникав цієї теми, коли я одного разу спробував завести про неї розмову.
Чудового вечора 30 липня, тобто через три тижні після нашого відплиття від бруклінської набережної, фрегат перебував поблизу мису Бланко, приблизно за тридцять миль(морських миль; близько 56 кілометрів) від патагонського узбережжя. Ми вже перетнули тропік Козерога, і ще якихось сімсот миль на південь — і перед нами відкриється вхід до Магелланової протоки. Минуло б ще вісім днів — і «Авраам Лінкольн» уже борознив би простори Тихого океану.
Ми з Недом Лендом сиділи на юті й розмовляли про різні дрібниці, не зводячи погляду з моря, чиї таємничі глибини й досі залишалися недоступними людському пізнанню. Розмова, цілком природно, перейшла на гігантського єдинорога, і я почав перебирати різні можливі варіанти розвитку подій, оцінюючи наші шанси на успіх. Та, помітивши, що Нед усіляко уникає цієї теми, я вирішив запитати його прямо.
— Як ви можете, Нед, — звернувся я до нього, — сумніватися в існуванні китоподібної істоти, за якою ми полюємо? Які у вас підстави не довіряти всім цим фактам?
Гарпунер хвилину мовчки дивився на мене. Потім звичним рухом потер собі чоло, заплющив очі, ніби збираючись із думками, і нарешті відповів:
— У мене є для цього серйозні підстави, пане Аронаксе.
— Але послухайте, Нед! Ви ж професійний китобій. Вам не раз доводилося мати справу з найбільшими морськими ссавцями. Саме вам, як нікому іншому, мало б бути легко повірити в можливість існування гігантського китоподібного. Кому ж, як не вам, личило б підтримувати таке припущення?
— Ви помиляєтеся, пане професоре, — відповів Нед. — Якщо проста людина вірить, що небом мчать якісь зловісні комети або що в надрах землі живуть допотопні страховиська, — це ще можна зрозуміти. Але астроном чи геолог лише посміється з таких вигадок. Те саме й із китобоєм. Я не раз полював на китів, багато з них загарпунив, чимало вбив. Та хоч би якими сильними й могутніми були ці тварини, ні хвостом, ні бивнем вони не здатні пробити металеву обшивку пароплава.
— Проте, Нед, відомі випадки, коли бивень нарвала пробивав судно наскрізь.
— Якщо йдеться про дерев’яні кораблі — це ще можна припустити, — відповів канадець. — Хоча сам я такого не бачив. І поки не побачу на власні очі, ніколи не повірю, що кити, кашалоти чи нарвали здатні проробляти такі пробоїни.
— Послухайте ж, Нед…
— Заради Бога, пане професоре! Про що завгодно, тільки не про це. Хіба що можна було б повірити в якогось гігантського спрута…
— Це ще менш імовірно, мій друже! Спрут — істота м’якотіла. Уже сама його природа це підказує. Навіть якби він сягав п’ятисот футів(приблизно 152 метрів) завдовжки, він усе одно залишався б безхребетною твариною, а отже, не становив би серйозної небезпеки для таких кораблів, як «Шотландія» чи «Авраам Лінкольн». Гадаю, настав час відправити до архіву всі ці байки про «подвиги» гігантських спрутів та інших подібних морських чудовиськ!
— Отже, шановний професоре, — запитав Нед із ледь помітною іронією, — ви й справді переконані в існуванні цього гігантського китоподібного?..
— Так, Нед! І моє переконання ґрунтується на логічному зіставленні фактів. Я не сумніваюся в існуванні могутнього морського ссавця, який, подібно до китів, кашалотів чи дельфінів, належить до підтипу хребетних і має надзвичайно міцний кістяний бивень.
— Гм! — пробурмотів гарпунер, недовірливо похитавши головою.
— Зважте, шановний канадцю, — провадив я далі, — якщо така тварина справді існує і мешкає в океанських безоднях, на глибині кількох миль від поверхні, то її організм, безперечно, мусить вирізнятися неймовірною життєвою силою.
— А навіщо їй така сила? — поцікавився Нед.
— Щоб витримувати колосальний тиск водних мас, які лежать над нею.
— Справді? — перепитав Нед, примружившись.
— Саме так. І я можу підтвердити це кількома простими розрахунками.
— Ет, ці ваші цифри! — відмахнувся Нед. — Ними ж можна довести що завгодно!
— У торговельних справах, Неде, можливо. Але не в математиці. Послухайте уважно. Уявімо, що тиск в одну атмосферу дорівнює тиску водяного стовпа заввишки тридцять два фути(одиниця довжини, що дорівнює 30,48 сантиметра). Насправді ця висота має бути трохи меншою, оскільки морська вода щільніша за прісну. Отже, коли ви занурюєтеся у воду, ваше тіло зазнає такого тиску, скільки атмосфер, або, якщо хочете, скільки стовпів води по тридцять два фути відділяють вас від поверхні моря.
Звідси випливає, що на глибині триста двадцять футів тиск становить десять атмосфер, на глибині три тисячі двісті футів — уже сто атмосфер, а на глибині тридцять дві тисячі футів, тобто приблизно двох з половиною льє(старовинна французька міра довжини; у морській практиці близько 4 кілометрів), — цілу тисячу атмосфер. Іншими словами, якби вам вдалося опуститися в такі фантастичні океанські глибини, то на кожний квадратний сантиметр вашого тіла тиснула б вага в тисячу кілограмів. А чи знаєте ви, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів становить поверхня людського тіла?
— Навіть гадки не маю, пане Аронаксе.
— Приблизно сімнадцять тисяч.
— Та невже?
— Саме так. А оскільки атмосферний тиск трохи перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то ці сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла вже зараз перебувають під тиском у сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів!
— І я цього зовсім не відчуваю?
— Не відчуваєте. Ваше тіло не розплющується під цим неймовірним навантаженням лише тому, що повітря всередині нього чинить такий самий тиск назовні. Саме завдяки рівновазі між зовнішнім і внутрішнім тиском вони взаємно врівноважуються. Тому ви нічого й не помічаєте. Але під водою все відбувається зовсім інакше.
— А-а, тепер розумію, — відповів Нед, який слухав мене дуже уважно. — Вода ж не повітря: вона тисне ззовні, але всередину тіла не проникає!
— Саме так, Неде! На глибині тридцяти двох футів ваше тіло зазнаватиме тиску в сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів. На глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск збільшиться вдесятеро й сягне ста сімдесяти п’яти тисяч шестисот вісімдесяти кілограмів. А на глибині тридцяти двох тисяч футів він зросте вже в тисячу разів і становитиме сімнадцять мільйонів п’ятсот шістдесят вісім тисяч кілограмів. Іншими словами, вас розчавило б значно дужче, ніж будь-який гідравлічний прес!
— От чорт забирай! — вигукнув Нед.
— Отож, шановний гарпунере, якщо хребетна тварина завдовжки в кілька сотень метрів і відповідної маси може жити на таких глибинах, то мільйони квадратних сантиметрів поверхні її тіла перебувають під тиском багатьох мільярдів кілограмів. Якою ж неймовірною силою повинні володіти її м’язи і якою міцністю має відзначатися її організм, щоб витримувати таке навантаження!
— Виходить, — відповів Нед Ленд, — вона мусить бути закута в залізну броню дюймів на вісім завтовшки, як ті броненосні фрегати!
— Можливо, Неде. А тепер уявіть, якої руйнівної сили може набути така маса, якщо вона вріжеться в корпус корабля зі швидкістю кур’єрського потяга!
— Так… еге ж… це справді можливо… — пробурмотів канадець, явно вражений моїми математичними доводами, але все ще не бажаючи остаточно поступитися.
— То що ж, тепер ви переконалися?
— Ви переконали мене принаймні в одному, пане натуралісте: якщо такі істоти справді живуть у морських глибинах, вони й справді повинні бути такими надзвичайно сильними, як ви кажете.
— Але якщо вони не існують, уперта ви людино, то як ви тоді поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?
— А тим… — нерішуче почав Нед.
— Ну ж бо, договорюйте!
— А тим… що вся ця історія — вигадка! — випалив він, сам того не помічаючи, повторивши знамениту відповідь Араго(Франсуа Араго — французький учений і державний діяч, відомий своїми дотепними висловами).
Проте така відповідь свідчила лише про впертість гарпунера і більше ні про що. Того дня я вирішив більше його не переконувати. Пригода з пароплавом «Шотландія» не залишала жодних підстав для сумнівів. Пробоїна в корпусі була настільки серйозною, що на її ремонт знадобилося чимало часу, і годі було вимагати переконливішого доказу. Вона не могла виникнути сама собою, а версії про зіткнення з підводною скелею чи випадкове влучання китобійного снаряда довелося відкинути. Отже, залишалося визнати, що її спричинила незвичайна пробивна сила невідомої тварини.
Тому, спираючись на всі наведені мною міркування, я відносив цю істоту до підтипу хребетних, класу ссавців і ряду китоподібних. Що ж до того, до якого саме сімейства, роду чи виду вона належить, це мало з’ясуватися лише згодом. Щоб остаточно розв’язати це питання, потрібно було провести розтин невідомого чудовиська. Але для цього його слід було спершу впіймати; щоб упіймати — треба було загарпунити, а це вже була справа Неда Ленда; щоб загарпунити — необхідно було вистежити його, а це залежало від всього екіпажу; а щоб вистежити — потрібно було насамперед із ним зустрітися… а це вже було справою самого випадку!
Глава п’ята НАВМАННЯ!
Спочатку плавання «Авраама Лінкольна» минало одноманітно. Лише одного разу Недові Ленду випала нагода продемонструвати свою дивовижну майстерність, яка принесла йому загальне захоплення.
Тридцятого червня, на широті Фолклендських островів, фрегат зустрів американське китобійне судно «Монрое», але виявилося, що там нічого не чули про нарвала. Капітан китобійного судна, дізнавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» перебуває Нед Ленд, попросив його допомогти загарпунити кита, якого вони вистежили в цих водах. Капітан Фарагут захотів побачити Неда Ленда в справі, тож дозволив гарпунникові перейти на борт «Монрое». Полювання завершилося блискучим успіхом для нашого канадця. Замість одного кита він загарпунив двох: одного вбив на місці, влучивши гарпуном просто в серце, а за другим довелося поганятися кілька хвилин.
Тож я не став би поручатися за життя будь-якої тварини, якій випаде зіткнутися з гарпунником Недом Лендом!
Ми на великій швидкості пройшли повз південно-східне узбережжя Південної Америки, і 3 липня, на довготі мису Дів, нарешті опинилися біля входу до Магелланової протоки. Але капітан Фарагут не захотів заходити в цю звивисту протоку й узяв курс на мис Горн.
Екіпаж одностайно підтримав рішення капітана. І справді, хіба можна було сподіватися зустріти нарвала в цьому вузькому проході? Більшість матросів були переконані, що чудовисько «занадто велике, щоб пролізти в таку щілину».
Шостого липня, близько третьої години по полудні, «Авраам Лінкольн» обігнув за п’ятнадцять миль на південь той відокремлений острів, ту самотню скелю на краю Південної Америки, яку голландські мореплавці назвали на честь свого рідного міста мисом Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і вже наступного ранку гвинт фрегата розтинав води Тихого океану.
— Дивіться в обидва! Дивіться в обидва! — повторювали один одному матроси «Авраама Лінкольна».
І вони справді вдивлялися з усіх сил. Обіцяна винагорода в дві тисячі доларів приваблювала кожного. Ні очі, ні підзорні труби не знали ані хвилини перепочинку. І вдень, і вночі всі пильно вдивлялися в поверхню океану; а люди, які страждали на нікталопію (підвищену гостроту зору в темряві), мали вдвічі більше шансів здобути премію, бо чудово бачили вночі.
Мене винагорода не приваблювала, але я також уважно вдивлявся в море. Похапцем обідав, тривожно спав і, попри палючу спеку чи рясні зливи, майже не залишав палуби. То перехилившись через борт на баку, то спираючись на поручні на шканцях (частині верхньої палуби між середньою і задньою щоглами), я жадібно вдивлявся в пінисті гребені хвиль, що вкривали морську широчінь аж до самого обрію. І скільки разів мені доводилося хвилюватися разом з усім екіпажем, щойно над водою з’являлася чорна спина кита! Матроси юрбою вибігали на палубу. Затамувавши подих і напружуючи зір, вся команда стежила за твариною. Я теж дивився, дивився, ризикуючи зіпсувати очі й навіть осліпнути! А незворушний Консель незмінно зауважував:
— Панові професору було б значно легше щось розгледіти, якби він не так напружував очі!
Та всі наші хвилювання виявлялися марними. Бувало, «Авраам Лінкольн», маневруючи, підходив майже впритул до поміченої тварини. Але щоразу з’ясовувалося, що це звичайний кит або кашалот, який тікав геть від галасу розчарованої команди.
Погода стояла чудова. Плавання відбувалося за сприятливих умов, хоча саме тривав дощовий сезон, адже в Південній півкулі липень відповідає нашому європейському січню. Море було спокійне, а видимість — чудова.
Нед Ленд, як і раніше, скептично ставився до наших тривог. У години, вільні від вахти, він демонстративно не виходив на палубу. А тим часом його дивовижно гострий зір міг би неабияк нам прислужитися! Та впертий канадець із дванадцяти годин волів вісім проводити у своїй каюті — за книжкою або просто лежачи на ліжку. Скільки разів я дорікав йому за таку байдужість!
— Ех, пане професоре! — відповідав він. — Навіть якби ця тварина й справді існувала, хіба в нас багато шансів її вистежити? Ми ж полюємо навмання, чи не так? Кажуть, цього горезвісного звіра бачили в північних водах Тихого океану? Припустімо. Але відтоді минуло вже два місяці, а судячи з характеру вашого нарвала, він не любить засиджуватися на одному місці! Ви ж самі кажете, що він нібито вирізняється неймовірною швидкістю. А ви краще за мене знаєте, пане професоре, що природа нічого не створює без потреби. Вона не наділила б ліниву за своєю вдачею істоту такою рухливістю. Отже, якщо ваш нарвал і справді існує, то тепер він уже далеко звідси!
Усе це було цілком слушно! Ми справді рухалися навмання. Але що нам залишалося робити? Шанси зустріти нарвала дедалі меншали. І все ж ніхто не втрачав віри в успіх, і жоден матрос не погодився б побитися об заклад, що цієї тварини не існує або що ми не зустрінемо її найближчим часом.
Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а двадцять сьомого числа того ж місяця перетнули екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат узяв курс на захід, до центральної частини Тихого океану. Капітан Фарагут цілком слушно вирішив, що нарвала швидше можна зустріти в глибоководних районах, далеко від материків і великих островів, наближення до яких ця тварина, мабуть, уникала, бо, як пояснював нам боцман, «прибережні води для неї занадто мілкі». Фрегат пройшов повз острови Паумоту, Маркізькі та Сандвічеві, перетнув тропік Рака під 132° довготи й попрямував у Китайські моря. Нарешті ми опинилися там, де востаннє бачили чудовисько! І, правду кажучи, усе життя на судні ніби завмерло. У всіх серця билися швидше, і, без сумніву, для багатьох із нас це могло закінчитися справжніми серцевими недугами. Загальне напруження сягнуло межі. Люди майже не їли й не спали. Разів із двадцять на день якась помилка в розрахунках або зоровий обман матроса, що виліз на кабестан (лебідку з барабаном для підіймання суднових якорів), змушували всіх нас здригатися від хвилювання. Наші нерви були напружені до краю, і це неминуче мало викликати зворотну реакцію.
І вона не забарилася.
Три місяці — цілі три місяці, коли кожен день здавався вічністю, — «Авраам Лінкольн» борознив води північної частини Тихого океану, кидаючись навздогін зустрічним китам, раптово змінюючи курс, переходячи з галса на галс (змінюючи напрямок руху судна відносно вітру), то різко зменшуючи швидкість, то піднімаючи тиск пари до межі, ризикуючи вивести машину з ладу. Не залишилося жодного недослідженого куточка між берегами Японії та узбережжям Америки. Але все було марно! Безлюдними й порожніми лежали океанські простори. Жодного сліду гігантського нарвала, жодної ознаки підводного острова чи плавучого рифу, жодної примари затонулого корабля, що дрейфує в цих водах, — одним словом, нічого фантастичного!
І тоді настала реакція. Розчарування породило зневіру, а зневіра відкрила шлях недовірі. Збудження, яке досі панувало на борту, змінилося іншим почуттям: на одну третину це був сором, а на дві третини — роздратування. Найбільше всіх дратувала думка, що вони «пошилися в дурні», женучись за примарою. Ціла гора доказів, зібраних протягом року, розсипалася на очах, і тепер кожен поспішав надолужити втрачені години сну й відпочинку. З тією мінливістю, яка так властива людській натурі, команда кидалася з однієї крайності в іншу. Найпалкіші прихильники експедиції, на лихо, стали її найзапеклішими противниками. Зневіра охопила весь корабель — від кубрика (житлового приміщення для команди на судні) до кают-компанії, — і якби не дивовижна впертість капітана Фарагута, фрегат, безперечно, вже повернув би на південь.
Однак безрезультатні пошуки не могли тривати безкінечно. Екіпажеві «Авраама Лінкольна» не було в чому дорікнути собі — він зробив усе, що тільки міг. Ще ніколи матроси американського флоту не виявляли такої наполегливості й сумлінності. Вони не були винні в тому, що експедиція не мала успіху. Залишалося якомога швидше повертатися на батьківщину.
Про це й було заявлено капітанові. Але капітан стояв на своєму. Матроси вже не приховували невдоволення, і дисципліна на судні помітно похитнулася. Я не хочу сказати, що на борту спалахнув бунт, але після нетривалого опору капітан Фарагут, подібно до Колумба свого часу, був змушений попросити ще три дні відстрочки. Якщо протягом цих трьох днів чудовисько не буде виявлено, керманич перекладе кермо, і «Авраам Лінкольн» візьме курс до європейських морів.
Обіцянку було дано 2 листопада. Настрій команди відразу помітно покращився. Люди з новими силами вдивлялися в океанські простори. Кожен хотів востаннє оглянути море, не втрачаючи надії на успіх. Підзорні труби знову пішли в хід. Це був останній урочистий виклик гігантському нарвалові, і чудовисько, здавалося, вже не мало жодного права ухилятися від вимоги «стати перед судом»!
Минуло два дні. «Авраам Лінкольн» ішов на малому ходу. Команда вигадувала безліч способів, щоб привернути увагу тварини або «розворушити» її, якщо вона й справді перебуває в цих водах. За кормою (задньою частиною судна) на мотузках тяглися величезні шматки сала, — треба сказати, на превелику втіху акулам! «Авраам Лінкольн» дрейфував, а навколо нього шлюпки прочісували море в усіх напрямках, не залишаючи без уваги жодного клаптика водної поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця так і залишалася нерозгаданою.
Опівдні 5 листопада спливав визначений термін. З останнім ударом годинника капітан Фарагут, вірний своєму слову, мав наказати повернути на південний схід і залишити води північної частини Тихого океану.
На той час фрегат перебував під 31°15′ північної широти й 136°42′ східної довготи. Японське узбережжя залишалося менш ніж за двісті миль по вітру. Настала ніч. Пробило восьму годину. Густі хмари затягнули серп молодого місяця, що саме входив у свою першу чверть. Легкі хвилі розходилися від форштевня фрегата.
Я стояв на баку, спершись на поручні штирборту (правого борту судна). Консель, який був поруч, не відриваючи погляду дивився вперед. Матроси, повилазивши на ванти, уважно стежили за обрієм, що дедалі більше губився у вечірніх сутінках. Офіцери, припавши до нічних біноклів, обнишпорювали поглядом води, оповиті передвечірньою імлою. Де-не-де місячний промінь, пробившись крізь хмари, розливав сріблясті відблиски по темній поверхні океану, але нові хмари швидко насувалися, і цей срібний слід знову тонув у мороці. Поглянувши на Конселя, я подумав, що вперше за весь час він теж піддався загальному хвилюванню. Принаймні так мені здалося. Можливо, вперше в житті його незворушні нерви здригнулися під впливом звичайної людської цікавості.
— Ну що, Конселю, — сказав я, — ось і остання нагода заробити дві тисячі доларів!
— Якщо пан професор дозволить висловитися, — відповів Консель, — я ніколи не покладався на цю премію. І навіть якби уряд Сполучених Штатів пообіцяв не дві тисячі доларів, а сто тисяч, він усе одно нічого б не втратив.
— Ти маєш рацію, Конселю. Це була досить безглузда затія. Ми необачно вплуталися в цю історію. Скільки часу змарновано! Скільки даремних хвилювань! Ще пів року тому ми могли б повернутися до Франції…
— До квартирки пана професора при Паризькому музеї, — підхопив Консель. — І я вже розкладав би за категоріями викопні зразки з колекції пана професора! А бабіруса, привезена паном професором, тепер сиділа б у клітці Ботанічного саду й привертала б увагу цікавих відвідувачів з усіх куточків столиці!
— Саме так, Конселю! І можу собі уявити, як із нас усіх сміятимуться!
— Авжеж! — незворушно відповів Консель. — Думаю, що з пана професора добряче глузуватимуть. Не знаю навіть, чи варто казати…
— Говори, Конселю.
— …і пан професор заслужив ці насмішки.
— Заради Бога!
— Коли ти вчений, як пан професор, не слід пускатися…
Консель не встиг договорити своєї люб’язності. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Це був голос Неда Ленда. Нед Ленд кричав:
— Ого-го! А наша-бо штука під вітром, перед самим нашим носом!
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
