Глава дванадцята УСЕ НА ЕЛЕКТРИЧНІЙ ЕНЕРГІЇ!
— Пане, — сказав капітан Немо, вказуючи на прилади, розміщені на стінах каюти, — ось апаратура, за допомогою якої я керую «Наутилусом». Тут, як і в салоні, вона завжди в мене перед очима й щомиті повідомляє, де саме в океані перебуває мій підводний корабель і який курс він тримає. Частина цих приладів вам уже знайома. Ось термометр для вимірювання температури повітря на борту «Наутилуса»; барометр, який показує атмосферний тиск і завдяки цьому дозволяє передбачати зміни погоди; гігрометр — прилад для визначення вологості повітря; штормглас (герметично запаяна скляна посудина зі спеціальним розчином, за станом якого колись намагалися прогнозувати погоду) попереджає про наближення бурі; компас указує напрямок руху; секстант дає змогу визначити широту за положенням Сонця; хронометри дозволяють обчислювати довготу. А ось підзорні труби — денні й нічні, — якими я користуюся, коли «Наутилус» піднімається на поверхню океану.
— Що ж, усі ці прилади добре знайомі кожному мореплавцю, і я давно знаю їхнє призначення. Але тут є й інші пристрої, які, очевидно, пов’язані зі специфікою керування підводним судном. Наприклад, цей великий циферблат із рухомою стрілкою — чи не манометр це?
— Саме так. Манометр вимірює тиск води і таким чином показує, на якій глибині перебуває моє судно.
— А це — зонди нової конструкції?
— Термометричні зонди. Вони дозволяють визначати температуру води на різних глибинах.
— А ці прилади? Я навіть не уявляю, для чого вони призначені.
— Тут, пане професоре, мені доведеться дати вам деякі пояснення, — сказав капітан Немо. — Чи не будете ласкаві вислухати мене?
Він на хвилину замовк, а тоді продовжив:
— У природі існує могутня сила — слухняна, проста у використанні й надзвичайно універсальна. На моєму кораблі все підпорядковане саме їй. Вона дає світло, тепло й рухає машини. Ця сила — електрика.
— Електрика? — здивовано вигукнув я.
— Так, пане.
— Проте, капітане, надзвичайна швидкість вашого судна, здається, не узгоджується з відомими можливостями електричної енергії. Наскільки мені відомо, її рушійна сила досі вважалася доволі обмеженою.
— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — способи використання електрики на моєму кораблі суттєво відрізняються від тих, що застосовуються повсюдно. Дозвольте на цьому поки що зупинитися.
— Не смію наполягати, пане, і вдовольнюся вашим поясненням. Проте мушу зізнатися, що надзвичайно здивований. Дозвольте лише поставити кілька запитань. Сподіваюся, ви дасте на них відповідь, якщо не вважатимете мене надто допитливим. Адже елементи, які є джерелом цієї дивовижної сили, повинні швидко виснажуватися, чи не так? Чим ви замінюєте хоча б цинк? Ви ж не підтримуєте зв’язків із суходолом.
— Відповім на ваше запитання, — сказав капітан Немо. — Насамперед зазначу, що на морському дні є величезні поклади цинку, заліза, срібла, золота та інших металів, видобуток яких не становить особливих труднощів. Але я не захотів користуватися багатствами землі й віддаю перевагу тому, щоб брати необхідну енергію безпосередньо з моря.
— З моря?
— Так, пане професоре. Морю не бракує енергії. Я міг би, наприклад, проклавши провідники на різних глибинах, отримувати електричний струм завдяки різниці температур між шарами води. Але я обрав практичніший спосіб.
— Який саме?
— Вам відомий склад морської води. На тисячу грамів припадає дев’ятсот шістдесят п’ять грамів чистої води, близько двадцяти семи грамів хлориду натрію (кухонної солі), а також у менших кількостях хлорид магнію, хлорид кальцію, бромід магнію, сульфат магнію та карбонат кальцію. Як бачите, хлорид натрію міститься в морській воді у значній кількості. Саме з нього я добуваю натрій і використовую його для живлення своїх елементів.
— Із хлориду натрію?
— Саме так, пане. У поєднанні з ртуттю натрій утворює амальгаму (сплав ртуті з металом), яка замінює цинк в елементах Бунзена. Ртуть при цьому не витрачається.
— Витрачається лише натрій, а його мені постачає море. До того ж натрієві елементи, мушу зауважити, щонайменше вдвічі потужніші за цинкові.
— Розумію, капітане, всі переваги натрію в умовах, у яких ви перебуваєте. Море забезпечує вас цією речовиною — чудово. Але ж натрій ще потрібно добути, тобто виділити з його сполук. Яким способом ви це робите? Зрозуміло, ваші батареї могли б слугувати для електролітичного розкладу хлориду натрію (кухонної солі), але, якщо не помиляюся, на електроліз витрачається більше натрію, ніж у результаті вдається отримати.
— Саме тому, пане професоре, я не користуюся електролізом, а застосовую для цього енергію кам’яного вугілля.
— Кам’яного вугілля?
— Скажімо, морського вугілля, якщо вам так більше до вподоби, — відповів капітан Немо.
— Отже, ви винайшли спосіб розробляти підводні вугільні родовища?
— Пане Аронаксе, ви ще побачите це на власні очі. Прошу лише трохи терпіння — а часу у вас тепер більш ніж достатньо. Запам’ятайте одне: усім я завдячую океану. Океан дає мені електрику, а електрика забезпечує «Наутилус» теплом, світлом, рухом — одним словом, життям.
— Але не повітрям для дихання?
— О, я міг би добувати навіть повітря, точніше — чистий кисень. Проте це зайве, адже за потреби я будь-якої миті можу піднятися на поверхню. Та навіть якщо електрика не виробляє кисню для дихання, вона приводить у дію потужні насоси, які нагнітають повітря до спеціальних резервуарів. Завдяки цьому я можу, коли потрібно, тривалий час перебувати на великих глибинах.
— Капітане, я захоплююся вами! — вигукнув я. — Ви, без сумніву, здійснили велике наукове відкриття, розкривши справжню могутність електрики. Колись людство неодмінно це зрозуміє!
— Не знаю, чи зрозуміє воно це бодай коли-небудь, — холодно відповів капітан Немо. — Але хай там як, я знайшов для цієї дорогоцінної сили надзвичайно широке застосування. Саме вона дарує нам рівне й незмінне світло, якого не може забезпечити навіть Сонце. Подивіться на цей годинник: він працює на електриці й за точністю не поступається найкращим хронометрам. Я сконструював його за італійською системою, поділивши циферблат на двадцять чотири години, адже для мене більше не існує ні дня, ні ночі, ні Сонця, ні Місяця — лише це штучне світло, яке я несу із собою в морські глибини. Бачите, зараз десята година ранку.
— Саме так.
— Ось ще один приклад використання електрики. Цей циферблат показує швидкість «Наутилуса». Через дроти він з’єднаний із лагом (приладом для вимірювання швидкості судна), а стрілка постійно повідомляє мені, з якою швидкістю ми рухаємося. Погляньте: зараз ми йдемо не швидше ніж п’ятнадцять миль на годину.
— Неймовірно! — вигукнув я. — Тепер бачу, що вам вдалося розв’язати проблему, використавши силу, яка в майбутньому замінить і вітер, і воду, і парові машини!
— Ми ще не закінчили, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, підводячись. — Якщо бажаєте, ходімо далі, до кормової частини «Наутилуса».
І справді, незабаром я ознайомився з внутрішнім устроєм підводного корабля. Ось його точний опис, якщо рухатися від носа до корми.
Спершу йшла їдальня завдовжки близько п’яти метрів, відділена від бібліотеки водонепроникною перегородкою. За нею містилася бібліотека, також приблизно п’ятиметрової довжини. Далі — салон завдовжки близько десяти метрів, відокремлений другою водонепроникною перегородкою від каюти капітана, яка мала приблизно п’ять метрів завдовжки. Поруч розташовувалася моя каюта довжиною близько двох із половиною метрів. Нарешті, простір до самого форштевня (передньої крайньої частини корпусу судна) займав резервуар для запасів повітря завдовжки близько семи з половиною метрів.
Разом це становило тридцять п’ять метрів.
Водонепроникні перегородки й герметичні двері забезпечували надійний захист на випадок, якби в будь-якій частині судна з’явилася теча.
Я рушив за капітаном Немо вузьким проходом, і ми знову опинилися в центральній частині корабля. Там, між двома водонепроникними перегородками, знаходилося вузьке приміщення. Залізний трап, міцно прикріплений до стіни, вів угору, до самої стелі. Я запитав капітана, куди він веде.
— До шлюпки, — відповів той.
— Як? У вас є шлюпка? — здивувався я.
— Авжеж. Чудовий човен — легкий і дуже стійкий. Він слугує для прогулянок і риболовлі.
— Отже, щоб спустити його на воду, вам доводиться підніматися на поверхню?
— Зовсім ні. Шлюпка розміщена у спеціальній ніші на палубі «Наутилуса». Це повністю закрите суденце з водонепроникною кришкою, міцно закріплене болтами. Трап веде до невеликого люка в палубі «Наутилуса», який сполучається з таким самим люком у днищі шлюпки. Через ці отвори я переходжу до човна. Потім люк у палубі герметично зачиняється, я закриваю люк у шлюпці й відгвинчую кріпильні болти. Після цього човен миттєво спливає на поверхню. Там я відкриваю верхній люк, встановлюю щоглу, піднімаю вітрила, беруся за весла — і ось уже перебуваю у відкритому морі.
— А як ви повертаєтеся на борт?
— Я не повертаюся, пане Аронаксе. «Наутилус» сам піднімається до поверхні.
— За вашим наказом?
— Саме так. Шлюпка з’єднана із судном електричним кабелем. Я надсилаю сигнал — і цього достатньо.
— Справді, — сказав я, вражений усіма цими дивовижами, — годі придумати щось простіше.
Минувши трап, ми пройшли повз прочинені двері невеликої каюти, не більш як два метри завдовжки, де Консель і Нед Ленд із великим апетитом доїдали чудовий сніданок.
Далі відчинилися сусідні двері, і ми зазирнули до камбуза (суднової кухні) завдовжки близько трьох метрів, розташованого між просторими коморами.
Електрика тут виявилася зручнішою за будь-який газ. Усі страви готувалися за допомогою електричного нагрівання. Провідники, під’єднані до платинових пластин, розжарювали їх до червоного, підтримуючи температуру, необхідну для приготування їжі. Електрикою живився також дистиляційний апарат, який постачав судно найчистішою прісною водою.
Поряд із камбузом містилася ванна кімната, облаштована з усіма можливими зручностями та обладнана кранами для гарячої й холодної води.
Далі розташовувався матроський кубрик завдовжки близько п’яти метрів. Однак двері були зачинені, і я не зміг визначити, скільки людей входить до екіпажу «Наутилуса».
Четверта водонепроникна перегородка відділяла кубрик від машинного відділення.
Двері відчинилися, і я опинився в приміщенні, де капітан Немо — інженер найвищого класу — встановив машини, що приводили «Наутилус» у рух.
Машинне відділення, завдовжки близько двадцяти метрів, було яскраво освітлене. Воно складалося з двох частин: у першій розміщувалися батареї, що виробляли електричну енергію, у другій — машини, які обертали гребний гвинт судна.
Одразу я відчув неприємний запах, що стояв у приміщенні. Капітан Немо це помітив.
— Ви відчуваєте запах газу, — сказав він. — Він виділяється під час виробництва натрію. На жаль, із цим доводиться миритися. Втім, щоранку ми ретельно провітрюємо весь корабель.
Звісно, я оглядав машинне відділення «Наутилуса» з величезною цікавістю.
— Як бачите, — сказав капітан Немо, — я використовую елементи Бунзена (гальванічні елементи, винайдені німецьким хіміком Робертом Бунзеном), а не елементи Румкорфа (електричні батареї, пов’язані з дослідами німецького фізика Генріха Румкорфа). Останні не могли б забезпечити мені такої потужності. Батарей Бунзена на борту небагато, зате кожна з них працює надзвичайно ефективно. Електрична енергія, яку вони виробляють, надходить до машинного відділення й приводить у дію електродвигуни. Через складну систему передавальних механізмів вони обертають гребний вал. І хоча діаметр гвинта становить шість метрів, він здійснює до ста двадцяти обертів за секунду.
— І яку швидкість ви розвиваєте?
— П’ятдесят миль на годину.
Саме тут і приховувалася справжня таємниця, але я не став наполягати на поясненнях. Як могла електрика забезпечувати струм такої потужності? У чому полягало джерело цієї надзвичайної енергії? Чи крилася відповідь у новітній конструкції електромагнітної арматури (частини електричної машини, де виникає струм), чи в якійсь невідомій досі системі передавальних механізмів, здатній багаторазово збільшувати потужність? Я не міг цього збагнути.
— Капітане Немо, — сказав я, — результати я бачу на власні очі й не наполягаю на поясненнях. Я ще не забув, з якою майстерністю «Наутилус» маневрував навколо «Авраама Лінкольна», і добре знаю, на яку швидкість він здатний. Але однієї швидкості замало. Потрібно ще бачити, куди прямуєш. Потрібно мати змогу скеровувати судно праворуч і ліворуч, угору й униз. Яким способом ви занурюєтеся на такі глибини, де тиск сягає ста атмосфер? Як піднімаєтеся назад до поверхні? І, нарешті, як утримуєте судно на потрібній глибині та рухаєтеся вперед у вибраному шарі води? Втім, можливо, я ставлю надто багато запитань?
— Аж ніяк, пане професоре, — відповів капітан після короткої паузи. — Адже відтепер ви пов’язані з моїм підводним кораблем. Ходімо до салону. Там міститься наш справжній робочий кабінет, і саме там ви дізнаєтеся все, що бажаєте знати про «Наутилус».
Глава тринадцята ДЕЯКІ ЦИФРИ
Невдовзі ми вже сиділи на дивані в салоні, курячи сигари. Капітан Немо розгорнув переді мною креслення «Наутилуса» — поздовжній і поперечний розрізи судна.
— Ось, пане Аронаксе, креслення корабля, на борту якого ви перебуваєте, — почав він. — Судно має форму сильно видовженого циліндра із загостреними кінцями. Загалом воно нагадує сигару, а саме така форма нині вважається в Лондоні найкращою для подібних конструкцій. Довжина цього циліндра становить сімдесят метрів, найбільша ширина — вісім метрів. Його пропорції дещо відрізняються від співвідношення довжини й ширини, прийнятого на ваших швидкохідних пароплавах, але навіть за таких параметрів опір води залишається незначним, а витіснені водні маси майже не впливають на швидкість руху.
Цих двох величин достатньо, щоб обчислити площу поверхні та об’єм «Наутилуса». Площа його поверхні становить тисячу одинадцять цілих сорок п’ять сотих квадратного метра, а об’єм — тисячу п’ятсот цілих дві десятих кубічного метра. Іншими словами, повністю занурений у воду корабель витісняє тисячу п’ятсот цілих дві десятих кубометра, або тонни, води.
Проєктуючи судно для підводного плавання, я виходив із того, що під час перебування на поверхні дев’ять десятих його об’єму мають бути занурені у воду, а одна десята — залишатися над нею. За таких умов корабель повинен витісняти лише дев’ять десятих свого повного об’єму, тобто тисячу триста п’ятдесят шість цілих сорок вісім сотих кубометра води, і, відповідно, мати таку саму масу в тоннах. Отже, конструкція судна не передбачала більшої ваги.
«Наутилус» має два корпуси — зовнішній і внутрішній. Вони з’єднані між собою залізними балками двотаврового профілю, що надає всій конструкції виняткової міцності. Завдяки цьому судно здатне витримувати будь-який зовнішній тиск, наче суцільний моноліт. Його міцність забезпечується не лише заклепками обшивки. Цілісність конструкції досягнута завдяки зварюванню та однорідності матеріалів, що дозволяє «Наутилусу» протистояти навіть найбурхливішим морям.
Подвійну обшивку виготовлено зі сталевих листів питомою вагою сім цілих вісім десятих. Товщина зовнішньої обшивки становить не менше п’яти сантиметрів, а її вага — триста дев’яносто чотири цілих дев’яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка, кіль заввишки п’ятдесят сантиметрів і завширшки двадцять п’ять сантиметрів, вагою шістдесят дві тонни, машини, баласт та інше обладнання, внутрішнє оздоблення, переборки й пілерси (вертикальні опори, що підтримують палубу судна) — усе це разом важить дев’ятсот шістдесят одну цілу шістдесят дві сотих тонни. Таким чином, загальна маса судна становить тисячу триста п’ятдесят шість цілих сорок вісім сотих тонни. Зрозуміло?
— Цілком зрозуміло, — відповів я.
— Отже, — продовжив капітан, — коли «Наутилус» перебуває на поверхні океану, за таких умов над водою виступає одна десята його об’єму. Тому, щоб повністю занурити судно, необхідно мати резервуари місткістю саме в одну десяту його загального об’єму, тобто здатні вмістити сто п’ятдесят цілих сімдесят дві сотих тонни води. Тоді загальна вага корабля становитиме тисячу п’ятсот сім тонн, і він повністю сховається під водою.
Саме так усе й улаштовано, пане професоре. Такі резервуари розміщені в трюмі «Наутилуса». Варто лише відкрити клапани, як вони наповнюються водою, і судно занурюється так, що його корпус опиняється врівень із поверхнею моря.
— Чудово, капітане. Але тут виникає головна трудність. Припустімо, ваш корабель може утримуватися врівень із поверхнею океану. Та коли він занурюється глибше, чи не зазнає він дедалі більшого тиску водяних шарів над собою? Хіба цей тиск не створює виштовхувальної сили, спрямованої вгору, приблизно в одну атмосферу на кожні тридцять футів глибини, тобто близько одного кілограма на квадратний сантиметр?
— Саме так, пане професоре.
— Отже, щоб «Наутилус» міг опускатися в океанські глибини, вам доводиться повністю заповнювати резервуари водою?
— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — не слід змішувати статику з динамікою — це може призвести до серйозних помилок. Для занурення на великі глибини зовсім не потрібно докладати надмірних зусиль, адже сам корпус судна має природну схильність опускатися у воду. Ви розумієте мою думку?
— Слухаю вас уважно, капітане.
— Отже, коли мені довелося визначати вагу «Наутилуса», необхідну для занурення на значні глибини, я насамперед розрахував, наскільки стискається морська вода під тиском верхніх шарів.
— Це цілком логічно, — відповів я.
— Вода справді стискується, хоча й дуже незначно. За найновішими розрахунками, її об’єм зменшується на чотириста тридцять шість десятимільйонних часток при збільшенні тиску на одну атмосферу, тобто приблизно на кожні тридцять футів глибини. Отже, якщо судно занурюється на тисячу метрів, потрібно враховувати стискання води під тиском стовпа заввишки тисячу метрів, тобто під тиском ста атмосфер.
У такому разі зменшення об’єму води становитиме чотириста тридцять шість стотисячних. Відповідно, водотоннажність судна зросте до тисячі п’ятисот тринадцяти цілих сімдесяти семи сотих тонни, тоді як його нормальна водотоннажність становить тисячу п’ятсот сім цілих дві десятих тонни.
Отже, щоб компенсувати цю різницю й забезпечити занурення на таку глибину, достатньо додаткового баласту масою лише шість цілих п’ятдесят сім сотих тонни.
— Невже?
— Саме так, пане Аронаксе! І ці розрахунки легко перевірити. Я маю додаткові резервуари місткістю сто тонн. Завдяки їм можу занурюватися на значні глибини. Якщо ж потрібно піднятися до рівня поверхні моря, достатньо відкачати воду з цих резервуарів. А коли я хочу, щоб «Наутилус» виступив над водою на одну десяту свого об’єму, мені досить повністю спорожнити всі резервуари.
Що можна було заперечити проти таких бездоганних математичних розрахунків?
— Мушу визнати правильність ваших обчислень, капітане, — відповів я. — Марно було б із ними сперечатися, тим більше що їхня точність щодня підтверджується на практиці. Але в мене виникло одне запитання…
— Яке саме, пане?
— Коли ви перебуваєте на глибині тисячі метрів, корпус «Наутилуса» зазнає тиску в сто атмосфер, чи не так? Якщо ж ви захочете спорожнити резервуари, щоб полегшити судно й підняти його на поверхню, вашим насосам доведеться долати той самий тиск у сто атмосфер. Це ж приблизно сто кілограмів на квадратний сантиметр! Для цього потрібна колосальна потужність…
— Яку може забезпечити лише електрика, — швидко підхопив капітан Немо. — Повторюю, пане, можливості моїх машин майже безмежні. Насоси «Наутилуса» надзвичайно потужні. Ви вже могли переконатися в цьому, коли на палубу «Авраама Лінкольна» обрушився цілий стовп води, викинутий ними.
Втім, запасними резервуарами я користуюся лише в крайніх випадках — під час занурення на глибину від півтори до двох тисяч метрів. Без нагальної потреби я не перевантажую батареї. А коли мені заманеться відвідати океанські безодні, тобто спуститися на дві-три льє (французька міра довжини; приблизно 4 км) під поверхню, я вдаюся до складнішого, але не менш надійного способу.
— Що це за спосіб, капітане? — запитав я.
— Спершу я маю пояснити вам, як керується «Наутилус».
— Я уважно слухаю.
— Щоб спрямовувати судно на правий або лівий борт, виконувати маневри й вести його в горизонтальній площині, я використовую звичайне кермо з широким пером, встановлене на ахтерштевні (крайня кормова частина корпусу судна). Воно приводиться в рух штурвалом через систему тросів.
Але я можу керувати «Наутилусом» і у вертикальній площині — занурювати його або піднімати. Для цього слугують дві похилі площини, закріплені по бортах поблизу ватерлінії. Вони рухомі й можуть встановлюватися під будь-яким кутом за допомогою потужних важелів усередині судна.
Якщо площини розташовані паралельно до кіля, корабель рухається горизонтально. Якщо ж їх нахилити, «Наутилус», рухаючись за допомогою гвинта, або опускається по похилій траєкторії, або піднімається нею ж — залежно від кута нахилу й напрямку руху.
Більше того, якщо вимкнути гвинт, підйом можна значно прискорити. Тоді під дією виштовхувальної сили води «Наутилус» здіймається вертикально вгору, подібно до аеростата, наповненого воднем.
— Блискуче, капітане! — вигукнув я. — Але як керманич може вести підводний корабель, не бачачи дороги?
— Керування здійснюється з рубки, яка виступає над зовнішньою поверхнею корпусу. Вона обладнана ілюмінаторами з товстого спеціального скла.
— І це скло здатне витримати такий тиск?
— Безумовно. Кришталь, хоч і крихкий при ударі, надзвичайно стійкий до рівномірного тиску. У 1864 році в Північному морі проводили досліди з електричним освітленням під водою. Кришталеві пластини завтовшки лише сім міліметрів витримали тиск у шістнадцять атмосфер, хоча крізь них проходив струм високої напруги. Скло, яким користуюся я, має товщину не менше двадцяти одного сантиметра, тобто приблизно в тридцять разів більше.
— Це переконливо, капітане Немо. Але щоб орієнтуватися в просторі, потрібне світло, яке розганяє темряву. А в морських глибинах панує суцільний морок…
— Позаду рубки встановлено потужний електричний прожектор, який освітлює воду на відстань до пів милі.
— Чудово! Браво, капітане! Тепер я розумію природу того загадкового сяйва в морі, яке так спантеличило науковців. Ось він — той самий легендарний фосфоресцентний нарвал! До речі, скажіть: зіткнення «Наутилуса» з «Шотландією», яке наробило стільки галасу, було випадковістю?
— Цілковитою випадковістю, пане. Я рухався на глибині близько двох метрів, коли сталося зіткнення. Втім, одразу переконався, що воно не матиме серйозних наслідків.
— Справді?
— Авжеж. А щодо вашої згадки про «Авраама Лінкольна»…
— Так?
— Мені прикро, що постраждав один із найкращих кораблів американського флоту. Але напали саме на мене, і я був змушений захищатися. Втім, я лише вивів фрегат із ладу. Гадаю, найближчим часом він буде відремонтований у першому ж порту.
— Капітане, — вигукнув я, — ваш «Наутилус» справді дивовижне судно!
— Так, пане професоре, — відповів Немо з помітним хвилюванням. — Я люблю його, як частину самого себе. Ваші кораблі беззахисні перед примхами стихії, небезпека чатуватиме на них усюди. І якщо, як влучно сказав один голландський мореплавець, перше відчуття, яке викликає море, — це страх перед безоднею, то на борту «Наутилуса» людина може бути цілком спокійною.
Тут неможлива пробоїна, адже подвійний корпус міцніший за будь-яке звичайне залізне судно. Тут немає такелажу (система тросів, блоків і кріплень корабельного оснащення), який страждає від бортової хитавиці чи зношується під час кільової. Немає вітрил, які може розірвати штормовий вітер. Немає парових котлів, здатних вибухнути. Немає ризику пожежі, бо на кораблі немає жодної дерев’яної деталі. Немає потреби в запасах вугілля, які можуть вичерпатися, адже всі механізми працюють від електрики. Немає загрози зіткнення з іншими суднами, бо в морських глибинах «Наутилус» плаває сам. Не страшні й бурі, адже вже за кілька метрів під поверхнею панує абсолютний спокій.
Так, пане професоре, це досконалий підводний корабель! І якщо винахідник довіряє своєму творінню більше, ніж конструктор, а конструктор — більше, ніж капітан, то ви можете уявити, з якою впевненістю ставлюся до «Наутилуса» я, людина, яка одночасно є його винахідником, конструктором і капітаном!
Капітан Немо говорив із таким запалом, що його неможливо було не помітити. Очі палали, жести стали рвучкими, і вся його постать змінилася. Так, він любив свій корабель так, як батько любить власне дитя.
Та запитання, можливо надто особисте, весь час просилося мені на язик. Нарешті я наважився:
— Отже, ви інженер, капітане Немо?
— Так, пане професоре, — відповів він. — Я навчався в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку — ще тоді, коли належав до світу людей.
— Але як вам вдалося зберегти в таємниці будівництво такого неймовірного судна?
— Кожну деталь «Наутилуса», пане Аронаксе, я замовляв окремо в різних країнах світу. Для кожного замовлення вигадувалося інше призначення. Кіль було виготовлено в Крезо, гребний вал — на заводі «Пенн і компанія» в Лондоні, сталеву обшивку — на верфях Лерда в Ліверпулі, гвинт — у Скотта в Глазго, резервуари — у «Кайль і компанія» в Парижі, машини — у Круппа в Пруссії, таран — на заводах Мотала у Швеції, вимірювальні прилади — у братів Гарт у Нью-Йорку. І так далі. Щоразу креслення надсилалися під іншим ім’ям.
— Але ж після цього всі деталі треба було десь зібрати й змонтувати?
— Авжеж. Моя верф розташовувалася на безлюдному острові посеред океану. Там мої віддані товариші, яких я сам навчив, під моїм керівництвом зібрали «Наутилус». Коли роботу було завершено, вогонь знищив усі сліди нашого перебування. Якби мав змогу, я б і сам той острів підірвав.
— Очевидно, будівництво корабля коштувало вам величезних грошей?
— Пане Аронаксе, броненосець обходиться приблизно в тисячу сто двадцять п’ять франків за тонну водотоннажності. «Наутилус» важить тисячу п’ятсот тонн. Отже, сам корабель коштував близько двох мільйонів франків. А якщо врахувати його оснащення, колекції та твори мистецтва, що перебувають на борту, — не менше чотирьох або навіть п’яти мільйонів.
— Дозвольте поставити ще одне, останнє запитання.
— Прошу.
— Ви дуже багаті?
— Неймовірно багатий. Якби захотів, міг би без труднощів сплатити десять мільярдів державного боргу Франції.
Я уважно подивився на свого співрозмовника.
Чи говорив він серйозно? Чи, можливо, лише грався зі мною?
Відповідь на це запитання міг дати тільки час.
Глава чотирнадцята “ЧОРНА РІКА”
Площа водної поверхні Землі становить три мільйони вісімсот тридцять дві тисячі п’ятсот п’ятдесят вісім квадратних міріаметрів (міріаметр — одиниця довжини, що дорівнює десяти тисячам метрів); інакше кажучи, вода вкриває понад тридцять вісім мільйонів гектарів земної поверхні. Об’єм цієї водної маси сягає двох мільярдів двохсот п’ятдесяти мільйонів кубічних миль. Якби надати цій масі форму кулі, її діаметр становив би шістдесят льє (льє — старовинна французька міра відстані), а вага — три квінтильйони тонн.
Щоб усвідомити масштаб цієї цифри, слід пам’ятати: квінтильйон співвідноситься з мільярдом так само, як мільярд — з одиницею. Іншими словами, у квінтильйоні міститься стільки мільярдів, скільки одиниць у мільярді. Якщо ж висловитися образно, усі річки Землі змогли б наповнити таку водну масу лише за сорок тисяч років.
У геологічному минулому нашої планети після вогняної доби настала водна. Уся поверхня Землі тоді була дном Світового океану. Згодом, у силурійський період, почалися процеси горотворення: над водою піднялися гірські вершини, на поверхні океану виникли острови, які то зникали під час затоплень, то знову з’являлися, з’єднуючись між собою й утворюючи материки. Співвідношення між суходолом і водою неодноразово змінювалося, аж поки рельєф Землі не набув тих обрисів, які ми бачимо на сучасних географічних картах. Суходіл відвоював у води тридцять сім мільйонів шістсот п’ятдесят сім квадратних миль, або дванадцять мільярдів дев’ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.
Обриси материків дають змогу поділити Світовий океан на п’ять основних частин: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.
Тихий океан простягається з півночі на південь між обома полярними колами, а із заходу на схід — між Азією та Америкою на сто сорок п’ять градусів довготи. Це найспокійніший з океанів: його течії широкі й неквапливі, припливи та відпливи помірні, а опадів випадає багато. Саме в цьому океані за надзвичайних обставин розпочалася моя подорож.
— Пане професоре, — сказав капітан Немо, — якщо не заперечуєте, ми точно визначимо наше місцеперебування і встановимо початкову точку подорожі. Зараз без чверті дванадцята. Я накажу підняти судно на поверхню океану.
Капітан тричі натиснув кнопку електричного дзвоника. Насоси негайно почали відкачувати воду з баластних резервуарів; стрілка манометра повільно поповзла вгору, показуючи, що тиск поступово зменшується. Нарешті вона завмерла.
— Ми спливли на поверхню, — сказав капітан.
Я попрямував до центрального трапа. Піднявшись залізними сходами, я вийшов через відкритий люк на палубу «Наутилуса».
Палуба піднімалася над водою не більш ніж на вісімдесят сантиметрів. Довгий округлий корпус «Наутилуса» справді нагадував сигару. Я звернув увагу, що його обшивка з металевих листів, укладених унахлист, скидалася на луску, якою вкрите тіло плазунів. Тоді я зрозумів, чому навіть крізь найпотужніші підзорні труби це судно незмінно приймали за морську істоту.
Напівутоплена в корпусі «Наутилуса» шлюпка утворювала невелике підвищення посеред палуби. На носі й на кормі височіли дві невеликі кабіни з похилими стінками, частково заскленими товстими лінзоподібними шибками. Передня слугувала рубкою для керманича, а в задній було встановлено потужний електричний прожектор, який освітлював шлях судну.
Океан був напрочуд гарний, а небо — безхмарне. Довгий корпус судна лише злегка погойдувався на широких океанських хвилях. Легкий східний вітерець ледве торкався поверхні води, вкриваючи її дрібною брижою. Туман не затуляв обрій, тож спостереження можна було вести з великою точністю.
Ніщо не обмежувало погляду. Довкола — ні острова, ні скелі. Жодного сліду «Авраама Лінкольна»… Безмежна водна пустеля.
Капітан Немо взяв секстант і приготувався виміряти висоту Сонця, щоб визначити нашу широту. Кілька хвилин він чекав, поки світило вийде з-за хмари. Увесь цей час жоден м’яз на його руці не здригнувся — здавалося, секстант тримає не жива людина, а мармурова статуя.
— Полудень, — сказав капітан. — Пане професоре, якщо бажаєте…
Я востаннє глянув на жовтуваті води, що, без сумніву, омивали японські береги, і спустився слідом за ним до салону.
Там капітан за допомогою хронометра виконав необхідні обчислення, визначив довготу місця нашого перебування й звірив результат із попередніми кутомірними спостереженнями. Потім він промовив:
— Пане Аронаксе, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи…
— Від якого меридіана? — швидко запитав я, сподіваючись, що відповідь капітана бодай трохи прояснить його походження.
— Пане, — відповів він, — у мене є хронометри, налаштовані за Паризьким, Гринвіцьким і Вашингтонським меридіанами. Але на вашу честь я скористаюся Паризьким.
Ця відповідь не прояснила рівно нічого. Я лише вклонився, а капітан продовжив:
— Ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана та під тридцятьма градусами і сімома мінутами північної широти. Інакше кажучи, за триста миль від берегів Японії. Отже, сьогодні, восьмого листопада, опівдні, розпочинається наша навколосвітня подорож під водою.
— Боже борони нас! — сказав я.
— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — можете повернутися до своїх занять. Я наказав тримати курс на схід-північний схід і йти на глибині п’ятдесяти метрів. На карті щодня позначатиметься пройдений нами шлях. Салон повністю у вашому розпорядженні. А тепер дозвольте вас залишити.
Капітан Немо вклонився й вийшов. Я залишився наодинці зі своїми думками.
Мої роздуми знову повернулися до капітана «Наутилуса». Чи дізнаюся я колись, до якого народу належить ця загадкова людина, що зреклася своєї батьківщини? Що породило в ньому ненависть до людського суспільства — можливо, ненависть, яка прагне помсти? Чи не належить він до тих невизнаних учених, до тих геніїв, яких, за словами Конселя, «скривдив світ»? Чи не є він новітнім Галілеєм або жерцем науки, подібним до Морі (Морі — Меттью Фонтейн Морі, американський океанограф і дослідник морів), чию наукову діяльність перервали політичні події?
Я нічого не знав. Випадок привів мене на борт його судна, і тепер моє життя залежало від нього. Він прийняв мене холодно, але не відмовив у гостинності. Жодного разу не відповів на моє простягнуте рукостискання. Жодного разу сам не подав мені руки.
Цілу годину я розмірковував, намагаючись проникнути в таємницю цієї незвичайної людини. Раптом мій погляд упав на карту світу, розгорнуту на столі. Водячи пальцем по її поверхні, я відшукав точку перетину довготи й широти, яку щойно назвав капітан Немо.
В океанах, як і на суходолі, існують свої ріки — океанічні течії. Їх легко розпізнати за кольором і температурою води. Найвідоміша з них — Гольфстрім. На карті світу наука позначила напрямки п’яти головних течій: першої — у північній частині Атлантичного океану, другої — у його південній частині, третьої — на півночі Тихого океану, четвертої — на його півдні та п’ятої — у південній частині Індійського океану.
Цілком можливо, що колись існувала й шоста течія — у північній частині Індійського океану, в ті часи, коли Каспійське й Аральське моря та великі озера Азії становили єдиний водний басейн.
Маршрут «Наутилуса» пролягав уздовж однієї з таких течій, позначеної на карті японською назвою Куросіо (Куросіо — тепла тихоокеанська течія біля берегів Японії; назва означає «Чорна течія»). Беручи початок поблизу Бенгальської затоки й нагріваючись під палючим тропічним сонцем, вона проходить через Малаккську протоку, прямує вздовж азійських берегів і, огинаючи їх у північній частині Тихого океану, досягає Алеутських островів. Вона несе із собою стовбури камфорних дерев і тропічні рослини, а її теплі темно-сині води різко контрастують із холодними водами океану.
Я простежував на карті шлях цієї течії, уявляючи, як вона губиться серед безмежних просторів Тихого океану. Моя уява настільки захопилася цією картиною, що я не помітив, як до салону ввійшли Нед Ленд і Консель.
Мої супутники все ще не могли оговтатися від подиву перед дивовижами, які відкрилися їхнім очам.
— Де це ми опинилися? Де? — вигукнув канадець. — Невже в музеї Квебека?
— Дозвольте зауважити, — мовив Консель, — що це радше схоже на особняк Соммерара (Соммерар — колекціонер старожитностей; його паризький особняк став основою Національного музею Середньовіччя).
— Друзі мої, — сказав я, запрошуючи їх підійти ближче, — ви не в Канаді й не у Франції. Ви на борту «Наутилуса», за п’ятдесят метрів під поверхнею моря.
— Доводиться повірити, якщо так каже пан професор, — відповів Консель. — Але мушу зізнатися: цей салон здатен здивувати навіть такого фламандця, як я.
— Дивуйся, друже мій. А заразом поглянь на вітрини — для такого класифікатора, як ти, там знайдеться чимало цікавого.
Заохочувати Конселя не було потреби. Він уже схилився над однією з вітрин і щось бурмотів мовою натуралістів:
— Черевоногі, тип молюски, родина сурмачевих, рід вужівок, мадагаскарська каурі…
Тим часом Нед Ленд, який мало тямив у конхіології (конхіологія — наука про мушлі молюсків), почав розпитувати мене про зустріч із капітаном Немо. Чи вдалося мені з’ясувати, хто він, звідки походить, куди прямує і в які глибини нас веде. Коротко кажучи, він засипав мене запитаннями, на які я ледве встигав відповідати.
Я розповів йому все, що знав, або, точніше, чого не знав, а тоді й сам поцікавився, що йому вдалося побачити чи почути.
— Нічого не бачив і нічого не чув, — відповів канадець. — Навіть жодного члена екіпажу не зустрів. Може, і команда тут електрична?
— Електрична?
— А чому б і ні! Але скажіть, пане Аронаксе, — вів далі Нед, не полишаючи своєї нав’язливої думки, — скільки, по-вашому, людей на борту? Десять? Двадцять? П’ятдесят? Сто?
— Не можу відповісти на це, Неде. І послухайте моєї поради: викиньте з голови свої плани захопити «Наутилус» або втекти з нього. Це судно — справжнє диво сучасної техніки, і я дуже шкодував би, якби доля не дала мені змоги пізнати його ближче. Багато хто охоче опинився б на нашому місці хоча б заради того, щоб побачити всі ці дива. Тож заспокойтеся і краще придивімося до того, що нас оточує.
— Придивімося! — вигукнув гарпунер. — Та що тут можна побачити в цій залізній клітці? Ми рухаємося, пливемо, наче сліпці…
Нед не встиг договорити, як салон раптом поринув у темряву. Електричне освітлення згасло так несподівано, що від різкої зміни світла я відчув біль в очах.
Ми завмерли, не знаючи, чого чекати — нового дива чи небезпеки. Та в цю мить почувся дивний скрегіт. Здавалося, ніби залізна обшивка «Наутилуса» почала розсуватися.
— От і кінець! — пробурмотів Нед Ленд.
— Зграя гідромедуз! — прошепотів Консель.
Раптом салон знову наповнився світлом.
Але цього разу воно проникало не з ламп, а ззовні — крізь два величезні овальні вікна в бортах судна. Морські глибини сяяли в електричному світлі. Нас від океану відділяло лише товсте кришталеве скло. Спершу я мимоволі здригнувся від думки, що ця, здавалося б, тендітна перепона може не витримати тиску води. Проте масивні мідні рами надавали вікнам майже незламної міцності.
Підводний простір був освітлений на відстань близько милі навколо «Наутилуса». Яке неймовірне видовище! Яке перо здатне його описати? Який пензель зможе передати всю витонченість барв, усі переливи світла в прозорих морських водах — від темних глибин до самої поверхні океану?
Прозорість морської води добре відома. Встановлено, що вона чистіша навіть за найчистішу джерельну воду. Мінеральні та органічні речовини, розчинені в ній, лише підсилюють її прозорість. У деяких районах океану, поблизу Антильських островів, крізь шар води завтовшки сто сорок п’ять метрів можна виразно бачити піщане дно, а сонячне проміння проникає на триста метрів углиб.
Та електричне світло, що спалахнуло в самому серці океану, не просто освітлювало воду — воно перетворювало навколишню морську стихію на справжнє море рідкого вогню.
Якщо погодитися з гіпотезою Еренберга (Крістіан Готфрід Еренберг — німецький натураліст і мікробіолог), що води морських глибин здатні фосфоресціювати, то доведеться визнати: природа подарувала мешканцям океану одне з найчарівніших видовищ. Я сам міг у цьому переконатися, спостерігаючи, як світлові промені заломлюються в незліченних гранях цього рідинного діаманта.
По обидва боки салону відкривалися вікна в безодню невідомого. Темрява всередині лише підсилювала яскравість зовнішнього сяйва, і здавалося, ніби перед нами не вікна корабля, а стіни велетенського акваріума.
Складалося враження, що «Наутилус» стоїть нерухомо. Причина була проста: погляд не мав жодної сталої точки відліку. І все ж водні маси, які розтинав форштевень судна (форштевень — передній край корпусу корабля), час від часу стрімко проносилися перед нашими очима.
Зачаровані видовищем підводного світу, ми припали до вікон, спершись на мідні рами, і довго не могли вимовити ані слова. Нарешті Консель озвався:
— Ви хотіли щось побачити, любий Неде? То дивіться!
— Дивовижно! Неймовірно! — захоплено вигукнув канадець, забувши і про свій гнів, і про плани втечі. — Варто було подолати пів світу, щоб побачити таке диво!
— Тепер я розумію життя цієї людини! — вигукнув я. — Він увійшов до особливого світу, і цей світ відкриває йому свої найпотаємніші таємниці!
— Але де ж риби? — допитувався канадець. — Я щось не бачу жодної риби!
— А навіщо вони вам, любий Неде? — відповів Консель. — Ви ж однаково на них не знаєтеся.
— Я не знаюся на рибах? Та я ж рибалка! — обурився Нед Ленд.
І між друзями одразу спалахнула суперечка. Обидва зналися на рибах, але кожен по-своєму.
Відомо, що риби належать до хребетних тварин. Їх визначають як тварин із холодною кров’ю та подвійним кровообігом, які дихають зябрами й пристосовані до життя у воді. Риб традиційно поділяють на костистих і хрящових. До костистих належать види з кістковим скелетом, до хрящових — види, у яких скелет утворений хрящем.
(Сучасна біологічна систематика значно відрізняється від класифікації XIX століття, якою користувався Жуль Верн. Поділ, наведений далі, має історичний характер.)
Канадець, можливо, й чув про такий поділ, але Консель, як справжній знавець природознавства, не міг допустити, щоб його друг залишався в невіданні.
— Любий Неде, ви — гроза риб і неперевершений гарпунер. Ви впіймали їх без ліку. Але готовий закластися, що не маєте найменшого уявлення про те, як їх класифікують.
— Як класифікують риб? — серйозно перепитав гарпунер. — Дуже просто: на їстівних і неїстівних.
— Оце так гастрономічна класифікація! — розсміявся Консель. — А чи знаєте ви, чим відрізняються костисті риби від хрящових?
— Можливо, й знаю.
— А як поділяються ці дві великі групи?
— Поняття не маю, — чесно відповів канадець.
— Тоді слухайте уважно. Костисті риби поділяються на шість підрядів. По-перше, колючепері — з рухомою верхньою щелепою та гребінчастими зябрами. До них належить п’ятнадцять родин, тобто майже три чверті всіх відомих риб. Представник — звичайний окунь.
— Непогана риба, — схвально зауважив Нед Ленд.
— По-друге, черевноплавцеві, у яких черевні плавці розташовані позаду грудних і не з’єднані з плечовим поясом. До них належить п’ять родин, серед яких багато прісноводних видів. Представники — короп і щука.
— Пхе! Прісноводна риба! — зневажливо пирхнув канадець.
— По-третє, грудочеревні, у яких черевні плавці містяться під грудними й безпосередньо з’єднані з плечовим поясом. Ця група охоплює чотири родини. Представники — палтус, камбала, тюрбо (тюрбо — великий вид камбали) та інші.
— Чудова риба! Просто чудова! — вигукнув гарпунер, який визнавав лише одну класифікацію — за смаковими якостями.
— По-четверте, безчеревні — з видовженим тілом, без черевних плавців, укриті слизькою шкірою. До них належать вугрові: звичайний вугор і електричний вугор.
— Так собі. Посередня риба, — оцінив Нед.
— По-п’яте, пучкозяброві, у яких зябра складаються з пучків, розташованих попарно вздовж зябрових дуг. Тут маємо лише одну родину. Представники — морський коник і морський дракон.
— Гидота! — відрубав гарпунер.
— І нарешті, по-шосте, зрослощелепні. У них кістки верхньої щелепи зростаються, роблячи її майже нерухомою. Представники — голкочереви та риба-місяць.
— Така риба тільки каструлю зіпсує! — вигукнув канадець.
— Ну як, любий Неде, ви щось зрозуміли? — запитав учений Консель.
— Анітрохи, друже Конселю, — відповів гарпунер. — Але продовжуйте. Вас цікаво слухати.
— Що ж до хрящових риб, — незворушно вів далі Консель, — то вони поділяються на три загони.
— Уже забагато, — пробурчав Нед.
— По-перше, круглороті. У них немає справжніх щелеп, зате є один серединний носовий отвір і ряд круглих зябрових отворів позаду голови. Представник — мінога.
— Гарна риба, — схвалив Нед Ленд.
— По-друге, селахії. Їхні зяброві отвори схожі на отвори круглоротих, але нижня щелепа вже рухома. Це найбільший загін хрящових риб. До нього належать акули та скати.
— Як це?! — вигукнув Нед. — Скати й акули в одному загоні? Любий Конселю, заради честі скатів не раджу вам саджати їх в одну посудину!
— По-третє, осетрові. Їхні зябра прикриті зябровою кришкою й відкриваються назовні через одну щілину. До цієї групи належать осетри.
— Оце вже краще! — пожвавився Нед Ленд. — Найсмачніше ви, здається, приберегли наостанок. Це все?
— Так, друже Неде, — відповів Консель. — Але пам’ятайте: знати ці поділи ще не означає знати всіх риб. Адже родини поділяються на роди, роди — на види, а види — на різновиди.
— Ага, любий Конселю! — вигукнув гарпунер, показуючи у вікно. — Ось вам і різновиди!
— Риби! — закричав Консель. — Справді, можна подумати, що ми опинилися перед величезним акваріумом!
— Ні, — заперечив я. — Акваріум — це все ж таки клітка, а ці риби такі ж вільні, як птахи в небі.
— Ну ж бо, любий Конселю, називайте їх! Називайте! — підбурював Нед Ленд.
— Це не моя справа, — відповів Консель. — Це справа господаря.
І справді, цей добрий хлопець, хоч і був завзятим класифікатором, не міг похвалитися глибокими знаннями з іхтіології (іхтіологія — наука про риб). Не певен, чи зумів би він безпомилково відрізнити тунця від макрелі. Натомість канадець упізнавав риб миттєво.
— Баліст, — сказав я.
— Китайський баліст, — уточнив Нед Ленд.
— Рід балістів, родина шорсткошкірих, підряд зрослощелепних, — негайно додав Консель.
Слово честі, удвох вони склали б чудового натураліста.
Канадець не помилився. Навколо «Наутилуса» снували цілі зграї китайських балістів — риб із пласким тілом, зернистою шкірою та гострим шипом на спинному плавці. Вони настовбурчували колючки, розташовані чотирма рядами обабіч хвоста. Важко уявити щось прекрасніше за цих риб: сірих згори, білих знизу, усіяних золотавими плямами, що мерехтіли в темних потоках води за кормою судна.
Між балістами ковзали скати, схожі на полотнища, що майорять на вітрі. Серед них я з радістю впізнав японського ската з жовтуватою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шипами над очима — настільки рідкісний вид, що свого часу навіть його існування ставив під сумнів Ласепед (Бернар Жермен де Ласепед — французький натураліст і іхтіолог), який знав про нього лише з японських малюнків.
Упродовж двох годин це підводне військо супроводжувало «Наутилус». Поки риби кружляли навколо нас веселими зграйками, змагаючись красою барв, блиском луски та граційністю рухів, я встиг помітити зелених губанів, барабульок із подвійною чорною смугою, білих бичків із фіолетовими плямами на спині та округлим хвостом, японських скумбрій, чудових макрелей цих морів зі сріблястою головою та блакитним тілом, сліпучих лазурників, сама назва яких красномовніша за будь-який опис, рубчастих спарових із різнобарвними блакитно-жовтими плавцями, смугастих спарових із чорною перев’яззю на хвості, поясосмугих спарових, прикрашених шістьма поперечними смугами, трубкорилих із рилом, схожим на флейту, або морських бекасів, деякі з яких досягали метра завдовжки, японських саламандр, мурен — цих змієподібних вугрів до шести футів завдовжки, з живими очима та широкою пащею, всіяною гострими зубами. Усього й не перелічиш.
Нашому захопленню не було меж. Вигуки лунали без упину. Нед називав риб, Консель визначав їхнє місце в класифікації, а я милувався досконалістю їхніх форм і дивовижною жвавістю рухів. Ніколи раніше мені не доводилося бачити морських мешканців у їхньому природному середовищі.
Я не стану перелічувати всі види, що промайнули перед нашими зачарованими очима, усю цю живу колекцію Японського та Китайського морів.
Риби, безперечно приваблені сяйвом електричного світла, збиралися біля судна незліченними косяками; їх було не менше, ніж птахів у небі.
Раптом у салоні спалахнуло внутрішнє освітлення. Металеві заслони зачинилися. Чарівне видіння зникло.
Та я ще довго перебував під його враженням, аж поки мій погляд не зупинився на приладах, розміщених на стіні. Стрілка компаса, як і раніше, показувала напрямок на північ-північний схід. Манометр указував на тиск у п’ять атмосфер, що відповідало глибині п’ятдесяти метрів. Електричний лаг (лаг — прилад для вимірювання швидкості судна) показував швидкість п’ятнадцять миль на годину.
Я чекав на капітана Немо. Але він не приходив. Хронометр показував уже п’яту годину.
Нед Ленд і Консель повернулися до своєї каюти. Я також пішов до себе.
Обід уже чекав на столі. Подали суп із найніжнішого м’яса морської черепахи, потім барвену (барвена — морська риба, відома також як барабуля), яка славиться своєю білою, ніжною й трохи шаруватою м’якоттю, а її печінка вважається справжнім делікатесом. Далі подали філе риби з родини окуневих — навіть смачніше за лососеве.
Увечері я читав, писав і розмірковував. Коли ж сон почав брати гору, я ліг на своє ложе з морської трави й міцно заснув, тоді як «Наутилус» ковзав стрімкою течією Куросіо (Куросіо — «Чорна течія», одна з найпотужніших теплих течій Тихого океану).
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
