Глава шоста ПІД УСІМА ПАРАМИ
Увесь екіпаж кинувся до гарпунника: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки, які покинули свої машини, і кочегари, що залишили топки. Пролунав наказ зупинити судно, і фрегат рухався вперед уже тільки за інерцією.
Ніч була темна, і я дивувався, як канадець, навіть із його неймовірною пильністю, зміг щось розгледіти в такому мороці. Серце в мене калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей.
Та Нед Ленд не помилився. Невдовзі всі ми побачили те, на що він указував.
За два кабельтови від «Авраама Лінкольна», по штирборту, море ніби світилося зсередини. Але це не було звичайне морське світіння. Чудовисько, піднявшись у верхні шари води, завмерло за кілька туазів (старовинна міра довжини, що дорівнює 1,949 метра) від поверхні океану, і саме від нього струменіло те яскраве, незбагненної сили сяйво, про яке згадували у своїх повідомленнях багато капітанів. Якою ж неймовірною потужністю мали володіти світні органи живої істоти, щоб випромінювати таке дивовижне світло! Світна пляма мала обриси величезного видовженого овалу, в центрі якого, немов у фокусі, сяйво було особливо інтенсивним, а до країв поступово слабшало.
— Та це ж просто скупчення фосфоресціюючих організмів! — вигукнув один з офіцерів.
— Ви помиляєтеся, шановний, — рішуче заперечив я. — Ні фолади, ні сальпи не здатні випромінювати настільки потужне світло. Це світіння має електричну природу… Але погляньте лишень! Воно рухається! То наближається, то віддаляється… А тепер — прямує просто до нас!
На палубі здійнявся галас.
— Струнко! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо під вітер! Повний назад!
Усі миттю кинулися на свої місця: хто до керма, хто в машинне відділення. «Авраам Лінкольн», повернувши на бакборт, описав півколо.
— Право руля! Повний уперед! — командував капітан Фарагут.
Фрегат набрав швидкість і почав віддалятися від світної плями.
Я помилився. Фрегат лише намагався відірватися, але надприродна істота кинулася за ним зі швидкістю, що значно перевищувала його власну.
Усі ми затамували подих. Не стільки страх, скільки невимовний подив прикував нас до місця. Тварина переслідувала нас, ніби граючись. Вона описала коло навколо судна, яке йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, обсипавши його каскадом електричних променів, немов сяйливим пилом, а потім у мить ока опинилася за дві чи три милі від нас, залишивши по собі фосфоресціюючий слід, схожий на клуби диму, які вириваються з локомотива швидкого потяга. І раптом із-за темної лінії обрію, куди воно відступило, щоб узяти розгін, чудовисько рвонуло просто на «Авраама Лінкольна» зі страхітливою швидкістю й, різко обірвавши свій шалений біг за якихось двадцять футів від борту, раптом згасло.
Ні, воно не пірнуло під воду, адже тоді його світіння згасало б поступово. Воно згасло миттєво, наче саме джерело цього дивовижного світла в одну мить вичерпалося. А вже за секунду знову з’явилося по інший бік судна — чи то обійшовши його, чи то промайнувши під самим корпусом. Щомиті могло статися фатальне зіткнення.
Маневри фрегата дивували мене. Корабель утікав, замість того щоб вступити в бій. Адже саме фрегат мав переслідувати морське чудовисько, а виходило навпаки — чудовисько переслідувало фрегат! Я звернув на це увагу капітана Фарагута. На його зазвичай незворушному обличчі цього разу читалося справжнє здивування.
— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з яким грізним створінням маю справу, і не хочу ризикувати своїм фрегатом у нічній темряві. Та й як, зрештою, атакувати невідому тварину? І як від неї захищатися? Зачекаймо до світанку — тоді ролі зміняться.
— То ви вже сумніваєтеся в природі цього явища, капітане?
— Бачите, пане, — відповів він, — цілком можливо, що перед нами справді гігантський нарвал… але нарвал електричний!
— Можливо, — сказав я, — він такий самий небезпечний, як електричний скат.
— А якщо цей звір ще й має електричні органи, то це, без перебільшення, найстрашніша істота, яку будь-коли створив Творець! — відповів капітан. — Тому, пане, я маю намір ужити всіх можливих запобіжних заходів.
Усю ніч екіпаж фрегата не змикав очей. «Авраам Лінкольн», не здатний зрівнятися швидкістю з морською твариною, зменшив хід і йшов під малими парами. Нарвал, ніби наслідуючи його, ліниво погойдувався на хвилях і, здавалося, зовсім не мав наміру залишати поле бою.
Близько півночі він усе ж зник, або, точніше сказати, «згас», немов гігантський світляк. Чи не сховався звір у морських глибинах? Ми не насмілювалися на це сподіватися. Була вже перша година ночі, коли раптом почувся оглушливий свист. Здавалося, ніби зовсім поруч із морських глибин вирвався й ударив у небо могутній водяний фонтан.
Капітан Фарагут, Нед Ленд і я саме стояли на юті, жадібно вдивляючись у нічну темряву.
— Чи часто вам, Неде Ленде, доводилося чути, як кити випускають фонтани води? — запитав капітан.
— Досить часто, пане! Але ще ніколи мені не траплявся кит, одна зустріч із яким могла б принести дві тисячі доларів.
— Це правда, ви чесно заслужили свою премію. А скажіть, коли кит випускає воду через дихальні отвори, чи чути при цьому такий самий свист?
— Точнісінько такий, тільки ще гучніший. Тут помилки бути не може. Безперечно, біля нас якесь китоподібне створіння, що водиться в цих водах. А з вашого дозволу, пане, — додав гарпунник, — на світанку я скажу йому кілька теплих слів!
— Якщо воно буде налаштоване вас вислухати, містере Ленде, — зауважив я з певним сумнівом.
— Якщо я підійду до нього на відстань чотирьох довжин гарпуна, — заперечив канадець, — то вже доведеться мене вислухати!
— Але для цього я маю дати вам вельбот (морську шлюпку із загостреними носом і кормою)? — запитав капітан.
— Авжеж.
— І при цьому ризикувати життям веслярів?
— І моїм також! — просто відповів гарпунник.
Близько другої години ночі, під вітром, за п’ять миль від «Авраама Лінкольна», знову з’явився предмет, що світився з тією ж надзвичайною силою. Попри значну відстань і шум вітру та хвиль, було виразно чути потужний удар хвоста об воду й важке, ніби астматичне, дихання тварини. Здавалося, що повітря, мов пара в циліндрах машини потужністю у дві тисячі кінських сил, зі свистом вривається в легені цього морського велетня, коли він, піднявшись на поверхню океану, переводить подих.
«Ну що ж, — подумав я, — непоганий кит, якщо він здатний позмагатися силою з цілим кавалерійським полком!»
До світанку ми всі залишалися напоготові й готувалися до бою. Китоловні сіті були розкладені вздовж бортів судна. Помічник капітана наказав приготувати мушкетони, що викидали гарпун на відстань цілої милі, а також тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, які могли наповал убити навіть найбільших морських тварин. Нед Ленд обмежився тим, що ще раз нагострив свій гарпун — смертельну зброю в його вправних руках.
О шостій годині почало світати, і з першими променями ранкової зорі електричне сяйво нарвала згасло. О сьомій годині вже майже зовсім розвиднілося, але густий ранковий туман затягнув увесь обрій, і навіть крізь найкращі підзорні труби неможливо було щось розгледіти. Важко передати наше розчарування й досаду!
Я піднявся на бізань-щоглу (останню щоглу вітрильника). Кілька офіцерів також видерлися на марсові майданчики.
О восьмій годині густі клуби туману попливли над хвилями й поволі почали розсіюватися. Обрій дедалі ширшав і ставав яснішим.
І раптом, так само як і напередодні, над палубою пролунав голос Неда Ленда.
— Дивіться! Та штука ліворуч по борту, за кормою! — вигукнув гарпунник.
Усі погляди миттєво звернулися в той бік.
Там, приблизно за півтори милі від фрегата, над поверхнею води виднівся якийсь довгий темний предмет, що виступав із моря десь на метр. Хвилі пінилися під могутніми ударами його хвоста. Ніколи мені ще не доводилося бачити, щоб хвостовий плавець розсікав воду з такою силою! Сліпучо-білий слід, вигинаючись широкою дугою, позначав шлях загадкової істоти.
Фрегат наближався до цієї китоподібної тварини.
Я уважно вдивлявся в неї. Повідомлення з «Шанона» та «Гельвеції», як мені здалося, дещо перебільшували її розміри. На мою думку, довжина істоти не перевищувала двохсот п’ятдесяти футів. Щодо товщини, то її було важко визначити, але в мене склалося враження, що тварина надзвичайно гармонійно складена й добре зберігає пропорції в усіх трьох вимірах.
Поки я розглядав цю дивовижну істоту, з її дихальних отворів вирвалися два могутні стовпи води, які на висоті близько сорока метрів розсипалися сріблястими бризками. Тепер я вже мав певне уявлення про те, як дихає цей нарвал. І дійшов висновку, що він належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… Ось цього я ще не міг визначити. До ряду китоподібних належать кити, кашалоти й дельфіни; до останніх зараховують і нарвалів. Кожна родина поділяється на роди, роди — на види… Я ще не міг сказати, до якого саме роду й виду належить ця тварина, але не сумнівався, що за допомогою неба та капітана Фарагута мені вдасться заповнити цю прогалину в класифікації.
Команда з нетерпінням чекала наказів свого командира. Капітан якийсь час уважно стежив за твариною, а тоді звелів покликати старшого механіка. Той негайно з’явився.
— Пари готові? — запитав капітан.
— Так точно! — відповів механік.
— Підняти тиск! Повний хід!
У відповідь на цей наказ над палубою прокотилося триразове «ура!».
Настав час бою. За кілька секунд із двох труб фрегата повалили густі клуби чорного диму, а палуба затремтіла від гуркоту машин і клекоту пари в котлах, що працювали на максимальному тиску.
Потужний гвинт закрутився швидше, і «Авраам Лінкольн» на всіх парах кинувся навздогін тварині. Та дозволила кораблю наблизитися на відстань пів кабельтова, а тоді спокійно попливла далі, незмінно зберігаючи між собою і фрегатом шанобливу дистанцію.
Погоня тривала щонайменше три чверті години, але за цей час фрегат не скоротив відстані й на дві туази (старовинна міра довжини, що дорівнює 1,949 метра). Було очевидно, що за такої швидкості наздогнати тварину неможливо.
Капітан Фарагут люто смикав себе за густу бороду.
— Неде Ленде! — гукнув він.
Канадець підійшов.
— Ну що, містере Ленде, — запитав капітан, — чи не час спустити шлюпки?
— Доведеться ще почекати, пане, — відповів Нед Ленд. — Поки ця тварюка сама не захоче підпустити нас ближче, нічого ми з нею не вдіємо.
— І що ж ви пропонуєте?
— Якщо це можливо, підняти тиск пари ще більше. А я, з вашого дозволу, влаштуюся на бушприті (брусі, призначеному для кріплення й підіймання носових вітрил) і, щойно ми підійдемо досить близько, метну в неї гарпун.
— Гаразд, Неде, — відповів капітан Фарагут. — Збільшити тиск пари! — наказав він механікам.
Нед Ленд зайняв своє місце. Топки запрацювали ще дужче, і гвинт почав робити сорок три оберти за хвилину; пара густими клубами виривалася назовні крізь запобіжні клапани. Кинутий у воду лаг показав, що «Авраам Лінкольн» розвинув швидкість вісімнадцять із половиною миль на годину.
Але й проклята тварина пливла з тією ж самою швидкістю — вісімнадцять із половиною миль на годину!
Протягом цілої години фрегат мчав на цій швидкості, не скоротивши відстані ані на одну туазу (старовинна міра довжини, що дорівнює 1,949 метра). Для одного з найшвидкохідніших кораблів американського флоту це було справжнім приниженням! Команда шаленіла. Матроси сипали прокльонами на адресу морського чудовиська, але воно, здавалося, не звертало на них жодної уваги. Капітан Фарагут уже не просто смикав свою густу бороду — він мало не гриз її від люті.
Знову покликали старшого механіка.
— Тиск доведено до межі? — запитав капітан.
— Так точно, капітане, — відповів той.
— Скільки атмосфер?
— Шість із половиною.
— Довести до десяти!
Воістину наказ у американському дусі! Навіть капітан якогось приватного пароплава на Міссісіпі, який намагався будь-що випередити конкурента, навряд чи міг би вчинити рішучіше.
— Конселю, — звернувся я до свого вірного слуги, — схоже, зараз ми просто злетимо в повітря!
— Як буде завгодно панові професору! — незворушно відповів Консель.
Зізнаюся, така сміливість капітана була мені до вподоби.
Запобіжні клапани затиснули. У топки безперервно підкидали вугілля. Вентилятори з силою нагнітали повітря. «Авраам Лінкольн» рвався вперед. Щогли тремтіли до самого степса (гнізда, у якому закріплюється нижній кінець щогли), а вихори диму насилу проривалися назовні крізь вузькі отвори димових труб.
Удруге кинули лаг.
— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.
— Дев’ятнадцять і три десятих милі, капітане!
— Підняти тиск ще!
Старший механік виконав наказ. Манометр показував десять атмосфер. Але й чудовисько, здавалося, теж ішло «на всіх парах», без найменших зусиль розвиваючи ті самі дев’ятнадцять і три десятих милі за годину.
Яка це була погоня! Не можу передати всього хвилювання, що мене охопило. Я тремтів усіма фібрами (усім своїм єством, надзвичайно сильно). Нед Ленд стояв на своєму місці, стискаючи в руці гарпун. Кілька разів тварина підпускала фрегат зовсім близько.
— Наздоганяємо! Наздоганяємо! — гукав канадець.
Та саме тоді, коли він уже готувався метнути гарпун, чудовисько рвучко віддалялося, розвиваючи швидкість щонайменше тридцять миль на годину. І поки ми мчали на межі можливостей, воно, наче насміхаючись із нас, описало навколо корабля широке коло. У всіх присутніх мимоволі вихопився крик розпачу.
Опівдні нас відділяла від тварини така сама відстань, як і о восьмій годині ранку.
Нарешті капітан Фарагут вирішив вдатися до рішучіших заходів.
— Ага! — промовив він. — Від «Авраама Лінкольна» ця тварюка вислизає! Побачимо, чи зуміє вона вислизнути від наших конічних бомб! Боцмане! Людей до носової гармати!
Носову гармату негайно зарядили й навели на ціль. Пролунав постріл, але снаряд пролетів на кілька футів вище від тварини, яка перебувала приблизно за пів милі від фрегата.
— Іншого навідника! Найкращого! — скомандував капітан. — П’ятсот доларів тому, хто поцілить у цього пекельного виродка!
До гармати підійшов старий канонір із сивою бородою. Я й досі ясно бачу його спокійний погляд і незворушне обличчя. Він ретельно навів гармату й довго прицілювався.
Не встиг ще затихнути гуркіт пострілу, як над палубою рознеслося багатоголосе «ура!».
Снаряд влучив у ціль.
Але що за дивина! Ковзнувши по спині тварини, яка виступала над водою, ядро відскочило від неї, відлетіло ще милі на дві й лише тоді впало в море.
— Та щоб тобі! — вигукнув розлючений старий канонір. — У цього клятого гада панцир із шестидюймового заліза!
— Прокляття! — скрикнув капітан Фарагут.
Полювання тривало. Нахилившись до мене, капітан сказав:
— Поки мій фрегат не розлетиться в друзки, я не припиню переслідувати цього звіра!
— Ви маєте рацію, — відповів я.
Можна було сподіватися, що тварина рано чи пізно втомиться, не витримавши суперництва з паровою машиною. Але нічого подібного! Година змінювала годину, а вона не виказувала ані найменших ознак утоми.
Треба віддати належне «Аврааму Лінкольну»: він переслідував дивовижного звіра з неймовірною впертістю. Гадаю, лише за цей нещасливий день шостого листопада фрегат пройшов щонайменше п’ятсот кілометрів. Та нарешті настала ніч і вкрила темрявою схвильований океан.
Тоді мені здалося, що наша експедиція завершилася і ми вже ніколи не побачимо фантастичну істоту. Але я помилявся.
О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора електричне сяйво знову спалахнуло за три милі під вітром від фрегата — таке ж ясне й сліпуче, як і минулої ночі.
Нарвал лежав нерухомо. Можливо, стомившись після довгого переслідування, він просто спав, легко погойдуючись на хвилях. Капітан Фарагут вирішив не втрачати нагоди.
Він віддав необхідні накази. «Авраам Лінкольн» перейшов на малий хід, щоб не розбудити свого супротивника. Зустріти у відкритому морі кита, який спить, — зовсім не дивина, і сам Нед Ленд не раз гарпунив таких велетнів саме під час сну. Канадець знову зайняв своє місце на бушприті.
Фрегат безшумно наблизився до тварини на два кабельтови. Тут машину зупинили, і судно ковзало вперед лише за інерцією. На борту запанувала цілковита тиша. Усі затамували подих. Нас відділяло від світної істоти не більше сотні футів. Сяйво стало ще яскравішим і буквально засліплювало.
Я стояв на баку, спершись на борт, і бачив унизу, на бушприті, Неда Ленда. Однією рукою він тримався за мартинштаг, а другою стискав своє страшне знаряддя. До загадкової тварини залишалося не більше двадцяти футів.
Раптом рука Неда Ленда широко змахнула, і гарпун зі свистом полетів уперед. Тієї ж миті почувся різкий дзвін, ніби залізо вдарилося об метал.
Електричне сяйво згасло в одну мить, а два велетенські водяні стовпи обрушилися на палубу фрегата, збиваючи людей з ніг і ламаючи фальшборти.
Пролунав страшний тріск, і я, не встигнувши схопитися за поручні, вилетів за борт.
Глава сьома КИТ НЕВІДОМОГО ВИДУ
Несподівано опинившись у воді, я був приголомшений, але свідомості не втратив.
Мене одразу потягло вниз, футів на двадцять у глибину. Я добре плаваю і, хоча не беруся змагатися з такими славетними плавцями, як Байрон чи Едгар По, у воді не розгубився. Зробивши кілька сильних помахів руками, я виринув на поверхню океану.
Насамперед я почав шукати очима фрегат. Чи помітили там моє падіння? Чи змінив «Авраам Лінкольн» курс? Чи здогадався капітан Фарагут послати шлюпку на пошуки? Чи лишалася в мене бодай якась надія на порятунок?
Навколо панувала суцільна темрява. Ледве-ледве я розгледів удалині темну масу, яка, судячи з вогнів, що поволі згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат. Я був приречений!
— Рятуйте! На допомогу! — закричав я, щосили намагаючись плисти навздогін «Авраамові Лінкольну».
Одяг сковував мої рухи. Намокнувши, він обліпив тіло й тягнув мене вниз. Я почав занурюватися. Повітря бракувало. Я задихався…
— На допомогу!
Я вигукнув це востаннє. Вода захлеснула мені рота. Я ще намагався боротися, але безодня невблаганно затягувала мене…
І раптом чиясь міцна рука схопила мене за комір і одним ривком витягла на поверхню. І я почув — так, виразно почув! — як хтось промовив мені просто над вухом:
— Якщо пан професор зволить спертися на моє плече, йому буде значно легше плисти.
Я схопив руку свого вірного Конселя.
— Це ти? — вигукнув я. — Ти?!
— Я, — спокійно відповів Консель, — і, як завжди, цілком до послуг пана професора.
— Ти теж упав у воду разом зі мною?
— Ні, не впав. Але, перебуваючи на службі у пана професора, я просто стрибнув слідом.
І він говорив про це так, ніби вчинив щось цілком звичайне.
— А що з фрегатом?
— З фрегатом? — перепитав Консель, перевертаючись на спину. — Не радив би я панові професору надто на нього покладатися.
— Як це розуміти?
— А так, що тієї миті, коли я стрибнув у море, вахтовий закричав: «Гребний гвинт зламано!»
— Зламано?!
— Так. Чудовисько пробило його своїм бивнем. Думаю, що для «Авраама Лінкольна» це не найбільша біда. Але для нас — справжнє лихо. Фрегат утратив керування.
— Отже, ми загинули!
— Усе можливо, — незворушно відповів Консель. — Але в нас іще є кілька годин. А за кілька годин може трапитися дуже багато.
Холоднокровність незворушного Конселя підбадьорила мене. Я плив, доки вистачало сил, але мокрий одяг тиснув на мене, мов свинцевий панцир, і я ледве тримався на воді. Консель це одразу помітив.
— Чи дозволить пан професор розрізати на ньому одяг? — запитав він.
Витягнувши ніж, Консель одним рухом розпоров мій одяг зверху донизу й, поки я підтримував його на воді, швидко стягнув із мене важкі мокрі лахи.
Потім я так само допоміг йому позбутися його одягу. Після цього ми, підтримуючи один одного, продовжили наше вимушене плавання.
Проте наше становище залишалося вкрай тяжким. Цілком можливо, що нашого зникнення взагалі ніхто не помітив. А навіть якби й помітили, фрегат, який утратив керування, однаково не міг би повернутися проти вітру й розшукувати нас. Сподіватися можна було лише на шлюпки.
Консель із незворушним спокоєм обмірковував усі можливі способи нашого порятунку і навіть склав цілий план дій. Дивовижна натура! Цей флегматичний юнак почувався в такій ситуації майже як удома.
Отже, єдина наша надія — шлюпки «Авраама Лінкольна». А це означало, що нам потрібно було протриматися на воді якомога довше.
Щоб берегти сили, ми вирішили діяти так: поки один із нас, схрестивши руки й витягнувши ноги, лежатиме на спині та відпочиватиме, другий плистиме поруч, підштовхуючи товариша перед собою. Ми домовилися мінятися кожні десять хвилин. У такий спосіб ми сподівалися втриматися на плаву кілька годин, а може, навіть дотягнути до світанку.
Надія була слабкою. Але людина так уже влаштована, що до останнього не хоче втрачати віри. І зрештою нас було двоє.
Та навіть якби я, хоч як це дивно, і втратив будь-яку надію, якби в хвилину слабкості вже був готовий перестати боротися, — я просто не зміг би цього зробити!
Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої години вечора. Отже, до світанку залишалося майже вісім годин. Якщо ми будемо по черзі підтримувати одне одного, це ще було можливо витримати. Море залишалося спокійним, і плавання не забирало надто багато сил. Час від часу я вдивлявся в густу темряву, яку порушувало лише фосфоричне сяйво води, схвильованої рухами наших рук. Я дивився, як світні хвилі, розбиваючись об мої долоні, розтікалися навколо широкими мерехтливими колами зі свинцевими відблисками. Здавалося, ніби ми пливемо в безмежному морі ртуті.
Близько першої години ночі мене раптом охопила страшенна втома. Руки й ноги судомило. Тепер уже Конселю доводилося підтримувати мене, і турбота про наш порятунок повністю лягла на його плечі. Незабаром я почув його важке, уривчасте дихання. Він теж задихався, і я зрозумів, що довго цього не витримає.
— Залиш мене! Покинь мене! — сказав я.
— Покинути пана професора? Нізащо! — відповів він. — Я сподіваюся потонути раніше за вас.
Саме в цю мить місяць визирнув із-за чорної хмари, яку вітер гнав на південь. Поверхня океану засяяла сріблом. Це лагідне місячне світло ніби повернуло нам сили. Я підвів голову й уважно оглянув обрій. Удалині, приблизно за п’ять миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки на воді не було видно.
Я хотів крикнути. Та хіба могли мене почути на такій відстані? До того ж мої розпухлі губи насилу ворушилися. Тоді Консель, зібравши рештки сил, вигукнув:
— На допомогу! На допомогу!
Ми на мить завмерли й прислухалися. Що це було? Лише шум у вухах від крові, що стукала у скронях? Чи мені справді здалося, ніби на крик Конселя хтось відповів?
— Ти чув? — ледве прошепотів я. — Ти чув?..
І Консель знову відчайдушно закричав.
Тепер помилитися було неможливо. На його голос відповів інший — людський голос! Чи був це ще один нещасний, якого, так само як і нас, хвилі викинули в безмежний океан? Ще одна жертва катастрофи? Чи, може, це озивалися люди зі шлюпки, невидимої в нічному мороці?
Консель, зібравши останні сили й спираючись на моє плече, скуване судомою, наполовину підвівся з води. Але відразу ж безсило впав назад.
— Що ти побачив?
— Я бачив… — ледве прошепотів він. — Я бачив… Краще помовчімо… побережімо сили…
Що ж він міг побачити? І тут уперше мені майнула думка про морське чудовисько. Невже саме його він і помітив?.. А як тоді пояснити людський голос?
Давно минули ті часи, коли Йона міг опинитися в череві кита!
Консель, уже майже не маючи сил, усе ще підштовхував мене вперед. Час від часу він піднімав голову над водою і кликав на допомогу. І щоразу у відповідь лунав той самий голос, дедалі виразніший, ніби він поволі наближався до нас.
Та слух уже майже відмовлявся мені служити. Сили остаточно покидали мене, пальці заніміли, плече більше не могло бути надійною опорою. Я не був здатний навіть стулити рота, судомно відкритого від виснаження. Солона вода раз по раз заливала мені горло. Холод пронизував усе тіло аж до кісток. Востаннє я підняв голову — і почав занурюватися.
І раптом я натрапив на якийсь твердий предмет. Мені вдалося за нього вхопитися. Я відчув, що мене знову виносить на поверхню, що дихати стає легше… І тієї ж миті знепритомнів.
Очевидно, тями я позбувся ненадовго, бо до свідомості мене повернуло енергійне розтирання всього тіла. Я розплющив очі…
— Конселю! — ледь чутно прошепотів я.
— Пан професор кликав мене? — відразу ж почув я знайомий голос.
І в сяйві місяця, що саме заходив, переді мною промайнуло ще одне обличчя, яке я відразу впізнав.
— Неде! — вигукнув я.
— Авжеж, це я, пане професоре! Як бачите, досі полюю за винагородою! — відповів канадець.
— Вас викинуло у воду під час зіткнення фрегата?
— Саме так! Але мені пощастило більше, ніж вам. Я майже одразу опинився на плавучому острівці.
— На острівці?
— Точніше кажучи, верхи на нашому гігантському нарвалі!
— Не розумію вас, Неде, — сказав я.
— Розумієте, я одразу збагнув, чому мій гарпун не зміг пробити шкіру чудовиська, а лише ковзнув по його поверхні.
— Чому, Неде? Чому?
— Тому що ця тварина, пане професоре, закута в сталеву броню!
До мене раптом повернулася здатність тверезо мислити, ожила пам’ять, і я остаточно прийшов до тями.
Слова канадця остаточно привели мене до тями. Трохи оговтавшись після пережитого потрясіння, я виліз на спину цієї невразливої істоти — або предмета. Я спробував ударити по ній ногою. Поверхня була безперечно твердою й непоступливою, зовсім не схожою на м’яке тіло великих морських ссавців.
Втім, це міг бути кістковий панцир — на зразок суцільного кістяного покриву черепа прадавніх тварин. Якби це було так, мені довелося б зарахувати чудовисько до давніх плазунів — на кшталт черепах чи крокодилів.
Але ні! Спина, що відливала чорним блиском і на якій я стояв, була гладенькою, відполірованою, а не вкритою лускою. Від удару вона видавала металевий звук і, хоч як дивно, була складена з клепаних залізних листів. Сумнівів більше не лишалося! Те, що ми вважали твариною, чудовиськом, незвичайним витвором природи, який спантеличив увесь науковий світ і розбурхав уяву моряків обох півкуль, виявилося ще дивовижнішим явищем — творінням людських рук!
Навіть якби мені довелося довести існування найфантастичнішої напівміфічної істоти, я не був би так приголомшений. Адже в тому, що природа створює дива, немає нічого надзвичайного. Але побачити на власні очі щось неймовірне, майже надприродне, і водночас створене людським генієм — ось що справді змушує замислитися.
Однак часу на роздуми майже не було. Ми лежали на поверхні небаченого підводного судна, яке, наскільки я міг судити, нагадувало величезну сталеву рибу. Нед Ленд уже склав про нього власну думку. Нам із Конселем залишалося лише погодитися з ним.
— Якщо це справді судно, — сказав я, — то на ньому мають бути машини, що приводять його в рух, і екіпаж, який ним керує.
— Це само собою зрозуміло, — відповів гарпунер. — Але я вже третю годину сиджу на цьому плавучому острівці й не помітив жодних ознак життя.
— А судно рухається?
— Ні, пане Аронаксе! Просто гойдається на хвилях і стоїть на місці.
— Але ж ми краще за будь-кого знаємо, яку швидкість воно здатне розвивати! Щоб рухатися так швидко, потрібні машини, а щоб керувати машинами — люди. Отже, я роблю висновок, що… ми врятовані!
— Гм! — недовірливо буркнув Нед.
У цю мить, наче на підтвердження моїх слів, за кормою фантастичного судна почувся шиплячий звук. Очевидно, запрацював гребний гвинт, і судно рушило з місця. Ми ледве встигли вхопитися за невеликий виступ у носовій частині, що піднімався над водою приблизно на вісімдесят сантиметрів. На щастя, швидкість була помірною.
— Поки ця штука тримається на поверхні, — бурмотів Нед Ленд, — я не маю нічого проти. Але якщо їй заманеться пірнути, то я й ламаного гроша не дам за власну шкуру!
Канадець міг би дати за неї ще менше. Треба було негайно налагоджувати контакт із людьми, які перебували всередині цього плавучого механізму. Я почав обмацувати поверхню, шукаючи бодай якийсь люк, отвір чи, висловлюючись технічною мовою, горловину. Але ряди заклепок, щільно припасованих до країв сталевої обшивки, не залишали жодної щілини.
Місяць сховався за обрієм, і нас огорнула цілковита темрява. Довелося чекати світанку, щоб спробувати проникнути всередину підводного судна.
Отже, наше життя повністю залежало від волі таємничих людей, які керували цим судном. Якби вони надумали зануритися під воду, ми були б приречені! Якщо ж ні, я не сумнівався, що нам удасться встановити з ними зв’язок. Адже якщо вони не виробляли кисень хімічним способом, то мусили час від часу спливати на поверхню океану, щоб поповнювати запаси свіжого повітря. А отже, десь мав бути отвір, через який повітря потрапляло всередину судна.
Марно було сподіватися на допомогу капітана Фарагута. Ми рухалися на захід із помірною швидкістю — не більш як дванадцять миль на годину, як мені здавалося. Лопаті гвинта розсікали воду з математичною точністю, раз по раз викидаючи в повітря цілі снопи фосфоресцентних бризок.
Близько четвертої години ранку швидкість ще зросла. Ми ледве втримувалися на гладенькій поверхні судна, яке з карколомною швидкістю мчало крізь океанські хвилі, що шалено билися об нього з усіх боків. На щастя, Нед намацав якірне кільце, вмонтоване в сталеву обшивку. Ми відразу ж ухопилися за нього міцніше.
Минала ця нескінченно довга ніч.
Мені важко відтворити все, що довелося пережити тоді. Пам’ятаю лише, що інколи, коли стихали свист вітру та гуркіт хвиль, здалеку долинали швидкі акорди й уривки мелодії. Що це за таємниче підводне судно? Куди воно прямує? Хто перебуває на його борту? Який дивовижний двигун дозволяє йому розвивати таку неймовірну швидкість?
Нарешті почало світати. Ранковий туман огорнув нас густою завісою. Та невдовзі він розвіявся. Я вже збирався уважно оглянути верхню частину корпусу, що виступала з води у вигляді плаского майданчика, аж раптом відчув, що судно повільно занурюється.
— Гей ви, чорти! — закричав Нед Ленд, щосили гамселячи ногами по металевій обшивці. — Відчиняйте! Та швидше! Жалюгідні мореплавці!
Та крізь оглушливий гуркіт гребного гвинта навряд чи можна було щось почути. На щастя, занурення припинилося.
Зсередини долинув брязкіт засувів. Кришка люка піднялася. Звідти визирнув якийсь чоловік, вигукнув незрозуміле слово й миттєво зник.
За кілька хвилин із люка вийшли восьмеро дужих кремезних чоловіків із непроникними обличчями. Не промовивши ні слова, вони затягли нас усередину свого грізного підводного корабля.
Глава восьма MOBILIS IN MOBILE (Рухливий у рухливому (лат.))
Це безцеремонне викрадення відбулося блискавично. Ми буквально не встигли оговтатися. Не знаю, що відчували мої супутники, опинившись у цій плавучій в’язниці, але мене пройняв холодний дрож. З ким ми мали справу? Без сумніву, з піратами нового ґатунку, які промишляли на морях за допомогою винайденого ними способу.
Щойно кришка вузького люка зачинилася, я опинився в суцільній темряві. Очі, звиклі до денного світла, були безсилі в цьому мороці. Навпомацки я спускався босими ногами залізними сходами. Позаду мене вели Неда Ленда й Конселя. Унизу сходів були двері. Вони відчинилися, пропустили нас усередину і з металевим брязкотом зачинилися за нашими спинами.
Ми залишилися самі.
Куди нас привели? Що це за місце? Я не мав жодного уявлення. Навколо панувала така густа темрява, що навіть через кілька хвилин неможливо було помітити бодай найменшого проблиску світла — того ледь вловимого мерехтіння, яке відчувається навіть у найтемнішу ніч.
Нед Ленд, розлючений грубим поводженням, більше не стримував свого обурення.
— Тисяча чортів! — вигукував він. — Ці люди перевершили своєю гостинністю навіть дикунів Нової Каледонії! Залишається тільки з’ясувати, чи не людожери вони. І знаєте що? Мене це зовсім не здивує. Але попереджаю заздалегідь: добровільно я себе з’їсти не дам!
— Годі, друже Нед, годі! — спокійно відповів Консель. — Не гарячкуй раніше часу. Нас іще не поклали на пательню!
— Не на пательню? — пирхнув канадець. — Можливо. Але в піч уже точно посадили! Та ще й у таку темряву, що хоч в око стрель. На щастя, мій Bowie knife (ніж із широким лезом; англ.) при мені, а щоб пустити його в дію, багато світла не потрібно. Нехай тільки хтось із цих бандитів спробує до мене доторкнутися…
— Заспокойтеся, Неде, — сказав я гарпунерові. — Не ставте нас у скрутне становище своєю запальністю. Хтозна, можливо, нас зараз підслуховують. Краще спробуймо зрозуміти, де ми опинилися.
Я почав обстежувати приміщення навпомацки. Пройшовши кілька кроків, уперся в стіну, обшиту листовим залізом. Рухаючись уздовж неї, натрапив на дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька табуретів. Підлогу нашої камери вкривала товста циновка з матеріалу, що приглушував кроки. На голих стінах не було ані дверей, ані вікон. Консель, який обстежував приміщення з іншого боку, зіткнувся зі мною, і ми дійшли висновку, що камера має приблизно двадцять футів завдовжки та десять завширшки. Щодо висоти, то навіть високий Нед Ленд не міг дотягнутися рукою до стелі.
Минуло близько пів години, але нічого не змінилося.
І раптом наші очі, що вже звикли до темряви, засліпило яскраве світло. Камера миттєво осяялася. Світло було таким сильним, що я мимоволі заплющив очі. Я відразу впізнав цей білуватий сліпучий блиск, який тієї пам’ятної ночі заливав простір навколо підводного корабля і який ми помилково прийняли за незвичайну фосфоресценцію морських організмів. Коли я знову розплющив очі, то побачив, що джерелом світла була електрична лампа у формі півкулі, вмонтована в стелю камери.
— Нарешті світло! — вигукнув Нед Ленд, досі стоячи напоготові з ножем у руці.
— Так, але наше становище від цього зрозумілішим не стало, — відповів я.
— Панові професорові варто запастися терпінням, — незворушно зауважив Консель.
Тепер, при електричному освітленні, можна було роздивитися камеру в усіх подробицях. Усе її умеблювання складалося зі столу та п’яти лав. Приховані двері, очевидно, зачинялися герметично. Жоден звук не проникав сюди ззовні. Здавалося, на цьому судні завмерло саме життя. Чи пливли ми поверхнею океану? Чи вже перебували в морській безодні? Визначити це було неможливо.
Та ж не дарма засвітилася ця яскрава куля! У мене з’явилася надія, що хтось із членів екіпажу неодмінно прийде до нас. Якщо про людей хочуть забути, то не освітлюють їм в’язниці!
І справді, мої сподівання справдилися. Почувся брязкіт засувів, двері відчинилися, і до камери ввійшли двоє чоловіків.
Один був невисокого зросту, кремезний, широкоплечий, із великою головою, скуйовдженим чорним волоссям, густими вусами та проникливим поглядом. У всій його зовнішності відчувалося щось південне, а жвавість і виразність рухів виказували в ньому француза, найімовірніше провансальця.
Філософ Дідро (Дені Дідро — французький письменник і мислитель XVIII століття) слушно зауважив, що характер людини відбивається в її рухах, і цей чоловік був живим підтвердженням його слів. Здавалося, його мова мала бути барвистою, багатою на приказки, дотепні вислови та химерні словечки. Втім, переконатися в цьому я не міг, бо в нашій присутності обоє розмовляли дивною мовою, якої я ніколи раніше не чув.
Другий незнайомець заслуговував на докладніший опис. Для учня Грасіоле (Луї П’єр Грасіоле — французький анатом і дослідник будови мозку) й Енгеля (Карл Енгель — один із дослідників фізіономіки, популярної в XIX столітті теорії про зв’язок рис обличчя з характером людини) його обличчя було б відкритою книгою.
Я без вагань визначив головні риси його вдачі: впевненість у собі, про яку свідчили благородна постава голови та холодна рішучість у погляді темних очей; незворушність, яку видавала блідість обличчя; сильну волю, помітну за швидким рухом надбрівних м’язів; і, нарешті, мужність, адже глибоке дихання свідчило про неабиякий запас життєвої енергії.
Додам, що це була людина горда. Її спокійний, твердий погляд ніби відображав витонченість думки. У всій постаті — в поставі, рухах, рисах обличчя — відчувалася прямота й внутрішня цілісність характеру, якщо вірити спостереженням фізіономістів (прихильників фізіономіки — популярного в XIX столітті вчення про визначення характеру за зовнішністю).
У його присутності я мимоволі відчув себе в безпеці й подумав, що розмова з ним може привести нашу пригоду до щасливого завершення.
Скільки йому було років? Важко сказати. Йому можна було дати і тридцять п’ять, і п’ятдесят. Він був високий на зріст. Різко окреслений рот, чудові зуби, витончена кисть із довгими пальцями — найвищою мірою «психічна» (термін із лексикону хіромантів, тобто ворожбитів по руці; означав руку людини піднесеної та пристрасної вдачі) рука, — усе в ньому дихало шляхетністю.
Одне слово, це був найдосконаліший зразок чоловічої вроди, який мені будь-коли доводилося бачити.
Була в його зовнішності й ще одна прикметна риса: широко посаджені очі, здавалося, охоплювали поглядом мало не чверть обрію. Як я дізнався пізніше, ця особливість поєднувалася з винятковою гостротою зору, що перевершувала навіть зір Неда Ленда.
Коли незнайомець зосереджував погляд на якомусь предметі, його брови сходилися, повіки трохи звужувалися, обмежуючи поле зору, — і тоді він справді дивився. Що це був за погляд! Він ніби пронизував душу. Він проникав крізь товщу води, недоступну людському зору, і відкривав таємниці морських глибин!..
Обидва незнайомці були в беретах із хутра морської видри, узуті у високі морські чоботи з тюленячої шкіри. Одяг із якоїсь особливої тканини щільно, але м’яко облягав тіло, не сковуючи рухів.
Вищий із двох — очевидно, капітан судна — уважно оглянув нас, не промовивши жодного слова. Потім повернувся до свого супутника й заговорив мовою, про існування якої я навіть не здогадувався. Вона була мелодійною, гнучкою й співучою, з виразними наголосами на голосних звуках.
Той кивнув головою і промовив кілька слів тією ж мовою. Потім запитально подивився на мене.
Я чітко відповів французькою, що не розумію його запитання. Але, очевидно, він так само не зрозумів моєї відповіді. Ситуація ставала дедалі складнішою.
— А все ж нехай пан професор розповість їм нашу історію, — звернувся до мене Консель. — Можливо, ці добродії бодай щось зрозуміють.
Я почав розповідати про наші пригоди, чітко вимовляючи кожне слово й не пропускаючи жодної подробиці. Назвав наші імена, пояснив, хто ми такі, і, дотримуючись усіх правил ввічливості, представився як професор Аронакс. Потім представив свого слугу Конселя та гарпунера містера Неда Ленда.
Чоловік із добрими й розумними очима слухав мене спокійно, навіть чемно, і надзвичайно уважно. Та я не міг зрозуміти з його обличчя, чи збагнув він бодай слово з моєї розповіді. Коли я закінчив, він не сказав нічого.
Залишалася ще англійська. Можливо, вони володіли мовою, яка вже тоді стала майже міжнародною? Я добре читав англійською та німецькою, але говорив ними не надто вільно. А в нашому становищі насамперед потрібна була ясність.
— Тепер ваша черга, — сказав я гарпунерові. — Ну ж бо, містере Ленд, покажіть себе! Починайте переговори справжньою англійською мовою. Хто знає, може, вам пощастить більше, ніж мені.
Нед не змусив себе вмовляти й одразу повторив англійською мою розповідь. Точніше кажучи, передав її зміст, але в зовсім іншій манері. Під впливом свого запального характеру канадець говорив із неабияким запалом. Він рішуче протестував проти нашого ув’язнення, яке, на його думку, було грубим порушенням прав людини. Вимагав пояснити, на якій підставі нас утримують на цьому плавучому судні, посилався на Habeas Corpus (закон про недоторканність особи, ухвалений англійським парламентом 1679 року), погрожував судовим переслідуванням тим, хто позбавив нас волі, розмахував руками, кричав і зрештою дуже виразним жестом дав зрозуміти, що ми помираємо з голоду.
І це була чиста правда, хоча про голод ми майже забули.
На превеликий подив, гарпунер досяг не більшого успіху, ніж я. Наші відвідувачі навіть не змінилися на обличчі. Здавалося, мова Фарадея (Майкл Фарадей — англійський фізик) була для них такою ж незрозумілою, як і мова Араго (Франсуа Араго — французький фізик, астроном і політик).
Збентежений невдачею й вичерпавши всі свої мовні можливості, я вже не знав, що робити далі. Але тут Консель сказав:
— Якщо пан професор дозволить, я спробую поговорити з ними німецькою.
— Як? Ти говориш німецькою? — вигукнув я.
— Як і кожен фламандець, якщо дозволите, пане професоре.
— Оце так новина! Тоді вперед, друже!
І Консель із властивою йому незворушністю втретє переповів усю історію наших пригод. Але попри бездоганну вимову та добірні мовні звороти, німецька мова також не дала жодного результату.
Зрештою, доведений до відчаю, я спробував пригадати свої юнацькі знання й заходився викладати нашу історію латиною. Цицерон (давньоримський оратор, філософ і письменник) напевно затулив би вуха й виставив мене за двері, але я все-таки довів свою розповідь до кінця.
Результат виявився таким самим невтішним.
Остання спроба теж зазнала невдачі. Незнайомці обмінялися кількома словами своєю загадковою мовою і пішли, не подавши нам жодного підбадьорливого знака — навіть такого, який був би зрозумілий у будь-якій країні світу. Двері за ними зачинилися.
— Яка ж це підлість! — вигукнув Нед Ленд, мабуть, уже в двадцятий раз виходячи з себе. — Подумати тільки! До них звертаються французькою, англійською, німецькою та навіть латиною, а ці пройдисвіти не спромоглися з ввічливості відповісти бодай словом!
— Заспокойтеся, Неде, — сказав я розпаленілим гарпунерові. — Криком справі не зарадиш.
— Але ж самі подумайте, пане професоре, — заперечив наш запальний супутник, — не помирати ж нам із голоду в цій залізній клітці!
— Хто знає, — філософськи зауважив Консель. — Ми ще здатні протриматися досить довго.
— Друзі мої, — сказав я, — не варто впадати у відчай. Нам доводилося бувати й у гіршому становищі. Прошу вас, не поспішайте робити остаточні висновки про командира та екіпаж цього судна.
— Я вже давно склав свою думку, — відповів Нед Ленд. — Справжні покидьки…
— Гаразд. А з якої вони країни?
— Із країни покидьків!
— Любий Неде, — сказав я, — така країна ще не позначена на жодній географічній карті. І мушу зізнатися, визначити національність наших незнайомців нелегко. Те, що вони не англійці, не французи й не німці, можна стверджувати майже напевно. Водночас мені здається, що і командир, і його помічник народилися в південних краях. Їхня зовнішність виразно нагадує мешканців Півдня. Але хто вони — іспанці, турки, араби чи індуси? Риси їхніх облич недостатньо характерні, щоб робити певні висновки. А щодо мови, то її походження залишається цілковитою загадкою.
— Яка прикрість — не знати всіх мов світу! — зауважив Консель. — А ще краще було б, якби існувала одна спільна мова для всіх людей.
— Це б теж не допомогло! — заперечив Нед Ленд. — Невже ви не бачите, що ці люди вигадали власну мову спеціально для того, щоб доводити до сказу порядних людей, які хочуть їсти? Усюди у світі зрозуміють людину, коли вона відкриває рота, клацає зубами й плямкає! Тут одна мова — і в Квебеку, і на Паумоту (архіпелаг Туамоту у Французькій Полінезії), і в Парижі, і будь-де ще: «Я голодний! Дайте мені щось поїсти!»
— Ну-ну, — мовив Консель. — Бувають же такі нетерплячі люди…
Він не встиг договорити, як двері відчинилися.
До камери увійшов стюард (корабельний буфетник; англ. steward). Він приніс нам одяг — куртки й морські штани, пошиті з якоїсь незвичайної тканини. Я швидко перевдягнувся. Мої супутники зробили те саме. Тим часом стюард — німий або, можливо, глухий — накрив на стіл і поставив три прибори.
— Справи набувають приємнішого вигляду, — сказав Консель. — Початок обнадійливий!
— Атож! — скептично пирхнув гарпунер. — Цікаво тільки, що вони нам приготували. Печінку морської черепахи, акуляче філе чи біфштекс із морського собаки (так раніше називали деякі види акул)?
— Зараз побачимо, — відповів Консель.
Страви, накриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому білою скатертиною. Ми сіли вечеряти.
Правду кажучи, ми мали справу з людьми цілком цивілізованими. Якби не електричне освітлення, можна було б подумати, що ми вечеряємо в ресторані готелю «Адельфі» (відомий готель у Ліверпулі) або паризького «Гранд-Готелю».
Щоправда, на столі не було ні хліба, ні вина. Вода була чиста, свіжа й прозора, але все ж таки це була лише вода — а це не надто тішило Неда Ленда.
Серед поданих страв я впізнав кілька чудово приготованих рибних наїдків. Проте деякі страви поставили мене в глухий кут: я не міг навіть визначити, чи були вони рослинного, чи тваринного походження.
Усе сервірування свідчило про вишуканий смак і витонченість. На ложках, виделках, ножах і тарілках був вигравіюваний ініціал у півколі напису-девізу:
«Mobilis in mobili» (лат. «Рухомий у рухомому середовищі»).
Цей девіз напрочуд пасував до підводного судна, якщо перекладати прийменник in як «у», а не «на». Літера «N», очевидно, була ініціалом загадкової особи, яка панувала в морських глибинах.
Нед Ленд і Консель не переймалися такими міркуваннями. Вони накинулися на їжу, і я швидко наслідував їхній приклад. Тепер я був спокійніший за нашу долю. Мені здавалося очевидним, що наші господарі не збираються морити нас голодом.
Але все має свій кінець — навіть голод людей, які не їли понад п’ятнадцять годин.
Коли ми наситилися, нас охопила непереборна сонливість. Це була цілком природна реакція після нічної боротьби зі смертю, яка здавалася нескінченною.
— Ох, я б із задоволенням трохи подрімав, — сказав Консель.
— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.
Обидва мої супутники вмостилися на циновках, розстелених на підлозі каюти, і майже миттєво заснули.
Мені ж заснути було значно важче.
Тисячі думок не давали спокою. Переді мною поставали тисячі запитань, на які ще не було відповіді. Де ми? Яка невідома сила захопила нас у свій полон?
Мені здавалося — або, принаймні, я був у цьому майже певен, — що судно дедалі глибше занурюється в морську безодню.
Мене почали переслідувати тривожні видіння. Із таємничих океанських глибин виринали цілі зграї невідомих істот, які ніби були споріднені з цим підводним кораблем — такими ж живими, рухливими й грізними.
Поступово збудження стихло, примарні образи розчинилися в серпанку дрімоти, і невдовзі я поринув у важкий, глибокий сон.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
