Глава шоста ГРЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ
Наступного дня, 12 лютого, щойно почало світати, «Наутилус» сплив на поверхню. Я відразу вибіг на палубу. За три милі від нас, на південному обрії, ледь вимальовувався силует стародавнього Пелузія. Підземна течія перенесла нас з одного моря до іншого.
Спуск пологим руслом цього підводного потоку був легким, але чи можна було повернутися тим самим шляхом, долаючи крутий підйом і течію назустріч?
Близько сьомої ранку на палубу вийшли також Нед Ленд і Консель. Нерозлучні друзі спокійно проспали всю ніч і зовсім не цікавилися пригодами «Наутилуса».
— Ну що, пане натуралісте, — звернувся до мене канадець жартівливим тоном, — де ж воно, те Середземне море?
— Ми вже пливемо ним, друже Неде.
— Та невже? — озвався Консель. — То виходить, цієї ночі…
— Цієї ночі ми за лічені хвилини пройшли через перешийок, який вважався непрохідним.
— Не вірю, — відрубав канадець.
— І даремно, містере Ленде! — заперечив я. — Низький берег, який видно на півдні, — це узбережжя Єгипту.
— Кажіть собі що хочете, пане! — стояв на своєму впертий канадець.
— Якщо пан говорить, — зауважив Консель, — то йому варто вірити.
— Послухайте, Неде, — сказав я. — Капітан Немо зробив мені честь і показав свій тунель. Я був поруч із ним у штурманській рубці. Він особисто провів «Наутилус» через цей вузький прохід.
— Чуєш, Неде? — підхопив Консель.
— А ще у вас чудовий зір, Неде, — додав я. — Ви без зусиль зможете розгледіти хвилелом (гідротехнічна споруда для захисту гавані від хвиль) порту Порт-Саїд, який далеко виступає в море.
Канадець уважно придивився.
— Справді! — вигукнув він. — Ви маєте рацію, пане професоре, а ваш капітан — справжній майстер своєї справи! Отже, ми в Середземному морі. Тепер, якщо не заперечуєте, варто обговорити наші справи — так, щоб ніхто нас не підслухав.
Я чудово розумів, до чого він веде.
«Утім, — подумав я, — якщо йому так хочеться, краще вже поговорити».
Ми втрьох сіли біля прожектора, де хвилі не так сильно заливали палубу.
— Ну що ж, слухаємо вас, Неде, — сказав я. — Які у вас пропозиції?
— А пропозиція в мене проста, — відповів канадець. — Ми в Європі. І поки капітану Немо не спала на думку чергова примха зануритися в полярні моря або повернутися до Океанії, треба тікати з «Наутилуса»!
Зізнаюся, розмови з канадцем на цю тему завжди викликали в мене внутрішню тривогу. Я зовсім не збирався обмежувати своїх товаришів у їхніх намірах, але й сам не мав ані найменшого бажання розлучатися з капітаном Немо.
Завдяки йому і його дивовижному судну я щодня поглиблював свої знання з океанографії. Саме тут, серед океанських глибин, я фактично заново писав свою працю, присвячену таємницям моря. Чи випаде мені ще колись нагода на власні очі побачити дива, приховані під водою? Безперечно, ні.
І я ніяк не міг змиритися з думкою, що доведеться залишити «Наутилус», не завершивши наших досліджень океану.
— Друже Неде, — сказав я, — відповідайте відверто. Невже вам так важко на борту «Наутилуса»? Невже ви шкодуєте, що доля звела вас із капітаном Немо?
Канадець відповів не одразу. Схрестивши руки на грудях, він трохи помовчав, а тоді заговорив:
— Відверто кажучи, — промовив він, — я не шкодую, що мені довелося здійснити цю підводну подорож. Згодом я згадуватиму її із задоволенням. Але для цього вона повинна колись закінчитися. Ось що я думаю.
— Вона закінчиться, Неде.
— Де і коли?
— Де — не знаю. Коли — теж не можу сказати. Але думаю, що наша подорож завершиться тоді, коли всі моря відкриють нам свої таємниці. Адже ніщо на світі не триває вічно.
— Я згоден із паном професором, — сказав Консель. — Цілком можливо, що після того, як капітан Немо побуває в усіх морях земної кулі, він відпустить нас трьох на волю.
— Відпустить? — вигукнув канадець. — Ви хотіли сказати — викине?
— Зачекайте, містере Ленде, — заперечив я. — Нам справді немає чого боятися капітана, але й із Конселем я не погоджуюся. Ми мимоволі стали хранителями його таємниці, і я не думаю, що він дозволить нам рознести світом звістку про «Наутилус».
— То на що ж ви сподіваєтеся? — запитав канадець.
— Сподіваюся, що згодом обставини складуться для нас сприятливіше і ми зуміємо цим скористатися. Чи станеться це незабаром, чи через пів року — яка різниця?
— Справді? — насмішкувато перепитав Нед Ленд. — А скажіть-но, пане натуралісте, де ми будемо через пів року?
— Можливо, тут. А можливо, біля берегів Китаю. Ви ж знаєте, «Наутилус» — надзвичайно швидкохідне судно. Він мчить океанами, як ластівка в небі або швидкий експрес на суходолі. Він не уникає європейських морів. Хто знає, чи не пройде він колись повз узбережжя Франції, Англії або Америки, де можливості для втечі будуть значно кращими?
— Пане Аронаксе, — відповів канадець, — ваші доводи суперечать здоровому глузду. Ви весь час говорите про майбутнє: «Ми будемо там», «Ми будемо тут». А я говорю про теперішнє: ми вже тут, і треба цим скористатися.
Логіка Неда Ленда ставила мене у скрутне становище. Я відчував, що поступово втрачаю свої позиції. Аргументи на користь моєї точки зору майже вичерпалися.
— Пане, — провадив далі Нед Ленд, — припустімо неймовірне: сьогодні капітан Немо раптом запропонує вам залишити «Наутилус». Ви погодитеся?
— Не знаю, — відповів я.
— А якщо він попередить, що другого такого шансу вже не буде? Що тоді?
Я нічого не відповів.
— А що скаже Консель?
— Друг Консель, — незворушно промовив той, — не скаже нічого. Йому цілком байдуже, як вирішиться це питання. Він неодружений, як і його господар, як і його друг. Ні дружина, ні батьки, ні діти не чекають його на батьківщині. Він служить панові професору, думає так само, як пан професор, і говорить майже те саме. На превеликий жаль, на нього не варто розраховувати, якщо знадобиться більшість голосів. Тут є лише дві сторони: пан професор і Нед Ленд. Усе інше вже сказано. Друг Консель уважно слухає і готовий перейти до підрахунку голосів.
Я мимоволі всміхнувся, почувши цю кумедну промову. У глибині душі канадець, безперечно, був задоволений, що позбувся ще одного потенційного опонента.
— Отже, пане, — сказав Нед Ленд, — якщо Консель не бере участі в суперечці, вирішувати доведеться нам із вами. Я вже висловив свою думку. Ви мене вислухали. Тепер ваша черга.
Відкладати рішення було нікуди. Потрібно було висловитися прямо.
— Друже Неде, — сказав я, — ось моя відповідь. Ви маєте рацію, і мої аргументи справді поступаються вашим. Не варто сподіватися, що капітан Немо добровільно подарує нам свободу. Заради власної безпеки він цього не зробить. Але саме інстинкт самозбереження підказує й нам, що за першої ж слушної нагоди ми повинні залишити «Наутилус».
— Розумні слова, пане Аронаксе!
— Але є одна важлива умова, — продовжив я. — Треба дочекатися справді сприятливого моменту. Наша спроба повинна мати всі шанси на успіх. Якщо ми зазнаємо невдачі, то загинемо. А якщо навіть залишимося живими, капітан Немо ніколи нам цього не пробачить.
— Усе це правильно, — відповів канадець. — Але ваші слова однаково стосуються будь-якої втечі — чи через два дні, чи через два роки. Отже, висновок простий: щойно випаде слушна нагода, треба нею скористатися.
— Згоден. А тепер скажіть, Неде, що саме ви вважаєте слушною нагодою?
— Ну, скажімо, темна ніч, судно йде неподалік європейського узбережжя… Ось вам і слушна нагода!
— І ви спробуєте дістатися берега вплав?
— Авжеж, якщо судно буде на поверхні й недалеко від суші. А якщо воно перебуватиме під водою…
— Тоді що?
— Тоді спробую заволодіти шлюпкою. Я знаю, як із нею впоратися. Ми проберемося всередину, відкрутимо затвори й спливемо на поверхню. Штурман у своїй рубці на носі судна навіть не помітить нашого зникнення.
— Що ж, Неде Ленде, залишається лише чекати на слушну нагоду. Але пам’ятайте: невдача може коштувати нам життя.
— Не забуду, пане.
— А тепер, Неде, хочете почути мою думку щодо вашого задуму?
— З радістю, пане Аронаксе.
— Я вважаю — і саме вважаю, а не сподіваюся, — що такої нагоди нам не випаде.
— Чому?
— Тому що капітан Немо — людина розсудлива. Він чудово розуміє, що може статися, і, без сумніву, особливо пильно стежитиме за нами поблизу європейських берегів.
— Я теж так думаю, — підтримав мене Консель.
— Побачимо! — відказав Нед Ленд, по-бунтарському струснувши головою.
— А тепер, Неде Ленде, — додав я, — на цьому закінчімо розмову. Більше ні слова. Коли настане день, коли ви вирішите діяти, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю вам довіряю.
На цьому наша бесіда завершилася — бесіда, якій судилося мати серйозні наслідки.
До речі, мушу зауважити, що подальші події, на превеликий жаль для канадця, радше підтверджували мої припущення.
Чи не довіряв нам капітан Немо під час плавання європейськими морями, чи просто уникав зустрічей із суднами різних держав, які у великій кількості борознили Середземне море, — сказати не можу.
Та хоч би як там було, переважно ми йшли під водою, далеко від берегів. Іноді «Наутилус» спливав настільки, що над поверхнею показувалася лише штурманська рубка, але значно частіше він занурювався на великі глибини, цілком доступні в цих водах.
Так, між Грецьким архіпелагом (історична назва сукупності островів Егейського моря) та Малою Азією (історична назва півострова Анатолія, території сучасної Туреччини) ми опускалися на глибину двох тисяч метрів і все одно не досягали дна.
Про те, що ми проминули острів Карпатос із групи Південних Спорад, я дізнався від капітана Немо. Показавши на невелику цятку на карті, він процитував рядки Вергілія:
Est in Carpathio
Neptuni gurgite vates
Coeruleus Proteus…
(«Є в Нептуна у глибинах Карпатоських вод віщун — блакитний Протей…» — Вергілій, «Георгіки», книга IV.)
Це був легендарний острів, володіння Протея — міфічного пастуха стад Нептуна. Нині це острів Скарпанто, розташований між Родосом і Критом. Через вікно салону я зміг розгледіти лише його гранітне підніжжя.
Наступного дня, 14 лютого, я вирішив присвятити кілька годин вивченню риб Грецького архіпелагу. Проте того дня з невідомої причини герметичні ставні салону не відчинилися.
Звірившись із картою, я встановив, що ми прямуємо до Канії на острові Крит. Коли я вирушав у плавання на борту «Авраама Лінкольна», саме надійшла звістка про повстання мешканців цього острова проти турецького панування. Чим воно завершилося, я не знав. А капітан Немо, який остаточно порвав усі зв’язки із зовнішнім світом, звісно, не міг повідомити мені жодних новин.
Увечері, зустрівшись із капітаном Немо в салоні, я не став порушувати цю тему. До того ж мені здалося, що він перебував у похмурому настрої й був чимось серйозно заклопотаний.
Усупереч своїй звичці, він наказав відчинити обидва оглядові вікна й, переходячи від одного до другого, уважно вдивлявся у водну далечінь.
Що це могло означати?
Я не став будувати здогадів і повернувся до спостереження за рибами, які пропливали повз вікна.
Серед них були афії-бички (ймовірно, дрібні риби роду Aphia), про яких згадував ще Аристотель і яких у народі називали морськими в’юнами. Вони зазвичай траплялися в солонуватих водах поблизу дельти Нілу.
Поруч із ними звивалися фосфоресціюючі пагри (риби родини спарових, або морських карасів). Давні єгиптяни вважали цих риб священними, а їхню появу в Нілі зустрічали релігійними обрядами, оскільки вона віщувала розлив річки, а отже — майбутній добрий урожай.
Я помітив також хейлінів — великих кісткових риб із прозорою лускою синюватого відтінку, всіяною червоними плямами. Вони особливо полюбляють морські водорості, завдяки чому їхнє м’ясо набуває ніжності та приємного смаку.
Саме тому хейліни високо цінувалися гурманами Стародавнього Риму. Їхні нутрощі, приправлені молоками (насіннєві залози самців риб) мурен, павиним мозком і язиками фламінго, входили до складу знаменитих страв, якими захоплювався імператор Вітеллій.
Ще один мешканець цих вод привернув мою увагу й нагадав давньоримські легенди.
Це була риба-причепа (ремора — риба, що прикріплюється до більших морських тварин або суден за допомогою присоскоподібного диска на голові).
За переказами, такі риби, присмоктавшись до підводної частини корабля, могли затримувати його рух. Легенда навіть стверджує, що одна ремора нібито зупинила трирему Марка Антонія й таким чином допомогла Октавіану Августу здобути перемогу.
Якими тільки дрібницями не вирішується іноді доля народів!
Повз вікна пропливли й чарівні антіаси з родини морських карасів. Давні греки вважали їх священними рибами та приписували їм здатність виганяти морських чудовиськ із водойм, де вони оселялися.
Назва «антіас» у перекладі з грецької означає «квітка», і ці риби цілком виправдовували свою назву. Їхнє забарвлення вражало різноманіттям відтінків червоного — від ніжно-рожевого до насиченого рубінового, а грудні плавці переливалися сріблястим блиском.
Я не міг відірвати очей від цих дивовижних мешканців морських глибин, коли раптом став свідком зовсім несподіваного явища.
У воді з’явилася людина.
Це був водолаз зі шкіряною сумкою, прикріпленою до пояса.
Переді мною було не безживне тіло, віддане на волю течії, а жива людина, яка впевнено пливла, розтинаючи воду сильними помахами рук.
Час від часу він спливав на поверхню, щоб перевести подих, а потім знову занурювався в глибину.
Я обернувся до капітана Немо й схвильовано вигукнув:
— Людина тоне! Її треба врятувати! Врятувати будь-що!
Капітан Немо швидко підійшов до вікна.
Плавець наблизився й, притиснувшись обличчям до скла, подивився на нас.
На мій подив, капітан Немо підняв руку й подав йому знак. Водолаз ствердно кивнув у відповідь, потім сплив на поверхню і більше не з’являвся.
— Не хвилюйтеся, — сказав капітан Немо. — Це Ніколя з мису Матапан, на прізвисько Риба. Його знають на всіх Кікладських островах. Він чудовий плавець. Вода — його справжня стихія. Він більше живе в морі, ніж на суші. Безупинно мандрує: перепливає з острова на острів, аж до самого Криту.
— Ви знаєте його, капітане?
— А чому б мені його не знати, пане Аронаксе?
З цими словами капітан Немо підійшов до шафи, що стояла ліворуч від вікна.
Поруч із нею стояла оббита залізом скриня. На мідній пластині її кришки було викарбувано девіз «Наутилуса»:
Mobilis in mobile («Рухомий у рухомій стихії»).
Не звертаючи уваги на мою присутність, капітан відчинив шафу, яка виявилася справжнім сейфом, ущент заповненим злитками.
Це були золоті злитки.
Звідки взялася така кількість дорогоцінного металу? І на яку колосальну суму! Де капітан Немо здобував стільки золота? І для чого воно йому було потрібне?
Я не промовив ані слова. Лише приголомшено спостерігав за тим, що відбувалося.
Капітан Немо діставав із сейфа злиток за злитком і дбайливо складав їх до скрині, доки та не наповнилася по вінця.
На мою думку, там було понад тисячу кілограмів золота — тобто приблизно на п’ять мільйонів франків.
Потім він ретельно замкнув скриню і написав на її кришці адресу новогрецькою мовою — принаймні так мені здалося.
Після цього капітан натиснув кнопку електричного дзвінка, з’єднаного з кубриком команди.
З’явилися четверо матросів і, доклавши чималих зусиль, винесли важку скриню із салону. Я чув, як вони піднімали її талями (система блоків і тросів для переміщення важких вантажів) по металевих сходах трапа.
Тоді капітан Немо повернувся до мене.
— Ви щось сказали, пане професоре? — запитав він.
— Ні, капітане, нічого, — відповів я, усе ще не оговтавшись від побаченого.
— У такому разі дозвольте побажати вам доброї ночі.
І капітан Немо залишив салон.
Повернувшись до своєї каюти, я марно намагався заснути. Мене надзвичайно заінтригувала поведінка капітана.
Який зв’язок існував між появою водолаза і скринею, наповненою золотом?
Невдовзі з легкої бортової та кільової хитавиці (розгойдування судна поперек і вздовж його осі) я зрозумів, що «Наутилус» піднявся з глибини на поверхню моря.
Почувся тупіт на палубі.
Отже, шлюпку від’єднували від корпусу й спускали на воду.
Вона легко вдарилася об борт «Наутилуса», після чого все стихло.
Минуло дві години.
Потім шум і кроки на палубі пролунали знову.
Шлюпку підняли назад, закріпили на її місці, а «Наутилус» знову занурився під воду.
Отже, золото було доставлено за призначенням.
Але куди саме на материку?
Хто був тим загадковим адресатом капітана Немо?
Наступного дня я поділився своїми враженнями з Конселем і канадцем. Вони були не менш здивовані за мене.
— Звідки в нього такі запаси золота? — запитав Нед Ленд.
Відповісти було нічого.
Після сніданку я пішов до салону й узявся до роботи.
До п’ятої години вечора я впорядковував свої записи. Раптом мені стало спекотно, і я зняв свою куртку з вісону (тонка й дорога тканина з шерсті вікуньї — південноамериканської гірської тварини).
Що сталося?
Ми були далеко від тропіків, а «Наутилус» ішов у глибоких шарах води, де температура зазвичай майже не змінюється.
Я глянув на манометр. Судно перебувало на глибині шістдесяти футів (близько 18 метрів) нижче рівня моря. На такій глибині підвищений тиск ще не міг спричиняти відчутного дискомфорту.
Я продовжив працювати, але спека ставала дедалі нестерпнішою.
«Невже на судні пожежа?» — майнула в мене тривожна думка.
Я вже збирався вийти із салону, коли на порозі з’явився капітан Немо.
Він підійшов до термометра, подивився на стовпчик ртуті й повернувся до мене.
— Сорок два градуси! — промовив він.
— І це дуже добре відчувається, капітане, — відповів я. — Якщо температура й далі підвищуватиметься, ми тут просто зваримося живцем.
— О, пане професоре, температура не підвищиться, якщо ми самі цього не забажаємо! — відповів капітан Немо.
— Ви можете керувати температурою?
— Не зовсім. Але я можу віддалити судно від джерела тепла.
— Отже, ця температура походить із зовнішнього середовища?
— Саме так. Ми пливемо крізь киплячу воду.
— Не може бути! — вигукнув я.
— Подивіться самі.
Стулки розсунулися, і я побачив навколо «Наутилуса» білі гребені бурунів. Над водою стелилися клуби сірчистої пари, а море вирувало й клекотіло, наче велетенський казан. Я торкнувся скла і миттю відсмикнув руку — таким гарячим воно було.
— Де ми? — запитав я.
— Біля острова Санторин, пане професоре, — відповів капітан. — У протоці між Неа-Камені та Палеа-Камені. Я хотів показати вам підводне вулканічне виверження. Це надзвичайно цікаве явище.
— Я гадав, — сказав я, — що формування нових островів уже давно завершилося.
— У вулканічних регіонах цей процес ніколи не припиняється, — відповів капітан Немо. — Внутрішній вогонь Землі безперервно діє в її надрах. За свідченнями Кассіодора і Плінія, ще в дев’ятнадцятому році нашої ери на місці нинішніх островів виник острів, відомий як Божественна Тейя. Потім він знову зник під водою, з’явився в шістдесят дев’ятому році і ще раз занурився в морську безодню.
Після цього вулканічна діяльність на певний час припинилася. Але третього лютого 1866 року серед клубів пари біля Неа-Камені з морських глибин піднявся новий острів — Георгія. Уже шостого лютого він з’єднався з Неа-Камені. А тринадцятого числа з’явився ще один острів — Афроесса, залишивши між собою і Неа-Камені вузьку протоку завширшки лише десять метрів.
Я добре пам’ятаю ті події, бо саме тоді перебував у цих водах. Мені пощастило спостерігати весь перебіг вулканічних явищ від початку до кінця.
Афроесса мала майже круглу форму, близько трьохсот футів (приблизно 90 метрів) у діаметрі й піднімалася на тридцять футів (близько 9 метрів) над рівнем моря. Вона складалася з чорної склоподібної лави та уламків польового шпату.
А вже десятого березня з’явився ще один, менший острівець — Река. Згодом усі ці острови злилися з Неа-Камені й утворили єдиний масив.
— А де тепер ця протока? — запитав я.
— Ось тут, — відповів капітан Немо, показуючи на карту Грецького архіпелагу. — Бачите, я вже наніс нові острови.
— Чи може протока зникнути зовсім?
— Цілком можливо, пане Аронаксе. У тому ж 1866 році, навпроти порту Святого Миколая на Палеа-Камені, виникло ще вісім вулканічних острівців. Не виключено, що незабаром Неа-Камені та Палеа-Камені остаточно з’єднаються.
У Тихому океані материки створюють корали-рифобудівники, а тут ту саму роль виконують вулкани.
Подивіться, пане професоре! Погляньте, яка кипуча праця відбувається в надрах моря!
Я підійшов до вікна.
«Наутилус» стояв нерухомо.
Спека стала майже нестерпною. Вода, яка раніше здавалася білою від пари, набула червонуватого відтінку через велику кількість залізистих сполук. Попри герметичність рам, у салон просочувався різкий запах сірки. За склом час від часу спалахували язики полум’я такої яскравості, що навіть світло прожектора тьмяніло поруч із ними.
Піт заливав мені обличчя. Повітря бракувало. Здавалося, ще трохи — і ми справді зваримося живцем.
— Неможливо довше залишатися в цьому киплячому казані! — сказав я капітанові.
— Так, це було б нерозумно, — спокійно відповів Немо.
Він віддав наказ, і «Наутилус» змінив курс, виходячи з цього пекельного району, де подальше перебування ставало небезпечним.
Через чверть години ми з полегшенням вдихнули свіже повітря, піднявшись на поверхню.
«Якби Нед Ленд, — подумав я, — надумав утікати саме тут, нам навряд чи вдалося б вибратися живими з цього вогняного моря».
Наступного дня, 16 лютого, ми залишили цей морський басейн між Родосом і Александрією, де трапляються западини глибиною майже три тисячі метрів.
Обігнувши мис Матапан, «Наутилус» вийшов у відкрите море, залишивши Грецький архіпелаг далеко позаду.
Глава сьома ЗА СОРОК ВІСІМ ГОДИН ЧЕРЕЗ СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ
Середземне море — блакитне море, «Велике море» давніх юдеїв, море греків, mare nostrum («наше море» — лат.) римлян. Його узбережжя потопають у зелені апельсинових гаїв, алое, кактусів і приморських сосен; його омиває чисте морське повітря, насичене пахощами мирту; його оточують високі гори. І водночас це море, яке не раз стрясали вулканічні виверження, справді нагадує арену вічного двобою, де Нептун і Плутон споконвіку змагаються за владу над світом.
Саме тут, на цих берегах і в цих водах, за словами Мішле, у цьому найсприятливішому на Землі кліматі людина знаходить нові сили.
Але яким би прекрасним не було Середземне море, мені судилося лише побіжно поглянути на цей величезний водний простір площею близько двох мільйонів квадратних кілометрів.
Я не міг навіть розпитати капітана Немо, адже протягом усього нашого блискавичного переходу через Середземне море цей дивовижний чоловік жодного разу не з’явився.
Гадаю, що під його водами «Наутилус» пройшов близько шістсот льє (приблизно 2 400 кілометрів), подолавши цю відстань менш ніж за дві доби.
Ми залишили береги Греції 16 лютого, а вже 18 лютого, зі сходом сонця, проходили Гібралтарську протоку.
Я розумів, що капітан Немо не любить Середземне море — море, з усіх боків оточене землею, якої він уникав.
Його блакитні води й лагідні вітри, мабуть, пробуджували в ньому надто багато спогадів, а можливо, і жалю.
Тут не було тієї свободи вибору шляху й тієї цілковитої незалежності, які він знаходив у безмежних просторах океану.
Так само як і «Наутилусу», йому було затісно між берегами Африки та Європи, що на цих широтах зближуються майже впритул.
Тим часом ми мчали зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину.
Неважко здогадатися, що Нед Ленд був змушений, на свій великий жаль, відмовитися від думки негайно втекти із судна.
Коли «Наутилус» рухався зі швидкістю дванадцять-тринадцять метрів за секунду, скористатися шлюпкою було неможливо.
За таких умов утеча була б такою ж нерозсудливою, як стрибок із кур’єрського потяга на повному ходу.
До того ж «Наутилус» спливав лише вночі, щоб поновити запас свіжого повітря. Увесь інший час він ішов під водою, орієнтуючись за компасом і лагом (прилад для визначення швидкості судна).
Отже, Середземне море промайнуло переді мною так само швидко, як краєвид за вікном швидкісного потяга.
Я встигав бачити лише віддалені обрії, тоді як усе ближче вислизало з поля зору.
Проте нам із Конселем усе ж пощастило спостерігати деяких представників середземноморської іхтіофауни. Завдяки своїй швидкості вони могли певний час триматися поряд із «Наутилусом».
Ми проводили довгі години біля вікон салону, спостерігаючи за морським життям.
Мої короткі нотатки дають змогу хоча б побіжно оглянути рибний світ Середземного моря.
Більшість риб, які населяють ці води у величезній кількості, залишилися поза моєю увагою. Декого я бачив лише мить, інших — трохи довше.
Тому, описуючи їх, я дозволю собі вдатися до досить своєрідної класифікації, яка, можливо, й не надто наукова, зате найкраще передає безпосередність моїх вражень.
У глибинах, освітлених потужним променем прожектора, звивалися міноги завдовжки до метра, поширені майже в усіх морях обох півкуль.
Довгорилі скати, до п’яти футів (близько 1,5 метра) завширшки, з білим черевом і попелясто-сірою плямистою спиною, плавно ковзали у воді, немов хустки, підхоплені течією.
Інші скати проносилися повз із такою швидкістю, що я не встигав визначити, чи справді вони заслуговують на назву морських орлів, яку дали їм давні греки, чи радше відповідають прізвиськам — пацюк, жаба або кажан, — якими їх наділили сучасні рибалки.
Поруч із ними змагалися в швидкості собачі акули завдовжки до дванадцяти футів (близько 3,7 метра), особливо небезпечні для водолазів.
Морські лисиці завдовжки не менше восьми футів (близько 2,5 метра), відомі своїм надзвичайно тонким нюхом, пролітали повз нас, мов синюваті тіні.
Доради з родини морських карасів, завдовжки близько тридцяти сантиметрів, вражали своїм сріблясто-блакитним забарвленням із поперечними смугами, що чітко виділялися на темному тлі плавців. Ця риба із золотавими дугами над очима була присвячена Венері ще в античні часи.
Дорада належить до небагатьох видів, що однаково добре почуваються як у солоній, так і в прісній воді. Вона мешкає в річках, озерах і морях, пристосовується до різних кліматичних умов і витримує значні коливання температури. Цей вид походить із дуже давніх геологічних епох і донині зберіг свою первісну красу.
Повз нас пропливали величні осетри. Вони потужно били хвостами по кришталевих шибках, і ми милувалися їхніми синюватими спинами, всіяними коричневими плямами. Осетри певною мірою нагадують акул, хоча поступаються їм силою. Їх можна зустріти в багатьох морях. Навесні вони підіймаються проти течії Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари та Одри. Незважаючи на те що осетри належать до хрящових риб, їхнє м’ясо надзвичайно ніжне. Його споживають свіжим, в’яленим, маринованим і копченим. У давнину осетрів урочисто подавали навіть до столу Лукулла.
Та найбільше мені пощастило спостерігати інших мешканців Середземного моря — представників родини тунцевих, яких я добре роздивився під час спливання «Наутилуса».
Їхні спини були синювато-чорними, боки вкривала срібляста луска, а спинні плавці відливали золотом. Кажуть, тунці супроводжують кораблі, ховаючись у їхній прохолодній тіні від палючого тропічного сонця. Цього разу вони повністю підтвердили такі розповіді, супроводжуючи «Наутилус», як колись супроводжували кораблі Лаперуза.
Упродовж багатьох годин вони змагалися зі швидкістю нашого судна.
Я не міг надивуватися тому, наскільки досконало ці риби пристосовані до стрімкого руху. Маленька голова, гладеньке веретеноподібне тіло, що в окремих особин досягало трьох метрів завдовжки, потужні грудні плавці та глибоко роздвоєний хвіст робили їх справжніми спринтерами морських просторів.
Тунці пливли клином, подібно до перелітних птахів. Саме це дало підставу давнім авторам стверджувати, ніби цим рибам відомі закони геометрії та стратегії.
Та навіть така організованість не рятує їх від рибальських сітей. Прованські рибалки цінують тунця не менше, ніж колись цінували його мешканці Пропонтиди (давня назва Мармурового моря) та Стародавнього Риму. Щороку тисячі цих чудових риб гинуть у марсельських тенетах.
Серед інших мешканців Середземного моря, яких нам із Конселем вдалося добре роздивитися, були блакитнуваті електричні скати (у тексті Верна помилково згадані електричні вугри, які живуть лише в прісних водах Південної Америки).
Поряд звивалися мурени завдовжки три-чотири метри, забарвлені в зелені, сині та жовті відтінки.
За ними пливли мерлани близько трьох футів (майже 1 метр) завдовжки, печінка яких вважається вишуканим делікатесом.
Стрічкоподібні цеполи нагадували довгі водорості.
Далі з’являлися тригли — риби, яких поети називали «рибою-лірою», а моряки — «морським півнем». Їхні видовжені рильця справді трохи нагадували обриси ліри з давньогрецьких часів.
Тригли-ластівки проминали нас зі швидкістю птахів, звідки й походить їхня назва.
Червоноголові морські судаки демонстрували свої спинні плавці, прикрашені довгими ниткоподібними відростками.
За ними пропливали оселедці-залізниці, вкриті чорними, сірими, коричневими, синіми, жовтими та зеленими плямами. Вважалося, що вони особливо чутливі до дзвону срібних дзвіночків.
Блискучі камбали-тюрбо — справжні морські фазани — мали ромбоподібну форму, жовті плавці та безліч коричневих цяток. Їхні боки переливалися коричневими й золотистими відтінками, нагадуючи мармуровий візерунок.
Нарешті повз нас пройшли зграї чарівних барбульок — справжніх райських птахів океану.
У Стародавньому Римі за одну таку рибу платили до десяти тисяч сестерціїв (давньоримських срібних монет). Особливу насолоду багатії знаходили в тому, щоб спостерігати, як під час загибелі барбулька поступово втрачала своє яскраво-червоне забарвлення й ставала блідою.
Якщо ж мені не вдалося роздивитися скатів-міралетів, спинорогів, скелезубів, морських коників, морських собачок, султанок, губанів, летючих риб, анчоусів, морських карасів, великооких спарів, морських голок та багатьох інших представників фауни Атлантики й Середземного моря, то причина була лише одна — шалена швидкість, із якою «Наутилус» розсікав води цього надзвичайно багатого морського басейну.
Що ж до морських ссавців, то поблизу Адріатичного моря ми зустріли два чи три кашалоти з одним спинним плавцем, кілька середземноморських дельфінів із характерними світлими смугами на передній частині голови, а також щонайменше дюжину тюленів-білобочок завдовжки близько трьох метрів.
Їхні білі черева й темне хутро нагадували чернечий одяг, через що цих тварин і прозвали «ченцями». Справді, вони дещо скидалися на домініканців.
Консель устиг розгледіти черепаху з панциром завширшки шість футів (майже 1,8 метра), уздовж якого проходили три виразні ребра. Я пошкодував, що не встиг її побачити, адже, за словами Конселя, це був надзвичайно рідкісний вид.
Мені ж вдалося помітити лише кількох черепах-какуанів із видовженим спинним щитом.
Із зоофітів (старовинна назва колоніальних морських організмів) я зміг кілька хвилин милуватися дивовижною жовтогарячою галеолярією, що прилипла до шибки правого борту. Це була сифонофора (колоніальний морський організм), чиї розгалужені щупальця утворювали настільки тонке мереживо, що жоден павук не зміг би створити нічого подібного.
На жаль, мені не вдалося впіймати цей чудовий екземпляр.
Можливо, я взагалі не побачив би жодного зоофіта в Середземному морі, якби ввечері шістнадцятого лютого «Наутилус» раптом не зменшив швидкість.
Сталося це за таких обставин.
Ми проходили між Сицилією та узбережжям Тунісу.
У цьому вузькому морському коридорі між мисом Бон і Мессінською протокою морське дно раптово піднімалося, утворюючи справжній підводний хребет.
Його вершина була прикрита шаром води лише близько сімнадцяти метрів завтовшки, тоді як по обидва боки дно різко спадало на глибину до ста сімдесяти метрів.
Тому «Наутилус» був змушений рухатися особливо обережно, маневруючи між підводними височинами, щоб не натрапити на цей природний бар’єр.
Я показав Конселю на карті Середземного моря місце, де проходить ця підводна гряда.
— Якщо дозволите, пане професоре, — сказав Консель, — це ж справжній перешийок між Європою та Африкою!
— Саме так, друже мій, — відповів я. — Дослідження Сміта довели, що колись ці два материки були з’єднані вузькою смугою суші між мисом Бон і мисом Фарина.
— Охоче в це вірю, — сказав Консель.
— Більше того, — провадив я далі, — гадаю, що подібний суходільний міст колись існував і між Гібралтаром та Сеутою. У ті геологічні часи він повністю перекривав доступ водам Атлантики до Середземного моря.
— Отакої! — вигукнув Консель. — А що, як під час якогось вулканічного катаклізму цей перешийок знову підніметься над водою?
— Це малоймовірно, Конселю.
— Дозвольте мені завершити думку, пане професоре. Я лише хотів сказати, що якби таке сталося, пан де Лессепс мав би чимало підстав для прикрості. Адже скільки праці він уклав у прориття Суецького каналу!
— Безперечно, Конселю. Але, повторюю, сьогодні подібне практично неможливе. Внутрішня енергія Землі поступово згасає. Вулкани, яких було так багато в період формування планети, один за одним втрачають активність. Підземне тепло слабшає, температура глибинних шарів земної кори повільно знижується. Для нашої планети це не найкраща новина, адже тепло — одна з основ життя.
— Але ж є Сонце…
— Самого Сонця недостатньо, Конселю. Чи здатне воно повернути тепло тілу, яке остаточно охололо?
— Гадаю, що ні…
— Отже, друже мій, колись і наша планета стане холодним мертвим світом. Вона спорожніє, як Місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.
— І через скільки це станеться?
— Через сотні тисяч років, друже мій.
— Тоді часу в нас більш ніж достатньо! — полегшено мовив Консель. — Можемо спокійно завершити всі наші підводні мандрівки. Якщо тільки Нед Ленд не зіпсує нам планів!
Заспокоєний моїми поясненнями, Консель повернувся до своїх наукових спостережень. Тим часом особливості рельєфу морського дна змушували «Наутилус» рухатися помірним ходом.
На вулканічних скелях перед нами розгортався справжній підводний сад. Тут росли губки, голотурії, прозорі, мов скло, цидипи (різновид гребневиків), прикрашені червонуватими щупальцями й легким фосфоричним сяйвом; берое (великий гребневик), яких іноді помилково називали морськими огірками; коматули (вільноплаваючі морські лілії), що сягали майже метра заввишки й забарвлювали воду пурпуровими відтінками.
Тут же виднілися дивовижні евріалії з розгалуженими, наче гілки дерев, променями; павопії на довгих стеблах; безліч їстівних морських їжаків; зелені актинії з коричневими дисками, захованими серед густих оливкових щупалець.
Найбільше уваги Консель приділяв молюскам і членистоногим. Хоча їх тут траплялося не так уже й багато, я не можу оминути результати його спостережень.
Серед молюсків він відзначив численні спондили (двостулкові молюски, відомі як «ослине копито»), що нашаровувалися один на одного цілими колоніями; трикутних донаксів; тризубчастих скляночок із прозорими стулками; помаранчевих плевробранхів (морських слимаків); яйцеподібних молюсків, усіяних зеленкуватими цятками; аплізій, або морських зайців; різноманітних скоблюшок.
Траплялися й великі ацери, характерні для Середземного моря; галіотиси (морські вушка), чиї мушлі дають дорогоцінний перламутр; морські гребінці; аномії, які в Лангедоку цінують навіть більше за устриць; кловіси, особливо популярні серед марсельців.
Ми бачили також кілька видів двостулкових молюсків, добре відомих біля узбережжя Північної Америки та широко вживаних у Нью-Йорку; різнобарвних морських гребінців; літодомусів (морські фініки), що ховалися у видовбаних ними норах і мали гоструватий, перцевий смак; ребристих венерикардій із випуклими верхівками мушель; цинтій, вкритих червоними горбочками.
Серед інших представників траплялися каринарії з мушлями, загнутими на кінцях і схожими на маленькі гондоли; вінценосні фероли; атланти з равликоподібними мушлями; сірі фетіди в бахромчастих мантіях, усіяних білими плямами; еоліси (голожаберні молюски), схожі на маленьких слимаків; каволіни, які пересувалися, лежачи на спині; аурикули; рудуваті скалярії; літорини; янтіни (морські равлики-фіалки); каменеточці-петриколи; кабошони; пандори та багато інших видів.
Що стосується членистоногих, то Консель у своїх нотатках цілком слушно поділив їх на шість класів, із яких три включають морських мешканців: ракоподібних, вусоногих (нині їх зараховують до ракоподібних) і кільчастих червів (сьогодні розглядаються як окрема група тварин).
Клас ракоподібних, своєю чергою, поділяється на дев’ять рядів. Перший із них охоплює десятиногих — тварин, у яких голова і груди злиті в головогруди та вкриті спільним панциром, до якого прикріплено п’ять пар ніг.
Наслідуючи нашого вчителя Мільна-Едвардса, Консель розділяв десятиногих на три підряди: короткохвостих, довгохвостих і середньохвостих. Назви ці можуть здатися дещо незвичними, однак вони точні та зрозумілі.
Серед короткохвостих він відзначив своєрідних крабів із двома роздвоєними шипами на голові, крабів-інахусів, які — невідомо чому — вважалися символом мудрості у давніх греків, а також різні види ламбрів. Останні, вочевидь, потрапили на ці підводні скелі випадково, адже зазвичай живуть на значних глибинах.
— Ксанто, пілумни, каляппи, зубчасті користи, ебалії, полохливі краби та багато інших, — перераховував Консель.
Не забув він і про звичайних лангустів, м’ясо самок яких особливо високо цінується гурманами, про раків-ведмедів, гебій та інші їстівні види ракоподібних.
Втім, він нічого не сказав про родину астацид (омарів), адже вважалося, що лангусти є єдиними представниками цієї групи в Середземному морі (нині відомо, що омари й лангусти належать до різних родин, а омари також трапляються в Середземному морі).
Серед середньохвостих ракоподібних Консель помітив звичайних дромій, які ховалися у строкатих мушлях, що слугували їм захистком, гомол із горбкуватим лобом, раків-пустельників, порцелянок та інших представників цієї групи.
На цьому його дослідження завершилися.
Часу забракло, щоб поповнити список спостереженнями за ротоногими, бокоплавами, рівноногими, ластоногими, вусоногими, черепашковими ракоподібними (остракодами) та багатьма іншими нижчими формами ракоподібних.
Завершуючи перелік морських членистоногих, Консель вважав за потрібне згадати й кільчастих червів — як вільноживучих, так і тих, що мешкають у трубках.
Та щойно «Наутилус» минув підводний хребет Лівійської протоки й увійшов у глибоководну частину моря, він знову набрав звичну високу швидкість.
Відтоді молюски, зоофіти та членистоногі більше не траплялися нам на очі.
Лише великі риби, схожі на примарні тіні, стрімко проносилися повз вікна салону.
У ніч із шістнадцятого на сімнадцяте лютого ми увійшли до другого басейну Середземного моря, де глибини сягають трьох тисяч метрів.
Підкоряючись керму глибини, «Наутилус» поволі опустився в найглибші шари морських вод.
Там, у водяних безоднях, замість природних див перед моїми очима розгорталися моторошні й хвилюючі картини. Ми пливли тією частиною Середземного моря, де сталося безліч морських катастроф! Скільки кораблів зазнало тут аварій, скільки суден безслідно зникло між берегами Алжиру та Провансу! Порівняно з безмежним Тихим океаном Середземне море — лише озеро, але озеро примхливе й непередбачуване. Сьогодні воно лагідно гойдає тендітну тартану (невелике середземноморське вітрильне судно) між двома блакитними просторами — морем і небом, а завтра, розбурхане штормом, короткими й частими ударами хвиль трощить на друзки навіть найбільші кораблі.
Скільки уламків розбитих суден, скільки затонулих кораблів на морському дні побачив я під час цієї стрімкої подорожі крізь морські глибини! Якорі, гармати, ядра, залізна обшивка, лопаті гвинтів, частини механізмів, понівечені циліндри, котли без дна — рештки суден, що спочивають у цих водах. Одні вже вкрилися кораловими заростями, інші лише поступово роз’їдає іржа.
Усі ці кораблі загинули внаслідок зіткнень або розбилися об підводні скелі. Одні пішли на дно майже вертикально, зі збереженими щоглами й такелажем (сукупність снастей судна), ніби закам’янілими в солоній воді. Здавалося, вони стоять на якорі на відкритому рейді (акваторія для стоянки суден), очікуючи сигналу до відплиття. І коли «Наутилус», проходячи повз, освітлював їх своїм прожектором, можна було повірити, що ось-ось на щоглі замайорить прапор і кораблі дадуть вітальний салют. Але над цією долиною скорботи панували лише тиша і смерть.
Я помітив, що чим ближче «Наутилус» підходив до Гібралтарської протоки, тим частіше траплялися поховані у водах Середземного моря рештки суден. Що ближче сходяться береги Африки та Європи, то частіше в цьому вузькому проході відбуваються зіткнення кораблів. Я бачив безліч іржавих корпусів і химерних руїн пароплавів: одні лежали на боці, інші стояли вертикально, наче дивовижні морські істоти. Я бачив судно з пробитим бортом, зігнутою димовою трубою і самими лише маточинами (центральна частина колеса) замість коліс. Кермо відірвалося від ахтерштевня (кормова крайня частина корпусу судна) й бовталося на залізному ланцюзі, а кормовий планшир (верхній край борту судна) був роз’їдений морською сіллю…
Жахлива картина! Скільки людей загинуло під час цієї катастрофи! Скільки жертв поглинули хвилі! Чи врятувався хоча б один матрос, який міг би розповісти про цю трагедію, чи море й досі зберігає свої страшні таємниці? Не знаю чому, але мені майнула думка: а чи не «Атлас» це — корабель, що двадцять років тому безвісти зник разом із людьми та вантажем? Якою моторошною була б оповідь, якби вдалося розкрити всі таємниці середземноморських глибин — цього безмежного кладовища, де поховано стільки багатств і де знайшли свій вічний спочинок тисячі людей!
Та байдужий до всього «Наутилус» продовжував свій шлях серед руїн. 18 лютого близько третьої години ночі ми наблизилися до входу в Гібралтарську протоку.
Тут існують дві течії: верхня, відома з давніх часів, яка несе океанську воду до Середземного моря, і нижня, зустрічна, існування якої наука довела лише згодом. І справді, рівень води в Середземному морі, яке безперервно поповнюється водами Атлантичного океану та річок, що в нього впадають, мав би щороку зростати, адже самого випаровування недостатньо для підтримання рівноваги. Тож природно було припустити існування нижньої течії, яка через Гібралтарську протоку відводить надлишок води із Середземного моря назад до Атлантичного океану.
Саме так і виявилося. «Наутилус» скористався цією попутною течією й швидко пройшов вузькою протокою. На мить перед нами промайнули руїни храму Геркулеса, який, за свідченнями Плінія та Авіценни, опустився на саме дно разом з островом, де стояв. А вже за кілька хвилин ми ковзали хвилями Атлантичного океану.
Глава восьма БУХТА ВІТО
Атлантичний океан! Неосяжний водний простір, що займає двадцять п’ять мільйонів квадратних миль! Його довжина сягає дев’яти тисяч миль, а середня ширина — двох тисяч семисот. Це море такої величини, що в давнину воно залишалося майже невідомим, за винятком хіба карфагенян — цих голландців стародавнього світу, які під час своїх торговельних подорожей обпливали західні узбережжя Європи й Африки. Океан, чиї береги з численними затоками утворюють величезний периметр! Водний басейн, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара та Рейн, зрошуючи як найрозвиненіші, так і найвіддаленіші куточки Землі. Величний океан! Його води борознять кораблі всіх народів світу під прапорами всіх держав, а на його межах стоять два грізні вартові, що споконвіку вселяли страх мореплавцям: мис Горн і мис Бур (стара назва мису Доброї Надії).
«Наутилус» розсікав своїм форштевнем (передня частина корпусу судна) води Атлантики, подолавши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє (старовинна міра відстані; у Франції приблизно 4 км). Образно кажучи, він пройшов шлях, довший за довжину земного екватора. Куди ж ми прямуємо? Що чекає нас попереду?
Після проходження Гібралтарської протоки «Наутилус» узяв курс у відкрите море. Він знову сплив на поверхню, і наші щоденні прогулянки палубою відновилися.
Я одразу піднявся нагору подихати свіжим повітрям. За мною вийшли Нед Ленд і Консель. За дванадцять миль від нас ледь вимальовувався мис Святого Вінсента, що утворює південно-західний край Піренейського півострова. Дув доволі сильний південний вітер. Море стало неспокійним і похмурим. Почалася бортова хитавиця. «Наутилус» важко перекочувався з хвилі на хвилю. Палубу заливала вода, обсипаючи нас солоними бризками й піною. Ми поспішили повернутися всередину, встигнувши, однак, насолодитися ковтком свіжого повітря.
Я попрямував до своєї каюти. Консель — до своєї. Але канадець, очевидно чимось заклопотаний, пішов слідом за мною. Наш надзвичайно швидкий перехід через Середземне море зруйнував усі плани Неда Ленда, і він навіть не намагався приховати свого розчарування.
Щойно двері каюти зачинилися за нами, він сів і мовчки подивився на мене.
— Друже Неде, — сказав я, — я вас розумію. Але вам нема в чому себе звинувачувати. «Наутилус» розвинув таку шалено велику швидкість, що про втечу годі було й думати.
Нед Ленд не відповів. Його міцно стиснуті губи й насуплені брови свідчили, що його не полишає одна-єдина думка.
— Послухайте, Неде, — продовжив я, — ще не час впадати у відчай. Ми рухаємося вздовж берегів Португалії, неподалік від Франції та Англії, де можна знайти прихисток. Якби після виходу з Гібралтарської протоки «Наутилус» повернув на південь і попрямував у безлюдні води далеко від материків, я б поділяв вашу тривогу. Але ми знаємо, що капітан Немо не уникає європейських морів. Тому я переконаний, що за кілька днів обставини складуться сприятливіше, і тоді…
Нед Ленд подивився на мене ще уважніше й нарешті промовив:
— Сьогодні ввечері.
Я миттєво підвівся. Зізнаюся, така пропозиція застала мене зненацька. Я хотів щось відповісти канадцеві, але не знаходив слів.
— Ми домовилися чекати слушної нагоди, — продовжив Нед Ленд. — І ця нагода настала. Сьогодні ввечері ми будемо лише за кілька миль від іспанського узбережжя. Ніч буде темна. Вітер дме з моря. Ви дали мені слово, пане Аронаксе. Я на вас розраховую.
Я мовчав.
Канадець підвівся й підійшов до мене.
— Сьогодні о дев’ятій вечора! — сказав він. — Конселя вже попереджено. На той час капітан замкнеться у своїй каюті й, найімовірніше, ляже спати. Люди з команди — матроси й механіки — нас не помітять. Ми з Конселем проберемося до середнього трапа. А ви, пане Аронаксе, залишайтеся в бібліотеці, за кілька кроків від нас, доки я не подам сигнал. У шлюпці вже є весла, щогла й вітрило. Я переніс туди трохи провізії. Також дістав англійський ключ, щоб відкрутити гайки болтів, якими закріплено шлюпку. Усе готово. Отже, до вечора!
— Море неспокійне, — зауважив я.
— Згоден, — відповів канадець. — Але доведеться ризикнути. Гра варта свічок. До того ж шлюпка надійна, а кілька миль за попутного вітру ми подолаємо без особливих труднощів. Хтозна, можливо, вже на світанку будемо за сотню льє (старовинна міра відстані; у Франції приблизно 4 км) від європейського узбережжя. Якщо все складеться вдало, то між десятою та одинадцятою вечора ми вже пристанемо десь до берега… Або ж нас не буде серед живих. Отже, до вечора!
З цими словами канадець вийшов, залишивши мене в цілковитому сум’ятті.
Я сподівався, що слушна нагода трапиться не так скоро і в мене буде час усе обміркувати та обговорити. Але мій упертий супутник позбавляв мене такої можливості. І що я міг йому заперечити? Нед Ленд мав рацію. Ось вона — нагода, і він прагне нею скористатися. Хіба міг я порушити дане слово через власні міркування? Хіба мав право брати на себе відповідальність за долю своїх супутників? Хто знає, чи не вийде капітан уже завтра у відкрите море, далеко від будь-якого узбережжя?
У цю мить пролунав доволі гучний свист, який сповістив мене, що резервуари наповнюються водою і «Наутилус» занурюється в глибини Атлантичного океану.
Я не виходив зі своєї каюти. Мені не хотілося зустрічатися з капітаном, боячись видати своє хвилювання. Так минув цей томливий день — між прагненням повернути собі волю і жалем від думки, що доведеться залишити дивовижний «Наутилус», так і не завершивши дослідження морських глибин.
Покинути океан — мою «Атлантику», як я любив його називати, — не зазирнувши в його найпотаємніші глибини, не розкривши його загадок, які відкрили мені Індійський і Тихий океани! Здавалося, книга вислизала з моїх рук саме тоді, коли я дочитав лише перший том, а розповідь обривалася на найцікавішому місці.
Як болісно тягнулися години! То мені ввижалося, що я вже стою на твердій землі поруч зі своїми супутниками, у безпеці й на свободі; то, всупереч здоровому глузду, я ловив себе на бажанні, щоб якась непередбачена обставина зірвала задум Неда Ленда.
Двічі я виходив до салону. Хотів звіритися з компасом. Хотів переконатися, чи справді «Наутилус» тримається поблизу португальського узбережжя, а не віддаляється від нього. Але ні — ми й далі пливли португальськими водами. Судно прямувало на північ уздовж берегів Португалії.
Доводилося підкоритися неминучому й готуватися до втечі. Мій багаж був зовсім невеликий — лише записи.
А капітан Немо? Як він поставиться до нашого вчинку? Яких труднощів чи збитків може завдати йому наша втеча? І що він зробить, якщо спроба виявиться невдалою?
Чи дав він мені бодай найменший привід для невдоволення? Навпаки — виявляв до нас виняткову гостинність. Він не міг вважати нашу втечу проявом невдячності. Я не давав йому жодних обіцянок. Він чудово знав, що нас пов’язує з ним не добровільна згода, а сила обставин. Саме тому його постійні заяви про те, що наша доля назавжди пов’язана з його долею, виправдовували всі наші спроби звільнитися.
Від часу відвідин острова Санторин я більше не бачив капітана. Чи зведе нас випадок напередодні втечі? Я водночас і бажав цієї зустрічі, і боявся її.
Я прислухався, чи не пролунають його кроки в каюті поруч із моєю. Але до мене не долинало жодного звуку. Здавалося, там нікого не було.
І тоді мені спала на думку інша думка: а чи взагалі перебуває таємничий капітан на борту?
Після тієї ночі, коли шлюпка відчалила від «Наутилуса», виконуючи якесь таємне доручення, моє уявлення про капітана Немо змінилося. Я зрозумів, що, попри всі свої заяви, він усе ж не втратив зв’язку із зовнішнім світом.
І чи справді він ніколи не залишає «Наутилус»? Хіба не траплялося, що він зникав на цілі тижні? Чим він займався тоді? Я вважав, що причиною є напади мізантропії (ненависті або відрази до людей). Але чи не виконував він насправді якусь приховану місію, сенс якої був недоступний моєму розумінню?
Ці думки, як і тисячі інших, не давали мені спокою. Незвичайність обставин відкривала безмежний простір для здогадів. Мене не полишала болісна тривога. Години очікування здавалися вічністю.
День тягнувся нестерпно повільно.
Обід, як завжди, подали до каюти. Я майже не торкнувся їжі. О сьомій годині підвівся з-за столу. Мене відділяли від призначеної зустрічі з Недом Лендом лише сто двадцять хвилин — я рахував кожну з них.
Хвилювання дедалі наростало. Серце билося швидше. Я не міг всидіти на місці й безупинно ходив каютою, сподіваючись рухом розігнати тривожні думки. Найменше мене лякала можливість загинути. Набагато більше я боявся іншого: що наш задум буде викрито ще до того, як ми встигнемо покинути судно; що мені доведеться постати перед капітаном Немо — розгніваним або, що ще гірше, глибоко засмученим моєю зрадою. Від самої цієї думки серце стискалося.
Мені захотілося востаннє побувати в салоні. Вузьким коридором я пройшов до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на всі ці скарби так, як людина дивиться на рідні місця, які завтра мусить залишити назавжди. Я подумки прощався з кожним твором мистецтва, з кожним дивовижним витвором природи.
Хотілося ще раз поглянути на води Атлантики. Але віконниці були щільно зачинені, і залізні заслони приховували від мене океан, таємниці якого мені так і не судилося повністю дослідити.
Блукаючи салоном, я підійшов до прихованих у стіні дверей, що вели до каюти капітана. На моє велике здивування, вони були прочинені.
Мимоволі я відступив на крок. Якби капітан Немо перебував усередині, він неодмінно мене помітив би. Але навколо панувала тиша. Я наблизився. Каюта була порожня.
Обережно штовхнувши двері, я зазирнув усередину й увійшов. Переді мною постала та сама сувора оселя самітника.
Мій погляд привернули кілька офортів на стінах, яких раніше я не помічав. Це були портрети видатних діячів, які присвятили своє життя боротьбі за свободу й людську гідність: Костюшка, герой визволення Польщі, що впав зі словами: «Кінець Польщі!»; Боцаріс — Леонід новітньої Греції; О’Коннелл, борець за права Ірландії; Вашингтон, засновник Сполучених Штатів Америки; Манін (Даніеле Манін — діяч італійського національно-визвольного руху), італійський патріот; Лінкольн, убитий прихильником рабовласництва; і, нарешті, мученик справи визволення чорношкірих рабів — Джон Браун, страчений через повішення. Поруч висів його моторошний портрет, виконаний олівцем рукою Віктора Гюго.
Який зв’язок міг існувати між капітаном Немо та цими героями?
Чи не приховували ці портрети таємницю його життя?
Чи не був він захисником пригноблених народів, визволителем поневолених племен? Чи не брав участі в політичних і соціальних потрясіннях свого часу? Чи не був одним із героїв братовбивчої війни між Північчю та Півднем Америки — війни трагічної, кривавої й незабутньої?
Годинник пробив восьму.
Із першим ударом мої думки урвалися. Я здригнувся, ніби якийсь невидимий погляд проник у найпотаємніші закутки моєї душі, й поспішно залишив каюту капітана.
У салоні я востаннє поглянув на навігаційні прилади. Компас показував північ. Лаг (прилад для вимірювання швидкості судна) свідчив про помірний хід. Манометр показував глибину близько шістдесяти футів (приблизно 18 метрів).
Усе складалося на користь задуму Неда Ленда.
Я повернувся до своєї каюти. Надягнув теплий одяг: морські чоботи, боброву шапку й куртку з бісусу (надзвичайно міцне морське волокно, відоме як «морський шовк»), підбиту тюленячим хутром.
Я був готовий.
Залишалося чекати.
Лише легке тремтіння корпусу від роботи гвинта порушувало глибоку тишу, що панувала на борту. Я весь час прислухався, напружуючи слух до межі. Чи не пролунає раптом якийсь вигук, який повідомить, що Неда Ленда викрито?
Мене охопив смертельний неспокій. Марно я намагався взяти себе в руки. За кілька хвилин до дев’ятої я приклав вухо до дверей капітанової каюти.
Тиша. Абсолютна тиша. Я вийшов зі своєї каюти й повернувся до салону, зануреного в напівтемряву та, як і раніше, безлюдного.
Я відчинив двері до бібліотеки. Там панували той самий напівморок і та сама тиша. Я сів біля дверей, що вели до середнього трапа, і став чекати сигналу Неда Ленда.
У цей момент тремтіння корпусу судна помітно ослабло, а потім зовсім припинилося. Що означала ця зміна в русі «Наутилуса»? Чи допомагала його зупинка планам канадця, чи, навпаки, ставила їх під загрозу? Хто міг це сказати?
Раптом я відчув легкий поштовх.
Я зрозумів, що «Наутилус» ліг на дно океану.
Моя тривога посилилася. Від Неда Ленда не було жодного сигналу. Мені навіть захотілося побігти до нього й попросити відкласти втечу до іншого разу. Я відчував, що зараз ми перебуваємо в якихось особливих обставинах, які зовсім не сприяють нашому задуму.
Та в цю мить двері салону відчинилися, і на порозі з’явився капітан Немо.
Помітивши мене, він одразу звернувся до мене, без жодних вступів:
— А, пане професоре, — сказав він привітно. — Я саме вас шукав. Чи добре вам відома історія Іспанії?
Якби він запитав мене, чи знаю я історію Франції, то й тоді, у моєму теперішньому стані розгубленості та тривоги, я навряд чи зміг би відповісти.
— То як? — продовжив капітан. — Ви чули моє запитання? Вам знайома історія Іспанії?
— Не надто добре, — відповів я.
— Ох уже ці вчені! — усміхнувся капітан. — Усе знають і водночас нічого не знають! Ну що ж, тоді сідайте, і я розповім вам один надзвичайно цікавий епізод з історії Іспанії.
Капітан влаштувався на дивані, а я машинально сів поруч. У салоні панували сутінки.
— Слухайте уважно, пане професоре, — сказав він. — Ця історія повинна вас зацікавити. Можливо, вона навіть дасть відповідь на запитання, яке ви досі не змогли для себе розв’язати.
— Я слухаю, капітане, — відповів я, не розуміючи, куди він веде.
І водночас подумки запитував себе: чи не пов’язана ця розповідь якимось чином із нашою запланованою втечею?
— Пане професоре, — продовжив капітан Немо, — якщо дозволите, звернімося до минулого.
На дворі стояв 1702 рік.
Як вам, напевно, відомо, французький король Людовик XIV, у своїй гордині переконаний, що одним помахом руки може змусити Піренеї провалитися крізь землю, посадив на іспанський престол свого онука — герцога Анжуйського.
Нещасний принц, який зійшов на трон під ім’ям Філіпа V, відразу був змушений вступити в боротьбу з могутніми ворогами.
За рік до того правителі Голландії, Австрії та Англії уклали в Гаазі союз, метою якого було позбавити Філіпа V іспанської корони та передати її ерцгерцогу, якого вони вже наперед проголосили Карлом III.
Іспанії довелося протистояти цій коаліції.
Та вона майже не мала ані армії, ані флоту.
Щоправда, їй не бракувало коштів — за умови, що галіони, навантажені золотом і сріблом з Америки, могли безперешкодно досягати іспанських портів.
Саме наприкінці 1702 року очікувався багатий конвой таких суден. Його супроводжувала французька ескадра з двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Рено.
Необхідність цього ескорту пояснювалася присутністю в Атлантиці об’єднаного флоту союзників.
Конвой мав прибути до Кадіса.
Проте адмірал, дізнавшись, що біля Кадіса крейсують англійські кораблі, вирішив спрямувати судна до одного з французьких портів.
Іспанські капітани рішуче виступили проти цього рішення.
Вони наполягали, щоб кораблі неодмінно зайшли до іспанського порту. Якщо вже не до Кадіса, то хоча б до бухти Віго на північно-західному узбережжі Іспанії, яка тоді ще не перебувала під блокадою союзників.
Адмірал Шато-Рено, проявивши нерішучість, поступився вимогам іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.
На жаль, гавань Віго була лише відкритим рейдом (місце для стоянки суден на відкритій воді), майже непридатним для оборони.
Потрібно було якомога швидше розвантажити кораблі до появи союзного флоту.
Час для цього ще був.
Але саме тоді через цілковиту дрібницю спалахнула суперечка.
— Ви уважно стежите за перебігом подій? — запитав мене капітан Немо.
— Я весь увага, — відповів я, усе ще не розуміючи, навіщо мені цей урок історії.
— Отже, продовжимо, — знову заговорив капітан. — Що ж сталося далі? Річ у тім, що купці Кадіса мали привілей приймати всі вантажі, які прибували з Вест-Індії. Тому розвантаження галіонів із золотом у порту Віго порушувало їхні права. Вони подали скаргу до Мадрида. І слабкодухий Філіп V наказав залишити весь вантаж під секвестром (тимчасовою забороною на використання чи розпорядження майном) доти, доки ворожий флот не залишить води біля Кадіса.
Тим часом, 22 жовтня 1702 року, англійські кораблі увійшли до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, попри чисельну перевагу противника, чинив героїчний опір. Але коли зрозумів, що довірені йому багатства неминуче потраплять до рук ворога, наказав підпалити й затопити галіони. Разом із ними на дно пішли незліченні скарби, що перебували на борту.
Капітан Немо замовк.
Зізнаюся, я й досі не розумів, чим ця історія могла мене зацікавити.
— А далі? — запитав я.
— Далі? — повторив капітан Немо. — Ми перебуваємо в бухті Віго. І якщо бажаєте, пане Аронаксе, можете власними очима побачити таємницю цих вод.
Він підвівся й жестом запросив мене слідувати за ним.
Я вже опанував себе й без заперечень підкорився.
У салоні панувала напівтемрява, але крізь кришталеві вікна мерехтіли океанські води. Я підійшов ближче.
Навколо «Наутилуса», в радіусі приблизно пів милі, вода була залита електричним світлом. Чітко проглядалося чисте піщане дно.
Там, серед почорнілих уламків кораблів, рухалися матроси екіпажу в скафандрах. Вони розкопували бочки та розбиті ящики, занесені мулом. Із цих ящиків та бочок висипалися золоті й срібні злитки, цілі потоки піастрів (старовинних срібних монет) та коштовного каміння.
Пісок буквально сяяв від розкиданих скарбів.
Навантаживши дорогоцінну здобич на плечі, матроси поверталися до судна, складали свій вантаж і знову вирушали до цього невичерпного джерела золота й срібла.
І тоді я все зрозумів.
Саме тут 22 жовтня 1702 року відбулася знаменита морська битва. Саме тут були затоплені галіони з золотом, призначеним для іспанського короля.
Саме звідси капітан Немо, залежно від потреб, черпав свої мільйони, поповнюючи скарбницю «Наутилуса».
Він і тільки він був володарем цього багатства.
Він став єдиним спадкоємцем скарбів, колись відібраних у інків переможцями на чолі з Фернаном Кортесом.
— Чи знали ви, пане професоре, — запитав капітан із легкою усмішкою, — що морські глибини приховують такі багатства?
— Мені було відомо, — відповів я, — що у водах Світового океану в розчиненому вигляді містяться мільйони тонн срібла.
— Авжеж, — відповів капітан. — Але для того, щоб добути це срібло з морської води, довелося б витратити значно більше, ніж воно коштує. А тут я лише збираю те, що люди самі втратили. І не тільки в бухті Віго. Є тисячі інших місць корабельних катастроф, позначених на моїй карті морського дна. Тепер ви бачите, звідки походять мої мільйони?
— Безумовно, капітане. Але дозвольте зауважити, що в освоєнні бухти Віго ви просто випередили одне акціонерне товариство.
— Невже?
— Саме так. Воно отримало від іспанського уряду дозвіл на пошуки затонулих галіонів. Його акціонери сподіваються на величезні прибутки, адже вартість загиблих скарбів оцінюють у п’ятсот мільйонів.
— П’ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Немо. — Колись вони тут справді були. Але тепер їх уже немає.
— Якщо так, — сказав я, — то було б милосердно попередити цих акціонерів про прикру реальність. Хоча, зрештою, невідомо, як вони самі поставилися б до такої новини. Гравець зазвичай шкодує не про програш, а про втрачений шанс виграти. Особисто ж мені найбільше шкода не цих багатіїв, а тисяч бідняків, яким ці скарби, якби їх справедливо розподілили, могли б полегшити життя. А тепер вони для них утрачені.
Ледь вимовивши ці слова, я зрозумів, що зачепив капітана Немо за живе.
— Утрачені?! — різко вигукнув він. — То ви вважаєте, пане, що ці багатства втрачені лише тому, що вони потрапили до моїх рук? Невже ви думаєте, що я збираю це золото для себе? Хто сказав вам, що воно не служить добрій справі? Хіба я не знаю, що на землі існують знедолені люди, пригноблені народи? Хіба не знаю про нещасних, які потребують допомоги, про жертв, що волають про помсту? Невже ви не розумієте, що…
Капітан Немо раптом урвав себе.
Хто знає — можливо, він пошкодував, що сказав надто багато.
Та мені вже було досить.
Я все зрозумів.
Якими б не були причини, що змусили його шукати незалежності в морських глибинах, він усе ж залишався людиною. Його серце не було байдужим до людського горя. Він співчував стражданням пригноблених і щедро підтримував тих, хто боровся за свободу.
І саме тоді я зрозумів, кому були призначені ті мільйони, які капітан Немо відправив у пам’ятний день, коли «Наутилус» увійшов у води охопленого повстанням Криту.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
