«20 000 льє під водою» читати. Жуль Верн

Глава вісімнадцята СПРУТИ

Протягом кількох днів «Наутилус» невпинно віддалявся від американського узбережжя. Було очевидно, що він не збирався заходити у води Мексиканської затоки чи Антильських островів. Втім, навіть без цього під його кілем вистачало простору: середня глибина моря в цих місцях сягає тисячі восьмисот метрів. Але ці води, усіяні островами й пожвавлені рухом пароплавів, капітанові Немо були не до вподоби.

Шістнадцятого квітня ми побачили Гваделупу та Мартиніку, щоправда, з відстані близько тридцяти миль. Їхні високі гірські вершини лише на мить виринули перед моїми очима. Канадець, який сподівався здійснити свій задум у Мексиканській затоці — або діставшись берега, або підпливши до одного з численних суден, що курсували між островами, — був глибоко розчарований. Наша втеча могла б увінчатися успіхом, якби Неду Ленду вдалося непомітно заволодіти човном і приховати це від капітана Немо. Але тепер, посеред відкритого океану, про таке годі було й думати.

Канадець, Консель і я довго обговорювали це питання. Уже пів року ми залишалися бранцями на «Наутилусі». За цей час ми подолали сімнадцять тисяч льє (льє — старовинна французька міра довжини, приблизно 4 км), і, на думку канадця, кінця нашій подорожі не було видно. Зрештою він наполіг, щоб я востаннє звернувся до капітана Немо й запитав, чи справді той має намір тримати нас у себе безкінечно.

Такий крок мені не подобався. Я не вірив, що він може принести бодай якийсь результат. Від капітана «Наутилуса» годі було чекати поступок — усе залежало лише від нас самих. До того ж останнім часом капітан Немо ставав дедалі похмурішим, замкнутішим і відлюдькуватішим. Він явно уникав мене. Раніше охоче пояснював мені різноманітні підводні дива, а тепер залишав працювати на самоті й майже перестав з’являтися в салоні.

Що стало причиною цієї зміни? Що трапилося? Я не мав у чому себе звинувачувати. Можливо, його почала обтяжувати наша присутність на «Наутилусі»? Але водночас я не мав жодних підстав сподіватися, що людина з таким характером колись поверне нам свободу.

Саме тому я попросив канадця дати мені трохи часу все обміркувати, перш ніж діяти. Якби моє втручання не дало жодного результату, це могло б викликати підозри в капітана, погіршити наше становище й завадити планам самого канадця. Додам також, що посилатися на стан здоров’я я вже не міг. Якщо не брати до уваги тяжке випробування серед торосів (тороси — нагромадження великих уламків криги, що утворюються під час стискання льодового покриву) Південного полюса, то ми — Консель, Нед і я — ще ніколи не почувалися так добре. Здорова їжа, чисте повітря, впорядкований спосіб життя й постійна температура практично виключали будь-які хвороби. Я чудово розумів усі переваги такого існування для людини, яка без жалю відмовилася від спогадів про сушу, особливо для такого чоловіка, як капітан Немо, який почувався тут господарем, плив куди заманеться і своїми невідомими для інших, але добре знаними йому шляхами прямував до власної мети. Але ми не втратили зв’язку зі світом людей. Особисто я не хотів забрати в могилу свої дослідження — такі цікаві й новаторські. Саме тепер я мав змогу написати справжню книгу про море, і мені хотілося, щоб вона рано чи пізно — а краще раніше — побачила світ.

Навіть тут, у водах Антильських островів, лише за десять метрів від поверхні, я міг спостерігати безліч дивовижних створінь, розглядаючи їх крізь відкриті вікна салону.

Серед інших зоофітів (зоофіти — застаріла назва примітивних морських тварин, яких колись вважали проміжною ланкою між тваринами й рослинами) траплялися сифонофори-фізалії, відомі під назвою «португальських корабликів». Вони нагадували видовжені перламутрові пухирі, що пливли, підставивши вітрові свої прозорі перетинки й розкинувши по воді сині щупальця, тонкі, мов шовкові нитки. Ці медузоподібні створіння милували око, але при дотику випускали їдку рідину, що жалить, наче кропива. Серед кільчастих червів-анелід (анеліди — тип кільчастих червів) завдовжки до півтора метра виділялися особини з рожевим хоботком і тисячею сімстами параподіями (параподії — парні вирости тіла, що слугують органами руху), які хвилеподібно вигиналися у воді й переливалися всіма кольорами веселки. Серед риб траплялися малабарські скати — велетенські представники хрящових риб завдовжки до десяти футів (приблизно 3 метри) і вагою до шестисот фунтів (близько 270 кілограмів), з трикутними грудними плавцями, горбатою спиною та очима, зміщеними до задньої частини голови.

Тут були й американські балісти, для яких природа ніби залишила лише чорну та білу барви; довгопері бички — видовжені, м’ясисті, з жовтими плавцями й висунутою вперед щелепою; макрелі завдовжки до ста шістдесяти сантиметрів, із короткими гострими зубами та дрібною лускою, що належали до родини альбакорів; смугасті барбулі, оперезані від голови до хвоста золотими смугами, носилися зграйками, швидко ворушачи блискучими плавцями. Ці коштовні творіння природи колись були присвячені Діані (давньоримська богиня полювання) й особливо цінувалися римською знаттю, яка любила повторювати: «Лови їх, але не їж». Золотаві помаканти, прикрашені смарагдовими смужками, ніби вдягнені в шовк та оксамит, пропливали перед нами, мов заможні синьйори на полотнах Веронезе (Паоло Веронезе — видатний італійський живописець XVI століття); шпорцеві спари стрімко тікали, швидко працюючи грудними плавцями; клюпеоїдони завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів (приблизно 38 сантиметрів) огортали себе фосфоресцентним сяйвом; кефалі били по воді своїми товстими м’ясистими хвостами; червоні корегонуси розтинали хвилі гострими грудними плавцями, а сріблясті силени з родини ставрид, цілком виправдовуючи свою назву, піднімалися над гладдю води, випромінюючи білувате світло, мов маленькі місяці.

Скільки ще нових і дивовижних видів я міг би побачити, якби «Наутилус» не почав занурюватися в глибини! Скориставшись похилими рулями, він поволі опустився на дві-три тисячі метрів. Тут тваринний світ був представлений лише анкринами (анкрини — морські лілії, голкошкірі тварини), морськими зірками, витонченими пентакринами з медузоподібною головкою та маленькою чашечкою на прямому стеблі, а також троками, кривавими кеноттами й фісурелами — численними представниками прибережних молюсків.

Двадцятого квітня ми піднялися на глибину тисяча п’ятсот метрів. Найближчою до нас землею виявився Лукайський архіпелаг (історична назва Багамських островів) — група островів, розкиданих по океану, немов купки бруківки. А в глибинах височіли круті підводні скелі — суцільні стрімчаки з розмитих кам’яних брил, що тягнулися високими хребтами. Між ними утворилися такі провалля, що електричні промені «Наутилуса» не сягали їхнього дна. Самі ж скелі вкривала густа рослинність: велетенські ламінарії та нескінченно довгі фукуси — справжні підводні зарості, гідні рослинного світу титанів.

Розглядаючи ці колосальні рослини, ми — Нед, Консель і я — мимоволі заговорили про велетенських морських тварин. Деякі з них, без сумніву, були призначені природою ставати здобиччю інших. Проте серед довгих пасом водоростей я помітив лише кількох членистоногих представників короткохвостих ракоподібних, довгоногих лангустів, лілових крабів і кліосів, що мешкають у водах Антильських островів.

Було близько одинадцятої години ранку, коли Нед Ленд раптом звернув мою увагу на те, що серед велетенських водоростей ворушилася якась, очевидно, страхітлива істота.

— Так, — сказав я, — тут багато печер, зручних для спрутів, і я зовсім не здивуюся, якщо побачу тут цих велетнів.

— Яких ще велетнів? — здивувався Консель. — Звичайних кальмарів із класу головоногих?

— Ні, — відповів я. — Я маю на увазі гігантських спрутів. Але наш друг Ленд, очевидно, помилився — я нічого не бачу.

— Шкода, — зауважив Консель. — Мені б хотілося зустрітися віч-на-віч з одним із тих спрутів, про яких розповідають, ніби вони здатні затягнути в морську безодню цілий корабель. У нас таких істот називають крак…

— «Крак» — і край! — іронічно перебив його канадець.

— Кракенами, — незворушно закінчив Консель, не звернувши уваги на жарт товариша.

— А я нізащо не повірю, — сказав Нед Ленд, — що такі тварини взагалі існують.

— Чому ж? — запитав Консель. — Ви ж повірили в нарвала пана професора.

— І даремно.

— Авжеж, але, можливо, чимало людей і досі в нього вірять.

— Загалом це цілком можливо, — відповів я Конселю, — але особисто я готовий повірити в існування таких чудовиськ лише тоді, коли доторкнуся до них власноруч.

— Отже, пан професор не вірить у гігантських спрутів? — запитав мене Консель.

— Та хто в таке повірить? — вигукнув Нед.

— Багато хто, друже мій Неде.

— Хіба що вчені! Рибалки точно ні.

— Даруйте, Неде. І рибалки, і вчені.

— А я, — промовив Консель із цілком серйозним виглядом, — на власні очі бачив, як один головоногий своїми щупальцями затягнув під воду велике судно.

— Ви самі це бачили? — перепитав канадець.

— Так, Неде.

— На власні очі?

— На власні очі.

— І де ж це було, дозвольте запитати?

— У Сен-Мало, — спокійно відповів Консель.

— У гавані? — глузливо уточнив канадець.

— Ні, у церкві, — відповів Консель.

— У церкві?! — вигукнув Нед.

— Так, друже мій Неде. Цей спрут був намальований там на стіні.

— От це так! Не можу більше! — вигукнув Нед, вибухнувши сміхом. — Пан Консель таки вважає мене за дурня.

— Ні, формально він має рацію, — сказав я. — Я теж чув про цей розпис. Але його сюжет узято з легенди, а ви добре знаєте, чого варті легенди, коли йдеться про природознавство. Особливо якщо справа стосується морських чудовиськ — тут людська уява не знає меж. Колись не лише вірили, що спрути можуть топити кораблі, а й відомий Олаф Великий (Олаф Магнус — шведський церковний діяч і хроніст XVI століття) писав про спрута завбільшки з цілу милю (приблизно 1,6 км), який більше нагадував острів, ніж живу істоту. Розповідають навіть таку історію: одного разу єпископ Нідроса (давня назва міста Тронгейм у Норвегії) вирішив відправити службу на величезній скелі. Коли служба закінчилася, скеля раптом рушила з місця, а потім занурилася в море. Виявилося, що це була не скеля, а спрут.

— І це все? — запитав канадець.

— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтоппідан Бергенський (Ерік Понтоппідан — норвезький єпископ і натураліст XVIII століття), також розповідав про спрута, на спині якого міг би проводити навчання цілий ескадрон кавалерії.

— Ото вже вміли вигадувати ці давні єпископи! — зауважив Нед Ленд.

— Нарешті, античні натуралісти згадують чудовиськ таких розмірів, що їхня паща могла б правити за цілу затоку, а самі вони нібито не змогли б проплисти через Гібралтарську протоку.

— І слава Богу! — зауважив канадець.

— Але ж у всіх цих історіях, мабуть, є бодай якась частка правди? — запитав Консель.

— Майже ніякої, — відповів я. — Нічого, окрім того, що вони виходять за межі правдоподібного й перетворюються на міфи та легенди. Проте навіть найсміливішій фантазії потрібен певний привід. Не можна заперечувати, що серед спрутів і кальмарів трапляються особини дуже великих розмірів, хоча, звичайно, значно менші за китів. Наші рибалки нерідко виловлюють спрутів завдовжки понад метр вісімдесят. У музеях Трієста та Монпельє зберігаються скелети спрутів завдовжки близько двох метрів. Крім того, за підрахунками натуралістів, тварина завдовжки лише шість футів (приблизно 1,8 метра) може мати щупальця до двадцяти семи метрів завдовжки. А цього вже цілком достатньо, щоб викликати страх.

— А чи трапляються такі нині? — запитав канадець.

— Якщо навіть їх не виловлюють, то моряки бачать їх досить часто. Один мій знайомий, капітан Поль Бос із Гавра, не раз запевняв мене, що зустрічав в Індійському океані таких чудовиськ величезних розмірів. Але найпереконливіший випадок, який майже не залишає сумнівів щодо існування гігантських кальмарів, стався кілька років тому, у 1861 році.

— Що ж це був за випадок? — запитав Нед Ленд.

— Ось що сталося. У 1861 році на північний захід від Тенерифе, приблизно на тій самій широті, де тепер перебуваємо й ми, екіпаж французького авізо (авізо — невелике військове або розвідувальне судно) «Алектон» помітив величезного кальмара, який плив просто перед ними. Командир Бузі наблизився до тварини й наказав атакувати її гарпунами та рушничними пострілами. Але все було марно: і гарпуни, і кулі проходили крізь м’яке тіло кальмара, мов крізь драглисту масу. Після кількох невдалих спроб моряки накинули на молюска зашморг. Петля зісковзнула по тілу до хвостових плавців і там затягнулася. Тоді спробували підтягнути чудовисько до борту, але воно виявилося таким важким, що мотузка перерізала хвіст. Позбувшись його, кальмар зник у морській глибині.

— Нарешті хоч один справжній факт, — сказав Нед Ленд.

— Цілком справжній, мій дорогий Неде. Настільки справжній, що навіть пропонували назвати цей вид «кальмаром Бузі».

— І якої ж він був довжини? — запитав канадець.

— Чи не близько шести метрів? — раптом озвався Консель, який стояв біля вікна й уважно вдивлявся в заглибини серед скель.

— Саме так, — відповів я.

— А чи не було в нього на голові восьми щупалець, які звивалися у воді, мов кубло змій?

— Саме так.

— А чи не було в нього двох великих очей посередині голови?

— Так, Конселю.

— І чи не нагадували його щелепи дзьоб папуги? Тільки незрівнянно більший?

— Абсолютно вірно, Конселю.

— Тоді, якщо пан професор бажає переконатися, — спокійно мовив Консель, — чи не є он той кальмар самим кальмаром Бузі або принаймні його близьким родичем?

Я поглянув на Конселя, а Нед Ленд миттю кинувся до вікна.

— Яке страховисько! — вигукнув канадець.

Я теж глянув у вікно й мимоволі відсахнувся. Перед моїми очима рухалося страхітливе створіння, гідне посісти почесне місце в будь-якому тваринному епосі.

Це був кальмар велетенських розмірів, завдовжки не менше восьми метрів. Він плив хвостом уперед із надзвичайною швидкістю, прямуючи просто до «Наутилуса», і дивився на нас своїми нерухомими сіро-зеленими очима. Вісім рук, або, точніше, ніг, розташованих на голові, через що ці тварини й дістали назву головоногих, удвічі перевищували довжину тіла й безупинно звивалися, мов волосся фурій (фурії — у давньоримській міфології богині помсти, яких часто зображували зі зміями замість волосся). Чітко було видно двісті п’ятдесят присосків, розміщених на внутрішньому боці щупалець у вигляді напівсферичних чашечок. Час від часу вони торкалися шибок, завмирали й міцно до них присмоктувалися. Щелепи чудовиська, схожі на великий роговий дзьоб папуги, безперервно розкривалися й змикалися. Язик із хрящової тканини, усіяний кількома рядами гострих зубів, здригався, висовуючись із цієї моторошної пащі. Яка дивна примха природи — наділити молюска пташиним дзьобом! Веретеноподібне тіло, роздуте посередині, являло собою масивну м’ясисту брилу вагою від двадцяти до двадцяти п’яти тисяч кілограмів. Його забарвлення змінювалося з неймовірною швидкістю залежно від ступеня збудження тварини, переходячи від свинцево-сірого до червонувато-бурого.

Що ж так дратувало цього молюска? Без сумніву, присутність «Наутилуса», який був ще більшим за нього, а також безсилля його щупалець і щелеп перед металевим корпусом судна. І все ж яка жахлива потвора цей гігантський кальмар! Якою силою наділив його Творець, яку життєву енергію вклав у його рухи, подарувавши йому трикамерне серце!

Лише випадок дав мені змогу побачити такого кальмара на власні очі, і я не хотів втрачати нагоди ретельно вивчити цього представника головоногих. Подолавши відразу, викликану його виглядом, я взяв олівець і почав робити замальовки.

— Може, це той самий, що трапився «Алектону»? — сказав Консель.

— Ні, — відповів канадець. — Цей цілий, а той залишився без хвоста.

— Це ще нічого не доводить, — заперечив я. — У цих тварин щупальця й хвіст здатні відновлюватися, а за сім років кальмар Бузі цілком міг відростити собі новий.

— Ну, якщо не той самий, то принаймні з тієї ж породи! — відповів Нед.

Справді, біля правого вікна з’явилися ще кальмари. Я нарахував їх сім. Вони супроводжували «Наутилус», і ми навіть чули, як їхні дзьоби шкребли по залізній обшивці судна. Видовище було вражаючим.

Я продовжував малювати. Чудовиська так точно трималися нашого курсу, що здавалися майже нерухомими. Я міг би змалювати їх просто на шибці в зменшеному масштабі. До того ж ми рухалися з помірною швидкістю.

Раптом «Наутилус» зупинився, і весь його корпус здригнувся.

— Невже ми на щось натрапили? — запитав я.

— У будь-якому разі вже вибралися, — відповів канадець, — бо зараз стоїмо в чистій воді.

«Наутилус» справді перебував у чистій воді, але не рухався з місця. Лопаті його гвинта не оберталися. Минуло кілька хвилин. До салону увійшов капітан Немо разом зі своїм помічником.

Я не бачив його вже кілька днів. Він видався мені ще похмурішим, ніж раніше. Не звертаючи на нас уваги, а можливо, просто нас не помічаючи, він підійшов до вікна, подивився на кальмарів і сказав кілька слів помічникові. Той одразу вийшов. За мить металеві заслінки зачинилися, а стеля салону спалахнула яскравим світлом.

Я підійшов до капітана.

— Цікава колекція кальмарів, — сказав я недбало, тоном аматора, який розглядає мешканців акваріума крізь скло.

— Так, пане натуралісте, — відповів він, — і зараз нам доведеться битися з ними врукопаш.

Я здивовано подивився на капітана. Мені здалося, що я його неправильно почув.

— Врукопаш? — перепитав я.

— Саме так. Гвинт зупинився. Думаю, роговий дзьоб одного з кальмарів заклинив між його лопатями. Через це ми не можемо рухатися далі.

— І що ж ви збираєтеся робити?

— Піднятися на поверхню й перебити всю цю гидоту.

— Це буде нелегко.

— Авжеж. Електричні кулі безсилі проти їхнього м’якого тіла: у цій драглистій масі вони не знаходять достатнього опору, щоб вибухнути. Тому доведеться битися сокирами.

— І гарпуном, капітане, — додав канадець. — Якщо ви не відмовитеся від моєї допомоги.

— Згоден, містере Ленде.

— Ми теж будемо з вами, — сказав я, і ми разом із капітаном рушили до центрального трапа.

Там уже стояло з десяток людей із абордажними сокирами в руках, готових до бою. Канадець схопив гарпун, а ми з Конселем — сокири. Тим часом «Наутилус» уже сплив на поверхню. Один із матросів почав відкручувати гайки люка. Щойно їх було знято, кришка з шаленою силою розчахнулася — очевидно, її притискали присоски одного зі спрутів. Тієї ж миті довге щупальце, мов змія, прослизнуло в отвір трапа, а ще два десятки звивалися над ним. Одним ударом сокири капітан Немо відтяв жахливе щупальце, і воно впало вниз, судомно корчачись на сходах.

Поки ми вибиралися на палубу, два інші щупальця стрімко майнули в повітрі, обвили моряка, який стояв попереду капітана Немо, і з непереможною силою підняли його вгору.

Капітан скрикнув і кинувся назовні. Ми помчали за ним.

Яке жахливе видовище! Обплутаний щупальцями й присмоктаний до їхніх присосків, бідолаха безпорадно висів у повітрі, немов іграшка в лапах велетенського чудовиська. Він задихався, хрипів і кричав:

— Допоможіть! Допоможіть!

Ці слова, вимовлені французькою, вразили мене до глибини душі. На борту був мій співвітчизник! А може, й не один! Цей відчайдушний крик я пам’ятатиму все життя. Нещасний гинув. Хто міг вирвати його з цих страшних обіймів?

Та капітан Немо вже кинувся на спрута й відтяв ще одне його щупальце. Його помічник люто бився з іншими чудовиськами, що повзли вздовж борту «Наутилуса». Увесь екіпаж вступив у запеклий бій, орудуючи сокирами. Канадець, Консель і я також вганяли свою зброю в слизьку м’ясисту плоть спрутів. Повітря наповнив різкий запах мускусу. Усе навколо скидалося на справжнє пекло.

Якусь мить мені здалося, що нещасного, якого стискали щупальця, усе ж удасться врятувати. Із восьми щупалець чудовиська вже сім були відрубані. Лише одне ще звивалося в повітрі, розмахуючи своєю жертвою, наче пір’їною. Але саме тоді, коли капітан Немо та його помічник кинулися на спрута, той випустив струмінь чорнуватої рідини зі спеціального мішка біля анального отвору (захисний орган головоногих молюсків, що викидає чорнильну рідину). Ми всі миттю осліпли. Коли ж чорна завіса розвіялася, кальмар уже зник — разом із моїм бідолашним співвітчизником!

З якою ж люттю ми тоді накинулися на потвор! Усі втратили самовладання. Десять чи дванадцять спрутів уже вкрили палубу й борти «Наутилуса». Ми опинилися серед покручених обрубків щупалець, що корчилися в потоках крові та чорної рідини. Здавалося, ці липкі відростки знову відростають, мов голови гідри (міфічної багатоголової істоти, у якої на місці відрубаних голів виростали нові). Нед Ленд незмінно цілив своїм гарпуном у сіро-зелені очі чудовиськ і кожним ударом вибивав одне око. Але раптом сталося так, що мій хоробрий товариш не встиг ухилитися, і щупальце одного зі спрутів збило його з ніг.

Не знаю, як у мене не розірвалося серце від жаху. Страшний дзьоб чудовиська вже розкрився над канадцем. Я кинувся йому на допомогу. Та капітан Немо випередив мене. Його сокира глибоко встромилася в гігантську пащу спрута, а дивом урятований канадець схопився на ноги й по саме держално всадив свій гарпун у трикамерне серце чудовиська.

— Я був у боргу перед вами, — сказав капітан Немо канадцеві.

Замість відповіді Нед Ленд лише мовчки вклонився.

Бій тривав із чверть години. Нарешті переможені, вбиті й покалічені чудовиська покинули поле бою та зникли під водою.

Капітан Немо, весь залитий кров’ю, нерухомо стояв біля прожектора, дивлячись у море, яке поглинуло його товариша, і великі сльози повільно котилися по його щоках.

Глава дев’ятнадцята ГОЛЬФСТРІМ

Ніхто з нас не міг забути страшних подій 20 квітня. Пишучи ці рядки, я знову переживаю те саме глибоке хвилювання. Я перечитав свій запис сам, а потім дав його Конселю та канадцеві. Вони визнали, що в передачі подій він цілком точний, але недостатньо сильний і виразний. Щоб змалювати таку картину, потрібне перо великого поета, автора «Трудівників моря» (роман Віктора Гюго про боротьбу людини зі стихією).

Я сказав, що капітан Немо плакав, дивлячись на море. Його горе було безмежним. За весь час нашого перебування на «Наутилусі» він утратив уже другого товариша. І яка жахлива смерть! Розчавлений, задушений, понівечений страшними щупальцями, розірваний залізним дзьобом чудовиська, цей нещасний уже ніколи не спочине поруч зі своїми друзями в тихих водах коралового кладовища.

Що ж до мене, то серце й досі стискається від того розпачливого крику, який вирвався з грудей бідолахи посеред цього страшного бою. Нещасний француз, забувши мову, якою звик розмовляти серед своїх товаришів, у смертельну мить інстинктивно повернувся до рідної мови — мови своєї землі й матері — щоб востаннє, марно, покликати на допомогу. Отже, серед людей, які були віддані капітанові Немо душею й тілом і так само, як він, відмовилися від зв’язку зі світом, був мій співвітчизник! І хто знає, можливо, не він один представляв Францію в цьому загадковому товаристві, що, очевидно, об’єднувало людей різних національностей?

Ось ще одна з тих нерозгаданих таємниць, що безупинно не давали мені спокою.

Капітан Немо замкнувся у своїй каюті. Довгий час я більше його не бачив. Але якщо судити зі стану самого корабля, душею якого він був, можна було здогадатися, який відчай і смуток він переживав на самоті. Його душевний стан ніби передавався «Наутилусу». Судно то йшло вперед, то несподівано змінювало курс, переставши дотримуватися певного напрямку, і безцільно дрейфувало, віддавшись на волю хвиль, мов безживне тіло. Гвинт уже був очищений, але майже не працював. Здавалося, капітан Немо веде корабель машинально. Він не міг змусити себе покинути місце останньої битви, те море, що назавжди поглинуло його товариша.

Так минуло десять днів. Нарешті, першого травня «Наутилус» рішуче повернув на північ, залишивши позаду Лукайські острови (історична назва частини Багамського архіпелагу) біля Багамської протоки. Ми увійшли в течію найбільшої ріки на Землі — ріки, яка має власні береги, власну фауну і навіть власну температуру. Я говорю про Гольфстрім.

Це справжня ріка, хоча вона тече посеред Атлантичного океану. Її вода така ж солона, як і морська, а подекуди навіть солоніша. Середня глибина Гольфстріму сягає трьох тисяч футів (приблизно 900 метрів), а середня ширина — шістдесяти миль (майже 96 кілометрів). У деяких місцях швидкість течії доходить до чотирьох кілометрів за годину. Об’єм води, який вона переносить, стабільніший і значно більший, ніж у всіх річок суходолу разом.

Справжнє джерело Гольфстріму, дослідженого командором Морі (Метью Фонтейн Морі — американський океанограф і дослідник морських течій), або, якщо завгодно, його початкову точку, слід шукати в Гасконській затоці. Саме там його води, ще відносно прохолодні й світлі, починають набувати своїх характерних властивостей. Звідти течія прямує на південь уздовж берегів екваторіальної Африки, де тропічне сонце дедалі більше нагріває її води. Потім вона перетинає Атлантичний океан, досягає мису Сент-Рок (сучасний мис Кабу-Бранку на узбережжі Бразилії), де розгалужується: одна її частина прямує до Антильських островів, додатково прогріваючись у теплих морях.

Тут Гольфстрім, ніби за самим задумом природи, починає виконувати роль великого регулятора клімату. Змішавши теплі тропічні води з холоднішими північними, він несе нагріті сонцем води Мексиканської затоки на північ, до берегів Північної Америки й Ньюфаундленду. Там, під впливом холодної течії з Девісової протоки, він звертає на схід і знову перетинає океан, рухаючись майже вздовж одного з найбільших кіл земної кулі по локсодромії (лінії, що перетинає всі меридіани під сталим кутом). Поблизу сорок третього меридіана течія розділяється на два рукави: один, підхоплений північно-західними вітрами, повертає в бік Гасконської затоки та Азорських островів, а другий, зігрівши береги Ірландії та Норвегії, доходить аж до Шпіцбергена (архіпелаг Свальбард), де навіть при температурі близько чотирьох градусів його води все ще достатньо теплі, щоб підтримувати море вільним від криги.

Саме цією океанічною рікою й плив «Наутилус». На виході з Багамської протоки, що має ширину чотирнадцять льє (приблизно 56 кілометрів) і глибину близько трьохсот п’ятдесяти метрів, Гольфстрім несе свої води зі швидкістю вісім кілометрів на годину. Далі, у міру просування на північ, його течія поступово слабшає. Хотілося б, щоб ця рівновага зберігалася й надалі, адже якщо колись швидкість або напрямок Гольфстріму зміняться, як це вже припускали деякі вчені, клімат європейських країн може зазнати таких потрясінь, наслідки яких сьогодні навіть важко уявити.

Близько полудня я стояв на палубі й розповідав Конселю про особливості Гольфстріму. Закінчивши пояснення, я запропонував йому занурити руки у воду. Консель виконав моє прохання й був украй здивований, не відчувши ані тепла, ані холоду.

— Це тому, — пояснив я, — що температура Гольфстріму при виході з Мексиканської затоки майже не відрізняється від температури людської крові. Гольфстрім — це величезний природний калорифер, завдяки якому західні береги Європи вкриті вічнозеленою рослинністю. Якщо вірити розрахункам Морі, то тепла, яке переносить ця течія, вистачило б, щоб розплавити таку масу чавуну, яка утворила б цілу вогненну ріку завбільшки з Міссурі або Амазонку, і безперервно підтримувати її в рідкому стані.

У той час швидкість Гольфстріму становила близько двох метрів і двадцяти п’яти сантиметрів за секунду. Його течія настільки відрізняється від навколишніх океанських вод, що через більшу щільність її рівень трохи вищий за рівень довколишнього моря. Таким чином, теплі й холодні води мають різну висоту. Насичені солями води Гольфстріму мають яскраво-синій колір і різко контрастують із зеленкуватими хвилями океану. Межа між ними така чітка, що коли «Наутилус» на широті Каролінських островів увійшов своїм сталевим носом у течію Гольфстріму, його гвинт у той самий час ще розсікав звичайні океанські води.

Могутня течія захоплює із собою безліч живих істот. Знайомі й Середземному морю аргонавти (восьминоги роду Argonauta, яких ще називають паперовими наутилусами) трапляються тут цілими косяками. Серед хрящових риб особливо впадають в око великі скати з надзвичайно довгим хвостом, що становить майже третину довжини їхнього тіла, яке має форму великого ромба й сягає двадцяти п’яти футів (приблизно 7,5 метра). Поруч із ними можна побачити дрібних акул завдовжки близько метра, з великою головою, коротким округлим рилом і кількома рядами гострих зубів, тоді як їхня шкіра нагадує грубу луску.

Серед кісткових риб я насамперед згадаю характерних для цих вод губанів-перепілок; далі — синагридів із райдужною оболонкою, що переливається вогнистими барвами; горбилів-сцієн (риби родини Sciaenidae, відомі здатністю видавати характерні звуки), завдовжки до метра, із широкою пащею, всіяною дрібними зубами; центропомів-негрів, про яких я вже згадував раніше; блакитних корифен із золотаво-сріблястим блиском; строкатих перроке (риби-папуги), чиє забарвлення може змагатися з найяскравішими тропічними птахами; морських собачок із трикутною головою; камбал-ромбів — синюватих риб, укритих дрібною лускою; батрахоїдів із жовтими смугами, що перехрещуються у формі літери «Т». Усюди снували маленькі бички, вкриті коричневими цятками, за ними — диптеродони з жовтим хвостом і сріблястою головою, а також представники лососевих — стрункі мугиломори (одна з описаних у XIX столітті риб, назва якої нині майже не вживається), яких Ласепед (Бернар Жермен де Ласепед — французький натураліст і зоолог) присвятив своїй дорогій подрузі. Нарешті, не можна було не помітити прекрасну рибу, відому під назвою «американський лицар», прикрашену яскравими смугами й плямами, немов орденами та стрічками. Вона часто трапляється біля узбережжя Північної Америки, хоча народ цієї країни, як відомо, не надто шанує ні ордени, ні стрічки.

Згадаю ще про одне дивовижне явище Гольфстріму — фосфоресценцію (природне світіння морської води, спричинене мікроорганізмами), яка, особливо під час частих гроз, могла змагатися яскравістю зі світлом нашого прожектора.

Восьмого травня ми все ще перебували на траверзі (тобто навпроти узбережжя) мису Гаттерас, біля берегів Північної Кароліни. Тут Гольфстрім розливався на сімдесят п’ять миль завширшки, а його глибина становила близько двохсот десяти метрів. «Наутилус» ішов без певного курсу, немов навмання. Жодної особливої охорони на судні не було. Треба визнати, що за таких умов втеча могла б увінчатися успіхом. Поруч були населені береги, де можна було знайти притулок. Море безперервно перетинали пароплави, які ходили між Нью-Йорком або Бостоном і Мексиканською затокою, а вздовж узбережжя день і ніч снували каботажні (прибережні) шхуни. Можна було сподіватися, що одна з них підбере нас. І все це було дуже сприятливо, попри те що від узбережжя Сполучених Штатів нас відділяло близько тридцяти миль.

Проте існувала й інша, набагато серйозніша перешкода, яка майже повністю перекреслювала плани канадця. Погода різко погіршилася. Ми наближалися до тих берегів, де бурі трапляються особливо часто, до справжньої батьківщини циклонів і смерчів, породжених самим Гольфстрімом. Вийти в таку негоду на маленькому човні означало свідомо приректи себе на загибель. Навіть сам Нед Ленд був змушений це визнати. Він буквально не знаходив собі місця, виснажений нестерпною тугою за батьківщиною, від якої існували лише одні ліки — втеча.

— Пане професоре, — сказав він мені того ж дня, — настав час покласти цьому край. Я хочу діяти відкрито. Ваш Немо все далі відходить від суші й тримає курс на північ. Кажу вам відверто: з мене досить уже Південного полюса, а до Північного я з ним не попливу.

— Але що можна зробити, Неде, якщо зараз утекти неможливо?

— Я стою на своєму: треба поговорити з капітаном. Ви не захотіли цього зробити тоді, коли ми були біля берегів вашої батьківщини. Тепер ми наблизилися до моєї. Я думаю лише про одне: ще кілька днів — і «Наутилус» буде навпроти Нової Шотландії. Там, біля Ньюфаундленду, лежить велика затока, куди впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія — це моя річка. На ній стоїть моє рідне місто — Квебек. Варто мені тільки згадати про це, як кров ударяє в голову, а волосся стає дибки. Знаєте, пане професоре, я краще кинуся в море, ніж залишуся тут! Ще трохи — і я просто задихнуся в цій залізній в’язниці!

Було очевидно, що канадець дійшов межі свого терпіння. Його могутня натура не могла безкінечно миритися з таким тривалим ув’язненням. День у день він помітно змінювався. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Я добре розумів його страждання, адже й мене самого дедалі сильніше мучила туга за землею. Уже сім місяців ми не мали жодного зв’язку зі світом людей. До того ж відчуженість капітана Немо, зміни в його характері, особливо після битви зі спрутами, і його майже повне мовчання змусили мене подивитися на наше становище зовсім по-іншому. Захоплення перших днів давно розвіялося. Треба було мати незворушний фламандський характер Конселя, щоб спокійно миритися з таким існуванням серед світу, призначеного радше для китів та інших мешканців морських глибин.

Правду кажучи, якби цей юнак мав не легені, а зябра, з нього вийшла б зразкова риба.

— То що ж, пане професоре? — запитав Нед Ленд, не дочекавшись від мене відповіді.

— Отже, Неде, ви хочете, щоб я прямо запитав капітана Немо про його наміри щодо нас?

— Так.

— Попри те, що він уже не раз досить ясно дав нам їх зрозуміти?

— Так. Я хочу остаточно з’ясувати це питання. Якщо бажаєте, можете говорити лише про мене, від мого імені.

— Але я майже не бачуся з ним. Він навіть уникає мене.

— Це не причина, щоб не піти до нього.

— Добре, Неде. Я поговорю з ним.

— Коли? — наполегливо перепитав канадець.

— Коли трапиться нагода.

— Пане Аронаксе, невже ви хочете, щоб я сам пішов до нього?

— Ні, довірте це мені. Завтра…

— Сьогодні, — твердо перебив Нед Ленд.

— Гаразд. Я поговорю з ним сьогодні, — відповів я канадцеві, чудово розуміючи, що якщо він сам візьметься за цю справу, то може все зіпсувати.

Я залишився сам. Оскільки питання вже було поставлено, я вирішив покінчити з ним без зволікань. Я завжди волію мати справу вирішену, аніж без кінця відкладати її.

Я повернувся до своєї каюти. Звідти долинув звук кроків із кімнати капітана Немо. Не можна було втрачати таку нагоду. Я постукав у двері. Відповіді не було. Я постукав ще раз і натиснув на ручку. Двері відчинилися.

Я увійшов.

Капітан Немо був сам. Схилившись над письмовим столом, він так заглибився в роботу, що навіть не помітив моєї появи. Вирішивши не відступати, доки не переговорю з ним, я підійшов ближче. Тоді він різко підвів голову, насупив брови й доволі суворо запитав:

— Це ви? Чого вам потрібно?

— Я хотів би поговорити з вами, капітане.

— Але я зайнятий, у мене є робота. Я дав вам повну свободу розпоряджатися своїм часом. Невже я не маю такого самого права?

Прийом був аж ніяк не привітний. Та я вирішив вислухати все до кінця, щоб і самому сказати все, що мав сказати.

— Капітане, — холодно відповів я, — йдеться про справу, яку більше не можна відкладати.

— Про яку саме? — запитав він із ледь помітною іронією. — Невже ви зробили відкриття, яке залишилося недоступним мені? Море відкрило вам нову таємницю?

Ми явно не могли зрозуміти одне одного. Але перш ніж я встиг відповісти, капітан Немо вказав на розгорнутий перед ним рукопис і, помітно стримавши свій тон, промовив:

— Ось, пане Аронаксе, рукопис, перекладений кількома мовами. У ньому коротко викладено результати моїх досліджень моря. Якщо такою буде Божа воля, ця праця не загине разом зі мною. Рукопис, разом із історією мого життя, буде вміщений у непотоплюваний контейнер (герметичну плавучу капсулу). Той, хто останнім залишиться живим на борту «Наутилуса», кине його в море, і хвилі понесуть його куди судилося.

Історія його життя! Його власна автобіографія! Отже, колись таємниця цієї людини все-таки відкриється світові? Але в ту хвилину його слова були для мене лише нагодою перейти до питання, яке мене хвилювало.

— Капітане, — відповів я, — я не можу не схвалити вашого наміру зберегти результати своїх наукових праць. Було б прикро, якби вони загинули. Але спосіб, який ви обрали, здається мені надто ненадійним. Хто знає, куди хвилі віднесуть цей апарат і в чиї руки він зрештою потрапить? Невже не можна знайти більш певного засобу? Хіба ви самі або хтось із ваших людей…

— Ні, — різко перебив мене капітан.

— У такому разі я і мої товариші готові взяти цей рукопис на збереження. І якщо ви повернете нам свободу…

— Свободу? — перепитав капітан Немо, різко підводячись із місця.

— Так. Саме про це я й хотів поговорити з вами. Уже сім місяців ми перебуваємо на борту вашого корабля, і сьогодні я запитую вас — від імені моїх товаришів і від свого власного: чи маєте ви намір утримувати нас тут до кінця життя?

— Пане Аронаксе, — відповів капітан Немо, — сьогодні я скажу вам те саме, що сказав сім місяців тому: «Хто одного разу ступив на борт «Наутилуса», той уже ніколи його не покине».

— Отже, ви прирікаєте нас на неволю?

— Називайте це як завгодно.

— Але навіть раб завжди зберігає за собою право повернути собі свободу! І заради цього для нього виправдані будь-які засоби!

— А хто ж заперечує за вами це право? — спокійно відповів капітан. — Хіба мені коли-небудь спадало на думку зв’язувати вас якоюсь клятвою?

І, схрестивши руки на грудях, він мовчки подивився на мене.

— Капітане, — вів я далі, — ні ви, ні я не маємо бажання знову й знову повертатися до цієї розмови. Але раз вона вже почалася, треба довести її до кінця. І ще раз повторюю: йдеться не лише про мене.

Для мене наукова праця — це моральна опора, джерело натхнення, велика пристрасть, що допомагає забути про все інше. Як і ви, я міг би жити далеко від людей, у невідомості, плекаючи лише примарну надію, що результати моїх досліджень колись дістануться нащадків завдяки випадку — через той загадковий апарат, який ви збираєтеся довірити волі вітрів і хвиль. Одне слово, я, мабуть, єдиний, хто здатен не тільки захоплюватися вами, а й без нарікань супроводжувати вас, виконуючи роль, яка в певному сенсі мені зрозуміла.

Але у вашому житті є й інший бік. Він оповитий такими складними таємницями й такими трагічними обставинами, до яких ні я, ні мої товариші не маємо жодного стосунку. Навіть тоді, коли наше серце співчуває вам, коли воно зворушене вашим горем або захоплене проявами вашого великого розуму й мужності, ми змушені приховувати найменший вияв тієї симпатії, яка природно виникає при зустрічі з усім шляхетним і добрим — незалежно від того, чи походить воно від друга, чи від ворога.

І саме усвідомлення того, що ми цілковито відсторонені від усього, що пов’язане з вами, робить наше становище нестерпним, майже неможливим навіть для мене. А що вже казати про таку людину, як Нед Ленд! Кожен має право на те, щоб із ним рахувалися вже тому, що він — людина. Чи замислювалися ви над тим, до чого можуть довести любов до свободи й ненависть до неволі? Які думки про помсту вони можуть породити в такій натурі, як наш канадець? Що він здатен задумати? На що може зважитися?..

Я замовк. Капітан Немо повільно підвівся.

— Мені байдуже, що може задумати або на що може зважитися Нед Ленд! — різко відповів він. — Не я шукав його. Не для власного задоволення я тримаю його на борту. А що стосується вас, пане Аронаксе, то ви належите до тих людей, які здатні зрозуміти все — навіть мовчання. Мені більше нічого вам сказати. Нехай ця перша розмова на таку тему стане й останньою, бо вдруге я можу просто не відповісти.

Я вийшов.

Від того дня наше становище стало вкрай напруженим. Я переказав своїм товаришам усе, про що ми говорили.

— Тепер ми принаймні знаємо, — сказав Нед Ленд, — що чекати від цієї людини нам нічого. «Наутилус» уже наближається до Лонг-Айленду. Хай якою буде погода — ми тікатимемо.

Та небо ставало дедалі загрозливішим. З’явилися перші ознаки урагану. Повітря набуло молочно-білого відтінку. На обрії тонкі перисті хмари поступово змінювалися важкими купчастими, а під ними стрімко мчали темні низькі хмари. Море почало здійматися довгими могутніми валами. Усі птахи зникли, і лише буревісники ще кружляли над хвилями. Барометр помітно падав, вказуючи на велике скупчення водяної пари в атмосфері. Речовина в штормовому склі (скляному приладі для передбачення погоди, відомому також як «барометр Фіцроя») змінювалася під впливом електрики, якою було насичене повітря. Насувалася велика битва стихій.

Буря вибухнула вісімнадцятого травня саме тоді, коли «Наутилус» проходив повз Лонг-Айленд, лише за кілька миль від морських підходів до Нью-Йорка. Я можу докладно описати це грандіозне зіткнення природних сил лише тому, що капітанові Немо, з якоїсь незрозумілої примхи, захотілося зустріти шторм не в морській глибині, а на поверхні, ніби помірятися з ним силою.

Дув південно-західний вітер. Спочатку його швидкість була дуже значною — близько п’ятнадцяти метрів за секунду, а вже до третьої години дня вона сягнула двадцяти п’яти метрів за секунду. Одне слово, починався справжній шторм.

Капітан Немо незворушно стояв на палубі, не зважаючи на шалені пориви вітру. Він прив’язав себе ременем до борту, щоб його не змило за борт ударами велетенських хвиль. Я теж піднявся на палубу і, наслідуючи його приклад, закріпив себе мотузкою. Стоячи там, я переводив погляд то на розбурхану стихію, то на цю незвичайну людину, якій не було рівних і яка, здавалося, свідомо кинула виклик самій природі.

Величезні пасма хмар мчали просто над поверхнею моря, зливаючись із розбурханими хвилями. Я вже не бачив тих дрібних проміжних валів, що зазвичай народжуються в западинах між великими хвилями. Перед очима простягалося лише безкрає море довгих чорних валів, таких суцільних і щільних, що навіть їхні гребені майже не розсипалися піною. Їхня висота невпинно зростала. Вони зіштовхувалися між собою з оглушливим гуркотом. «Наутилус» то різко завалювався на бік, то підіймав ніс догори, то поринав у виснажливу кільову хитавицю.

Близько п’ятої години вечора почалася справжня злива, але вона не вгамувала ані сили вітру, ані шаленства моря. Ураган уже мчав зі швидкістю сорока п’яти метрів за секунду, тобто майже сорок льє (приблизно 160 кілометрів) на годину. Такий вітер руйнує будинки, зриває дахи, вириває залізні ґрати й навіть здатний зрушити з місця двадцятичотирифунтові гармати. І все ж навіть перед такою стихією «Наутилус» підтверджував справедливість слів одного видатного інженера: «Немає такого добре сконструйованого судна, яке не могло б витримати натиск моря». Він не був нерухомою скелею, яку хвилі можуть розтрощити. Це було гнучке сталеве веретено — слухняне й рухливе, без щогл і без вітрил, — яке зі сміливою зухвалістю протистояло всій люті океану.

Я не відривав очей від цих велетенських хвиль. Вони сягали п’ятнадцяти метрів заввишки й ста п’ятдесяти — ста сімдесяти метрів завдовжки. Швидкість їхнього поширення, що дорівнювала приблизно половині швидкості вітру, доходила до п’ятнадцяти метрів за секунду. Що глибшим ставало море, то вищими здіймалися хвилі. І саме тоді я усвідомив їхню особливу роль: захоплюючи маси повітря, вони несуть їх у морську глибину, приносячи туди життєдайний кисень. Дивовижна, але вже обчислена сила їхнього удару може досягати трьох тисяч кілограмів на квадратний фут (приблизно 0,09 м²), коли вони обрушуються на якусь перешкоду. Біля Гебридських островів такі хвилі одного разу зрушили з місця камінь вагою у вісімдесят чотири тисячі фунтів (понад 38 тонн). А під час бурі 23 грудня 1864 року подібні вали, спустошивши частину японського міста Ієдо (колишня назва сучасного Токіо), покотилися через Тихий океан зі швидкістю близько семисот кілометрів на годину й того самого дня досягли берегів Північної Америки.

З настанням ночі буря розгулялася ще дужче. Так само, як під час знаменитого циклону 1860 року біля островів Згоди (історична назва архіпелагу Фіджі), барометр упав до сімсот десяти міліметрів. У присмерку я помітив на обрії судно, яке насилу боролося зі стихією. Воно дрейфувало, підтримуючи лише мінімальний хід машини, щоб утримуватися проти хвиль. Імовірно, це був один із пароплавів, що ходили між Нью-Йорком і Ліверпулем або Гавром. Незабаром він зник у густій темряві.

О десятій годині вечора все небо палало. Простір безперервно розтинали блискавки. Я вже не міг витримувати цього сліпучого сяйва, тоді як капітан Немо стояв із широко розплющеними очима, немов прагнув увібрати в себе саму душу бурі. Гуркіт хвиль, що розбивалися одна об одну, виття вітру й безперервні удари грому зливалися в таку несамовиту какофонію, яку неможливо передати словами. Вітер змінював напрямок із шаленою швидкістю: зародившись на сході, циклон проходив через північ, захід і південь, щоб знову повернутися на схід, рухаючись назустріч звичайному напрямку обертання бур у Південній півкулі.

Яким же могутнім був Гольфстрім! Він цілком виправдовував свою назву — король бур. Саме він породжував ці страхітливі циклони, які виникали через різницю температур його течій і повітряних мас над ними.

До водяної стихії додалася ще й стихія блискавок. Краплі дощу, пронизані їхнім світлом, здавалися розпеченими іскрами. Мимоволі можна було подумати, що капітан Немо шукає для себе смерті, гідної його незвичайної долі, і прагне, щоб його вразив удар небесного вогню. Під час особливо сильних нападів кільової хитавиці «Наутилус» високо здіймав над хвилями свій сталевий таран, мов вістря велетенського громовідводу, і не раз я бачив, як із нього з тріском зривалися довгі снопи іскор.

Зовсім знесилений і виснажений, я прихилився до кришки люка, відчинив її й спустився до салону. Саме в цю мить буря досягла вершини своєї сили. Усередині «Наутилуса» було майже неможливо втриматися на ногах.

Близько півночі повернувся й капітан Немо. Я почув, як повільно почали наповнюватися баластні цистерни (резервуари, які заповнюються водою для занурення підводного судна), і «Наутилус» тихо пішов під воду. Крізь відчинені ілюмінатори я бачив великих переляканих риб, що ковзали в морській темряві, немов примари, а вода навколо раз у раз спалахувала від відблисків блискавок.

«Наутилус» продовжував занурюватися. Спершу я подумав, що вже на глибині п’ятнадцяти метрів він знайде спокійний прихисток. Але ні — навіть тут верхні шари моря ще надто сильно здригалися від бурі. Довелося шукати тиші ще глибше, опустившись у морську безодню на п’ятдесят метрів.

І який же мир панував тут! Який спокій і безмежний затишок! Хто міг би повірити, що там, високо над нами, поверхня океану й небо злилися в єдину шалену стихію, де вирує грізний ураган!

Глава двадцята НА 47°24′ ШИРОТИ І 17°28′ ДОВГОТИ

Сила бурі віднесла нас далеко на схід. Будь-яка надія дістатися берегів штату Нью-Йорк або гирла річки Святого Лаврентія зникла. Бідолашний Нед Ленд, як і капітан Немо, замкнувся в собі, тоді як ми з Конселем майже не розлучалися.

Я вже згадував, що «Наутилус» відхилився на схід. Якщо бути точнішим — на північний схід. Протягом кількох днів він, то спливаючи на поверхню, то занурюючись у глибини, безцільно блукав океаном серед густих туманів, яких так бояться мореплавці. Головною причиною цих туманів є танення криги, що насичує повітря вологою. Скільки кораблів загинуло тут, марно намагаючись розгледіти крізь білу завісу слабкі вогники берегових маяків! Скільки трагедій сталося через цю непроникну млу! Скільки суден розбилося об підводні рифи, коли ревіння вітру заглушувало шум прибою. Скільки кораблів зіткнулися між собою, незважаючи на сигнальні вогні, попереджувальні свистки й тривожний дзвін корабельних дзвонів!

Саме тому ці моря нагадують величезне поле битви, де океан здобув перемогу над незліченною кількістю суден. Одні з них уже поглинула товща мулу, інші — ще зовсім недавні, із блиском металевих деталей і мідних кріплень, які виразно відбивали світло прожектора «Наутилуса». Скільки кораблів загинуло тут разом зі своїми екіпажами та натовпами емігрантів — біля мису Рас (мис Рейс на острові Ньюфаундленд), у протоці Белл-Айл (Belle Isle), у затоці Святого Лаврентія! А скільки назв назавжди залишилися в цьому сумному морському мартирологу (списку загиблих)! Пароплави Монреальської компанії та Королівської пошти — «Сольвейг», «Ізіда», «Параматта», «Угорець», «Канадець», «Англосакс», «Гумбольдт», «Сполучені Штати» — усі вони затонули. «Арктик» і «Ліонець» загинули після зіткнень. «Президент», «Пасифік» і «Місто Глазго» безслідно щезли за невідомих обставин. І серед цих похмурих останків повільно ковзав «Наутилус», немов проводячи мовчазний огляд володінь смерті.

П’ятнадцятого травня ми досягли південного краю Ньюфаундлендської мілини. Вона утворилася з морських наносів і незліченних органічних решток, які приносили сюди з екваторіальних широт води Гольфстріму, а з півночі — холодна зустрічна течія, що проходить уздовж узбережжя Північної Америки. Тут накопичилися й валуни льодовикової доби, перенесені крижаними торосами. Тут же простяглися велетенські кладовища риб, зоофітів (колоніальних морських організмів, яких колись помилково вважали проміжною формою між рослинами й тваринами) та молюсків, що впродовж століть гинули в незліченних кількостях.

Глибина моря на Ньюфаундлендській мілині невелика — лише кілька сотень сажнів (стара міра довжини, близько 2,13 метра). Проте на південь від неї морське дно раптово обривається в глибоку западину завглибшки до трьох тисяч метрів. Тут Гольфстрім широко розливається, його води розходяться на великому просторі, але водночас зменшуються і швидкість течії, і її температура.

Серед риб, яких налякала поява «Наутилуса», я відзначив пінагора — майже метрову рибу з темною спиною й жовтуватим черевом, що, за спостереженнями натуралістів того часу, не могла похвалитися подружньою вірністю; далі — великих хюпернаків, різновид смарагдових мурен, які славляться чудовими смаковими якостями; великооких карраків із головою, схожою на собачу; живородних бленієвих риб, схожих на змій; колбневих бульротів, або чорних піскарів, завдовжки близько двадцяти сантиметрів; а також довгохвостих макрурусів із сріблястим полиском — швидких мешканців холодних північних морів.

До наших сітей потрапила одна особливо відважна й сильна риба — справжній морський боєць із міцними м’язами, озброєний гострими колючками на голові та шипами на плавцях. Це був своєрідний «скорпіон» завдовжки два-три метри — лютий ворог бленієвих, тріскових і лососевих риб. Йшлося про північного бичка з бурим пухирчастим тілом і яскраво-червоними плавцями. Матросам «Наутилуса» довелося чимало попрацювати, щоб упоратися з цією істотою, яка завдяки особливій будові зябрових кришок здатна певний час виживати навіть поза водою, захищаючи свої дихальні органи від висихання.

Занотую також для пам’яті боскієнів — маленьких рибок, які часто супроводжують судна в північних морях, а також оксиринхів, характерних для північної частини Атлантичного океану.

І нарешті переходжу до тріскових риб, передусім до звичайної тріски, яку мені пощастило впіймати в цих справді благословенних водах Ньюфаундлендської мілини.

Можна сказати, що ця тріска, яка тримається схилів морського дна, є своєрідною гірською рибою, адже сама Ньюфаундлендська мілина — не що інше, як величезна підводна гора. Коли «Наутилус» прокладав собі шлях крізь густі косяки цих риб, Консель не втримався від дотепного зауваження:

— То ось яка вона, тріска! А я завжди думав, що вона така сама пласка, як лиманда чи морський язик (різновид камбали).

— Наївний ти, Конселю! — вигукнув я. — Пласкою тріска буває лише в рибній крамниці, де її вже випатрали й розпластали. А у воді, жива, вона має таку саму веретеноподібну форму, як і барабуля (султанка), і саме завдяки цьому чудово пристосована до тривалого плавання.

— Охоче вірю, — відповів Консель. — Їх тут такі зграї, що аж кишить, мов у мурашнику.

— Авжеж, друже мій. І все ж їх було б незрівнянно більше, якби не безліч ворогів. А чи знаєш ти, скільки ікринок відкладає одна самка тріски?

— Гадаю, тисяч п’ятсот, — припустив Консель.

— Одинадцять мільйонів, друже мій!

— Одинадцять мільйонів! У таке я повірю тільки тоді, коли сам перерахую!

— Ну то рахуй, Конселю. Але, повір мені, якщо просто приймеш це на віру, буде значно швидше. Французи, англійці, американці, норвежці, данці виловлюють тріску сотнями тисяч і споживають її в неймовірних кількостях. Вони давно винищили б її в усіх морях, якби не ця надзвичайна плодючість. Лише в Англії та Америці на промислі тріски працюють п’ять тисяч суден і сімдесят п’ять тисяч моряків. У середньому кожне судно виловлює сорок тисяч риб, тобто загалом — близько двохсот п’ятдесяти мільйонів. І приблизно стільки ж добувають біля берегів Норвегії.

— Гаразд, пане професоре, покладаюся на ваше слово й рахувати не буду, — усміхнувся Консель.

— Що саме?

— Одинадцять мільйонів ікринок. Але дозвольте одне зауваження.

— Яке ж?

— Якби з кожної ікринки справді виводився мальок, то для того, щоб прогодувати Англію, Америку й Норвегію, вистачило б лише чотирьох самок тріски.

Пливучи над дном Ньюфаундлендської мілини, я уважно роздивлявся довгі снасті для ловлі тріски. На кожній такій волосіні було по двісті гачків, а кожен рибальський човен виставляв десятки таких снастей. Нижній кінець закріплювався невеликим якорем, а верхній утримувався на поверхні за допомогою линви, прив’язаної до коркового поплавця. «Наутилусу» доводилося маневрувати з великою обережністю, щоб не заплутатися в цьому справжньому підводному лабіринті.

Втім, у цих жвавих прибережних водах ми пробули недовго. «Наутилус» піднявся до сорок другого градуса північної широти — тієї самої, на якій лежать Сен-Джонс (місто на острові Ньюфаундленд) і Хартс-Контент (поселення, де розташовувався один із кінців трансатлантичного телеграфного кабелю).

Однак замість того, щоб і далі прямувати на північ, «Наутилус» звернув на схід, ніби мав намір пройти вздовж підводного телеграфного плато, де пролягав трансатлантичний кабель і де завдяки численним вимірюванням рельєф морського дна був вивчений набагато краще, ніж в інших частинах океану.

Сімнадцятого травня, приблизно за п’ятсот миль від Хартс-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів я побачив на дні цей знаменитий кабель. Консель спершу прийняв його за велетенську морську змію і, дотримуючись своєї незмінної звички, уже був готовий визначити її місце в природничій класифікації. Та я швидко пояснив йому помилку й, щоб утішити його після такого розчарування, докладно розповів історію прокладання кабелю.

Перший трансатлантичний кабель було прокладено у 1857–1858 роках, але після передачі приблизно чотирьохсот телеграм він перестав працювати. У 1863 році інженери створили новий кабель — завдовжки три тисячі чотириста кілометрів і вагою чотири тисячі п’ятсот тонн. Його завантажили на знаменитий пароплав «Грейт Істерн» (Great Eastern), однак і ця спроба закінчилася невдачею.

Двадцять п’ятого травня «Наутилус» занурився на глибину три тисячі вісімсот тридцять метрів і опинився саме там, де обірвався кабель, принісши величезні збитки його власникам. Це сталося за шістсот тридцять вісім миль від берегів Ірландії. Близько другої години дня було помічено, що зв’язок з Європою раптово зник. Інженери-електрики вирішили спочатку перерізати кабель, а потім підняти його з дна. До одинадцятої вечора пошкоджену ділянку вже витягли, відремонтували, з’єднали з основною лінією і знову опустили в море. Але минуло лише кілька днів — і кабель знову обірвався десь посеред Атлантичного океану, а підняти його з такої глибини тоді вже не було жодної можливості.

Та американці не занепали духом.

Відважний Кайрус Філд, головний ініціатор цього грандіозного підприємства, який ризикував втратити весь свій статок, запропонував провести новий збір коштів. Передплату було відкрито, і потрібну суму зібрали майже відразу. Для нової спроби виготовили досконаліший кабель. Пучок провідників, укладений у гумову ізоляційну оболонку, покрили захисним текстильним шаром і додатково зміцнили металевою бронею. 13 липня 1866 року «Грейт Істерн» (Great Eastern) знову вирушив у море.

Прокладання кабелю відбувалося успішно, хоча й не без прикрих пригод. Під час розмотування інженери кілька разів знаходили в кабелі щойно забиті цвяхи, які, очевидно, мали пошкодити його серцевину. Капітан Андерсон скликав офіцерів та інженерів судна, щоб обговорити цей акт саботажу. Після наради було оголошено, що кожного, кого спіймають на такому шкідництві, без жодного суду викинуть за борт. Відтоді жодних нових спроб пошкодити кабель не траплялося.

Двадцять третього липня «Грейт Істерн» перебував уже менш ніж за вісімсот кілометрів від Ньюфаундленду, коли з Ірландії надійшла телеграма про перемир’я, укладене між Пруссією та Австрією після битви під Садовою (битва при Кеніггреце, 1866 рік). А 27 липня крізь туман нарешті показалася гавань Хартс-Контента. Підприємство завершилося повним успіхом, і першою телеграмою молода Америка передала старій Європі мудрі слова, які людство, на жаль, так рідко втілює в життя: «Слава во вишніх Богові, і на землі мир, людям доброї волі».

Звичайно, я не сподівався побачити електричний кабель у тому самому вигляді, в якому він залишив заводські майстерні. Він нагадував довгу морську змію, вкриту уламками мушель і оброслу форамініферами (мікроскопічними морськими організмами з вапняковою оболонкою), що утворили навколо нього тверду кам’янисту кірку, яка захищала його від молюсків, здатних пошкодити ізоляцію. Кабель спокійно лежав на морському дні, непідвладний хвилям, під тиском, який, навпаки, сприяв проходженню електричного імпульсу. Цей імпульс долав шлях від Європи до Америки всього за тридцять дві сотих секунди. На думку тогочасних інженерів, термін служби кабелю міг бути майже необмеженим, адже вони стверджували, що гумова оболонка навіть поліпшує свої властивості під впливом морської води.

До того ж кабель проклали надзвичайно вдало: він ніде не спускався на таку глибину, де міг би розірватися під власною вагою. «Наутилус» досяг найглибшої точки його залягання — чотирьох тисяч чотирьохсот тридцяти одного метра, — і навіть там кабель не виявляв жодних ознак надмірного натягу. Потім ми наблизилися до місця аварії 1863 року. Тут океанське дно утворювало величезну западину завширшки близько ста двадцяти кілометрів. Якби в неї поставити Монблан, то навіть його вершина не здійнялася б над поверхнею моря. Із сходу ця підводна долина замикалася стрімкою стіною заввишки близько двох тисяч метрів. Ми підійшли до неї 28 травня, перебуваючи вже лише за сто п’ятдесят кілометрів від берегів Ірландії.

Чи не збирався часом капітан Немо піднятися на поверхню й висадитися на Британських островах? Але ні. На моє велике здивування, він знову повернув судно на південь і попрямував до європейських вод. Коли ми обходили Смарагдовий острів (поетична назва Ірландії), я на мить побачив мис Клір і маяк Фастнет, який своїм світлом вказує шлях тисячам кораблів, що виходять із Глазго чи Ліверпуля.

У мене виникло надзвичайно важливе запитання: чи наважиться «Наутилус» увійти до Ла-Маншу?

Нед Ленд, який відтоді, як ми наблизилися до суходолу, знову став частіше виходити до нас, без упину розпитував мене про це. Але що я міг йому відповісти? Капітан Немо майже не показувався нам на очі. Він уже дозволив канадцеві ще раз побачити береги його батьківщини — то, може, тепер дасть і мені змогу хоч на мить побачити узбережжя Франції?

Тим часом «Наутилус» і далі прямував на південь. 30 травня він пройшов поблизу Лендс-Енду й островів Сіллі, що залишилися праворуч від нас. Якби він мав намір увійти в Ла-Манш, то мусив би взяти курс просто на схід. Але цього не сталося.

Увесь день 31 травня «Наутилус» описував у морі кола, і це надзвичайно мене зацікавило. Здавалося, він розшукує якесь певне місце, яке було непросто віднайти. Опівдні капітан Немо сам став до штурвала. Він не промовив до мене ані слова. Його обличчя було похмурішим, ніж будь-коли. Що могло так пригнічувати його? Чи, може, близькість європейських берегів, чи спогади про покинуту батьківщину? Що він відчував у цю хвилину? Докори сумління чи гіркий жаль? Ці думки довго не давали мені спокою, і водночас мене не полишало передчуття, що вже незабаром таємниця капітана бодай трохи відкриється.

Наступного дня «Наутилус» продовжував ті самі маневри. Було очевидно, що він шукає в цій частині океану якусь важливу для нього точку. Як і напередодні, капітан Немо вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо — чисте. На обрії вимальовувався великий пароплав. На його кормі не майорів жоден прапор, тому я не міг визначити, якій державі він належить. За кілька хвилин до того, як сонце досягло меридіана, капітан Немо взяв секстан і з винятковою уважністю почав звіряти його покази. Цілковитий спокій моря сприяв спостереженню. Не відчуваючи ні бортової, ні поздовжньої хитавиці, «Наутилус» завмер нерухомо.

У цей час я також був на палубі. Закінчивши спостереження, капітан коротко промовив:

— Тут!

Після цього він спустився в люк. Чи помітив він, що судно на обрії змінило курс і, здається, прямувало нам назустріч, — сказати не можу.

Я повернувся до салону. Засуви на вікнах зачинилися, і я почув шипіння води, що наповнювала баластні резервуари. «Наутилус» почав вертикально занурюватися. За кілька хвилин він зупинився на глибині вісімсот тридцять три метри й опустився на морське дно.

Світна стеля салону згасла, зате вікна знову відкрилися, і крізь товсте кришталеве скло я побачив морські глибини, яскраво освітлені променем прожектора майже на пів морської милі. Я поглянув праворуч, але побачив лише безмежний простір тихої, нерухомої води.

З лівого борту на дні виднілася якась велика темна маса, що відразу привернула мою увагу. Спершу можна було подумати, ніби це руїни, вкриті шаром білуватих мушель, наче снігом. Та, придивившись уважніше, я зрозумів, що переді мною корпус корабля без щогл, який затонув, уткнувшись носом у дно. Очевидно, ця трагічна подія сталася дуже давно. Якщо уламки судна встигли так густо обрости морськими відкладеннями, то воно вже багато років спочивало на дні океану.

Що це був за корабель? Чому «Наутилус» приплив відвідати його підводну могилу? Чи загинув він випадково, чи його загибель мала іншу причину?

Я не знав, що й думати, коли раптом поруч зі мною з’явився капітан Немо й повільно промовив:

— Колись цей корабель називався «Марселець». Його спустили на воду в тисяча сімсот шістдесят другому році, і він мав сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня тисяча сімсот сімдесят восьмого року він відважно вступив у бій із «Престоном» (англійський 50-гарматний лінійний корабель HMS Preston). Четвертого липня тисяча сімсот сімдесят дев’ятого року він у складі ескадри адмірала Естена допоміг захопити Гренаду. П’ятого вересня тисяча сімсот вісімдесят першого року він брав участь у битві флоту графа де Грасса в бухті Чесапік. У тисяча сімсот дев’яносто четвертому році Французька республіка змінила його назву. Шістнадцятого квітня того ж року він приєднався в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайєза, якій було доручено охороняти транспортні судна з пшеницею, що йшли з Америки під командуванням адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого й дванадцятого преріаля (місяць революційного французького календаря, що відповідає кінцю травня — початку червня) другого року Республіки ця ескадра зустрілася з англійським флотом. Сьогодні тринадцяте преріаля, тобто перше червня тисяча вісімсот шістдесят восьмого року. Рівно сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на сорок сьомому градусі двадцять чотири мінути північної широти й сімнадцятому градусі двадцять вісім мінут довготи, цей корабель вступив у героїчний бій з англійською ескадрою. Коли всі три його щогли були збиті, трюм заповнила вода, а третина екіпажу вибула з бою, він вирішив не здаватися ворогові. Прикріпивши прапор до корми, команда з вигуком: «Хай живе Республіка!» затопила власний корабель і разом із трьомастами п’ятдесятьма шістьма моряками навіки зникла під водою.

— “Месник”! — вигукнув я.

— Так, “Месник”! Яке прекрасне ім’я, — прошепотів капітан Немо і задумливо схрестив руки на грудях.