«20 000 льє під водою» читати. Жуль Верн

Глава дев’ята ЗНИКЛИЙ МАТЕРИК

Наступного ранку, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я чекав на його візит. Вигляд у нього був украй пригнічений.

— Ну що, пане? — запитав він.

— Що ж, Неде, — відповів я, — обставини склалися не на нашу користь.

— От халепа! — вигукнув він. — Треба ж було цьому клятому капітанові зупинити судно саме тоді, коли ми збиралися тікати!

— Що поробиш, Неде! Йому потрібно було навідатися до свого банкіра.

— До банкіра?

— Точніше, до свого банку. Під цим я маю на увазі океан, де капітанові багатства зберігаються надійніше, ніж у будь-якому державному сховищі.

І я розповів канадцеві про все, що сталося минулої ночі, потай сподіваючись, що ця історія змусить його відмовитися від думки покинути капітана Немо. Але моя розповідь викликала в нього лише жаль через те, що він сам не зміг побувати на місці битви у бухті Віго.

— Утім, — сказав він, — ще не все втрачено! Цього разу ми промахнулися, так би мовити. Наступного разу не схибимо. Можливо, вже сьогодні ввечері…

— А який зараз курс у «Наутилуса»? — запитав я.

— Не знаю, — відповів Нед.

— Що ж, опівдні ми це з’ясуємо.

Канадець пішов до Конселя, а я, одягнувшись, попрямував до салону.

Показання компаса не тішили. «Наутилус» ішов курсом на південь-південний захід. Ми остаточно віддалялися від Європи.

Я з нетерпінням чекав моменту, коли нові координати буде нанесено на карту.

Близько половини дванадцятої резервуари спорожніли, і судно спливло на поверхню океану. Я відразу піднявся на палубу. Нед Ленд уже був там.

Навколо не було жодних ознак суші.

Лише безкрая водна пустеля.

На обрії виднілося кілька вітрил. Імовірно, це були судна, які чекали сприятливого вітру, щоб обігнути мис Доброї Надії.

Небо затягнули важкі хмари.

Усе віщувало шторм.

Нед Ленд був розлючений. Він напружено вдивлявся вдалечінь, намагаючись проникнути поглядом крізь туманну завісу над горизонтом. Він усе ще не втрачав надії, що за нею ховається омріяний берег.

Опівдні на мить виглянуло сонце. Скориставшись цією нагодою, помічник капітана визначив його висоту над горизонтом.

Та незабаром над морем почав наростати шквал. «Наутилус» знову занурився під воду, а люк зачинили.

Годиною пізніше я поглянув на карту й побачив, що ми перебуваємо на 16°17′ західної довготи та 33°22′ північної широти, приблизно за сто п’ятдесят льє (старовинна французька міра відстані; близько 4 км) від найближчого узбережжя.

Про втечу годі було й думати.

Можна уявити, як розлютився канадець, коли я повідомив йому ці координати.

Я ж, навпаки, відчув певне полегшення. Наче з моїх плечей зняли важкий тягар. Тепер я міг спокійно повернутися до своїх звичних занять.

Того ж вечора, близько одинадцятої години, капітан Немо несподівано завітав до мене.

Він був надзвичайно привітний.

— Пане Аронаксе, — звернувся він, — сподіваюся, минула безсонна ніч вас не надто виснажила?

Я відповів, що почуваюся цілком добре.

— У такому разі, — сказав він, — хочу запропонувати вам одну надзвичайно цікаву екскурсію.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, капітане.

— Ви вже не раз спускалися на морське дно вдень, при сонячному світлі. А чи не хотіли б побачити підводний світ серед темної ночі?

— Із великим задоволенням!

— Попереджаю, прогулянка буде нелегкою. Нам доведеться пройти чималу відстань і піднятися на височину. Дорога там не надто зручна.

— Тим більше це розпалює мою цікавість, капітане. Я готовий вас супроводжувати.

— Тоді ходімо, пане професоре. Потрібно вдягнути скафандри.

Увійшовши до гардеробної, я не побачив там ані своїх супутників, ані когось із членів екіпажу. Очевидно, ніхто з них не мав брати участі в цій нічній експедиції. Капітан Немо, всупереч своєму звичаю, не запропонував узяти із собою ні Неда Ленда, ні Конселя.

За кілька хвилин ми були готові. Нам закріпили на спинах резервуари зі значним запасом повітря, але електричних ліхтарів не видали.

Я звернув на це увагу капітана.

— Вони нам не знадобляться, — відповів він.

Мені здалося, що я недочув, але перепитати вже не міг, бо капітан саме опустив на голову металевий шолом. Я зробив те саме. У руку мені дали ціпок із залізним наконечником, і невдовзі, виконавши всі звичні приготування, ми ступили на дно Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.

Наближалася північ.

У морських глибинах панувала непроглядна темрява, але капітан Немо вказав на червонувату пляму за дві милі від «Наутилуса». Вона нагадувала віддалене заграво.

Вогонь?

Звідки він міг узятися?

І як узагалі вогонь може горіти під водою?

Я не знаходив пояснення.

Та хоч якою була природа цього світла, воно полегшувало нам шлях. Світіння було слабким, але невдовзі мої очі звикли до його червонуватого напівмороку. Тоді я зрозумів, що лампи Румкорфа (електричні підводні ліхтарі, які використовувалися під час попередніх експедицій) справді були б зайвими.

Я крокував поруч із капітаном Немо назустріч загадковому вогню.

Спочатку дно було рівним, але поступово почало підніматися. Ми рухалися великими кроками, спираючись на ціпки, проте просувалися повільно, бо ноги грузли в суцільній масі водоростей і дрібного каміння.

Раптом над нашими головами почувся рівномірний частий стукіт.

Шум дедалі посилювався, ніби хтось там, угорі, вибивав барабанний дріб.

Невдовзі я зрозумів причину.

Над океаном ішов дощ.

Мимоволі я подумав, що можу промокнути до нитки.

Промокнути від дощу під водою!

Я ледь не розсміявся з цієї безглуздої думки.

Треба сказати, що в скафандрі майже не відчуваєш, що перебуваєш у воді. Помітно лише, що навколишнє середовище трохи щільніше за повітря.

Ми йшли близько пів години.

Дно ставало дедалі кам’янистішим.

Медузи, дрібні ракоподібні та морські пера (колоніальні морські організми, схожі на пір’їни) випромінювали слабке фосфоресцентне сяйво.

Я встигав помічати нагромадження каміння, вкрите мільйонами істот, схожих на квіти, та густими пасмами водоростей. Ноги ковзали по м’якому килиму морських рослин, і якби не ціпок, я не раз упав би.

Озирнувшись, я ще бачив світло прожектора «Наутилуса», яке поступово тьмяніло в міру того, як ми віддалялися від судна.

Та кам’яні нагромадження, які траплялися нам на шляху, мали дивний, майже впорядкований вигляд.

Мою увагу привернули широкі борозни, що губилися в темряві.

Я помічав і інші незвичайні ознаки.

Проте мені навіть на думку не спадало те пояснення, яке виявилося правильним.

Мені здавалося, що під свинцевими підошвами моїх чобіт хрустять сухі кістки.

Невже ми йдемо місцем, усіяним людськими рештками?

Я хотів запитати про це капітана, але мова жестів, якою він користувався під час підводних мандрівок, залишалася для мене незрозумілою.

Тим часом червонувате світло, що слугувало нам дороговказом, ставало дедалі яскравішим.

Здавалося, ніби заграва далекої пожежі освітлює обрій.

Вогонь серед водної стихії розпалював мою цікавість дедалі сильніше.

Чи не було це світіння наслідком якоїсь електричної реакції?

Чи, можливо, я спостерігав природне явище, ще не відоме науці?

А може…

Майнула інша думка.

Може, це підводне вогнище підтримувала людська рука?

Чи не зустріну я в океанських глибинах друзів і однодумців капітана Немо, які, подібно до нього, обрали життя поза людським суспільством?

Чи не побачу тут цілу колонію вигнанців, які зреклися земного світу, відкинули його закони та звичаї й знайшли свободу в морських безоднях?

У голові одна за одною народжувалися найдивовижніші здогадки.

І в тому стані захоплення та напруженого очікування, в якому я перебував, опинившись у цьому справжньому царстві чудес, мені здавалося цілком природним будь-яке диво. Навіть зустріч із одним із тих підводних міст, про які колись мріяв капітан Немо.

Наш шлях освітлювався дедалі яскравіше. Білувате сяйво линуло з вершини гори, що здіймалася приблизно на вісімсот футів (близько 240 метрів). Але це було лише відбиття світлових променів, заломлених у товщі води. Саме ж джерело цього загадкового світла перебувало по той бік гори.

Лабіринтом кам’яних брил, що вкривали дно Атлантичного океану, капітан Немо рухався впевнено й без вагань. Він чудово знав цей похмурий край. Очевидно, проходив тут безліч разів і тому не боявся збитися зі шляху. Я спокійно йшов за ним. У ту мить він здавався мені справжнім володарем морів. Я милувався його високою постаттю, що чорним силуетом вимальовувалася на тлі далекої заграви.

Була перша година ночі. Ми вже дісталися підніжжя гори. Але щоб піднятися її крутими схилами, довелося звернути на малопомітні стежки, прокладені крізь густі зарості.

Так, це був ліс.

Ліс мертвих дерев, позбавлених листя й життєвих соків, скам’янілих під дією морських солей. Серед цієї викопної хащі подекуди здіймалися велетенські сосни.

Перед нами простягався ліс, що перетворився на кам’яне вугілля, але ще не був похований під пластами землі. Ліс, який і далі тягнувся вгору, міцно тримаючись корінням за розмитий ґрунт. Його скам’янілі гілки, немов вирізані з чорного паперу, чітко вимальовувалися на світлому тлі води.

Уявіть собі Гарц (гірський масив у Німеччині, відомий своїми густими лісами), перенесений на дно океану!

Гірські стежки заросли водоростями, особливо фукусами (бурими морськими водоростями), серед яких кишіли незліченні ракоподібні.

Я підіймався скелями, переступав через повалені стовбури, продирався крізь морські ліани, що утворювали справжні живоплоти серед омертвілих деревних кістяків, сполохував риб, які злітали з гілки на гілку, мов птахи.

Захоплений цим видовищем, я зовсім не відчував утоми. Я невідступно йшов слідом за своїм невтомним провідником.

Яке дивовижне видовище! Якими словами його описати?

Якими барвами передати вигляд цих підводних дерев і скель — із підніжжями, зануреними в непроглядний морок, і вершинами, залитими пурпуровим сяйвом далекої заграви, що відбивалася у воді?

Ми дерлися стрімкими схилами, з яких за нашими спинами час від часу зі глухим гуркотом зривалися кам’яні осипи. Обабіч стежки чорніли похмурі проходи й ущелини, у глибинах яких губився погляд. А потім раптом відкривалися широкі галявини, ніби розчищені людською рукою.

Мимоволі виникало відчуття, що ось-ось нам назустріч вийде якийсь мешканець цього підводного світу. Капітан Немо невпинно рухався вперед. Я не хотів відставати й енергійно крокував за ним.

Ціпок був моєю надійною опорою. Один необережний рух — і можна було зірватися в безодню поруч із вузькою стежкою. Та я йшов упевнено, не відчуваючи ані страху, ані запаморочення. Я перестрибував через розколини, глибина яких у горах на поверхні змусила б мене негайно відступити.

Майже не дивлячись під ноги, переходив по крихких стовбурах через провалля, що здавалися бездонними, і водночас милувався суворою красою цих місць.

Там здіймалися велетенські скелі, які нависали над урвищами, немов нехтуючи всіма законами рівноваги. Зі скельних тріщин виривалися деревні стовбури, подібно до того, як із фонтанів б’ють потужні струмені води.

Тут височіли кам’яні вежі, створені самою природою й зрізані під такими неймовірними кутами, що на суші вони здавалися б неможливими. Я й сам відчував, наскільки вода полегшує рух. Попри важкий скафандр, мідний шолом і чоботи з металевими підошвами, я легко підіймався стрімкими схилами, мов гірська сарна. Я чудово розумію, що цей опис підводної подорожі може видатися суцільною фантазією.

І все ж я розповідаю про явища, які лише на перший погляд здаються неймовірними, а насправді існують.

Ні, мені це не привиділося! Я бачив усе на власні очі. Я сам пережив ці події.

Минуло дві години відтоді, як ми залишили «Наутилус». Ми вже перетнули смугу підводного лісу, і за сотню футів над нами здіймалася гостра вершина гори, чия тінь падала на яскраво освітлений схил по інший бік. Рідкісні зарості, що де-не-де виднілися навколо, здавалися скам’янілими в судомному заціпенінні. Риби цілими косяками зривалися з-під наших ніг, мов налякані птахи з високої трави. Скельний масив був порізаний непрохідними розломами, глибокими печерами та проваллями, з темних надр яких долинали моторошні звуки. Серце завмирало щоразу, коли нам раптом перегороджували шлях дивне щупальце або страхітлива клешня, що з шумом ховалася в тіні ущелин. Тисячі світних цяток мерехтіли в темряві. То були очі велетенських ракоподібних, які причаїлися у своїх сховках: гігантських омарів, що ворушили клешнями й бряжчали ними, наче воїни давнини, озброєні алебардами; крабів-титанів, які стояли на своїх лапах, мов гармати на лафетах, наставивши вперед свої грізні «дула»; і страхітливих восьминогів, чиї щупальця звивалися, немов клубки змій.

Дивовижний, незнаний світ! До якого типу належать ці безхребетні створіння, для яких скелі стали ніби зовнішнім панциром? Як природі вдалося відкрити таємницю їхнього майже рослинного існування? Скільки тисячоліть вони населяють глибинні шари океану?

Та довго затримуватися я не міг. Капітан Немо, звиклий до цих моторошних істот, не звертав на них жодної уваги. Ми вийшли на плоскогір’я, де на мене чекали нові несподіванки. Перед моїм здивованим поглядом постали мальовничі руїни — творіння людських рук, а не примха природи. У цьому безладному нагромадженні каміння, під строкатим килимом дивовижних тварин-квітів (тварини-квіти — старовинна назва морських організмів, зокрема актиній, які зовні нагадують квіти), під покровом ламінарій і фукусів (фукуси — рід бурих морських водоростей), що замінили тут плющ, вгадувалися обриси будинків, палаців і храмів.

Чи вписала історія всесвітніх потопів цей затонулий материк до свого літопису? Який будівничий висік ці скелі та камені, надавши їм вигляду пам’яток, подібних до споруд друїдів доісторичних часів? Де я перебував? Куди завела мене фантазія капітана Немо?

Я прагнув дізнатися відповідь. Покликати капітана я не міг. Тоді схопив його за руку. Але він лише заперечно похитав головою і вказав на вершину гори, ніби кажучи:

— Іди! Іди далі! Вище!

Зібравши останні сили, я рушив за ним. За кілька хвилин ми видерлися на вершину, що на кільканадцять метрів здіймалася над навколишнім скельним масивом.

Я озирнувся. З боку, звідки ми прийшли, висота схилу становила не більше семисот-восьмисот футів над рівнем дна. Але з іншого боку гора була майже вдвічі вищою, прямовисно піднімаючись над глибокою западиною цієї частини Атлантичного океану.

Переді мною простягався безмежний, залитий світлом простір. Гора, на якій ми стояли, виявилася вулканом. Приблизно за п’ятдесят футів від вершини, серед справжньої зливи каміння та шлаку, з широкого жерла кратера виривалися потоки лави. Вони спадали схилами вулкана вогненними каскадами й губилися у водній безодні. Немов велетенський смолоскип, вулкан освітлював усю рівнину, що простягалася біля його підніжжя, наскільки сягало око.

Я сказав, що підводний вулкан викидав розплавлену лаву, а не полум’я. Для горіння потрібне повітря, насичене киснем, а в рідкому середовищі вогонь не може палати. Проте потоки розпеченої добіла лави, стикаючись із водою, утворювали хмари пари. Ця пара швидко розсіювалася, а вогненні ріки лави розтікалися аж до підніжжя гори, подібно до лавових потоків Везувію, які колись заливали Торре-дель-Греко.

І тоді перед моїми очима постало мертве місто: руїни будинків із проваленими дахами та зруйнованими стінами; залишки храмів із просілими арками та колонами, що впали на землю, але не втратили величних пропорцій тосканської архітектури; удалині — гігантські рештки водогону; біля підніжжя вулкана, занесені мулом, залишки акрополя (акрополь — укріплена височинна частина давньогрецького міста), що існував ще до Парфенопи (Парфенопа — давньогрецьке поселення на місці сучасного Неаполя); далі — сліди набережної, усі ознаки морського порту, який колись приймав торговельні судна й військові триреми (трирема — давньогрецький військовий корабель із трьома рядами весел); а ще далі — довгі ряди завалених будинків і безлюдні провалля колишніх вулиць.

Нова Помпея, прихована під водою!

І вона постала переді мною завдяки волі капітана Немо.

Де я? Де саме? Я прагнув це з’ясувати, прагнув поставити це запитання, навіть якби для цього довелося зірвати з голови захисний шолом!

Та капітан Немо вже підійшов до мене й жестом зупинив мою руку. Потім підняв уламок крейдяної породи й накреслив на чорній базальтовій стіні лише одне слово:

АТЛАНТИДА

Ця думка вразила мене, мов блискавка.

Атлантида! Давня Меропіда (Меропіда — легендарний острів або материк, згаданий давньогрецьким письменником Теопомпом), Атлантида Платона! Материк, існування якого заперечували Оріген, Порфирій, Ямвліх, Д’Анвіль, Мальт-Брюн і Гумбольдт, вважаючи історію його загибелі лише легендою. Але водночас у його існування вірили Посидоній, Пліній, Амміан Марцеллін, Тертулліан, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон і Д’Аверзак.

І ось Атлантида лежала перед моїми очима — з усіма слідами катастрофи, що її спіткала!

То ось він, цей зниклий материк, про який було відомо лише те, що він лежав за межами Європи, Азії та Лівії (Лівія — у давніх греків назва майже всієї Північної Африки), по той бік Геркулесових стовпів (Геркулесові стовпи — давня назва Гібралтарської протоки), і що його населяло могутнє плем’я атлантів, з якими давні греки вели свої перші війни.

Літописцем великих подій тієї доби був Платон. Діалог між Тімеєм і Крітієм він написав під впливом переказів Солона — поета, законодавця й одного з найшанованіших мудреців Греції.

Одного разу Солон розмовляв із жерцями Саїса — єгипетського міста, яке вже тоді налічувало близько восьмисот років існування, про що свідчили написи на стінах храмів. Один із жерців розповів йому історію міста, яке було ще на тисячу років давніше за Саїс. Це були прадавні Афіни. За його словами, місто існувало за дев’ять тисяч років до того часу й зазнало нападу атлантів, які частково його зруйнували.

Ці атланти, казав він, жили на материку, більшому за Африку й Азію разом узяті, що простягався між дванадцятим і сороковим градусами північної широти. Їхня влада поширювалася навіть на Єгипет. Вони прагнули підкорити й Грецію, але були змушені відступити перед мужністю еллінів.

Минали століття. На Землю обрушилися потопи та землетруси. І вистачило лише одного дня й однієї ночі, щоб Атлантида зникла з лиця землі. Над водою залишилися тільки вершини її найвищих гір — Мадейра, Азорські острови, Канарські острови та острови Зеленого Мису (нині — Кабо-Верде).

Усе це промайнуло в моїй пам’яті, щойно я прочитав напис капітана Немо.

Ось куди привела мене незбагненна доля!

Я стояв на вершині гори зниклого материка. Торкався каменів споруд, ровесників найдавніших геологічних епох. Ступав землею, якою, можливо, ходили сучасники перших людей. Під ногами хрустіли скам’янілі рештки тварин, що жили в ті незмірно далекі часи серед лісів, які нині перетворилися на камінь.

О, як шкода, що я не мав більше часу!

Я б спустився крутими схилами, пройшов би весь цей легендарний материк, який, без сумніву, колись поєднував Африку з Америкою. Відвідав би міста допотопних часів. Можливо, натрапив би на войовничий Махімос (Махімос — одна з легендарних областей Атлантиди, згадана в античних джерелах) або благочестивий Еусебес (Еусебес — ще одна легендарна область Атлантиди), де жили велетні, що проживали століттями й своїми могутніми руками пересували кам’яні брили, які й досі протистоять руйнівній силі океану.

Хто знає, чи не настане колись день, коли внаслідок процесів у надрах Землі цей материк, похований під водою, знову підніметься на поверхню?

Хіба не відкрито в цій частині океану безліч підводних вулканів? Хіба не відчували багато суден, що проходили цими неспокійними водами, потужних поштовхів, які стрясали їхні корпуси? На одних підводних вершинах було чути глухий гуркіт, що свідчив про шал стихій, а на інших вдавалося збирати вулканічний попіл, який виринав на поверхню разом із викидами з надр.

Від цих місць і аж до екватора вся ця частина планети перебуває під впливом могутніх плутонічних сил (плутонічні сили — внутрішні геологічні процеси, пов’язані з рухом магми та формуванням земної кори). І хто знає — можливо, в якусь далеку епоху нові вулканічні виверження та нашарування лави знову піднімуть над хвилями Атлантичного океану вершини цих підводних вогнедишних гір.

Поки я віддавався цим мріям, поки намагався закарбувати в пам’яті кожну деталь цього грандіозного краєвиду, капітан Немо, спершись на вкриту водоростями стіну, стояв нерухомо, занурений у німе захоплення.

Чи думав він про покоління, що давно зникли? Чи шукав тут відповідь на загадку людської долі? Чи не тому ця дивна людина прийшла сюди, щоб черпати сили в глибинах минулого, бодай на мить розділити життя велетнів давнини?

Чого б я не віддав, аби зазирнути в його думки, зрозуміти їх і поділити з ним це мовчазне захоплення!

Ми пробули там майже годину, споглядаючи рівнину, що розкинулася біля наших ніг у сяйві розпеченої лави, яка подекуди спалахувала сліпучим світлом. Від підземного кипіння розплавлених порід тремтіння пробігало схилами гори. Глухий гуркіт вулкана, що напрочуд виразно лунав під водою, звучав урочисто й велично.

У цей момент крізь товщу води пробилося місячне світло й осяяло затонулий материк своїм блідим сяйвом. Це був лише відблиск місяця, але враження залишилося незабутнім.

Капітан Немо випростався, востаннє поглянув на рівнину, а тоді знаком наказав мені йти за ним.

Ми швидко спустилися з гори. Коли проминули скам’янілий ліс, я побачив удалині прожектор «Наутилуса», що сяяв, мов самотня зоря.

Капітан упевнено прямував до цього світла.

І ми піднялися на борт саме тієї миті, коли перші промені сонця торкнулися поверхні океану.

Глава десята ПІДВОДНІ КАМ’ЯНОВУГІЛЬНІ КОПАЛЬНІ

Наступного дня, 20 лютого, я прокинувся дуже пізно. Давалася взнаки втома після нічної мандрівки, і я проспав до одинадцятої години. Швидко одягнувшись, поспішив з’ясувати, яким курсом іде «Наутилус». Прилади показували, що судно, як і раніше, рухається на південь зі швидкістю двадцять миль на годину на глибині ста метрів під поверхнею моря.

Невдовзі прийшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну подорож. Жалюзі салону були відчинені, і він уже встиг краєм ока побачити частину затонулого материка.

«Наутилус» ішов лише за десять метрів над морським дном. Він мчав над Атлантидою так само, як повітряна куля, підхоплена вітром, пролітає над земними луками. Хоча точніше було б сказати, що ми неслися зі швидкістю швидкісного потяга. Перед нами пропливали фантастичні скелі, дерева, які давно перетворилися на скам’янілості, чиї викривлені обриси спотворювалися коливаннями води. Усюди виднілися нагромадження каміння, вкриті килимом асцидій (асцидії — морські безхребетні тварини, що часто утворюють колонії на камінні та скелях) і морських анемонів (морські анемони — інша назва актиній, хижих морських поліпів), зарослі густими водоростями, що стирчали вгору, а також химерно вигнуті напливи застиглої лави. Усе це нагадувало про нищівну силу плутонічних вивержень.

Дивовижні краєвиди один за одним потрапляли в промінь нашого прожектора, а я тим часом розповідав Конселю про атлантів, чия легендарна історія надихнула Бальї (Жан-Сільвен Бальї — французький історик і письменник XVIII століття, автор праць про Атлантиду) присвятити їм стільки захопливих сторінок. Я розповідав про війни цього героїчного народу та про його велич.

Я говорив про Атлантиду так, наче її існування було незаперечним фактом.

Консель слухав мене досить неуважно. Причина його байдужості до такої захопливої історичної теми швидко з’ясувалася.

Його увагу цілком поглинули риби, які у величезній кількості супроводжували судно. Варто було Конселю побачити рибу, як він, за своєю звичкою, негайно занурювався в безмежний світ класифікацій і втрачав будь-який зв’язок із реальністю. Тож мені не залишалося нічого іншого, як наслідувати його приклад і разом із ним узятися до іхтіологічних спостережень.

Втім, риби Атлантичного океану не надто відрізнялися від тих, яких ми вже бачили в інших морях.

Тут траплялися гігантські скати завдовжки до п’яти метрів, чия потужна мускулатура дозволяла їм вистрибувати над поверхнею води. Ми бачили різні види акул, серед яких особливо вирізнялася звичайна акула-мако (мако — швидка й агресивна океанічна акула), темно-синього кольору, завдовжки близько п’ятнадцяти футів, із гострими тригранними зубами. Завдяки своєму забарвленню вона майже зливалася з морською водою. Траплялися також бурі морські карасі, акули-людожери з грубою горбкуватою шкірою та циліндричним тілом, осетри, дуже схожі на своїх середземноморських родичів, а також морські голки-сурмачі завдовжки до півтора метра — світло-бурі, з невеликими сірими плавцями, без зубів і язика. Вони звивалися у воді, мов змії.

Серед кісткових риб увагу Конселя привернула темна меч-риба завдовжки близько трьох метрів із довгим гострим мечем на верхній щелепі. З-поміж яскраво забарвлених видів його зацікавила риба, яку ще за часів Аристотеля називали морським драконом. Її спинні шипи були твердими та надзвичайно гострими, а їхні уколи — болючими й небезпечними, оскільки вкриті отруйним слизом.

Ми бачили також корифену (корифена — велика океанічна риба, відома також як золота макрель) із блискучим блакитним тілом та золотавою облямівкою, чудових дорад (дорада — морська риба із золотавим відтінком луски), риб-місяців, схожих на срібні диски з чарівним лазуровим полиском. У сонячному світлі вони мерехтіли у воді, наче срібні монети.

Нарешті, ми спостерігали шабельницю (шабельниця — довга вузька океанічна риба зі стрічкоподібним тілом) — рибу з витягнутим, стисненим із боків тілом завдовжки до восьми метрів. Її грудні та спинні плавці нагадували серпи, а великий хвостовий плавець, завдовжки близько шести футів, мав форму півмісяця. Цей хижак, утім, здавався радше рослиноїдним, ніж рибоїдним. Самці слухняно слідували за самками, корячись кожному їхньому руху, наче добре вишколені чоловіки.

Та, спостерігаючи за мешканцями океану, я водночас не міг відвести погляду від рівнин Атлантиди.

Подекуди через складний рельєф дна «Наутилус» зменшував швидкість і з дивовижною спритністю ковзав вузькими проходами між пагорбами, мов якийсь гігантський кит. Іноді цей підводний лабіринт ставав настільки заплутаним, що здавався непрохідним. Тоді корабель, подібно до повітряної кулі, піднімався на значну висоту, оминав перешкоду й знову прямував уперед, пролітаючи всього за кілька метрів над дном.

Це була захоплива, дивовижна подорож.

Вона нагадувала політ на повітряній кулі, з тією лише різницею, що «Наутилус» бездоганно корився руці свого керманича.

Близько четвертої години пополудні характер морського дна, досі вкритого товстим шаром намулу, змішаного зі скам’янілими гілками дерев, почав змінюватися.

Дно ставало дедалі кам’янистішим. Воно було вкрите конгломератами (конгломерат — осадова гірська порода, що складається зі зцементованих уламків каміння), базальтовими туфами (туф — пориста вулканічна порода, утворена з вулканічного попелу), застиглими потоками лави та сірчистими обсидіанами (обсидіан — вулканічне скло, що утворюється під час швидкого охолодження лави).

Я подумав, що ми, вочевидь, увійшли до гірської області, яка мала змінити безкраї рівнини.

І справді, поки «Наутилус» виконував свої маневри, я помітив, що обрій на півдні перетинає високий гірський хребет, який на перший погляд здавався абсолютно неприступним. Його вершина, ймовірно, здіймалася над поверхнею океану. Ця гранітна стіна, очевидно, була підніжжям материка або, принаймні, великого острова — можливо, одного з островів Зеленого Мису (сучасна назва — Кабо-Верде) чи Канарського архіпелагу.

Координати нашого місцеперебування не були позначені на карті — хто знає, чи не навмисно? — і я не мав жодного уявлення, де саме ми перебуваємо. Проте мені здавалося, що ця гранітна стіна позначала край Атлантиди — лише невелику частину якої нам судилося побачити.

Я не припиняв спостережень навіть уночі.

Консель пішов до своєї каюти. Я залишився сам у салоні.

Зменшивши швидкість, «Наутилус» обережно ковзав над величезними вулканічними утвореннями, що захаращували океанське дно. Часом він ніби збирався сісти на ці сірі масиви, які ледве проглядалися крізь густий серпанок, а тоді раптом стрімко здіймався до поверхні океану.

У ці короткі миті крізь кришталево прозорі верхні шари води я встигав побачити п’ять або шість зірок із сузір’я Оріона, що мерехтіли над обрієм.

Я міг би годинами милуватися цією величною красою моря й неба.

Та раптом заслінки салону зачинилися. Саме в цей момент «Наутилус» наближався до високої гранітної стіни. Як він збирається подолати цю перешкоду? Я не міг цього збагнути.

Тож довелося повернутися до каюти. Судно стояло нерухомо. Я ліг спати з твердим наміром прокинутися раніше наступного ранку.

Однак коли я вийшов до салону, була вже восьма година.

Я кинув погляд на манометр. Він показував, що «Наутилус» перебуває на поверхні води. З палуби долинали чиїсь кроки. Та водночас я не відчував ані найменшої хитавиці, неминучої під час плавання відкритим морем. Я попрямував до люка. Він був відчинений. Я визирнув назовні — але замість денного світла мене огорнула суцільна темрява.

Де ми? Що сталося? Невже я помилився? Невже досі ніч? Ні! На небі не було жодної зірки. Але навіть уночі не буває такої непроглядної пітьми. Я остаточно розгубився.

Раптом почувся голос:

— Це ви, пане професоре?

— А, капітане Немо! — озвався я. — Де ми перебуваємо?

— Під землею, пане професоре.

— Під землею?! — вражено вигукнув я. — Але ж «Наутилус» рухається?

— Так. Він іде своїм курсом.

— Я нічого не розумію.

— Зачекайте кілька хвилин. Зараз увімкнуть прожектор, і якщо ви хочете розібратися в ситуації, то незабаром отримаєте всі пояснення.

Я вийшов на палубу й став чекати. Темрява була такою густою, що я навіть не бачив капітана Немо. Проте, підвівши голову, помітив просто над собою вузьку смужку світла — радше слабкий відблиск, що проникав крізь круглий отвір високо вгорі. Але тієї ж миті спалахнув прожектор, і його сліпуче сяйво повністю поглинуло цей тьмяний промінчик.

Я на мить заплющив очі, засліплений яскравим електричним світлом. Коли зір призвичаївся, почав оглядатися навколо.

«Наутилус» стояв на якорі біля високого кам’янистого берега, схожого на набережну. Море тут перетворилося на озеро, замкнене в кільці стрімких скельних стін. Його діаметр становив приблизно дві милі, тобто близько шести миль в окружності. Рівень води в озері, як і показував манометр, не міг відрізнятися від рівня океану, адже між ними, без сумніву, існувало сполучення.

Високі похилі стіни поступово сходилися на висоті п’ятисот-шестисот метрів, утворюючи велетенську перевернуту лійку. Вона завершувалася круглим отвором, крізь який усередину проникало розсіяне денне світло.

Перш ніж уважніше дослідити цю грандіозну печеру й з’ясувати, чи є вона творінням природи, чи результатом людської праці, я підійшов до капітана Немо.

— То де ж ми все-таки перебуваємо? — запитав я.

— Усередині згаслого вулкана, — відповів капітан. — Вулкана, який після одного з тектонічних зрушень (тектонічне зрушення — переміщення ділянок земної кори внаслідок геологічних процесів) був затоплений морем. Поки ви спали, пане професоре, «Наутилус» проник до цієї лагуни через природний тунель, прокладений за десять метрів нижче рівня океану. Тут його гавань. Надійна, зручна, прихована від сторонніх очей, захищена від вітрів з усіх напрямків. Покажіть мені хоча б один порт на ваших материках чи островах, де судно було б так само надійно захищене від найсильніших буревіїв.

— Ви маєте рацію, — відповів я. — Тут ви справді в безпеці, капітане Немо. Що може загрожувати вам у надрах вулкана? Але я помітив отвір у його верхній частині.

— Так, це кратер. Колись через нього виривалися лава, сірчані випари та полум’я. Тепер же він постачає нас свіжим повітрям.

— А що це за вулкан?

— У цих водах розкидано безліч островів вулканічного походження, а подібних гір тут не злічити. Для мореплавців це лише звичайний риф. Для нас — величезна природна печера. Я відкрив її випадково, і ця випадковість стала для мене справжньою знахідкою.

— Чи можна потрапити сюди через жерло вулкана?

— Ні. Ані спуститися, ані піднятися цим шляхом неможливо. На перші сто футів схил ще можна подолати, але далі стіни відхиляються від вертикалі, утворюючи склепіння купола, і стають абсолютно неприступними.

— Бачу, капітане, що природа скрізь сприяє вам. Тут ви цілком захищені. Ніхто не потривожить спокою цього озера. Але навіщо вам ця гавань? Адже «Наутилус», здається, не потребує порту.

— Не потребує порту, пане професоре? Зате він потребує електроенергії, щоб рухатися; батарей, щоб її виробляти; натрію, щоб живити батареї; вугілля, щоб добувати натрій; і, зрештою, вугільних копалень, щоб видобувати саме вугілля. Колись, у далекі геологічні епохи, море поглинуло тут цілі ліси. Вони мінералізувалися й перетворилися на поклади кам’яного вугілля, які стали для мене практично невичерпним джерелом палива.

— Отже, ваші матроси працюють тут як шахтарі?

— Саме так. Ці копальні розташовані під водою, так само як і знамениті вугільні шахти Ньюкасла. Одягнені в скафандри, з кирками та лопатами в руках, моряки «Наутилуса» видобувають тут вугілля, звільняючи мене від потреби звертатися до наземних родовищ. Коли я спалюю це паливо для отримання натрію, дим виходить через кратер і створює враження, ніби вулкан досі діє.

— То ми побачимо ваших людей за роботою?

— Ні. Принаймні цього разу. Я поспішаю завершити нашу навколосвітню підводну подорож. Тому обмежуся тим, що поповню запаси вугілля, уже складені тут. Щойно завантаження буде завершено — а це станеться приблизно через добу — ми рушимо далі. Якщо ж ви бажаєте оглянути печеру й обійти лагуну, скористайтеся сьогоднішнім днем, пане Аронаксе.

Я подякував капітанові й вирушив до своїх супутників, які ще не виходили зі своїх кают. Запросив їх на прогулянку, не пояснюючи, де саме ми перебуваємо.

Ми піднялися на палубу.

Консель, як завжди, не виявив жодного подиву. Він сприйняв як цілком природне те, що заснув під водою, а прокинувся під землею.

Нед Ленд же думав лише про одне: чи має ця печера ще якийсь вихід.

Після сніданку, близько десятої години, ми зійшли на берег.

— От ми знову й на суходолі, — сказав Консель.

— Не можу сказати, що ми саме «на землі», — відповів я. — Швидше вже під землею.

Між підніжжям гори та водами озера простягалася піщана смуга, яка в найширшому місці мала не більш як п’ятсот футів завширшки. Цією вузькою рівною береговою смугою можна було обійти озеро навколо. А от біля підніжжя гранітних стін печери в мальовничому безладі лежали вулканічні брили та величезні шматки пемзи. Колись розплавлена підземним вогнем, а потім застигла порода спалахувала тисячами іскор, щойно промінь прожектора торкався її відполірованої поверхні. Слюдяний пил (слюда — мінерал із блискучою шаруватою структурою) під нашими ногами здіймався хмаркою й мерехтів, наче розсипані іскри.

За вузькою смугою наносного ґрунту дно печери помітно піднімалося вгору. Незабаром ми дісталися уступів, які тягнулися вздовж стіни, утворюючи подобу сходів. Вони дозволяли просуватися далі, хоча й вимагали великої обережності серед нагромаджених конгломератів, що нічим не були скріплені між собою. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах (трахіт — вулканічна гірська порода, багата на польовий шпат), усіяних кристалами польового шпату й кварцу.

Вулканічне походження цієї гігантської печери підтверджувалося на кожному кроці. Я звернув на це увагу своїх супутників.

— Уявіть собі, — сказав я, — що відбувалося в цій величезній лійці тоді, коли тут вирувала розпечена лава і її рівень піднімався до самого кратера, наче метал у доменній печі.

— Уявляю дуже добре, — відповів Консель. — Але чи не пояснить пан професор, чому ця велетенська плавильня припинила свою роботу і яким чином на місці вулканічного горна виникло це спокійне озеро?

— Найімовірніше, Конселю, під час одного з тектонічних зрушень у схилі гори утворилася тріщина — саме та, через яку «Наутилус» проник усередину. Води Атлантичного океану ринули до кратера. Між двома стихіями розгорнулася запекла боротьба, яка завершилася перемогою Нептуна (Нептун — у римській міфології бог морів). Минуло багато століть, і затоплений вулкан перетворився на мирну підземну гавань.

— Тим краще, — зауважив Нед Ленд. — Усе пояснено цілком логічно. Шкода тільки, що тріщина, про яку говорить пан професор, утворилася не вище рівня моря.

— Та годі вам, друже Нед! — заперечив Консель. — Якби ця тріщина відкривалася над поверхнею океану, то «Наутилусу» вона була б зовсім ні до чого!

— І я додам, містере Ленде, — підхопив я, — що тоді вода не потрапила б усередину вулкана, і він досі залишався б вулканом. Тож ваші нарікання марні.

Ми продовжили підйом.

Уступи ставали дедалі крутішими й вужчими. Подекуди шлях перегороджували глибокі розломи, через які доводилося перестрибувати. Іноді треба було обходити величезні обвали скель. Траплялося, що ми дерлися рачки або навіть повзли на животі. Та завдяки спритності Конселя і могутній силі канадця всі перешкоди залишалися позаду.

На висоті близько тридцяти метрів характер ґрунту змінився, хоча від цього дорога не стала легшою.

Після конгломератів і трахітів з’явилися чорні базальти. Подекуди вони простягалися рівними плитами, шорсткими від застиглих бульбашок лави; подекуди здіймалися правильними призмами, утворюючи величну колонаду, що підтримувала склепіння печери й являла собою справжній шедевр природної архітектури.

Між базальтовими масивами звивалися застиглі лавові потоки з прожилками бітумних сланців (бітумний сланець — осадова порода, багата на органічні речовини) та широкими нашаруваннями сірки. Розсіяне денне світло, яке проникало крізь отвір кратера, ледь освітлювало ці похмурі породи, назавжди поховані в надрах згаслого вулкана.

Проте невдовзі наш підйом перервала несподівана перешкода.

На висоті близько двохсот п’ятдесяти футів стіни, відхиляючись від вертикалі, переходили у склепіння, і нам довелося відмовитися від подальшого сходження, обмежившись прогулянкою навколо озера.

Тут уже рослинний світ починав відвойовувати простір у царства каменю.

У тріщинах і заглибинах між скелями росли поодинокі кущі й навіть невеликі дерева. Я впізнав молочай (молочай — рослина, що виділяє білий їдкий сік), який сочився гострим молочним соком. Геліотропи (геліотроп — рослина, що зазвичай повертає квіти до сонця), всупереч своїй назві, ніколи не бачили сонячного проміння і тому сумно схиляли свої бліді, позбавлені аромату голівки. Подекуди між кущами алое несміливо виглядали кволі золотоквіти.

Але серед лавових потоків розквітали фіалки, які ще зберегли свої ніжні пахощі.

Зізнаюся, я вдихав їхній аромат із справжньою насолодою. Запах — це душа квітки. Морські рослини й навіть найпрекрасніші водорості позбавлені цієї душі.

Ми саме наближалися до групи могутніх драцен (драцена — дерево або кущ із товстим стовбуром і довгими жорсткими листками), чиє коріння розривало тріщини в скелях, коли раптом Нед Ленд вигукнув:

— Погляньте-но, пане професоре! Вулик!

— Вулик? — перепитав я недовірливо.

— Так, справжній вулик! — повторив канадець. — І бджоли навколо нього дзижчать!

Я підійшов ближче й переконався, що він має рацію.

У дуплі однієї з драцен, у природній заглибині скелі, містився справжній бджолиний вулик. Звідти долинало безперервне дзижчання цілого рою працьовитих бджіл, чий мед особливо цінується на Канарських островах.

Звісно, канадець одразу ж вирішив запастися цими ласощами, і я не став йому перешкоджати.

Він назбирав оберемок сухого листя, змішав його із сіркою та висік іскру кресалом. Листя спалахнуло, і Нед почав обкурювати вулик димом.

Незабаром дзижчання стихло. Бджоли покинули своє житло, і ми змогли забрати кілька літрів чудового запашного меду.

Нед Ленд із задоволенням наповнив ним свою сумку по вінця.

— Додавши цей мед до тіста з плодів хлібного дерева (хлібне дерево — тропічна рослина, плоди якої використовують як харчовий продукт), — сказав він, — я приготую вам чудовий пиріг.

— Та невже? — здивувався Консель. — Це ж буде справжній медяник!

— Медяник то медяник, — відповів я, — але ходімо далі.

На деяких поворотах стежки перед нами раптом відкривалося озеро в усій його широчіні. Прожектор «Наутилуса» освітлював спокійну гладінь води, яку не тривожили ні вітерець, ні хвиля. Сам «Наутилус» стояв нерухомо. На палубі й на березі метушилися люди, відкидаючи довгі темні тіні на освітлені скелі.

Ми обходили верхній пояс кам’яних уступів, на який спиралося склепіння печери. Тут я переконався, що бджоли були не єдиними представниками тваринного світу в надрах вулкана.

Над нами кружляли хижі птахи або з шумом вилітали зі своїх гнізд, влаштованих на недосяжних стрімчаках. Це були білогруді яструби та крикливі боривітри (боривітер — невеликий хижий птах із родини соколових). По схилах із неймовірною швидкістю бігали налякані нами дрохви — великі, добре вгодовані птахи.

Можна лише уявити, як загорілися очі канадця при вигляді такої здобичі і як він шкодував, що не має при собі рушниці.

Він спробував замінити кулі камінням. Після численних невдалих спроб йому все ж таки вдалося поранити чудову дрохву. Без жодного перебільшення скажу: разів із двадцять він ризикував зірватися зі скелі, поки нарешті впіймав свою здобич.

Зрештою птах опинився в його похідній торбі поруч зі стільниками меду.

Гранітний хребет поступово ставав непрохідним, і невдовзі нам довелося спуститися до берега.

Над нами чорніло жерло кратера, схоже на отвір гігантського колодязя. Крізь нього було видно клаптик неба. Хмари, яких гнав західний вітер, час від часу затягували отвір своєю туманною завісою. Це свідчило про те, що вони пливли на невеликій висоті, адже вершина вулкана здіймалася лише на вісімсот футів над рівнем океану.

Приблизно через пів години після останнього мисливського подвигу Неда Ленда ми знову вийшли на берег підземного озера.

Рослинність тут була представлена широкими заростями дрібної зонтичної рослини — ломикаменю (ломикамінь — рослина, відома також як морський кріп; використовується як приправа), або морського кропу, що слугував чудовою приправою до страв. Увесь берег був укритий його зеленим килимом, і Консель назбирав кілька пучків цієї рослини.

Щодо тваринного світу, то він був представлений тисячами ракоподібних: омарами, раками-самітниками, креветками, мізидами (мізиди — дрібні ракоподібні, схожі на креветок), сінокосцями (сінокосці — дрібні морські ракоподібні з довгими кінцівками), галатеями (галатеї — морські десятиногі ракоподібні) та незліченною кількістю молюсків — вужівок, багрянок і блюдечок.

Невдовзі ми натрапили на затишний грот і з насолодою влаштувалися на дрібному піску. Колишній вогонь відполірував гранітні стіни й укрив їх блискучим слюдяним пилом. Нед Ленд уважно простукував скелі й обмацував їх, намагаючись визначити товщину кам’яного масиву.

Дивлячись на нього, я не міг стримати усмішки.

Як завжди, розмова невдовзі перейшла до теми втечі. Цього разу я вважав, що можу без особливого ризику вселити Недові надію.

— Мені здається, — сказав я, — капітан Немо повернув на південь лише для того, щоб поповнити запаси вугілля. Сподіваюся, після цього він знову візьме курс до берегів Європи або Америки. І тоді нам, можливо, випаде нагода покинути «Наутилус».

Ми просиділи в цьому чарівному гроті вже понад годину.

Спочатку бесіда була жвавою, але поступово стихла.

Нас огортала дрімота.

Поспішати не було куди, тож я не став боротися зі сном.

Мені наснилося — а хто владний над своїми снами? — що я живу життям молюска. Здавалося, цей грот був не гротом, а моєю власною двостулковою мушлею…

Раптом мене розбудив голос Конселя.

— Швидше! Швидше! — кричав він.

— Що сталося? — запитав я, схоплюючись на ноги.

— Вода! Вода прибуває!

Я миттю підвівся.

Морська вода вливалася до грота бурхливим потоком, наче прорвавши якусь перепону. А оскільки ми не були молюсками, довелося негайно рятуватися втечею.

За кілька хвилин ми вже стояли на верхньому виступі скелі, поза небезпекою.

— Що це означає? — запитав Консель. — Невже якесь нове природне явище?

— Ні, друзі мої, — відповів я. — Це звичайний приплив. Він ледь не застав нас зненацька, як героїв романів Вальтера Скотта (Вальтер Скотт — шотландський письменник, автор історичних романів, де герої часто потрапляють у пастки під час припливів). Рівень океану піднявся, і за законом сполучених посудин піднялася також вода в цьому озері. Ми лише вчасно уникнули несподіваної купелі. А тепер мерщій до «Наутилуса»!

За три чверті години, обійшовши озеро навколо, ми повернулися на борт.

Команда вже завершувала завантаження, і «Наутилус» був готовий будь-якої миті продовжити подорож.

Однак капітан Немо не поспішав віддавати наказ до відплиття.

Можливо, він хотів дочекатися ночі й покинути цей прихований притулок непоміченим. Цілком можливо.

Наступного ранку «Наутилус» уже йшов відкритими водами Атлантичного океану, далеко від будь-яких ознак суходолу, ковзаючи всього за кілька метрів під поверхнею моря.

Глава одинадцята САРГАСОВЕ МОРЕ

Надія на повернення до берегів Європи згасла. Капітан Немо вперто тримав курс на південь. Куди саме він прямував на своєму кораблі? Я не наважувався навіть будувати здогади.

Того ж дня «Наутилус» увійшов у своєрідний район Атлантичного океану.

Усім відомо про існування теплої течії Гольфстрім. Від узбережжя Флориди вона прямує аж до Шпіцбергена (історична назва архіпелагу Свальбард). Біля сорок четвертого градуса північної широти Гольфстрім розділяється на два рукави. Основний потік прямує на північний схід уздовж берегів Ірландії та Норвегії, тоді як другий повертає на південь у бік Азорських островів. Досягнувши берегів Африки, цей південний потік описує широку дугу й знову повертається до Антильських островів.

Ця течія — радше замкнене кільце, ніж звичайний потік — оточує своїми теплими водами спокійну частину Атлантичного океану, майже позбавлену внутрішніх течій. Саме ця область відома під назвою Саргасового моря.

Саргасове море — справжнє озеро посеред океану.

Його площа настільки велика, що водам Гольфстріму потрібно близько трьох років, щоб завершити повний обіг навколо нього.

Саме під Саргасовим морем, як вважали деякі дослідники, колись могла лежати Атлантида.

Учасники наукових експедицій, які зустрічали тут цілі острови плавучих водоростей, довгий час припускали, що це залишки прибережної рослинності затонулого материка, яка спливла на поверхню океану.

Однак значно ймовірніше, що саргасові водорості (саргасум — рід бурих морських водоростей) потрапляють сюди з берегів Європи та Америки завдяки течії Гольфстрім.

Саме ці плавучі зарості свого часу стали для Колумба одним із непрямих доказів існування Нового Світу.

Коли кораблі великого мореплавця увійшли до Саргасового моря, густі маси водоростей настільки утруднили їхній рух, що, на превелике невдоволення екіпажу, плавання затягнулося майже на три тижні.

Саме цими водами тепер прямував «Наутилус».

Перед нами простягалися справжні підводні луки.

Суцільний килим саргасумів приховував блакитну поверхню моря. Подекуди цей покрив був таким густим, що форштевень (форштевень — передня крайня частина корпусу судна) насилу прорізав його.

Через це капітан Немо, побоюючись пошкодити гребний гвинт, тримав судно на кілька метрів нижче поверхні.

Назва Саргасового моря походить від іспанського слова sargazo — «фукус» (фукус — велика бура морська водорість). Незліченні скупчення цих водоростей утворюють справжній плавучий рослинний риф.

Чим же пояснюється таке нагромадження морської рослинності в цій тихій затоці Атлантичного океану?

Відповідь на це запитання дає Морі (Метью Фонтейн Морі — американський океанограф і один із засновників сучасної океанографії), автор праці «Фізична географія моря».

«Пояснення цього явища, — пише він, — можна легко отримати за допомогою простого досліду. Якщо кинути у посудину з водою шматочки корка або будь-які інші плавучі предмети й надати воді обертального руху, то незабаром можна побачити, як усі ці предмети поступово збираються в центрі посудини, тобто в найспокійнішій її частині.

Уявіть собі, що посудина — це Атлантичний океан, круговий рух води — Гольфстрім, а місце, де збираються всі плавучі предмети, — Саргасове море».

Я поділяв погляди Морі. Мені самому довелося спостерігати подібне явище в умовах, куди звичайні судна майже ніколи не потрапляють. Над нами, серед бурих заростей водоростей, дрейфували стовбури дерев, зламані бурями в Андах або Скелястих горах і принесені сюди течіями Амазонки чи Міссісіпі; уламки кораблів, розбиті кіля, залишки такелажу (такелаж — сукупність снастей і тросів судна), дошки обшивки, настільки обліплені черепашками, що вже не могли спливти на поверхню.

Час, можливо, підтвердить і ще одну думку Морі: усі ці предмети та рештки, що століттями накопичуються в одному місці, поступово мінералізуються під дією морської води й утворюють величезні поклади кам’яного вугілля. Це безцінний запас палива, який далекоглядна природа готує на той час, коли людство вичерпає вугільні родовища материків.

Серед цього хаосу водоростей траплялися чарівні альціонії (альціонії — колоніальні м’які корали) ніжно-рожевого кольору, схожі на зірки; актинії (актинії — морські анемони), що розпросторювали довгі пасма своїх щупалець; медузи зелених, червоних і блакитних відтінків. Поміж них плавали й корнероти Кюв’є (велика медуза, описана Жоржем Кюв’є), чиї блакитнуваті парасолі були оздоблені фіолетовими фестонами (фестон — декоративний хвилястий край).

Увесь день 22 лютого ми провели під водами Саргасового моря, де риби, що охоче живляться морськими рослинами та ракоподібними, знаходять надзвичайно багату поживу.

Наступного дня океан утратив свою своєрідність.

Відтоді, протягом дев’ятнадцяти днів — від 23 лютого до 12 березня, — «Наутилус», тримаючись середини Атлантичного океану, ніс нас на південь зі швидкістю сто льє (льє — старовинна міра відстані, приблизно 4 км) на добу.

Було очевидно, що капітан Немо здійснює свою підводну навколосвітню подорож за заздалегідь визначеним маршрутом. Я майже не сумнівався, що, обігнувши мис Горн, він поверне до південних вод Тихого океану.

Побоювання Неда Ленда були цілком виправдані. У цих відкритих морях, де острови траплялися вкрай рідко, про втечу годі було й думати. На борту «Наутилуса» воля капітана Немо була законом. Доводилося скоритися обставинам.

Та якщо неможливо діяти проти нього силою або хитрістю, то чи не можна спробувати домовитися?

Чи не погодився б він після завершення подорожі повернути нам свободу в обмін на урочисту обіцянку нікому не розголошувати його таємницю? Ми, безперечно, дотрималися б такого слова честі.

Але як почати настільки делікатну розмову? І як він поставився б до наших прагнень свободи?

Хіба не заявляв він не раз і цілком однозначно, що заради збереження таємниці свого існування ми приречені назавжди залишитися на борту «Наутилуса»? І хіба не міг він сприйняти моє чотиримісячне мовчання як мовчазну згоду з його умовами?

Порушити це питання тепер — чи не означало б розбудити його підозри й тим самим лише ускладнити наші шанси на успіх? Ретельно все обдумавши, я поділився цими міркуваннями з Конселем, який був здивований не менше за мене.

Хоч я й не належав до людей, схильних до відчаю, однак тверезий розрахунок підказував: наші шанси коли-небудь повернутися до людського суспільства танули з кожним днем. Особливо тепер, коли капітан Немо з невблаганною рішучістю мчав до тропічних широт Атлантики.

Протягом цих дев’ятнадцяти днів плавання, про які я щойно розповів, не сталося нічого особливо примітного.

Капітан Немо з’являвся рідко. Він багато працював. У бібліотеці мені часто траплялися книги, переважно з природничих наук, які він залишав розгорнутими на певних сторінках. Моя праця «Таємниці морських глибин» була рясно вкрита його примітками на полях. Подекуди він заперечував мої теорії та гіпотези. Проте капітан обмежувався лише короткими критичними заувагами і ніколи не вступав зі мною в суперечки.

Іноді до мене долинали сумні мелодії, сповнені глибокого почуття. Капітан грав на органі, але лише пізно вночі, коли морська темрява огортала океанські простори, «Наутилус», немов живе створіння, дрімав серед безмежної водної пустелі.

Усі ці дні ми пливли поверхнею океану. Море було безлюдним. Лише зрідка з’являлося вітрильне судно з вантажем для Індії, що прямувало до мису Доброї Надії.

Якось за нами погналося китобійне судно, яке прийняло «Наутілус» за рідкісного гігантського кита. Але капітан Немо, не бажаючи, щоб моряки марно витрачали час і сили, поклав край безрезультатним спробам китобоїв, зануривши судно під воду.

Цей випадок, здавалося, дуже зацікавив Неда Ленда. Не помилюся, якщо припущу, що канадець шкодував: китобої так і не прошили гарпуном наше китоподібне судно наскрізь!

Риби в цих водах мало чим відрізнялися від тих, яких ми бачили в інших широтах. Нам траплялися представники одного з трьох видів грізних хрящових риб — акул, яких налічують щонайменше тридцять два види: смугасті акули завдовжки до п’яти метрів, із пласкою головою, значно ширшою за тіло, із заокругленим хвостовим плавцем і сімома чорними поздовжніми смугами на спині; а також сірі акули попелястого забарвлення із сімома зябровими щілинами та одним спинним плавцем, розташованим майже посередині тіла.

Біля судна плавали й акули-собаки — одні з найненажерливіших риб. Рибалки розповідають, ніби в череві однієї такої акули знайшли голову буйвола й майже ціле теля; в іншої — двох тунців і матроса в повному спорядженні; у третьої — солдата із шаблею; а одна нібито проковтнула навіть вершника разом із конем! Утім, усі ці історії навряд чи заслуговують на довіру. А препарувати цих хижаків мені не довелося: жоден із них не потрапив до сітей «Наутілуса».

Цілі зграї витончених і грайливих дельфінів невідступно супроводжували судно, розважаючи нас своїми іграми. Вони трималися групами по п’ять-шість особин, немов вовки в лісі.

До речі, ненажерливістю дельфіни не поступаються акулам, якщо вірити одному копенгагенському професорові, який нібито виявив у шлунку дельфіна тринадцять морських свиней і п’ятнадцять тюленів. Щоправда, йшлося про косатку — смілу, хижу та надзвичайно ненажерливу тварину, що сягає понад двадцяти чотирьох футів (близько 7,3 метра) завдовжки.

Дельфіни із підряду зубатих китів налічують десять родів, а помічені мною особини належали до довгоносих дельфінів. Вони мають порівняно невелику видовжену голову з дзьобоподібним рилом, чітко відокремленим від лоба. Довжина їхнього тіла, чорного зверху й біло-рожевого знизу, вкритого рідкими цятками, сягала трьох метрів.

Згадаю також умбрину — рибу із сімейства горбилевих, ряду колючкоперих. Деякі автори — радше поети, ніж натуралісти, — стверджують, ніби ці риби мають особливий музичний орган і здатні влаштовувати концерти не гірше за цілий хор співаків. Не беруся сперечатися, але з жалем мушу зазначити, що нам умбрини співати серенад не захотіли!

На завершення скажу, що Консель класифікував безліч летючих риб. Було кумедно спостерігати, з якою спритністю на них полювали дельфіни. Хоч би як високо здіймалися рибки й хоч би якою довгою була траєкторія їхнього польоту — навіть коли вони пролітали над «Наутілусом», — усюди бідолах чекала роззявлена паща дельфіна.

Це були або летючі риби, або інші види зі світним ротом. Коли вночі вони злітали в повітря, залишаючи за собою світну дугу, а потім знову занурювалися у воду, то нагадували падаючі зорі.

До 13 березня наше плавання не було позначене нічим особливо примітним. Увесь день 13 березня минув за вимірюванням глибин. Ці роботи викликали в мене великий інтерес.

Відтоді як ми вийшли у відкриті води Тихого океану, ми подолали близько тринадцяти тисяч льє (французька міра довжини; приблизно 4 км). Тепер ми перебували на 45°37′ південної широти та 37°53′ західної довготи.

Саме в цих водах лот (прилад для вимірювання глибини) капітана Денгема з корабля «Геральд» (HMS Herald) був опущений на чотирнадцять тисяч метрів, але так і не досяг дна. Тут само лейтенант Паркер з американського фрегата «Конгрес» не зміг дістати морського дна навіть на глибині п’ятнадцяти тисяч ста сорока метрів.

Капітан Немо вирішив, занурившись на граничну глибину, провести точні вимірювання западини, що лежала в цій частині Атлантичного океану. Я приготувався занотовувати результати дослідження. Заслінки салону відчинилися, і «Наутілус» почав підготовку до занурення на саме дно Атлантики.

Навряд чи будь-який баласт зміг би настільки збільшити вагу судна, щоб воно досягло таких глибин. Не кажучи вже про те, що для повернення на поверхню довелося б уже на дні відкачувати воду з резервуарів. Але за такого колосального зовнішнього тиску навіть потужні насоси «Наутілуса» навряд чи впоралися б із цим завданням.

Тому капітан Немо вирішив досягти дна океану, використовуючи похиле занурення за допомогою бічних керм глибини. Їх установили під кутом сорок п’ять градусів до ватерлінії «Наутілуса». Вертикальний гребний гвинт обертався на максимальній швидкості, і його чотири лопаті потужними ударами розтинали воду.

Корпус «Наутілуса» здригнувся, мов туго натягнута струна, і судно почало плавно занурюватися в океанську товщу. Ми з капітаном стояли в салоні й стежили за стрімким рухом стрілки манометра. Незабаром ми проминули зону, де мешкає більшість риб.

Зі збільшенням глибини океану змінюється і його фауна. Одні риби живуть лише в поверхневих шарах морів і річок, інші, менш численні, населяють водну товщу на значних глибинах. Саме тут починається світ дивовижних істот: гексанхів із ряду акулоподібних — акул із шістьма зябровими щілинами; риб-телескопів із величезними очима; панцирних риб-кузовків із сірими черевними та чорними грудними плавцями, захищених нагрудником із блідо-рожевих кістяних пластинок; і, нарешті, риб-довгохвостів, які живуть на глибині близько тисячі двохсот метрів, де тиск сягає ста двадцяти атмосфер.

Я запитав капітана, чи доводилося йому зустрічати риб у найглибших шарах океану.

— Риб? — перепитав капітан Немо. — Дуже рідко. Але що про це говорить сучасна наука?

— Розумієте, капітане, нині вважають, що нижня межа материкового шельфу (затоплена окраїна материка) лежить уже поза зоною поширення водоростей. Фауна там набуває характерних глибоководних рис. На тих глибинах, де ще існує тваринне життя, рослинне вже зникає. Відомо, що устриці трапляються на глибині до двох тисяч метрів. Відомо також, що Мак-Клінток (Френсіс Леопольд Мак-Клінток — британський полярний дослідник) одного разу виловив морську зірку з глибини двох тисяч п’ятисот метрів. Крім того, екіпаж фрегата «Бульдог» Королівського флоту Великої Британії підняв морську зірку з глибини двох тисяч шістсот двадцяти сажнів (стара міра довжини; приблизно 2,13 м), тобто з глибини понад одне льє (французька міра довжини; приблизно 4 км). Але ви, капітане Немо, напевно скажете, що ми майже нічого не знаємо?

— Ні, пане професоре, — відповів капітан. — Я не дозволив би собі такої нечемності. Але скажіть, будь ласка, як ви пояснюєте те, що живі істоти здатні існувати на таких глибинах?

— Це можна пояснити двома причинами, — відповів я. — Передусім тим, що вертикальні та горизонтальні течії, переносячи водні маси з певною температурою і солоністю з одних районів океану в інші, сприяють поширенню живих організмів. Достатньо згадати морські лілії та морські зірки, які ведуть придонний спосіб життя.

— Цілком слушно, — сказав капітан.

— Крім того, вміст розчиненого у воді кисню, необхідного для життя морських організмів, у глибинних шарах океану не лише не зменшується, а навіть зростає. А високий тиск водної товщі лише сприяє його ущільненню.

— Ага! Отже, це вже відомо! — сказав капітан із легким подивом. — Що ж, пане професоре, істина є істиною для всіх. Дозвольте лише додати: у плавальному міхурі риб, виловлених у поверхневих шарах океану, міститься більше азоту, ніж кисню, тоді як у риб із великих глибин кисню більше, ніж азоту. Це спостереження лише підтверджує ваші висновки. А тепер повернімося до наших спостережень!

Я поглянув на манометр. Стрілка показувала шість тисяч метрів. Ми занурювалися вже понад годину. «Наутілус» плавно опускався дедалі глибше в океанську безодню. Води, майже позбавлені життя, вражали своєю неймовірною прозорістю. Ще за годину ми перебували вже на глибині тринадцяти тисяч метрів — приблизно три з чвертю льє (французька міра довжини; приблизно 4 км) — а морське дно все ще не давало про себе знати.

Та коли ми досягли чотирнадцяти тисяч метрів, я помітив серед кришталево чистих вод темні обриси гірських вершин. Можливо, ці гори були не нижчими за Гімалаї чи Монблан, а може, навіть перевершували їх, адже глибина безодні здавалася безмежною.

«Наутілус» продовжував ковзати в темні глибини, попри колосальний тиск водної товщі. Я чув, як потріскують металеві з’єднання обшивки, як прогинаються підпори, як тремтять перебірки, як скло салонних ілюмінаторів, здавалося, вгинається всередину під натиском океану. Якби корпус судна не мав тієї виняткової міцності, про яку говорив капітан, його неодмінно розчавило б.

Поки судно рухалося по похилій траєкторії, ледь не зачіпаючи виступи скель, загублених у товщі океану, мені пощастило побачити кілька вапнякових трубок поліхет-трубкожилів (кільчасті черви, що живуть у захисних трубках), зокрема представників родів спірорбісів і серпул, а також кілька морських зірок роду астеріяс.

Та невдовзі й ці мешканці океану зникли. На глибині понад три льє «Наутілус» залишив позаду межу водного світу, заселеного живими істотами, подібно до повітряної кулі, що піднялася вище меж біосфери. Ми перебували вже на шістнадцяти тисячах метрів — чотирьох льє — нижче рівня океану, а обшивка «Наутілуса» витримувала тиск у тисячу шістсот кілограмів на кожен квадратний сантиметр поверхні.

— Неймовірно! — вигукнув я. — Опинитися на таких глибинах, куди ще не проникала жодна людина! Подивіться, капітане, погляньте лише! Які величні скелі! Які печери, що ніколи не давали прихистку жодній живій істоті! Ось він — останній рубіж материкових масивів Землі! За ним життя припиняється! Невже ми маємо винести звідси лише спогади?

— А ви хотіли б, — запитав капітан Немо, — забрати із собою щось вагоміше за спогади?

— Що ви маєте на увазі, капітане?

— Лише те, що немає нічого простішого, ніж увічнити цей підводний краєвид на фотографії.

Я ще не встиг висловити свого здивування, як капітан Немо вже наказав принести фотоапарат. Стулки салону широко відчинилися, і освітлена електричним світлом водна безодня постала перед нами як ідеальний об’єкт для зйомки. Жодних тіней, жодного мерехтіння. Штучне освітлення забезпечувало навіть кращі умови, ніж сонячне світло, для фотографування підводного пейзажу.

«Наутілус», слухняний роботі свого гвинта й положенню керм глибини, завмер на місці. Ми навели об’єктив на вподобаний краєвид океанського дна і вже за кілька секунд отримали чудовий негатив.

Я зберіг цей знімок. На ньому можна було побачити первозданні скелі, яких ніколи не торкалося денне світло, гранітне підґрунтя земної кори, глибокі печери, видовбані в кам’яному масиві, і напрочуд чіткі обриси гірських вершин, немов створені пензлем фламандського майстра. А далі, на тлі безмежної далини, хвиляста лінія гір завершувала цей чарівний краєвид.

Як описати цю гармонію гладеньких, чорних, наче відполірованих скель, позбавлених навіть найменшої зелені моху чи бодай однієї яскравої плями? Скель, що так виразно відділялися від водної стихії й гордо здіймалися над піщаним дном, залитим електричним сяйвом!

Тим часом, зробивши знімок, капітан Немо промовив:

— Ну що ж, пане професоре, настав час підніматися. Не варто надто довго випробовувати корпус «Наутілуса» таким колосальним тиском.

— Тоді рушаймо вгору, капітане! — відповів я.

— Тримайтеся міцніше!

Я ще не встиг зрозуміти, до чого було це попередження, як мене збило з ніг.

За наказом капітана гребний гвинт зупинили, керма глибини встановили вертикально, і «Наутілус» рвонув угору, немов повітряна куля.

Він стрімко прорізав водну товщу з приглушеним свистом. Усе навколо зникло в цьому шаленому злеті. За чотири хвилини судно подолало чотири льє (французька міра довжини; приблизно 4 км) — відстань від океанського дна до поверхні — і, виринувши з води, мов летюча риба, знову впало на хвилі, здійнявши високо в небо фонтан бризок.