Глава двадцять перша КІЛЬКА ДНІВ НА СУШІ
Я ступив на берег не без хвилювання. Нед Ленд кілька разів притиснув підошвою землю, ніби перевіряючи, чи справді вона така тверда, як здається. Адже минуло лише два місяці відтоді, як ми стали, за висловом капітана Немо, «пасажирами» «Наутілуса», а точніше — його бранцями.
За кілька хвилин ми вже відійшли від берега на відстань рушничного пострілу. Ґрунт майже повністю складався з коралового вапняку, проте висохлі русла струмків, усіяні гранітними уламками, свідчили про те, що в основі острова лежить значно давніша геологічна формація.
Обрій приховувала розкішна стіна лісу. Гігантські дерева заввишки до двохсот футів перепліталися між собою ліанами, які погойдувалися від легкого вітру й утворювали справжні природні гамаки. Мімози, фікуси, казуарини (вічнозелені дерева, поширені в Австралії та Океанії), тикові дерева, гібіскуси, пандануси (тропічні дерева й кущі з довгим вузьким листям), пальми та безліч інших рослин утворювали густі зелені гірлянди, що вкривали верхівки дерев і свідчили про надзвичайну родючість цієї землі. Під зеленими склепіннями, біля підніжжя велетенських стовбурів, буйно розросталися орхідеї, бобові рослини та папороті.
Утім, ці чудові зразки новогвінейської флори зовсім не цікавили канадця. Він завжди надавав перевагу корисному перед красивим.
Його увагу відразу привернула кокосова пальма. Нед збив кілька горіхів, розколов їх, і ми з насолодою пили кокосову воду та їли м’якоть, отримуючи задоволення, яке аж ніяк не свідчило на користь кухні «Наутілуса».
— Чудово! — вигукував Нед Ленд.
— Дуже смачно! — підтакував Консель.
— Гадаю, ваш Немо не заперечуватиме, якщо ми візьмемо на борт запас кокосів? — запитав канадець.
— Думаю, не заперечуватиме, — відповів я. — Хоча сам навряд чи до них доторкнеться.
— Тим гірше для нього, — сказав Консель.
— Тим краще для нас, — виправив його Нед Ленд. — Більше залишиться!
— Зачекайте, містере Нед! — звернувся я до гарпунера, який уже націлився на наступну пальму. — Кокоси — це чудово, але перш ніж наповнювати ними човен, варто з’ясувати, чи немає на острові ще чогось не менш корисного. Свіжі овочі були б дуже доречними в коморах «Наутілуса».
— Пан професор має слушність, — підтримав мене Консель. — Пропоную передбачити місце для трьох категорій здобичі: окремо для плодів, окремо для овочів і окремо для дичини, якою, щоправда, поки що навіть не пахне.
— Конселю, не поспішайте впадати у відчай! — безтурботно відгукнувся канадець.
— У будь-якому разі треба йти далі, — сказав я. — Але будьте напоготові. Острів, здається, безлюдний, однак тут можуть трапитися мисливці, менш вибагливі щодо своєї здобичі, ніж ми.
— Р-р-р!.. — загарчав Нед Ленд, виразно клацнувши зубами.
— Що це з вами, Неде? — здивувався Консель.
— Чесне слово, — відповів канадець, — я починаю розуміти привабливість людожерства!
— Неде! Неде! Що ви таке кажете? — вигукнув Консель. — То ви, виходить, канібал? Слово честі, після таких заяв небезпечно жити з вами в одній каюті! А раптом одного ранку я прокинуся й побачу, що від мене залишилася лише половина?
— Друже Конселю, я вас дуже ціную, але не настільки, щоб з’їсти без крайньої потреби.
— Дуже в цьому сумніваюся! — відповів Консель. — Краще вже мерщій вирушаймо на полювання. Настріляємо бодай якоїсь дичини та вгамуємо апетит цього канібала! Інакше одного прекрасного ранку пан професор може виявити замість свого слуги самі лише роги та копита!
Обмінюючись жартами, ми заглибилися в темно-зелені хащі й протягом двох годин пройшли лісом від краю до краю.
Обставини сприяли нашим пошукам їжі. Незабаром нам трапилося дерево — один із найцінніших дарів тропічної природи, що забезпечило нас продуктом, якого так бракувало на борту «Наутілуса».
Я маю на увазі хлібне дерево, якого на острові Гвебороар росло чимало. Особливо цінувався його безнасінний різновид, який малайці називають «ріма».
Це дерево легко впізнати за ідеально рівним стовбуром заввишки близько сорока футів. Його пишна крона з великим, глибоко розсіченим листям має майже правильну округлу форму, ніби її ретельно підстригли. Досвідчений натураліст одразу впізнав би в ньому хлібне дерево, яке так успішно прижилося і на Маскаренських островах.
Серед густого листя звисали важкі кулясті плоди завбільшки з добрий десяток сантиметрів у діаметрі. Їхня шорстка шкірка була вкрита візерунком із шестикутних комірок. Це дивовижне дерево, яким природа обдарувала народи країн, де не вирощують зернових культур, не потребує жодного догляду й плодоносить вісім місяців на рік.
Нед Ленд добре знав плоди хлібного дерева. Під час своїх численних мандрів він не раз куштував їх і навіть умів готувати з м’якоті поживні страви. Щойно він побачив плоди, як у нього розігрався апетит.
— Пане, — вигукнув він, — я помру, якщо негайно не скуштую цього хліба!
— То куштуйте, друже Нед, куштуйте на здоров’я! — відповів я. — Ми ж для того й висадилися на берег, щоб спробувати все, що тут знайдемо. До справи!
— За мною не заіржавіє, — відповів канадець.
Озброївшись збільшувальним склом, він розпалив вогонь за допомогою сухого труту (легкозаймистий матеріал для розпалювання вогню). Незабаром сухі гілки весело затріщали в полум’ї.
Тим часом Консель і я вибирали найстигліші плоди. Деякі з них були ще недозрілими: під товстою шкіркою ховалася біла, хоча й досить волокниста м’якоть. Проте більшість плодів уже налилися соком, пожовтіли й, здавалося, самі просилися до рук.
У серцевині цих плодів не було жодних кісточок. Консель приніс близько дюжини плодів, і Нед Ленд, нарізавши їх товстими скибками, поклав на гаряче вугілля.
— Зараз побачите, пане, який це смаколик! — сказав він.
— Особливо коли давно не бачив справжнього хліба, — зауважив Консель.
— Це навіть не хліб, — уточнив канадець. — Радше ніжне тістечко, що просто тане в роті. Ви ж ніколи його не куштували, пане?
— Ніколи, Неде.
— Тоді спробуйте. Це надзвичайно поживна річ. Якщо після першої порції ви не попросите добавки, я більше не король гарпунерів!
За кілька хвилин шкірка плодів зовсім обвуглилася. Під нею відкрилася біла м’якоть, схожа на свіжий хлібний м’якуш. Знавці стверджують, що її смак нагадує артишок.
Мушу визнати: цей хліб був справді чудовий, і я їв його з великим задоволенням.
— Шкода лише, — сказав я, — що така страва навряд чи довго зберігатиметься. Не думаю, що її варто брати на борт як запас провіанту.
— Та що ви, пане! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я — як пекар. Конселю, назбирайте якомога більше цих плодів. На зворотному шляху ми заберемо їх із собою.
— І як ви збираєтеся зберігати їх про запас? — запитав я.
— Приготую закваску з м’якоті. Вона довго не псується. А коли знадобиться, спечу з неї хліб у корабельній кухні. Навіть якщо він матиме легкий кислуватий присмак, вам він усе одно здасться чудовим.
— У такому разі, містере Нед, можу лише сказати, що ваш хліб виглядає цілком переконливо, і годі бажати кращого.
— І все ж, пане професоре, — відповів канадець, — нам бракує овочів і фруктів.
— Що ж, тоді вирушаймо на пошуки фруктів та овочів!
Закінчивши збирати плоди хлібного дерева, ми рушили далі поповнювати запаси для нашого «суходільного» обіду.
Пошуки виявилися успішними. До полудня ми назбирали чимало бананів. Ці ніжні тропічні плоди достигають протягом усього року, а малайці називають їх «пізанг». Їх їдять сирими.
Крім бананів, ми знайшли безліч джекфрутів (великі тропічні плоди хлібного дерева родини шовковицевих), надзвичайно ароматних манго та величезних ананасів.
Збирання плодів забрало чимало часу, але ми анітрохи про це не шкодували.
Консель не зводив очей із Неда Ленда. Гарпунер ішов попереду й, проходячи повз плодові дерева, безпомилково відбирав найкращі плоди для поповнення наших запасів.
— Сподіваюся, тепер ви задоволені, друже Неде? — запитав Консель.
— Гм! — буркнув канадець.
— Як це? Ви й досі незадоволені?
— Усі ці плоди не замінять справжнього обіду, — відповів Нед. — Це лише додаток до нього, десерт. А де суп? Де печеня?
— Справді, — сказав я, — Нед обіцяв пригостити нас відбивними, але, схоже, це була лише гарна мрія!
— Пане, — відповів канадець, — полювання ще не закінчилося, воно тільки починається! Трохи терпіння. Нам неодмінно трапиться якась перната або чотиринога дичина — якщо не тут, то деінде.
— Якщо не сьогодні, то завтра, — додав Консель. — Але все ж не варто занадто віддалятися від узбережжя. Я навіть пропонував би вже повертатися до човна.
— Що? Уже? — вигукнув Нед.
— До ночі ми маємо бути на борту, — сказав я.
— А котра зараз година? — запитав канадець.
— Десь друга пополудні, не менше, — відповів Консель.
— Як швидко минає час на суходолі! — зітхнув містер Нед Ленд.
— У дорогу! — сказав Консель.
Ми рушили назад через ліс і дорогою поповнювали наші запаси листям капустяного дерева (деревна рослина, молоде листя якої вживали в їжу мореплавці) та зеленими бобами, які малайці називають «абру».
Коли ми вже підходили до човна, були навантажені вщерть. Проте Нед Ленд вважав, що запасів усе ще замало, і доля, схоже, вирішила його винагородити.
Ми вже збиралися сідати в шлюпку, коли увагу канадця привернули сагові пальми — рослини з групи однодольних, заввишки від двадцяти п’яти до тридцяти футів. Ці дерева не менш цінні, ніж хлібне дерево, і справедливо вважаються одними з найкорисніших рослин Малайського архіпелагу.
Перед нами були дикорослі сагові пальми, які не потребують догляду й розмножуються як насінням, так і відростками.
Нед Ленд добре знав, як із ними поводитися. Він схопив сокиру, розмахнувся щосили й за кілька ударів повалив дві чи три пальми. Білуватий порошок, що обсипав листя, свідчив про повну зрілість дерев.
Я спостерігав за його роботою радше як натураліст, ніж як людина, яка прагнула втамувати голод.
Насамперед Нед зрізав зі стовбурів шар кори завтовшки приблизно з палець. Під нею відкрилася складна мережа переплетених волокон, скріплених речовиною, схожою на клейке борошно. Саме ця речовина і була саго — поживний продукт, що становить основу харчування багатьох народів Меланезії.
Потім Нед розрубав стовбури на частини, як рубають дрова, відклавши подальшу обробку на пізніше. Щоб отримати придатне до вживання саго, його потрібно було просіяти, відокремивши від волокон, висушити на сонці, а потім надати йому форми для затвердіння.
Близько п’ятої години вечора ми завантажили всі свої трофеї до човна, відчалили від острова і через пів години пришвартувалися до борту «Наутілуса».
Ніхто нас не зустрів.
Величезний сталевий циліндр здавався безлюдним.
Розвантажившись, я спустився до своєї каюти. Там на мене вже чекала вечеря. Повечерявши, я ліг спати.
Наступного дня, 6 січня, на борту нічого не змінилося. Не було чути ані найменшого звуку, не видно жодної ознаки життя. Шлюпка й далі погойдувалася біля борту.
Ми вирішили знову вирушити на острів Гвебороар.
Нед Ленд сподівався, що цього разу полювання буде успішнішим, ніж учора, і хотів спробувати щастя в іншій частині лісу.
Щойно зійшло сонце, ми вже були в дорозі. Човен, підхоплений прибоєм, швидко пристав до берега.
Висадившись, ми вирішили довіритися мисливському чуттю канадця й рушили слідом за ним, ризикуючи щомиті втратити з поля зору нашого довгоногого товариша.
Нед Ленд повів нас углиб західної частини острова. Перейшовши узбережжя вбрід, ми вийшли на рівнину, оточену розкішним лісом. Уздовж струмків походжали зимородки, але щойно ми наблизилися, вони миттю злетіли. Очевидно, ці птахи вже не раз мали справу з двоногими нашого виду й добре знали, чого можна чекати від людини. Тому я дійшов висновку, що навіть якщо острів і був безлюдним, люди все ж час від часу тут з’являлися.
Проминувши густі зарості, ми дісталися молодого лісу, звідки долинали безперервний пташиний щебет і шум крил.
— Тут самі лише птахи, — сказав Консель.
— Але ж серед них трапляються й їстівні! — заперечив гарпунер.
— Сумніваюся, друже Неде, — відповів Консель. — Я бачу лише папуг.
— Любий Конселю, — усміхнувся Нед, — коли людина голодна, то й папуга зійде за фазана.
— А я додам, — сказав я, — що якщо такого птаха добре приготувати, то він цілком придатний для сніданку.
І справді, серед густого листя гніздилася сила-силенна папуг, які, мабуть, заговорили б людською мовою, якби хтось узявся їх навчати. Вони перестрибували з гілки на гілку, перегукувалися між собою всіма можливими голосами й сяяли найрізноманітнішими барвами.
Тут були какаду з розкішними чубами, поважні й задумливі, ніби заглиблені в розв’язання складних філософських питань. Тут миготіли яскраво-червоні лорі, схожі на клапті шовку, підхоплені вітром. Тут із шумом пролітали великі калао (птахи-носороги), захоплюючи око блакитними переливами свого оперення.
Одне слово, перед нами була справжня виставка пернатих красенів — дивовижних, але здебільшого мало придатних для кулінарних потреб.
Втім, у цій колекції бракувало одного особливо цінного експоната — птаха, який водиться лише в цих краях і не покидає меж островів Ару та Нової Гвінеї. Проте трохи згодом випадок усе ж дав мені змогу побачити цю дивовижну істоту.
Пройшовши через негустий гай, ми вийшли на галявину, місцями зарослу чагарником. Саме тут мені пощастило побачити тих чудових птахів. Їхні довгі пера були так розташовані, що ідеально пристосовувалися до польоту проти вітру. Їхній плавний, хвилеподібний лет, граційні кола, які вони виписували в небі, і неймовірне багатство кольорів оперення миттєво зачаровували погляд.
Я відразу впізнав їх.
— Райські птахи! — вигукнув я.
— Ряд горобцеподібних, родина райських птахів, — одразу уточнив Консель.
— Родина куріпок? — запитав Нед Ленд.
— Не зовсім, містере Ленде. Але я все ж покладаю великі надії на вашу вправність і сподіваюся, що вам удасться вполювати хоча б одного з цих чудових мешканців тропіків.
— Спробую, пане професоре, хоча мушу зізнатися, що гарпуном володію значно краще, ніж рушницею.
Малайці, які ведуть жваву торгівлю райськими птахами з Китаєм, ловлять їх різними способами, але жоден із цих способів нам не підходив. Вони ставлять сильця на верхівках дерев, де ці птахи найчастіше гніздяться, або змащують гілки липкою речовиною, через яку птахи не можуть злетіти. Іноді навіть отруюють джерела, з яких ті прилітають пити воду.
Ми ж могли розраховувати лише на постріли навздогін, а це давало небагато шансів на успіх.
Так і сталося. Ми даремно витратили чимало набоїв.
До одинадцятої години ранку ми вже перетнули перший пасмок пагорбів, що утворювали центральну частину острова, але так і не здобули жодної серйозної дичини.
Голод починав відчутно нагадувати про себе.
Наші мисливські сподівання на щедру здобич поки що не справджувалися.
Та раптом, на превеликий подив самого Конселя, саме йому вдалося забезпечити нас сніданком. Двома влучними пострілами поспіль він підбив білого голуба та припутня (великого лісового голуба).
Ми швидко обскубли здобич, насадили її на рожен і заходилися смажити над вогнем із сухого труту. Тим часом Нед готував плоди хлібного дерева.
Голуба й припутня ми з’їли майже без остачі, і всі одностайно визнали, що птахи були надзвичайно смачними. Мускатні горіхи, якими вони харчувалися, надавали їхньому м’ясу особливого аромату й витонченого присмаку.
— Наче молоді курчата, відгодовані на трюфелях, — сказав Консель.
— Ах, пане професоре! — вигукнув Нед Ленд, захоплений мисливським азартом. — Яка ж це чудова дичина! Особливо якщо її тушкувати! Подумати тільки, які запаси можна було б зробити для «Наутілуса»! Два! Три! П’ять птахів підряд! І найкраще те, що все це м’ясо дістанеться нам, а ті ледарі на борту не отримають ані шматочка!
Гадаю, у своєму мисливському захваті канадець перебив би всю зграю, якби не відволікся на розмови. Втім, він задовольнився дюжиною цих цікавих сумчастих тварин, які, за словами Конселя, належать до першого ряду ссавців, що не мають плаценти.
Звірята були невеликі. Це були так звані кролячі кенгуру — спритні тварини, які зазвичай мешкають у дуплах дерев. Попри свої скромні розміри, вони славляться надзвичайно смачним м’ясом.
Результатами полювання ми залишилися дуже задоволені. Щасливий Нед уже будував плани повернутися наступного дня на цей чудовий острів і винищити тут усіх чотириногих, придатних до споживання. Як завжди, він не враховував можливих несподіванок.
Близько шостої години вечора ми вийшли до моря. Човен стояв там само, де ми його залишили. За дві милі від берега над хвилями темнів силует «Наутілуса», схожий здалеку на довгий риф.
Нед Ленд не став марнувати часу й одразу заходився готувати вечерю. У кулінарному мистецтві він був справжнім майстром. Незабаром відбивні з барі-утанга (сумчаста тварина Нової Гвінеї, яку в романі використовують як мисливську здобич) засичали над жаром, поширюючи довкола апетитний аромат.
І тут я ловлю себе на тому, що сам починаю наслідувати канадця. Я теж приходжу в захват від шматка добре засмаженого м’яса! Тож нехай читач пробачить мені так само, як я пробачаю містерові Ленду, — з огляду на нашу спільну слабкість.
Вечеря вдалася на славу.
Два припутні (великі лісові голуби) довершили це розкішне меню. Сагове тісто, плоди хлібного дерева, кілька манго, з пів дюжини ананасів і переброджений кокосовий сік привели нас у напрочуд піднесений настрій.
Навіть підозрюю, що думки моїх шановних супутників у той вечір уже не вирізнялися цілковитою ясністю.
— А що, як сьогодні ми не повернемося на борт «Наутілуса»? — сказав Консель.
— А що, як ми взагалі туди більше не повернемося? — додав Нед Ленд.
У цю мить біля наших ніг упав камінь, і запитання гарпунера так і залишилося без відповіді.
Глава двадцять друга БЛИСКАВКА КАПІТАНА НЕМО
Ми озирнулися в бік лісу. Я так і завмер, не встигнувши піднести ложку до рота; Нед Ленд саме закінчував обід.
— Каміння не падає з неба, — сказав Консель, — хіба що метеорити.
Другий камінь, старанно обточений і округлий, вибив із рук Конселя апетитну ніжку перепела, надавши ще більшої ваги його словам.
Ми схопилися на ноги, закинули рушниці на плечі й приготувалися відбивати напад.
— Невже мавпи? — вигукнув Нед Ленд.
— Схоже на те, — відповів Консель. — Дикуни!
— До шлюпки! — крикнув я.
І ми щодуху кинулися до берега.
Наша втеча виявилася своєчасною. Праворуч, за сотню кроків від нас, на узліссі, що закривало відкритий обрій, з’явилися тубільці, озброєні луками та пращами. Їх було близько двох десятків.
До берега залишалося якихось десять туазів (туаз — старовинна французька міра довжини, приблизно 1,95 м).
Дикуни рухалися неквапом, але їхні наміри не викликали сумнівів. Каміння та стріли так і летіли в наш бік.
Нед Ленд, попри небезпеку, не забув прихопити здобич. Він біг до шлюпки, затиснувши під пахвою тушу свині й тримаючи в руках кенгуру.
За дві хвилини ми вже були на березі. Закинути до шлюпки провізію та зброю, відштовхнути її від берега й узятися за весла було справою кількох митей.
Не встигли ми відплисти й двох кабельтових (кабельтів — морська міра відстані, приблизно 185 м), як добра сотня дикунів, що переслідували нас із диким виттям і загрозливо розмахували руками, вже стояла по пояс у воді.
Я не зводив очей із «Наутілуса», сподіваючись, що крики тубільців привернуть увагу команди. Але марно. На палубі величезного підводного судна, що стояло біля берега, не було ні душі.
Хвилин за двадцять ми піднялися на борт «Наутілуса». Люк був відчинений. Закріпивши шлюпку, ми зайшли всередину судна.
Із салону долинали звуки органа. Я попрямував туди. Капітан Немо, схилившись над клавіатурою, був цілком поглинутий музикою.
— Капітане! — сказав я.
Він не почув.
— Капітане! — повторив я, торкнувшись його плеча.
Він здригнувся й обернувся.
— А, це ви, пане професоре! — мовив він. — Як минуло полювання? Чи поповнився ваш гербарій?
— Дуже вдало, капітане, — відповів я. — Але, на жаль, ми привели за собою цілий натовп двоногих.
— Яких двоногих?
— Дикунів!
— Дикунів? — перепитав капітан Немо з легкою насмішкою. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якому куточку світу, зустрічаєте дикунів? Дикуни! Та де їх немає? І чим люди, яких ви називаєте дикунами, гірші за інших?
— Але, капітане…
— Що ж до мене, пане, то я зустрічав їх усюди.
— Але все ж таки, — заперечив я, — якщо ви не хочете бачити їх на борту «Наутілуса», чи не варто вжити запобіжних заходів?
— Не хвилюйтеся, пане професоре, підстав для занепокоєння немає.
— Але ж їх дуже багато.
— І скільки ви їх нарахували?
— Не менше сотні.
— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, не відриваючи пальців від клавіш, — навіть якби на березі зібралося все населення Нової Гвінеї, «Наутілусу» однаково не загрожував би жоден напад.
Пальці капітана швидко ковзали клавішами, і я помітив, що він натискав лише чорні клавіші. Через це мелодія набувала виразного шотландського звучання. Він уже забув про мою присутність, цілком поринувши у свої думки. Я не став більше його турбувати.
Я піднявся на палубу. Ніч уже настала. У цих широтах сонце заходить майже миттєво. Тут не буває сутінків. Обриси острова Гвебороар уже розчинилися в туманній далині. Лише багаття на березі свідчили, що тубільці не збираються розходитися.
Я провів на палубі, у цілковитій самотності, довгі години. То згадував про тубільців — але вже без страху, бо впевненість капітана передалася і мені, — то забував про них і милувався величчю тропічної ночі.
Думками я линув до Франції, услід за сузір’ями Зодіаку, які за кілька годин мали засяяти над моєю батьківщиною. Сходив місяць серед сузір’їв у зеніті. І я подумав, що цей вірний супутник Землі через двадцять чотири години знову повернеться до цих країв, щоб сколихнути океанські води й підняти наш корабель із його коралового ложа.
Близько опівночі, переконавшись, що на темних водах так само спокійно, як і в прибережних гаях, я спустився до каюти й спокійно заснув.
Ніч минула без пригод. Папуасів, без сумніву, лякало дивовижне чудовисько, що лежало на кораловій мілині. Інакше вони легко могли б проникнути всередину «Наутілуса» через відчинений люк.
О десятій годині ранку 8 січня я вийшов на палубу. Розвиднювалося. Туман поступово розсіювався, і незабаром показався острів: спочатку берегова лінія, а потім і вершини гір.
Тубільці, як і раніше, юрмилися на березі. Їх було ще більше, ніж напередодні, — п’ятсот чи шістсот чоловік. Найсміливіші, скориставшись відпливом, що оголив прибережні рифи, підійшли до «Наутілуса» на відстань менш як двох кабельтових (кабельтів — морська міра довжини, приблизно 185 м).
Тепер я міг добре роздивитися їхні обличчя. Це були справжні папуаси — кремезні, атлетичної статури, з високими лобами, великими, але не приплюснутими носами та білими зубами. Гарне плем’я.
Їхнє кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, різко контрастувало з чорною блискучою шкірою, схожою кольором на шкіру нубійців. У розрізані й відтягнуті донизу мочки вух були вставлені кістяні серги. Загалом дикуни були майже голі.
Серед них я помітив кількох жінок у своєрідних кринолінах (кринолін — каркасна або дуже широка спідниця), сплетених із трави. Ці спідниці ледь прикривали коліна й трималися на стегнах за допомогою поясів із водоростей.
Деякі чоловіки носили на шиї прикраси у формі півмісяця та намиста з білих і червоних мушель. Майже всі були озброєні луками, стрілами й щитами, а за плечима мали сітки, наповнені округлим камінням, яке вправно метали з пращ.
Один із вождів підійшов до «Наутілуса» досить близько й уважно його розглядав. Вочевидь, це був мадо (мадо — вождь або старійшина в деяких папуаських племенах) високого рангу, адже на його плечах була накинута циновка, яскраво розфарбована й оздоблена зубчастим візерунком по краях.
Підстрелити тубільця не становило труднощів, але я вирішив, що розсудливіше буде дочекатися, поки вони самі виявлять ворожість. У сутичках між європейцями й дикунами слід оборонятися, а не нападати.
Під час відпливу тубільці безупинно снували навколо судна, але не виявляли жодних ворожих намірів. Я кілька разів почув слово «assai», яке вони часто повторювали, і з їхніх жестів зрозумів, що мене запрошують зійти на берег. Від цього запрошення я чемно ухилився.
Отже, шлюпка залишалася на місці, на превеликий жаль містера Ленда, якому кортіло поповнити запаси провізії. Канадець не гаяв часу й заходився готувати консерви з м’яса та борошна, привезених з острова Гвебороар.
Що ж до дикунів, то близько одинадцятої години ранку, щойно почався приплив і верхівки коралових рифів почали зникати під водою, вони повернулися на берег. Очевидно, тубільці прибули з сусідніх островів або, радше, з самого Папуа. Проте жодної піроги (пірога — вузький човен, видовбаний зі стовбура дерева) ніде не було видно.
Щоб якось згаяти час, я вирішив пройтися драгою (драга — пристрій для збирання або вилучення з дна морських організмів, мушель і порід) по морському дну, густо всіяному мушлями, скойками (скойка — двостулковий морський молюск), поліпами та водоростями. Крізь прозору воду погляд легко проникав у морську глибину.
До речі, це був останній день перебування «Наутілуса» в цих водах, адже наступного дня, під час припливу, за словами капітана Немо, судно мало вийти у відкрите море.
Я покликав Конселя, і він приніс мені легку драгу, схожу на ті, якими збирають устриць.
— А як же дикуни? — запитав Консель. — З дозволу пана професора, ці тубільці начебто не такі вже й лихі!
— Проте вони людожери, друже мій!
— Нехай навіть людожери, але цілком можуть бути порядними людьми! — відповів Консель. — Хіба гурман не може бути чесною людиною? Одне іншому не заважає.
— Гаразд, Конселю, нехай буде по-твоєму. Припустімо, що ці порядні людожери порядно поїдають своїх полонених. Але я не маю жодного бажання бути з’їденим, хай навіть цілком порядно, тому волію залишатися насторожі. Капітан Немо, схоже, не збирається вживати жодних запобіжних заходів. Тож нумо закидати драгу!
Упродовж двох годин ми старанно прочісували морське дно, але не виловили нічого особливо цікавого. У дразі назбиралося безліч різноманітних мушель: тут були і «вуха Мідаса», і арфи, і гарпи, а особливо багато траплялося молотків (молоток — різновид морської мушлі родини молюсків), мабуть, найкрасивіших з усіх, які мені доводилося бачити.
Попалося також кілька голотурій (голотурія — морська тварина класу голкошкірих, відома також як морський огірок), перлових скойок (скойка — двостулковий молюск) і з десяток невеликих черепах, яких ми залишили для корабельного кухаря.
І ось, коли я вже майже втратив надію на цікаву знахідку, до моїх рук потрапило справжнє диво природи — точніше кажучи, надзвичайна рідкість.
Консель витяг драгу, повну цілком звичайних мушель. Я зазирнув у сітку і, простягнувши туди руку, видав суто конхіологічний (конхіологія — наука, що вивчає мушлі молюсків) крик — один із тих пронизливих вигуків захвату, на які здатна лише людина, одержима колекціонуванням.
Я витягнув звідти скойку.
— Що сталося з паном професором? — здивовано запитав Консель. — Невже пана професора хтось укусив?
— Не хвилюйся, друже мій! Але за таку знахідку я охоче віддав би навіть палець.
— Знахідку?
— Ось за цю скойку, — відповів я, показуючи йому предмет свого захвату.
— Але ж це звичайна пурпурова олива (олива — рід морських черевоногих молюсків із видовженою гладенькою мушлею), з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…
— Усе правильно, Конселю! Але поглянь: завиток цієї мушлі йде не справа наліво, як зазвичай, а зліва направо!
— Невже? — вигукнув Консель.
— Так, друже мій! Це мушля-лівша!
— Мушля-лівша! — повторив Консель схвильовано.
— Поглянь уважніше на її завиток!
— Ох, якщо пан професор дозволить мені повірити власним очам, — сказав Консель, беручи дорогоцінну мушлю тремтячою рукою, — я ще ніколи в житті так не хвилювався!
І справді, було від чого хвилюватися.
Спостереження натуралістів свідчать, що в природі переважає правобічний напрямок руху й розвитку форм. Небесні тіла та їхні супутники рухаються своїми орбітами із заходу на схід. У людини права рука зазвичай розвинена краще за ліву, тому більшість інструментів, механізмів, гвинтів, сходів, замків, годинникових пружин та інших пристроїв створені з урахуванням правобічного руху.
Такого самого закону дотримується й природа, формуючи мушлі. Майже всі вони закручені справа наліво. І лише в украй рідкісних випадках трапляються мушлі-лівші. Саме тому колекціонери цінують їх буквально на вагу золота.
Ми з Конселем були настільки захоплені розгляданням нашого скарбу, що я вже подумки уявляв, як поповню ним колекцію Паризького музею. Та раптом камінь, кинутий одним із тубільців, влучив просто в дорогоцінну мушлю, яку Консель тримав у руці.
Я мимоволі скрикнув.
Консель вихопив мою рушницю й прицілився в дикуна, який за десять метрів від нас розмахував пращею. Я кинувся до нього, але постріл уже пролунав. Електрична куля збила лише браслет із амулетів, що прикрашав зап’ясток тубільця.
— Конселю! — вигукнув я. — Конселю!
— А хіба пан професор хотів, щоб цей людожер першим розпочав напад?
— Жодна мушля не варта людського життя, — відповів я.
— Ах, мерзотник! — вигукнув Консель. — Краще б він розтрощив мені плече!
Консель був цілком щирий, але я залишився при своїй думці.
Тим часом за ті короткі хвилини, що ми були захоплені розгляданням мушлі, обставини змінилися. Навколо «Наутілуса» кружляло вже зо два десятки пірог.
Піроги тубільців — прості видовбані стовбури дерев, довгі й вузькі, але напрочуд швидкі та стійкі завдяки подвійним бамбуковим балансирам (балансир — бічний поплавок, що надає човну стійкості на воді), які тримаються на поверхні води.
Пірогами вправно керували напівголі веслярі, і я не без тривоги спостерігав, як вони дедалі ближче підпливали до нашого судна.
Папуаси, очевидно, вже мали справу з європейцями й були знайомі з морськими суднами. Але ця довга сталева сигара, що ледь виступала з води, без щогл і без димарів!.. Що вони могли про неї подумати?
Навряд чи щось добре, бо спершу вони трималися на шанобливій відстані. Проте нерухомість судна поступово додала їм сміливості, і тепер вони, схоже, шукали нагоди ближче з нами познайомитися.
Саме цього знайомства й слід було уникнути.
Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли налякати тубільців, які поважали лише зброю, що гримить. Гроза без гуркоту грому лякає людей значно менше, хоча небезпеку становить не грім, а блискавка.
Піроги підійшли вже зовсім близько до «Наутілуса», і на палубу посипався град стріл.
— От чорт! Справжня злива! — сказав Консель. — І хто знає, чи не отруєні ці стріли?
— Треба попередити капітана Немо, — вигукнув я, спускаючись у люк.
Я попрямував до салону. Там нікого не було. Тоді я вирішив постукати до каюти капітана.
— Увійдіть, — почувся голос за дверима.
Я зайшов.
Капітан Немо сидів над якимись обчисленнями, густо вкритими знаками «X» та складними алгебраїчними формулами.
— Я не завадив вам? — чемно запитав я.
— Саме так, пане Аронаксе, — відповів капітан. — Але, очевидно, у вас є для цього вагома причина?
— Надзвичайно вагома! Піроги тубільців оточили «Наутілус», і за кілька хвилин нам, імовірно, доведеться відбивати напад дикунів.
— А-а! — спокійно мовив капітан Немо. — То вони припливли на пірогах?
— Так, капітане.
— Ну що ж, тоді слід закрити люк.
— Безперечно! Саме про це я й хотів вам сказати…
— Немає нічого простішого, — відповів капітан Немо.
Він натиснув кнопку електричного дзвоника й передав дротами відповідний наказ до кубрика (кубрик — житлове приміщення для матросів на кораблі).
— От і все, пане професоре, — сказав він за хвилину. — Шлюпку прибрано на місце, люк зачинено. Сподіваюся, ви не боїтеся, що ці добродії проб’ють корпус судна, який не змогли пошкодити навіть снаряди вашого фрегата?
— Не в цьому річ, капітане. Є інша небезпека.
— Яка саме, пане?
— Завтра приблизно о цій самій порі доведеться відкрити люк, щоб наповнити резервуари «Наутілуса» свіжим повітрям.
— Цілком правильно, пане. Наш корабель дихає майже так само, як китоподібні.
— Але якщо до того часу папуаси заполонять палубу, як ми їх звідти виженемо?
— Отже, ви певні, пане, що вони піднімуться на борт?
— Абсолютно певен.
— Що ж, нехай піднімаються. Не бачу жодної причини їм заважати. Зрештою, ці папуаси — нещасні люди. Я не хочу, щоб моє відвідання острова Гвебороар коштувало життя бодай одному з них.
На цьому розмова могла б закінчитися, і я вже збирався піти. Але капітан Немо затримав мене й запропонував сісти поруч.
Він із цікавістю розпитував про нашу подорож островом, про полювання і, здається, ніяк не міг збагнути майже звірячої пристрасті канадця до м’ясної їжі.
Потім бесіда перейшла на інші теми. І хоча капітан Немо не став відвертішим, цього разу він видався мені значно привітнішим.
Згодом мова зайшла про становище «Наутілуса», який сів на мілину в тих самих водах, де свого часу ледве не загинули корвети Дюмон-Дюрвіля (Жуль-Себастьєн-Сезар Дюмон-Дюрвіль — французький мореплавець і дослідник XIX століття).
— Цей Дюмон-Дюрвіль був одним із ваших найвидатніших моряків, — сказав капітан. — І одним із найосвіченіших мореплавців свого часу. Це був французький капітан Кук. Нещасний учений!
Подолати криги Антарктики, пройти крізь коралові рифи Океанії, уникнути загибелі від людожерів тихоокеанських островів — і зрештою безглуздо загинути в залізничній катастрофі на приміській лінії!
Якщо цей мужній чоловік мав час подумати в останні хвилини свого життя, можете уявити, що він тоді відчував!
Промовляючи ці слова, капітан Немо був помітно схвильований, і ця схвильованість робила йому честь.
Потім ми, розгорнувши карту, простежили маршрути всіх експедицій французького мореплавця, усіх його навколосвітніх подорожей, аж до спроби досягти Південного полюса, яка завершилася відкриттям Землі Аделі та Землі Луї-Філіпа.
Нарешті ми переглянули його гідрографічні описи та карти найважливіших островів Океанії.
— Те, що ваш Дюмон-Дюрвіль зробив на поверхні морів, — сказав капітан Немо, — я повторив у глибинах океану. І мої дослідження, до того ж значно точніші, не вимагали таких зусиль. «Астролябія» та «Зеле», які безупинно боролися зі штормами, не можуть зрівнятися з «Наутілусом» — справжнім підводним домом, затишним робочим кабінетом серед океану.
— Проте, капітане, — зауважив я, — між корветами Дюмон-Дюрвіля і «Наутілусом» усе ж є певна подібність.
— Яка саме, пане?
— «Наутілус», як і ті корвети, також опинився на мілині.
— «Наутілус» не сідав на мілину, пане, — холодно відповів капітан Немо. — Він просто влаштований так, що може безпечно відпочивати в лоні моря. І мені не доведеться, як Дюмон-Дюрвілю, докладати надлюдських зусиль, щоб зняти судно з мілини. «Астролябія» і «Зеле» ледь не загинули в цій протоці, тоді як моєму «Наутілусу» не загрожує ані найменша небезпека. Завтра у визначений час приплив дбайливо підніме його, і він вийде у відкрите море.
— Капітане, — відповів я, — я анітрохи не сумніваюся, що…
— Завтра, — перебив мене капітан Немо, — завтра о другій годині сорок хвилин після опівночі «Наутілус» спливе й без жодного ушкодження залишить Торресову протоку.
Ці слова були вимовлені таким різким тоном, що я зрозумів: розмова завершена. Капітан Немо підвівся і ледь помітно кивнув головою.
Я вийшов із каюти й попрямував до себе.
Там я застав Конселя, який одразу захотів дізнатися про наслідки моєї розмови з капітаном.
— Друже мій, — сказав я, — капітан лише посміявся з моїх побоювань, коли я заговорив про небезпеку з боку папуасів. Що ж, довірмося його досвідові й побажаймо собі доброї ночі.
— Панові професору більше не потрібні мої послуги?
— Ні, друже мій. А що робить Нед Ленд?
— З дозволу пана професора, — відповів Консель, — Нед Ленд готує паштет із кенгуру. Каже, що він вийде просто чудовий.
Залишившись на самоті, я ліг спати. Але сон був неспокійний. До мене долинали несамовиті крики дикунів, які захопили палубу.
Так минула ніч.
Екіпаж «Наутілуса», як і раніше, залишався незворушним. Канібали на палубі турбували моряків не більше, ніж мурахи, що повзають по бліндажу, турбують солдатів у добре укріпленому форті.
Я прокинувся о шостій ранку.
Люк залишався зачиненим. Отже, запас повітря не поновлювався від учорашнього дня. Проте аварійні резервуари, вчасно приведені в дію, випустили кілька кубометрів кисню й помітно освіжили атмосферу всередині судна.
До полудня я працював у своїй каюті, так і не побачивши капітана Немо.
На борту не було помітно жодних приготувань до відплиття.
Почекавши ще деякий час, я зайшов до салону.
Годинник показував пів на третю. За десять хвилин приплив мав досягти найвищого рівня, і, якщо капітан Немо не помилився у своїх розрахунках, «Наутілус» мав зійти з мілини.
Інакше йому довелося б багато місяців спочивати на своєму кораловому ложі.
Та раптом корпус корабля здригнувся, сповіщаючи про близьке звільнення. Я почув скрип обшивки, яка терлася об вапнякові нашарування шорсткого коралового дна.
О другій годині тридцять п’ять хвилин до салону ввійшов капітан Немо.
— Відпливаємо, — сказав він.
— А-а!.. — лише промовив я.
— Я наказав відкрити люк.
— А папуаси?
— Папуаси? — перепитав капітан Немо, ледь знизавши плечима.
— Вони ж можуть проникнути всередину судна.
— Яким чином?
— Через відкритий люк.
— Пане Аронаксе, — спокійно відповів капітан Немо, — через люк «Наутілуса» не так просто потрапити всередину, навіть коли він відчинений.
Я здивовано подивився на нього.
— Не розумієте? — запитав він.
— Зовсім ні.
— Тоді прошу йти за мною, і ви все зрозумієте.
Ми підійшли до центрального трапа.
Нед Ленд і Консель уже стояли там і з великою цікавістю спостерігали, як кілька матросів відчиняли люк під шалений галас і крики, що долинали з палуби.
Кришка люка відкинулася назовні…
В отворі одразу з’явилося зо два десятки страхітливих облич. Але щойно перший тубілець схопився за поручні трапа, як невідома сила відкинула його назад. З несамовитим криком він кинувся навтьоки, стрибаючи так, ніби збожеволів від жаху.
Десяток його одноплемінників рвонув до трапа слідом за ним, але їх спіткала та сама доля.
Консель був у захваті.
Нед Ленд, керований своєю невгамовною вдачею, також кинувся до трапа. Та варто було канадцеві вхопитися за поручні, як його теж відкинуло назад.
— Тисяча чортів! — заревів він. — Мене наче блискавкою вдарило!
І тут я все зрозумів.
Металеві поручні були провідником електричного струму високої напруги. Кожен, хто до них торкався, діставав потужний електричний удар. І цей удар міг би стати смертельним, якби капітан Немо пустив через провідник усю силу своїх батарей.
Інакше кажучи, між нами та нападниками була опущена невидима електрична завіса, яку ніхто не міг перетнути безкарно.
На смерть перелякані папуаси кинулися врозтіч.
А ми, ледве стримуючи сміх, заходилися заспокоювати й розтирати Неда Ленда, який сипав прокльонами без упину.
Саме в цю мить дев’ятий вал (дев’ятий вал — за морським повір’ям, найвища й найпотужніша хвиля під час шторму) підхопив наше судно на своєму гребені, і «Наутілус» нарешті зрушив зі свого коралового ложа.
Було рівно друга година сорок хвилин — саме той час, який передбачив капітан Немо.
Запрацювали гвинти, і водоріз (водоріз — носова частина судна, що розтинає воду під час руху) з величною повільністю почав розсікати океанські хвилі.
Швидкість обертання гвинта дедалі зростала, і підводний корабель, спливши на поверхню океану, благополучно залишив небезпечні води Торресової протоки, не зазнавши жодних ушкоджень.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
