«20 000 льє під водою» читати. Жуль Верн

«20 000 льє під водою» ЧАСТИНА ДРУГА

Переклад Олег Гнатюк

Глава перша ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

Тут починається друга половина нашої підводної подорожі, початок якої завершився хвилюючою сценою на кораловому кладовищі, що залишила по собі незгладиме враження. Отже, не лише життя капітана Немо минало в лоні безкрайого океану — він і могилу собі приготував у його недосяжних глибинах! Там жодне морське чудовисько не потривожить вічного сну господарів «Наутилуса» — друзів, поєднаних у смерті так само, як і в житті! Недосяжних «і для людей» — як сказав сам капітан.

Вічний виклик людському суспільству, невичерпному у своїй жорстокості!

Здогадки Конселя мене не задовольняли. Він бачив у капітані «Наутилуса» одного з тих невизнаних учених, що платять людству зневагою за байдужість до своєї особистості. Він бачив у ньому генія-одинака, який скинув тягар земних спокус і сховався у вільній стихії, такій близькій його волелюбній душі. Але, на мою думку, подібне пояснення розкривало лише одну грань натури капітана Немо.

У чому крилася таємниця минулої ночі? Навіщо нас кинули у темницю? Навіщо приспали снодійним? Чому капітан так різко вирвав у мене підзорну трубу, перш ніж я встиг окинути поглядом обрій? А смертельне поранення матроса за вкрай загадкових обставин? Усе це змушувало думати. Ні! Капітан Немо не просто тікав від людей. Його грізне судно слугувало, мабуть, не лише притулком вільнолюбця, а й знаряддям страшної помсти.

Але все це — лише здогади, слабкий промінь у глибокій темряві; і я змушений був вести свої нотатки, так би мовити, під диктовку самих подій.

Утім, ніщо нас з капітаном Немо не пов’язувало. Він знав, що втеча з «Наутилуса» неможлива. Йому не потрібні були наші клятви. Жодних зобов’язань на нас не лежало. Ми були невільниками — бранцями, яких із ввічливості іменують гостями. Але Нед Ленд не полишав надії вирватися на волю. Він не проґавить першої зручної нагоди.

Звісно, і я вчиню так само. І все ж — не без жалю залишу я таємниці «Наутилуса», так щедро відкриті нам капітаном Немо. Що ж зрештою має викликати ця людина — ненависть чи захоплення? Хто він — жертва чи кат? І я щиро хотів би — перш ніж розлучитися з ним назавжди — завершити кругосвітню підводну подорож, розпочату так блискуче! Я хотів би вичерпати всі криниці дивовиж, що приховані у водах земної кулі. Я прагнув би проникнути в найпотаємніше, недоступне людському оку, — навіть ціною власного життя, заради невгамовної жаги пізнання! Що ж відкрилося мені досі? Лише мала частка, майже нічого — адже ми пройшли всього яких шість тисяч льє під водами Тихого океану!

Але я знав, що «Наутилус» наближається до берегів населених земель, і було б жорстоко жертвувати супутниками заради моєї пристрасті до невідомого. Та й чи випаде ще колись така нагода? Доведеться, мабуть, приєднатися до них — можливо, навіть вказувати їм шлях. Людина, позбавлена волі, шукає нагоди вирватися з полону; але допитливий учений такої нагоди страшився.

Опівдні 21 січня 1868 року помічник капітана, як завжди, вийшов на палубу визначити кут нахилу сонця. Я теж піднявся нагору і, закуривши сигару, спостерігав за його діями. Очевидно, ця людина не розуміла ані слова французькою. Я навмисно кинув кілька зауважень, на які вона мимоволі зреагувала б, розуміючи їхній зміст. Але він лишався мовчазним і непорушним. Поки помічник, приклавши секстан (навігаційний інструмент для вимірювання кутів між небесними тілами та горизонтом) до ока, вів свої спостереження, на палубу вийшов матрос — той самий присадкуватий міцняк, що супроводжував нас під час підводної прогулянки до острова Креспо, — і почав протирати скло прожектора. Я зацікавився цим пристроєм: як і в маяках, сила світла підсилювалася тут завдяки особливому розташуванню лінзових стекол, що концентрують світлові промені. Електрична лампа була доведена до максимальної яскравості. Вольтова дуга містилася у безповітряному просторі, що забезпечувало стійкість і рівномірність світла. Такий пристрій зберігав графітові стрижні, між якими виникала світна дуга, — економія вельми суттєва для капітана Немо, якому нелегко було поповнювати їхні запаси.

«Наутилус» готувався до занурення, і я поспішив спуститися до салону. Люк зачинився, і корабель узяв курс на захід.

Ми пливли водами Індійського океану — безкрайою водною рівниною, що простягається на п’ятсот п’ятдесят мільйонів гектарів, де вода така прозора, що голова йшла обертом, коли дивишся у глибину. «Наутилус» ішов переважно на глибині від ста до двохсот метрів. Так минали дні. Будь-хто інший на моєму місці, напевно, нудьгував би. Але я, закоханий у море, не мав часу ні для втоми, ні для нудьги. Щоденні прогулянки палубою, де дихав живлющий океанський вітер, споглядання морських глибин крізь кришталеві вікна салону, читання книжок із бібліотеки капітана Немо, впорядкування дорожніх записів — усе це заповнювало мої дні вщерть. Здоров’я наше було цілком задовільним. Корабельний харч йшов на користь. І я охоче обійшовся б без усіляких надмірностей, які Нед Ленд із духу суперечності намагався вносити в наше меню. До того ж температура у водному середовищі була настільки стабільною, що не доводилося боятися навіть нежиті. Утім, на борту «Наутилуса» мався достатній запас мадрепорових коралів — дендрофілій, відомих у Провансі під назвою «морський кріп»; соковита м’якоть цього поліпа є чудовим засобом від застуди.

Уже кілька днів поспіль нам траплялося безліч водяних птахів з ряду мартиноподібних, родини мартинових — морських поморників. Нам вдалося підстрелити кількох птахів, і водяна дичина, приготована особливим способом, виявилася смачною стравою. Серед великих птахів, здатних долати великі відстані й відпочивати на гребенях хвиль, я помітив чудових альбатросів — хоча їхній різкий лемент нагадує ячання осла — птахів з ряду трубконосих. Ряд пеліканоподібних був представлений швидкокрилими фрегатами, що спритно виловлювали рибу біля поверхні води, та безліччю фаетонів — тропічних птахів, серед яких виділялися червонохвості фаетони завбільшки з голуба: біле з рожевими плямами пір’я ще виразніше відтіняло чорне забарвлення їхніх крил.

Сіті «Наутилуса» принесли чимало морських черепах, з яких у промисловому відношенні найціннішими є великі черепахи-карети з опуклим кістяним панциром, рогові пластинки якого йдуть на художні вироби. Ці плазуни легко занурюються і можуть дуже довго перебувати під водою, перекриваючи м’язовим клапаном зовнішній носовий отвір. Деякі з упійманих карет ще спали, сховавшись у панцир, що слугував їм захистом від морських хижаків. М’ясо цих черепах несмачне, зате яйця вважаються делікатесом.

Що ж до риб, то вони незмінно захоплювали нас, коли крізь кришталеві вікна ми проникали у таємниці їхнього підводного життя. Тут я зустрів чимало видів, яких раніше ніколи не бачив.

Передусім — кузовки, що переважно мешкають у водах Червоного моря, Індійського океану та біля берегів Центральної Америки. Як черепахи, броненосці, морські їжаки і ракоподібні, вони захищені панциром — але не вапняним і не крем’яним, а суцільно кістяним, складеним із щільно припасованих шестигранних або чотиригранних пластинок. Мою увагу привернули кузовники з тригранним панциром, коричневим хвостом і жовтими плавцями; деякі сягали в довжину до п’яти сантиметрів; м’ясо їхнє поживне і смачне, і я охоче акліматизував би цей вид у прісних водах, де, до речі, чимало морських риб добре приживаються. Варто згадати також кузовників з чотиригранним панциром, у яких над очима стирчать чотири потужні шипи — так звані чотирироги; і кузовники цятковані з білими плямами на череві, що, мов птахи, легко стають ручними; тригонів, або хвостоколів, — різновид скатів із довгим тонким хвостом і голкою на спині, яких за своєрідне хрюкання прозвали «морськими свинями»; нарешті, «дромадерів» з конусоподібним горбом на спині — м’ясо їх жорстке й несмачне.

У щоденних записах Конселя відзначені деякі риби з ряду голкочеревних, типові мешканці тутешніх морів: спенглерини з червоною спинкою і білим черевцем, примітні трьома поздовжніми смужками на спині; електричні риби завдовжки до сімнадцяти сантиметрів, найяскравіших барв. Далі — як зразки інших родів: яйцеподібні безхвості риби темно-коричневого, майже чорного кольору з білою смужкою; діодони — справжні морські дикобрази, озброєні шипами й здатні роздуватися, мов колючий їжачок-куля; морські коники, що водяться в усіх океанах; летючий пегас з витягнутим рильцем і грудними плавцями у вигляді крил, що дозволяли йому якщо не літати, то вистрибувати з води; плоскоголовики з хвостом, суцільно вкритим лусковими кільцями; довгощелепні макрогнати — чудові риби завдовжки до двадцяти п’яти сантиметрів, що виблискують дивовижними барвами найприємніших відтінків; і тут же, забарвлені у виразно свинцевий колір, плоскоголовики з горбастою головою; незліченні стрибунці, суцільно в чорних смужках, з довгими грудними плавцями, що ковзали з неймовірною швидкістю біля самої поверхні; чарівні риби-хірурги, що здіймали свої плавці, наче вітрила при попутному вітрі; блискучі дракони-рибки, яких природа вбрала в охру й лазур, у золото і срібло; гурамі з волокнистими плавцями. Із родини бичкових варто згадати рявця, вічно вивалялого в мулі, який при терті зябрових кришечок видає характерний шум; тригла — різновид барвини, печінка якої вважається отруйною; кам’яного окуня з рухливими повіками; нарешті, бризкунів із довгим трубчастим рильцем — справжніх океанських мухоловок, озброєних засобом, про який не мріяли ні Шаспо, ні Ремінгтон (творці відомих гвинтівок тієї епохи): однією краплею води вони влучно збивають комаху на льоту.

З риб, що належать за класифікацією Ласепеда до вісімдесят дев’ятого роду загону кісткових — з наявністю зябрової кришки і перетинки як характерною ознакою, — я помітив скорпен із дивовижно будованою головою і добре розвиненим колючим спинним плавцем. У деяких представників цієї групи частина тіла і хвіст вкриті лускою, в інших же лишається чимала незахищена ділянка. До других належить бородавчатка двокрила завдовжки від тридцяти до сорока сантиметрів, із жовтими смугами на тілі і головою фантастичної будови. Перший рід представлений багатьма зразками риби, справедливо названої «морською жабою», — великоголової, з коротким бородавчастим тілом; численні тупі нарости, що всіяли тіло, утворюють здуття і заглибини; деякі з цих риб мають голки на задній частині голови. Уколи їх небезпечні, а вигляд відразливий.

З 21 по 23 січня «Наутилус» ішов зі швидкістю двісті п’ятдесят льє на добу — тобто долав п’ятсот сорок миль за двадцять чотири години, або двадцять дві милі на годину. Ми могли спостерігати лише тих риб, що пливли за нами у смузі світла від прожектора «Наутилуса». Але зі збільшенням швидкості наш ескорт поступово рідшав, і лише окремі риби ще якийсь час змагалися з кораблем у швидкості.

Уранці 24 січня, під 12°15′ південної широти і 94°33′ довготи, ми побачили острів Кілінг (нині Кокосові острови у Індійському океані), кораловий за походженням, вкритий чудовими кокосовими пальмами. Свого часу його відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутилус» пройшов неподалік від берегів цього безлюдного острова. Драги виловили безліч зразків різноманітних поліпів і голкошкірих, а також цікавих черепашок молюсків. Кілька коштовних екземплярів дельфінул поповнили колекцію капітана Немо; я ж додав до неї одного представника зірчастих коралів, що нерідко оселяються на мушлях двостулкових молюсків.

Незабаром острів Кілінг сховався за обрієм, і ми попрямували на північний захід — до південного краю Індійського півострова.

— Цивілізовані краї! — сказав мені того дня Нед Ленд. — Це буде куди краще, ніж острови Папуа, де більше дикунів, ніж диких кіз! В Індії, пане професоре, є шосейні дороги й залізниці, англійські, французькі та індійські міста. На кожному кроці зустрінеш земляка! То може, час нам попрощатися з капітаном Немо?

— Ні, Неде, ні! — відповів я досить рішуче. — Нехай усе іде, як іде, як кажуть у вас, моряків. «Наутилус» тримає курс на материк. Наближається до європейських берегів. Нехай довезе нас туди. А от коли ввійдемо в європейські води — тоді й вирішимо, що підкаже нам здоровий глузд. Утім, не думаю, що капітан Немо дозволить нам полювати на Малабарському та Коромандельському узбережжях так само, як у лісах Нової Гвінеї.

— Ну й що ж, пане! Доведеться обійтися без його дозволу!

Я не відповів канадцю — не хотів затівати суперечку. У глибині душі я вирішив скоритися всім примхам долі, що закинула мене на борт «Наутилуса».

Минувши острів Кілінг, ми сповільнили хід. Напрямок руху постійно змінювався. Ми часто занурювалися на великі глибини. Кілька разів доводилося вдаватися до похилих площин, які за допомогою внутрішніх важелів могли відхилятися від ватерлінії. Це давало змогу опускатися на два й три кілометри від поверхні — але жодного разу так і не вдалося встановити граничної глибини Індійського океану, де зонди завдовжки тринадцять тисяч метрів не досягали дна. Щодо температури глибинних шарів, термометр незмінно показував чотири градуси вище нуля. Я, до речі, зауважив, що температура поверхневих шарів завжди нижча в прибережних районах, ніж у відкритому морі.

Двадцять п’ятого січня океан був зовсім безлюдним, і «Наутилус» цілий день ішов, розсікаючи хвилі своїм могутнім гвинтом, з-під якого злітали каскади бризок. Кого не прийняти б його за гігантського кита? Я провів на палубі більшу частину дня, дивлячись на море. Обрій був порожній. Але близько четвертої пополудні показався пароплав, що йшов на захід від нас. Якийсь час його щогли вималювалися на обрії, але з пароплава не могли помітити «Наутилус», що ледь виступав з води. Я подумав, що це судно належить пароплавній компанії «Пенінсулар енд Орієнтал» (Peninsular and Oriental Steam Navigation Company), що обслуговувала лінію Цейлон — Сідней із заходом до Мельбурна і на мис короля Георга.

О п’ятій вечора, перед настанням коротких тропічних сутінків, ми з Конселем спостерігали видовище, що заворожило нас.

Існує дивовижна тварина, зустріч з якою, на думку давніх, провіщала щастя. Аристотель, Атеней, Плінії та Appian вивчали її звички і вдачу і заради її опису вичерпали мало не весь поетичний арсенал Греції і Риму. Вони дали їй імена «Nautilus» і «Pompylius». Але сучасна наука цих назв не прийняла. Нині цей молюск відомий під назвою «аргонавт».

Якби хтось завів з Конселем розмову про молюсків, той одразу розповів би, що молюски, або м’якотілі, поділяються на п’ять класів; що клас головоногих містить два підкласи — двозябрових і чотиризябрових — залежно від кількості зябер; що до двозябрових належать восьминоги, каракатиці, кальмари й аргонавти; що єдиним сучасним представником чотиризябрових є наутилус. І якби хтось із невігластва сплутав аргонавта, що має справжні присоски, з наутилусом, у якого прості щупальця, він не заслуговував би виправдання.

Назустріч нам пливла ціла зграя аргонавтів — кілька сотень особин. Вони належали до виду Argonauta tuberculata, поширеного в Індійському океані.

Ці витончені молюски рухалися задом наперед завдяки своїй лійці, крізь яку викидали воду, що вбрали при вдиху. З їхніх восьми щупалець шість — тонких і довгих — розстелялися по поверхні води, а два інших, округлих, наче долоні, надималися вітрилами з підвітряного боку. Я добре розгледів спіральний завиток їхньої мушлі, яку Кюв’є влучно порівняв з витонченою шлюпкою. Справді — справжній човен! Збудований із речовини, що виділяється двома верхніми щупальцями-руками молюска, мушля несе тварину, але ніде з нею не зростається.

— Аргонавт вільний покинути свою мушлю, — сказав я Конселю, — але ніколи цього не зробить.

— Зовсім як капітан Немо, — розсудив Консель. — Тому краще було б йому назвати своє судно «Аргонавтом».

Майже цілу годину «Наутилус» ішов під ескортом цих молюсків. Раптом — невідомо чому — тварин охопив переляк. Немов за командою всі вітрила миттєво були спущені, щупальця втяглися в мушлю, тіла стислися, мушлі перекинулися, перемістивши центр ваги, — і вся флотилія зникла під водою. Жоден бойовий корабель жодної ескадри не маневрував із такою злагодженістю.

У цю мить зайшло сонце. Ніч настала раптово. Лише легкий вітерець брижив морську гладінь та хлюпала хвиля під кормою.

Наступного дня, 26 січня, ми перетнули екватор на вісімдесят другому меридіані й увійшли у води Північної півкулі.

Того дня нас супроводжувала грізна армада акул. Тутешні моря кишать цими страшними тваринами, і плавання тут вкрай небезпечне. Це були акули з бурою спиною і білим черевом, одинадцяти рядами зубів; акули-окулярники з круглою чорною плямою на шиї, схожою на очей; сині акули з округлою головою, усіяною чорними цятками. Хижаки з невтішною люттю кидалися на кришталеві вікна. Нед Ленд аж скипав. Він рвався на поверхню, щоб всадити гарпуна у морських розбишак. Особливо не давали йому спокою лютих тигрові акули завдовжки п’ять метрів і гладенькі акули, пащека яких, озброєна зубами, виглядала, наче мозаїчне панно.

Незабаром «Наутилус» набрав швидкості й залишив далеко позаду найспритніших акул.

Двадцять сьомого січня, на вході до широкої Бенгальської затоки, нам не раз довелося спостерігати моторошну картину. Назустріч пливли трупи. То були тіла померлих індійців, яких Ганг виносив у відкрите море — тих, кого грифи, єдині могильники цієї країни, не встигли пожерти. Але акули не забаряться виконати за них цей похоронний обряд.

Близько сьомої вечора «Наутилус», вийшовши на поверхню, ішов по матово-білому морю. Синє море, куди сягало око, стало молочним. Невже то гра місячного сяйва? Ні! Молодик народився лише два дні тому й ще не зійшов на обрії. Зоряне небо виглядало чорним на тлі молочної білизни вод.

Консель очам своїм не вірив і просив мене пояснити це разюче явище. На щастя, я міг це зробити.

— Це так зване молочне море, — сказав я. — Величезні простори молочно-білих вод — звичне явище біля берегів Амбоїни (острів в Індонезії) і взагалі в цих широтах.

— Але чи не міг би пан професор пояснити причину цього явища? — сказав Консель. — Невже вода справді перетворилася на молоко?

— Звісно, ні, друже. Молочне забарвлення, що так дивує тебе, викликане присутністю в воді мільярдів дрібних істот — безбарвних слизуватих світних черв’ячків завтовшки з волосину і завдовжки в одну п’яту міліметра. Вони щільно злипаються між собою й утворюють суцільні поля в кілька льє.

— У кілька льє! — щиро здивувався Консель.

— Так, друже! І навіть не намагайся порахувати, скільки їх тут — час згаєш даремно. Якщо не помиляюся, деяким мореплавцям траплялося пливти по таких молочних морях більше сорока миль.

Не знаю, чи послухався Консель моєї поради, але він замовк, занурившись у глибокі роздуми. Безперечно, він заходився обчислювати, скільки найпростіших умістилося б на площі в сорок квадратних миль, якщо кожен завдовжки в одну п’яту міліметра. Я ж продовжував спостерігати за цим дивовижним явищем. Кілька годин «Наутилус» розрізав своїм форштевнем (носовою частиною судна) простори молочного моря, і я зауважив, що він ковзав абсолютно безшумно по цій мерехтливій воді — немов пливучи у спіненому вирі двох зустрічних течій, що утворюються в бухтах.

Близько півночі море раптом набуло звичайного кольору; але за кормою, аж до самого обрію, небо, відбиваючи молочну білизну вод, здавалося осяяним відблиском полярного сяйва.

Глава друга НОВА ПРОПОЗИЦІЯ КАПІТАНА НЕМО

Двадцять восьмого січня опівдні, вийшовши на поверхню, «Наутилус» опинився за вісім миль від берега, що вимальовувався на заході. Крізь серпанок спочатку проступили гірські вершини — хаотичне нагромадження кряжів, жовтих, ліловіх і сірих залежно від освітлення і відстані. Деякі піки здіймалися до висоти шестисот метрів. Щойно ми визначили координати, я спустився до салону і, відшукавши це місце на карті, побачив: ми стоїмо біля берегів острова Цейлон (нині Шрі-Ланка) — перлини Індії, — що розкинувся біля південного краю Індійського півострова.

Я пішов до бібліотеки пошукати книгу про цей острів, що вважається одним із найродючіших на земній кулі, і знайшов працю Сірра «Цейлон і сингальці». Повернувшись до салону, я насамперед переглянув статистичні відомості про Цейлон, якому в давнину давали безліч різних назв. Острів лежить між 5°55′ і 9°49′ північної широти та 79°42′ і 82°4′ довготи на схід від Гринвіцького меридіана. З півночі на південь він простягнувся на двісті сімдесят п’ять миль, зі сходу на захід — не більш як на сто п’ятдесят; площа його складає двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім квадратних миль — значно менше, ніж площа Ірландії.

У цей час до салону увійшли капітан Немо та його помічник.

Капітан глянув на карту. Потім, обернувшись до мене, сказав:

— Острів Цейлон славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Аронаксе, побувати на місці видобутку перлів?

— Безперечно, капітане.

— Чудово. Це легко влаштувати. Щоправда, ми побуваємо на місці лову, але ловців не побачимо — сезон ще не розпочався. Але це не важливо. Я накажу взяти курс на Манарську затоку. Прийдемо туди вночі.

Капітан сказав кілька слів помічнику, і той вийшов. За мить «Наутилус» знову пішов під воду; манометр показував тридцять футів глибини.

Схилившись над картою, я знайшов Манарську затоку на дев’ятій паралелі, біля північно-західних берегів Цейлону. Вона утворюється довгастою смугою острова Манар. Щоб потрапити туди, треба було обігнути весь західний берег острова.

— Пане професоре, — звернувся до мене капітан Немо, — перлів ловлять у Бенгальській затоці, в Індійському морі, у Китайському і Японському морях, у морях Південної Америки, у Панамській і Каліфорнійській затоках, але основні промислові райони зосереджені на Цейлоні. Ми прийдемо туди дещо раніше терміну — ловці перлів з’являються в Манарській затоці не раніше березня. На той час тут збирається до трьохсот суден, що впродовж тридцяти днів займаються цим дуже вигідним промислом. На кожному судні — десять веслярів і десять водолазів. Водолази працюють у дві зміни. Занурюючись на глибину дванадцяти метрів, вони тримають між колінами важкий камінь, який відпускають, досягнувши потрібної глибини. Тоді веслярі витягують камінь на мотузці назад на борт.

— Отже, найпростіший спосіб лову досі в ходу?

— Досі, на жаль, — відповів капітан Немо. — Хоча ці перлові банки належать найіндустріальнішій країні світу — Англії, яка отримала їх за Ам’єнським договором (1802 року).

— Мені здається, ваш удосконалений скафандр міг би тут добре прислужитися.

— Так. Бідолашні ловці перлів не можуть довго залишатися під водою. Правда, англієць Персиваль у своїй «Подорожі на Цейлон» згадує про одного кафра, котрий нібито тримався під водою цілих п’ять хвилин, але мені це здається неправдоподібним. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п’ятдесят сім секунд, а найвитриваліші — навіть вісімдесят сім, але таких дуже мало. Коли вони повертаються на борт, з вух і носа тече вода, пофарбована кров’ю. Гадаю, що середній час перебування водолаза під водою не перевищує тридцяти секунд.

І за цей короткий час треба встигнути зібрати в сітку перлівниці, які вдасться знайти! Водолази не доживають до старості. Вони завчасно старіють, втрачають зір, очі починають гноїтися, тіло вкривається виразками, і нерідко вони вмирають під водою від крововиливу в мозок.

— Так, — сказав я. — Невесела професія. І все це заради жіночих прикрас. Але скажіть, капітане, скільки черепашок може виловити за день одне таке судно?

— Приблизно від сорока до п’ятдесяти тисяч. Кажуть навіть, що 1814 року англійський уряд організував державний лов, і ловці за двадцять днів добули сімдесят шість мільйонів мушель.

— А праця ловця добре оплачується?

— Дуже погано, пане професоре. У Панамі вони заробляють не більше долара на тиждень. Найчастіше отримують по одному су за мушлю, що містить перлину. А скільки трапляється черепашок зовсім без перлин!

— По одному су! А бідолаха збагачує своїх хазяїв. Це обурливо!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви з товаришами відвідаєте Манарську банку. І якщо там виявиться якийсь нетерплячий ловець, ви зможете ознайомитися з технікою цього промислу.

— Згода, капітане.

— До речі, пане Аронаксе, ви не боїтеся акул?

— Акул? — перепитав я.

Запитання видалося мені щонайменше зайвим.

— То що ви скажете про акул? — наполягав капітан Немо.

— Маю зізнатися, капітане, що ще не надто з ними освоївся.

— А ми вже звикли, — сказав капітан Немо. — Та й ви звикнете. До того ж ми будемо озброєні і, якщо пощастить, підстрелимо яку-небудь акулу. Полювання на акул — надзвичайно цікава справа. Отже, до завтра, пане професоре. Будьте готові раніше звичайного.

Сказавши все це найбезтурботнішим тоном, капітан Немо вийшов із салону.

Якби вас запрошували полювати на ведмедів у швейцарських горах, ви б сказали: «Чудово! Завтра йдемо на ведмедя!» Якби йшлося про левів в Атласі або тигрів в індійських джунглях, ви б сказали: «Ага! Завтра — на тигра або лева!» Але коли вас запрошують полювати на акул у їхній рідній стихії, перш ніж відповісти, мимоволі замислишся.

Що ж до мене, я провів рукою по чолу і намацав кілька крапель холодного поту.

«Гарненько поміркуй, — сказав я собі. — Полювати на морських видр у підводних лісах острова Креспо — це ще куди не йшло! Але блукати по морському дну, чекаючи зустрічі з акулою, — зовсім інша річ! Мені відомо, що в деяких місцях, зокрема на Андаманських островах, туземці без вагань нападають на акул з кинджалом в одній руці і мотузяною петлею в другій. Але мені також відомо, що чимало сміливців, які вступали в єдиноборство з цією страшною твариною, розплачувалися за це життям. До того ж я не тубілець Андаман, і навіть якби ним був — деяка нервозність з мого боку була б цілком природною».

Мені ввижалися акули, їхні розкриті пащеки з кількома рядами зубів, здатних перекусити людину навпіл. Я вже відчував ниючий біль у попереку. І мене обурював той безтурботний тон, яким капітан зробив мені цю незвичну пропозицію — наче йшлося про полювання на якусь безневинну лисицю в лісі.

«Гаразд, — думав я. — Консель точно відмовиться брати участь у такій авантюрі, і в мене буде привід відхилити запрошення капітана».

Щодо Неда, зізнаюся, я не надто покладався на його розсудливість. Небезпека, якою б вона не була, завжди вабила його войовничу вдачу.

Я взяв книгу Сірра, але гортав її механічно. Між рядків мені ввижалися розкриті зубасті пащеки.

Тут увійшли Консель і канадець — у прекрасному настрої, навіть веселі. Вони не знали, що на них чекає.

— Слово честі, пане, — сказав Нед Ленд, — ваш капітан Немо, хай йому грець, зробив нам вельми люб’язну пропозицію.

— Ага! — сказав я. — Значить, ви вже знаєте…

— З дозволу пана професора, — відповів Консель, — командир «Наутилуса» запросив нас завтра разом із паном професором відвідати знамениті цейлонські перлові промисли. Він був надзвичайно ввічливий і поводився як справжній джентльмен.

— І більше нічого не казав?

— Нічого, пане, — відповів канадець. — Тільки що вас він уже запросив.

— Саме так, — сказав я. — І він не згадав про одну обставину…

— Про яку саме обставину, пане професоре? Ви підете з нами?

— Я… звичайно! Бачу, містере Ленд, що ви увійшли в смак підводних прогулянок.

— Ще й як! Це ж так цікаво!

— І може виявитися небезпечним! — додав я.

— Небезпечним? — відмахнувся Нед Ленд. — Проста прогулянка на устричну банку!

Очевидно, капітан Немо не вважав за потрібне розповідати моїм товаришам про акул. Я дивився на них із тривогою, немов вони вже позбулися якоїсь кінцівки. Чи варто попередити їх про загрозу? Безперечно. Але я не знав, як до цього підступитися.

— Чи не розкаже нам пан професор докладніше про лов перлів?

— Про лов перлів? — перепитав я. — Чи, може, про пов’язані з ним… пригоди?

— Звичайно, про лов! — сказав канадець. — Перш ніж іти в дорогу, треба знати, куди йдеш.

— Ну гаразд, сідайте, друзі, і я розповім вам про перловий промисел усе, що сам довідався від Сірра.

Нед і Консель влаштувалися на дивані, і канадець одразу поставив запитання:

— То що таке перлина, пане професоре?

— Для поета, друже Неде, перлина — сльоза моря, — почав я. — Для народів Сходу — скам’яніла крапля роси. Для жінок — коштовний камінь овальної форми з перламутровим блиском, що носять як прикрасу на руках, на шиї, у вухах. Для хіміка — сполука фосфорнокислих солей з вуглекислим кальцієм. І нарешті, для натураліста — просто хворобливий наріст у вигляді кулястих перламутрових утворень у м’яких тканинах мантії деяких двостулкових молюсків.

— Тип молюсків, — вставив Консель, — клас пластинчастозябрових, ряд анізоміарій.

— Цілком правильно, мій учений друже! Здатністю утворювати перлини наділена не лише справжня морська перлівниця, а й черевоногі та головоногі молюски: морське вушко, пінна, турбо, тридакна — загалом усі молюски, що виділяють перламутр — органічну речовину, яка грає всіма барвами веселки: блакитними, синіми, фіолетовими, — вкриваючи внутрішню поверхню стулок.

— І їстівні черепашки теж?

— Так, і їстівні черепашки з водойм Шотландії, Уельсу, Ірландії, Саксонії, Богемії та Франції.

— Це слід запам’ятати, — зауважив канадець.

— Але головним виробником перлів є перлівниця, meleagrina margaritifera — справжня перлоносна мушля. Перлина — це не що інше, як нашарування перламутрової речовини, що набуває кулястої форми. Найкрасивіші, правильно округлі перлини утворюються між мантією молюска від подразнення сторонніми частинками, що потрапили всередину. Ті ж перлини, що формуються від частинок, прикріплених до внутрішньої поверхні стулки, ростуть прямо на мушлі. Але в обох випадках перлина має ядро, навколо якого щороку наростають тонкі концентричні шари перламутру.

— А в одній мушлі буває по кілька перлин? — запитав Консель.

— Буває, друже. Траплялися справжні скриньки зі скарбами. Кажуть, хоча я в цьому сумніваюся, що в одній мушлі знайшли не менше ста п’ятдесяти… — Тут я запнувся. Слово «акул» знову саме ледь не зірвалося з язика. — …ста п’ятдесяти перлин.

— Ста п’ятдесяти перлин! — вигукнув Нед Ленд.

— Невже я сказав «акул»? — запитав я ніяково. — Я хотів сказати: ста п’ятдесяти перлин. До чого тут акули!

— І справді, — сказав Консель. — А все ж таки цікаво знати, як перлини дістають із мушель?

— По-різному. Якщо перлина щільно приросла до стулки, її витягують пінцетом. Але найчастіше виловлені мушлі висипають на циновки на березі й залишають на сонці. За десять днів, коли розкладання завершиться, їх зсипають у басейн з морською водою. Після кількаразового промивання стулки розкривають, найбільші перлини вибирають руками, а залишки з дрібними перлинами вимивають. Потім починається сортування. Спочатку відокремлюють перламутрові пластинки, відомі в торгівлі як бездомішкові, срібляті, неповноцінні білі й неповноцінні чорні, — вони продаються на вагу, по сто двадцять п’ять і сто п’ятдесят кілограмів у ящику. Потім витягують м’якоть молюска, кип’ятять її до повного розчинення й відціджують з рідини навіть найдрібніші перлини.

— Цінність перлини залежить від її розміру? — запитав Консель.

— Не лише від розміру, — пояснював я, — а й від форми, від чистоти «води» (прозорості та кольору перлини), нарешті від «гри» — тобто перламутрового блиску, що так тішить зір. Особливо цінуються перлини, що являють собою кулясте нашарування перламутру, інколи прикріплене до мушлі, але зазвичай вільно лежать у складках мантії молюска — так звані perles vierges («дівочі перлини»). Вони білі, здебільшого напівпрозорі, а деякі мають опалові переливи. Форма їхня найчастіше сферична або грушоподібна. Сферичні йдуть на браслети, грушоподібні — на сережки. Цей сорт найдорожчий і продається поштучно. Перлини, що виросли на стулці й мають неправильнішу форму, цінуються менше й продаються на вагу. Найнижчий сорт — дрібні перлини, відомі як бісер, — продається мірками і йде переважно на вишивки та церковний одяг.

— Сортування перлів, мабуть, клопітка справа, — сказав канадець.

— Зовсім ні, друже! Сортування відбувається за допомогою сит. Використовують одинадцять різних сит. Перлини, що лишаються в найрідшому ситі з двадцятьма — вісімдесятьма отворами, вважаються першосортними. Другосортні лишаються в ситах зі ста до восьмисот отворів. Нарешті, третій сорт — у ситах від дев’ятисот до тисячі отворів.

— Дотепно! — сказав Консель. — Сортування поставлено на механічну основу. Чи не скаже пан професор, який прибуток дають перлові промисли?

— Судячи з книги Сірра, — відповів я, — цейлонські перлові банки щорічно приносять три мільйони…

— Акул! — підхопив Нед Ленд.

— Франків! — поправив Консель.

— Франків, — підтвердив я, — три мільйони франків. Але, схоже, нині промисли вже не такі дохідні, як колись. Візьмімо для прикладу американські: за Карла П’ятого вони давали щороку чотири мільйони франків, а тепер навряд чи й дві третини цієї суми. Загалом річний прибуток від усіх перлових промислів оцінюється в дев’ять мільйонів франків.

— А я чув, — сказав Консель, — що деякі знамениті перлини оцінювалися надзвичайно високо?

— Справді, друже. Кажуть, Цезар подарував Сервілії перлину вартістю сто двадцять тисяч франків на наші гроші!

— А я чув, — сказав канадець, — що якась давня дама пила перлини, розчинені в оцті!

— Клеопатра! — уточнив Консель.

— Напій навряд чи приємний, — додав Нед Ленд.

— Просто огидний, друже Неде! — підхопив Консель. — Зате чарка такого розчину коштувала сто п’ятдесят тисяч франків. Кругленька сума!

— Шкода, що ця дама не була моєю дружиною, — сказав Нед Ленд, виразно дивлячись на свої руки.

— Нед Ленд у ролі чоловіка Клеопатри! — засміявся Консель.

— Я й справді збирався одружитися, Конселю, — серйозно сказав канадець. — І не моя вина, що не склалося. Я навіть купив перлове намисто для Кет Тендер, своєї нареченої. Але вона вийшла за іншого. Що ж, намисто обійшлося мені в усього-на-всього півтора долара! Але — повірте мені на слово, пане професоре — жодна перлина з того намиста не пройшла б крізь сито з двадцятьма отворами!

— Мій дорогий Неде! — відповів я, сміючись. — Це були штучні перлини! Звичайні скляні кульки, заповнені перловою есенцією.

— Але ж есенція мусить дорого коштувати? — заперечив канадець.

— Зовсім ні. Це срібляста речовина з луски рибки-верховодки, розчинена в азотній кислоті. Дармова сировина!

— Тому-то Кет Тендер і вийшла за іншого, — філософськи підсумував містер Ленд.

— Але повернімося до дорогоцінних перлин, — сказав я. — Не думаю, щоб який-небудь монарх на світі мав перлину, рівну перлині капітана Немо.

— Оцій? — запитав Консель, указуючи на чудову перлину під скляним ковпаком.

— Не помилюся, оцінивши її в два мільйони…

— Франків! — поспішив вставити Консель.

— Так, у два мільйони франків. А капітанові варто було лише нагнутися, щоб підібрати її!

— Ого! — вигукнув Нед Ленд. — Хто знає, може, завтра під час прогулянки нам теж така трапиться?

— Чому б і ні! — сказав він після паузи.

— А навіщо нам мільйони на борту «Наутилуса»? — здивувався Консель.

— На борту — справді ні до чого, — сказав Нед Ленд. — Але… в іншому місці…

— Авжеж, в іншому місці! — сказав Консель, похитавши головою.

— І справді, — сказав я, — Нед Ленд має рацію. Якщо ми колись привеземо в Європу або Америку перлину вартістю в кілька мільйонів, це додасть більше переконливості й ваги нашим розповідям про пригоди.

— Так точно! — підтвердив канадець.

— А чи небезпечний лов перлів? — повернувся Консель до пізнавального боку питання.

— О ні! — вигукнув я жваво. — Особливо якщо дотримуватися певних застережень.

— А що може бути небезпечного? — сказав Нед Ленд. — Хіба що ковтнеш зайвий глоток солоної води!

— Цілком правильно, Неде! До речі, — сказав я, намагаючись відтворити безтурботний тон капітана Немо, — ви не боїтеся акул, Неде?

— Я гарпунер за фахом! — відповів канадець. — Плювати я хотів на них!

— Мова не про те, щоб піймати акулу на гачок, витягти на палубу, відрубати хвіст сокирою, розпороти черево, вирвати серце і жбурнути його в море!

— Отже, мова йде…

— Саме так!

— Під водою?

— Під водою!

— Хай йому грець! А навіщо ж тоді мій гарпун? Та й знаєте, пане професоре, акула — досить незграбна тварина. Щоб вхопити вас, їй треба перевернутися на спину… Ну, а тим часом…

Нед Ленд вимовляв слово «вхопити» з такою інтонацією, що мороз пробігав поза шкірою.

— А ти, Конселю? Як ти щодо акул?

— Я скажу панові професорові відверто, — відповів Консель.

«Нарешті!» — подумав я.

— Якщо пан професор зважився йти на акул, — сказав Консель, — то як же я, його вірний слуга, можу лишитися позаду!