Глава шоста ГРЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ
Наступного дня, 12 лютого, ледь розсвіло, “Наутилус” сплив на поверхню води. Я кинувся на палубу. У трьох милях від нас, на південній стороні обрію, ледь вимальовувався силует давнього Пелузіуму. Підземний потік переніс нас з одного моря в інше.
Спуск положистим руслом потоку був легкий, але хіба можна було повернутися назад тим же шляхом, з таким крутим підйомом і проти плину?
Близько семи годин ранку Нед Лепд і Консель теж вийшли на палубу. Нерозлучні друзі спокійно проспали всю ніч, зовсім не цікавлячись подвигами “Наутилуса”.
— Ну, пане натуралісте, — звернувся до мене канадець жартівливим тоном, — а де ж Середземне море?
— Ми пливемо по ньому, друже Нед.
— Е-е! — сказав Консель. — То виходить, нинішньої ночі…
— Нинішньої ночі ми за кілька хвилин пройшли через непрохідний перешийок.
— Я цьому не вірю, — відповів канадець.
— І даремно, містере Лепд! — заперечив я. — Низинний берег, що видніється на півдні, це єгипетський берег!
— Кажіть-кажіть, пане! — заперечив упертий канадець.
— Коли пап говорить, — сказав Консель, — треба йому вірити.
— Послухайте, Неде, — сказав я, — капітан зробив мені честь, показавши свій тунель. Я був разом з ним у штурвальній рубці. Він сам вів “Наутилус” через цей вузький прохід.
— Чуєш, Неде? — сказав Копсель.
— У вас чудовий зір, Неде, — додав я, — і ви легко розрізните мол гавані Порт-Саїда, котрий виступає далеко в море.
Канадець став пильно вдивлятися.
— Справді! — вигукнув він. — Ви праві, пане професоре, і ваш капітан — майстер своєї справи! Ми в Середземному море. Ну, отже, обмізкуємо, якщо хочете, паші справи, але так, щоб ніхто не міг нас підслухати.
Я добре бачив, куди хилить канадець. “Але все-таки, — подумав я, — краще поговорити з ним, якщо йому так хочеться”; і ми усі втрьох, сіли біля прожектора, де нас не так захльостувало хвилею.
— Ну, слухаємо,вас, Неде, — сказав я. — Що скажете?
— А от що я скажу, — відповідав канадець. — Ми в Європі. І перш ніж капітану Немо спаде на думку фантазія зануритися на дно полярних морів або плисти назад в Океанію, треба тікати з “Наутилуса”!
Зізнаюся, що дискусії з канадцем на цю тему мене бентежили. Я аж ніяк не бажав обмежувати моїх супутників у їхніх діях, але в мене не було ані найменшого бажання розставатися з капітаном Немо. Завдяки йому, завдяки його судну я поповнював щоденно свої пізнання в царині океанографії, я заново писав свою книгу присвячену таємницям морських глибин, у самому лоні водної стихії. Чи випаде ще така нагода спостерігати чудеса, сховані в океані? Звичайно, ні! І я не міг звикнутися з думкою, що треба залишити “Наутилус”, не завершивши циклу наших океанологічних досліджень.
— Друже Нед, — сказав я, — відповідайте мені відверто. Невже ви нудьгуєте на борту “Наутилуса”? Шкодуєте, що доля закинула вас у руки капітана Немо?
Канадець відповів не відразу. Потім, схрестивши руки на грудях, він заговорив.
— Відверто кажучи, — сказав він, — я не шкодую, що мені довелося зробити підводну подорож. Я буду згадувати про неї з задоволенням, але для цього треба, щоб вона закінчилася. От моя думка.
— Вона закінчиться, Неде.
— Де і коли?
— Де? Не знаю. Коли? Не можу сказати, але думаю, що плавання наше закінчиться, коли всі моря відкриють нам свої таємниці. Усьому на світі приходить кінець!
— Я згодний з паном професором, — сказав Консель. — І може статися, що, відвідавши всі моря земної кулі, капітан Немо відпустить нас, усіх трьох, на волю!
— Відпустить! — вигукнув канадець. — Викине, ви хочете сказати?
— Заждіть, містере Ленде! — заперечив я. — Капітана нам нічого боятися, але я все-таки не згодний з Конселем. Ми несамохіть прилучилися до таємниці капітана Немо, і я не думаю, що він дозволить, щоб ми рознесли по світу звістку про його “Наутилус”.
— На що ж ви сподіваєтеся? — запитав канадець.
— Сподіваюся, що в майбутньому обставини складуться більш сприятливо, і ми ними скористаємося. Чи невдовзі, чи через шість місяців — хіба не все одно?
— Невже? — глумливо проказав Нед Ленд. — А скажіть, будь ласка, пане натуралісте, де ми будемо через шість місяців?
— Може, тут, а може, у Китаї. Ви ж знаєте, “Наутилус” — .швидкохідне судно. Він мчить по океанах, як ластівка в повітрі або кур’єрський потяг на материку! Він не боїться запливати в європейські моря. Хто поручиться, що він не піде повз узбережжя Франції, Англії або Америки, де умови для втечі будуть ще сприятливіші?
— Пане Ароиаксе, — відповів канадець, — ваші докази суперечать здоровому глузду. Ви говорите в майбутньому часі: “Ми будемо там! Ми будемо тут!” А я говорю в дійсному часі: “Ми тут, і треба цим скористатися!”
Логіка Неда Ленда вибивала мене з моїх позицій, і я відчував себе переможеним. Докази на користь моєї пропозиції були вичерпані.
— Пане, — продовжував Нед Ленд, — припустимо неможливе: капітан Немо нині ж запропонує вам залишити “Наутилус”. Скористаєтеся ви його пропозицією?
— Не знаю, — відповідав я.
— А якщо він скаже, що вдруге такої пропозиції не зробить? Як ви до цього поставитеся?
Я промовчав.
— А що скаже Консель?
— Друг Консель, — спокійно відповав той, — друг Копсель нічого не скаже. Йому зовсім байдуже, як розв’яжеться це питання. Він холостяк, як і його хазяїн, як і його приятель. Ні дружина, ні батьки, пі діти, ніхто не чекає його па батьківщині. Він служить у пана професора, і думає і говорить, як пан професор. На превеликий жаль, на нього нема чого розраховувати, щоб одержати більшість при голосуванні. Тут є дві сторони: пан професор і Нед Ленд. Усе цим сказане! Друг Консель — весь увага! Він готовий приступити до підрахунку голосів.
Я мимоволі усміхнувся, слухаючи кумедну промову Коиселя. У глибині душі канадець, звичайно, був задоволений, що позбувся зайвого супротивника.
— Отже, пане, — сказав Нед Ленд, — раз Консель не бере участі у суперечці, вирішувати питання доведеться нам із вами. Я усе сказав. Ви мене вислухали. А тепер що ви скажете?
Доводилося тут же дійти якогось рішення, ухилятися я не хотів.
— Друже Нед, — сказав я. — От моя відповідь. Ви праві, і мої докази менш вагомі, ніж ваші. Капітан Немо зі своєї волі не відпустить нас, на це нічого сподіватися. З почуття самозбереження він не випустить нас на волю. Але з того ж почуття самозбереження нам доведеться при першій зручній нагоді залишити борт “Наутилуса”.
— Мудро сказано, пане Аронаксе!
— Але ще одне зауваження, — сказав я. — Потрібно діждатися моменту дійсно сприятливого. Потрібно, щоб наша спроба увінчалася успіхом. У разі провалу ми пропали! Капітан Немо цього ніколи нам не пробачить.
— Усе це так, — відповів канадець. — Але ваше зауваження однаково стосується будь-якої спроби втекти із судна, через два роки чи через два дні. Отже, питання стоїть так: буде зручний випадок, треба ним скористатися!
— Згоден. А тепер скажіть-но, Неде, що ви називаєте зручним випадком?
— Ну, припустімо, випаде темна ніч, судно йтиме неподалік європейських берегів… От вам і зручний випадок!
— І ви спробуєте врятуватися уплав?
— Звичайно, спробую, якщо судно буде йти поверхнею моря, поблизу берега. А якщо судно зануриться під воду…
— То в такому разі?
— У такому разі спробую захопити шлюпку. Я знаю, як нею користуватися. Проберемося усередину шлюпки і, відгвинтивши затвори, спливемо на поверхню. Штурман зі своєї рубки на носу судна не помітить нашої втечі.
— Ну, що ж, Неде Левд! Ловіть зручну нагоду! Але не забувайте, що невдача нас погубить.
— Не забуду, пане.
— А тепер, Неде, хочете вислухати мою думку щодо ваших планів?
— Охоче, паие Аронаксе.
— Я думаю, — не кажу “сподіваюся”, — що такої зручної нагоди не буде.
— Чому?
— Тому що капітан Немо тверезо дивиться на речі і, звичайно, буде стерегти нас, особливо поблизу європейських берегів.
— Я дотримуюся такої ж думки, — сказав Консель.
— Поживемо-побачимо! — відповів Нед Ленд, труснувши головою, як справжній паливода.
— А тепер, Неде Ленде, — додав я, — на цьому завершимо нашу бесіду. Ні слова більше! У той день, коли ви здумаєте втекти, ви нас попередите, і ми підемо за вами. Я цілком покладаюся на вас.
Так закінчилася наша розмова, що повинна була мати серйозні наслідки. Зауважу, до речі, що, на превеликий жаль канадця, події, вочевидь, підтверджували мої припущення. Чи не довіряв нам капітан Немо, плаваючи в європейських морях, чи ж уникав зустрічі із суднами всіх націй, що у великій кількості борознили Середземне море? Не знаю. Але ми йшли переважно під водою і на далекій відстані від берегів. Часом “Наутилус” спливав на поверхню настільки, що з води виступала штурвальна рубка, але частіше судно занурювалося на глибини, досить значні в тутешніх водах. Так, між Грецьким архіпелагом і Малою Азією, занурюючись на глибину двох тисяч метрів, ми не досягали дна.
Про те, що ми пройшли повз острів Карпатос, із групи островів Південні Споради, я довідався від капітана Немо, котрий, показавши на якусь крапку па карті, проказав вірш Віргілія:
Est in Carpathio
Neptuni gurgite votes
Coeruleus Proteus..
(1) Є в Нептуна у глибині Карпатосських вод віщун, Цe блакитний Протей…
(Вергілій, “Георгіки*, кн. IV.)
To був легендарний острів, володіння Протея, давнього пастуха Нептунових черед, теперішній острів Скарпанто, що лежить між Родосом і Критом. Я бачив лише через вікно в салоні його гранітне підніжжя.
Наступного дня, 14 лютого, я вирішив присвятити кілька годин вивченню риб Грецького архіпелагу. Але в той день з якихось причин герметичні ставні в салоні не розсовувалися. Установивши по карті координати, я побачив, що ми йдемо в напрямку Канії, до давнього острова Криту. У ті дні, коли я ішов у плавання на борту “Авраама Лінкольна”, прийшло повідомлення, що населення цього острова повстало проти турецького ярма. Але чим скінчилося повстання, я не знав; і, звичайно, капітан Немо, що порвав усі зв’язки з землею, не міг дати мені ці дані.
Увечері, зустрівшись з капітаном Немо в салоні, я не став торкатися цієї теми. До речі, мені видалося, що капітан у похмурому настрої і чимось заклопотаний. Усупереч звичаю він наказав розсунути стулки обох вікон і, переходячи від одного вікна до іншого, пильно вдивлявся у водну широчінь. Що це означало? Я не став робити ніяких припущень і зайнявся вивченням риб, що проносилися повз вікна.
Тут були бички-афізи, що згадуються Аристотелем і відомі в просторіччі під назвою морських в’юнів, які зустрічаються зазвичай в солоних водах біля дельти Нілу. Серед них звивалися фосфоресціюючі пагри із сімейства морських карасів; єгиптяни вважали цих риб священними, і поява їх у водах Нілу відзначалася релігійними церемоніями, бо вона передвіщала розлив ріки, а отже, і гарний врожай. Я помітив також хейлін, костистих риб, із прозорою лускою, синюватого кольору, у червоних плямах; вони великі любителі морських водоростей, що падає їх м’ясу ніжності і приємного смаку. Через те хейліни були улюбленою стравою гурманів давнього Риму; нутрощі їх, приправлені молоками мурен, мозком павичів і язиками фламінго, утворювали чудову страву, що викликала захват у Вітеллія.
Ще один мешканець тутешніх вод привернув мою увагу і воскресив у пам’яті легенди давнього Риму. Це риба-причепа, що подорожує, присмоктавшись до черева акул. За переказами, ці рибки, вчепившись у підводну частину судна, зупиняли кораблі: і, кажуть, одна з них прикувала незрушно трирему Антонія і тим самим допомогла Августові здобути перемогу. Від чого тільки не залежить доля народів! Повз вікна пропливли чарівні антіаси із сімейства морських карасів, священні риби давніх греків, що приписували їм здатність виганяти морських чудовиськ з тих водойм, де вони водилися; антіас — по-грецьки означає квітку; і рибки цілком виправдовують цю назву грою барв, багатством відтінків, що включають усю гаму червоного кольору, починаючи від блідо-рожевого до рубінового, і срібними відблисками на їхніх грудних плавцях. Не відводячи очей, я милувався чудесами морських глибин, аж тут раптом нове явище потрясло мене.
У водах показалася людина, водолаз, зі шкіряною сумкою коло пояса. То не було безживне тіло, віддане на волю води. То була жива людина, що пливла, розсікаючи воду помахами сильних рук. Він то спливав па поверхню, щоб перевести подих, то знову поринав у воду.
Я обернувся до капітана Немо і схвильованим голосом вигукнув:
— Людина тоне! Треба врятувати її! Врятувати будь-що! Капітан Немо кинувся до вікна.
Людина підпливла і, притулившись лицем до скла, дивилася на пас.
На мій глибокий подив, капітан Немо зробив їй знак рукою. Водолаз відповів стверджувальним кивком голови і, спливши на поверхню, не з’являвся більше.
— Не хвилюйтеся! — сказав капітан Немо. — Це Ніколя з мису Матапаи, на прізвисько “Риба”. Він відомий на всіх островах Кіклади. Чудовий плавець! Вода — це його стихія. Він більше живе у воді, аніж на суші! Вічно в плаванні! З одного острова він перепливає на інший, і так до самого Криту!
— Ви знаєте його, капітане?
— А чому б мені його не знати, пане Аронаксе?
З цими словами капітан Немо підійшов до шафи, що стояла ліворуч од вікна. Біля шафи стояла окута залізом скриня з мідною пластинкою на кришці, на якій був вигравіруваний девіз “Наутилуса”: “Mobilis in mobile”.
Не зважаючи на мою присутність, капітан Немо відчинив шафу, що представляла собою сейф, наповнений злитками.
То були злитки золота. Звідки тут узявся цей дорогоцінний метал? І на таку надзвичайну суму! Звідки капітан Немо брав стільки золота? І що він збирався з ним робити?
Я слова не вроиив і дивився ошелешено на все це.
Капітан Немо виймав із шафи злиток за злитком і акуратно укладав їх у скриню, поки та не наповнилася вщерть. На мою думку, тут було більше тисячі кілограмів золота; інакше кажучи, близько п’яти мільйонів франків.
Вій ретельно замкнув скриню, написав на кришці адресу новогрецькою мовою, як мені видалося.
Потім капітан Немо натиснув кнопку електричного дзвінка, проведеного в кубрик команди. Прийшли четверо матросів і не без зусиль винесли скриню із салону. Я чув, як вони тягли її на талях по залізних сходинках трапа.
Тут капітан Немо обернувся до мене.
— Ви щось сказали, пане професоре? — запитав він.
— Я нічого не сказав, капітане, — все ще не міг отямитися я.
— У такому разі дозвольте сказати вам на добраніч! І капітан Немо вийшов із салону.
Повернувшись до каюти, я марно намагався заснути. Я був украй заінтригований поведінкою капітана. Який зв’язок був між появою водолаза і скринею, наповненою золотом? Незабаром із легкої бічної і кільової хитавиці я зрозумів, що “Наутилус” сплив із глибинних шарів на поверхню вод.
Пролунав тупіт ніг на палубі. Отже, відгвинчують шлюпку і спускають її на воду! Шлюпка злегка штовхнулася об корпус “Наутилуса”, і все стихло.
Спливло дві години. Шум і тупіт ніг на палубі відновився. Але от шлюпку підняли на борт, прилаштували в гніздо, і “Наутилус” знову пірнув під воду.
Отже, золото було доставлено за адресою. Але в які краї на континенті? Хто був кореспондентом капітана Немо?
Наступного дня я поділився з Конселем і канадцем враженнями минулої ночі. Вони теж неабияк здивувалися.
— Звідки в нього такі золоті запаси? — запитав Нед Ленд. Що можна було відповісти? Поснідавши, я пішов до салону і
сів за роботу. До п’ятої години я упорядковував свої записи. Раптом мені стало жарко, я скинув із пліч свою вісонову куртку. У чому річ? Ми знаходилися далеко від тропіків, “Наутилус” йшов у глибинних шарах, де не відчувалося підвищення температури. Я подивився на манометр: ми йшли в шістдесяти футах від рівня моря; на таких глибинах підвищення атмосферного тиску не чинить ніякої дії.
Я працював, а задуха ставала усе нестерпнішою.
“Чи не пожежа на судні?” — подумав я.
Я хотів уже вийти із салону, аж тут на порозі з’явився капітан Немо. Він підійшов до термометра, подивився на ртуть і обернувся в мій бік.
— Сорок два градуси! — сказав він.
— І це таки відчутно, капітане, — відповів я. — Якщо температура буде підвищуватися, ми заживо зваримося.
— О пане професоре, температура не підвищиться, якщо ми того не побажаємо!
— У вашій владі керувати коливаннями температури?
— Та ні! Але я можу віддалитися від вогнища, що підвищує температуру.
— Отже, така температура зовнішнього середовища?
— Авжеж! Ми пливемо в киплячій воді.
— Не може бути! — закричав я.
— Подивіться!
Стулки розсунулися, і я побачив білі гребені бурунів навколо “Наутилуса”. Клуби сірчистої пари стелилися по воді, що клекотала як у казані. Доторкнувшись до скла, я швидко відсмикнув руку, таке воно було гаряче.
— Де ми? — запитав я.
— Біля острова Санторин, пане професоре, — відповідав капітан. — У протоці, що відокремлює Неа-Каменні від Палеа-Каменні. Я хотів показати вам підводне виверження вулкана. Цікаве явище!
— Я думав, — сказав я, — що процес формування нових островів уже завершився.
— В областях вулканічного походження процес формування ніколи не завершується, — відповів капітан Немо. — Внутрішній вогонь землі споконвіку діє в надрах земної кулі. За свідченням Кассіодора і Пліпія, ще в дев’ятнадцятому році нашої ери на тому самому місці, де недавно утворилися ці острови, з’явився острів Божественна Тейя. Потім острів сховався під водою, щоб знову виникнути в шістдесят дев’ятому році і знову зникнути в морських глибинах. Відтоді вулканічна діяльність припинилася. Але третього лютого — йшов уже тисяча вісімсот шістдесят шостий рік! — новий острів, названий островом Георгія, виник серед клубів пари біля Неа-Камешгі, а шостого числа того ж місяця він злився з Неа-Каменні. Рівно через тиждень, тринадцятого лютого, з’явився острів Афроесса, утворивши між собою і Неа-Каменні протоку шириною в десять метрів. Я й зараз пам’ятаю, яким чином усе це відбувалося. Я був саме в тутешніх морях. Я простежив вулканічні явища у всіх їхніх фазах! Острів Афроесса, округлої форми, мав у поперечному перетині близько трьохсот футів і вивищувався над рівнем моря на тридцять футів. Він складався із суміші чорної склоподібної лави й уламків польового шпату. Але от десятого березня з’явився ще острівець, трохи менший, названий Река. Острови ці злилися з Неа-Каменні і нині становлять одне ціле.
— А де ж протока?
— Ось вона, — відповів капітан Немо, показуючи мені карту Грецького архіпелагу. — Бачите, я вже наніс на карту нові острови.
— Згодом протока може зникнути?
— Досить імовірно, пане Аронаксе, адже тисяча вісімсот шістдесят шостого року, саме напроти порту святого Миколая, на Па-леа-Камениі з’явилося вісім острівців вулканічного походження. Очікується, що найближчим часом Неа і Палеа утворять одне ціле. Коли в Тихому океані рифоутворюючі корали створюють материки, то в тутешніх морях ту ж роль відіграють вулканічні виверження. Подивіться, пане, погляньте-но, яка кипуча діяльність відбувається в морських глибинах!
Я підійшов до вікна. “Наутилус” стояв на місці. Спека була нестерпна. Вода з білої стала червоною від присутності залізистих солей. Незважаючи на герметичні рами, у салон проникав ядучий запах сірки, і по той бік вікон спалахували часом язики полум’я, такого яскравого, що меркло світло прожектора.
Я обливався потом, бракувало повітря, здавалося, от-от зварюся!
— Немислимо залишатися довше в цьому киплячому казані! — сказав я капітану.
— Так, це було б необачно! — відповів незворушний капітан. Він віддав наказ, “Наутилус” ліг на інший галс і вийшов з цього пекла, де подальше перебування ставало небезпечним.
Чверть години пізніше ми зітхнули на повні груди, спливши на
поверхню вод.
“Коли б Нед Ленд, — подумав я, — обрав для втечі тутешні води, живими ми не вийшли б із цього вогненного моря!”
Наступного дня, 16 лютого, ми залишили “цей басейн, десь між Родосом і Александрією, де зустрічаються западини глибиною ледве не в три тисячі метрів. І “Наутилус”, обігнувши мис Матапан, вийшов у відкрите море, залишивши позаду Грецький архіпелаг.
Глава сьома ЗА СОРОК ВІСІМ ГОДИН ЧЕРЕЗ СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ
Середземне море, блакитне море, “Велике море” іудеїв, море греків, “mare nostrum”(1) римлян, з узбережжями, що потопали в зелені апельсинних гаїв, алое, кактусів, морських сосон, овіяне чистим морським повітрям, напоєним пахощами миртів, в оточенні високих гір, але яке зазнавало вулканічних вивержень, воістину є бойовищем, де Нептун і Плутон споконвіку оспорюють владу над світом. Тут, на цих берегах, у цих водах, говорить Мішле, у цьому кліматі, найкращому иа землі, людина черпає нові сили.
(1) Наше море (лат.).
Але яким би прекрасним не було Середземне море, я міг лише окинути швидким поглядом цей водний басейн, поверхня якого, займає два мільйони квадратних кілометрів. Я не міг навіть звернутися з розпитами до капітана Немо, оскільки цей дивний чоловік жодного разу не показався за увесь час нашого блискавичного проходження через Середземне море. Думаю, що “Наутилус” пройшов під водами цього моря близько шестисот льє, подолавши цей простір за дві доби. Ми відійшли від берегів Греції 16 лютого, а 18 лютого, зі сходом сонця, минали Гібралтарську протоку.
Я розумів, що капітану Немо не до душі Середземне море, з усіх боків оточене тією землею, якої він уникав. Занадто багато спогадів, якщо не жалю, будили в ньому його блакитні води, його легкі вітри. Тут не було тієї волі у виборі шляху, тієї повної незалежності, яку він знаходив в океанських просторах. (Як і “Наутилусу”, йому було тісно в просторі, замкнутому берегами Африки і Європи, такими зближеними під цими широтами.) Ми йшли зі швидкістю двадцять п’ять миль за годину.
Не доводиться пояснювати, що Нед Ленд, на превеликий смуток, мав відмовитися від свого наміру нині ж тікати із судна. При швидкості “Наутилуса” від дванадцяти до тринадцяти метрів за секунду не можна було скористатися шлюпкою. У таких умовах тікати було так само нерозважливо, як вискочити на ходу з вагона кур’єрського потяга. До речі, “Наутилус” спливав на поверхню тільки вночі, щоб запастися свіжим повітрям, а решту часу йшов за показаннями компаса і лага.
Отже, Середземне море промайнуло переді мною, як проноситься пейзаж перед очима пасажира кур’єрського потяга. Коротше кажучи, мені відкривалися далекі обрії, а все інше, більш близьке, вислизало з поля зору. Усе-таки нам з Коиселем пощастило спостерігати деяких середземноморських риб, сильні плавці яких дозволяли їм плисти певний час урівень з “Наутилусом”. Ми проводили довгі години у салоні, сидячи коло вікна. І наші короткі нотатки дозволяють мені зробити побіжний огляд іхтіофауни Середземного моря.
Риби, що у безлічі населяють Середземне море, здебільшого вислизнули від моєї уваги, деяких я бачив лише мигцем, але все-таки декотрих мені удалося спостерігати достатньо. Тому дозвольте мені, описуючи їх, дотримуватись досить фантастичної класифікації, що усе-таки найточніше відтворити всю безпосередність моїх вражень.
У глибинних водах, у смузі яскравого світла, що падало від прожектора, звивалися’ міноги з метр завдовжки, що водяться майже у всіх морях обох півкуль. Довгорилі скати до п’яти футів завширшки, білочереві, із плямами на попелясто-сірій спині, розстелялися по воді, немов хустки, віднесені течією. Інші скати проносилися з такою швидкістю, що я не міг з’ясувати, чи виправдовують вони свою назву морських орлів, яку їм дали давні греки, або ж вони заслуговують прізвиськ — пацюка, жаби, кажана, — які їм привласнили нинішні рибалки. Собачі акули завдовжки в дванадцять футів, особливо небезпечні для водолазів, змагалися у швидкості зі скатами.
Морські лисиці, не менше восьми футів у довжину, відомі тонкістю нюху, проносилися немов синюваті тіні. Доради із сімейства морських карасів, завдовжки з тридцять сантиметрів, хизувалися своїм сріблясто-лазуровим одіянням з поперечними смужками, що чітко виступали па темному тлі плавців. Риба ця із золотавими бровами над очницями присвячена давній Венері. Цей дорогоцінний вид морських карасів не нехтує ні солоними, ні прісними водами. Він населяє ріки, озера, океани, освоюється у всіх кліматах, витримує будь-яку температуру. Вид цей бере початок від колишніх геологічних періодів землі і донині зберігає свою первозданну красу.
Чудові осетри завдовжки в дев’ять-десять метрів проносилися повз нас, ударяючи могутніми хвостами в кришталеві стекла, і ми милувалися їхніми блакитнуватими спинами в коричневих цятках; осетри схожі на акул, але поступаються їм силою і зустрічаються у всіх морях; весною вони вступають у боротьбу з течіями Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари й Одеру; вони живляться оселедцем, сьомгою, тріскою(1), незважаючи на те, що осетри належать до класу хрящових риб, м’ясо їх дуже ніжне; їх їдять у свіжому вигляді, в’яленими, маринованими і копченими; колись осетри подавалися з великою урочистістю до столу Лукулла. Але з усіх мешканців Середземного моря найкраще мені випало познайомитися, — у той час як “Наутилус” спливав на поверхню, — із представниками шістдесят третього роду костистих риб. Це були тупці, у яких спина синювато-чорного кольору, черево покрите сріблястою лускою, а спинні плавці відливають золотом. Кажуть, що тунці супроводжують судна, ховаючись в їхній прохолодній тіні від палючих променів тропічного сонця; і вони не спростовували цих оповідей, супроводжуючи наше судно, як колись супроводжували кораблі Лаперуза. Протягом багатьох годин змагалися вони у швидкості з “Наутилусом”. Я все не міг надивитися на цих тварин, якнайкраще пристосованих для швидкого пересування: у них маленька голова, гладеньке і веретеноподібне тіло, у деяких екземплярів воно буває трьох метрів завдовжки; у них надзвичайно сильні грудні плавці, а хвостовий плавець роздвоєний вилоподібно. Тунці пливли трикутником, як деякі перелітні птахи, яким вони не поступаються швидкістю, що дало підставу давнім твердити, буцімто цим рибам добре відомі правила геометрії і стратегії. Однак ніщо не рятує їх від сітей провансальців, котрі цінують тунця не менше, ніж цінували його жителі давньої Пропон-тиди і Риму, і цінні тварини тисячами гинуть у сітях марсельців. Спробую назвати тих риб Середземного моря, яких нам із Конселем пощастило спостерігати більш ґрунтовно: повз нас пропливали блакитнуваті електричні вугри(2); звивалися змієподібні мурени в три-чотири метри довжини, забарвлені в зелені, блакитні і жовті кольори; за ними йшли мерлани завдовжки в три фути, печінка яких вважається вишуканим делікатесом; стрічкоподібні цеполи, що нагадували стебла водоростей; проносилися тригли, — яким поети дали чарівну назва “риба-ліра”, а моряки — прізвисько “морський півень”, — трохи нагадували своїм рильцем ліру давнього Гомера; а далі — тригли-ластівки мелькали зі швидкістю птахів, цим і пояснюється їхня назва; червоноголові морські судаки показували свої спинні плавці, оздоблені нитковидиими придатками; а там йшли оселедці-залізниці, поцятковані чорними, сірими, коричневими, блакитними, жовтими, зеленими плямами, чутливі до срібного дзенькоту дзвіночків; блискучі камбали-тюр-бо, справжні морські фазани ромбовидної форми, з жовтими плавцями, поспіль у коричневих цятках, верхня частина боків у них забарвлена в коричневі і жовті тони, що робить їх схожими на мармур. Нарешті, пропливли зграї чарівних барбульок, цих райських птахів океану. Римляни платили по десять тисяч сестерцій за одну таку рибу! їм було приємно спостерігати, як, умираючи, риба поступово утрачала своє забарвлення гірської кіноварі і ставала мертвотно-блідою.
(1) Осетри живляться молюсками, червами і не досягають таких розмірів, які називає Жуль Всрн. (Прим, ред.)
(2) Електричні вугри живуть тільки в прісних водах Південної Америки. (Прим, ред.)
І якщо мені не вдалося спостерігати ската-мірале, спинорогів, скалозубів, морських коників, морських оскалів, морських собачок, султанок, губанів, летючок, анчоусів, морських карасів, камбалових великооких спарів, морську голку — одне слово, усіх основних представників, що населяють Атлантичний океан і Середземне море, то причиною того була запаморочлива швидкість ходу, що розвинув “Наутилус”, снуючи водами найбільш щедрої водойми у світі.
Що стосується морських ссавців, то, коли ми йшли повз Адрі-атичне море, нам зустрілися два чи три кашалоти із сімейства кашалотових, з одним спинним плавцем; кілька дельфінів, характерних для Середземного моря, — у них передня частина голови помережана тонкими світлими смужками; я бачив мигцем не менше дванадцяти тюленів-білобочок довжиною в три метри, з білим животом і чорним хутром, прозваних ченцями і, справді, вони нагадували домініканців.
Консель устиг розгледіти черепаху з панциром шириною в шість футів, уздовж якого виступали три гребені, або ребра. Я пошкодував, що не удалося побачити цю тварину, котра, за словами Конселя, вочевидь, становила рідкісний вид черепахи. Я ж помітив лише кілька черепах-какуанів з подовженим спинним щитом.
Що стосується зоофітів, я міг помилуватися лише кілька хвилин дивною жовтогарячою галеолярією, що прилипла до шибки правого борту, — сифонофорою, що мала гіллясті щупальця, гілочки якої перепліталися в такому тонкому візерунку, що ніякий павук не міг би сплести подібного мережива. На жаль, я не міг виловити цей чудовий екземпляр. Мабуть, мені зовсім не вдалося б побачити зоофітів у Середземному морі, якби “Наутилус” увечері шістнадцятого числа раптом не змінив швидкість ходу. І от за яких обставин.
Ми йшли між Сицилією і берегом Тунісу. У цьому вузькому просторі, між мисом Бон і Мессінською протокою, морське дію несподівано піднімається на значну висоту. Отже, виник справжній гірський хребет, ледь прикритий водним шаром товщиною метрів сімнадцять, тим часом як обабіч цієї височини дно опускається до ста сімдесятьох метрів від рівня моря. Тому “Наутилус” змушений був маневрувати, щоб не наштовхнутися на цей підводний бар’єр.
Я вказав Конселю на карті Середземного моря те місце, де проходить гряда підводних рифів.
— З дозволу пана професора, — сказав Консель, — це ж справжній перешийок, що з’єднує Європу з Африкою!
— Так, друже мій, — відповів я, — дослідження Сміта виявили, що колись ці материки з’єднувалися між мисом Бон і мисом Фарина вузькою смужкою землі.
— Охоче вірю, — сказав Консель.
— Думаю, — продовжував я, — що подібний бар’єр колись існував між Гібралтаром і Суєтою, і в геологічну епоху він повністю замикав собою вхід у Середземне море.
— Е-е! — сказав Консель. — А що коли цей перешийок під час вулканічного виверження знову підніметься на поверхню вод?
— Навряд, Конселю!
— Нехай пан професор дозволить мені закінчити мою думку. Я хочу сказати, що, коли б щось подібне трапилося, пан Лессепс неабияк засмутився б. Скільки труда коштувала йому його затія прорити перешийок!
— Згоден із тобою, Консель. Але, повторюю, у наш час щось подібне трапитися не може. Сила внутрішнього вогню Землі поступово слабшає. Вулкани, такі численні в перші дні світотворен-ня, помалу згасають. Внутрішній жар зменшується, температура глибинних шарів земної кори від століття до століття знижується на шкоду нашій планеті, адже теплота — джерело життя!
— А сонце…
— Сонця недостатньо, Конселю! Чи може воно повернути теплоту охололому тілу?
— Не думаю…
— Отже, друже мій, коли-небудь і наша планета перетвориться в охололе тіло. Стане безлюдною, як Місяць, що давно уже втратив своє життєдайне тепло.
— І через скільки ж століть це станеться? — запитав Коисель.
— Через сотігі тисячоліть, друже мій!
— Е-еі — проказав втішено Консель. — Часу буде досить, щоб закінчити наші підводні мандри! Коли б тільки Нед Ленд не зіпсував справи!
І Коисель, заспокоєний моїми роз’ясненнями, узявся до своїх наукових занять, користуючись тим, що рельєф дна змушував наше судно йти середнім ходом.
Там, на скелях вулканічного походження, розпустився цілий квітник живої флори: губки, голотурії, прозорі, як скло, ктенофо-ри-цидиппи з червонуватими щупальцями і злегка фосфоресціюючі, ктенофори-берое, відомі під назвою морських огірків, що відливають усіма барвами сонячного спектра, здатні пересуватися морські лілії-коматули, що сягають висоти одного метра і забарвлюють води у пурпур. Незвичайної краси морські лілії-евріалії з деревовидно-гілчастими променями, павопії на довгих стеблах, безліч різних видів їстівних морських їжаків і зелених актиній з коричневим диском, схованим під густою шевелюрою оливкових щупалець.
Увага Конселя була звернена переважно на молюсків і членистоногих. І, хоча представництво їхнє не дуже значне, я не хочу кривдити мого супутника, не згадавши результатів його власних спостережень.
Із представників молюсків він спостеріг численних двостулкових молюсків-спондилів — “ослине копито”, що нагромаджуються одне на одного, трикутних допацій, тризубчастих скляночок із прозорими скойками, жовтогарячих голих молюсків-плевробран-хій, яйцевидок, поцяткованих зеленуватими крапками, аплізій, відомих також під назвою морських зайців, скоблюшок; помічені були і м’ясисті ацери, характерні для Середземного моря, морське вушко-галіотіс, мушля якого виробляє дорогоцінний перламутр, морські гребінці, аномії, яких у Лангедоку полюбляють більше, аніж устриці, а також улюблені марсельцями кловіси, кілька дво-створчаток, яких чимало коло берегів Північної Америки, вони становлять предмет широкого вжитку в Нью-Йорку, морські гребінці з мушлями найрізніших барв, морські фініки-літодомуси, що забилися у свої нори, які смаком нагадують перець, венерикардії рубчасті, у яких мушля має опуклу верхівку і ребристу поверхню, цинтії, покриті червоними горбками, каринарії з загнутими кінцями мушель, схожі на гондоли, вінценосні фероли, атланти з рав-ликоподібною мушлею, сірі фетиди у своїй бахматій мантії з білими плямами, голожаберники-еоліси, схожі на маленьких слимаків, каволіни, що плазують на спині, аурикули, рудуваті скаля-рії, літорини, жантури, каменеточці-петриколи, кабошони, паидо-ри тощо.
Що стосується членистих, Консель у своїх записах цілком правильно підрозділив їх на шість класів, з яких три класи включають і морських тварин: ракоподібних, вусоногих і кільчастих червів(1).
Клас ракоподібних підрозділяється на дев’ять загонів. Перший загін містить у собі десятиногих, голова і груди яких злиті в головогруди, прикриті спільним панциром, що несе п’ять пар ніг.
Консель, наслідуючи нашого вчителя Мільн-Едвардса, поділив десятиногих на три підзагони: короткохвостих, довгохвостих і се-редньохвостих. Назви ці звучать трохи дивно, але вони точні і зрозумілі. Між короткохвостими Консель згадує своєрідних крабів, голова яких озброєна двома роздвоєними шипами, крабів-інахусів, що — не знаю чому — був колись символом мудрості у древніх греків, різні види крабів-ламбрів, які, мабуть, випадково Потрапили на цю підводну скелю, бо вони зазвичай живуть на великих глибинах.
— Ксанто, пілумни, каляппи, — перелічував Консель, — зубцюваті користи, ебалії, лякливі краби та інші.
Консель згадав іще звичайних лангустів — м’ясо їхніх самок високо цінується, — раків-ведмедів, гебій і всі інші види їстівних ракоподібних. Але він нічого не сказав про сімейство астацид, до якого належать омари, адже лангусти — єдині “омари” Середземного моря(2). Нарешті, серед середньохвостих він помітив звичайних дроцин, що сховалися в строкату раковину, яку вони обживають, гомоль із шишкуватим лобом, раків-пустельників, порцеллан тощо.
(1) На сьогодні вусоногих (Cirripedia) включають до ракоподібних, а кільчастих червів розглядають як самостійну групу. (Прим, ред.)
(2) Нині лангустів й омарів відносять до різних сімейств, а омари відомі і в Середземному морі. (Прим, ред.)
На цьому закінчилися наукові дослідження Конселя. Йому не вистачило часу поповнити клас ракоподібних спостереженням ротоногих бокоплавів, рівноногих, ластоногих, вусоногих, черепашкових, або остракод, і деяких інших нижчих ракоподібних. І щоб закінчити список морських членистих, він вважав за необхідне згадати також клас кільчастих червів, куди входять різні вільио-існуючі кільчасті, а також ті, що сидять у трубках.
Але “Наутилус”, проминувши гірський хребет Лівійської протоки і ввійшовши в глибокі води, пішов, як звичайно, великим ходом. І не стало більше молюсків, зоофітів і членистоногих! Лише великі риби, як примарні тіні, проносилися повз вікна.
У ніч з 16 на 17 лютого ми увійшли в другий басейн Середземного моря, найбільша глибина якого досягає трьох тисяч метрів. “Наутилус”, підкорюючись керму глибини, опинився в глибинних шарах моря.
Там, у безоднях вод, замість чудес природи розгорнулися перед моїми очима сцени хвилюючі і страшні. Ми йшли в тій частині Середземного моря, де відбулося безліч морських катастроф! Скільки кораблів зазнало тут аварій, скільки суден безвісти зникло між берегами Алжиру, і Провансу! У порівнянні з великим водним басейном Тихого океану Середземне море усього лише озеро, але озеро примхливе, води його мінливі. Сьогодні, скажімо, воно милостиво леліє тендітну тартану, що пливе між подвійною блакитною гладінню вод і небес; а завтра, розлютоване, здиблене штормом, воно короткими і частими ударами своїх валів ламає на друзки найбільші кораблі.
Скільки остовів розбитих, кораблів, затонулих па дні моря, бачив я під час цієї стрімкої прогулянки в глибинних водних шарах! Якорі, гармати, ядра, залізне окуття, лопаті гвинта, частини машин, розбиті циліндри, казани без дна — рештки кораблів, що спочивають у цих водах, — одні вже засіювані галуззям коралів, інші тільки поїдені іржею.
Усі ці кораблі, що зазнали катастрофи, загинули при зіткненні або розбилися об підводні скелі. Одні пішли на дно цілком прямовисно, з уцілілими щоглами і такелажем, що ніби окостеніли в солоній морській воді. Здавалося, вони стояли на якорі у відкритому рейді, очікуючи сигналу до відплиття. І коли “Наутилус”, проходячи мимо, заливав їх світлом свого прожектора, здавалося, що от-от на флагштоку здійметься прапор і кораблі дадуть вітальний салют! Але безгомінність і смерть панували в цій юдолі печалі! Я помітив, що в міру наближення “Наутилуса” до Гібралтарської протоки все частіше зустрічалися сумовиті рештки, поховані у водах Середземного моря. Чим більше зближуються береги Африки і Європи, тим частіше відбуваються в цьому вузькому просторі зіткнення суден. Я бачив тут безліч залізних остовів, корпусів, химерних руїн пароплавів; одні лежали на боці, інші стояли прямо, наче якісь дивовижні істоти. Я бачив судно з пробоїною в боці, з вигнутою трубою, з одними маточинами замість коліс; кермо відокремилося від ахтерштевня і бовталося на залізному ланцюзі, задній плапшир був поїдений морською сіллю… Страшна картина! Скільки життів загинуло при цій аварії корабля! Скільки жертв потопили хвилі! Чи врятувався хоч один матрос, що міг би розповісти про цей нещасний випадок, чи море й досі зберігає в собі страшні таємниці? Не знаю чому, але в мене майнула думка, чи не “Атлас” це, що безвісти щез з людьми і вантажем двадцять років тому? Яка страшна оповідь вийшла б, якби розкрити таємниці глибин Середземного моря, цього неозорого цвинтаря, де поховано стільки багатств, де стільки життів знайшло собі вічний спокій!
Але байдужий до всього “Наутилус” продовжував свій біг серед руїн. 18 лютого близько трьох годин ранку ми були коло входу в Гібралтарську протоку.
Тут існують дві течії: верхня, здавна відома, яка несе океанські води в басейн Середземного моря, і нижня, зустрічна, існування якої нині доведено наукою. І справді, рівень води в Середземному і морі, безупинно поповнюваний водами Атлантичного океану і ріками, що впадають у нього, мав би щорічно підвищуватися, адже одних випарів недостатньо, щоб тримати його в рівновазі. Природно, доводилося припустити існування нижньої течії, що через Гібралтарську протоку несе надлишок вод Середземного моря в басейн gt; Атлантичного океану.
Так воно і виявилося. “Наутилус” скористався цією попутною , течією і швидко пройшов крізь вузьку протоку. На секунду май— ; пули руїни храму Геркулеса, що опустився, за свідченнями Плінія й Авіцеини, на самісіньке дно разом з островом, на якому він . стояв; через кілька хвилин ми ковзали вже хвилями Атлантичного океану.
Глава восьма БУХТА ВІТО
Атлантичний океан! Неозора, величезна водна рівнина, що розкинулася на двадцять п’ять мільйонів квадратних миль! Уздовж вона простяглася на дев’ять тисяч миль, ушир — у середньому на дві тисячі сімсот миль! Море, таке значне, але майже не звідане в стародавні часи, за винятком хіба карфагенян, цих голландців давнього світу, що об’їздили під час своїх торговельних мандрів західні береги Європи й Африки! Океан, узбережжя якого з їхніми затоками охоплює величезний периметр! Водойма, у яку несуть свої води найбільші у світі ріки: св. Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, котрі зрошують країни найбільш цивілізовані і найбільш дикі! Велична водна гладінь! Від краю до краю борознять ці води кораблі всіх країн, під прапорами всіх націй світу, і охороняють їх два грізних стражі, що завжди вселяли страх мореплавцям — мис Горн і мис Бур(1)!
(1) Мис Доброї Надії.
“Наутилус” перетинав своїм водорізом води Атлантики, пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє! Образно кажучи, вій пройшов відстань більшу, ніж довжина шляху навколо земної кулі, якщо перетнути її по екватору! Куди ми тримаємо шлях? Що обіцяє нам майбутнє?
Проминувши Гібралтарську протоку, “Наутилус” узяв курс у відкрите море. Він знову сплив на поверхню вод, і наші щоденні прогулянки по палубі відновилися.
Я тут же пішов нагору освіжитися; услід за мною йгашли Нед Ленд і Консель. У дванадцятьох милях від нас вималювався неясно мис св. Віицеита, що утворює півдешю-західний край Піренейського півострова. Подув досить міцний південний вітер. Море стало бурхливим і непривітним. Починалася бічна хитавиця. “Наутилус” ішов, перевалюючись з хвилі на хвилю. Палубу захльостувало водою, обдаючи нас солоними бризками і піною. Ми поспішили спуститися в трюм, устипіувши все-таки подихати свіжим повітрям.
Я пішов у свою каюту. Консель направився до себе; але канадець, чимось заклопотаний, пішов за мною. Наш надшвидкісний рейс через Середземне море порушив усі плани Неда Ленда, і він не приховував свого засмучення.
Як тільки двері каюти зачинилися за нами, вій сів і мовчки подивився на мене.
— Друже Неде, — сказав я, — розумію вас! Але ви ні в чому не можете собі дорікнути. “Наутилус” розвинув таку скажену швидкість, що годі й думати було про втечу!
Нед Лепд мовчав. Його щільно стиснуті губи, насуплені брови говорили, що він одержимий одпою-єдииою думкою.
— Послухайте, Неде, — продовжував я, — впадати у відчай ще рано. Ми йдемо уздовж берегів Португалії, поблизу Франції й Англії, де легко знайти притулок. От якби “Наутилус” по виході з Гібралтарської протоки взяв курс на південь, прямуючи в пустельні води, які не омивають береги материків, я поділяв би вашу тривогу. Але ми знаємо, що капітан Немо не уникає європейських морів. А раз так, я не сумніваюся, що через кілька днів умови складуться більш сприятливо, і тоді…
Ще пильніше подивився на мене Нед Ленд і, нарешті розліпивши губи, сказав:
— Нині ж увечері.
Я підхопився иа ноги. Зізнаюся, подібна пропозиція була для мене несподіванкою. Я хотів відповісти канадцю, але не знаходив слів.
— Ми умовилися чекати зручного випадку, — продовжував Нед Ленд. — Нагода не заставить себе чекати. Сьогодні ввечері ми будемо в кількох милях від іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, я розраховую на вас.
Я мовчав. Канадець підвівся і підійшов до мене.
— Сьогодні о дев’ятій годині! — сказав він. — Консель попереджений. Капітан замкнеться на той час у своїй каюті і, мабуть, ляже спати. Люди з команди, матроси, механіки не побачать нас. Ми з Коиселем проберемося до середнього трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці, у двох кроках від нас, поки я не дам сигналу. Весла, щогла і вітрило в шлюпці. Я заніс туди дещо з провізії. Дістав і англійський ключ, щоб відгвинтити гайки болтів, на яких, прикріплена шлюпка. Усе готово! Отже, до вечора!
— Море неспокійне, — сказав я.
— Згодний із вами, — відповідав канадець, — але доведеться ризикнути. Справа варта того! Утім, шлюпка надійна і відмахати кілька миль при попутному вітрі не вимагатиме зусиль! Хтозна, чи не опинимося ми вранці за сто льє від європейських берегів? Якщо усе піде благополучно, то між десятою й одинадцятою вечора ми уже пристанемо де-небудь до берега… або ж не будемо в живих. Отже, до вечора! 3 цими словами канадець вийшов, залишивши мене абсолютно розгубленим. Я тішив себе надією, що зручна нагода випаде не так скоро і в мене вистачить часу обміркувати й обговорити стан речей. Але мій упертий супутник відмовляв мені в цьому. І що я міг сказати йому? Нед Ленд був тисячу разів правий! Ось той випадок, і він хоче скористатися ним. Хіба міг я порушити дане слово заради особистих міркувань взяти на себе відповідальність за долю моїх супутників? Хіба не може капітан завтра ж вийти у відкрите море, оддалік від будь-якої землі?
У цю хвилину досить сильний свист дав мені зрозуміти, що резервуари наповнюються водою і “Наутилус” занурюється у води Атлантичного океану.
Я не виходив з каюти. Мені не хотілося зустрічатися з капітаном з остраху виявити при ньому своє хвилювання. Так провів я томливий день, вагаючись між бажанням вирватися па волю і жалем, що мушу розстатися з цим чудесним “Наутилусом”, не завершивши дослідження морських глибин! Залишити океан, — “мою Атлантику”, як я любив його називати, — не заглянувши в його таємничі глибини, не вирвавши в нього його таємниць, що їх відкрили мені Індійський і Тихий океани! Книжка випадала з моїх рук, я ледь устиг прочитати перший том, сторінка обривалася на найцікавішому місці! Як болісно тяглися години! То мені марилося, що я вже в безпеці, ступаю ногою по твердій землі, поруч зі своїми супутниками; то всупереч глузду мною опановувало бажання, щоб яка-небудь непередбачена обставина перешкодила виконанню задуму Неда Ленда.
Два рази я виходив у салон. Я хотів перевірити по компасу. Хотів знати, чи справді “Наутилус” тримав курс біля берегів Португалії, чи ж віддалявся від них. Але ні! Ми як і раніше борознили португальські води. Курс судна лежав иа північ, уздовж берегів Португалії. Доводилося скоритися необхідності і готуватися до втечі. Багаж мій був невеликий: одні лише записи.
Ну, а капітан Немо? Як він поставиться до нашого вчинку? Яких клопотів, якої шкоди може йому завдати наша втеча? І як він чинитиме з нами, якщо наша спроба закінчиться невдачею? Хіба він дав мені найменший привід до невдоволення? Навпаки! Він виявив нам найпривітнішу гостинність. Він не може мою втечу із судна приписати невдячності. І я не давав йому ніяких обіцянок. Він знав, що ми пов’язані з ним не обіцянками, а силою обставин. Але саме його постійні заяви, що наша доля навіки пов’язана з його судьбою, і вибачали наші спроби порвати з ним. Я не бачив капітана з часу нашого відвідування острова Саито-рин. Чи зведе пас випадок напередодні вте’чі? Я і бажав зустрічі і страшився її. Я прислухався, чи не пролупають його кроки в каюті, суміжній з моєю. Ні найменшого шуму не вловлювало моє вухо. У каюті, очевидно, нікого не було.
Тут мені спало на думку: та й узагалі чи на борту таємничий капітан? З тієї ночі, коли шлюпка відчалила від борту “Наутилу-са”, виконуючи якесь секретне доручення, я трохи змінив свою думку про капітана Немо. Я зрозумів, що, попри всі запевнення, він усе-таки зберігав якийсь зв’язок із Землею. І чи справді він ніколи не відлучається з “Наутилуса”? Хіба не траплялося, що він не показувався цілими тижнями? Що він робив у цей час? Я уявляв, що він страждає від нападів мізантропії! А насправді чи не виконував він яку-небудь потаємну місію, недоступну моєму розумінню?
Думки ці і тисячі інших не давали мені спокою. Незвичайність обставин відкривала широке поле для всяких здогадів. Мною володіла болісна тривога. Години чекання здавалися вічністю. День тягся надто повільно.
Обід, як звичайно, подали в каюту. Я ледь доторкнувся до їжі. Устав з-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин, — я рахував кожну хвилину, — відокремлювали мене від тої миті, коли я повинен буду піти за Недом Лендом. Моє хвилювання усе наростало. Пульс бився прискорено. Я не міг сидіти на місці. Крокував туди й сюди по каюті, сподіваючись у русі розсіяти тривожні думки. Припущення, що я можу загинути, менше всього мене турбувало; але при думці, що наш план буде відкритий перш, ніж ми встигнемо утекти із судна, при думці, що мені доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим моїм підступним учинком, серце в мене завмирало.
Мені захотілося востаннє заглянути в салон. Вузьким коридором пройшов я в цей .музей, де провів стільки приємних і корис— : них годин. Я дивився на ці зібрання скарбів, як дивиться людина ; па рідні місця, що він їх завтра має назавжди полишити. Я говорив останнє “прощавай” усім цим творам мистецтва, усім цим чудесним експонатам природи! Мені захотілося окинути останнім поглядом води Атлантики, але ставні були наглухо зачинені, і. ; їхня залізна завіса ховала від моїх очей океан, що його мені не вдалося вивчити.
Походжаючи по салону, я підійшов до потайних дверей у стіні, що вели в каюту капітана. На мій глибокий подив, двері були напіввідчинені.
Я мимоволі відступив на крок. Якби капітан Немо був у себе, він помітив би мене. Але усе було тихо. Я підійшов ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я оглядівся навсібіч і ввійшов досередини. Усе та ж сувора обстановка житла пустельника.
Кілька офортів на стінах — того разу я їх не помітив — кинулися мені в очі. То були портрети видатних історичних осіб, що присвятили себе служінню високій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, який боровся за визволення Польщі, що упав з вигуком: “Кінець Польщі!”; Боцарис — цей Леонід сучасної Греції; О’коннель —борець за незалежність Ірландії; Вашингтон — засновник Північно-американського союзу; Маній — італійський патріот; Лінкольн, що загинув від кулі рабовласника; і, нарешті, мучень, котрий боровся за визволення негрів від рабства і знайшов смерть на шибениці, — Джон Броун: страшний малюнок олівцем, зроблений рукою Віктора Гюго!
Який зв’язок міг бути між капітаном Немо і цими героями? Чи не відкриють їхні портрети таємницю його життя? Чи не був він захисником пригноблених народів, визволителем поневолених племен? Чи не брав він участі у політичних і соціальних потрясіннях останнього часу? Чи не був він одним з героїв братовбивчої війни між Північними і Південними штатами Америки, війни горезвісної і пам’ятної?
Годинник пробив восьму. При першому ж ударі мої мрії увірвалися. Я здригнувся, ніби якесь недремне око проникло в таємницю моїх мрій, і кинувся геть із каюти капітана.
У салопі я кинув останній погляд на компас. Стрілка вказувала на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину близько шістдесяти футів. Обставини складалися сприятливо для здійснення задуму Неда Ленда.
Я повернувся до себе. Одягнув теплий одяг: морські чоботи, боброву шапку, куртку з бісусу, підбиту тюленячою шкірою. Я був готовий. Я чекав. Тільки дрижання судна при обертанні гвинта порушувало глибоку тишу, що панувала на борту. Я прислухався, напружував слух. Чи не пролунає серед цієї тиші вигук, який дасть мені знати, що Неда Ленда піймано? Смертельна тривога охопила мене. Даремно намагався я опанувати собою. О дев’ятій годині без кількох хвилин я приклав вухо до дверей капітана. Цілковита тиша. Я вийшов з каюти, повернувся в салон, занурений у морок і як раніше порожній.
Відчинив двері в бібліотеку. Той же півморок і та ж порожнеча. Я сів коло дверей, що виходили до середнього трапа, і став очікувати сигналу Неда Ленда. У цю хвилину дрижання корпусу судна значно зменшилося і потім зовсім припинилося. Що означає така зміна ходу “Наути-луса”? Чи сприяє його зупинка планам канадця, чи навпаки шкодить їм? Хто це скаже?
Раптом я відчув легкий поштовх. Я зрозумів, що “Наутилус” опустився на дно океану. Тривога моя зросла. Канадець не подавав сигналу. Мене охопило бажання бігти до Неда Ленда і просити його відкласти втечу до іншого разу. Нині наше плавання, — я відчував це, — проходить не у несприятливих умовах…
Але розчинилися двері салону, і на порозі з’явився капітан Немо. Побачивши мене, він звернувся до мене без усяких передмов.
— А-а! Пан професор, — сказав він люб’язним тоном. — А я вас шукав! Вам знайома історія Іспанії?
Якби він запитав мене, чи знайома мені історія Франції, у моєму стані крайньої зніяковілості і тривоги я не міг би йому на це відповісти.
— Ну то як? — продовжував капітан. — Ви чули моє запитання? Вам знайома історія Іспанії?
— Дуже погано, — відповів я.
— Ох, уже ці вчені! — сказав капітан. — Він не знає! А раз так, — додав він, — сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.
Капітан примостився на дивані, а я машинально сів поруч нього. У салоні були сутінки.
— Слухайте уважно, пане професоре, — сказав він. — Випадок для вас досить цікавий, у ньому ви знайдете відповідь на питання, що ви його, безсумнівно, ще не вирішили.
— Слухаю, капітане, — сказав я, не розуміючи, до чого веде мову мій співрозмовник. І подумки я запитував себе: чи не стосується цей випадок якимось чином задуманої нами втечі?
— Пане професоре, — продовжував капітан Немо, — якщо дозволите, ми звернемося до минулого. Йшов тисяча сімсот другий рік. Як ви, напевно, пам’ятаєте, у той час французький король Людовик Чотирнадцятий, сповнившись пихи, що за одним лише помахом його руки Піренеї проваляться крізь землю, всадовив ца іспанський престол свого онука, герцога Анжуйського. Безталан; ний принц, посівши престол під ім’ям Філіпа П’ятого, змушений був вступити в боротьбу із сильними зовнішніми ворогами.
Треба сказати, що за рік до того правителі Голландії, Австрії й Англії уклали в Гаазі союз, що поставив собі за мету позбавити Філіпа П’ятого іспанської корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, якого вони заздалегідь найменували Карлом Третім.
Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Але в неї майже не було ні армії, ні флоту.
Утім, вона користувалася необмеженими коштами, але за умови, що її галіони, навантажені американським золотом і сріблом, могли б безперешкодно входити в іспанські порти.
Саме наприкінці тисяча сімсот другого року очікувався багатий караван суден, що йшов під ескортом французької ескадри в складі двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Реио. Конвоювання іспанських суден пояснювалася присутністю у водах Атлантичного океану об’єднаного флоту коаліції.
Транспорт очікувався в Кадіксі, але адмірал, довідавшись, що в кадікських водах крейсують англійські судна, вирішив зайти в який-иебудь французький порт.
Командири іспанських кораблів повстали проти наказу адмірала. Вони зажадали, щоб транспорт обов’язково ввели до іспанського порту, і якщо не до Кадікса, то хоча б у бухту Віго, на північно-західному березі Іспанії, що іще не була блокована союзниками.
Адмірал Шато-Рено з малодушності підкорився вимозі іспанців, і галіони ввійшли в бухту Віго.
На нещастя, гавань Віго являла собою відкритий рейд, непридатний для оборони. Треба було квапитися з вивантаженням до приходу союзних кораблів. Часу було досить. Але тут із най-дріб’язковішого приводу виникла звада.
— Ви уважно стежите за ходом подій? — запитав мене капітан Немо.
— Я весь увага, — відповів я, ще не збагнувши, для чого давали мені цей урок історії.
— Отже, продовжую, — заговорив знову капітан. — Що ж відбулося? Кадікські купці користувалися, бачите, привілеєм приймати усі вантажі, що прибували з Вест-Індії. Отже, розвантаження галіонів із золотом у порту Віго було порушенням їхнього привілею. Вони звернулися зі скаргою в Мадрид. І слабовільний Філіп П’ятий наказав залишити транспорт під секвестром до виходу з кадікських вод ворожого флоту.
А поки суд та діло, двадцять другого жовтня тисяча сімсот другого року англійські кораблі ввійшли в бухту Віго. Адмірал Шато-Рено, попри переважаючі сили супротивника, чинив героїчний опір. Але як тільки вій зрозумів, що довірені йому багатства потраплять у руки ворога, він підпалив і затопив галіони, що пішли па дно з усіма незліченними скарбами, які знаходилися на борту.
Капітан Немо замовк. Признаюся, я усе ще не розумів, чим могла зацікавити мене ця історія.
— Ну, а далі?
— Далі? — сказав капітан Немо. — Ми знаходимося в бухті Віго, і ви, пане Аронаксе, якщо побажаєте, можете ознайомитися з таємницею тутешніх вод.
Він піднявся з дивана і запросив мене іти за собою. Я уже взяв себе в руки. Довелося коритися. У салоні було темно, але крізь кришталеві стекла поблискували океанські води. Я підійшов до вікна.
Навколо “Наутилуса” — у радіусі напівмилі — води, здавалося, були пронизані електричним сяйвом. Ясно було видно чисте піщане дно. Там, між почорнілими останками кораблів, снували матроси з екіпажу, одягнені в скафандри. Вони розкопували занесені мулом бочки, розбиті ящики. З цих ящиків і бочок сипалися злитки золота і срібла, цілі каскади піастрів і дорогоцінного каміння. Піщане дно було буквально встелене цими скарбами. Завдавши на плечі дорогоцінну поклажу, матроси йшли до судна, складали там свій вантаж і знову прямували до цього невичерпного джерела золота і срібла.
І я зрозумів. Тут 22 жовтня 1702 року було поле воєнних дій. Тут були затоплені галіони з золотом для іспанського короля. Звідси, вважаючи на потреби, черпав капітан Немо мільйони, поповнюючи золоті запаси “Наутилуса”. Він, тільки він, володів цим багатством. Він був прямим і єдиним спадкоємцем скарбів, віднятих в інків, переможених Фердинандом Кортесом!
— Чи відомо вам, пане професоре, — запитав капітан посміхаючись, — що води зберігають у своїх глибинах таке багатство?
— Мені було відомо, — відповідав я, — що в морській воді міститься в розчиненому вигляді два мільйони тонн срібла.
— Вірно! Але, щоб виділити срібло з води, потрібні були б великі і невиправдані витрати. А тут я збираю те, що втрачено людьми. І не тільки тут, у бухті Віго, але й у тисячі інших місць, де траплялися аварії; місця ці нанесені на мою карту морського дна. Ви навіч бачите, що я володію мільйонами, чи не так?
— Цілком правильно, капітане. Але дозвольте зауважити, що в експлуатації бухти Віго ви лише випередили одне акціонерне товариство.
— Ах, он як!
— Так, акціонерне товариство, що одержало від іспанського уряду право провадити роботи з розшуку потоплених галіоиів. Акціонери сподіваються на багаті прибутки, адже загиблі скарби оцінюються в п’ятсот мільйонів!
— П’ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Немо. — Вони тут були, але їх більше немає!
— А раз так, — сказав я, — було б актом милосердя попередити цих акціонерів про цю сумну обставину! Утім, ще невідомо, як би вони поставилися до такого факту. Гравець шкодує звичайно не про програш, а про катастрофу надій на виграш. Я ж жалкую більше всього про долю тисяч бідняків, яким ці багатства при правильному розподілі полегшили б умови життя. А тепер вони для них втрачені!
Сказавши це, я відчув, що слова мої зачепили за живе капітана Немо.
— Втрачені! — вигукнув він жваво. — Отже, ви вважаєте, пане, що багатства втрачені, оскільки вони потрапили в мої руки? Хіба я для себе збираю це золото? Хто вам сказав, що воно не піде на добру справу? Невже я не знаю, що на землі існують знедолені люди, пригноблені народи? Нещасні, що потребують допомоги, жертви, котрі волають про помсту! Невже ви не розумієте, що…
Капітан Немо не закінчив фрази. Хто знає, чи не пошкодував він, що сказав зайве? Але я і так усе зрозумів. Які б не були причини, що спонукали його шукати незалежності в глибинах морів, усе-таки він залишався людиною! Його серце відгукувалося на людські страждання, і він щедрою рукою допомагав пригнобленим!
І тут я зрозумів, кому призначалися мільйони, відправлені капітаном Немо в той пам’ятний день, коли “Наутилус” ввійшов у води охопленого повстанням острова Крит!
