Глава дев’ята ЗНИКЛИЙ МАТЕРИК
Наступного дня вранці, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я очікував цих відвідин. Вигляд у нього був дуже пригнічений.
— Ну, пане? — сказав він.
— Що ж, Неде! — відповів я. — Обставини склалися проти нас!
— Ех! Треба ж було цьому окаянному капітану зупинити судно саме в ту годину, коли ми готувалися бігти!
— Ну, що ж, Неде! Йому потрібно було побувати у свого банкіра.
— Банкіра?
— Вірніше, у банку! Я під цим розумію океан, де багатства капітана знаходяться в більшій цілості, ніж у будь-якому державному банку.
І я розповів канадцю, що відбулося минулої ночі, потай сподіваючись навести його на думку ніколи не залишати капітана; але моя розповідь викликала в Неда Ленда лише гіркий жаль, що йому не довелося взяти участь у прогулянці на бойовище при Віго.
— Одначе, — сказав він, — не усе ще втрачено! Промахнувся гарпуном, так би мовити! Іншого разу будемо бити без промаху. Нинішнім вечором можна спробувати…
— Куди лягає курсом “Наутилус”? — запитав я.
— Не можу знати, — відповів Нед.
— Ну, що ж! Опівдні ми про це довідаємося.
Канадець пішов до Конселя. А я, одягнувшись, вийшов у салон. Показання компаса були невтішні. Курс “Наутилуса” лежав на півдешю-півдеино-захід. Ми обернулися спиною до Європи.
Я з нетерпінням очікував моменту, коли координати місцевості будуть позначені на карті. Близько половини дванадцятої резервуари спорожнилися, і наше судно спливло на поверхню океану. Я кинувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.
Жодної ознаки землі навколо. Нічого, крім неозорої водної пустелі. Лише кілька вітрил на обрії. Кілька вітрильних суден, які, вочевидь, ждали попутного вітру, щоб обігнути мис Доброї Надії, який прилягає до мису Сап-Рок. Небо затягли хмари. Усе віщувало бурю.
Нед був розлючений. Він напружував зір, намагаючись проникнути поглядом крізь туман, що застеляв обрій. Він ще не втрачав надії, що за цією туманною завісою лежить бажана земля.
Опівдні проглянуло сонце. Помічник капітана, скориставшись цим моментом, визначив його висоту. На морі починався шквал, ми знову пішли під воду, і люк був закритий.
Годиною пізніше, поглянувши на карту, я побачив, що ми знаходимося під 16° 17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п’ятдесят льє від найближчого берега. Про втечу нічого було і думати. Можете уявити гнів канадця, коли я повідомив йому координати місцевості.
Я зі свого боку особливо не журився. Наче тяжкий вантаж звалився з моїх пліч, і я міг досить спокійно узятися за свої звичайні заняття.
Увечері, близько одинадцятої годин, до мене зовсім зненацька зайшов капітан Немо. Він дуже люб’язно довідався, чи не стомила мене минула безсонна ніч. Я відповів заперечно.
— У такому разі, пане Аронаксе, я пропоную вам взяти участь в одній цікавій екскурсії.
— Дуже люб’язно з вашого боку, капітане.
— Ви опускалися в морські глибини вдень, при сонячному світлі. Чи не бажаєте подивитися на морське дно темної ночі?
— З великою охотою!
— Попереджаю вас, що прогулянка буде втомливою. Йти доведеться далеко. Підніматися на гору. Дороги тут не зовсім зручні.
— Усе це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий супроводжувати вас.
— Ходімо ж, пане професоре! Потрібно одягнути скафандр. Ввійшовши в гардеробну, я не зустрів там ні моїх супутників, ні матросів з екіпажу. Ніхто з них, вочевидь, не брав участі в нічній екскурсії. Капітан Немо, проти звичаю, не запропонував мені взяти із собою Неда або Конселя.
Через кілька хвилин ми були готові. На спину нам причепили резервуари з великим запасом повітря, але електричними ліхтарями нас не забезпечили. Я звернув на це увагу капітана.
— Вони нам не знадобляться, — відповів він.
Мені здалося, що я погано розчув, але вдруге запитати вже не міг, тому що голова капітана сховалася під металевим шоломом. І я слідом за ним надяг на голову цю мідну кулю; у руку мені вклали ціпок із залізним наконечником; і кілька хвилин потому ми, після звичних дій, ступили на дно Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.
Наближалася північ. Глибокий морок панував у морських глибинах, але капітан Немо вказав на червонувату пляму в двох милях від “Наутилуса”, схожу на віддалену заграву. Вогонь? З якого джерела він виходив? І як міг вогонь горіти в рідкому середовищі? Я не знаходив пояснень. Але як би то не було, світоч, що мерехтів полегшував нам шлях; світив він, щоправда, неяскраво, але я незабаром освоївся з цим червонуватим напівсвітлом. І тут я зрозумів, що в цих умовах апарати Румкорфа дійсно були б зайві.
Я йшов поруч із капітаном Немо назустріч дороговказному вогнику. Дно, рівне спочатку, непомітно піднімалося. Ми йшли великими кроками, спираючись на ціпки; але все-таки посувалися повільно, бо ноги грузли в суцільному місиві водоростей і дрібного каміння.
Ми йшли, а над головою чувся дрібний частий стукіт. Шум підсилювався, немов там, над нами, вибивали барабанний дріб. Незабаром я зрозумів причину цього шуму. Над океаном йшов дощ. Я мимоволі подумав, що дощ може промочити мене до кісток! У воді промокнути від дощу! Але я мало не розреготався. Яка безглузда думка! Треба сказати, у скафандрі зовсім не відчуваєш, що знаходишся у воді, і зауважуєш тільки, що навколишнє середовище трохи щільніше повітря.
Йшли ми близько півгодини. Дно ставало кам’янистим. Медузи, мікроскопічні ракоподібні, морські пера випромінювали слабке фосфоресціююче світло. Я мигцем бачив купи каміння, покритого цілими мільйонами тварин, схожих на квіти, і пасмами водоростей. Ноги ковзали по грузькому килимі з морських рослин, і, якби не було ціпка, я не раз упав би. Обернувшись, я усе ще бачив світло від прожектора “Наутилуса”, що починало бліднути в міру того, як ми віддалялися від судна.
Накопичення каменів на океанському дні, про яке я щойно згадав, усе-таки носило на собі сліди упорядкованості, незбагненної для мене. Мою увагу привернули гігантські борозни, що губилися в мороці. Спостерігалися й інші дивні явища. Але я не допускав і думки про подібну можливість. Мені здавалося, що під свинцевими підошвами моїх чобіт хрустять висохлі кістки. Чи не йдемо ми полем, засіяним кістками? Я хотів звернутися з питанням до капітана, але мова знаків, яким він обмінювався з товаришами під час підводних екскурсій, мені була, на жаль, невідома!
Тим часом червонувате світло, що слугувало нам путівником, ставало усе яскравіше; немов заграва віддаленої пожежі висвітлювала обрій. Вогонь серед водної стихії неабияк збуджував у мені цікавість. Чи не породжувалося це світіння дією електричної енергії? Чи не був я очевидцем явища природи, ще невідомого нашим ученим? І чи не рукою людини — майнула в мене думка — підтримується це підводне вогнище? Чи не зустріну я в глибинних шарах океану друзів і однодумців капітана Немо, які живуть своєрідним життям, як і він? І чи не побачу я тут цілу колонію вигнанців, котрі знехтували земні умовності, котрі шукали і здобули незалежність у глибинах океану? Божевільні і химерні припущення буквально роїлися в моїй голові.
І в тому стані крайнього збудження, у якому я перебував, виявившись у країні чудес, мені уявлялося цілком природним зустріти в морських глибинах одне з тих підводних міст, про які мріяв капітан Немо!
Наш шлях висвітлювався усе яскравіше і яскравіше. Білувате сяйво виходило з вершини гори, що височіла на рівні вісімсот футів. Але це сяйво було лише відображенням світлових променів, переломлених у шарах води. Саме вогнище, джерело цього непоясненного сяйва, знаходилося по той бік гори.
По лабіринту кам’яних брил, що захарастили дно Атлантичного океану, капітан Немо крокував упевнено. Він добре знав цей похмурий шлях! Очевидно, він так часто проходив тут, що не боявся заблудитися. Я йшов за ним цілком спокійно. Він уявлявся мені якимось генієм морів! Я милувався його високою постаттю, що вимальовувалася чорним силуетом на тлі заграви.
Була перша година ночі. Ми підійшли вже до підошви гори. Але, щоб піднятися по її крутосхилу, доводилося іти иеходжени-ми стежками серед густої лісової хащі.
Так! Тут були хащі мертвих, позбавлених листя і життєвих соків дерев, що скам’яніли під дією солей у воді. І серед цієї викопної хащі там і тут здіймали свої вершини гігантські сосни. То був ліс, що перетворився на кам’яне вугілля, але вугілля, що ще не злежалося шарами! Ліс, котрий ще тягся нагору, чіпляючись корінням за розмитий грунт. І його скам’янілі галузі, точно вирізані з чорного паперу, чітко вимальовувалися на тлі вод. Уявіть собі Гарц, ліс на схилах гір, який опинився на дні морському! Гірські стежки заросли водоростями, зокрема фукусами, між якими копошилася сила-силенна ракоподібних істот. Я йшов, піднімаю–чись на скелі, крокуючи через повалені стовбури дерев, розриваючи морські ліани, що утворили живопліт серед омертвілих деревних кістяків, лякаючи риб, що пурхали з гілки на гілку, немов птахи. Захопившись, я не відчував утоми. Я йшов слідом за своїм невтомним вожаком.
Яке видовище! Якими словами описати його? Якими барвами зобразити підводні дерева і скелі, з їхніми підніжжями, зануреними в морок, з їхніми вершинами, забарвленими в пурпур загра-? вою віддалених вогнів, відбитих у водах? Ми піднімалися иа. стрімчаки, що слідом за нами обрушувалися з глухим гулом лавини. А обабіч стежки зяяли похмурі галереї, у яких губився погляд. І раптом перед нами відкривалися широкі галявини, здавалося, розчищені рукою людини, мимоволі наводячи на думку, що от-от назустріч нам вийде який-небудь мешканець цих підводних країн!
Капітан Немо усе йшов уперед. Я не хотів відставати і бадьоро крокував слідом за ним. Ціпок був мені опорою. Один хибний крок, і тобі грозила загибель на цих вузьких манівцях, прокладених па краю прірви! Але я крокував упевнено, не відчуваючи запаморочення. Я перестрибував через ущелини, глибина яких — якби це було па льодовиках земних гір — змусила б мене відступити. Не дивлячись під йоги, я сміливо переходив по крихких уламках дерев через бездонні прірви, милуючись дикою красою тутешніх місць. Там величні скелі, що нависали па своїх сточених підніжжях, здавалося, спростовували закони рівноваги. З розпадин скель пробивалися деревні стовбури, як із фонтана б’ють струмені води під сильним тиском. А тут вежі, споруджені природою і зрізані під таким кутом, що порушував закони тяжіння, неподоланні иа землі!
Я і сам відчував вплив щільності водного середовища, коли у своєму важкому скафандрі, у мідному шоломі і чоботах на металевій підошві піднімався на стрімкі скелі з легкістю сарни!
Я добре розумію, що мій опис цієї підводної екскурсії має здатися суцільною фантастикою! Але я оповідаю про явища, котрі на перший погляд неймовірні, але, безперечно, існують у дійсності. Ні! Мені це не примарилося! Усе це я бачив на власні очі, усе це я пережив!
Минуло дві години, як ми залишили “Наутилус”. Ми вже минали лісосмугу, і за сто футів над нами здіймалася гостра гірська вершина, тінь від якої падала на яскраво освітлений схил по ту сторону гори. Рідкі чагарники, які виднілися там і тут, здавалося, скам’яніли в судомній гримасі. Риби зграями піднімалися з-під наших ніг, як сполохані птахи з високих трав. Скелястий масив був поораний непрохідними тріщинами, глибокими печерами, що зяють прірвами, із глибин яких доносилися якісь грізні шуми! Кров приливала до серця, коли наш шлях раптом перепиняли дивовижне щупальце або страшна клішня, що із шумом ховалася в тінь розпадин! Тисячі світних крапок поблискували в темряві. То були очі велетенських ракоподібних, що ховалися у своїх лігвищах, морських раків-гігантів, які ворушили клішнями і видавали звук заліза, — немов у старовину воїни, озброєні алебардами, — крабів-титанів, що стояли на своїх лапах, наче гармати на лафетах, з націленим дулом, і страшних восьминогів, щупальця яких звивалися, як клубок змій!
Дивовижний, невідомий світ! До якого загону належать ці безхребетні, котрим скелі слугували ніби зовнішнім панциром? Як могла природа віднайти секрет їхнього рослинного існування? Скільки тисячоліть населяють вони глибинні шари океану?
Але подовгу спинятися не міг. Капітан Немо, що звик до цих страшних потвор, не звертав на них уваги. Ми дійшли до плоскогір’я, де мене очікували нові несподіванки. Мальовничі руїни, що становили витвір рук людських, а не творчість природи, виникли перед моїм здивованим поглядом. У цьому безформному накопиченні каменю, під строкатим килимом мальовничих тва-рии-квітів, під покривом ламінарій і фукусів, що заступили місце плюща, угадувалися архітектурні пропорції будинків, палаців, храмів.
Історія потопів на земній кулі включила чи у свій синодик цей потоплений материк? Який зодчий висік ці скелі і камені на зразок пам’ятника друїдів доісторичних часів? Де я знаходився? Куди затягла мене фантазія капітана Немо?
Я прагнув це знати. Окликнути капітана я не міг. Я схопив його за руку. Але він, заперечливо похитавши головою, указав на вершину гори, ніби говорячи: “Йди! Йди вперед! Усе вище!”
Зібравши останні сили, я пішов за капітаном; і через кілька хвилин ми видерлися на гірський пік, який на кільканадцять метрів вивищувався над скелястим масивом.
Я оглянувся. З того боку, звідки ми прийшли, висота схилу була не більше семисот або восьмисот футів від рівня дна. Але по інший бік гора була удвічі вищою, Піднімаючись прямовисно над рівнем глибокої западини в цій частині Атлантичного океану. Перед моїми очима розстелявся неозорий, яскраво освітлений простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п’ятдесят від гірської вершини, серед справжньої зливи каміння і шлаку, із широкого жерла кратера виливалися потоки лави, що падали по схилах вулкана вогненними каскадами в лоно вод. Вулкан, як дивовижний смолоскип, висвітлював, куди сягало око, рівнину, котра лежала біля його підніжжя.
Я сказав, що підводний вулкан викидав розплавлену лаву, але не пломінь. Для полум’я необхідне повітря, насичене киснем, і вогонь у рідкому середовищі не горить. Але потоки розпеченої добіла лави при зіткненні з водою утворюють водяні пари. Пари, що утворилися, швидко розсіювалися, а потоки вогненної лави розтікалися до самої підошви гори, подібно до потоків лави при виверженні Везувію, що виливалася на Торре дель Греко.
I тут перед моїми очима виникло мертве місто: руїни будинків із дахами, що обвалилися, із обрушеиими стінами; руїни храмів з осілими арками, з колонами, поваленими на землю, але які не втратили поважних пропорцій тосканської архітектури; удалині — гігантські рештки водогону; коло підніжжя вулкана, занесені мулом, останки Акрополя, що передував Парфенопу; а далі — сліди набережної, усі прикмети приморського порту, що слугував притулком для торговельних суден і військових трирем; а ще далі — довгі ряди будинків, які завалилися, пустельні провали колишніх вулиць, — нова Помпея, схована під водами! І вона виникала переді мною з волі капітана Немо!
Де я? Де? Я хотів знати це, хотів запитати про це, навіть якби довелося скинути з голови захисний шолом!
Але капітан Немо вже підходив до мене і знаком зупинив мою руку. Потім, піднявши шматок крейдяного каменя, він накреслив на чорній базальтовій стіні одне лише слово:
АТЛАНТИДА
Немов блискавка, пронизала мисль! Атлантида! Давня Меропі-да Теопомпа! Атлантида Платона! Материк, існування якого заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх, Д’анвіль, Мальтбрен, Гум-больдт, відносячи історію його зникнення в область легенд! Але його існування визнавали Посидоній, Пліній, Амміан Марцеллін, Тертулліан, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффоп, Д’аверзак. Атлантида лежала перед моїми очима з усіма свідченнями катастрофи, що її спостигла! Так ось він, цей зниклий материк, про який відомо було лише те, що він знаходився поза Європою, поза Азією, поза Лівією, по ту сторону Геркулесових стовпів, і що жило там могутнє плем’я атлантів, з якими давні греки вели свої перші війни!
Літописцем, що зафіксував своїм пером великі діяння того часу, був Платон. Діалог між Тимеєм і Крітієм був написаний під натхненним впливом Солона, поета і законодавця.
Якось Солон розмовляв з ученими мудрецями із Саїсу — міста, яке налічувало вже тоді близько восьми сторіч свого існування, про що свідчили літописи, викарбувані на стінах храму. Один із мудреців розповів історію міста, ще більш давнього од Саїсу на тисячу років. Це перше афінське місто, що існувало вже дев’ятсот сторіч, захопили атланти і частково його зруйнували. Ці атланти, говорив він, жили на материку, який був більший Африки й Азії, узятих разом, і займав простір, що лежить між 12° і 40° північної широти. Влада атлантів поширювалася навіть на Єгипет. Вони хотіли підкорити собі й Грецію, але змушені були відступити перед мужнім опором еллінів. Минали століття. Потопи, землетруси обрушилися на нашу планету. І досить було однієї ночі й одного дня, щоб була стерта з лиця землі АтлаНтида. Тільки вершини її найвищих гір — Мадейри, Азорські острови, Канарські острови, острів Зеленого Мису — видні й донині!
Усе це я згадав, прочитавши напис капітана Немо. Та он куди привела мене незбагненна доля! Я стояв на вершині гори зниклого материка! Доторкався до каменів будинків, сучасних геологічним епохам! Ступав по землі, по якій ходили сучасники першої людини! Під моїми ногами хрустіли кістки викопних решток тварин, які жили в надзвичайні часи під покровом дерев, що нині обернулися на камінь!
Ах, чому в мене не було достатньо часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би весь цей легендарний материк, що колись з’єднував, безсумнівно, Африку з Америкою! Відвідав би міста допотопних часів, там, може, я набрів би па войовничий Махімос, на релігійний Еусебес, де мешкали гіганти, котрі жили упродовж сторіч і своїми могутніми руками перевертали ці брили, які і досі протистоять руйнівній дії води! Як знати, чи не настане день, і силою якого-небудь процесу усередині Землі чи не підніметься знову цей похований під водою материк на поверхню океану? Хіба в цій частині океану не виявлено безлічі підводних вулканів і хіба багато суден, плаваючи в цих неспокійних водах, не відчували сильних поштовхів, що стрясали їхній корпус? На одних вершинах чутний був глухий гул, що говорив про розгул оскаженілих стихій; на інших вдавалося зібрати вулканічний попіл, викинутий на поверхню вод. Аж до екватора вся ця частина нашої планети зазнає дії плутонічних сил. І хтозна, може у якусь віддалену епоху, у процесі вулканічних вивержень з нашарувань лави, чи не покажуться знову на поверхні Атлантичного океану вершини підводних вогнедишних гір?
У той час як я віддавався мріянням, у той час як я намагався зафіксувати в пам’яті всі подробиці цього грандіозного пейзажу, капітан Немо, обіпершись об замшілу стіну, застиг у німому захваті. Чи думав він про ці зниклі покоління? Чи шукав тут розгадки людських доль? І не чи за тим з’явилася сюди ця дивна людина, щоб почерпнути нові сили в історичному минулому, пожити життям гігантів? Чого б я не дав, щоб довідатися про його думки, зрозуміти їх і розділити з ним!
Ми провели тут цілу годину, споглядаючи рівнину, що розкинулася коло наших ніг, при блиску розпеченої лави, іноді сліпучо-яскравої! Від підземного клекоту розплавлених порід дрож пробігав по схилах гори. Глухий гул вулкана, що чітко лунав у воді, звучав велично!
У цю хвилину місяць прозирнув крізь водну товщу і кинув своє бліде проміння на потоплений материк. То був тільки відблиск місячного сяйва, але враження виникло незабутнє! Капітан випростався, окинув останнім поглядом рівнину, потім подав мені знак іти за ним.
Ми швидко зійшли з гори. Проминувши викопний ліс, я побачив удалині прожектор “Наутилуса”, що світився як зірка. Капітан йшов на це світло. І ми зійшли на борт судна саме тоді, коли перші промені сонця торкнулися поверхні океану!
Глава десята ПІДВОДНІ КАМ’ЯНОВУГІЛЬНІ КОПАЛЬНІ
Наступного дня, 20 лютого, я встав дуже пізно. Нічна утома давалася взнаки, і я проспав до одинадцятої години. Швидко одягся. Поспішив довідатися про курс “Наутилуса”. Прилади показували, що судно як і раніше йде на південь, зі швидкістю двадцяти миль за годину, на глибині ста метрів від рівня моря.
Прийшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію. Ставні в салоні були розсунуті, і він устиг побачити мигцем частину затопленого материка.
“Наутилус” ішов на глибині десяти метрів над рівнем дна. Він проносився над Атлантидою, як повітряна куля, гнана вітром, проноситься над земними лугами. Мабуть, точніше було б сказати, що ми неслися зі швидкістю експреса. На передньому плані проходили перед нашими очима скелі фантастичного вигляду, дерева, що перейшли з рослинного царства в копалини, скам’янілі силуети яких спотворювалися хвилями, що набігали. Купи каміння, сховані під килимом асцидій і морських анемонів, що наїжилися заростями водоростей, які стояли вертикально, дивовижно покручені напливи застиглої лави — усе свідчило про руйнівну силу плутонічних вивержень.
Вигадливі пейзажі, потрапляли у фокус нашого прожектора, а я тим часом розповідав Коиселю про атлантів, фантастична історія яких надихнула Бальї присвятити їм стільки чарівних сторінок. Я розповідав йому про те, які війни вів цей героїчний народ.
Я розказував про Атлантиду як людина, котра не сумнівалася в її існуванні. Коисель слухав мене неуважно; його байдужкуватість до настільки хвилюючої історичної події незабаром з’ясувалася.
Увагу його привернули риби, що їх сила-силенна товпилася навколо судна. А Консель, побачивши риб, як звичайно, занурювався в нетрі класифікації і випадав за межі дійсності. Тому мені залишалося тільки наслідувати його приклад і зайнятися разом з ним іхтіологічними дослідженнями.
Утім, риби в Атлантичному океані не дуже різко відрізнялися від риб, що зустрічалися нам в інших морях. Тут були гігантські скати довжиною в п’ять метрів, що володіють великою м’язовою силою, яка дозволяла їм підніматися над поверхнею води; різні види акул, і між ними акула звичайна, або мокой гаспидно-си-нього кольору, довжиною в п’ятнадцять футів, з гострими тригранної форми зубами, ці акули завдяки своєму забарвленню майже не помітні в морських водах; коричневі морські карасі; акули-людожери, із шорсткуватою, горбкуватою шкірою, з циліндричним тілом; осетри, схожі на своїх родичів у Середземному морі; морські голки-сурмачі завдовжки в півтора метра, світлобурого кольору, з маленькими сірими плавцями, позбавлені зубів і язика. Вони звивалися у воді як змійки.
Між костистими рибами увагу Конселя привернула чорнувата меч-риба довжиною в три метри, з гострим мечем на верхній щелепі; з яскраво забарвлених риб його зацікавила риба, відома в часи Аристотеля під назвою морського дракона; шипи її спинного плавця тверді і колючі, уколи їхні болючі і небезпечні, оскільки слиз, що оточує шипи, має отруйну здатність; корифе-па, або золота макрель, глянцювато-голубого кольору, із золотою облямівкою; чарівні доради, або золоті рибки; місяць-риба, схожа на срібний диск, з дивовижним лазуровим полиском, — при сонячному світлі рибки виблискували у воді, як срібні монети; нарешті, саблянка, — з витягнутим і стиснутим з боків тілом, завдовжки з вісім метрів, у якої грудні і спинні плавці серпоподібної форми, а великий хвостовий — шість футів завдовжки, у вигляді півмісяця, — хижа тварина, скоріше травоїдна, ніж рибоїдна; її самці коряться найменшому поруху своїх самок, як добре вимуштрувані чоловіки.
Але, спостерігаючи різних представників морської фауни, я в той же час милувався рівнинами Атлаитиди. Часом через дивну нерівність морського дна “Наутилус” сповільнював хід і ковзав з верткістю китоподібного у вузьких проходах між пагорбами. Траплялося, цей лабіринт так заплутувався, що ставав, непрохідним; тоді підводний корабель, як аеростат, злітав на велику висоту і, минаючи перешкоду, знову спрямовував свій біг у кількох метрах над рівнем дна. Захоплююче, чудове плавання! Воно нагадувало політ на повітряній кулі, з тією лише різницею, що “Наутилус” сліпо корився руці штурмана.
Близько четвертої вечора характер дна, покритого густим шаром намулу, змішаного зі скам’янілим галуззям дерев, почав змінюватися.
Дно ставало більш кам’янистим, ніби устеленим конгломератами, базальтовим туфом, патьоками лави і сірчистих обсидіанів. Я подумав, що ми вступаємо, вочевидь, у гористу смугу, що заступить місце нескінченної рівнини. І справді, у той час як “Наутилус” робив свої маневри, я помітив, що обрій на півдні перетинає високий гірський кряж, па перший погляд зовсім непрохідний. Вершина його, мабуть, виступала над рівнем океану. Гранітна стіна була, вочевидь, підніжжям материка або щонайменше острова, — мабуть, то був один з островів Зеленого Мису — або Канар-ських. Координати місцевості не були нанесені на карту, — хтозиа, чи не навмисне? — і я не мав уявлення, де саме ми знаходимося. Але, як мені здавалося, ця гранітна стіна являла собою край Атлан-тиди, лише малу частину якої нам довелось оглянути.
Я не переривав своїх спостережень і вночі. Консель пішов до себе. Я залишився один у салоні. Сповільнивши біг, “Наутилус” балансував над масивними викидами вулканічного походження, що захаращували океанічне дію. Часом, ніби готуючись сісти, він ішов майже впритул до його сірих масивів, ледь помітних у густій імлі, — і раптом злітав на поверхню океану!
У ці короткі миті крізь кришталеві води поверхневих шарів я мигцем бачив п’ять чи шість зодіакальних зірок, що блищать у хвості Оріона.
Довгі години міг би я замиловано спостерігати урочисту красу моря і неба! Але ставні засунулися. У цей момент “Наутилус” саме підходив до високої гранітної стіни. Як подолає він гранітну перешкоду? Я не міг собі цього уявити. Мимоволі довелося повертатися в каюту. Судно стояло на місці. Я заснув із твердим наміром прокинутися раніше.
Але коли вранці я вийшов у салон, була уже восьма година. Я глянув на манометр. Він показував, що “Наутилус” сплив на поверхню вод. Чулися кроки на палубі. Одначе бічної хитавиці, неминучої при плаванні на морі,, не відчувалося.
Я попростував до люка. Люк був відкритий. Я виглянув назовні, але замість денного світла мене огорнув глибокий морок. Де ми? Чи не помилився я? Невже ще й досі ніч? Таж ні! Жодної зірки на небі! І вночі не буває такої непроглядної пітьми.
Я розгубився. Чийсь голос покликав мене: .
— Це ви, пане професоре?
— А-а! Капітане Немо! — сказав я. — Де ми знаходимося?
— Під землею, пане професоре.
— Під землею! — вражено вигукнув я. — Але “Наутилус” іде?
— Іде як і раніше.
— Нічого не розумію.
— Заждіть кілька хвилин. Включать прожектор, і, якщо ви захочете внести ясність у ситуацію, ви будете задоволені.
Я вийшов на палубу і став чекати. Морок був такий глибокий, що я навіть не бачив капітана Немо. Одначе, глянувши нагору, я помітив над самою своєю головою смужку слабкого світла, вірніше, проблиск світла, що проникав через кругоподібний отвір. Але тут уключили прожектор, і його сліпуче сяйво перекрило мерехтливий промінчик.
Я заплющив на хвилину очі, осліплені електричним сяйвом. Потім став оглядатися навкруги. “Наутилус” стояв, погойдуючись біля високого берега, що нагадував набережну. Море перетворилося в озеро, що перебувало в кільці кам’яних стін. Діаметр озера становив десь зо дві милі, інакше кажучи, шість миль в окружності. Рівень води в озері, — як і показував манометр, — не міг відрізнятися від рівня води в океані, тому що між озером і океаном, безсумнівно, було сполучення.
Високі похилі стіни поступово сходилися на висоті п’ятисот або шестисот метрів, утворюючи ніби величезну перевернуту лійку. Лійка закінчувалася круглим отвором, через яке і проникало розсіяне денне світло.
Перш ніж уважно дослідити внутрішнє розташування величезної печери і дошукуватися, чи було це справою рук людських, чи роботою природи, я підійшов до капітана Немо.
— Де ж усе-таки ми знаходимося? — запитав я.
— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан, — вулкана, залитого морем унаслідок якогось тектонічного струсу. У той час як ви спали, пане професоре, “Наутилус” проникнув у цю лагуну через природний канал, проритий у десятьох метрах під рівнем океану. Тут його гавань! Гавань надійна, зручна, схована від усіх очей, захищена від вітрів усіх румбів! Укажіть мені на берегах ваших материків або островів хоч один рейд, що міг би так само надійно укрити судно від бушування урагану!
— Цілком правильно, — відповів я, — тут ви в безпеці, капітане Немо! Що може грозити вам у надрах вулкана? Але при його вершині я помітив якийсь отвір?
— Так, це кратер! Кратер, що колись викидав лаву, сірчані пари і полум’я. Тепер же він постачає нас чистим повітрям.
— Але яка ж це вогнедишна гора?
— Тутешні води всіяні островами вулканічного походження, і таких гір тут безліч. Для моряків — це просто риф, для нас — величезна печера. Я випадково відкрив її, і цей випадок зробив мені велику послугу.
— А чи не можна спуститися сюди через жерло вулкана?
— Ні спуститися, ні піднятися не можна! Футів на сто від падіння гори ще можна видертися, але вище — стіни ухиляються від вертикальної лінії, утворюють купол склепіння, і стають неприступними.
— Я бачу, капітане, що природа робить вам послугу скрізь і завжди. Ви в повній безпеці на цьому озері! І ніхто не порушить спокою тутешніх вод. Але на віщо вам ця гавань? “Наутилус” не має потреби в гавані.
— Не має потреби, пане професоре? Але він має потребу в електриці, щоб рухатися, у батареях, щоб виробляти електричну енергію, у натрії, щоб живити ці батареї, у вугіллі, щоб одержувати натрій, у кам’яновугільних копальнях, щоб добувати вугілля. Ще в геологічні епохи море поглинуло цілі ліси, що уже мінералізувалися і, перетворившись на кам’яне вугілля, слугують мені невичерпним джерелом палива.
— Отже, ваші матроси, капітане, виконують обов’язки вуглекопів?
— Точно так. Ці копальні знаходяться під водою, як і вугільні шахти Ньюкасла. У скафандрах, з киркою і заступом у руках, матроси з “Наутилуса” добувають тут вугілля, рятуючи мене від потреби в наземних рудниках. Коли я спалюю це пальне, щоб одержати натрій, дим, пробиваючись з кратера, надає горі вигляд діючого вулкана.
— І ми побачимо ваших матросів у роботі?
— Ні! Принаймні цього разу. Я поспішаю завершити нашу підводну кругосвітню подорож. Тому я обмежуся тим, що візьму запас кам’яного вугілля, що зберігається тут. Як тільки ми його завантажимо, тобто якраз через день, ми підемо далі. І якщо ви хочете оглянути цю печеру й обійти лагуну, скористайтеся сьогоднішнім днем, пане Аронаксе. Я подякував капітану і пішов за своїми супутниками, котрі ще не виходили з каюти. Я запросив їх пройтися зі мною, не сказавши, де ми знаходимося.
Ми вийшли на палубу. Коисель, що нічому не дивувався, знайшов цілком природним, що, заснувши під водою, прокинувся під землею. Нед Ленд думав тільки про’ те, чи не має ця печера кількох виходів.
Після сніданку, близько десятої години, ми зійшли на берег.
— От ми і знову на землі, — сказав Консель.
— Я не можу сказати, що знаходжуся “на землі”, ми скоріше під землею.
Між підошвою гори і водами озера відкривався піщаний берег, що у найширшому місці мав не більше п’ятисот футів. По цій вузькій рівній смужці можна було обійти навколо озера. Але коло підніжжя гранітних стін печери лежали в мальовничому безладді вивержені вулканічні брили і величезні шматки пемзи. Розплавлена підземним вогнем, а потім застигла маса сяяла міріадами іскор, ледь світло прожектора торкалося її відполірованої поверхні. Слюдяний пил, зачеплений нашими ногами, розлітався хмарою іскор.
За смужкою наносної землі навколо озера дно печери помітно піднімалося. Незабаром ми дійшли до виступів, що тяглися уздовж стіни нагору на зразок сходів, які давали змогу з великою обережністю підніматися серед купи конгломератів, нічим не зцементованих між собою. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах, що складалися з кристалів польового шпату і кварцу.
Вулканічне походження цієї гігантської печери підтверджувалося на кожному кроці. Я звернув па це увагу своїх супутників.
— Уявляєте собі, — сказав я, — що відбувалося в цій лійці, коли тут клекотала кипляча лава і рівень цієї розпеченої добіла рідини піднімався до самого устя кратера, як метал, розплавлений у доменній печі?
— Чудово уявляю, — відповідав Консель. — Але чи не скаже пан професор, чому плавильня зупинила свою роботу і як сталося, що в горні вулкана утворилося мирне озеро?
— Імовірніше всього, Конселю, у процесі тектонічних струсів у схилі гори утворилася тріщина, саме та, через яку “Наутилус” пройшов у цю печеру. Води Атлантичного океану ринули усередину гори. Зав’язалася люта боротьба між двома стихіями, боротьба, що закінчилася перемогою Нептуна. Але багато століть минуло відтоді, і затоплений вулкан перетворився на тихий грот.
— От і чудово, — зауважив Нед Ленд, — пояснено правильно! Тільки шкода, що тріщина, про яку говорив пан професор, утворилася не над рівнем моря.
— Що ви, друже Нед! — заперечив Консель. — Якби ця тріщина була в горі, що піднімається над рівнем моря, “Наутилусу” не було б у ній потреби!
— А я додам, містере Ленде, що тоді води не вступили б усередину гори і вулкан залишився б вулканом! Ваші жалі даремні!
Підйом у гору продовжувався. Виступи ставали все крутіші і вужчі. Глибокі тріщини перепиняли часом наш шлях; через них треба було перескакувати. Доводилося обходити скелі, що обвалилися. Підніматися рачки, плазувати, лежачи на животі! Але завдяки спритності Конселя і мускульній силі канадця ми подолали всі перешкоди.
На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту змінився, але від цього дорога не стала зручнішою для ходьби. За конгломератами і трахітами випливали чорні базальте; тут вони розстелялися рівною поверхнею, шорсткуватою від застиглих пухирців лави; там здіймалися правильними призмами, у вигляді колонади, що підтримувала опертя величезного склепіння, являючи собою чудовий зразок архітектурного мистецтва природи. Між ба-зальтами зміїлися застиглі лавові потоки, із вкрапленими в них смужками бітумних сланців і подекуди широкими напливами сірки. Розсіяне денне світло, що потрапляло під це похмуре склепіння крізь жерло кратера, слабко висвітлювало вивержені породи, навіки поховані в надрах згаслого вулкана.
Однак наше сходження незабаром було перерване непередбаченою перешкодою. На висоті приблизно двохсот п’ятдесяти футів стіни, ухиляючись від стрімкої лінії, переходили в склепіння, і нам, отже, залишалося обмежитися прогулянкою навколо озера. Рослинне царство вступало тут у боротьбу з царством копалин. Кілька кущів і навіть поодиноких деревець росли у виїмках каміння. Я упізнав молочайник, що виділяв їдкий сік. Геліотропи, які зовсім не виправдовували своєї назви, бо сонячні промені ніколи не пестили їх, сумно хилили свої голівки, безбарвні і без аромату. І там і тут хирляві злотоцвіти несміло визирали з-за жалюгідних кущів алое. Але між лавових потоків цвіли фіалки, які ще зберегли свої ніжні пахощі. Зізнаюся, я з насолодою вдихав їхній аромат. Запах — душа квітки, а морські квіткові рослини і чудові водорості не мають запаху!
Ми підходили до групи могутніх драцен, що розсовували своїми могутніми коренями розпадини скель, аж раптом Нед Леид закричав:
— Погляиьте-но, пане професоре, вулик!
— Вулик? — запитав я з недовірою.
— Вулик! Вулик! — повторив канадець. — І довкола нього дзижчать бджоли.
Я підійшов і переконався у сказаному. Там, у розпадині, у дуплі драцени, притулився справжній бджолиний вулик; звідти чулося дзижчання цілого рою працьовитих бджіл, продукція яких високо цінується на Канарських островах.
Природно, канадець побажав запастися медом, у чому я йому не перешкоджав. Оберемок сухого листя, змішаного із сіркою, спалахнув від іскор його кресала. І Нед почав викурювати бджіл. Дзижчання незабаром припинилося, вулик спорожнів, і ми дістали кілька літрів чудового запашного меду. Нед Ленд ущерть наповнив ним свою сумку.
— Додавши мед у тісто хлібного дерева, — сказав він, — я почастую вас пресмачним пирогом.
— Та невже! — здивувався Консель. — Це буде просто пряник!
— Пряник так пряник, — сказав я, — а все-таки ходімо далі! При певних поворотах стежини, по якій ми йшли, перед нами
розгорталося озеро у всю свою широчінь. Прожектор “Наутилу-са” висвітлював його тихі води, що не знали ні бризу, ні бур. “Наутилус” стояв не поворухнувшись. На палубі і на березі метушилися люди, відкидаючи темні тіні на освітлені скелі.
Отже, ми обходили верхню гряду скелястих уступів, на яку спиралося склепіння. І тут я побачив, що не лише бджоли представляли тваринний світ у надрах вулкана. Хижі птахи кружляли над нами або із шумом вилітали з гнізд, звитих у неприступних стрімчаках. Це були білогруді яструби і крикливий боривітер. По схилах тікали з усією швидкістю своїх довгих піг сполохані нами чудові жирні дрохви. Уявіть собі, яка жадібність охопила канадця при вигляді цієї смачної дичини і як він шкодував, що при ньому немає рушниці! Він спробував замінити кулі камінням, і після багатьох невдалих спроб йому вдалося підбити чудову дрохву. Скажу без перебільшення: він разів двадцять ризикував життям, поки не піймав пораненого птаха! І все-таки дрохва опинилася в його похідній сумці, у сусідстві зі стільниками.
Гранітна гряда ставала непрохідною, і незабаром нам довелося спуститися на берег. Над нами зяяло жерло кратера, що здавалося отвором грандіозного колодязя. Крізь нього я бачив шматочок неба. Хмари, гнані західним вітром, застеляли часом своєю туманною завісою жерло кратера. Це означало, що хмари мчать на невеликій висоті, оскільки вершина вулкана здіймалася усього на вісімсот футів над рівнем океану.
Через півгодини після останнього мисливського подвигу канадця ми знову вийшли на підземний берег. Флора була тут представлена на широких галявинах дрібною зонтичною рослиною, відомою також під назвою ломикамінь, або морський кріп, що слугує чудовою приправою до їжі. Зеленим килимом кропу був покритий весь берег, і Консель зібрав кілька пучків цієї рослини. Що стосується фауни, представниками її були тисячі ракоподібних усіх видів: омари, краби-пустельники, креветки, мізіди, сінокосці, га-латеї і безліч черепашок: вужівок, багрянок і блюдечок.
Ми виявили неподалік чудесний грот і з насолодою розляглися на дрібному піску. Вогонь відполірував гранітні стіни й обсипав їх слюдяним пилом, що іскрився. Нед Леид випробував стіни і на стукіт і на дотик, намагаючись визначити їхню товщину. Дивлячись на нього, я не міг приховати посмішки. Розмова зайшла, як звичайно, про втечу. І я цього разу вважав можливим без особливого ризику обнадіяти Неда Ленда, сказавши йому, що капітан Немо повернув на південь тільки для того, щоб поповнити запаси вугілля. “І я сподіваюся, що він повернеться до берегів Європи й Америки, — сказав я. — Отоді-то і з’явиться нагода втекти з “Наутилуса”!”
Ми провели вже годину в цьому чарівному гроті. Бесіда, пожвавлена спочатку, майже завмерла. Сонливість опановувала нас. Поспішати було нікуди, і я не став боротися з дрімотою. Мені снилося, — а ми не вільні у снах! — що я веду рослинний спосіб життя молюска. Мені примарилося, що цей грот не грот, а моя двостулкова мушля…
Мене розбудив голос Конселя.
— Швидше! Швидше! — кричав він.
— Що сталося? — запитав я підводячись.
— Вода! Вода прибуває!..
Я підхопився на ноги. Море уривалося в грот, як потік, що прорвав перешкоду; і оскільки ми не були молюсками, довелося рятуватися.
За кілька хвилин піднявшись до вершини грота, ми уникли небезпеки потонути.
— Що тут відбувається? — запитав Консель. — Яке-небудь нове явище природи?
— Ні, друзі мої! — відповів я. — Це приплив, звичайний приплив, що ледве не наздогнав нас, як героїв Вальтера Скотта! Рівень води в океані підвищився під час припливу, і, за законом рівноваги рідин у сполучених посудинах, піднявся рівень води й у озері. Ми відпекалися ножною ванною. А тепер бігцем до “Нау-тилуса”!
За три чверті години, прогулявшись довкола озера, ми повернулися на борт. Команда вже закінчувала навантаження, і “Наутилус” міг із хвилини на хвилину рушити в путь.
Одначе капітан Немо не віддавав наказу до відплиття. Чи не хотів він дочекатися ночі і вийти непоміченим з цього підводного каналу? Може бути.
Уранці “Наутилус” уже йшов відкритим морем, удалині від будь-яких ознак землі, у кількох метрах від рівня води Атлантичного океану.
Глава одинадцята САРГАСОВЕ МОРЕ
Надія на повернення до європейських берегів щезла. Капітан Немо тримав курс на південь. Куди він вів свій корабель? Я не смів давати волю уяві.
У той же день “Наутилус” перетинав своєрідний район Атлантичного океану. Усім відомо, що існує тепла течія Гольфстрім. Від берегів Флориди вона направляється до Шпіцбергену. Біля сорок четвертого градуса північної широти Гольфстрім розпадається на два рукави. Головний плин направляється до північного сходу уздовж берегів Ірландії і Норвегії, другий рукав іде на південь до Азорських островів. Дійшовши до африканських берегів, південний плин описує витягнуту дугу і повертається до Антільських островів.
Течія ця, — скоріше кільце, ніж течія, — омиває своїми теплими водами ті спокійні, позбавлені постійного внутрішнього бігу води Атлантичного океану, що звуться Саргасове море. Саргасове море — воістину озеро у відкритому океані! Площа його така, що потрібно три роки, щоб тепла течія Гольфстріму зробила свій кругообіг по його окружності.
Під Саргасовим морем, власне кажучи, знаходяться глибини, що поглинули Атлантиду. Учасники наукових експедицій, що зустрічали тут цілі острови плавучих водоростей, які довго дотримувалися тієї думки, що це прибережні зарості затонулого материка, котрі спливли на поверхню моря. Але імовірніше всього, що саргасові водорості приносяться в Саргасове море з узбереж Європи й Америки течією Гольфстрім. От саме ці плавучі водорості, крім інших ознак, і навели Колумба на думку про існування Нового Світу. Коли кораблі відважного мореплавця ввійшли в Саргасове море, то, на превеликий жаль команди, бурі пасма плавучих водоростей настільки утруднювали рух суден, що плавання в цих водах затяглося аж на три тижні!
Таке було море, яким рухався “Наутилус”. Справжні луги! Суцільний покрив з водоростей-саргасумів ховав під собою блакитні води Саргасового моря. Покрив настільки щільний, що форштевень судна з трудом розсікав його. І капітан Немо, побоюючись за цілість гвинта, тримався на глибині кількох метрів під поверхнею вод.
Саргасове море дістало свою назву від іспанського слова “sargazo”, що означає “фукус”. Величезне скупчення цих водоростей утворює справжній рослинний риф.
Чим же пояснюється таке скупчення морських рослин у цій тихій заводі Атлантичного океану? Відповідь на це дає Морі, автор “Фізичної географії земної кулі”.
“Пояснення подібного явища, — говорить він, — можна одержати шляхом найпростішого досліду. Якщо в посудину з водою опустити шматочки пробки або які-небудь тіла, що плавають, і надати воді в посудині кругового руху, то побачимо, що розрізнені шматочки пробки з’єднаються в центрі посудини, інакше кажучи, у найбільш спокійному місці. Уявіть, що посудина — це Атлантичний океан, кругова течія — Гольфстрім, а центр, де з’єднуються тіла, що плавають, — Саргасове море”.
Я поділяю думку Морі. Мені довелося спостерігати подібне явище в умовах середовища, недоступного зазвичай для суден. Над нами, серед бурих водоростей, пливли стовбури дерев, повалені бурею в Андах або на Скелястих горах і принесені в ці води плином Амазонки або Міссісіпі, уламки кораблів, зламані кіли, рештки оснащення, обшивні дошки, такі облиплі черепашками, що вони не могли спливти на поверхню океану. Час підтвердить і інше припущення Морі, а саме, що всі ці предмети і рештки, які збираються упродовж століть, мінералізуються від дії морської води й утворюють невичерпні поклади кам’яного вугілля. Дорогоцінний запас палива, що завбачлива природа готує на той час, коли люди вичерпають кам’яновугільні копалини материків.
Серед цього хаосу водоростей виднілися зірчасті, иіжиорожеві чарівні альционії, актинії, що розкинули довгі кучері своїх щупалець, медузи, зелені, червоні, блакитні, і між ними корнерот Кюв’є, блакитнувата парасолька якого облямована фіолетовими фестонами.
Весь день 22 лютого ми провели під водами Саргасового моря, де риби, дуже охочі до морських рослий і ракоподібних, знаходять щедру їжу. Наступного дня океан утратив свою своєрідність.
Відтоді протягом дев’ятнадцяти днів, з 23 лютого по 12 березня, “Наутилус”, тримаючись середини Атлантичного океану, ніс нас на південь зі швидкістю ста льє па добу. Очевидно, капітан Немо здійснював кругосвітну підводну подорож за визначеним маршрутом, і я не сумнівався, що, обігнувши мис Горн, він повернеться в південні води Тихого океану.
Побоювання Неда Ленда мали підстави. У цих відкритих морях, де рідко зустрічалися острови, нічого було і думати про втечу. Воля капітана Немо була законом па борту “Наутилуса”. Доводилося скоритися своїй долі. Але якщо діяти проти капітана Немо силоміць або хитрістю неможливо, то чи не можна ввійти з ним у переговори? Чи не погодиться він, по закінченні нашої підводної подорожі, порернути нам свободу під клятвену обіцянку не видавати його таємниці? Ми б дотримали цього обов’язку честі. Але як почати таку дражливу розмову з капітаном? І як він поставиться до наших вільнолюбних домагань? Чи не заявляв він неодноразово і досить рішуче, що ми прикуті назавжди до борту “Наутилуса” в ім’я збереження таємниці його існування? Чи не сприйняв він моє мовчання протягом чотирьох місяців за згоду з його ультиматумом? Порушити це питання тепер — чи не означало це збудити в ньому підозріливість, що могло тільки зашкодити здійсненню нашого задуму? Зваживши й обміркувавши все, я поділився цими міркуваннями з Коиселем, що був здивований не менше за мене. Хоча я не схильний вдаватися у відчай, але, міркуючи тверезо, розумів, що шанси коли-небудь повернутися до людського суспільства падали з кожним днем, і особливо тепер, коли капітан Немо несамовито мчав у тропічні зони Атлантичного океану!
Протягом дев’ятнадцяти днів нашого плавання, про що я вже говорив вище, нічого примітного не відбулося. Капітан рідко показувався. Він багато працював. У бібліотеці мені часто потрапляли на очі книги, переважно з природничих наук, полишені ним розкритими на якій-небудь сторінці. Моя книга “Таємниці морських глибин” була поцяткована позначками на полях, що спростовували часом мої теорії і гіпотези. Але капітан задовольнявся побіжними критичними заувагами на полях книги, не вступаючи зі мною в дискусії. Часом до мого вуха долинали меланхолійні мелодії, що виконувалися з проникливим почуттям. Капітан грав па органі, але тільки пізно вночі, коли морок огортав води і “На-утилус” дрімав у пустелі океану.
Усі ці дні ми пливли поверхнею океану. Море було пустельне. Лише зрідка покажеться вітрильник з вантажем для Індії, що направлявся до мису Доброї Надії. Якось за нами погналося китобійне судно, яке сприйняло “Наутилус” за рідкісного гігантського кита. Але капітан Немо, не бажаючи, щоб моряки витрачали марно час і працю, припинив марні спроби китобоїв, пірнувши під воду. Цей випадок, здавалося, жваво зацікавив Неда Ленда. Не помилюся, припустивши, що канадець шкодував, що китобої не прохромили наскрізь своїм гарпуном наше китоподібне судно!
Риби в тутешніх водах мало чим відрізнялися від тих, котрих ми бачили під іншими широтами. Нам зустрілися представники одного з трьох видів страшних хрящових — акул, що їх налічують не менше тридцяти двох видів: смугасті акули довжиною в п’ять метрів, із пласкою головою, набагато ширшою за тіло, із закругленим хвостовим плавцем, у яких на спині сім чорних поздовжніх смуг; сірі акули попелястих відтінків, із сьома зябровими щілинами і з одним спинним плавцем майже на самій середині тіла.
Плавали біля судна й акули — морські собаки, найбільш зажерливі риби. Рибалки розповідають, нібито в череві однієї такої акули була знайдена голова буйвола і мало не ціле теля; в іншої — два тунці і матрос у повній амуніції; у третьої — солдат із шаблею; знайшлася і така, що проковтнула вершника з конем! Утім, усі ці вигадки аж ніяк не заслуговують довіри! А препарувати цих хижаків мені не довелось: жодна з них не потрапила в сіті “Наутилуса”.
Цілі зграї вишуканих і пустотливих дельфінів невідступно супроводжували судно, забавляючи нас своїми іграми. Вони трималися зграйками в шість або п’ять особин, як вовки в лісі! До речі сказати, ненажерливістю дельфіни не поступаються акулам, якщо вірити одному копенгагенському професору, що нібито вийняв зі шлунка дельфіна тринадцять морських свиней і п’ятнадцять тюленів! Утім, йому трапилася косатка, смілива, хижа і ненажерлива тварина, що сягає в довжину більше двадцяти чотирьох футів. Дельфіни із сімейства зубатих китів нараховують десять родів, і риби, помічені мною, належали до довгоносих дельфінів, у яких порівняно невелика подовжена голова у вигляді дзьобовидиого, різко відділеного від лоба рила. Довжина тіла, згори чорного, знизу білорожевого в рідких цятках, досягала трьох метрів.
Назву також умбрицю, рибу із сімейства горбилів, загону ко-лючеперих. Деякі автори, — скоріше поети, ніж натуралісти, — твердять, буцімто ці риби наділені музичним органом і дають концерти не згірше цілого ансамблю співаків. Не смію сперечатися, але з жалем зазначу, що нам ці умбриці не схотіли співати серенади!
Згадаю на закінчення, що Консель класифікував безліч літаючих риб. Кумедно було спостерігати, з якою спритністю за ними полювали дельфіни. Як би високо не злітали рибки, яка б довга не була траєкторія їхнього польоту, — нехай навіть над “Наутилу-сом”, — усюди небораки потрапляли в роззявлену пащу дельфіна! Це були або летючки, або інші риби зі світним ротом. Коли вночі, злетівши й окресливши в повітрі світну дугу, рибки знову занурюються у воду, вони нагадують падаючі зірки.
До 13 березня наше плавання не ознаменувалося чимось примітним. Весь день 13 березня пішов на проміри глибини. Заняття ці викликали в мене жвавий інтерес.
Ми пройшли близько тринадцяти тисяч льє з моменту нашого виходу у відкриті моря Тихого океану. Тепер ми знаходилися під 45°37′ південної широти і 37°53′ західної довготи. Саме в цих місцях зонд, опущений капітаном “Герольда” Денхемом на глибину чотирнадцяти тисяч метрів, не досяг дна. Тут же лейтенант Паркер з американського фрегата “Конгрес” не міг дістати морського дна навіть на глибині п’ятнадцяти тисяч ста сорока метрів.
Капітан Немо вирішив, опустившись на граничну глибину, установити точні проміри западини, що була в цій частині Атлантичного океану. Я приготувався записувати результати дослідження. Ставні в салоні відчинили, і “Наутилус” став готуватися до занурення на самісіньке ложе Атлантичного океану.
Імовірно, ніякий баласт не був би здатний збільшити вагу судна настільки, щоб воно могло зануритися на такі значні глибини. Не кажучи вже про те, що для повернення на поверхню океану знадобилося б відразу, на самому дні, викачувати воду з резервуарів; але для подібної операції, при величезному зовнішньому тиску, навіть насоси “Наутилуса” при всій їхній потужності виявилися б неспроможними.
Капітан Немо вирішив зануритися на дно океану, користуючись пологими діагоналями бічних площин. Рулям глибини був наданий нахил під кутом у сорок п’ять градусів щодо ватерлінії “Наутилуса”. Вертикальний гребний гвинт обертався з граничною швидкістю, і його чотири лопаті сильними змахами урізалися у воду.
Корпус “Наутилуса” здригнувся, як натягнута “труна, і почав плавно занурюватися у воду. Ми з капітаном стояли в салоні і стежили за швидким рухом стрілки манометра. Незабаром ми проминули середовище існування більшості риб.
Фауна міняється зі збільшенням глибини океану. Деякі риби водяться тільки в поверхневих водах морів і рік, інші, менш численні, живуть у самій товщі вод. Саме тут ми потрапляємо в середовище дивовижних тварин, як-от: гексанхи з загону акулових, вид акули, із шістьма зябровими щілинами, риби-телескопи з величезними очима, покриті панциром риби-кузовки, із сірими черевними і чорними грудними плавцями, з нагрудником із блідо-рожевих кістяних пластинок, і, нарешті, риби-довгохвости, що живуть на глибині тисячі двохсот метрів, де тиск дорівнює ста двадцятьом атмосферам.
Я запитав капітана, чи не траплялося йому зустрічати риб у глибоководній зоні океану?
— Риб? — перепитав капітан Немо. — Дуже рідко. Але якої думки дотримується щодо цього сучасна наука?
— Бачите, капітане, установлено, що нижні горизонти материкового плато лежать за межами зони водоростей. Фауна цієї зони набуває характерного глибоководного вигляду. На глибинах, де існує ще тваринне життя, рослинне життя відмирає. Установлено, що устриці існують на глибині двох тисяч метрів під рівнем моря і що Мак Кліпток, герой полярних морів, якось виловив морську зірку на глибині двох тисяч п’ятисот метрів! Установлено, що екіпаж фрегата “Бульдог” англійського Королівського флоту на глибині двох тисяч шестисот двадцяти сажнів, тобто на глибині більше ніж одного льє, також виловив морську зірку. Ну, а ви, капітане Немо, мабуть, скажете, що ми нічого не знаємо?
— Ні, пане професоре, — відповів капітан, — я не дозволю собі такої нечемності. Але скажіть, будь ласка, чим ви пояснюєте, що живі істоти можуть жити в таких глибинах?
— Пояснюється це двома причинами, — відповів я. — Насамперед тим, що вертикальні і горизонтальні течії, переносячи з одних місць океану в інші маси вод, які мають певну солоність і температуру, сприяють поширенню організмів. Узяти хоча б морські лілії і морські зірки, що ведуть донне існування.
— Цілком справедливо, — сказав капітан.
— А потім кількість розчиненого у воді кисню, необхідного для життя організмів у морі, не тільки не падає в глибинних шарах океану, але, навпаки, зростає; а високий тиск водної товщі лише сприяє його стисненню.
— Ага! І це відомо! — сказав капітан трохи здивовано. — Ну, що ж, пане професоре, істина залишається істиною для всіх! Дозвольте лише додати, що в плавальному міхурі риб, виловлених у поверхневих водах океану, утримується більше азоту, ніж кисню; тоді як і у риб, пійманих у глибинних водах, більше кисню, ніж азоту. Це спостереження підтверджує ваші висновки. Отож нумо знов до спостережень!
Я подивився на манометр. Стрілка вказувала глибину в шість тисяч метрів. Наше занурення продовжувалося вже цілу годину. “Наутилус” плавно опускався у води усе глибше і глибше. Води, убогі життям, вражали своєю неймовірною прозорістю. Годиною пізніше ми були вже на глибині тринадцяти тисяч метрів під рівнем моря, — близько трьох із чвертю льє, — а близькість морського дна усе ще не давалася взнаки.
Однак на глибині чотирнадцяти тисяч метрів я побачив серед кришталево-прозорих вод темні силуети гірських вершин. Можливо, гори були такі ж високі, як Гімалаї або Монблан, навіть ще вищі, — адже глибина безодні була безмірна!
“Наутилус” ковзав у бездонні глибини, незважаючи на величезний тиск зовнішнього середовища. Я відчував, як скриплять скріпи залізної обшивки судна, як згинаються розпори, як тремтять переборки, як скло у вікнах салону, здавалося, прогинається досередини під тиском води. Якби наше судно не мало опірності сталі, як твердив його капітан, його б, безумовно, розплющило!
У той час як судно ковзало по діагоналі, ледь не торкаючись виступів скель, загублених серед океанських вод, мені довелось побачити кілька вапняних трубок, представників двох, найбільш відомих родів поліхет-трубкожилів: спіробрисів і серпул, а також кілька зразків морських зірок — астеріас.
Але незабаром і ці представники тваринного світу зникли, і на глибині більше трьох льє “Наутилус” перейшов за межі водного середовища, заселеного живими організмами, подібно до повітряної кулі, що піднялася вище біосфери. А ми були вже на глибині шістнадцяти тисяч метрів — чотирьох льє — під рівнем океану, і обшивка “Наутилуса” зазнавала тиску в тисячу шістсот кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні!
— От так притичина! — закричав я. — Опинитися в таких глибинах, куди не проникала жодна людина! Подивіться, капітане, погляньте-но! Які величні скелі, які печери, що не надали притулку жодній живій істоті! От останній край материкових масивів земної кулі! За його межами кінчається життя! Чому ж ми повинні, побувавши в цих незвіданих зонах, винести із собою лише одні спогади?
— А ви хотіли б, — запитав мене капітан Немо, — винести звідси щось більш істотне, ніж спогади?
— Як накажете розуміти ваші слова, капітане?
— Я хочу сказати, що нічого немає простіше, як увічнити на знімку цей підводний пейзаж!
Не встиг я висловити свій подив, як капітан Немо вже розпорядився, щоб принесли фотографічний апарат. Стулки в салоні були широко розсунуті, і водне середовище, освітлене електрикою, являло собою прекрасний об’єкт. Ні світлотіні, ні найменшого мерехтіння! Це штучне світло створювало кращі умови, ніж сонце, для нашої зйомки підводного пейзажу. “Наутилус”, покірний волі свого гвинта і положенню похилих площин, застиг на місці. Ми навели об’єктив апарата на уподобаний нами пейзаж океанічного дна і через кілька секунд одержали чудовий негатив..
Я зберіг цей знімок. Тут видні первозданні скелі, що ніколи не опромінювалися денним світлом, гранітні підґрунтя кори земної кулі, глибокі печери, видовбані в кам’янистому масиві, незрівнянний за чіткістю малюнка обрис гірських вершин, що наче вийшов з-під пензля фламандського живописця. А там, на задньому плані, хвилеподібна лінія гір завершувала чарівний пейзаж! Як живописати цей ансамбль гладеньких, чорних, немов відполірованих скель, без прозелені моху, без єдиної кольорової плями! Скель, таких відмежованих від цієї водної стихії, що так гордо постали своїми підніжжями на піщаному дні, облитому електричним сяйвом!
Тим часом, зробивши знімок, капітан Немо сказав:
— Ну, а тепер пора і підніматися, пане професоре! Не слід зловживати нашими можливостями і занадто довго піддавати корпус “Наутилуса” такому сильному тиску.
— Тож піднімаймося, капітане! — відповів я.
— Тримайтеся міцніше!
Не встиг я збагнути змісту застереження капітана, як мене звалило з ніг.
За наказом капітана гвинт вимкнули, рулі глибини були поставлені вертикально, і “Наутилус” злетів угору, як повітряна куля.
Він розсікав товщу вод із глухим свистом. Усе зникло в цьому скаженому злеті. За чотири хвилини подолавши цілих чотири льє — відстань між ложем і поверхнею океану — і зринувши з води, як летюча риба, він знову опустився на океанські хвилі, зметнувши у височінь фонтан бризок!
