Глава дванадцята КАШАЛОТИ І КИТИ
У ніч з 13 на 14 березня “Наутилус” знову взяв курс на південь. Я думав, що на широті мису Горн він, обігнувши його, ввійде у води Тихого океану і цим закінчить свою кругосвітню подорож. Одначе ми прямували убік Австралії. Куди тримав він шлях? До Південного полюса? Ну, це просто божевілля! Я починав схилятися до думки, що вчинки капітана цілком виправдовують побоювання Неда Ленда.
Останнім часом канадець не втаємничував мене у свої плани. Він став стриманий, мовчазний. Я бачив, як обтяжував його наш полон. Я відчував, що з кожним днем він ставав усе дратливіший. При зустрічі з капітаном у нього очі спалахували похмурим вогнем, я ненароком побоювався, що запальний канадець дозволить собі яку-небудь зухвалу витівку.
У той день, 14 березня, Консель і Нед Ленд прийшли до мене в каюту проти узвичаєного часу. Я поцікавився, що їх привело до мене.
— Хочу вас про дещо запитати, пане, — похмуро почав канадець.
— Будь ласка, Неде.
— Як ви гадаєте, чи багато людей на борту “Наутилуса”?
— Не можу цього сказати, друже.
— По-моєму, — продовжував Нед Ленд, — для керування таким судном, як “Наутилус”, не потрібно великого екіпажу.
— — Цілком правильно, — відповів я, — для керування таким судном, оснащеним електричними навігаційними приладами, досить десяти чоловік.
— Так! — сказав канадець. — А чому ж їх тут більше?
— Чому? — запитав я і пильно подивився на Неда Ленда. Здогадатися, до чого він хилить, було неважко.
— Річ у тім, — почав я, — якщо мої здогади правильні і я напевне зрозумів, у чому сенс життя капітана Немо, то “Наутилус”, не просто корабель! Це підводне судно слугує притулком для тих, хто, як і сам капітан судна, порвав усякі зв’язки з землею.
— Усе може бути, — сказав Консель. — Але зрештою “Наутилус” вміщає обмежене число людей! Чи не може пан професор визначити, яку максимальну кількість людей може вмістити судно?
— Визначити кількість людей на судні? Яким же чином, Конселю?
— Простим розрахунком. Водотоннажність судна відома пану професору, а отже, і кубатура використаного повітря. Знаючи, з іншого боку, скільки кисню потрібно для дихання людини, і, узявши до уваги, що “Наутилус” кожні двадцять чотири години поновлює…
Коисель не закінчив фрази, але я добре бачив, куди він хилить.
— Я зрозумів тебе, — увірвав його я. — Вирахувати неважко, але навряд чи розрахунок буде правильний.
— Нічого! — нетерпляче втрутився Нед Ленд. — Нехай буде хоч приблизний!
— Будь ласка, — почав я. — Кожна людина витрачає за годину кількість кисню, що міститься в ста літрах повітря, коротше кажучи, споживає протягом двадцяти чотирьох годин кількість кисню, що міститься в двох тисячах чотирьохстах літрах. Отже, треба розділити водотоннажність судна на дві тисячі чотириста…
— Так точно, — сказав Консель.
— А оскільки водотоннажність “Наутилуса” становить півтори тисячі тонн, а в кожній тонні тисяча літрів повітря, то отримуємо, поділивши на дві тисячі чотириста…
Я взявся за олівець.
— …шістсот двадцять п’ять. Інакше кажучи, “Наутилус” містить кількість повітря, достатню для шестисот двадцяти п’яти чоловік протягом двадцяти чотирьох годин.
— Шестисот двадцяти п’яти, — повторив Нед.
— Але, запевняю вас, — додав я, — що ми, усі разом узяті: пасажири, матроси, офіцери — не становимо і десятої частини цієї цифри.
— Та й то — надто багато для трьох чоловік, — промимрив Консель.
— Отже, бідний мій Неде, можу вам тільки порадити запастися терпінням.
— І не тільки терпінням, — зауважив Консель, — але й сумирністю.
Консель знайшов потрібне слово.
— Утім, — додав він, — не може ж капітан Немо увесь час іти на південь. Колись та й зупиниться! Зустрінуться на шляху льодові поля, от і доведеться повертатися в моря більш цивілізовані! І тоді, Неде, настане час знову спробувати щастя.
Канадець похитав головою, провів рукою по чолу і вийшов, не упустивши ні слова.
— З дозволу пана професора, — сказав перегодом Консель, — поділюся з вами своїми спостереженнями. Бідолаха Нед убив собі в голову всяку всячину. Усе згадує минуле. То й усі ми так! Що проминуло, те стало милим! Серце своє він просто надриває цими спогадами. Треба зрозуміти його! Що йому робити на борту “Наутилу-са”? Байдики бити? Він не учений, як пап професор. Чудеса підводного світу не радують його, як вони радують нас. Він усім готовий пожертвувати, аби увечері посидіти в таверні, там, у себе на батьківщині!
Справді, одноманітність життя на борту судна, очевидно, гнітило канадця, що звик до життя діяльного і вільного. Події, які могли б його зацікавити, траплялися рідко. Утім, у той день одна подія нагадала китобоєві щасливі часи.
Близько одинадцятої годин ранку “Наутилус”, спливши на поверхню океану, опинився серед цілої низки китів. Зустріч з китами не здивувала мене: я знав, що ці ссавці, на яких полюють китобійні флотилії, рятуючись від своїх переслідувачів, мандрують у води Атлантики й у прилеглі до них частини океану.
Кити відігравали важливу роль і зробили чимало послуг в епоху великих відкриттів. Це вони, звабивши за собою басків, а потім астурійців, англійців і голландців, привчили їх нехтувати небезпеками далеких мандрів і сміливо борознити океани у всіх напрямках. Старовинні легенди рясніють описами подвигів цих велетнів, котрі заводили китобоїв мало не до Північного полюса — бракувало усього яких-небудь семи льє до нього! Нехай це буде вимисел, але в ньому передвіщувалося майбутнє! Досить імовірно, що, полюючи за китами в арктичних і антарктичних морях, люди відкрили полюси обох півкуль!
Ми сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень місяць під цими широтами дарував нам прекрасні осінні дні. Канадець перший, — він не міг помилитися, — помітив кита на східній стороні обрію. Придивившись уважно, можна було розрізнити, миль за п’ять від “Наутилуса”, якусь чорну масу, котра то спливала на поверхню, то щезала під водою.
— Ех! — вигукнув тоскно Нед. — Був би я на борту китобоя, відвів би оце душу! Здоровенний кит! Погляньте-но, який він стовп води викидає! Тисяча чортів! І чому я прикутий до цієї залізної бочки!
— Невже, Неде, — сказав я, — у вас іще живі замашки китобоя?
— А який же китобій, пане, забуде своє колишнє ремесло? Що може замінити полювання на китів? Воно збуджує кров!
— А вам не доводилося полювати на китів в тутешніх морях?
— Не доводилося, пане. Я плавав у північних “морях, доходив до Берінгової протоки, до Девісової протоки.
— Отже, з китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Та не дивно! Ви дотепер полювали північних китів, а південні кити не переходять теплих вод екватора.
— Ви не жартуєте, пане професоре? — недовірливо сказав канадець.
— Кажу те, що є.
— А от, до речі, послухайте-но, що я вам розповім: у шістдесят п’ятому році — себто два з половиною роки тому — я підчепив біля Гренландії кита, у якого в боці стирчав гарпун із клеймом китобійного судна з Берінгової протоки! Отже, як могло статися, що тварина, поранена коло західних берегів Америки, була загарпунена коло східних берегів, якщо вона, обігнувши мис Горн або мис Доброї Надії, не перейшла через екватор?
— Я тримаюся тієї думки, — сказав Консель. — Чекаю, що нам відповість пан професор.
— Пан професор відповість вам, друзі мої, що різні види китів живуть у різних морях і ніколи їх не полишають. І якщо якийсь кит із Берінгової протоки завітав до Девісової протоки, значить, між морями існує прохід або коло берегів Америки, або коло берегів Азії.
— І я повинен вам вірити? — запитав канадець, прискаливши око.
— Треба вірити пану професору, — сказав Консель.
— Виходить, — запально продовжив канадець, — оскільки я не полював у тутешніх водах, значить і тутешніх китів не знаю, га?
— Виходить так, Неде.
— Тим доцільніше завести з ними знайомство, — зауважив Консель.
— Погляньте! Дивиться, дивіться, он! — схвильованим голосом вигукнув канадець. — Він наближається! Ех, чорт! Іде простісінько на нас. Дражниться, бестія! Відчуває, що в мене руки порожні!
Нед тупнув ногою. Рука стислася в кулак, потрясаючи уявлю-ваним гарпуном.
— А що, тутешні кити такі ж здоровенні, як у північних областях океану?
— Майже такі, Неде.
— А я, треба сказати, пане, бачив здоровенних китів, у сто футів завдовжки! Мені навіть траплялося чути, начебто кити коло Алеутських островів бувають ще й довші за сто п’ятдесят футів!
— Ну, це вже явне перебільшення! — махнув рукою я. — Ці тварини не справжні кити, у них є спинні плавці, і вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.
— Егей! — заволав канадець, не відводячи очей від океану. — Підходить! Іде в кільватері “Наутилуса”!
І, повертаючись до перерваної розмови, він сказав:
— Ви кажете, що кашалоти дрібні тварини? А розповідають, начебто зустрічаються гігантські кашалоти. Це тварини розумні. Вони, кажуть, маскуються водоростями, фукусами й усілякими морськими рослинами. їх приймають за острівці. До них причалюють, висаджуються, розводять вогонь…
— Будують будинки, — під’юдив Консель.
— Чого ти смієшся! — гарячився Нед Ленд. — Ну, а одного чудового дня тварина іде під воду і все його населення — ф’іоть! — разом із ним у морські безодні…
— Як у подорожах Синдбада Мореплавця, — сміючись, зауважив я. — Ах, містере Ленде, ви, здається, любите незвичайні історії! От які ваші кашалоти! Сподіваюся, ви самі не вірите цим небилицям?
— Пане натуралісте, — серйозно відповів канадець. — Коли справа стосується китів, треба усьому вірити! Еге-гей! Дивіться-но, дивіться! А як пливе! От так поринає! Кажуть, ці тварини встигають за п’ятнадцять днів обійти навколо світу!
— Не стану сперечатися.
— А ви знаєте, пане Аронаксе, що на самісінькому початку створення світу кити ще моторпіше плавали?
— А-а!.. Справді, Неде? Чому ж це?
— Бо в ті часи хвіст у них був поперечний, як у риб; отож, значить, хвіст у них був сплющений і стояв вертикально, вони і помахували ним туди-сюди урізнобіч! Але Творець, побачивши, що рибки надто прудкі, узяв та й вивернув їм хвіст! Так відтоді і ляскають вони хвостом по воді згори вниз! Ну, спритності в них і поменшало!
— Усе це так, Неде, — сказав я, — і я маю вам вірити?
— Не обов’язково, — відповів Нед Ленд. — У всякому разі, не більше, аніж коли б я сказав, що існують кити завдовжки в триста футів і вагою сто тисяч фунтів.
— Що й казати, чимало! — усміхнувся я. — Але треба зізнатися, що деякі китоподібні досягають значних розмірів. Одного жиру, свідчать, витоплюють з них до ста двадцяти тонн!
— Щодо цього, то я своїми очима бачив, — сказав канадець.
— Охоче вірю, Неде! Так само, як вірю в те, що деякі кити величиною дорівнюють ста слонам! Посудіть самі, яке цікаве видовище: таке громадище, та ще й пливе зі скаженою швидкістю!
— А чи правда, — запитав Консель, — що кит може потопити корабель?
— Корабель? Сумніваюся! — відповів я. — Утім, розказують, що в тисяча вісімсот двадцятому році саме в оцих південних морях кит кинувся на “Ессекс” і почав штовхати його задом наперед зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно зачерпнуло воду кормою і затонуло майже в ту ж хвилину!
Нед лукаво подивився на мене.
— А от одного разу кит так лупив по мені хвостом, — сказав він, — тобто не по мені, а по моїй шлюпці, — що нас із товаришами підкинуло в повітря десь так метрів на шість! Що й казати, проти кита пана професора мій просто китеня!
— А що, кити довго живуть? — запитав Коисель.
— По тисячі років, — відповів канадець водиомить.
— Звідки ви це знаєте, Неде?
— Хтозна, так кажуть.
— А чому так кажуть?
— Бо знають.
— Ні, Неде! Не знають, а тільки припускають. А свої припущення будують на тій підставі, що в перший період розвитку китобійного промислу, років чотириста тому, поріддя китів було значно більше за нинішнє. Звідси зробили досить логічний висновок, що нинішні кити перебувають ще в стадії росту. Тому Бюф-фон і сказав, що ці китоподібні можуть і повинні жити по тисячі років. Ви зрозуміли?
Нед Леид не чув мене. Утім, він і не слухав! Кит підходив усе ближче і ближче. Нед пожирав його очима.
— Еге-ге! Кит, і не один! Десять, двадцять, та їх тут ціле стадо! І оце сидіти склавши руки? Чорт, а у мене і руки й ноги зв’язані!
— Послухайте, друже Нед, — сказав Копсель, — а чого ви не попрохаєте у капітана Немо дозволу пополювати?..
Консель ще не закінчив фрази, а канадець уже кинувся до трапа і зііик у люці.
За кілька хвилин він повернувся разом із капітаном. Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували десь за милю від “Наутилусак
— Південні кити, — сказав він. — Багата пожива для цілої флотилії китобоїв!
— А чи не дозволите, капітане, — запитав канадець, — пополювати на них? Адже рука скоро відвикне метати гарпун!
— Навіщо даремно винищувати тварин? — відповів капітан Немо. — Китовий жир нам не потрібний.
— Одначе, капітане, — заперечив канадець, — у Червоному морі ви дозволили нам полювати на тюленя!
— Це інша річ! Екіпаж тоді мав потребу у свіжому м’ясі. А тут буде убивство заради убивства. Людина часто привласнює це право, я це знаю! Але я не визнаю подібного варварського ставлення до тварин. По-хижацькому винищуючи південного кита, простодушну, нешкідливу, добру тварину, ваші товариші по ремеслу, Неде Ленде, роблять справу, гідну осуду. Вибивши китів у Баффіновій затоці, вони незабаром зовсім винищать весь клас цих корисних тварин. Отож полишимо у спокої нещасних китів! І без вас у них багато своїх ворогів: кашалоти, меч-риба, пила-риба!
Можна собі уявити, з якою фізіономією канадець вислухував ці докори капітана Немо! Читати нотації мисливцю — значить, пускати слова на вітер. Нед Ленд в усі очі витріщався на капітана, зовсім не розуміючи, очевидно, що той хоче сказати. Та, природно, капітан мав рацію. Варварське винищування цього виду тварин призведе до того, що незабаром не залишиться жодного кита в океані.
Нед Ленд, насвистуючи “Янкі-Дудль”(1), заклав руки до кишень і повернувся до нас спиною.
(1) Північноамериканська патріотична пісенька, складена в часи визволення за звільнення від панування Англії.
Тим часом капітан Немо, спостерігаючи за низкою китів, говорив мені:
— Я був правий, сказавши, що в кита і крім людини досить ворогів у своєму середовищі. От зараз, на наших очах, цій низці китів доведеться мати справу із небезпечним супротивником. Ви завважили, пане Аронаксе, що за вісім миль під вітром рухаються чорні крапки?
— Завважив, капітане.
— Це кашалоти, страшні тварини! Я зустрічав цілі стада кашалотів, від двохсот до трьохсот особин! Ось оцих кашалотів, хижих, шкідливих тварин, слід винищувати.
При останніх словах капітана канадець жваво обернувся.
— Що ж, можливості ще є, капітане, — сказав я; — і в інтересах китів…
— Навіщо піддавати себе небезпеці, пане професоре? “Наути-лус” і сам розжене кашалотів. Його сталевий таран не поступиться, гадаю, гарпуну Неда Ленда.
Канадець зневажливо знизав плечима, ніби говорячи: “Бити кашалотів судновим тараном! Де це чувано?”
— Заждіть, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви ще не бачили. Ніяких жалощів до цих кровожерливих тварюк! У них тільки і є, що пащека та зуби!
Пащека та зуби! Краще й не можна було описати великоголового кашалота гігантських розмірів, близько двадцяти п’яти метрів у довжину! Величезна голова китоподібного займала близько третини усього його тіла. На відміну від беззубих китів, у яких • верхня щелепа замість зубів має рогові пластини, так званий “китовий вус”, у кашалота з підзагону зубастих китів у нижній щелепі є двадцять п’ять великих загострених ікол, завдовжки двадцять сантиметрів і вагою по два фунти кожен. У заглибленнях кісток гігантського черепа знаходиться об’ємиста порожнина, розділена на дві камери перегородкою і наповнена дорогоцінною маслянистою масою, так званим спермацетом, вагою до трьохсот — чотирьохсот кілограмів. Кашалот — незграбна тварина — скоріше гігантський пуголовок, ніж риба, як помітив Фредоль. Він недоладно збудований, ліва сторона тіла непропорційна щодо правої; бачить він тільки правим оком; коротше, вийшов “кривим на лівий бік”, кажучи фігурально.
Тим часом страхітлива вервечка наближалася. Кашалоти вже угледіли китів і готувалися до бою. Можна було заздалегідь сказати, що перемога залишиться на боці кашалотів, і не тільки з тієї причини, що кашалоти краще пристосовані для боротьби, аніж їхні беззубі супротивники, але і тому, що кашалоти можуть довше од китів залишатися під водою, не переводячи, так би мовити, подиху.
Час був поспішати на допомогу китам. “Наутилус” пішов під воду. Консель, Нед і я сіли біля вікон у салоні. Капітан Немо пройшов у штурвальну рубку і сам став коло керма, щоб особисто керувати своїм судном, котре перетворилося на знаряддя винивдування.
Незабаром оберти гвинта прискорилися, і судно узяло великий хід.
Кашалоти уже вступили в бій з китами, коли на поле битви вийшов “Наутилус”. Капітан мав намір урізатися в стадо великоголових. Кашалоти спочатку не дуже стривожилися, побачивши чудовисько, котре втрутилося в їхню сутичку з китами. Але незабаром вони відчули силу його ударів.
Оце була битва! Навіть Нед Ленд прийшов у захват і ляскав у долоні. “Наутилус” у руках капітана перетворився на грізний гарпун. Він врубувався в ці м’ясисті туші і розсікав їх навпіл, поли-шаючи за собою закривавлені шматки м’яса. Страшні удари хвостом по його обшивці були для нього не відчутні. Поштовхи могутніх тулубів — йому заввиграшки! Знищивши одного кашалота, він кидався на іншого, повертався з галса на галс, щоб не упустити жертви, давав то передній, то задній хід, занурювався, покірний волі штурмана, у глибини, коли тварина ішла під воду, спливав услід за ним на поверхню океану, йшов у лобову атаку або завдавав удару з флангу, нападав із фронту, з тилу, рубав, різав своїм страшним бивнем!
Яка йшла різанина! Яке вировисько у океанських водах! Який пронизливий свист, яке передсмертне хрипіння виривалося з горлянок оскаженілих тварин! Розвихрені ударами могутніх хвостів, спокійні океанські води вирували, як у казані!
Цілісіньку годину тривало це грандіозне побоїще, де хижакам не було пощади. Кілька разів, об’єднавшись у загоїш по десятеро-дванадцятеро особин, кашалоти переходили в наступ, намагаючись розчавити судно своїми тушами. Роззявлені зубасті пащеки, страшні очі тварин, що металися по ту сторону вікон, викликали в Неда Ленда лють. Він обсипав тварин лайкою, грозив їм кулаками. Кашалоти впивалися зубами в залізну обшивку підводного корабля, як собаки хапають в горло зацькованого кабана. Але “Наутилус”, волею керманича, то тягнув їх за собою в глибини, то вискакував на поверхню вод, не зважаючи на величезну вагу і могутні лабети тварин.
Нарешті, купа кашалотів розсіялася. Вировисько на морі вляглося. Ми спливли на поверхню океану, відкрили люк і піднялися на палубу.
Море було геть чисто покрите спотвореними трупами. Розрив снаряда не міг би так почикрижити, розтерзати, попатрати ці м’ясисті туші. Ми пливли серед гігантських тіл із блакитнуватою спиною, білим черевом, з вивернутими нутрощами. Кілька переляканих кашалотів дременули геть. Вода на кілька миль доокіл забарвилася в пурпур, і “Наутилус” йшов по морю крові. Капітан Немо підійшов до нас.
— Ну, містере Ленд? — сказав він.
— О, пане капітане, — відповів канадець, запал якого уже встиг охолонути, — справді, видовисько страшне. Але я мисливець, а не різник, а це справжня бойня.
— Не бойня, а винищування шкідливих тварин, — заперечив капітан. — І “Наутилус” — не ніж м’ясника.
— А по-моєму, гарпун краще, — стояв на своєму канадець.
— У кожного своя зброя, — відповів капітан, пильно дивлячись на Неда Ленда.
Я побоювався, щоб канадець у запалі суперечки не наговорив капітану зайвого, що могло мати невтішливі наслідки. Але його гнів охолов, коли він побачив кита, до якого в цей момент підходив “Наутилус”.
Тварина не встигла вивернутися від зубастих кашалотів. Я відразу ж узнав південного кита з абсолютно чорною, ніби сплющеною головою. Анатомічно він відрізняється від звичайного кита і від нордкапського тим, що його сім шийних хребців зростаються і що в нього на двоє ребер більше, аніж у північних його родичів. Нещасна тварина лежала на боці; усе черево в нього було в ранах. Кит був мертвий. На краю його понівеченого плавця зависло дитинча, яке йому не вдалося врятувати. З пащі загиблої тварини, між пластинками китового вуса, струмочком текла вода.
Капітан Немо причалив до трупа тварини. Двоє матросів вилізли на бік убитої тварини, і я, на свій подив, побачив, що вони виціджують молоко з його молочних залоз, якого там зібралося близько двох-трьох тонн!
Капітан запропонував мені чашку теплого молока Я не міг приховати своєї відрази до цього напою. Але він запевнив мене, що молоко чудове і на смак нічим не відрізняється від коров’ячого.
Я спробував і виявив, що молоко справді прекрасне. Отже, ми збагатили наші продуктові запаси корисним надбанням! Масло і сир внесуть приємну розмаїтість у наше повсякденне меню.
З того дня я став із тривогою помічати, що Нед Ленд у ставленні до капітана Немо виявляє явну ворожість, і вирішив пльно стежити за кожним кроком канадця.
Глава тринадцята СУЦІЛЬНІ ЛЬОДИ
“Наутилус” неухильно йшов на південь. Він спрямовував свій біг уздовж п’ятдесятого меридіана. Невже він рвався до полюса? Яка необачність! Будь-які спроби проникнути до цієї точки земної кулі зазнавали краху.
13-те березня в антарктичних зонах відповідає 13-му вересня в північних областях, коли починається період рівнодення.
Чотирнадцятого березня під 55° широти показалися плавучі крижані айсберги, свинцевого відтінку брили, футів двадцять — двадцять п’ять заввишки, що утворювали затори, об які із шумом розбивалися хвилі. “Наутилус” йшов поверхнею океану. Нед Ленд плавав в арктичних морях, і айсберги йому були не вдивовижу. Ми ж із Конселем милувалися ними вперше.
По небокраю, з південного боку, тяглася сліпучо-біла смуга. Англійські китобої називають її “iceblink”(1). Які б не були густі хмари, вони не можуть затьмарити її сяйва. Сяйво це — відблиски крижаного поля.
(1) Відблиск полярних льодів (англ.).
І справді, незабаром показалися більш могутні скупчення криги. Блиск їхній то підсилювався, то слабшав, бо застелявся густим туманом. Деякі крижини були посмуговані зеленими прожилками, ніби насиченими сірчанокислою міддю. Деякі, як дорогоцінний аметист, світилися наскрізь. Одні сяяли барвистими вопіями, відбиваючи сонячні промені тисячами граней своїх кристалів. Інші становили велетенські каменеломні зернистого вапнякового шпату, якого вистачило б на побудову мармурового міста!
Що далі ми йшли на південь, то частіше зустрічалися крижані плавучі поля, і все могутнішими ставали крижані гори. Арктичні птахи гніздилися на них тисячами. Фульмари і буревісники оглушали нас своїм лементом. Інші, сприймаючи наше судно за кита, сідали па нього відпочивати і ретельно довбали залізну обшивку його корпуса, що дзвеніла під їхнім дзьобом.
Під час нашого плавання серед льодів капітан Немо часто виходив на палубу. Він пильно вдивлявся в безкраю льодову пустелю. Часом його погляд загорявся. Що думав він у такі хвилини? Чи не почувався він володарем цих антарктичних вод, цього краю суцільної криги, недоступного людині? Можливо. Але він уперто мовчав. Він годинами стояв, поринувши у свої думки, поки інстинкт мореплавця не брав гору над споглядальником. Тоді вій сам ставав до штурвала і, майстерно маневруючи, уникав зіткнення з льодовими торосами та айсбергами, що сягали іноді кількох миль у довжину при висоті надводної частини в сімдесят — вісімдесят метрів. Часто суцільна крижана стіна, здавалося, перепиняла шлях. Під 60° широти чиста вода зникла. Але капітан Немо невдовзі відкривав яку-небудь вузьку щілину між льодами і сміливо входив у неї, знаючи добре, що слідом за судном льоди відразу ж зімкнуться.
Так, під вмілою рукою керманича, “Наутилус” долав льоди, точна класифікація яких у залежності від форми і розмірів захоплювала Конселя: айсберги, або крижані гори, крижані поля, льоди, що дрейфують, пак, або розбиті поля, круглі або подовжені.
Температура повітря була досить низька. Термометр показував два-три градуси нижче нуля. Але у нас були теплі ведмежі дохи, куртки із тюленячої шкіри, що чудово захищали від холоду. “Наутилус” опалювався електричними приладами, що підтримували в приміщенні рівну температуру, незалежно від температури повітря. До того ж, варто лише було судну зануритися на кілька метрів від рівня моря, як ми потрапляли в звичні температурні умови.
Якби ми були під цими широтами два місяці тому, тут цілодобово стояв би день; але полярна ніч уже вступала у свої права, віднімаючи щодень три-чотири години і готуючись на шість місяців окутати своєю запоною ці краї.
П’ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Шотландських і Південних Оркпейських островів. Капітан Немо розповів мені, що колись у цій водоймі водилося безліч тюленів; але англійські й американські китобої по-хижацькому перебили дорослих самців і самок, винищивши геть чисто тюленів у цих колись сповнених життя водах, де нині панує могильна тиша.
Шістнадцятого березня десь о восьмій годині вечора “Наутилус”, простуючи уздовж п’ятдесят п’ятого меридіана, перетнув Південне полярне коло. Льоди насувалися на нього зусібіч, звужуючи лінію обрію. Однак капітан Немо неухильно йшов на південь.
— Куди він іде? — дивувався я.
— Куди очі дивляться, — відповів Консель. — Розіб’є собі лоба, зупиниться.
— Ну, я за це не поручуся! — сказав я.
I, говорячи відверто, сповнена небезпек експедиція припала мені до душі. Не умію висловити як слід моє замилування величною красою полярних країв! Льоди набували величних форм. То перед очима поставали ансамблі східних міст із мінаретами і мечетями. Не встигла уява сприйняти цю картину, “а вона уже розпадалася, і па цьому місці поставало місто в руїнах! Видіння міняло барви: під косими променями сонця, що заходило, усе вдягалося в пурпур і золото; і раптом сіра завіса туману застеляла обрій, і усе щезало в сніговій завії! Раптово, з усіх боків, лунав пекельний гуркіт, обвали, зіткнення крижин — і декорація мінялася, як пейзаж у діорамі! Якщо в той момент, коли порушувалася рівновага льодів, “Наутилус” виявлявся під водою, гуркіт обвалів передавався крізь водне середовище з жахним наростанням, і падіння крижаних гір породжувало небезпечні вири в самісіньких глибинах океану. Тоді “Наутилус” жбурляло з хвилі на хвилю, і він поринав носом, як вітрильник, захоплений бурею на морі.
Часто, замкнені в льодах, ми не бачили виходу; але, керований своїм дивовижним інстинктом, капітан Немо за найменшими ознаками виявляв рятівні тріщини в льодах. Тонкі струмки синюватої води, що борознили крижані поля, указували йому шлях. І він ніколи не помилявся у виборі дороги. Безсумнівно, йому вже доводилося плавати в льодах антарктичних морів!
Однак 16-го березня пас усе-таки затерло льодами. Це ще не була смуга вічної мерзлоти, а всього лише широкі крижані простори, зцементовані морозом. Але перепона не зупинила капітана Немо, і він із усього розгону урізався в крижане поле. Сталевий корпус “Наутилуса” трощив цю ламку масу, і крижини з тріском розколювалися на шматки. Він діяв, як таран, але пущений з неймовірною силою. Осколки криги, зметнувшись догори, градом падали навколо нас. Своєю навальною силою наше судно прокладало собі шлях. Захоплене інерцією розбігу^ воно часом злітало на крижину і розчавлювало її своєю вагою. А подеколи, урізавшись у крижину, розколювало її рухом бічної хитавиці, і ми йшли далі широким проходом, що утворився в льодовому полі.
У ці дні на. морі бушували шквали. Густий туман оповивав крижані поля, і з одного кінця палуби не видно було іншого. Вітер різко змінював напрямок. Сніг, що випав за ніч, укривав палубу крижаною кіркою, що її доводилося збивати киркою. Узагалі, як тільки температура повітря опускалася до п’яти градусів нижче нуля, уся поверхня “Наутилуса” покривалася льодом. Вітрильник не міг би маневрувати в таких умовах, адже всі блоки і талі обмерзли б. Тільки судію з електричним двигуном, що обходиться без вітрил і кам’яного вугілля, могло пуститися в плавання під такими широтами.
Стрілка барометра стояла дуже низько. Показання компаса не вселяли ніякої довіри. Стрілка компаса розгублено металася як божевільна, даючи суперечливі показання в міру наближення до магнітного південного полюса, що не збігається з географічним полюсом Південної півкулі.
Справді, за Ганстеиом, південний магнітний полюс знаходиться під 70° широти і 130° довготи, а за спостереженнями Дюпере — під 135° довготи і 70°30′ широти. Доводилося вести контрольні спостереження, переносячи компаси в різні частини судна, і брати середні показання. Але часто ми були змушені визначати пройдений шлях на підставі показань лага, далеко не точних, оскільки в звивистих тріщинах льодів судно постійно змінювало курс.
Нарешті, 18 березня, після численних марних спроб пробити собі дорогу, “Наутилус” був остаточно затертий у льодах. Це були вже не тороси, і не льоди, що дрейфують, не крижані поля, а суцільний неподоланний бар’єр із крижаних гір.
— Суцільні льоди, — сказав похмуро канадець.
Я зрозумів, що Нед Леид, як і всі колишні мореплавці-поляр-ники, вважає крижану перешкоду нездоланною. Близько полудня виглянуло сонце, і капітан Немо установив координати місцевості. Виявилося, що ми знаходимося під 5Г30′ довготи і 67°39′ південної широти. Отже, ми зайшли уже всередину Антарктики!
Ні ознаки чистого моря, пі найменшого натяку на чисту воду! Перед “Наутилусом” розстелялася безкрая торосиста рівнина, хаотичне нагромадження льодів, величезні брили у вигляді паралелепіпедів з вертикальними гранями — одне слово, нагадувало поверхню ріки, коли скресає крига, але в гігантських масштабах. Тут і гам крижані обеліски, шпилі стрімчаків здіймалися на висоту двохсот футів; а ще далі круті береги, оповиті легким серпанком, як дзеркало, відбивали сонячні промені, що проривалися крізь туман. Сумовита природа, занурена в суворе мовчання, яке порушувалося зрідка ляскотом крил буревісників або пуффінів! Усе захолонуло, навіть звук.
“Наутилус” змушений був зупинити свій сміливий біг серед льодових полів.
— Пане професоре, — сказав мені в той день Нед Ленд. — Якщо ваш капітан пройде і далі…
— Ну то й що ж?
— Він буде молодець!
— Чому, Неде?
— Тому що нікому ще не щастило здолати суцільні льоди. Він сильний, ваш капітан. Але тисяча чортів! Не сильніший же він від природи! А там, де самою природою покладена межа, хоч-не-хоч а треба зупинитися.
— Правда ваша, Неде Ленде! Але все-таки я хотів би знати, що знаходиться за цими льодами! Оця стіна мене самого дратує!
— Пан професор правий, — сказав Коисель. — Стіни на те й існують, щоб псувати нерви вченим. Стіни усюди — перешкода!
— Е-е! — сказав канадець. — Усім відомо, що знаходиться там, за цими суцільними льодами.
— Що ж саме? — запитав я.
— Лід, і тільки лід!
— Ви в цьому упевнені, Неде? — заперечив я. — А я ні. От чому я хотів би подолати ці льоди.
— Послухайтеся мене, пане професоре, відмовтесь від цієї витівки! — схвильовано почав канадець. — Ми дійшли до суцільних льодів, і з пас досить! Ні ви, ні ваш капітан Немо, ні його “Наутилус” далі кроку не зроблять. Хочете ви чи ні, але ми повернемося на північ, тобто в краї, де живуть порядні люди.
Я змушений був визнати правоту Неда Ленда щодо одного: поки кораблі не будуть пристосовані до плавання серед крижаних полів, їм доведеться зупинятися коло межі суцільних льодів.
І справді, попри всі наші зусилля і запеклі спроби розколоти льоди, “Наутилус” був приречений на бездіяльність. У звичайних умовах, якщо судно не може продовжувати шлях своїм маршрутом, воно повертається назад. Але тут повернення було так само неможливе, як і просування вперед, адже ми були затерті в льодах! І якби нам довелося стояти на місці, наше судно вмерзло б у лід! Так воно і сталося близько двох годин пополудні: розводдя, у якому стояв “Наутилус”, з неймовірною швидкістю стало затягуватися свіжою кригою. Доводилося визнати, що дії капітана Немо були верхом безрозсудності.
Я знаходився в цей момент на палубі. Капітан, що спостерігав якийсь час за утворенням крижаного покриву, звернувся до мене:
— Ну, пане професоре, що ви скажете про наші обставини?
— Я вважаю, що пас затерло в льодах, капітане.
— Затерло! Як накажете вас розуміти?
— Я хочу сказати, що ми не зможемо рушити ні вперед, ні назад, ні в який би то не було бік. От що означає слово “затерло”, принаймні в цивілізованих країнах.
— Отже, пане Ароиаксе, ви гадаєте, що “Наутилус” неспроможний вибратися з льодів?
— Важка справа, капітане! Пора року не та, і навряд чи можна розраховувати на танення льоду.
— Ах, пане професоре, ви вірні собі! — відповідав капітан Немо трохи іронічно. — Вам усюди уявляються пастки і перешкоди! Я ж запевняю, що “Наутилус” не тільки вийде з крижаного затору, але і піде далі!
— Себто на південь? — запитав я ошелешено.
— Так, пане, до самого полюса.
— До полюса? — вигукнув я, приголомшений його словами.
— Так, — холоднокровно відповів капітан, — до антарктичного полюса, до тієї невідомої точки, де сходяться всі меридіани земної кулі. Адже ви знаєте, що я роблю з “Наутилусом” усе, що хочу.
Так, я це знав! Я знав, що ця людина відважна до нерозсудливості! Але сподіватися подолати перешкоди, що перепиняють шлях до Південного полюса, ще більш неприступного, ніж Північний полюс, до якого марно намагалися дістатися иайвідважніші мореплавці, наважитися на таку божевільну затію міг тільки безумець!
Мені спало на думку запитати капітана Немо, чи не відкрив він справді цей горезвісний полюс, куди ще не ступала нога жодної людської істоти.
— Ні, пане, — відповів він. — Ми зробимо разом це відкриття. Те, що не удалося іншим, удасться мені. Ніколи ще мій “Наутилус” не заходив так далеко в південні моря; але, повторюю вам, він піде ще далі.
— Хотів би вірити вам, капітане, — відповів я з легкою іронією. — І я вам вірю! Ходімо вперед! Перешкоди для нас — ніщо! Розколемо ці суцільні льоди! Підірвемо їх! А якщо вони не піддадуться, почепимо крила “Наутилусу”, і нехай він пронесеться над льодами!
— Над льодами, пане професоре? — спокійно запитав капітан Немо. — Ні, не над льодами, а під льодами!
— Під льодами? — вигукнув я.
І раптом я усе зрозумів. Мені стали ясні наміри капітана Немо. Чудесні властивості “Наутилуса” мали послугувати у цьому фантастичному заміру!
— Я бачу, що ми починаємо розуміти один одного, пане професоре, — сказав капітан, посміхнувшись. — Ви вже припускаєте можливість, — а я тверджу про успіх, — нашої спроби. Те, що нездійсненне для звичайного судна, цілком здійсненне для “Наутилуса”. Якщо коло полюса виявиться материк, “Наутилус” зупиниться. Але, коли полюс омивається океаном, ми дійдемо до самого полюса!
— Мабуть, ви праві, — сказав я, перейнявшись його хвилюванням. — Якщо поверхня океану скована льодами, то глибинні шари вільні, відповідно до мудрого закону, за яким найбільша щільність морської води відповідає температурі вище градуса замерзання. І, якщо не помиляюся, надводна частина льоду перебуває у відношенні до підводної, як один до чотирьох?
— Майже так, пане професоре! На кожен фут айсберга, що виступає над рівнем моря, припадають три фути під рівнем моря. Оскільки ці крижані гори не перевищують ста метрів у висоту, тож, значить, товща їхньої підводної частини не більше трьохсот метрів. А що таке триста метрів для “Наутилуса”?
— Суща дрібниця, капітане!
— “Наутилус” може опуститися в найглибинніші води, де температура однакова під усіма широтами; а там не страшні нам і три-дцяти-сорокаградусні морози, що сковують поверхневі води.
— Так, пане, цілком правильно, — відповів я натхненно.
— Єдина трудність полягає в тім, — продовжував капітан Немо, — що нам кілька днів поспіль доведеться пробути під водою, не поновлюючи запасів повітря.
— Тільки й того? — заперечив я. — Резервуари “Наутилуса” місткі. Ми їх наповнимо ущерть повітрям і, отже, не будемо відчувати браку кисню!
— Чудово придумано, пане Ароиаксе, — сміючись, сказав капітан. — Але я не хочу, щоб ви звинуватили мене в нерозсудливості, а тому заздалегідь скажу, чого нам варто побоюватися.
— А саме?
— Тільки одного! Можливо, що море, — якщо море існує коло Південного полюса, — сковане суцільними льодами, і тоді, мабуть, нам не вибратися на поверхню!
— Невже ви, капітане, забули, який таран у “Наутилуса”? Невже не можна пустити судно по діагоналі прямо до крижаної стелі і пробити в ній отвір?
— Ага! Ви сьогодні неабияк кмітливі, пане професоре!
— І, нарешті, — продовжував я, усе більше і більше надихаю-чись, — чому б нам не зустріти на Південному полюсі вільне від криги море? Полюси вічної мерзлоти і географічні полюси не збігаються ні в Південній півкулі, ні в Північній; і поки не доведено напевно, дозволено припустити існування материка або ж вільних від криги морів у цих двох точках земної кулі!
— Я дотримуюся тієї ж думки, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо. — Однак дозвольте зауважити, що, висунувши стільки заперечень проти мого проекту, ви нині засипаєте мене доказами на його користь.
Капітан Немо мав рацію. Я переплюнув його в сміливості. Тепер я зваблював його іти до полюса! Я навіть перевершив його, залишив позаду… Я почувався жалюгідним хвальком! Що ж, капітан Немо знав краще за мене усі за і проти цього плану. І він напевне під’юджував мене у нашій суперечці, коли я захопився нездійсненними мріями!
Однак капітан Немо не гаяв часу. Він викликав свого помічника. І вони жваво про щось заговорили своїм незрозумілим наріччям. І чи був помічник попереджений заздалегідь, чи він вважав пропозицію здійсненною, але він не виявив ні найменшого подиву.
Але як холоднокровно не зустрів помічник пропозицію капітана, Консель ще більш холоднокровно сприйняв звістку про наш намір іти до Південного полюса. “Як буде завгодно пану професору”, — відповів він своєю звичайною фразою. І це було усе, що він сказав. Що стосується Неда Ленда, він так високо підняв плечі, що його голова сховалася в них.
— Бачите, пане, — сказав він, — ви з вашим капітаном Немо викликаєте у мене жалість!
— Ми відкриємо полюс, містере Ленде!
— Можливо, але назад ви не повернетеся!
І Нед Ленд пішов до себе в каюту, “щоб не зурочити лиха”, як він сказав наостанок.
Тим часом почалися приготування до нашої сміливої експедиції. Могутні насоси “Наутилуса” напитали повітря в резервуари під високим тиском. Близько четвертої години капітан Немо оголосив, що двері в люку невдовзі будуть задраєні. Я кинув останній погляд на суцільні льоди, що ми їх готувалися подолати. Погода стояла ясна, повітря чисте, хоча було досить холодно — дванадцять градусів нижче нуля, але вітер затих, і мороз не був такий діткливий.
Десять чоловік з екіпажу з кирками в руках піднялися” на палубу і стали розбивати лід навколо корпуса судна. Операція ця не вимагала великих зусиль, оскільки молодий лід лежав тонким шаром. Коли усе було зроблено, ми ввійшли досередини корабля. Резервуари, як звичайно, були наповнені водою до ватерлінії. “Наутилус” почав занурюватися. Я ввійшов у салон разом з Конселем. Через відкриті вікна ми могли бачити глибинні шари Антарктичного океану. Ртуть у термометрі піднімалася. Стрілка манометра відхилялася вправо по циферблату.
На глибині трьохсот метрів, як і передбачав Капітан Немо, ми спинилися під хвилястою нижньою поверхнею суцільної криги. Але “Наутилус” усе ще продовжував занурюватися. Ми досягли глибини восьмисот метрів. Температура води була вже не дванадцять градусів, як на поверхні моря, а всього одинадцять градусів. Один градус уже був виграний! Само собою, що температура усередині “Наутилуса”, який обігрівався електричними приладами, була значно вищою. “Наутилус” маневрував з надзвичайною точністю.
— Якщо пану професору цікаво знати, то ми все-таки пройдемо, — сказав мені Консель.
— Сподіваюся, — відповів я тоном найглибшої впевненості.
На цій вільній від криги глибині “Наутилус” узяв курс прямо до полюса, не ухиляючись від п’ятдесят другого меридіана. Залишалося пройти від 67°30′ до 90°, двадцять два з половиною градуси широти, інакше кажучи, трохи більше п’ятисот льє. “Наутилус” йшов у середньому зі швидкістю двадцяти шести миль за годину, тобто зі швидкістю кур’єрського потяга. Якщо судно не сповільнить ходу, ми через сорок годин підійдемо до полюса.
Частину ночі ми з Конселем провели в салоні. Новизна пейзажу прикувала нас до вікон. Води іскрилися при сяйві нашого прожектора. Але морські глибини були пустельні. Риби не населяли ці сковані крижаним покривом води. Тільки у певний період часу вони з’являються в цих зонах, прямуючи з Антарктики у водойми, вільні від льодів. Ми йшли великим ходом. Але це відчувалося лише з дрижання сталевого корпусу судна.
Близько другої ночі я пішов до себе, поспати кілька годин. Консель зробив так само. Проходячи корабельним коридором, я сподівався зустріти капітана Немо, але він, мабуть, був у штурвальній рубці.
Наступного дня, 19 березня, я з п’ятої ранку зайняв своє місце в салоні. Електричний лаг показував, що “Наутилус” йшов із помірною швидкістю. Судно обережно піднімалося до поверхні океану, поступово спорожняючи свої резервуари.
Серце скажено билося. Чи удасться нам вийти на поверхню? Чи вільне від криги море коло полюса?
Але який жаль! Сильний поштовх засвідчив, що “Наутилус” наштовхнувся на нижню поверхню товстого шару суцільної криги, судячи з глухого удару при зіткненні. Справді, ми “торкнулися дна”, кажучи мовою моряків, але в протилежному смислі і на глибині тисячі футів! Отже, над нами лежав шар криги завтовшки дві тисячі футів.
Отже, крижаний покрив у цьому місці був товщий, ніж там, де ми занурилися! Обставина маловтішна!
У той день “Наутилус” кілька разів намагався пробитися крізь кригу, але кожного разу вдарявся об крижану стелю. Часом крига зустрічалася на глибині дев’ятисот метрів, з чого випливало, що товща крижаного покриву дорівнювала тисячі двомстам метрам, беручи до уваги і ті триста метрів, що виступали над рівнем моря. Це уже втричі перевищувало висоту крижаної поверхні в момент нашого занурення у воду!
Я ретельно відзначав різні глибини залягання суцільного льоду і одержав у такий спосіб рельєф підводної частини крижаного покриву.
Настав вечір, а наше становище не змінилося. Крижана товща коливалася між чотирма і п’ятьма сотнями метрів. Правда, крижаний покрив помітно тоншав. Але все-таки, яка товща криги відокремлювала нас від поверхні океану!
Була восьма година вечора. За встановленим розпорядком, “Наутилус” мав іще чотири години тому поновити запаси повітря. Утім, я не відчував гострої потреби подихати свіжим повітрям, хоча капітан Немо досі не скористався запасними резервуарами.
У ту ніч я спав тривожно. То мене долав страх, то спалахувала надія. Я підхоплювався кілька разів з постелі. “Наутилус” раз у раз промацував крижану стелю. Близько третьої ранку прилади в салоні показали мені, що нижня поверхня крижаного поля лежить усього в п’ятдесяти метрах під рівнем моря. Сто п’ятдесят футів відокремлює нас від поверхні океану! Суцільні льоди перетворювалися на айсберги! Гірлянди підводних гір переходили в плоскогір’я!
Я не зводив очей з манометра. Судно спливало по похилій діагоналі крижаного поля, що блищало в світлі нашого прожектора. Крижаний покрив тоншав згори і знизу. Він ставав тоншим з кожною милею.
Нарешті, о шостій годині ранку того пам’ятного дня, 19 березня, двері салону відчинилися. Увійшов капітан Немо.
— Відкрите море! — сказав він(1).
(1) Антарктичний материк був відкритий російськими мореплавцями Ф. Ф. Беллінсгаузеном і М. П. Лазаревим у плаванні 1819-1821 р. Однак ще багато років потому наявність суцільного антарктичного материка піддавалася сумнівам. (Прим, ред.)
Глава чотирнадцята ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС
Я кинувся на палубу. Так! Відкрите море! Тільки подекуди плавало кілька крижин і айсбергів; навкруги була неозора водна широчінь; тисячі птахів у повітрі і міріади риб у водах, що, в залежності від конфігурації дна, переходили з густо-синього в зеленувато-оливковий колір. Термометр показував за Цельсієм три градуси нижче нуля. Здавалося, повіяло весною після пройденої нами смуги суцільних торосів, що вимальовувалися профілем з північного боку обрію.
— Полюс? — із завмиранням серця запитав я у капітана.
— Не знаю, — відповів він. — Опівдні визначу координати місцевості.
— Але чи прогляне сонце крізь суцільний туман? — сказав я, дивлячись на сіреньке небо.
— Нехай хоч на хвилину покажеться, і цього буде досить, — відповів капітан.
За десять миль на південь від “Наутилуса” виднівся самотній острів, що піднімався метрів на двісті над рівнем моря. Лавіруючи, судно повільно наближалося до острова, можливо оточеного підводними рифами.
За годину ми підійшли до острова. А ще через одну вже його обігнули. Берегова лінія острова в окружності дорівнювала п’яти-чотирьом милям. Вузька протока відокремлювала острів від землі, може, навіть материка, про що важко було судити, оскільки берегова смуга ішла за лінію горизонту. Існування землі в цій зоні Південної півкулі, здавалося, підтверджувало гіпотезу Морі. Допитливий американський учений помітив, що між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море покрите дрейфуючими айсбергами величезних розмірів, чого не зустрічається на півночі Атлантичного океану. З цього спостереження він зробив висновок, що в зоні Південного полярного кола знаходиться велика земля, оскільки суцільні льоди утворюються не у відкритому морі, а при узбережжі. За його обчисленнями крижаний масив оточує Південний полюс широким кільцем, що досягає в діаметрі чотирьох тисяч кілометрів.
Побоюючись сісти на мілину, “Наутилус” зупинився в трьох кабельтових від берега, над яким мальовничо нависло нагромадження величних скель. Шлюпка була спущена на воду. Капітан, двоє матросів з вимірювальними приладами, Консель і я сіли в шлюпку. Була десята година ранку. Я сьогодні не бачив Неда Ленда. Канадець, очевидно, гнув свою лінію поведінки усупереч близькості Південного полюса.
Кілька змахів веслами, і ми пристали до піщаного берега. Консель хотів було вискочити на землю, але я зупинив його.
— Пане, — сказав я капітану Немо, — вам належить честь першому ступити на цю землю.
— Дякую, — відповів капітан, — я не вагаючись зійду на полярну землю, де жодна людська істота не залишила сліду своїх ніг!
Сказавши це, він легко зістрибнув на берег. Я бачив, що капітан був неабияк схвильований. Піднявшись по стрімкому схилу скелі, що височіла на краю мису, він зупинився там, схрестивши руки. Так і застиг він у цій позі, урочистий і зосереджений, немов вступаючи у володіння цими південними областями. Так тривало хвилин п’ять. Потім він звернувся до мене:
— Будь ласка, пане!
Я негайно ж вистрибнув зі шлюпки, а слідом за мною і Консель. Обоє матросів залишилися в шлюпці.
Ґрунт, куди не кинь око, складався з червонуватого туфу, ніби посиланого товченою цеглою. Шлаки, напливи лави, шматки пемзи видавали його вулканічне походження. У деяких місцях із землі вибивалися легкі струмені диму із сірчаним запахом — свідчення того, що дія підземного вогню ще не припинилася. Але, піднявшись на вершину скелі, я не примітив жодного вулкана в радіусі кількох миль. Однак відомо, що в цій антарктичній смузі Джеймс Росе виявив на сто шістдесят сьомому меридіані, під 77°32′ широти, два діючі вулкани, Еребус і Терор.
Рослинність на цьому пустельному острові була представлена досить бідно. Мохи і лишайники з виду Unsnea melanoxantha ліпилися по чорних скелях. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, клітинки яких затиснуті між двома кремнеземними стулками, довгі пурпурові і червоні водорості, занесені в ці зони течією і викинуті на берег прибоєм, оце мабуть, і вся флора цієї області.
Берег був усипаний молюсками, дрібними черепашками, морськими чашечками, гладенькими буккардами у вигляді серця, і головним чином кліонами, з довгастим перетинчастим тілом і головою у вигляді двох заокруглених лопат. Я бачив міріади північних кліонів довжиною три сантиметри, яких тисячами пожирають кити. Ці чарівні крилоногі, справжні морські метелики, оживляли води, які омивали берег.
З інших тварин було кілька деревоподібних коралів, з тих, котрі, за словами Джеймса Росса, живуть у морях Антарктики на глибині до тисячі метрів; потім я помітив восьмипроменеві корали — альционарії, а також червоиясто-бурих астеріасів, поширених у цьому кліматичному поясі, і інших морських зірок, які буквально всіяли землю.
Але де кипіло життя, так це у повітрі! Хмарами пурхало і літало найрізноманітніше птаство, оглушаючи нас своїм лементом. Цілі базари їх сиділи на уступах скель, безцеремонно спозираючи нас і безбоязно розгулюючи біля самих наших ніг. Тут були пінгвіни, такі легкі і моторні на воді, де їх часом сприймали за макрель, і такі незграбні, важкі на суші. Скупі в рухах, але галасливі, зібравшись цілими юрбами, вони наповнювали повітря своїм диким галасом.
Серед птахів я помітив довгоперих куликів із сімейства білих сивок, величиною з голуба, білосніжних, з коротким конічним дзьобом і червоним ободком навколо очей. Консель наловив цих пташок. Вони дуже смачні, якщо їх добре приготувати, У повітрі маяли альбатроси із широким, у чотири метри, розмахом крил, справедливо названі океанськими яструбами; гігантські глупиші і між ними лиховісні буревісники з вигнутими дугою крилами, великі любителі тюленів; кайський чорно-білий буревісник, різновид качки; нарешті, цілий виводок глупишів, білих з коричневою облямівкою на крилах, і синіх птахів, що водяться тільки на островах Антарктики.
— Ці глупиші такі жирні, — сказав я Конселю, — що жителі Фарерських островів користуються ними як світильниками, встромляючи в убитого птаха ґнота.
— Ще б трошки, — відповів Консель, — і вийшли б чудові лампи! Утім, природа не настільки завбачлива, щоб заздалегідь забезпечити їх ґнотом!
Відійшовши ще на півмилі від берега, ми побачили, що вся земля порита гніздами, схожими на нірки, — це були гнізда пінгвінів, звідти вилітало безліч птахів. Пізніше капітан Немо улаштував на них полювання, і було піймано кілька сотень цих птахів з ‘ темним, але дуже смачним м’ясом. Лемент пінгвінів дуже нагадує лемент ослів. Пінгвіни величиною з гусака, з оперенням аспідного кольору, з білими грудьми і лимонним ободком навколо шиї. Вони не шукали порятунку і падали замертво від удару каменем. Туман не розсіювався; була вже одинадцята година, а сонце ще не показувалося. Це мене дуже турбувало. Які ж могли бути (1) спостереження, якщо немає сонця! Але як же інакше установити, чи досягли ми полюса?
Я підійшов до капітана Немо. Він стояв, обіпершись иа виступ скелі, і дивився в небо. Здавалося, він був схвильований і засмучений. Але що тут вдієш? Ця смілива і сильна людина не владна була повелівати сонцем, як він повелівав водною стихією!
Настав полудень, а сонця і близько не видно було. Небо, затягнуте густою завісою туману, не дозволяло визначити висоту сонця. Незабаром туман змінила снігова завія.
— До завтра, — коротко сказав капітан; і ми повернулися на борт “Наутилуса”.
Під час нашої відсутності були закинуті сіті, і, повернувшись, я з інтересом узявся вивчати пійманих риб. Антарктичні моря слугують місцем масової міграції риб, що рятуються від бур більш низьких широт. Я помітив кілька південних бичків завдовжки з дециметр, білих у поперечну синю смужку, з колючим шипом, силу-силеішу морських голок, антарктичних химер з підкласу хрящових риб, загону цільнопоголових, з витягнутим тілом завдовжки в три фути, голою шкірою сріблясто-бурого кольору, із круглою конусоподібною головою, із витягнутою мордою, із трьома спинними плавцями і довгим хвостовим плавцем. Я спробував їхнє м’ясо, але воно здалося мені несмачним, попри запевнення Коиселя, що кращої страви не знайти.
Снігова хуртовина бушувала до самого райку. Неможливо було стояти на палубі. Із салопу, де я записував усі перипетії нашої експедиції до берегів Антарктиди, я чув галас глупишів і альбатросів, які завсім не зважали на заметіль. “Наутилус”, однак, не стояв на місці. Він просунувся уздовж берега ще на десяток миль на південь. Панувала напівтемрява; лише слабка смужка світла на обрії видавала присутність сонця.
Наступного дня, 20 березня, заметіль вляглася. Стало трохи холодніше. Термометр показував два градуси нижче нуля. Туман розсіявся, і в мене з’явилася надія, що сьогодні нам удасться, нарешті, установити координати місцевості.
Капітан Немо ще не виходив на палубу, але шлюпка була в нашім розпорядженні. І ми з Копселем переправилися на берег. Ґрунт і тут указував на вулканічне походження. Усюди сліди лави, шлаки, базальти. Але, як я не дивився, знайти кратер мені не вдалося. Тут, як і иа острові, сила-силешіа птахів оживляла сувору природу полярного краю. Але тут пернаті розподіляли свою владу з цілими стадами морських ссавців, що дивилися иа нас своїми лагідними очима. Тут були усякі види тюленів. Одні розляглися на березі, інші лежали на крижинах, що їх приніс до берега прибій. Ті поринали у воду, а ті виповзали з води. їх анітрохи не лякала наша присутність; видно було, що їм ще не випадало мати справу з людиною! Лігвища тюленів, за моїм підрахунком, вистачило б на сотні промислових суден!
— Гай-гай! — сказав Консель. — їхнє щастя, що Нед Ленд не пішов з нами!
— Чому, Конселю?
— Тому що цей затятий мисливець не зупинився б, прки усіх
не перебив.
— Ну, це сильно сказано! Хоча навряд чи нам удалося б зашкодити нашому другу канадцю загарпунити кілька чудових представників ластоногих. А це завдало б прикрощів капітану Немо; він не любить проливати даремно кров цих лагідних тварин.
— Він правий.
— Безумовно правий, Конселю. Але скажи-но мені, ти, мабуть, устиг уже класифікувати цих чудових представників морської фауни?
— Папу професору відомо, що я не надто сильний на практиці, — відповів Коисель. — Якби пан професор потрудився назвати мені цих тварин…
— Це тюлені і моржі(1).
(1) Моржі в Південній півкулі не живуть. (Прим, ред.)
— Два роди з загону ластоногих, — поквапився прокоментувати мій учений Коисель, — типу хребетних, класу ссавців.
— Браво, Конселю! — усміхнувся я. — Але роди підрозділяються ііа види, і, якщо я не помиляюся, нам випадає нагода спостерігати їх. Ходімо!
Була восьма година ранку. Залишалося ще чотири години до полудня, коротше кажучи, до того хвилюючого моменту, коли можна буде встановити координати. Користуючись вільним часом, ми з Конселем вирішили прогулятися узбережжям великої бухти, що глибоко урізалася в гранітні береги.
Усе довкола, береги, прибережні крижини, вода були заселені морськими ссавцями. І я мимоволі шукав очима старого Протей, міфологічного пастуха Нептунових стад! Більше всього тут було тюленів. Вони розташовувалися сім’ями: самці дбайливо оберігали своє сімейство, самки годували дитинчат, молодь гралася неподалік. Тюлені з трудом пересуваються по землі короткими незграбними стрибками, завдяки м’язовим скороченням тіла, причому вони безпорадно ляскають своїми слабкорозвиненими ластами, що у їхнього родича ламантина утворюють справжнє передпліччя. Треба сказати, що у воді, їхній рідній стихії, ці тварини з гнучким хребтом, вузьким тазом, гладенькою короткою шерстю і перетинчастими лапами плавають пречудово. На воді, або коли вони виповзають для відпочинку на сушу, тюлені приймають граціозні пози. Недаремно давні за лагідний вираз їхніх прекрасних оксамитових очей і милі пози, поетизуючи цих тварин, перетворили їх на міфологічних тритонів і сирен.
Я звернув увагу Копселя, як сильно розвинені в цих тямущих тварин мозкові півкулі. В жодного ссавця, окрім людини, немає такої кількості мозкової речовини. Тому-то тюлені добре піддаються дресируванню; вони легко стають ручними; і я згодний з тими натуралістами, які припускають, що, якби їх добре видресирувати, вони могли б принести значну користь у риболовлі і морському полюванні, відіграючи роль мисливських собак.
Більшість тюленів дрімала на прибережному камінні і на піску. Між звичайними тюленями без зовнішнього вуха, — чим вони відрізняються від сивучів, у яких вухо виступає назовні, — я помітив деякі різновиди стеноринхів завдовжки в три метри, з білою шерстю, із головою бульдога з десятьма зубами в кожній щелепі, причому у верхній і нижній щелепі є по чотири різці і по двоє великих ікол у формі лілії. Між тюленями траплялися морські слони, схожі на тюленів, з коротким і рухливим хоботом, справжні гіганти, що при обсязі в двадцять футів сягають у довжину десяти метрів. З нашою появою вони навіть не ворухнулися.
— А ці тварини небезпечні? — запитав мене Консель.
— Зовсім ні, якщо їх не чіпати, — відповів я. — Але коли тюлень захищає своє дитинча, він страшний. Траплялося, що він розносив на друзки рибальське судно.
— Тварина вправі так чинити, — зауважив Консель.
— Авжеж.
Ми пройшли ще дві милі. Але тут нам перепинив шлях скелястий мис, що захищав бухту від південних вітрів. Скелі прямовисно нависали над морем, і пінисті хвилі прибою розбивалися об їхнє підніжжя. По ту сторону мису чулося грізне мукання, начебто там паслася ціла череда корів.
— Ти ба! — засміявся Консель. — Чи не бики дають концерт?
— Помиляєшся! Концерт дають моржі.
— Б’ються?
— Б’ються або жирують.
— З дозволу пана професора, хотілось би на них поглянути.
— Треба подивитися, Конселю!
І от ми знову крокуємо уздовж чорних базальтових скель, під гуркіт обвалів, по слизькому зледенілому камінню. Не раз я падав і набивав синців. Консель, більш обережний і стійкий у рухах, не спотикався і, допомагаючи піднятися, буркотів:
— Якби пан професор потрудився ширше розставляти ноги, йому легше було б утримувати рівновагу.
Піднявшись на гребінь мису, я побачив перед собою велику снігову рівнину, поцятковану темними тушами моржів. Тварини гралися. Мукання їхнє було виразом радості, а не гніву.
Моржі дуже схожі на тюленів формою тіла і розташуванням кінцівок. Але їхня нижня щелепа не має ікол і різців, тоді як верхні ікла — це два бивні, кожний завдовжки вісімдесят сантиметрів при тридцяти трьох сантиметрах в окружності, при самому корені. Моржеве ікло набагато міцніше слонового, кістка менше жовтіє і тому високо цінується. За цима коштовними іклами полюють настільки по-хижацькому, що незабаром винищать усіх моржів до єдиного. Мисливці нищать без розбору і самок і дитинчат, винищуючи щорічно більше чотирьох тисяч моржів.
Проходячи повз цих цікавих тварин, я міг вільно їх роздивлятися. Моржі безтурботно дрімали. Шкіра в них товста, зморшкувата, шерсть рудувата, коротка і не дуже густа. Деякі з них були десь із чотири метри завдовжки. Тутешні моржі спокійніші і сміливіші од своїх північних родичів і не виставляють дозорців для охорони свого табору.
Надивившись на моржів, я став подумувати про повернення на борт. Була одинадцята дня. Якщо капітан Немо вважає за можливе приступити до встановлення координат, я хотів би при цьому бути присутнім. Коротше, в мене була слабка надія, що сонце все-таки прогляне. Хоча хмари суцільно заволокли небо. Примхливе світило не бажало, здавалося, відвідати цей заповідний куточок земної кулі!
Усе-таки я вирішив повернутися до “Наутилуса”. Ми пішли вузькою стежкою, що огинала вершину берегової скелі. О пів на дванадцяту ми дійшли до того місця, де висадилися на берег. Оддалік я побачив капітана Немо. Вій стояв на базальтовій брилі. Астрономічні прилади лежали поруч. Його погляд —був спрямований на північну смугу обрію, де сонце мало описувати в цей час свою подовжену спіраль.
Я мовчки підійшов до капітана. Настав полудень, але сонце, як і напередодні, не з’являлося.
Невдача переслідувала нас. Установити координати знову не удалося. Якщо і завтра опівдні сонце не вигляне, доведеться відмовитися від спроби визначити, де ми знаходимося.
Нині 20 березня. Завтра, 21 березня, день рівнодення, і, якщо не брати до уваги заломлення променів, сонце сховається за обрієм і настане довга полярна ніч. З моменту вересневого рівнодення сонце, яке зійшло над північним обрієм, піднімалося по небокраєві видовженими спіралями до 21 грудня. У цей період літнього сонцестояння в північних областях воно знову стало схилятися до обрію і завтра, очевидно, надішле нам свої останні промені.
Я поділився своїми побоюваннями з капітаном Немо.
— Ви праві, пане Аронаксе, — сказав він. — Якщо завтра мені не удасться визначити висоту сонця, то цю операцію доведеться відкласти на шість місяців. Але якщо завтра опівдні сонце вигляне, мені буде досить легко визначити його висоту, адже випадок привів нас у ці моря напередодні рівнодення!
— Ну то й що?
— Визначити з точністю висоту сонця важко, коли воно описує подовжену спіраль. Показання приладів у таких випадках не завжди точні.
— І як же ви діятимете завтра?
— Я скористаюся хронометром, — відповів капітан Немо. — Коли завтра, двадцять першого березня, опівдні, сонячний диск, беручи до уваги заломлення променів, перетне точно навпіл лінію обрію, це буде означати, що ми знаходимося точнісінько на Південному полюсі!
— Ах, он як! — сказав я. — Але усе-таки визначення таким способом не можна вважати математично точним, оскільки настання рівнодення не збігається з полуднем.
— Безсумнівно, пане, але помилка буде яких-небудь сотню метрів. Але це не має для нас принципово значення. Отже, до завтра!
Капітан Немо повернувся на борт. Ми бродили до п’ятої години узбережжям, спостерігали, розмовляли, класифікували. Нічого цікавого нам не вдалося знайти, якщо не брати до уваги яйця пінгвіна, примітні своєю величиною. Любитель рідкостей, не вагаючись, дав би за нього тисячу франків. Забарвлене в синій колір, покреслене якимись схожими на ієрогліфи позначками, воно становило неабияку рідкість. Я вручив яйце Конселю, і той благополучно доставив його, як дорогоцінну китайську вазу, на борт “Наутилуса”.
Я помістив це рідкісне яйце в одну з вітрин музею. Зголоднівши, ми повечеряли з великим задоволенням. На вечерю була подана тюленяча печінка, яка на смак нагадувала свіже свиняче сало. Повечерявши, я ліг спати, не забувши, як індуси, помолитися, щоб променисте світило виявило до нас свою прихильність.
Наступного дня, 21 березня, о п’ятій годині ранку я піднявся па палубу. Капітан Немо був уже там.
— Погода трохи проясняється, — сказав він. — Надія є. Після сніданку зійдемо на берег. Виберемо зручний пункт для спостережень.
Коли усе було домовлено, я пішов до Неда Ленда. Мені хотілося взяти його із собою. Незважаючи на умовляння, упертий канадець відмовився. Я помітив, що його нудьга і дратівливість збільшуються повсякдень. Утім, за даної ситуації мене не дуже засмутила його упертість. На березі була сила-силенна тюленів, і не варто було піддавати зайвій спокусі нашого затятого мисливця!
Поснідавши, я подався па берег. “Наутилус” за ніч пройшов ще кілька миль. Він стояв тепер у відкритому морі, на відстані цілої милі від берега, над яким височив гірський пік заввишки десь чотириста-п’ятсот метрів. У шлюпці, окрім мене, був капітан Немо, двоє матросів із нескладними приладами: хронометр, підзорна труба і барометр.
У той час як ми пливли до берега, нам зустрілося стадо китів, що належать до трьох основних видів, які населяють південні моря: звичайний, або гладенький кит, позбавлений спинного плавця, кит-горбань, зі складчастим черевом, із широкими білястими плавцями, що нагадують крила, котрі, однак, не роблять його пернатим, і фінвал, коричшовато-жовтий, найрухливіший з китоподібних. Цю могутню тварину чутно здалеку, коли вона викидає у висоту стовпи повітря і пари, що нагадують клуби диму. Цілі стада ссавців вигравали в спокійних водах, і я зрозумів, що басейн антарктичного полюса слугує притулком для китоподібних, котрих так безжалісно винищують.
Я примітив також і довгі білясті ланцюжки сальп із оболопко-вих і великих медуз, що качалися на хвилястих гребенях.
О дев’ятій годині ми пристали до берега. Небо прояснилося. Хмари мчали на південь. Холодні води скинули із себе завісу туману. Капітан Немо попростував прямо до вершини гори, уподобаної ним для своєї обсерваторії. Крутий підйом по гострих уламках лави і пемзи, в повітрі, насиченому сірчистими випарами з тріщин у горах вулканічного походження, був тяжкий. І хоча капітан, здавалося, відвик ходити по землі, він піднімався найстрім-кішими схилами зі спритністю, якій позаздрив би мисливець за піренейськими сарнами. Я ледь устигав за ним.
Ми вже другу годину піднімалися на вершину гори по уступах скель із порфіру і базальту. З тієї висоти, де ми стояли, погляд обіймав відкрите море по саму лінію обрію, різко позначену з північного боку крайкою суцільних торосів. Коло наших ніг розстелялася, засліплюючи своєю білизною, снігова рівнина. А над нами сяяла безхмарна лазур небес! Як вогненна куля, наполовину зрізана лезом обрію, на півночі з’явився сонячний диск! З водних глибин заструменіли сотні чудових фонтанів. Удалині — “Наутилус”, наче заснулий кит. А за нами, до півдня і сходу, — неозора земля, хаотичне накопичення скель і криги!
Піднявшись на вершину гірського піка, капітан Немо ретельно виміряв за допомогою барометра його висоту над рівнем моря, щоб надалі на підставі цих даних коригувати свої спостереження.
За чверть до дванадцятої сонце, яке ми бачили лише завдяки рефракції, випливло з-за обрію, як золотий диск, і кинуло свої останні промені на цей пустельний материк, на ці води, котрі не борознило ще жодне судно!
Капітан Немо, озброївшись підзорною трубою із дзеркалом, що виправляє обман зору при заломленні променів, спостерігав світило, яке хилилося до обрію, описуючи по діагоналі подовжену дугу. Я тримав хронометр. Серце моє прискорено билося. Якщо момент, коли половина сонячного диска сховається за обрієм, збіжиться з полуднем, значить, ми на самому полюсі!
— Полудень! — вигукнув я.
— Південний полюс! — урочисто сказав капітан Немо, передаючи мені підзорну трубу. Я глянув: сонячний диск наполовину був зрізаний лінією горизонту.
Останні промені сонця золотили вершину скелі, а нічні тіні вже лягали на його схили. У цю хвилину капітан Немо, поклавши руку на моє плече, схвильовано сказав:
— У тисяча шестисотому році голландець Герік, захоплений течіями і бурями, досяґ шістдесят четвертого градуса південної широти і відкрив Півдеино-Шетлаидські острови. У тисяча сімсот сімдесят третьому році, сімнадцятого січня, знаменитий капітан Кук, пливучи уздовж тридцять восьмого меридіана, досягнув шістдесят сьомого градуса тридцять сьомої мінути широти, і в тисяча сімсот сімдесят четвертому році, тридцятого січня, на сто дев’ятому меридіані він досягнув сімдесят першого градуса п’ятнадцятої мінути широти. У тисяча вісімсот дев’ятнадцятому році російський дослідник Беллінсгаузен перебував на шістдесят дев’ятій паралелі, а в тисяча вісімсот двадцять першому році — на шістдесят шостій під сто одинадцятим градусом західної довготи. У тисяча вісімсот двадцятому році англієць Брансфілд дійшов до шістдесят п’ятого градуса. У тому ж році американець Морел, розповіді якого, утім, викликають сумнів, піднімаючись уздовж сорок, другого меридіана, відкрив вільне від криги море під широтою сімдесят градусів і чотирнадцять мінут. У тисяча вісімсот двадцять п’ятому році англієць Поуел через крижані поля не міг пройти далі шістдесят другого градуса. У тому ж році простий мисливець на тюленів, англієць Уедл, піднявся до сімдесят другого градуса чотирнадцятої мінути широти по тридцять п’ятому меридіану і до сімдесят четвертого градуса п’ятнадцятої мінути широти по тридцять шостому. У тисяча вісімсот двадцять дев’ятому році англієць Форстер, командир “Шантеклера”, відкрив антарктичний материк під шістдесят третім градусом двадцять шостою мінутою широти і під шістдесят шостим градусом двадцять шостою мінутою довготи. Першого лютого тисяча вісімсот тридцять першого року англієць Біско відкрив землю Ендерби під шістдесят восьмим градусом п’ятдесятою мінутою широти, п’ятого лютого тисяча вісімсот тридцять другого року землю Аделаїди під шістдесят сьомим градусом широти і двадцять першого лютого землю Грехем під шістдесят четвертим градусом сорок п’ятою мінутою широти. У тисяча вісімсот тридцять восьмому році француз Дюмон Д’юрвіль, затертий суцільними льодами під шістдесят другим градусом п’ятдесят сьомою мінутою широти, відкрив землю Людовика-Філіпа; два роки потому, двадцять першого січня, той же Дюмон Д’юрвіль під шістдесят шостим градусом тридцятою мінутою відкрив острів Аделі, а через вісім днів під шістдесят четвертим градусом сороковою мінутою — берег Кларанс. У тисяча вісімсот тридцять восьмому році англієць Уїлкс дійшов до шістдесят дев’ятої паралелі на сотому меридіані. У тисяча вісімсот тридцять дев’ятому році англієць Беллені відкрив землю Сабрина на межі полярного кола. Нарешті, у тисяча вісімсот сорок другому році англієць Джеймс Росе” дванадцятого січня, плаваючи на кораблях “Еребус” і “Терор”, відкрив землю Вікторії під сімдесят шостим градусом п’ятдесят шостою мінутою широти і сто сімдесят першим градусом сьомою мінутою довготи; двадцять третього числа того ж місяця вій дійшов до сімдесят четвертої паралелі, найвіддалепішої точки, до якої доти доходили; двадцять сьомого числа він знаходився під сімдесят шостим градусом восьмою мінутою; двадцять восьмого числа — під сімдесят сьомим градусом тридцять другою мінутою; другого лютого — під сімдесят восьмим градусом четвертою мінутою. У тисяча вісімсот сорок другому році він знову вирушив в Антарктику, але не дійшов далі сімдесят першого градуса широти. Я, капітан Немо, двадцять першого березня тисяча вісімсот шістдесят восьмого року дійшов до Південного полюса, під дев’яностим градусом південної широти, і вступив у володіння цією частиною земної кулі, що дорівнює одній шостій усіх відомих материків.
— Від чийого імені, капітане?
— Від мого власного!
І з цими словами він розгорнув чорний прапор з вишитою на ньому золотою буквою “N”.
Потім, обернувшись до денного світила, що кидало свій останній промінь у морську широчінь, вигукнув:
— Прощай, сонце! Сховайся, променисте світило! Іди за межі цих вільних вод, і нехай полярна ніч покриє мороком мої нові володіння!
